й, сину, за тобою гину, Не одну я нiчку з тобою спочину, Та я б тебе, сину, усе колисала, Аби тiльки з тебе радостi дiждала... О, якi це були добрi, радiснi слова. 6 Увечерi бiля двору зупинилось кiлька вершникiв. Малушу це не здивувало - княжi дружинники часто їздили за Рось i завжди зупинялись бiля їхньої землянки ранiше нiж переїхати рiчку. Почувши вдалинi тупiт коней, вона сама виходила їм назустрiч - дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава. На цей раз вона не встигла вийти назустрiч воям, бо щось прала на Росi. А поки добiгла, княжi дружинники - їх було четверо - вже встали з коней, прив'язали їх до дубкiв, а потiм пiшли, зупинились бiля землянки. Може, розминались, може, ждали її. I Малуша уповiльнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинникiв вона впiзнала Добриню. Малуша зрадiла. - Як добре, що ти приїхав, брате, - промовила вона, одiйшовши з Добринею набiк. - Ми так давно не бачились з тобою. - Я їздив у поле з князем. Далеко бували. - Ти сказав - з князем. Хiба вiн?.. - Так, Малушо, князь Святослав сiв на Київському столi. - I як вiн? Ти бачив, говорив з ним? - Бачив, Малко, i говорив... Князь Святослав живий, здоровий, вiн мене довго розпитував про тебе, велiв сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде. - Слава Перуновi, - радiсно промовила Малуша. - Я немарно молилась, вiн почув мене. Славен князь Святослав. А тобi, брате, спасибi. I довго, сидячи бiля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росi все нижче i нижче схилялось сонце, темнiшали тiнi бiля скель, холодком повiяло вiд води, i поглибились чомусь зморшки на обличчi Добринi. - Слухай, Малушо, - сказав вiн, зайшовши до землянки, - я приїхав до тебе по загаду княжому. - Що трапилось? - заскнiло у неї серце. - Княгиня Ольга i великий князь Святослав послали дiзнатись про здоров'я Володимира. Малушi одлягло вiд серця - вони не забули про її сина, пам'ятають його, цiкавляться ним. - Скажи, що росте дужий, здоровий, - вiдповiла вона братовi. - Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало. - Але, Малушо, - вiв далi Добриня, - Володимир - княжич, прийде час - стане князем. - Знаю, Добрине, - говорила вона. - Це так, i я також хочу, щоб вiн був князем. Але хiба я його недобре доглядаю? У мене в свiтi нiкого дорожчого немає, нiж вiн - мiй синочок Володимир. Вона й зараз притулилась обличчям до голiвки сина, кiлька разiв його поцiлувала. I Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матiр'ю i сином. - Це все так, i серце твоє я знаю, Малушо, - промовив вiн, оглядаючи землянку. - Але негоже княжичу жити тут... - Що ви надумали? - скрикнула вона. - Говори, говори, Добрине. - Мушу забрати княжича Володимира, - важко зiтхнув вiн. - 3 тим i приїхав. - Забрати? - пiдняла вона стривожене обличчя. - Одiрвати цого вiд моїх грудей! Нi, Добрине, так не буде, краще вже в Рось... - У Рось княжича Володимира? - дуже повiльно й суворо промовив Добриня. - Подумай, що говориш, Малушо! Не твiй Володимир - Київської зеплi княжич. Вона заплющила очi. Мiцно стиснула уста, опустила голову. - Правда, Добрине... я думала, що Володимир мiй, але вiн княжич! Що ж залишається тодi в мене? Був син - i я ще жила, вiзьмеш його - i нiчого, нiчого в мене немає. Слухай, Добрине, менi страшно, ой, як менi страшно. Душу ти забираєш у мене! Горе Малушi було таке велике, що вона бiльш нiчого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала. Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також вкоотились одна за одною кiлька сльозин. Добриня плакав, i це була, мабуть, найважча в його життi хвилина, бо ще раз гридень вiдчув, що i вiн, i Мрлуша - це роб'ї люди, княжi раби. А потiм Добриня змахнув сльози - нi Мадуша, нi хтось iнший не повинен бачити, що гридень також може плакати. Але Малуща i не дивилась на Добриню, вона це могла одiрвати рук i очей вiд свого сина, бо надовго, а може, i навiки прощалася з ним. Далi було, як увi снi. Коли почало темнiти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сiдлали коней, поперек сiдла Добрицi мiцно ув'язали короб... Малуша сама винесла дитину iз землянки, передала її на руки Добринi, а вiн уклав у короб. I вони так обережно все це робили, що дитя навiть не прокинулось. - Прощай, сестро, - тiльки долетiло до Малушi. - Не сам роблю, десницею князя... Вiн поклав їй на плечi свої руки i вклонився. - Прощай! Дружинники сiли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетiли на захiд, де ще пломенiла багряна заграва. Малуша зайшла до землянки i, нiчого не тямлячи, обшарила руками одрину попiд стiною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на нiй у тому мiсцi, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде... Вона кинулась iз землянки, нiби могла просити щось у дружинникiв i брата, якi тiльки-но поїхали. Але надворi було темно й тихо, нiде не чути нi голосу, нi кiнського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко... Темна постать жiнки метнулась круг землянки до дубiв, де недавно прив'язанi були конi, до криницi, з якої вони напували коней, до кручi, з якої вона часто дивилась на Рось... Розгублена жiнка дивилась на небо, благально пiдносила руки вгору, до зiр, але їй не всмiхнулась жодна зоря, на небi не було нi єдиної хмарки, що могла б спуститися до неї. I тодi вона впала на росяну траву, обхопила голову руками i заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тiльки мати, - нестримно, невтiшно... - Володимире! Мiй синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радiсть моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був бiля мене - i я смiялася, ти був бiля мене - i не було в мене бiльшої радостi, чому ж ти пiшов вiд мене, чому покинув?.. Боги на високому небi, люди на широкiй землi, та поможiть же менi, рятуйте мене, повернiть менi синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тiльки з тебе радостi дiждала... Вiд самого серця йшли простi слова, плакала, квилила, обiкрадена, знедолена мати. I коли б камiнь мав голос, то й вiн озвався б на цей крик. Але камiнь голосу не має, а бiльш нiхто серед ночi почути її не мiг. I за весь цей час їй жодного разу не прийшла i не могла прийти в голову думка, що вона, проста жiнка полянського роду, дала життя дитинi, яка стане колись великим князем Київського столу i що через тисячу лiт люди пригадають її, рабиню Малушу, i здивуються її великiй, святiй любовi. 7 У покоях княгинi Ольги не ждали князя Святослава. Коли вiн раптом вiдчинив дверi й зупинився на порозi, то побачив матiр, що сидiла на лавi, священика Григорiя, який стояв перед нею i в чомусь її нiбито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку. В цьому не було нiчого незвичайного: княгиня завжди кликала увечерi до себе священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день. I в свiтлицi все було як завжди: у двох кутках горiли свiчки, на столi лежав хлiб i стояла корчага з водою, ложе княгинi прибране, скрiзь заметено. Але було в свiтлицi й незвичайне: у темному кутку Святослав помiтив колиску, а в нiй дитя... Вiн стояв i думав, що йому робити? Вiн хотiв, його поривало кинутись вперед, схилитись, як велiло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя. Але вiн не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в свiтлицi є священик Григорiй, Пракседа!.. Його зрозумiла й допомогла мати княгиня. - Ти йди, - велiла вона Пракседi. - I ти, отче, - винувато додала вона, - перепочинь, ми з князем мусимо поговорити. Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потiм швидко пiшов уперед, зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свiчку, рушила за ним слiдом i стала позаду. У промiннi вiд свiчки вiн побачив сина, який лежав, сповитий бiлим полотном. Син спав, у нього були заплющенi очi, вiн рiвно й спокiйно дихав, теплi рум'янцi грали на його щоках. I було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це - високе чоло, темнi брови, рiвний носик, маленькi уста - нагадало йому дороге й рiдне обличчя Малушi. - Володимире... сонечко! - вирвалось у Святослава, що не знайшов iнших слiв, якими можна було б висловити всю радiсть i щастя, i дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився i поцiлував теплий лобик Володимира. У цю хвилину йому було не тiльки радiсно, але й боляче, бо не сина цiлував вiн, а втрачену молодiсть, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що вiн цiлує далеку Малушу. А потiм вiн пiдвiв голову й побачив очi матерi, що все стояла позад нього з свiчкою в руках i також з любов'ю i радiстю дивилась на онука. Це були тi самi очi, якi вiн щодня бачив i знав, у цю хвилину в них була ласка й нiжнiсть. Але перед ним виринули подiї ще однiєї страшної ночi, i вiн прочитав у очах матерi те ж саме, що й тодi. Вiн бачив у нiй мудру, хитру, рiшучу княгиню. - Що ж, мамо, надумала робити? - запитав вiн, показавши рукою на стiл, де лежали Євангелiє, хрест i кропило, та ще на лаву, де стояла купiль з водою. Княгиня зрозумiла - син знає, що вона замислила. I хрест, i купiль, i кропило... Так, княгиня думала хрестити онука. Вона хотiла, щоб син її зрозумiв i не засуджував i щоб знав, що iнакше дiяти вона не може. - Не зла хочу я тобi, Святославе, й онуку своєму, - промовила вона, - а добра й щастя. - Але де добро, де щастя?! - крикнув вiн. Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очi на онука й повела далi: - Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дiзналась про все i про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремi й на Горi. I тодi я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити... - Гаразд, - сказав Святослав. - Ти зробила так, як хотiла Гора, ти врятувала свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала менi князiвну, яку я не любив i не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину? - Як я хотiла й хочу добра тобi, - вiдповiла на це вона, - так хочу добра й твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, - хто вiн? Син рабинi, язичник, вiн навiть iменi не має. А я хочу, i це буде велика користь для тебе, щоб вiн був сином князя Святослава, я хочу, щоб вiн мав своє княже iм'я. - I знову цього хоче Гора? - Так, сину, саме для цього я й хотiла його хрестити, - закiнчила княгиня Ольга. I тодi на довгу-довгу хвилину в свiтлицi княгинi Ольги настала тиша. Мати i син стояли над колискою, дивились на дитя, що мiцно спало, мовчали... Князь Святослав пiдвiв голову, зустрiв гострi, пронизливi очi матерi й сказав: - Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тiльки сам хочу. Нi, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тiльки ми - ти i я, - вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира... Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава i нiби не пiзнавала його: той Святослав - i не той, такий - i не такий. Нi, вiн був не такий, як ранiше, - вiн був тепер як i батько його Iгор... - Слухай, мамо, i подумай, що ти наробила, - вiв син. - I я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотiла землi Руськiй. Нi, ти хотiла i багато зробила добра Русi, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань i завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землi, Київського столу... Але, - вiв далi Святослав, - устрояя Руську землю, ти забула, що є в нiй тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогiв. На Гору ти сперлась, а всiх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високi стiни на Горi, оточила себе боярами, воєводами, тiунами, ти забирала в людей i давала Горi землi й лiси, озера й рiки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на помiч собi покликала Христа... - Не хули Христа! - сказала княгиня Ольга - Не клич iменi його всує... Вiн покарає тебе... - Нi! - зухвало вiдповiв Святослав. - Мої боги не благословили б того, що благословляє Хртотос, мої боги - вiра батькiв, твiй Христос - сила твоя й бояр... - Так чого ж ти йдеш проти цiєї сили? Куди ти iдеш, Святославе? Вiн подивився за вiкно, у нiч, що стелилась над Горою, стiнами й Днiпром. - О мамо, - промовив вiн. - Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тiльки раз, i вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русi, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь... Може, тодi прийде на Русь Христос, може, пiсля нам без нього не обiйтися. - У мене радiє душа, - склала хрестом руки па грудях княгиня. - Свiт iстинної вiри, бачу, сходить на тебе... - Нi! - крикнув Святослав. - Трижди, чотирижди нi! Я не християнин нинi, а еллiн, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а вiн християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мiй за Вiзантiю?! - Не цього я хотiла, сину, - спробувала заперечити княгиня. - Я кажу тобi: хочу, щоб син твiй був не сином рабинi, а князем, щоб мав вiн своє княже iм'я... Суворе було обличчя в князя Святослава, гнiвнi його слова. - Я послухав тебе, мамо, - сказав вiн, - i виконав твiй загад, коли ти виганяла звiдси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти велiла. Я одружився з князiвною, - ти й цього хотiла. Я став князем, - i про це просила ти мене... Але тепер, як князь, я велю... Вiн дивився на сина, що спав у колисцi. - Не ти перемогла рабиню, - говорив Святослав, - вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мрiяв я i якого ждуть руськi люди. Ти боїшся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина i вся Русь. Бути йому, як воно i є, сином рабинi, великим князем. Ти сказала, що в нього немає iм'я. Нi, вiн має iм'я. Це я i мати його - рабиня - нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб вiн володiв миром у Руськiй землi. I вiн володiтиме миром, у важкий час врятує Русь. Князь Святослав пiшов до дверей i покликав Добриню, що ждав його. - Добрине, - сказав Святослав. - Ти зберiг, привiз iз Будутина до Києва сина мого Володимира, буть тобi воєводою, його вуєм, рости його... Добриня низько вклонився князевi й княгинi. - Вiзьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире! КНИГА ДРУГА НАД МОРЕМ РУСЬКИМ _Ой славен, ясен красний наш кязь, _ _Києва - города князь Святослав. _ _Вiн iзвечора в човен сiдав, _ _а вже над ранок пiд Царгород став._ __ _Рушили вої на Царiв город, _ _цар ся дивує, хто то воює, _ _ромеї ходять, все раду радять! _ _що тому князю за дари дати?_ __ _Вийшли князю вони в нарядi;_ _кони вiн взяв - не дякував, _ _не дякував, шапки не зняв, _ _шапки не зняв, не поклонився, _ _не поклонився i не скорився._ __ _Рушили вої вдруге на город, _ _цар ся дивує, хто то воює, _ _ромеї ходять, все раду радять:_ _що тому князю за дари дати?_ __ _Винесли князю багато злата;_ _золото взмв вiн - не дякував, _ _не дякував, шапки не зняв, _ _шапки не зняв, не поклонився, _ _не поклонився i не скоривсм._ __ _Рушили вої втретє на город, _ _цар ся дивує, хто то воює, _ _тремтять ромеї, все раду радять: _ _що тому князю за дари дати?_ __ _Вивели ж йому царiвну в коронi;_ _царiвну взяв вiн та й подякував, _ _шапочку зняв, ще й поклонився, _ _князь поклонився, та не скорився._ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландiї - з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями - справжнi морськi чудеса. З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки. Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва. На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора ромеїв. Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей василiк з дуже недобрим - стомленим чи хворобливим - виглядом вилiз iз - пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить переказати київському князевi. Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi Святославу. Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, - Київ добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй. На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, таємничо й погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодiї й полiз у своє затишне кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?.. Проте київський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i повели їх на торг. Разом з ними - i вже до василiка - прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав знає вже про посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними. Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг - довге, чорного оксамиту платно, взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати. Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут, у Києвi, не було, як там, високих стiн i кам'яних споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, - глибокий Боричiв узвiз, де проходив єдиний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, - все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять київськi князi, нелегко до них доступитись! У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було суворим i таємничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на позолоченiй i срiбнiй зброї, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi, одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя Святослава. Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав: - Вiрний у бозi iмператор Схiдної Римської iмперiї Никифор послав мене, патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою своєю до тебе, княже Русi, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта... До палати зайшли раби, що крокували слiдом за василiком, i поклали перед київським князем дари - коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч. - Грамоту я приймаю, - з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, - i за дари дякую... Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi ромеїв, що князi руськi, боярство i всi люди руськi бережуть, любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце. Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекiй дорозi, як почуває вiн себе нинi, запрошував бути в Києвi-городi скiльки охота, а тiунам своїм одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на хеландiї повний покорм i всiлякi меди з своїх клiтей. Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував київеьмому князевi, боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i усiм боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта... Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити. Князь Святослав розумiв посла Вiзантiї. Усi вони - оцi василiки - улесливi, хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокiр пообiдає нинi разом з князями? Але i пiд чає обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей - сам князь Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини - Володимир, Ярополк, Олег, - чимало воєвод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, - так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд. Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором - кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина... Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю. А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба - осетри, пструги* (*Пструг - форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси. Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, - просто, як це буває вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи... - П'ємо на тя, княже! На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi. Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї, показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория. Чудовий був Днiпро й Київ - город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна - лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз - до Вiтичева й Лисої гори над ним, - тут здавалося, що немає йому кiнця й немає краю. У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв - по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад. I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром. Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодiї: Києва гора, де й був тепер княжий город - Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця - вотчина Хорива, другого брата Кия. Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер над всi гори стояв Київ - город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром, густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжнє орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг доступитись. Невпiзнанно змiнився Київ-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi й димки - там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далi Оболонь - рольнi землi князiв, воєвод, бояр. - Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! - вигукнув, дивлячись на гори й плесо Днiпра, василiк Калокiр. - Може б, ми стали до берега й подивились звiдти на Київ, - запропонував князь Святослав. - О, я був би вельми радий! - захоплено вiдповiв Калокiр. I саме тодi, коли нiс лодiї зарився у пiсок на Чорториї i коли князь Святослав, Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й толковини сходили на берег, саме тодi василiк уповiльнив крок, пiшов поряд з князем i тихо промовив: - Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже? Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора. - Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на- вiч, - ще раз сказав Калокiр. - Добро! - так тихо, що нiхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав. I, коли всi зiйшли на берег, вiн звернувся до брата Улiба, бояр, толковинiв: - Ми пiдемо з патрикiєм Калокiром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте... Коси над Чорториєм сягали далеко в Днiпро жовтогарячими стрiлами, навкруг них перламутром мiнились води, у берегах ледь зiтхали заблуканi хвилi. Князь Святослав i патрикiй Калокiр довго йшли тугим, змоченим пiском, що рипiв пiд їхнiми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодiя з людьми, велика тиша приймала й обгортала їх, тiльки сполошенi кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далi й далi - у роздумах i мовчаннi... - Отже, ти знаєш нашу мову? - зупинився нарештi князь Святослав i подивився на василiка Вiзантiї. Калокiр також зупинився. Вiн довго стояв - з темним, засмаглим обличчям i гострими вилицями, на якi лягав вiдсвiт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Київ i Днiпро. Щось уперто думав, а потiм посмiхнувся до князя й вiдповiв: - Так, княже Святославе... Я знаю твою мову i добре знаю руських людей. - Хто ж ти єси? Вiд правого берега Днiпра, з Оболонi, вiйнув вечiрнiй вiтер, i темне, пiдперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикiя. - Iмператор Никифор, - сказав Калокiр, - послав мене як василiка свого з Константинополя, але я живу в Клiматах, у Херсонесi, де батько мiй служить протевоном* (*Протевон - голова самоврядування, конвенту.). А херсонiти, як вiдомо князевi, i русiв, i мову їх добре знають... - Честь i слава iмператору ромеїв, - сказав князь Святослав, - що посилає своїми василiками до нас людей, якi знають Русь. Але якщо iмператор посилає василiком до мене таку поважну людину, то, певне, не тiльки заради того, щоб передати своє вiтання?! - Звичайно, нi, - посмiхнувся Калокiр. - Iмператор Никифор велiв дякувати за любов, сущу мiж iмперiєю i Руссю, i за те, що князi руськi вже не раз допомагали їм могутньою збройною силою, а тепер iмператор Никифор просив, щоб ти ще раз допомiг йому, княже Святославе. - Проти кого ж думає iти на брань iмператор Никифор? - Iмперiя не може починати зараз бранi сама, - вiдповiв Калокiр, - бо неспокiйно в Азiї i Єгиптi... Але iмператор Никифор посварився з болгарами i мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава пiти з воями на Болгарiю й скорити її. Калокiр замовк, але одразу додав: - За це iмператор Никифор щедро подякує князевi Святославу i його воям... На хеландiях у мене лежить для тебе, княже, п'ятнадцять кентинарiїв* (*Кентинарiй - мiра золота; 15 кентинарiїв - приблизно 100000 древнiх золотникiв - червiнцiв.) золота. Князь Святослав не затримався з вiдповiддю, але це була, здається, не та вiдповiдь, на яку мiг розраховувати василiк Калокiр. - Дивно менi це чути, - одверто сказав князь. - Ти говорив правду, за рядом, який давнi князi нашi уклали з Вiзантiєю, Русь не раз давала їм помiч збройною силою... - О, вої русiв - добрi вої. Це знає весь свiт! - захоплено вигукнув Калокiр i облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його слiв i вiв далi: - Але як може iмператор Никифор просити в мене помочi проти болгар? Адже, наскiльки я знаю, мiж iмператорами ромеїв i Болгарiєю iснує мир. Кесар одружений з дочкою римського iмператора, Вiзантiя навiть дає дань болгарам... - Який мир i що за дань? - голосно засмiявся василiк. - Усi кагани болгарськi, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, мiж Вiзантiєю i болгарами був нiбито мир. Кесар Петро - це правда - взяв собi в жони дочку iмператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пiв-Болгарiї iде проти Константинополя i одмовилось вiд Петра й Преслави. А тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла, iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились по неї до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город. - Жорстоко карає iмператор, - глузливо процiдив князь Святослав, - кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити, знищити Болгарiю? - Так, княже, - вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними своїми очима до обличчя Святослава. - Iмператор Никифор, як i завжди, дiє рiшуче, i вiн, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у iмперiї неспокiйно, почався новий заколот у Сiрiї й Антiохiї, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посилає золото... Вiн думає, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями своїми вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя. Князь Святослав якусь хвилину помовчав. - Люту кару вигадав iмператор ромеїв для болгар, - далi сказав вiн. - I коли б справдi я з воями своїми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з Македонiї, з Болгарiєю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Нi, нi! - А чого ти не пiдеш, княже Святославе? - хижо запитав Калокiр. - Може, ти вважаєш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань. - Нi, - ще раз сказав Святослав. - Не про золото i не про дань я думаю. - Тодi чому? Князь Святослав вiдповiв: - Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати - з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари - то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди - не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарiїв, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би - не згоден. - Що ж, - задоволено сказав Калокiр. - Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш - нi, не згоден! Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що київський князь не хоче допомогти iмператору. - Я бачу, що ти не розумiєш мене, княже, - нiби вгадав його думки Калокiр. - Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор? - Дивний ти василiк, Калокiре, - сказав князь Святослав. - Що ж, говори, я слухаю. - Скажу все, все, княже, - здригнувся Калокiр. - Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почуєш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен. - Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на зброї. Проте слово даю - все буде мiж нами. - Iмператор Никифор, - почав Калокiр, - вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами. Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя. - Почекай, Калокiре, - суворо сказав вiн. - Ти посланець iмператора ромеїв i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити своїм вухам? - Я говорю, княже, те, що думаю, - вiдповiв суворо Калокiр. - Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами... - Василiк iмператора! - крикнув князь Святослав. - Для чого, скажи, говориш ти все це менi, київському князевi? - Зараз ти мене зрозумiєш, княже Святославе, - так само суворо вiв Калокiр. - Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперiї. Тодi з Вiрменiї до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз - до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той приїхав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора... - Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями? - Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса. Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло... - Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, - повiв далi вiн, - як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, якi ненавидять iмперiю. Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди ж тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами. I хоч Клiмати - це фема iмперiї, i хоч там є їхнiй стратиг, але херсонiти мають свiй конвент, на чолi якого стоїть протевон. Минув короткий час, i мiй батько був обраний протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора виникла потреба послати василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона... - Але ж, - запитав князь Святослав, - iмператор Никифор знає те, що ти менi розповiв, - хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посилає тебе до мене? Василiк Калокiр задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер. - Iмператор Никифор, - вiдповiв вiн, - звичайно, знає, хто мiй батько i хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це звання, - щиро признався Калокiр, - було дуже менi потрiбне, - князю. Я маю багато друзiв i прихильникiв у Константинополi, i якщо Никифору не одрубають голови в Сiрiї, то вiн незабаром втратить її у Великому палацi, а тодi... Калокiр на мить обiрвав потiк своїх слiв, хижими очима подивився на Днiпро й небо. - ...тодi, - зашепотiв вiн, - для iмперiї почнеться новий час. Навiщо їй сваритись з Болгарiєю й Руссю, навiщо їй простягати пазури до далекої Вiрменiї, навiщо їй Клiмати й сам Херсонес? - Ти - добра людина i щедра, - сказав на це Святослав. - Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумiєш, що Клiмати - це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то i я думаю, що iмператор Никифор робить помилку, починаючи вiйну з болгарами. Нам, князям Русi, не варто йому в цьому допомагати, не слiд iти супроти болгар. - Нi, княже Святославе, - раптом скрикнув Калокiр, - я не говорив, що тобi не слiд iти супроти болгар... - Почекай, Калокiре, - перебив його Святослав. - А що ж, по - твоєму, iти нам на болгар? - Iти, iти, княже! - Як же я можу iти супроти Болгарiї? За що, для чого? - вже роздратовано промовив князь Святослав. - Iти для того, щоб Вiзантiя i Болгарiя сукупно не пiшли проти Русi. - Болгарiя не пiде супроти Русi, - впевнено сказав Святослав. Темне було обличчя в патрикiя Калокiра i страшнi, темнi його слова: - Болгарiя не пiде, але кесар її Петро сукупно з iмператорм Никифором поведуть своє вiйсько супроти Русi. Слухай, княже Святославе, iмператор Никифор вигнав послiв Болгарiї, але може кожного дня помiритись з кесарем Петром. I коли б вiн послав п'ятнадцять кентинарiїв нинi не тобi, а Петровi, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нiчого втрачати - вiн усе вже втратив. Тодi Никифор i Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морi повно грецьких кораблiв, вже тьма легiонерiв стоїть у Клiматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелi, збирають хозарiв, шлють василiкiв в печенiзькi улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зi всiх бокiв Русь, як уже iдуть на неї, як навкруг пахне кровлю?! Коли ж ти пiдеш на болгар, то зруйнуєш їхнi диявольськi намiри, ти пройдеш за Дунай i розiб'єш Петра, ти зупинишся тiльки пiд стiнами Константинополя. Темна хмара встала тим часом на заходi, вiд Днiпра зривався й усе дужчав вiтер, бiля самих нiг Святослава й василiка завирувала, вдарила хвилею вода. - Я розумiю тебе, - перемагаючи шум вiтру й хвилi, голосно говорив князь Святослав, - бачу, що замислили iмператори ромеїв. - Золото iмператорiв лежить на хеландiях, - так само голосно промовив василiк. - Бери його, княже, i йди на Петра. Я сказав тобi правду, iди й перемагай. А менi, княже Святославе, допоможеш,