дає золоту печать i наказує бути начальником метальних машин, але призначає нового друнгарiя флоту, нового начальника етерiї, нового великого папiю. Особливу почесть виявляє iмператор Iоанн до паракимомена Василя, що незмiнне був при iмператорах Костянтинi, Романi й Никифорi i тепер буде при ньому, але називає його не паракимоменом, а проедром* (*Проедр - перший). Новий iмператор жорстоко карає всiх тих, що були зв'язанi з iмператором Никифором, i всiх, хто може бути йому на завадi. У цю годину з кручi над морем, прив'язавши камiнь до нiг, кинули Льва Валента, наступної ночi брата вбитого iмператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на довiчне заслання на острiв Лесбос, а сина його Варда i трьох двоюрiдних братiв - у далеку Каппадокiю, в Амазiю. З Пiзньої ночi iмператор Iоанн i проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Вiднинi їм завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синклiтi, вiн разом з iмператором вирiшуватиме державнi справи, разом житимуть вони у Великому палацi, на виходi Василь стоятиме одразу ж за iмператором, вище вiд усiх магiстрiв i препозитiв, а вночi, коли iмператор спатиме, проедр мусить берегти його спокiй i життя. I хоч Василь був паракимоменом четвертого вже iмператора, а трьом попередникам пiдготував могили, але зараз все забулося. Вони-iмператор i його проедр - пiзньої години сидiли в покої, вiкна й дверi якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палатi, радiли своєю перемогою. У покої в золотих свiтильниках горiли свiчi, променi їх освiтлювали на стiнах викладенi з мусiї постатi iмператорiв - вони разом зi своїми жонами i дiтьми, з молитовниками в руках, високо звiвши вгору очi, суворi, мовчазнi iшли навкруг всього покою. А внизу, на м'яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали iмператор Iоанн i проедр Василь. - Я дуже стомився, - говорив Iоанн, - проте нiбито все закiнчено. - Мiй василевсе, - ласкаво вiдповiв проедр, - ми готувались дуже добре, передбачили всi дрiбницi, i тому я був певен, що все закiнчиться успiшно... - Остання нiч була страшна, - згадав Iоанн. - Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити. Вони вийшли на широкий балкон, зупинились бiля повитої виноградом колони i задивились на море. Буря, яка лютувала минулої ночi, стихла. Вiд Босфору вiяв легкий, теплий вiтер. Море було спокiйне, небо чисте, i в ньому низько над обрiєм висiла тоненька срiбляста скибочка мiсяця. В примарному сяйвi цiєї скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив iз-за рогу пiвострова в море. На кораблi вiтрила були пiднятi, але вiтер з Босфору ледь повiвав, корабель iшов дуже повiльно, все не мiг одiрватись вiд берега. Коли корабель проходив недалеко вiд Буколеону, проедр Василь сказав: - Це твiй дромон, василевсе... Вiн прямує до Проту. - I вона на ньому? - запитав iмператор. - Так, василевсе, вона там. I хоч iмператор i проедр не могли нiчого побачити на кораблi, але обом їм здалося, що вони бачать її - Феофано, яка стоїть там на настилi дромона i дивиться на палац, у якому вона тiльки вчора була василiсою. - Треба зробити так, щоб вона сюди нiколи не поверталась, - сказав Iоанн. - О василевсе, вона вже нiколи сюди не повернеться, - вiдповiв i посмiхнувся проедр Василь. А корабель iз пiднятими вiтрилами то з'являвся в променi фара, то зникав на якусь хвилину в нiчнiй iмлi, плив все далi й далi - мимо Буколеону, мимо стiн Константинополя, в глибiнь, у безвiсть... Так корабель i зник - нiби розтанув у голубiй iмлi Пропонтиди. - Феофано немає, - полегшено сказав Цимiсхiй, - але є iнший ворог. Вiн обернувся обличчям до города й Гадати, де над Золотим Рогом де-не-де поблискували вогники, а вдалинi зливались iз небом чорнi гори. - А чи один тiльки ворог? - запитав проедр Василь. - Ти говориш правду, - згодився Iоанн, i обличчя його стало хижим i злим. - У нас з тобою є чимало ворогiв - у Константинополi i навiть у святiй Софiї. Беззубий, глухий Полiєвкт - я з ним швидко розплачусь за те, що вiн зробив сьогоднi. I доки, доки iмператори ромеїв повиннi терпiти над собою владу патрiархiв?.. Але найстрашнiший наш ворог сьогоднi - Русь... Вiд Гадати дихнув холодом вiтер. - Тiльки у вiдчаї, - сказав Iоанн. - Никифор мiг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навiщо вiн послав Калокiра до русiв? Навiщо платив їм золото, щоб iшли на болгар? Не будь цього, Святослав сидiв би зараз у Києвi, а ми тут... Прийшов би час, i ми б, зiбравши сили, поволi пiдкорили болгар i пiшли б на Русь. - Це правда, - згодився проедр Василь. - Це був невдалий крок iмператора Никифора. - Ти кажеш - невдалий? Нi, це був божевiльний, дурний крок, i тiльки йолоп Никифор мiг його зробити. Подумай, - здригнувся Iоанн. - Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Дапаю i Плиску, iде до Преслави. Так вiн може дiйти й до Константинополя. - А все ж покiйний iмператор зробив i iнший, вдалий, крок. - Ти про що говориш? - Ще кiлька мiсяцiв тому, коли Никифор почув про те, що лодiї Святослава стали на Дунаї, вiн послав до печенiгiв наших василiкiв на чолi з єпископом Феофiлом. - Але ж його ще немає? - Вiн скоро повернеться. Iмператор Никифор дав йому з собою багато золота, печенiги його люблять, i я певен, - скоро покажуть списи русам... - Там, на Дунаї? - Нi, iмператоре, печенiги мають взяти Київ. Iмператор Iоанн спочатку не мiг навiть збагнути, чому печенiги мусять взяти Київ i що це дає iмперiї, але швидко зрозумiв, засмiявся... - О, - сказав вiн, - нарештi я бачу один розумний крок iмператора Нйкифора. Дяка тобi, - зухвало поглузував вiн, дивлячись на мусiї на стiнах, - безголовий василевсе. З печенiгами ти замислив справдi мудро. Зараз Святослав вже не пройде гiр, i ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре? - Мiй василевсе, - вiдповiв проедр, - iмперiя лежить перед тобою. Чи не час тобi вже й лягти, iмператоре? Пiсля всього, що пережито сьогоднi, можна й треба спочити. Спи спокiйно, iмператоре. А твiй проедр не буде вже спати! Спить Буколеон. Стомлений пiсля останнiх напружених днiв, сп'янiлий вiд вина, спить i новий iмператор Вiзантiї. Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогоднi проедром, постiльничий iмператора Iоанна Василь. Вiн стоїть бiля дверей царської опочивальнi, слухаючи, чи не прокидається iмператор Iоанн, чує, як з уст сонного владаря iмперiї зриваються увi снi слова: "Воїни!.. Феофано!" I на чолi в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку, - вiн розумiє, як у нового iмператора палає серце i як горить збуджений мозок. Нiчого, iмператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царськi лори* (*Лори - барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше. А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срiбною головою лева посох, проедр Василь iде, оглядає Буколеон... У коридорах душно, всюди горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню мовчазнi нiчнi сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi. Коридор за коридором, палата за палатою... Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночi вбитий був iмператор Никифор, у гiнекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночi зiйшов з даху Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озброєнi етерiоти... Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час вiд часу потрiскують гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiдає в крiсло, спирається руками на посох, схиляє голову. I в нiчну цю годину проедр вiдчуває, що вiн найбiльше вiд усiх тут, у Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них має право спочити, зараз усi й спочиватимуть. На кожному кроцi в Буколеонi i скрiзь навкруги стоять сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першої нiчної змiни. На варту стане друга змiна. Тiльки один вiн - паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу, постiльничий iмператора - не має права й не засне вже до ранку, цiлу нiч блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з папiєю Романом вiдкриє срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь, супроводитиме царя, i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч своїм днем. "...Четвертий iмператор, - думає проедр Василь. - Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?" РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Серед бiлого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям курiли димки, на Подолi йшов торг, по Днiпру й Почайнi снували лодiї, - город жив, як звичайно, в таку пору сторожi нiколи не дзвонили. Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низької Оболонi стало видно, як на пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися в голубе небо чорнi дими. Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники. - Вiд Роднi йдуть печенiги! - кричали вони. А на стiнах все стогнали й стогнали, пiднiмали людей, сiяли тривогу била... I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв Почайни i Днiпра, витягнувши на сухе лодiї, вiд торгу з статками, на волах i конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечi дiтей, - через ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах iшли лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А ще багато людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь гостре околля, запасали на Горi воду й харчi. Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передграддi й над Почайною. У цiй тишi лунко заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги й важко пiднялись, нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло. Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi з дiтьми спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни камiння, пiдсипали городницi, ставили там великi луки-самострiли. Неспокiйно було й у боярських та воєводських хоромах. Цiєї ночi там нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час од часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi. Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло їх поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати. Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й воєводи стиха загомонiли, привiтали її. Але княгиня нiби не чула їхнiх вiтань - темна постать її пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих. Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння їх освiтило її обличчя - блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв. - Дружино моя! - почала княгиня. - Чули всi - печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава - вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя... - Заходять уже, - вирвалося серед мужiв, - думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали: - Мусимо послати до Святослава, скажемо - чужая земля iщеши, свою ся лишив... - Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше: - До деревлян треба вдатись... - Не надiйтеся на деревлян - їм у лiсах Київ не горить. - До сiверян! - До Новгорода! Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи. Княгиня довго дивилась на своїх мужiв, стиснувши уста. - Мужi мої, - вела вона далi. - Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, - княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, - i всi людiє нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Києвих, станемо й тепер... - Мала сила в нас, княгине, - несмiливо промовив хтось iз бояр. - А ти вiдаєш, - звернулась вона до нього, - чи великою силою iдуть печенiги? Нас - багато, бояри й мужi мої, маємо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi! Роздратована й сувора в гнiвi своїм, княгиня Ольга говорила: - I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужої землi шукає, за честь своєї стоїть, не сам пiшов - ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю? Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi: - I про деревлян - то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо - прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, - уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть. У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали. - То й станемо! - закiнчила княгиня. - Ти, Добрине, -звернулась вона до нього, - будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мої й мужi, вiдчиняйте свої клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все воїнство... Пiдемо, мужi, - печенiги, може, близько... А Святославу, - додала вона, - ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дунаї, а горе й у отчинi твоїй... I хтось у палатi додав: - Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей свої... Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула свої покої, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв. - Ти йди на стiни, - сказала вона Добринi, - печенiги, аки татi, все роблять уночi. Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, їй хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось. Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла. Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi. Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр - Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину! Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Києва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко? Гiнцi, що примчали вдень Солоним шляхом, розповiдали, що печенiги кiлька днiв тому перейшли вночi Рось, обминули Родню й улусом iдуть до Києва. Гiнцi вiд Переяслава говорили, що й там iде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, - не один улус iшов до Києва, печенiги збирали всю орду. Княгиня думала, що поява печенiзької орди бiля Києва якось пов'язана з тим, що князя Святослава немає в Києвi. Але навряд чи насмiлились би печенiги, навiть тодi, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полi над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русi. I одразу ж думки її перелетiли в далеку Болгарiю, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Вiн - далеко вiд рiдної землi, над ним i всiма воями день i нiч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом. Вона пригадала, що було тiльки-но в палатi, голос котрогось iз бояр: "Чужая земля iщеши, а свою ся лишив", - i кров знову вдарила їй в обличчя. Нi, вони не розумiють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарiї. Адже й вона, мати його, довго не розумiла сина, а потiм побачила: або бути рабами василевсiв, або жити, як належить людям. Зрозумiла i благословила - як княгиня й мати перехрестила його, язичника. "А якщо?.. - Кров одразу вiдлила вiд її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на бранi з ромеями. - Може, - вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, - може, печенiги саме тому й з'явились пiд Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б вiн був у Києвi, печенiги нiзащо б не насмiлились iти з поля в Полянськi землi. I що тепер робити? За стiнами Гори й валами, - княгиня була певна в цьому, - вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далi? Дружина в них невелика, харчiв небагато, води мало..." Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложi заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потiм вiн поволi розплющив очi, протер їх кулаками, пiдвiв голову... Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на пiдлозi тут горить свiтильник, але далi пiзнав княгиню. - Чому ти не спиш, бабо? - запитав вiн. Питання було таким простим i звичайним, що вона навiть посмiхнулась. - Я сидiла й думала, - вiдповiла княгиня. - А зараз i ляжу. Спи, Володимире, спи спокiйно... Вона схилилась i поцiлувала онука в голову. Вiн одразу ж заснув... I саме тодi в нiчнiй тишi на стiнi город а вдарили била. Пiдiйнявшись на пiвденну вежу стiни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг. Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було нi однiєї зорi. Але очi Добринi вже призвичаїлись, i серед суцiльної темряви вiн бачив глибокий рiв одразу за стiною, вал з околлям, а далi - дерева по схилу гори, чорне передграддя на сiрих кручах, Днiпро. Все, як завжди, ворога не було видно. Але Добриня мав не тiльки добрi очi, а й вуха. Хоч за городом у темрявi було нiбито тихо, вiн пiзнавав багато звукiв, якi непокоїли його, чув, як далеко на лiвому березi iржуть конi, кiлька разiв чув сплеск води на Днiпрi, тупiт коней i людськi голоси на березi Почайни i над Либеддю. Йому здалося, що голоси чулися в передграддi i навiть зараз за околлям валу... Тепер Добриня знав, що ворог пiдкрався й стоїть пiд самими стiнами города, може рушити кожної хвилини. Вiн обiйшов усi городницi, поговорив з мужами, гриднями, ремiсниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли бiля заборол, хотiв спуститись униз, щоб розповiсти про все княгинi. Але не встиг спуститись, бо в передграддi й на Подолi спалахнули вогнi - печенiги запалювали будiвлi, щоб у загравах пожежi лiзти на стiни города. - Печенiги! - залунали голоси. - Ворог на валу! I тодi одразу ж вдарили в била. Вони стогнали, будили, кликали: усi на Горi мусили знати, що ворог пiд стiнами, а печенiги нехай не думають, що пiдкрались, як татi, - город Київ i людiє його готовi зустрiти їх грудьми своїми. Добриня швидко обiйшов весь пiвденний бiк стiни. Пожежа у передграддi й на Подолi ширилась, багрянi заграви освiтлювали стiни, й Добриня бачив, як бiля всiх заборол стали вої з луками. Деякi з них клали край заборол камiння, щоб кидати його на ворогiв, тут же, на городницях, у кiлькох мiсцях вої роздували вогонь пiд казанами з смолою, готували воду й пiсок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готовi рубати тих, що видиратимуться на стiни. Нарештi била замовкли. I внизу, i на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг - за стiнами, на кручах, на Почайнi й Днiпрi. У передграддi й на Подолi буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стiною можна було порахувати околля. I тодi всi на стiнах побачили, як у примарному сяйвi пожежi iз темряви за валами вирвались i почали трощити околля печенiги, їх було дуже багато, вони крутились мiж околлям, немов черва. А в той же час у повiтрi почувся тонкий, пронизливий свист стрiл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летiли й далi - на Гору. Добриня бачив, як один iз воїв схопився, вириваючи стрiлу, за груди, ще один зовсiм близько стояв - i стрiли витинались йому просто з очей... Княжi вої на заборолi теж натягнули свої луки, i їх стрiли роями летiли в темряву за городницями, на вали, в околля. Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенiгiв упали й корчаться серед гострих кiлкiв. I все ж деякi з них проминули околля, спустились у рiв, деякi вже робили приспи - копали й насипали землю, iншi тягли й ставили драбини, щоб дертись на городницi, ще однi пробували пiдпалити ворота. З стiн полетiло камiння. Багато воїв, незважаючи на стрiли, що летiли й летiли з валiв, повисли край заборол над ровом i згори метали на печенiгiв списи, влучали їх з своїх лукiв. Крики, зойки, брязкiт, що народжувались на городницях, i пiд стiнами в рову, й на валах, злилися в один суцiльний безперервний шум - загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвiрiлi, оскаженiлi печенiги, що були п'янi ще до бою вiд вина, а тепер вiд кровi, збились у рову - робили приспу до стiн. Коли її вкривали трупи - сипали землю поверх них, i приспа росла. Вже печенiзькi драбини доходили до заборола. Чiпляючись за край запорола, печенiги видирались на стiни. I нарештi бiй почався на самiй стiнi, на пiвденному її боцi. Кiлька десяткiв печенiгiв, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечi, обливаючись кров'ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими своїми шаблями, виймали довгi ножi. А за ними по драбинах лiзли, повзли, видирались новi вороги. Це був жорстокий бiк на городницях. Край заборола стояли печенiги, проти них лавою збились вої, а попереду всiх Добриня. Всi тримали в руках мечi, рубали печенiгiв, обливаючись кров'ю i самi, все бiльше й бiльше їх виходило на забороло... I раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затрiщав, схитнувся, похилився i полетiв разом з печенiгами, що чiплялись за нього, вниз, у безодню. Вiн летiв серед ночi з трiском - ламаючи драбини, калiчачи людей. Бiй на пiвденному боцi стiни затих... Але в цей час почувся великий шум i крик на стiнi бiля Подольських ворiт. У Добринi похололо тiло - адже бiльшiсть воїв бiля нього, на стiнi вiд Днiпра. Ще вiн помiтив, що навкруг стало виднiше, - i вже не вiд заграви пожежi: за Днiпром голубiло небо, скоро мало зiйти сонце. Вiн бiг городницями поперед багатьох воїв до Подольських ворiт, де лунали крики, де йшов лютий новий бiй, де печенiги вже вилiзли на стiни. Але Добриня не встиг добiгти по стiнi до ворiт, як там залунав iнший, переможний, крик: вої скинули печенiгiв, що видерлись на стiни, заливали водою ворота, що почали горiти. I там, на городницi бiля Подольських ворiт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свiй посох, вона стояла бiля заборола, дивилась на Днiпро й говорила: - Тепер вони швидко не полiзуть. Київ стоїть! 2 Мов випущенi з тугого лука стрiли, летiли на пiвдень вiд Києва три гриднi - брати Горяй, Баян i Орель... Горяй - найстарший з них - був бiлявий, бо пiшов у матiр, то й обличчям скидався на неї: мав голубi очi, тонкий нiс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй - велетень, здоровило. Такому тiльки й сидiти на конi. Баян, навпаки, пiшов у батька - кожум'яку Супруна - невисокий, але жилавий, iз засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тiльки шкiри м'яти, ногою по землi вдарить - гуде земля. Що ж до Ореля - був вiн зовсiм не схожий на братiв своїх: волосся русяве, очi карi, сам стрункий, а голос такий, що, коли спiвав на стiнi города, чути його було за Днiпром. Вони виїхали з Києва одразу ж пiсля того, як їх покликала княгиня. Потемному спустились з стiни, бiля Либедi поповзом пробралися крiзь печенiзький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печенiги пiшли на Гору... Але як не болiли в них серця, вони не повернулись i не могли повернутись до Києва, а побiгли в загравi пожежi через лiс до Берестового, там у княжому дворi засiдлали коней i рушили в темну, непроглядну нiч на пiвдень... Раннього ранку вони вже були далеко вiд Києва. Увечерi опинились край Полянської землi, над Россю, вночi спочили й проминули селище, де жили чорнi клобуки, а до нового свiтанку були далеко в Дикому полi. Тут, у Дикому полi, братам треба було стерегтись на кожному кроцi. Скiльки не кинь оком - тягнулось поле, рiвне, де-не-де перерiзане яругами, в яких ховались рiчки. Весело й радiсно було тут весною i лiтом, коли вiд землi пiдводилась, зеленiла, переливалась хвилями пiд вiтром тирса, коли скрiзь зацвiтали голубi дзвiночки, жовта шавлiя, синi волошки, бiлi велетенськi ромашки... Зараз поле було похмуре - вигорiло за довге лiто пiд промiнням яскравого сонця й почорнiло, скрiзь пов'яли трави й квiти, на коренi засохла тирса. Тiльки сухi остi, нiби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навiть i пахло згаром. По темному полю; по сухiй землi мчали i мчали вперед вершники, час вiд часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли пiдiймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг. I брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, пiсля того як вони перепочили над рiчкою i пiднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручi, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав: - Завернемо праворуч i будемо поспiшати... Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повiтря, вони їхали просто проти сонця, щоб слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрiї чорнi цятки - печенiги гнались за ними. Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв, бо коли, нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло нестерпним слiпучим сяйвом - чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники так само летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло, i навiть тодi, коли поле злилось iз небом у вечiрньому серпанку i коли молодий мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на пiвдень. Нарештi брати зупинились над берегом якоїсь рiчки. Конi довго стояли на мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву. - Чи багато їх було? - запитав Орель. - Багато, - вiдповiв Горяй. - Але до них було далеко. - Добре, що ми поїхали на захiд, - замислився Баян. - Тiльки сонце нас врятувало. У темрявi вони спутали коней. Поїли й самi - хлiб та в'ялену рибу. Вода з рiчки видалась їм вином. - Тепер заснемо, - сказав Горяй, - але спати будемо по черзi. Лягайте спати, брати, а я спочину пiзнiше. Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде в полi не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма. I довго-довго серед темної ночi недалеко вiд братiв, що мiцно спали, сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель. - Ти чому нас не будиш, Горяю? - Нiби ще рано. - Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочується. Лягай, Горяю! Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чотi Орель. Вiн також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi, сторожко прислухаючись, - вiн мав дуже гостре вухо. Перед самим свiтанням вiн тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву... - Трава суха, без роси, - вирiшили вони. - Слiду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо... Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони весело заiржали. Брати осiдлали коней. Ще один день вони їхали спокiйно. Все ближче й ближче було до рiчки Бугу, шлях їм увесь час перетинали лiси, де доводилось їхати повiльнiше. Зате тут вони не боялись печенiгiв, що з своїми кибитками блукали тiльки в полi. А все ж надвечiр вони наскочили на печенiгiв. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять - п'ятнадцять вершникiв. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги. I знову брати полетiли в полi, за ними мчали печенiги. Але тепер зовсiм близько лунали їхнi крики. Брати чули, як час вiд часу мимо їхнiх вух свистять стрiли. Проте вiдчували, що можуть втекти, втечуть. Печенiги вiдставали, крики їх вiддалялись. I раптом на повному скаку один iз братiв - Баян - пустив поводки, одкинувся в сiдлi i, обливаючись кровлю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далi й далi, Горяй i Орель почули крики печенiгiв... У цю нiч два брати не спали. Вони сидiли на високiй могилi, на вершинi якої стояв кам'яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звiдки їм було все чути, тiльки поле мовчало навкруг. - Брате Горяю, - промовив Орель. - Нам треба було, мабуть, лишитись i вмерти з Баяном. - А князь Святослав? - запитав у вiдповiдь Горяй. - Хто йому повезе звiстку? I хоч вони обидва були хоробрi й смiливi, але заплакали в пiтьмi цiєї ночi, бо в них дуже болiло серце за братом. Їм здавалося, що вiн десь ходить близько i що йому буде легше, коли вiн почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-пiд сiдла вузлик з хлiбом, то одломив шматок собi, шматок - Орелю, а ще один поклав поруч - на траву. - Це тобi, Баяне, - сказав Горяй, i тiльки тодi вони стали їсти. Пiзньої години в полi почувся шум, i десь далеко, там, де мусив бути обрiй, раз i другий блиснув вогник. Ставши на могилi, вони довго вдивлялись у пiтьму й уважно слухали. Бiльше вогню в полi не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пiзнавали iржання й тупiт коней, цокотiння колiс. Потiм шум у полi став затихати й нарештi зник. Тодi Горяй знову сiв на траву й сказав: - Вони поїхали до Києва. Мусимо поспiшати, але давай домовимось, брате... Якщо я загину в полi, ти поїдеш далi. - Якщо ж я загину, Горяю, - їдь ти! - Добре, брате! Уночi ж вони поїхали далi. На свiтаннi знайшли в полi слiд орди - попiл, кiнськi кiзяки. По цьому слiду вони й поїхали, - адже печенiг нiколи не поїде вдруге по своєму слiду. Уранцi вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березi, вся земля була вибита кiнськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полi темнiли слiди вогнищ, валялись костi волiв, коней, овець. Певне, печенiги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, i справляли по ньому всiєю ордою тризну. А увечерi брати були вже бiля Днiстра й поїхали понад берегом, вiд селища до селища, по землi тиверцiв. Тут їм нiчого було боятись - тиверцi радо приймали гiнцiв iз Києва. Так доїхали Горяй i Орель до город а Пересiченого, що стояв у лiсах на правому березi Днiстра, взяли у тиверцiв пару нових коней i, не спочиваючи, рушили далi, на пiвдень. Два днi вони їхали по землi Тиверськiй, а далi Улицькiй. На третiй день надвечiр далеко з лiвої руки їм стало видно голубi води моря. Вони спустились з гiр, якi перетинали їм шлях, i побачили Дунай, опинились на широкiй долинi, де, як i пiд Києвом, купами росли верби. I раптом iз однiєї купи цих верб вирвались i полетiли в повiтрi стрiли... Брати ударили коней. Але одна стрiла попала в око коню Горяя. Кiнь став дибки, упав. Орель хотiв взяти Горяя на свого коня. Але i його кiнь упав. Тодi брати вiд верби до верби почали перебiгати до Дунаю, їм було видно, як кiлька печенiгiв женуться слiдом за ними, ховаються за вербами, час вiд часу пускають стрiли. Вже до Дунаю лишалося кiлька десяткiв крокiв, коли стрiла влучила в Горяя. Вiн встиг крикнути: - Мерщiй до Дунаю! I Горяй впав мертвий. Орель побiг до Дунаю. Бiля самої води вiн ще раз обернувся, побачив недалеко печенiга, натягнув свiй лук, пустив стрiлу. В ту ж мить Орель вiдчув бiль коло серця i навiть бачив стрiлу, що впилася йому в груди. Але в нього ще були сили, вiн знав, що перед ним Дунай, i кинувся у воду... Вiн не розумiв, що було далi, не знав, скiльки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, - але раптом побачив, що лежить у лодiї, побачив над собою голубе небо i якiсь дивно знайомi обличчя. Вiн навiть пiзнав їх - адже це були вої князя Святослава. I вiн крикнув їм: - Скажiть князю... мене послала княгиня... Київ оточили печенiги... Княгиня Ольга... Київ кличе князя на помiч... Але в цей час у Ореля нестерпно заболiло серце. Вiн глянув - стрiла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. I вiн схопив її обома руками, вирвав з серця... З Фар за Великим палацом працював кожної ночi з раннього вечора до-свiтання. Холодний зеленкуватий промiнь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гiр, затухав, - то вдалину посилались таємничi свiтлянi сигнали. I там, удалинi, в нiчнiй iмлi, де на обрiї вдень видно було синє пасмо гiр, всю нiч спалахували таємничi сигнали, яких у Константинополi нiхто не знав. Проте цi сигнали добре розгадували у Великому палацi - iмператор Iоанн знав, що робиться в Болгарiї, фари повiдомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав iмператора Никифо-ра надiслати йому допомогу. Але на Соломоновiм тронi у Великому палацi вже сидiв не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй, i вiн мусив дати кесаревi Борису негайно вiдповiдь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому - Цимiсхiю. Новий iмператор нi на хвилину не мав сумнiву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи iмперiї давно вели й тепер привели до вирiшальної битви мiж Константинополем i Києвом. Цимiсхiй схвалював всi заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали всiх сил i уперто йшли до цього. Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було в Азiї, Єгиптi. Там поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча, багата, аристократична Вiзантiя, що спиралась на свої легiони й мiльйони рабiв, i невiдомий, таємничий i дуже загрозливий свiт тавроскiфiв, чи русiв, як називали вони самi себе. Iоанн Цимiсхiй - учорашнiй i, треба сказати, непоганий полководець - рвався на цей бiй. Але вiн - триденний iмператор - ще не знає своїх сил, вiн не знає, на кого може покластись, а на кого не може, вiн, зрештою, боїться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй з Святославом, стра.х охоплює його, коли вiн думає про невiдомих руських воїв. Тому вiн дiє так само, як i Никифор. Спочатку повiдомляє кесаря Бориса, що це вiн - Iоанн Цимiсхiй - сидить на iмператорському тронi, й одержує у вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього, дiзнавшись, що в гiнекеї Феофано ще сидять i ждуть вирiшення своєї долi двi болгарськi кесарiвни, якi приїхали сюди одружуватись з особами iмператорської кровi, Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарештi, посилає до кесаря Бориса довiрених своїх василiкiв iз грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до болгар, шле дари - трохи золота й багато вина, - але воднораз доручає василiкам дiзнатись, що ж робиться в Болгарiї, Преславi. Новий iмператор боїться князя Святослава, що зумiв уже пройти схiдну стiну Юстинiана, за короткий час взяв вiсiмдесят городiв на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави. Боїться не тiльки iмператор, увесь Константинополь i всi сусiднi феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскiфами. У великому городi з рук у руки потай передають лист патрiарха Фотiя, спрямований проти тавроскiфiв: "...Цей народ невiдомий, подiбний до рабiв, не мав досi значення, але його взнали, i вiн прославився пiсля походу на нас, народ нiкчемний i убогий, але такий, що досягнув висоти i став багатим; народ, що живе десь далеко вiд нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисциплiни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує нашi межi". Проедр Василь, що тепер, нiби тiнь, супроводжує нового iмператора, дає Iоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, - хiба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю? В один iз цих днiв iмператор дiзнається про ще гiрший випадок, який трапився в Константинополi. На гробницi Никифора Фоки, виявляється, написанi вiршi, в яких натякається на нього й Феофано: "Той, хто ранiше був дужчим вiд усiх мужiв i нiчого не боявся, став легкою здобиччю жiнки й меча. Той, хто тримав ранiше в руках владу над усiєю землею, спочиває тепер на маленькому шматку землi. Того, хто ранiше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тiла. Так встань, царю! Пiднiми своє пiше й кiнне вiйсько, фаланги i полки! На нас iдуть дикi скiфськi народи, у божевiльному поривi рвуться до вбивства, всiлякi язики руйнують твої мiста..." - Знищити! Знищити цi проклятi вiршi! - велiв iмператор Iоанн проедру Василевi, дiзнавшись про напис на гробнвдi свого попередника. Проедр Василь посмiхнувся, коли почув цi слова iмператора, i вiдповiв: - Я б одразу це зробив, василевсе, але цi вiршi висiченi на мармурi склепу, де лежить i Костянтин, i їх можна знищити тiльки разом iз склепом. - Тодi треба знищити.. - почав, але не кiнчив iмператор. Вiн не боявся i вбив живого iмператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий iмператор починає мститись. Мстився не тiльки Никифор, за тiнню iмператора стояли його родичi, прихильники, Феофано... Феофано! Вiн думав про неї, йому не вистачало її, хотiлося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гiнекею, вiн хотiв бачити її. Так, вона велика грiшниця, ця жiнка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палацi. Це вона викликала любов i доводила до нестями iмператора Романа, Никифора Фоку, а потiм їх убила. Вiн сам знав її, i все ж зараз, вже як iмператор, заздрив усiм, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персiв, пристрасних уст, дивиться в її темнi, бездоннi очi, пестить її шовкове волосся... Крiм того, iмператор Iоанн, на щоках якого ще не охолов слiд вiд її поцiлункiв, знав, що руки Феофано здатнi дати й отруту... Новий кесар Болгарiї Борис уперто йшов до своєї мети. Хiба мiг вiн знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед i вперед, доки не зiрветься в безодню?! Iмператор Iоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василiки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина - можна пити до забуття. Сестри-кесарiвни пишуть, що їх з усiма почестями приймають у Великому палацi i що незабаром вони одружаться, - це буде потрiйний зв'язок з Соломоновим троном. Жона його - донька iмператора Романа - стверджує все своїми поцiлунками й ласкою, Болгарiя переможе, нехай живе Вiзантiя! I кесар Борис пiднiмає всiх болярiв, вiн садить на коней кметiв, вiн, виявляється, лютий, безжальний i, як усiм здається, дуже смiливий. Є, правда, одна людина в Преславському палацi, яка знає, що кесар Борис, як i його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевiлля. Людина ця -