одню, всi зорi, тiльки одна iз них - така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, - ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша - злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить - i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить - i над обрiєм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись... На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю - чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, - але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрiї. Бо сонце - це дарунок богiв, це - життя, це - радiсть, щастя. Вої промовляли слова молитви: Сонце! Ти тiкаєш вiд нас -i настає холодна, темна нiч. Сонце! Ти встаєш - i навкруг з'являється життя, зацвiтає земля i радiють люди. Спасибi Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце, Славимо й тебе - ясне, гаряче, життєдайне сонце! Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його вої, стояв у цю хвилину на носi лодiї, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя. 4 У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Днiпром, а далi Руським морем, вої земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом. Тут, у полi, їм треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею. На своїх маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли. Вої Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Києва, далеко попереду, так, що її навiть не було видно, їхала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, їхала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь. Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах їх хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти. Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю. I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайгаї Далеко в полi, як вої, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що їх не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi. А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрiєм. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли вої. Попереду всього вiйська йшло чоло, - головний полк, - тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, воєводою Свенелдом i воєводами вiд полкiв усiх земель. Вони їхали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя - зброєносець), що везли про запас кольчуги, бронi. Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським їхали по обидвi руки вiд головного полку - щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом. Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi - всi пiшо - вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з воєводою своїм, що їхав попереду на конi з малою дружиною. Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянської землi iшла тисяча деревських воїв, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'ї, а часом i босi, зброя в них була рiзна - у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами. А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю - великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi - борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами вої, часто їхнi жони гнали табуни корiв, телят, овець. Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржавої куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Києва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога - навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа виїжджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Києва, до Дунаю. 5 Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi якої їхав воєвода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула. Спочатку йому було дуже важко - все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив - ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн - на iншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд - о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити. А який воїн з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався - ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не знаєш, де їх подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi. Знову ж - зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули - кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав: - Ти, Микуло, лук чiпляєш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш воїн справжнiй. Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, - вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував їх мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли вої вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою - одразу й засинав... Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому - цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула. I почалося це недавно, вiд Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'ї люди, смерди. Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати. Через кiлька днiв вони опинились край Полянської землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили - самої княгинi Ольги. Вої як вої: багато з них пiшло на нiч у село; молодi - погуляти, старi - побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, - простi поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ вої в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди... Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'їв у гущавинi за скелями, заснув. Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi. Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак - воїн з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари - злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд правої руки. Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої. Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова. - Ладо! Ла-а-адо! - пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав. - Матiнко! Отче! - чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи. Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi - з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками - така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна. - Ти поможи менi, Мокошо, поможи! - прошепотiв Микула. Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн. Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав: - Не спиш, чоловiче? - Не спиться, - вiдповiв воїн i зiтхнув. - Думаю про україну свою. - А ти звiдки сам? - З Новугорода. - Довго, мабуть, їхали? - Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко. - То скажи вже тодi, - запитав Микула, - як тебе звуть, чоловiче? - Радиш, - вiдповiв чоловiк. - А мене Микулою. - Добре, - промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити! Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула. - Ти, - промовив вiн тихо, - мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський. Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити. - Де вже нам до гриднiв, - сказав вiн, - а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста? - Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, - рiзнi люди бувають. Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша: - I як у вас, у Новугородi? - Так, як i скрiзь... - Платите дань, чи як? - Дань платили ранiше, - одверто признався Радиш, - i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає... Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав. - То як же тепер, без данi? - пошепки запитав Микула. - Ще важче... Урок та устав... - То й у вас посадники є? - Є, Микуло. - I тiунiв маєте? - Аякже... - I вiрники наїжджають? - Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям. - Щось затягло мiсяць, - промовив, поглянувши на небо, Микула. - Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало. Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав: - I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди? - Не витримують, - вiдповiв Радиш. - Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять. - I тебе били? - хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула. - Били.., - так само тихо одповiв Радиш. - Так скажи ж - куди ми йдемо? - пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула. Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв: - Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко. Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша. - Обсiдають нашу землю, - нiби сам до себе говорив Радиш. - Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави... Радиш помовчав i кiнчив: - Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло? - Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв. На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув... А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв. Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди. Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе. А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини. От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись. Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi. I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це буває пiзньої ночi. Мовчали й солов'ї. 6 Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка. У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде її обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось приємне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-кої землi. Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля своїх вогнищ вої вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд неї прокинувся раптом один воїн, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову. Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в неї нi рiдних, нi близьких, але все це - червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней - нагадало їй так багато! Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром - Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повiз у далекий Київ. Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт. У її пам'ятi став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо. Але з пам'ятi її невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Києвом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтної хлiвини... Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг - на землянку старої Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим. Усе змiнилось i змiнюється навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достигає пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важчає. Немає в неї радостi, минає й життя. Правда, i тут, у Будутинi, була в неї радiсть - у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила її любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина - Володимира. У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась - була пiзня нiч, нiхто її не бачив... Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi - нi воєвода Тедь, нi посадник Радко - не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi - цей притулок їй дали, був iз нею гридень Добриня - i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину - а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня - й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка - так її тепер усi прозивали. I працювала Малуша, як усi, - з раннього ранку до пiзньої ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла - сама. Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю - табуни худоби, - все княже, все треба доглянути i зробити роб'їми руками. I хто знає, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi? А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Києва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто наїжджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир. Часто в минулi роки навiдувався до неї в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв їй допомогти - власними руками, якимсь золотником, срiбними рєзами. Але Малуша не приймала помочi вiд брата - у неї були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного - знати, як живе її дитя, її син Володимир. I хоч це дитя, рiдний її син, далеко вiд неї - у Києвi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?! Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала - одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу. Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi - в поле за Россю - вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце. "Може, - думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, - їде це з своїми воями князь Святослав?" Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi воїв князя Улiба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких i просто воїв, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було. Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi вої iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У своїй землянцi, поставивши перед собою оберегу - богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила її, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Києвi на Горi. Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цiєї ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди свої дари - хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слiд було дати все, що тiльки мали люди, - вої iшли на брань, вони йшли заради них. У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзнає її, може, i це справдi спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смiшним. Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з своїми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?! Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'ї мовчали. Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два вої, i швидко рушила до землянки. Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило їх цiєї ночi, - тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути. - А це що? - запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. - Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, - посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, - либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'їм шматок i я... I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони їли хлiб Руської землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрiї встала темна хмара. Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрiї, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрiї? Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То вої князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдської боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю. I коли цi подiї ключ за ключем одна за однiєю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбитi були руки й ноги, вої, що багато днiв i ночей не знали спочинку, вої, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсної води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах свої лодiї, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем. Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його вої, якi кiнно й пiшо iшли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю. Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчної тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт зброї. Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси. - Здоров був, княже Святославе! - Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi вої. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв? - Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено твоє послали тисячi воїв... - Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги? - Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас. - Добре, коли тiльки тiкають, - замислився князь Святослав. - Не бачили i ми їх над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв є. Печенiги - тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра - хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, - князь звертався до воєводи Вовка, - будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодiї нашi з дружиною. Ти, Iкморе, - звернувся вiн до воєводи лодiйних воїв, - бережись iншого звiра - ромеїв, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами. I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше воїв сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi - в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях - залишились тiльки вої з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодiї - їм треба було стерегтись хеландiй ромеїв. На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину. - Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, - сказав Святослав, - iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на ромеїв. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром - посилав до нього воєводу Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив воєводу Богдана. - Помста, княже! - закричали пiд наметом. - До помсти! Суворе й замислене було обличчя у Святослава. - Помста впаде на голову кесаря Петра, - промовив князь, - i вiн не уникне її. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами... - Веди, княже! - загомонiли воєводи й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi: - Проте, мужi мої, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на ромеїв. Будемо сукупно з ними - переможемо ромеїв. Пiдемо нарiзно - загинуть болгари, i важко буде нам. - Веди, княже! - лунало пiд наметом. Князь Святослав ступив уперед i одкинув полог намету. Угорi, в синьому небi, ще палахкотiла, але вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай. Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова стрiла - з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'їною орла... - Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, - сказав Святослав, - i скажiть йому: iду на ви! 2 Звiстка про те, що лодiї князя Святослава з'явились у Руському морi, долетiла до Константинополя дуже швидко, її передав не тiльки фар iз Преслави. Рибалки, якi ходили за Босфор ловити рибу, й купцi, що повертались Руським морем на навантажених сiллю й житом кубарах з Херсонеса, - всi вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодiй. Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з жахом говорили, що цi лодiї, напевно, iдуть проти Вiзантiї, згадували iмена руських князiв Олега i Iгоря... Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався - чи не дме часом вiтер зi сходу, придивлявся - чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору? Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар, яким передавали i який приймав свiтлянi гасла з Болгарiї, Преслави. Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя i ще небагатьох наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала. Вони знали бiльше, нiж iншi. Проминув майже рiк вiдтодi, як по слову iмператора Никифора виїхав до Києва василiк-патрикiй Калокiр. Грамота вiд кесаря Петра, в якiй вiн писав, що київський князь Святослав загрожує йому вiйною, свiдчила, що Калокiр дiє, а князь Святослав готується до вiйни з болгарами. Отже, готувалось i мало статись тiльки те, що замислив iмператор Никифор: князь Святослав iде на Дунай, поб'є болгар, знищить своє вiйсько, а тодi скаже слово й Никифор. Дивувало iмператора ромеїв iнше: виїхавши з Константинополя, патрикiй Калокiр протягом всього року не подав про себе жодної звiстки. Мовчав вiн i тепер, коли лодiї князя Святослава стояли вже на Дунаї... Чому мовчить василiк Калокiр, чому не озивається й князь Святослав? Адже за вiйну з Болгарiєю Вiзантiя вже дала йому i ще дасть багато золота. Звичайно, iмператор Никифор i гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якiй сотнi лодiй, а на багатьох сотнях насадiв i що, крiм того, велике вiйсько його - пiшо й комонно - виринуло, нiби хмара, з поля на сходi. О, коли б василевс це знав, то дiяв би iнакше - негайно. Пiзнiше, правда, коли кесар Петро свiтляними гаслами, а потiм i через гiнцiв своїх передав iмператору звiстку, що князь Святослав напав на його вiйсько з сотнями лодiй, а до того ще й пiшо, комонно, i коли кесар Петро слiзно благав iмператора Никифора, не вiдкладаючи нi години, допомогти йому, рятувати його, обiцяв зробити все, чого тiльки зажадає iмператор, присягався у вiчнiй приязнi й любовi, - iмператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вiчна приязнь i любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то вiн знав, що саме iмператор Никифор послав на Болгарiю руських воїв. Проте iмператор Никифор не виказує й не може виказати своїх потайних думок послам кесаря Петра. Вiн приймає їх у Великому палацi, довго розмовляє з ними, дивується й обурюється, як то зухвалий київський князь посмiв напасти на Болгарiю, присягається в любовi до кесаря Петра i просить переказати йому, що зараз у Вiзантiї дуже важко й вiн не може кинути проти Святослава свого вiйська. Але трохи пiзнiше, i саме у вирiшальний час, неодмiнно прийде на помiч, разом вони розiб'ють наголову Святослава. Iмператор Никифор розмовляє з послами, як батько i щирий друг Болгарiї. Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж Вiзантiєю й Болгарiєю. Вiн знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який i вчився тут, у Константинополi, i натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут вiн може одружитись з якоюсь iз дочок iмператорiв... Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з цими вiстями боляри - посли болгарського кесаря. Невдовзi у Константинополi з'являється син кесаря Петра - Борис, i iмператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палацi i оселяє потiм у Буколеонi-недалеко вiд себе. Iмператор Никифор додержує свого слова. У Буколеонi кесаревича Бориса знайомлять iз онукою iмператора Костянтина порфiрородного Марiєю, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у влахернськiй церквi патрiарх Полiєвкт кладе вiнцi на голову щасливого подружжя. Так дiє iмператор Никифор, так нiбито змiцнює любов i мир мiж Болгарiєю i Вiзантiєю. Правда, коли кесаревич Борис висловлює бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав iде з своїм вiйськом все далi й далi, iмператор Никифор радить Борисовi якийсь час побути в Константинополi, обiцяє, що вони рушать до Болгарiї разом на чолi вiзантiйського вiйська, коли настане вирiшальна година. I кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарiї у вирiшальну годину i з iмператором Никифором на чолi великого вiйська. Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамотi кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське вiйсько не може з ними боротись. Отже, їх багато, бiльше, нiж ждав iмператор, бiльше, нiж київський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарiїв. Так чому ж мовчить Калокiр, про що вiн думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то вiн може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперiї й стати пiд стiнами самого Константинополя... Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, - добре, отже, римськi золотники дiють. Те, що руси знищують болгар, - також добре: вони знекровлять один одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарiєю, i з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк ще й болгар. I тому iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше. Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських покоїв єпископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман. Iмператор i єпископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море. - Чи зумiє єпископ проїїхати в Понт? - запитав Никифор. - Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? - замiсть вiдповiдi, поцiкавився єпископ. - Нi, єпископе, до хозарiв зараз нiчого їхати - вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось iз павликан* (*Павликани - релiгiйна секта). - Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ. - На цей раз тобi доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i їхнього кагана Курю. - Про що я мушу говорити з каганом? - Зараз до Болгарiї з великим вiйськом прийшов київський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посувається вперед, i є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив... - У спину князевi Святославу над Дунаєм? - посмiхнувся єпископ Феофiл. - Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києвi. Єпископ Феофiл не стримався i промовив: - Це - дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дунаєм. - Ти зумiєш, єпископе, знайти кагана? - Коли я мушу виїхати? - замiсть вiдповiдi, запитав той. - Треба виїхати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото - тобi дадуть тридцять кентинарiїв... Щасливої дороги, єпископе. I удачi! - Многi лiта тобi, великий василевсе! З Лодiї князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей заїдали комарi, пiд ногами сичали гадюки. Але вої Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед. Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi воїв. I сторожа, яка їхала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих воїв не видно. Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дунаєм, а всi лодiї болгар за день до цього рушили Дунаєм угору. Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних воїв негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодiї. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, воєвод своїх i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець. Уночi воєводи пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було видно, як за стiнами Переяславця спалахує свiтло, звiдти долiтали голоси болгарських воїв, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах. Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра вiддати город без бранi, за що обiцяє не чинити нiяких ушкод. Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли