Сурсувул, але тепер вже вiн не старший болярин, вiн - тiльки тiнь, що блукає в покоях кагана Симеона i випиває нарештi з його келиха... але не вина, а отрути. Кесаря Бориса це аж нiяк не тривожить. Немає Сурсувула - є iншi молодi боляри, що вчились у Константинополi, знають церемонiал iмператорського двору, вмiють пити, спiвати, гуляти. Гуляй, Болгарiє! 4 Князь Святослав знав, що сталось у Константинополi, доходили до нього вiстi з Преслави. Не тiльки руських воїв вiв тепер князь Святослав. Де вiн заявлявся, до нього приєднувалось множество болгарських свободникiв, смердiв, усi парики. Вони знали тут кожен камiнчик i кущ, йшли поплiч з руськими воями. I коли князь Святослав йшов з цим вiйськом понад Дунаєм, а далi Планиною, то бачив i пересвiдчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русi: скрiзь тут понад Дунаєм побудована була стiна й стояли городи-фортецi, вiсiмдесят над Дунаєм, кiлькасот у горах, зведенi руками рабiв не для того, щоб одбиватись вiд когось, а щоб звiдси йти на Русь, на Русь. Тепер цi фортецi були позаду руського вiйська, жорстокий бiй мiж воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгiй, широкiй смузi землi вiд берегiв Руського моря аж до рiчки Колубари... Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава. Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту нiч, коли Микула розв'язав йому на руках мотузки, щось розв'язалось i в душi Ангела, - був вiн, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер iшов попереду воїв туди, куди вело його наболiле серце. I от якось уранцi Ангел зупинився. - То є моє село Росава, - сказав Ангел. Микула зупинився, широко розставивши натрудженi свої ноги, i довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очi i якось легко дихаючи. - Чого ж ти, другаре мiй, став? - запитав Ангел. - Може, неладне моє село? - Нi, - швидко вiдповiв Микула. - Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село... У нас - Днiпро, тут - Дунай, верби тут i там, i птахи. Диви, такi ж i хижi... Ну, ходiмо! Але Микулi довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однiєї iз землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жiнка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, i раптом, викинувши вперед руки, бiжить їм назустрiч! - Ангеле! Ангеле! - чули вони її розпачливий крик. Ангел зупинився, став i Микула. - Жоно! Цвiтано! - промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло обличчя й задрижали щелепи. Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону. - Ангеле! - говорила вона. - Чула всички, аще убiєн єсть на война то... Горе, плакам тяжко. - Аз бях там, - вiдповiв i показав на долину Ангел, - i мнозi бяше убитi, але сам здрав... I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дунаєм, показав на Микулу. Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась з двох шматкiв червоно-зеленої тканини, пiдперезаних поясом, i, як це не дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг зрозумiти Микула - чому Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тодi й вiн -чужа земля, чужi звичаї... Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулi їхню землянку над Днiпром! Викопана вона була в землi пiд горою, через що хворостяна, всипана землею покровина* (*Покровина - дах.) її, що лежала на сошках, суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти. Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху її ганялись за курми й весело кричали дiти. До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця - сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар. - Клянусь Перуном! - сказав Микула. - Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель - на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсної клiтi. - А що це за страва? - розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску. - Каша, - вiдповiв Ангел. - Що каша - бачу, - засмiявся Микула, - каша є всюди, а от з чого вона? Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб. - Добре жито! - промовив вiн. - Аще много беден чловек - то суть його жито, - пояснив, як мiг, Ангел Микулi. - Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка... - Гречка! - голосно засмiявся Микула. - Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань - гречку - дай менi. Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу. - Що це за стрiла? - запитав вiн. Йому розповiли про воїна, який помер на березi Дунаю вiд цiєї стрiли, але перед тим сказав, що пiд Києвом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя... Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна - i переможе його. Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, - заходять з спини, заганяють нiж у саме серце. Не самi печенiги стали пiд Києвом. О, князь Святослав добре знав їхнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Київ i Русь. Якщо ж пiшли, то їх пiдкупили, дали свої кентинарiї iмператори ромеїв... Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним - силою на силу. - Збережiть цю стрiлу для того, хто послав її в серце воя мого, - сказав Святослав. - Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! - закiнчив вiн. I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину. У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало воєвод i тисяцьких земель Русi. - Дружино моя! - почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв своїх у ратних справах. - Много кровi нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руськi, ворог дає уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантiї, до правдивого суду на бранi. Але iмператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Києвом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Києву... Воєводи мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про їхню образу й ненависть. - Мислю так, - вiв далi князь Святослав, - що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою iду Києву. Обапол будемо боротись - ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю - станете на смерть i супостат вас не одолiє. Не нам, а iмператорам ромеїв пагуба буде. - Роби, княже! - вiдповiли всi. Тiєї ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Києва. 5 Кiлька разiв пробували печенiги копiєм узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота. В той же час вони гасали на своїх конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi. Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напоїти, на Подолi, а також i в передграддi - скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi. Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, - печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах. Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Києвом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Києва. Дедалi їх ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди. На Горi було важко. Гриднi день i нiч стояли на стiнах, одбивали напади, лагодили городницi. Вже багато їх було покалiчено, багато лежало в землi бiля ворiт на Перевесище. Гридням допомагали ремiсники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях i пiд стiнами - подавали камiння, носили пiсок, готували стрiли. Не вiдставали й жони полянськi - їхнi руки були також у надобi, багато з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв. А потiм люди почали страждати вiд голоду й нестачi води. Княжi й воєводськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в джерелах бiля берестянської стiни води. Немiчна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так само, як i все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з боярами i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям. Турбувалась княгиня й про онукiв своїх, оберiгала їх у важкi години. Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, - боялась за них. Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все бiльше схожим на Малушу - тi ж очi, нiс, уста. Але княгинi Ользi вiн нагадував ще й молодого Святослава - такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, - а хiба дiд його, Iгор, не був таким? I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм. Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки тодi, коли Добриня рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi. Але хiба вгадаєш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було на стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичi Ярополк i Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов i не бувало. Княгиня Ольга обiйшла терем - княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр - там його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й там побачила, як Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами. - Володимире! - сказала вона онуковi потiм. - Чому ти не бережеш живота своєго? - А хiба живот у князя не такий, як у його воїв? - зухвало вiдповiв Володимир. Княгиня Ольга похитала головою, - такий, такий самий, як Святославi "А втiм, - подумала вона, - може, саме такими й повиннi бути вони, бо така ж Русь?!" Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина. I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн був добрий воєвода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей, та й люди вiрили йому. Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на Горi. - Важко, дуже важко на Горi, княгине, - говорив Добриня, - вже люди починають нарiкати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять... Дехто каже, що треба принести... - Чого ж ти замовк, Добрине? - ...треба принести в жертву людину... Запаленими очима дивилась княгиня на Днiпро, спраглi уста її шепотiли молитву. - Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова? - Не видно, матiнко княгине. - Так що ж робити? - шепотiла вона. - Господи, настави, настави! Добриня подумав. - Треба слати, княгине, людину до Чернiгова, в землi нашi, кликати помiч. - Але як, Добрине, кого? - Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине. Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна. На Горi не тлiв жоден вогник. Темно було навкруг стiни. Тiльки в одному мiсцi, на передграддi, буяв вогонь i звiдти ж долiтали звуки бубна i крикливої печенiзької пiснi. Разом iз Добринею один воїн пiдiйшов до краю стiни, зупинився бiля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть вiн над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рiв, тверда земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець мотузка на заборолi, а другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну. - Прощай, Добрине! - Прощай, Туре! Гридень Тур метко перелiз через забороло i, мiцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Вiд кiнця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повiтрi, разом iз ним робив кола i Тур. Раз вiн затримався надовго, повис над ровом, бо йому здавалося, що внизу хтось заворушився. Та нi, в рову нiкого не було. Вiн спустився, став, а потiм лiг на схилi рову. Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потiм сiпнув кiнець мотузка, подаючи знак, що буде повзти вiд стiни. На стiнi також сiпнувся мотузок - там усе ще стояв Добриня, вiн бажав Туровi удачi. Тур поповз. Очi його вже призвичаїлись до темряви, на тлi темного неба вiн бачив ще темнiшi бугорки, кущi. Бачив вiн i повалене печенiгами околля, що лежало скрiзь, нагадуючи здалеку постатi людей. I коли б хто пiзнiше запитав Тура, як це сталось, вiн не зумiв би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр i ще раз спустившись вузьким рiвчаком, вiн помiтив, що опинився просто перед вогнищем, бiля якого сидить на травi кiлька печенiгiв. Проте на Тура нiхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкiряний киптар i крива шабля бiля пояса, якi вiн зняв з убитого на стiнi ворога, робили його схожим на тих печенiгiв, що сидiли поруч з ним. Нiхто на нього не звернув жодної уваги. Дiялось тут щось неймовiрне. Чимало печенiгiв лежало на хутрах, на кiнських попонах i просто на землi, деякi з них ласували ледь пiдсмаженою на вогнi кониною, усi пили з корчаг вино чи мед, а кiлька десяткiв, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища. Вони танцювали пiд пронизливий гук трьох дудукiв, що грали, надуваючи щоки, двох музик, якi рипiли смиками по натягнутих на довгi чурбаки струнах, i кiлькох бубнарiв, що вчиняли найбiльший шум. Але й тi, що лежали на хутрах i землi, не були байдужi до музики й танцюристiв, а плескали в долонi, кричали, заохочували їх. Тур бачив близько вiд себе п'янi обличчя печенiгiв, на яких грав вiдсвiт вогнища, їхнi косуватi, маснi очi. Навiть п'янi, вони говорили про Київ, поглядали i показували на Гору. I, бачачи перед собою цi засмаглi вiд вiтру й сонця безжальнi обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матiр, Малушу, яка може загинути вiд їх руки над Россю, i все тiло його затремтiло. Швидше за Днiпро, дiйти до першого села, взяти коня й летiти до Остра, Чернiгова, кликати помiч! Та як зараз пройти до Днiпра? Вiн боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогiв, сидiв, нiби пiдпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б вiн не ступив, - скрiзь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз вiн не зможе, проповзти - не зумiє. I ще бiльше його тривожило те, що кiнчалась коротка червенська нiч. Вже за Днiпром починало днiти небо. I раптом вiн побачив, що просто на нього вiд вогнища суне кiлька печенiгiв. Вони були дуже п'янi - це видно було по їх ходi. Зараз вони пройдуть повз нього i, очевидно, пiдуть униз, до Днiпра. Коли вони були близько вiд нього, вiн уже стояв на ногах, коли минали його, взяв пiд руку одного печенiга. Вони йшли далi - i вiн iшов мiж ними, на вигляд п'яний, як i вони, та навiть i бiльше. Не випускаючи руки печенiга, вiн мало не падав, щось ревiв... Його сусiд, печенiг, навiть обiйняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотiв. Як хотiлося Туру його вбити! Про одне тiльки думав Тур - швидше дiйти до берега Днiпра. А печенiги, як на зло, iшли надто повiльно, зупинялись, щось кричали, падали. I вже в кволому свiтанку видно було їхнi обличчя. Вiн же все нижче й нижче, нiби зовсiм сп'янiв, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Днiпра. I от нарештi Днiпро. Вже стало зовсiм видно, i, може, вранiшнiй вiтрець протверезив голови печенiгiв, бо вони зупинились i закричали. Тур пiдняв голову й глянув на печенiгiв. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозумiли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, пiдняв її над головою. Тур не побiг до Днiпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печенiга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенiговi голову. У ту ж мить, коли безголовий тулуб печенiга хитнувся i важко падав на землю, Тур уже бiг до Днiпра, став на кручi, змахнув руками, як птах, що починає льот, i одiрвався, чорною стрiлою полетiв униз. Високо знялися бризки, й колами пiшла вода. Тур вирнув далеко. На березi вже збагнули, що сталось, i багато печенiгiв стрiляли з лукiв, iншi, ждучи, коли вирне невiдомий, стали на колiна, натягли тятиви. Стрiли пiрнали в воду близько вiд Тура. Вiн чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, i ще раз, ще раз пiрнав. А там поплив через Днiпро, вийшов на лiвому березi й зник у кущах. Пiзньої ночi на пiвденнiй околицi города, в хижах бiля ворiт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до ворiт. Загорiлось через недогляд, чи, може, залетiла палаюча ворожа стрiла - нiхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев'яному городу. - Гасiть її, гасiть! - волали навкруг. Але не було води. I тодi люди кинулись гасити вогонь руками, тiлом, з криком розвертали, трощили хижi. У диму, серед червоних вогняних язикiв вони падали, задихались. Стогоном i зойками зустрiчали ранок знесиленi, обпеченi люди. Вони просили води, ковток води! Не тiльки покалiченим, здоровим нiчим було дихати в городi. Повiтря мiж стiнами отруїв дим, iз-за Днiпра встало й швидко пiднiмалось у небi гаряче сонце, за нiч земля остигла, але тепер її немилосердно розпiкало безжальне промiння. I тодi в самiй серединi Гори, проти теремiв княжих, недалеко вiд Перунового требища, почали сходитись люди. Їх нiхто не збирав, але, здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв. Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись. I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима - головний жрець Перуна. Простерши вгору праву руку, вiн кричав: - Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви! I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне: - Жертву! Жертву! Жертву! - Перун вимагає людську жертву! - кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири. I раптом жрець опустив руку, - на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик: - На Днiпрi лодiї князя Святослава! Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, -забряжчали щити, залунали сполоханi голоси. Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Києва. Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Києва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодiї, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодiї прямували через Днiпро - до круч i Почайни. В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни. З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають вої, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю. Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли їх на Гору - жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра. - Слава, слава воям Святослава! Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi воєводу Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi вої, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Києва й одолiли печенiгiв... Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв їх орду, що летiла вiд Києва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, їхнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава. Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, - про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, - торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово. Князь Святослав сказав: - Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Києвом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я - давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва? Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись: - У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба. - Ти брешеш, Куря! - крикнув Святослав. - Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв - за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни. Каган спробував брехати далi: - Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi... - I ви тодi пiшли на Київ? - засмiявся Святослав. - Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду. Куря дряпнув рукою землю. - Говорю правду... - Нi, брешешi - Земля знає, - твердив Куря, - я говорю тiльки правду. I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше. - Слухай, кагане, - сердито промовив вiн, - Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав. - Вiдповiдай, кагане, - голосно сказав Святослав, - Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... - - Мир, - дивлячись у землю, сказав каган. - Тодi говори правду... Куря мовчав. - Я допомагав ромеям, - нарештi сказав вiн. 6 Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища. I от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi - аж тепер прийшов князь, - риплять жеравцi, опускається мiст. Князь Святослав засмучений їхав по Горi - й тут пожарище, скрiзь руїни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжої дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, - що тiльки робить брань! Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни. Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв. Минуло небагато часу, коли бачив вiн їх востаннє, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив... - Як княгиня? - запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi. - Вельми хвора княгиня наша, - вiдповiв священик, -А про тебе вже чула, кличе... Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима - думала чи, може, спочивала. - Мамо! - тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав. Вона одразу розплющила очi, - як глибоко запали тепер вони, - пiзнала сина, простягла вперед руки... - То ти й приїхав? - дуже тихо сказала княгиня. - Приїхав... примчав, коли почув звiстку про Київ. - Спасибi, синку! Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його. Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна? - Мамо! - запитав Святослав. - Що з тобою? - Видиш мя немощну сущу, - з болем вiдповiла вона. - Не можу нi їсти, нi пити, болить... все тiло... серце. - Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву... - Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мої страждання... Молись i ти, сину! Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала: - Що я i мої немощi, сину? У Києвi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людiє стояли твердi духом... - Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали їх на нас ромеї... - Знову вони, - важко зiтхнула княгиня, - Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там? Вiн розповiв їй усе, що сталось вiдтодi, як рушили вої до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарiї i як мало не дiйшов до Преслави... Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його воїв у Болгарiї. - А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину! I Святослав вiдповiв на всi її питання. - Добре! - сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. - Немає кесаря Петра, - що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згадає дiда Симеона, уклади з ним мир... - Ой нi, - з гiркотою сказав Святослав. - Що Петро, що Борис, - обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтримує новий iмператор - Iоанн Цимiсхiй. - Так пошли пiдмогу дружинi своїй на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Києвi... - Нi, мамо, негоже менi в Києвi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, - там середа нашої землi, мушу i я там бути. - А Київ-город? - болiсно промовила княгиня. - Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна... - Думаю про Київ-город i про землi нашi, - спробував заспокоїти її Святослав. - Але ж тут сидиш ти... - Що я? - посмiхнулась вона. - Сани мої вже стоять бiля порога, кожної ночi кличе мене Iгор... Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила: - Нi, сину, на Київському столi вже менi не сидiти. - З тобою будуть сини мої... - Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так - посади синiв. - Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась. - Три сини - i всi три рiзнi, - зiтхнула вона. - Ярополк - вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир... Знову помовчала княгиня... - Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... - княгиня замовкла й кiнчила: - Нi, Ярополка треба. - Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду. - Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши... - Я не покину тебе, доки жива, мамо, - сказав Святослав, - i все зроблю по твоєму слову... - То й добре! - промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула. Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу. I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання. - Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля? Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години... Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi. Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу: - Iди, княже, вона кличе тебе. Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна. - Сядь, Святославе! - сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа. - От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах... - Кому ти сповiдалась, в чiм? - не зрозумiв вiн. - Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину... - Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити... Квола посмiшка пробiгла по її обличчю. - Усяке життя закiнчується, i княже - також, - промовила вона. - Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги. Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль. - Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину... - За що я тебе мушу прощати? - запитав Святослав. -Адже ти менi робила тiльки добро... - Добро - це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею? - Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! - тихо сказав Святослав. - Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе! - Мамо! - сказав Святослав. - Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг... - Що мусив i змiг, - повторила його слова княгиня. - Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригадуєш Iскоростень? - Пригадую... - Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!.. - Ти - мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом... - Що устав, - княгиня показала за вiкно, - коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усi землi, лiси i рiки... - Але ж є ще й люди, мамо... Русь - не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв. - Так, - згодилась княгиня, - Русь - це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'єднались, i ти веди їх проти ворогiв, веди проти Вiзантiї. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш? - Прощаю, мамо! - I другий раз прости... - Прощаю... - I третiй... - Прощаю... - Спасибi, сину, - княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала. - Усе кiнчається, - згодом промовила вона i подивилась на Святослава. - Отак затихає життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi? - Взнають, мамо, - впевнено сказав Святослав. - Коли помру, - сказала княгиня, - не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай поховає як християнку... - Мамо! - вирвалось у нього. - А дозволиш менi взяти Малушу? Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла... - Ти знаєш, Святославе, - сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, - що тодi... у ту нiч... коли Малуша виїжджала з города... я пожалувала їй село... Будутин... - Пожалувала село? - Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти є... Знаєш тепер, яка Малуша... Княгиня зупинилась. - Малуша, - кiнчила княгиня. - Вона... вона дужча, нiж я... знайди... вiзьми її... I враз очi її згасли, мертва голова одкинулась на подушки... Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, - вiсник смертi, - з'явилося над стiнами города, зашумiла, загомонiла Гора, бояринi й воєводинi жони кинулись до княжого терема, звiдти залунали їхнi сумнi, розпачливi крики - вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу. Лiпшi ж мужi з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспiшали зараз до князя Святослава - їм треба було розв'язати багато справ. Князь Святослав сидiв у великiй своїй свiтлицi, що виходила високими вiкнами до Днiпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кiлька воєвод, що приїхали разом iз князем вiд Дунаю, бiля дверей свiтлицi ждали напохватi слуги. Горянськi бояри й воєводи заходили до свiтлицi, зупинялись перед князем i, низько вклонившись, мовчки одходили набiк - у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усi вони вiрили, блукає ще десь близько, не годилось нi про що говорити. Мовчки, схиляючи голову, вiдповiв їм i князь Святослав з синами. Люди спiвчувають їм у великому горi, горе князiв - горе i їх. За вiкном швидко темнiло. Ще видно було темно-синi води Почайни, острiв, голубе плесо Днiпра, жовтi коси по той бiк, лiси, небо. Але все це примеркало, гасло. Нiч насувала зi сходу... У сiнях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потiм хтось iз них з свiчкою в руках зайшов до свiтлицi i заходився запалювати свiтильники, що стояли попiд стiнами. Тодi за вiкном зовсiм потемнiло. I враз стало видно усiх бояр i воєвод, що збились попiд стiнами. Бородатi, засмаглi мужi переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали. Але мовчати отак увесь вечiр було несила. Один iз бояр - це був муж лiпший Лаврит - ступив крок уперед i, прокашлявшись, запитав: - Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашiй княгинi? Князь Святослав, що дивився, як за Днiпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, нiби прокинувся. - А що? Поховаємо як треба... - Покон велить, - вiв далi Лаврит, - поховати до вечора наступного дня, щоб душа покiйної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирiй... - Так, так, - загомонiло вже чимало бояр, - поховати треба завтра, по покону... - Але я хотiв би, - подивився на мужiв своїх князь, - щоб на почестях були люди. Гiнцi вже поїхали до всiх земель, хоч повернуться звiдти не скоро. Проте i Вишгород, i Бiлгород, i Родня, i Переяслав мусять бути. Боярин Лаврит мовчав, але з усiх куткiв свiтлицi i навiть з сiней залунали голоси: - То правда! Вишгород i Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покiйна княгиня була така недужа... Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав, Вiн загрiб широкою п'ятiрнею волосся на потилицi й голоснiше вже, роздратовано запитав: - А тризну коли зробимо, княже? Адже пiдготуватись треба - лодiю, i слуг для жертви, i коней, i всякий запас у дорогу... Якщо говорити правду, князь Святослав хоч i не ждав цього питання вiд своїх мужiв, але розумiв, що постати воно може. Напружене мовчання в свiтлицi свiдчило, що запитує не сам Лаврит... Поруч iз ним, як це тепер помiтив князь, стояв i сивий, старий жрець Перуна. - Що ж, - вiдповiв на це Святослав, - готуватись до почестi, звичайно, треба, i я вже велiв це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгинi справляти не будемо. - Як же так? - раптом озвiрiв i закричав Лаврит. - Усi князi руськi - iже за Кия i пiсля нього - похованi були по нашому покону, i над всiма ними людiє робили тризну. Князь Святослав поволi встав з стiльця, ступив уперед i зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину вiн вiдчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають i дивляться блискучими очима на нього. - Мати моя Ольга, - сказав вiн так, щоб вони всi чули, - була християнкою i заповiдала менi поховати її як християнку - без нашого покону, без тризни. - Без покону... без тризни... християнка, -прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по свiтлицi. - Твоя мати, княже, - голоснiше вiд усiх крикнув тодi Лаврит, - була християнкою, i ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крiм того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Iгоря... Честь погребова мусить бути виконана! Дiд Олег! Батько Iгор! Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цiлить, i вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тiльки Лаврит - коливаються попiд стiнами свiтлицi гарячi вогнi свiчад, у червонкуватому вiдсвiтi проходять перед поглядом князя бородатi, засмаглi обличчя мужiв з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей... - Я все сказав, - промовив князь Святослав. - Буде так, як велiла княгиня. Два днi горiли вогнища на Воздихальницi край Києва-города, i густi, чорнi дими пiдiймалися високо в небо, сповiщаючи про печаль i скорботу старої Гори. Гiнцi гнали, змiнюючи на погостах коней, вiд весi до весi, вiд города до города. Але далекий шлях вiд Києва до Новгорода, Iтиля-рiки, червенських городiв, i там набагато пiзнiше дiзналися про смерть великої княгинi. Сам Київ ховав Ольгу. Погребова почесть почалася другого дня надвечiр. Тодi до княжого терема, де поклали княгиню, зiбралася вся Гора, i декому - хто був родовитiшим, ближчим до княжого двору - вдалося пробратись у Золоту палату, постояти бiля труни. Бiльшiсть же горян товпились у дворi, бiля ганкiв, попiд стiнами терема. Вiкна в теремi були зачиненi. Але було чути, як там, усерединi, час вiд часу спiває хор з церкви Iлiї, як ридають i примовляють над княгинею по покону давньому жiнки. Потiм усе в теремi затихло, i раптом на дверях заявились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тiлом княгинi. Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипанi свiжими квiтами, поклали кетяг калини, що вже починала червонiти... Так i рушили, гуркочучи на камiннi двору, сани. Одразу за ними пiшов князь Святослав з синами, далi родичi, воєводи, бояри, всi горяни. Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирiвнялась. Тепер вже це був справжнiй княжий похiд, де кожен знав своє мiсце. Попереду всiх, як i належало, крокувала дружина - у шоломах, з луками й мечами бiля поясiв, на довгих древках маяли знамена княжi. Восьмеро кращих гнiдих коней з княжих табунiв тягли сани, тi самi сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тiльки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї вiко... Обличчя в княгинi Ольги було надз