коли я буду в Константинополi. Це вже був не той василiк Калокiр, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його i всiм людям Русi в Золотiй палатi, а хижий, неситий син протевона, що розповiв про страшнi намiри iмператорiв ромеїв, але жадав власної користi, власної слави в iмперiї. - Я розумiю тебе, - збагнувши всю суть Калокiра, вiдповiв князь Святослав. - Та зараз нiчого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пiзно. Починається буря. Ходiмо до лодiї. Згодом я тобi скажу моє слово. Перемагаючи грудьми дужий холодний вiтер, вони швидко пiшли до лодiї, назустрiч ночi, що насувала зi сходу. 2 Буря вщухла тiльки вночi, й тодi, як це звичайно буває пiсля шуму, реву й свисту, над Днiпром i берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небi засвiтились великi теплi зорi, а мiж ними послався мерехтливий Перунiв Шлях. Зорi й Шлях вiдбились, потоеули й засвiтились у бездонних глибинах рiвного, спокiйного Днiпра, що котив i котив води свої на пониззя, до Руського моря. По - весняному терпко й солодко пахла земля, скрiзь на Горi й на схилах до Почайни у лiсах i затьохкали еоловЧ, - чудова нiч пливла над широким свiтом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало. Не спав тiльки i не мiг спати князь Святослав. Вiн повернувся з Днiпра, коди добре стемнiло. Василiк Калокiр залишився бiля свого золота на хеландiях, але просив у князя збiльшити сторожу. Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квiтами i з гiлля сипалась роса, побачив у темрявi чорну стiну, вийшов сходами на городницi. Там бiля своїх бил стояли мовчазнi сторожi. Пiзнавши князя, вони розступились перед ним. Сiвши бiля заборола на лавi, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали крутi схили Гори, що обривались над Днiпром, нiде не свiтився жоден вогник, тiльки над Почайною видно було полум'я багаття - це гриднi вартували й грiлись бiля грецьких хеландiй... Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весi над Днiпром, велика тиша стояла над землею. У цiй тишi й безмовнi князь Святослав сидiв на лавi, спершись рукою на забороло, й думав свою думу. I раптом вiн пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху нiч горiв не один, а багато вогнiв, i заболiло серце князя, неспокiйно йому стало, невесело, смутно. У ту нiч вiн зустрiв над Почайною, саме там, де зараз горiв вогник, ключницю з княжого терема Малушу i полюбив її так, як люблять раз у життi, полюбив, здавалося, довiку. I пригадав князь Святослав її голос i її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово... Сторожi на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в далеке, безмежне поле. Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому - княжичу - любити ключницю Малушу, одiрвала її вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, снiжинку в полi, бiль, що пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i тодi, пiк, мучив його сьогоднi. Вiн скорився матерi, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз своїми братами - дiтьми вiд князiвни Предслави - Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Києвi. Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останнє. I вiн взяв у руку меч - виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi. Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим є Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Київ, тiльки б вiн вирушив на захiд. Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiтає на злодiйське гнiздо - Саркел, iде походом на Iтиль розгромлює вiйсько кагана, не залишає слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкриває ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря. Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гiр, зупиняєється аж у Тмутараканi, стоїть на березi Руського моря, думає й дивується, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Вiзантiєю, з iмператорами ромеїв. У лютiй своїй ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, ромеї не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам своїх воїв, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь... I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає вiн своїх василiкiв, щоб обдурити його - князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночi, що стелиться навкруг? 3 Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга. Колись тут стояв один тiльки її терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, - за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше. Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд її догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, - нехай буде радiсною її старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi. Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди. Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до неї недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до своєї свiтлицi. - Щось трапилось, Святославе? - запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра. - Нi, мамо, - вiдповiв вiн. - У полi й на Днiпрi тихо. - Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбує тебе? - Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi. - Про що говориш, Святославе? - Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi. - А що з ним? Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду поїхав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чорториєм... - Щоб руси йшли на болгар? - здивувалась княгине вислухавши сина. - Щось непотребне замислив iмператор... Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава. - Нi, - сказав вiн матерi, - iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, - хочуть вони знищити Болгарiю. - О, - зiтхнула княгиня Ольга, - вже хто - хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв? - Так було давно, - гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, - ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає. - То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив. - О, - вiдповiв на це Святослав, - iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь. - Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, - сказала княгиня Ольга. - Єдина мова, єдина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар. - Нi, матiнко княгиве, - рiшуче заперечив їй Святослав, - я мушу йти й пiду на болгар. Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою її колись пам'ятав Святослав, - розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi своїм. - Войовничий язичнику! - крикнула вона. - Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар? - Не за п'ятнадцять кентинарiїв пiду я, - суворо вiдповiв Святослав, - а за щастя, славу, честь Русi. - То неправда, неправда, Святославе, - все не вгавала вона, - за золото ти iдеш, данi шукаєш, як i батько твiй у Деревськiй землi... Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно. - Ти сказала, матiнко княгине, - почав вiн, - що я схожий на своїх батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовляєшся вiд них, мамо? I знову ж - хiба батьки мої жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв - примучив їх, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'єдно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце... - Але ж батьки твої не ходили на болгар! - спробувала заперечити княгиня Ольга. - Чого ж батькам моїм iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантiї i змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарiї не стало Симеона, кесар Петро - i це ти говорила менi - продав Болгарiю Вiзантiї. Коли на Русi не стало Iгоря, Київ став боятись Константинополя i iмператорiв. - Ти винуватиш мене? - Не можна всп'ять повернути Днiпро, - вiдповiв на це Святослав, - а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе - убий його, ближнього твого хтось хоче убити - не пожалiй кровi своєї для нього, аще хто убив - заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрiє про те, що й усi iмператори, - вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв... - Тодi пошли слiв до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантiї, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон. - Мамо, мамо! - зiтхнув Святослав. - Немає князя Iгоря i немає кагана Симеона. I хоч я язичник - блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька... - Звiдки ти знаєш? - Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнчається двiр iмператора i де починається двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше! - Сину Святославе! - благальне промовила вона. - Не вбивай болгар, не йди на ближнiх своїх... - Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, - скажу: iду на ви!.. Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики - такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер. Тiєї ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить вiн з мечем... На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидiв на ослонi й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом. - Маю до тебе дiло, - почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. - Не пошкодуй сили своєї, вiзьми з собою дружину, дам я тобi золоту свою печать, їдь у землю Болгарську i добийся до кесаря Петра. Чи зумiєш це зробити? - Зумiю, княже... За Дунаєм я бував... - Зане ж знайдеш кесаря, - продовжив Святослав, - нагадай йому про давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як каган Симеон i князь Iгор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська i руська змiшались давно вже над морем Руським. - Скажу, княже, бо є в тому морi краплина й моєї кровi. - А так почавши мову, передай кесаревi Петру мої дари - лiпшого коня Руської землi, меч мiй княжий i щит - i скажи йому, що прислав до мене iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропонує менi взяти дружину й iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи моїми словами кесаревi Петру, що в болгар i русiв був i є один ворог - ромеї, i немарно люди нашi, й мудрi кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я не беру золота iмператорiв, - дружина моя його не хоче, але знаю я, що Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм Русь. Тому й кажу Петру - ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це я й пишу кесаревi в своїй харатiї, ось вона, а ось - моя печать. - Слухаю, княже, i все зроблю, - вклонився тисяцький Богдан. - Коли велiтш їхати? - Нинi, - одразу вiдповiв князь Святослав, - бери дружину i їдь з сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй воєводо, - промовив князь Святослав, помiтивши, що Богдан хоче пiти. - Про все, що я говорив тобi, написано в харатiї. Але коли кесар Петро харатiї й дарiв не прийме або ж коли не стане на неї вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь i люди її не хочуть загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi Петру: князь Святослав iде на ви! - Все зроблю, як ти велiв, княже! За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни, як чорнi птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландiї. 4 Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих i боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi - лiси, де стояли бортi (вулики).) чадь везла колоди iз пахучим медом, вже в дарницi київського князя на заднiпрянських луках покосили трави й перевезли до гороца, а грецькi хеландiї все стояли над Почайною... Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував: - Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно. Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарiї, i говорив йому рiшуче, твердо: - Я не iмператор ромеїв, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати. Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати. Послав до них гiнцiв своїх, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Києвi-городi? - У Києвi-городi менi дуже добре, княже, - нетерпеливився Калокiр. - Проте й додому час рушати... - Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, твої хеландiї через пороги не пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря. - Ой княже Святославе! - бiдкався Калокiр. - Так менi, либонь, доведеться у вашому Києвi-городi ще й зимувати... - Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував ти в Києвi взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ i Днiпро влiтку, добре тут i взимку... - Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою... Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь. Ще далеко до свiтання, але сторожа на городницях дає знати, що нiч закiнчується. Спочатку мiдянi звуки бил лунають на головнiй вежi, над ворiтьми, де починається шлях до Подолу. - Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., - нiби просять вони чогось... Одразу ж озиваються била по всiй стiнi - на вежi, що височить над ручаєм, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища. Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i Перевесищанськi, на тлi сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни, що привезли всячину iз сiл княжих. Вони повiльно виїжджають на мости, в склепiннi ворiт лунко тупотять кешi. Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться вiд Подольських ворiт до Берестовської вежi, запалюються вогники i в теремах княжих та службах, що чорнiють своїми шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще бiльше вогнiв спалахує праворуч - там, де живуть воєводи й бояри, а далi за ними до Перевесищанської стiни - купцi, ремiсники княжi й боярськi, кузнецi рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'ї, чорнi люди. Не тiльки вогнi свiдчать про те, що Гора прокинулась; мов у роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на Горi. На городницях змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай, а тiльки день - деруть пельки... - Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодiї прибули вночi? - чути на вежi дужий, хрипкий голос. - Iз Роднi... Ро - о - днi! - виринає десь здалеку, з туману... - А чиї стоять на плесi? - Переяслав... Остер... Чернiгiв... На всiх концях Гори вже iржуть конi, реве худоба, спiвають когути, риплять дверi, чути чоловiчi й жiночi голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стiною города вже прокинулись яри й лiси - звiдти лине багатоголосий спiв птахiв. Але найбiльше голосiв чути бiля терема княжого - з усiх концiв прямують туди воєводи й бояри, у сiрiй iмлi окреслюються темнi їхнi постатi, чути, як бряжчить зброя, б'ються об камiнь i викрешують на ньому iскри посохи... У Золотiй палатi горить небагато вогнiв - два високi срiбнi свiчники на помостi, обабiч старого дерев'яного з високою спинкою стiльця, на якому сидить князь. Ще кiлька свiчникiв горять у кутках палати. Вiдблиски вiд них виривають з холодної пiвтемряви палати рубленi стiни, на яких висять шоломи, броня i зброя давнiх князiв. У промiннi вiд свiчникiв видно чорну рiзьблену стелю з сволоками, вiд яких спускаються позолоченi панiкадила, ослони попiд стiнами... Та от кiлька гриднiв вiдкривають важкi дверi, i в палату повiльно входять бояри й воєводи. Деякi з них - старiшi, мужi лiпшi й нарочитi - одразу прямують до ослонiв, спираючись на посохи, сiдають. Деякi товпляться посеред палати, стиха розмовляють мiж собою. Бояри й воєводи, як i завжди, добре одягненi, з ними всi прикраси й знаки. На раду в Золотiй палатi одягли вони оксамитовi й полуяровi жупани, пiдперезались високими шкiряними, золотом оздобленими поясами, взули червонi й зеленi хзовi чоботи, почепили на шиї золотi й срiбнi гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнутi ще краще - вони в жупанах, тканих золотою й срiбною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцiнним камiнням. Князь Святослав вийшов цього ранку iз дверей, що чорнiли одразу за помостом, не сам. ПIо праву руку вiд нього йшла княгиня Ольга, слiдом за ними ступав воєвода Свенелд, але вiн обминув помост i зупинився, став пiд стiною, де починались ослони. У палатi залунали голоси: - Здрав будь, княже со княгинею! Князь Святослав вiдповiв: - Здоровi будьте й ви, бояри мої й воєводи. I князь Святослав з матiр'ю сiли на помостi. Тодi в палатi стало надзвичайно тихо, тi, що сидiли на ослонах, прикипiли, здавалося, до холодних стiн, тi, що стояли серед палати, боялись поворухнутись. - Бояри мої й воєводи! - почав князь. - Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот i будучнiсть нашу. У вузьких i високих вiкнах палати, в якi вправленi круглi скельця, починало запалюватись голубе сяйво свiтанку, воно змiшувалося з промiнням свiчок, i обличчя людей здавалися вiд цього блiдими. - Вiдаєте, бояри й воєводи, - вiв далi князь Святослав, - як ми жили i як живемо нинi. Батьки й дiди нашi, - вiн подивився на бронi князiв i шоломи їх, у прорiзах яких пiд заборолами нiбито свiтились очi, - цi батьки й дiди нашi, - вiв далi вiн, - з'єднували роди нашi й племена, боролись з ворогами, якi збройне iшли на Русь, перемагали. Але й днесь цi вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похiд проти наших земель. - Хозари? - лунає голос у гридницi. - Печенiги? - запитує iнший. - Невже гречини? - лунає одразу кiлька голосiв. - Хозари зараз розбитi, i вже їм не брати данi з Русi, - вiдповiдає князь Святослав. - Iз печенiгами живемо ми мирно. Брань проти нас готують iмператори Вiзантiї, Нового Риму. - Так чого ж, княже, - голосно промовляють, хапаючись за мечi, воєводи, - терпимо ми? - Уже купцiв наших ромеї вбивають на всiх українах.., - лунає хрипкий голос. - Уже всi шляхи iз земель наших закритi... - Чому, княже, дозволяєш, - лунає ще один розпачливий голос, - їхати їм до нас? Он грецькi хеландiї все лiто стоять на Почайнi... У палатi стає все виднiше, i князь Святослав бачить бородатi роздратованi обличчя бояр i воєвод. Всi схопились з ослонiв, стоять, б'ють об пiдлогу посохами. - Здавна, - починає знову князь Святослав, - ромеї говорять про мир i любов з нами, а справдi думають лише про брань i хочуть знищити Русь. Вони, як татi, здавна пiдкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркеле, щоб перетяти нам шлях на схiд. Вони насилали на нас хозар, печенiгiв, всiлякi орди... Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. I коли батько мiй Iгор з каганом Симеоном пiшли на Константинополь, iмператори тремтiли... - Так ходiмо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! - гримiло в палатi. - Коли б то ми могли пiти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, - вiдповiв на це князь Святослав, - тодi б ми ще раз прибили щит над його ворiтьми. Але в Болгарiї зараз кесарює Петро, мав вiн приязнь з iмператорами таку, що невiдомо було, де кiнчається iмперiя, а де починається Болгарiя. I хоч зараз кесар посварився з iмператором Никифором, дивиться вiн не на Київ, а на Константинополь. Князь Святослав помовчав i глянув на матiр. Вона сидiла, заплющивши очi, всi в палатi тепер мовчали. - На грецьких хеландiях, якi стоять на Почайнi, - сказав князь Святослав, - приїхав василiк iз Константинополя. Вiн привiз iз собою п'ятнадцять кентинарiїв, щоб я дав це золото дружинi i йшов на болгар... - А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми вбили за це золото, княже? - роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко вiд помосту. - Багато, воєводо, багато... десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч. - Дешево цiнують iмператори людську кров! - ще бiльш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. - Чуєте, за грецький золотник двi тисячi люду. Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду. - Воєвода Хрум, - пiдняв свою руку i обiрвав гомiн у палатi князь Святослав, - сказав добре про золото грецьке. Iмператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав дружину, пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i свою дружину. А Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на Дунаї, пiшла б i пiдкорила Русь... - То є чорна зрада, княже! - крикнули всi в палатi - - Не вiр, княже, гречинам!., Не йди в Болгарiю!.. - А далi? - запитав i ледь посмiхнувся князь Святослав. - Якщо не пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю, вийдуть на Дунай, зроблять там середу своєї землi i пiдуть на Русь... Велику думу завдав боярам своїм i воєводам князь Святослав, i всi вони в глибокому мовчаннi стояли в палатi. - Тому я, - обiрвав напружене мовчання князь Святослав, - роблю так, щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю княгинею, я послав, бояри мої i воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатiю, а в нiй писав, що Вiзантiя дає менi золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю... - I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан? - Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть скарав кесар Петро. - Розбiйник! УбивцяI - лунали голоси. I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'ється в скелю: - Веди нас, княже, на гречанiв i Петра!.. Потягнемо за тобою... Веди нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Вiн розумiв бояр i воєвод. О, тепер вони були єдинi, бо знали, що Вiзантiя всiм їм готує ярмо i смерть. А хiба не те саме скажуть люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них? Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава - золотий знак київських князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промiїшя вiд свiчок i все сяйво дня, що вривалось у палату. - Воєводи мої i бояри! - урочисто сказав князь Святослав, i слова його звучали, як на ротi, - Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, вiд роду руського київськi князi, воєводи, бояри i всi людiє Руської землi, даємо роту боротись за Русь з iмператором ромеїв i кесарем Болгарiї. Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей її i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантiї, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж то були бранi малi, рани вiд них вже давно забулись. Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азiєю й Єгиптом, на довгi вiки вона хотiла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабiв. Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть рабами Вiзантiї. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став навколiшки, даючи роту, князь Святослав. Всi мостини в палатi загули - навколiшки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколiшки, промовляючи священну клятву. - До Перуна! До Перуна! - гримiло в палатi. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперiєю, яка має найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всiєю силою, а самим якнайменше пролити кровi. На вiдмiну вiд батькiв своїх Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом. Та й ворогiв було тепер два - кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдвоє, втроє бiльше, нiж у колишнiх походах, - п'ятдесят, шiстдесят тисяч. У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодiї. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожнiй лодiї могло їхати тридцять - сорок воїв, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки - довбанки, а високi набойнi лодiї, насади з настилом угорi. Лодiї будували всi землi Русi - Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першої ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Києва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби. Нижче вiд Києва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу. В цей же час до Вiтичева через Перевесище й Берестове їхали i їхали вози - на них везли рiзну кузнь, яку майстри залiза готували в передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи. Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси, цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою. I вже у Вiтичевi понад берегом на пiдпорах вимальовувались обриси майбутнiх лодiй - днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив'язувались гужвою дошки - насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що могли рушати i в море! Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили кузнецi залiза, де поруч iз усмарями* (*Усмарi - чинбарi.) тулились сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники - гончарi.). З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли мiхи кузнецiв, гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й квасом, скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину. Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях їхнiх, що тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не вгасали горни, свистiли мiхи, гупали по ковадлах молоти. Скiльки i якої кузнi треба було їм приготувати для дружини княжої й усiх воїв! Вони кували зброю iз залiза, мiдi, лiпшi дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж iз залiза, загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо, говорили бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв i чорних цапiв на передграддi вистачало. I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi, кривi, схожi на перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи, широкi сокири, легкi топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але надзвичайно гострi вiстря для стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З пластин зварювали шоломи, вибивали з мiдi кола для щитiв дружинникiв, золотi й срiбнi - для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцiнне камiння. Недалеко вiд кузнецiв, а часто й поруч iз ними у великих дiжках розводили квас усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали їх руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз... Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом i пiдбивали срiбними цвяхами - для воєвод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками - для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи. А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила їсти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь! I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, - кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд. 2 А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти ромеїв. Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступної весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Києва. З важким серцем їхав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди поїхала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим їй зарадити. Найбiльше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром - живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, немає у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич - син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, - думав хтось, але не говорив уголос, - вiн i любечанський. Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, - будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови. I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi - тендiтнi, нiжнi, а Володимир - мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi. Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра! Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла. Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, - говорила вона, - а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!" I їй справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла. Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнiє син її Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?" Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам..." I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша! Коли ж пiсля цього в Києвi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi. Проте однiєї змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки - но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще - чи здорова вона, чи не бiдує... Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала - цього вуйко княжича Володимира не розумiв. Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його. Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабиної ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чиєї ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню. Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi: - Їдеш ти, Добрине, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, стоїть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай... Так i поїхав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi. З До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi їхнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись. Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром - там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди їхнього роду. Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив: - Великий князь київський Святослав велiв сказати людiям своїм, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас... Князь Святослав велiв сказати людiям своїм, - вiв далi Кожема, - що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать! Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: - "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг. Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж їм приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi їхати на рать - у них конi, зброя, а в нього тiльки руки. Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не подає голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм немає, а здалеку долетiла луна молота, - клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, - вони стояли збоку, щось говорили мiж собою. - Мужi! - трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. - Уся земля наша в небезпецi, смерть готується для нас i дiтей наших. Або ромеї, або ми... Князь Святослав кличе всiх своїх людей. Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть їм готують ромеї. Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали. I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю... I коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв. Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий