їть бiля вiкна, дивиться, думає важку думу. I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину бiля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очi, сказала: "Спи, Святославе, спочинь!" З На честь мужiв новгородських, на славу синiв Ярополка, Олега й Володимира, що сiдали на столи кожен у землi своїй, князь Святослав велiв зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й Iскоростеня, а також лiпших мужiв з Гори й Нового города. Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не палити проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб люди, якi вип'ють занадто медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител. У Золотiй палатi поставили столи й лави, застелили їх полотном i килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi й на рожнах чи зварену у горнцях - все круто посипане пепером* (*Пепер - перець.) i чябром - веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв - гусей, качок, лебедiв, кур, всiляку рибу, якою багатий Днiпро, - осетрiв, коропiв, сомiв, - рiзне зiлля й овочi - сливи, горiхи, виноград. Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срiбними корчагами й череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками. Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити пир. Тут для всiх не вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити князя. А тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi навiть - поставили столи з стравами й медами, пiд ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук. I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi мужi, тiуни, старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли на возах мужiв новгородських i деревських. Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофундiї* (*Фофундiя - грецьке сукно.) i обоярi* (*Обояр - шовкова тканина.), тканої золотими й срiбними хвилями, з мереживами вподовж пiл, iз золотими запонами, камiнцями, почепили на шиї гривни, золотi чепи. Воєводи iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами, у шапках з пiдпушками, викладених дорогоцiнним камiнням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з мечами бiля поясiв, у чоботях iз червоного й зеленого хза. Купцi не хизувались вбранням - всi вони були в темних довгих платнах, тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни - тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота. Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києвi пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свiй одяг з важких франкських i свiонських гексамитiв, почепили свої гривни, чепи. Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками - це й усi оздоби на ньому. Коли князь iз синами своїми ввiйшов до палати, там усi затихли. - Чого ж ви замовкли? - голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу. - Желаю на тя пити! - промовив Михало. - Пий! - сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином. Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом. - Чого ж не п'єш? - сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари. - Не могу я з такої посудини пить, - промовив Михало. - Аз якої волiєш? - засмiявся князь, показуючи на столи. - Є чари, а є й корчаги... Вибирай, тисяцький! - Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, - показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. - Ти почнеш її, я докiнчу, княже! - Налийте! - сказав князь. Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi. - Пий! - промовив князь. Але Михало мав сувору новгородську вдачу. - Не могу, - рiшуче сказав вiн. - Чому не можеш? - запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша. - Заки ти, княже, - промовив Михало, - випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину. - Смiливий ти чоловiк, - зареготав князь Святослав, - а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку! Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс її до уст i важко, з передихом, але випив до дна. I тодi забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купцi київськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика - кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни. Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi - по довгих страдних днях тихо в городi Києвi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболiвати про життя своє й дiтей - слава, слава князевi Святославу, князевi київському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру! Князь Святослав iз синами своїми сидить за столом, чує цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира - й до кровi стискує уста. Князь Святослав вiдчуває, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо думає, що цьому є тiльки одна причина - молодiсть. Поки молоде - в жилах грає кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть - i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними. У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами. Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава. - Покличте Баяна! - велiв князь. А вже вiн iшов iз Людної палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, - сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках. - Заспiвай нам, Баяне! - попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця. - Знаю, Баяне, - посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси. - Спасибi князевi, а дружинi слава! Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв - i нiби задзвенiла хвиля в прибої. - Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв - Кия, Щека, Хорива i сестру їхню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей! I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє... Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа? Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк. А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед гiркого життя бути тим, про кого мрiяв усе життя, - вiльною, як вiтер, людиною, хоч короткий час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити... I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова, князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може. - У великих трудах жили люди нашi, на многi бранi ходили, кiстьми своїми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей... Князь Святослав слухав, як спiває Баян, слова його западали в саме серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати. Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi гостi, бояри київськi й воєводи. Деякi з них упилися, i довелося їх вести пiд руки, деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла. З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала - вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв воюють, а потiм заснув. I тодi його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом i тихо понесли. Вiн спав спокiйно, склавши на грудях жилавi руки. Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi зайшло сонце, сутiнки обгорнули Подол i передгряддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засийав. Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не впився, був на пиру в палатi, але не мiг перемогти своєї туги. Коли все на Горi затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню. Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода. - Як гуляють нашi гостi? - запитав Святослав. - Зачали добре, - вiдповiв Добриня, - днiв три тепер похмелятимуться. - Нехай погуляють, - посмiхнувся Святослав. - Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобi, Добрине. - Знаю, княже, i все зроблю. - Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, - дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, - будеш ти йому там замiсть мене - правою рукою, отцем. Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде - їдьте сюди на пiдмогу. - Слухаю i все зроблю, княже! - I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир - порадь йому, важко буде - допоможи, небезпека - захисти. Вiн - князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його - привезти до Києва матiр. Що ж, бач, не судилось. - Княже! - сказав Добриня. - А коли я знайду й привезу Малушу? Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв пригадати щось з далекого минулого, а потiм подивився на Добриню. - Згода, Добрине. Три днi тобi досить? - Досить, княже, - схопився Добриня. - Їдь, воєводо! Темної ночi два вершники виїжджали через ворота на Горi, де починався шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували вершникiв - вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався з поля, а кого сторожi випустили з Гори - щаслива тому путь! Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук копит, вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорної ночi, полетiв над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища. Два вершники мчали шляхом - попереду Добриня, за ним гридень Тур. Конi летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней. Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабiч стояли високi столiтнi дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась об стiни цього лiсу, а десь у нетрях на неї озвались сполошенi звiрi, переляканi нiчнi птахи. Потiм лiс закiнчився, i шлях їм перетнула рiчка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег. Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу, нi звуку, де не свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та ще, як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях. На свiтаннi вершники були далеко вiд Києва. Зупинились у дiбровi, пустили попастись коней, самi поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони пiдвелися, перейняли коней, пiдтягли попруги на сiдлах i помчали далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле. У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякi з цих городищ уже завалились, їх розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили люди, - у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А ще далi вiд шляху видно було села й весi - княжi, боярськi й такi, де жили вiльнi люди. Добре було їхати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище в небi, припекло, засушило землю, зiгрiло повiтря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень. Надвечiр у розпеченiм маревi на обрiї окреслились невисокi гори, лiси, село. - Будутин! - крикнув Добриня. У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тiльки тодi, коли вже стемнiло. Мовчки проїхали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля Росi, де мiж кущiв стояла стара, чорна хижа. Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив у них кулаком раз i другий. - Малушо! - покликав вiн. З хижi нiхто не озвався. - Малушо! Малушо! - голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками, замолотив у дверi. З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не вийшов. Темна нiч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цiєї ночi, нiде не видно було вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за скелею шумiла, дзвенiла на каменi, переливалась Рось. Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом за ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом... I все ж вони обiйшли всю хижу - Добриня i Тур торкались холодних, вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй, певне, сидiли колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава. - Її немає, Туре... - Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селi. Два вершники на чорних конях поїхали тодi селом, знайшли й розбудили тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi над Россю. Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi. - О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба? - Де подiлась Малуша? - крикнув Добриня. - Ми з нею жили в землянцi у Желанi. - Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села, куди ж - не знаю... Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї. Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл у полi, багато в них i Малуш. Яку з них шукають мужi? Просту - так усi вони простi, красиву - так скiльки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща? Вершники їхали все далi й далi в поля, де на високих могилах скиглили лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи. Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто знає, може, це стогнав вiтер, який шалено бив їм у груди. На свiтаннi Добриня й Тур виїхали до Днiпра й зупинились на високiй горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо, смугу лiсiв, жовто-синє поле з рядами могил на лiвому березi. Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув: - Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо! Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла там. Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi. Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув: - Малушо! Ге-е-ей! Малушо! Аж за Днiпром залунало: го-о-о... Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй iскрилась роса, вгору, вище й вище понад Днiпром. 4 Урочисто виряджав Київ-город послiв новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, - князя Новгородського столу. Аж до самого Днiпра iшов з послами князь Святослав, воєводи його i бояри, мужi лiпшi й нарочитi, i всюди їх зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу. Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi. У багатолюдному натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, iз гостями новгородськими. Нiхто не пiзнав би в нiй молодої, красивої дiвчини, що жила колись на Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що вона змiнилась, постарiла. Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, їй було ще не так i багато лiт. Змiнював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолi. Тiльки очi, великi, карi, глибокi очi не змiнились у Малушi. Вона все ще жила у того ж смерда - Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагiдний чоловiк, тiльки злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв, бояр. I жiнка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такi привiтнi до Малушi. I вона їм вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи в дворi, - Малуша, де тiльки могла, йому допомагала. Жонi його не треба було й просити - Малуша сама стежила, коли може бути їй у на добi. Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянцi i як батько клав богам жертву. - Яку жертву?! - промовив Давило. - Кому мусимо тепер давати жертву? Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого роду. Потiм Гору захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами - i ми перенесли вогнища ще далi. А вже я перенiс його сюди, до лiсу. Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив. - Нас усiх вони принесли в жертву, - сказав Давило, - i тут, на землi, нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Києвi вже багато. Щасливе життя - рай - не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай? Такий був смерд Давило. Зазнав вiн дуже багато горя, поважав горе людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб Малуша не поспiшала, жила в них. Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справдi Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого поля?! Нi, нiбито там жiнки не такi. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жiнки було велике горе - навiщо розпитувати?! Звiдки впало воно на її голову, i чи не однаково йому - убога, своя жiнка, треба допомогти. Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж цiй убогiй людинi важко її прогодувати i що їй незабаром доведеться йти далi, в широкий свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з Гори, з княжих теремiв. Так вона дiзналася, що до Києва прибули новгородськi гостi, пiзнiше довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира - вирушає на брань до Болгарiї. Тепер вона тiльки одне хотiла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина - князя Володимира - i як князь Святослав iтиме на вiйну. I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з Гори полинула звiстка, що наступного дня вранцi з Києва вирушають мужi новгородськi, а разом з ними поїде i князь Володимир. Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр, стояла бiля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники, зорi. Коли ж заспiвали когути на Горi, в передграддi й на Подолi i коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже повидному пiшла до Гори, обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу. Незабаром тут зiбралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри разом iз дружинами своїми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить i пiзнає у цьому багатолюдному натовпi. Людям довелося стояти довго, i Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дiтей, бояр. - Добре дiло робить князь, що посилає сина до Новгорода, - говорив ремiсник, що стояв близько до Малушi. - Що Новгород, що Київ - одна земля. - Але вiддаємо те, що добре, а собi залишаємо те, що негоже. - Ти про Ярополка? - Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком. Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним. А в чей час почулося: - Iдуть! Iдуть! I всi замовкли. Малуша завмерла на мiсцi, пiднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам'ятати навiк. Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i медом, все навкруг потопає в квiтах, капає на землю сiк iз виноградних грон. Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до передграддя i далi до Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву, численний похiд, над яким маяли барвистi знамена - Києва, Новгорода, земель Русi. Попереду всiх iшли музики княжi - молодi, одягнутi в бiлий одяг юнаки, що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у величезнi накри* (*Накри - барабани.). За ними iшли риндi, що несли знамена. Поперед усiх знамено князя Святослава - голубий оксамит з двома списами навхрест. Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд нього - Ярополк, що залишався в Києвi, i Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, вiн вже ранiше виїхав до Iскоростеня. За князем i синами його йшли воєводи, бояри, мужi нарочитi й лiпшi, старша дружина й вої князя Святослава. Похiд же замикали всi iншi мужi з Гори, разом iз якими йшли жони їх i дiти. Усi вони були одягненi в лiпший одяг - грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецiї, Дамаска, Венецiї.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи. I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак - пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у свої думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi. "Як же змiнився мiй князь! - подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. - Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!" Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила. Суворе й замислене обличчя, очi - примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, - нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати. Побачила вона й сина свого Володимира - у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом. Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась - чому вiн дивиться на неї? Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода. Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат її Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч. Малуша зрадiла, що брат її iде поруч iз князем Володимиром. Тiльки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався. "Це вiн, мабуть, про Володимира турбується, - подумала Малуша. - Iдуть поруч, то й поїдуть разом". Але дивилась вона на Добриню одну мить - погляд її був прикутий тiльки до Володимира, сина. I єдине, що лишилось у душi в Малушi, - радiсна посмiшка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то вiн знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь - матерi своїй, Малушi. Коли княжий похiд став спускатись до Днiпра, Малуша також пiшла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на її змучену душу. Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни. От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на пiску жерцi. - Князь Святослав склав жертву - чорного пiвня, - почула Малуша шепiт бiля себе. А потiм загули рiжки й сопiлi, вдарили накри, мужi новгородськi з князем Володимиром сiдали на лодiї, лодiї рушали вiд берега й Почайною вийшли до Днiпра. Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодiї вгору... Малуша бачила, як князь Святослав i воєводи його сiли на коней, що давно вже були засiдланi, i швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько вiд Малушi! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди - хто на Подол, хто в передграддя. Але Малуша не пiшла з берега Почайни. Одна-однiсiнька сiла вона на високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у голубiй далинi мають бiлi вiтрила на лодiях новгородцiв. Їй хотiлось, щоб цi вiтрила не зникали довго-довго. I в мислях своїх у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я. Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила їх - i не бачила. Хвилину їй здавалось, що вiтрила знову замаячили вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що застигають на мiсцi i раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам - їм так легко полетiти понад Днiпром, наздогнати лодiї i кружляти, кружляти з легким криком над ними, летiти й летiти за князем... Так i зникли лодiї в голубiй iмлi. Не тiльки лодiї сховала далина в своїй iмлi. Нiч iшла зi сходу, обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала поволi Подол, Гору. В сутiнках цiєї ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна постать на бiлих пiсках над Почайною. Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд далекого обрiю, де раптом усе потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг. Нiч, о, як злякалась тепер Малуша ночi, що насувала вiд сходу, їй здалося, що ця нiч загрожує їй. Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там - то могла б жити й далi. Та пiзно згадувати. I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києвi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього варто було не тiльки залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя - Малуша i його б не пошкодувала. Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб вона вiдчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому - землю, третьому - любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого важкого й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчiй людинi, Малуша на мить - i це справдi була єдина мить! - побачила свою мрiю - Святослава, побачила надiю - Володимира. I це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась. Але вiчного щастя немає. Тiло Малушi ще здригалось вiд радiсного хвилювання, серце її ще швидко билось пiсля бажаної, але важкої зустрiчi, в очах її ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що щастя її тепер скiнчилось назавжди, навiки. I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди їй пiти, де шукати притулку? Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще нiч, ще залишиться на день, на другу нiч... Але чи рятує це Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба такий дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти. Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще живi батько, мати, вони приймуть її в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хлiба, власними руками вона зумiє заробити i заробить його. "Нi! - подумала Малуша. - Якщо вже я стiльки лiт не була там, то зараз i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що принесу їм - сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто повiрить, що я - мати князя Володимира?!" I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них. "Адже все, що є в свiтi, - думала вона, - пiдпорядковане богам. Вiд богiв приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром на землi, злi боги посилають на людей все й лихе... Це боги принесли менi щастя, вони ж i забрали його в мене". - Боги! - вирвалося у Малушi. - Так урятуйте, урятуйте ж мене! Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, - їм не було дiла до Малушi. А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли була Малуша на Горi, - а особливо пiзнiше, коли доля закинула її в Будутин, - скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила їх, благала. Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв, домовикiв, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. I зараз маленька постать богинi Роженицi була з нею. Але боги не допомогли, - вони весь час мовчали i зараз мовчать, не хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi? Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись небом i землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе нiкого в ньому немає, коли ти тiльки пiщинка на березi, порошинка, яку несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою, порошинкою в цьому великому свiтi. I здавалося Малушi, що в неї є тiльки один кiнець. Кругом - нiч, з-за Днiпра налiтає холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито вирує чорна вода... Одна мить - кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено. Нiкому не потрiбна Малуша, i самiй їй бiльше нiчого не треба в свiтi. Вона ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прiрва, кличе... Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як ця нiч, одноманiтну, як небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було? Малуша нiби прокинулась. Спiв серед ночi? Хто може спiвати в цю страхiтливу годину, чому пiсня так владно торкнулась її душi, чому ця пiсня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?! Та вона вже вiдступила вiд води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, нiби боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличнi слова пiснi. Так вона опинилась бiля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тодi, коли працювала в княжому теремi на Горi. Кiлька разiв уночi вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони стежкою на Гору. "Чому ж я зараз опинилась тут? - подумала Малуша. - Що я тут знайду?.. Але ж мене нiби хтось сюди кликав?" Вона стояла в невеликому дворi напроти церкви, звiдки линув багатоголосий спiв. Навкруг було темно, а з церкви струмував вiдсвiт багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому їй жiнку, що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух - пiдносила її вгору й опускала вниз, а потiм переводила вiд правого до лiвого плеча. Ця жiнка також помiтила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима. - Ти чого тут стоїш? - запитала жiнка. - Мене нiби щось кликало сюди, - вiдповiла Малуша. - Тiльки я не вiдаю чого. Що тут робиться? - Молимось, жоно, - вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: - Християни ми. - А про що ж ви молитесь? - зацiкавилась Малуша. Жiнка, що сидiла на землi, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала: - А кому ж молитись? На Горi боги дерев'янi, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова хворiсть забрала, хижу й землю мала - бояри забрали. Нема менi мiсця на землi, нiчого в мене тепер немає. Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в неї мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик. - Зрозумiла? - сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не своїм голосом: - Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! - заходилась вона. - Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть... Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя. - Де ж дасть Христос? Коли? - швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у неї починає тремтiти тiло. - Вiн дає тут, - одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. - Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, - творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона. - Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? - питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати. - Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! - знову почала жiнка. Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною. I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше - вона вiрить. А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина - i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити - а в що?! Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею - чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує... - Господи, помилуй! - вирвалось у Малушi. - Господи, сподоби! Сподоби, господи! - I хрест сотвори! Твори, твори хрест! - владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. - Твори хрест! - Господи, сподоби! - промовила Малуша i перехрестилась. - От тобi й стало легше. Адже легше, легше? - Легше, - вiдповiла Малуша, витираючи сльозу. - То ходiмо туди... - схопила жiнка Малушу за руку. - Ходiмо! I Малуша вiдчула, що не може їй противитись, пiшла за нею. Без цiєї жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi якої горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, - на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками. Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик. - Iди, сестро, - промовив один бородач жiнцi. - А це хто? - подивився вiн на Малушу. - Оглашенна* (*Та, що має прийняти християнство.), - вiдповiла жiнка. Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу. Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цiєї людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi, уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину... - Тур, - ледь прошепотiла Малуша. Хто знає, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив: - Iди й ти, Малко! I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви. У церквi Iллi над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києвi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно. Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила їх. - Дочко, - сказав священик, - я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобi вже й жити не варто. Адже так? - Так, отче, - вiдповiла Малуша, - жити вже не варто... - Бiдна, заблукана душа, - спiвчутливо промовив священик. - Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти думаєш про бреннiсть життя, коли воно вiчне? - Вiчне життя, - повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик. - Так, дочко, вiчне життя! - владно сказав вiн. - Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що їхнє життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божої волi. Бог волiє дати одному багатство - золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого - на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей - одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля... Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога. Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша. - Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi - i князi, i смерди - помирають? О суєта суєт свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обоє поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвняє - така воля божа, такий наш земний кiнець. Священик показав на iкону - суворий лик. - I бог Христос, - говорив вiн, - прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд такої простої жiнки, раби божої Марiї, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, - стала матiр'ю бога, василевса... Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, в