асилевса, а хiба не таке ж життя в неї, у матерi князя Володимира? - I, зiйшовши на землю, - вiв священик, - син матерi божої Марiї, Христос, став сiяти скрiзь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли - вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей - язичники - не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили... - Убили? - скрикнула Малуша. - Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй своїй славi... - А Марiя? - I Марiя, мати божа, разом з ним. Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовнiше ж - нiхто нiколи не обiцяв їй, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула. I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав: - Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя? - Згодна, отче! - I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього? - Згодна. - Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до великої кам'яної купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу. - Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я... Пiднявши вгору очi, священик замислився. - Надаю тобi iм'я Марiя, - закiнчив вiн. - Малушею ти була i Марiєю вознесешся... З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм... До самого порога її провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви. Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля воскової свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу. Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля. - Тур! - покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика. - Ходiмо! - стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив. Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старої вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньої ночi до своєї хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiлякої ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджується Христова вiра над Днiпром, ой нелегко. Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила: - Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти їм довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу. У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк. - Лягай! - прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною. Малуша лягла, й жiнка - поруч з нею. - Як тебе звуть? - запитала Малуша. - Во хрещеннi Софiя... Се речеться - премудрiсть божа. - А я тепер Марiя, - промовила Малуша. - Спи, рабо божа Марiє! Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до її вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божої Марiї. Пiсля всього, що сталося, їй захотiлось тiльки спати, спати. Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як менi?" А сон все склеплював i склеплював повiки. 5 За упругом вставали все вищi й вищi хвилi, вони налiтали на лодiю, жбурляли її з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А вiтер знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то зникали, по лiву руку громадою лежали гори, праворуч - вкритий лiсами низький берег. Добриня сидiв на носi передньої лодiї й пильно дивився вперед. Нехай лютує вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi - перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень i вночi. Поки на Днiпрi - лодiї вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало. Добре погуляли в Києвi мужi з Новгородської землi. Випивши на прощання меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало. Скрiзь понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить i дружина. Вiтер грає, весла сохнуть, чом i не перепочити! По два вої не сплять тiльки на кожнiй лодiї: один пильнує за вiтрилом, другий тримає стерно - i того доста! Спить i князь Новгородської землi Володимир, син Святослава. До пiзньої години, доки київськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь Володимир i Добриня на кормi лодiї, прощались iз землею батькiв, - хто знає, коли i як доведеться їм повернутись сюди. Потiм князь лiг пiд навiсом, Добриня прикрив його теплим опашнем - нехай спить. А Добриня не спатиме. Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налiтає, кипить, вирує вода, i все бiльше i бiльше у нього думок. Думає Добриня про те, як колись давно плив вiн цим шляхом звiдти, де зараз сiра iмла, - з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу. Добриня, як i всi отроки, хотiв тодi попасти до Києва, але боявся невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще хiба, як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?! Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, зрубаєм главу царю ромеїв, принесем дому i честь, i славу... Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього. Раптом вона вiдступила. Згадуючи у цю нiч минуле, Добриня не мiг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою вiн перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей, гриднем. I несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною. Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим завдячувати своєму щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але ж тодi нiчого особливого не трапилось. Вiн їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тодi чогось не лучалось. їздив вiн ще й з княжичем Святославом - на лови, в далекi сторожi до РоднI, але в княжича були свої, кращi вої, вiн покладався тiльки на них. Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Вiн одразу вiдмахнувся од цiєї думки: не вона, а вiн дав у руки сестрi щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз її з Любеча, вiн потай привiз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга пожалiла Малушу, коли та вчинила грiх з княжичем Святославом. Добриня пригадав нiч, коли покiйна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав їй, коли вона вийшла: "Що ж ти наробила, Малко!" Але вже до того Добриня вiдчував, що вiн не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у походi, сотенний у дружинi. Любо було, либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн тiльки не мiг пустити його поперед себе. Проте, вiдчувши своє щастя, Добриня мiцно вхопився за нього, i те, що iншому видавалось би лихим, умiв повернути на свою руч. Тому вiн, дiзнавшись, що Малуша непразна i що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому вiн так пильно оберiгав її в Будутинi, тому вiн молився до зiр, коли вона народила сина, тому вiн мiцно тримав Володимира, коли за наказом княгинi забрав його в Малушi i вiз до княжого двору. I тому вiн так легко забув тодi про Малушу... Згадуючи її, боявся тiльки одного: аби вона не з'явилась до княжого двору. Адже тодi сорому на Горi не оберешся, покiйна княгиня була крута на словi - раз сказавши, не перерiшувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горi? Пiсля смертi княгинi вiн, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малушi. "Нi, - думав Добриня, - у кожної людини своя доля, що судилось Добринi, те не годиться для Малушi". А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як вiн крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберiгав його вiд кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тiльки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя. "Князь Добриня", - подумав вiн, i йому стало навiть душно серед цiєї ночi. "А чому й нi? - пробiг раптом холодок тiлом. - Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золотi гривни на шиї. У Новгородi жде Володимира велика слава. А хiба може слава Володимира обiйти його, Добриню? Родичi, одного кореня й кровi..." У цей час зустрiчна хвиля з великою силою ударила лодiю, i Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля, обвисло, затрепетало мокре вiд роси вiтрило. Лодiя зупинилась, а Добриня, пiдставивши вiтру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вiтер. Але нi, то, либонь, вихор пролетiв над Днiпром, вiд пониззя вiяв дужий вiтер, вiн вмить напаяв вiтрила - лодiя стрибнула, зарипiла, й полетiла, й полетiла в пiтьму. "Добре, - подумав Добриня, - коли отак вiятиме низовка, то будемо за два днi й дома, в Любечi..." Дома! Вiн посмiхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодiю бiля високої кручi, зiйти на берег, пройти з мечем бiля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рiдного дворища, де колись жили славетнi дiди його, де народились батьки й вiн сам. Але нi! Добриня не зiйде на кручу бiля Любеча, а, навпаки, проведе лодiї понад правим берегом, далi вiд рiдного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на шиї. Що скажуть тодi мужi новгородськi, що скаже князь Володимир? Воєвода Добриня - i смерд Микула... Нi, вiн проведе лодiї далi вiд Любеча! У цю нiч Добриня, як це вже бувало й ранiше, вiдчув, що душа його розривається на двi половини. У цiй душi було те, що боляче щемiло, як тiльки вiн згадував рiдне дворище, Днiпро пiд Любечем, могили в степу, дiда, батькiв, безталанну сестру Малушу. Але в цiй душi дуже повiльно, з великою мукою народжувалось i мiцнiло нове почуття. Вiн не любив князiв, вiн не любив бояр i воєвод, але розумiв, що коли буде таким, як батьки його, то загине. I тому хотiв бути таким, як воєводи, i вже був таким, як вони... У Добринi колотилось серце, а обличчя пашiло, як у вогнi. Що з ним? Все нiби вирiшено, серед темної ночi лодiї їхнi пливуть до Новгорода, спить князь Володимир. Добриня простягнув за насад руки i, набравши кiлька пригорщiв, змочив чоло й напився. Добра була вода з Днiпра. У нього враз нiби додалося сил. 6 Тiєї ж ночi перед свiтанком до Києва примчав гонець. Вiн захитався i мало не впав, коли скочив з коня бiля ворiт, але його взяли пiд руки сторожi. Коли ж сторожi запалили вогонь i поглянули на обличчя гiнця, вони жахнулись. Це був їхнiй княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись - чоло вiд скронi до скронi перетинала рана, очi глибоко запали, уста пересохли. - До князя... Святослава! - прохрипiв вiн. Коли через короткий час князь Святослав прокинувся i швидко вийшов, Коста стояв бiля ганку. - Чолом, княже! - сказав Коста. - Це ти, Косто? - Я, княже! - Чи можеш говорити? - Можу, княже! - Тодi говори! Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до ворiт. У тишi на Горi чути було, як завмирають удалинi їхнi кроки. На схiд вiд стiни города полотнiло небо, срiблястий вiдсвiт уже лився навкруг, князь бачив блiде обличчя Кости, рану на чолi, заплющенi очi. - Я їхав багато днiв й ночей, княже. Кiнь падав за конем... На Днiпрi мене захопили печенiги... У полi були половцi.., ранили мене, княже. I от я тут... Київ... Адже це Київ... - Це Київ, Косто. Говори далi. - Воєвода Свенелд сказав, що болгарськi боляри iдуть разом з ромеями, а зрада є i в нас. Уже багато городiв залишили, стоїмо тiльки в Переяславцi. Там дуже важко, iде брань велика, там ждуть тебе, княже! Коста хитнувся на ногах. Все бiльше виднiшало. Князь Святослав бачив, що очi в Кости зовсiм склепились. Вiн пiдтримав його руками, пiднявся на ганок, ступив у сiни. I, ведучи дружинника, князь вiдчув, що той спить. Ледве вiн одпустив руку, як Коста поточився до землi, сiв, спираючись обома руками, лiг. Так пiд стiною в сiнях вiн i спав. Князь Святослав вийшов на ганок, став на сходах. Навкруг повзли сiрi нитки свiтанку. На тлi голубого неба на сходi темнiла стiна з вежами, високо над нею палахкотiла денниця, скрiзь на Горi вже окреслювались хороми, терема. Десь близько на дворi пронизливо заспiвав когут. Одразу ж забили крилами й вiдповiли йому когути в iнших дворах, озвалися за ворiтьми - в передграддi, на Подолi. Надходив ранок, останнiй ранок Святослава в Києвi. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ 1 Ще в Києвi, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарiю, i пiзнiше, дiставши вiд нього згоду, василiк iмператора ромеїв Калокiр почував себе гордо, був певен, що увiйшов у довiр'я до Святослава. Василiк вважав, що обидва вони дiють чесно i кожен має вигоди: Калокiр розповiв Святославу про намiри iмператора Никифора, що послав його своєю довiреною особою i передає йому грецьке золото, князь Святослав знає тепер потайнi намiри iмператора i має їхнє золото... Калокiровi здавалось, що вони домовились з київським князем про все й тепер кожному з них лишається зробити тiльки те, що було замислено: князь Святослав збирає своє вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана й загрожує Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а вiн - василiк i патрикiй - хiба не годен бути iмператором ромеїв? Василiк Калокiр уявляв i те, що має статись пiсля цього, - втiм, думав про це вже не василiк, а майбутнiй iмператор Вiзантiї: вiн сяде на Соломоновому тронi, всюди посадить своїх людей, утвердить межi iмперiї, щедро заплатить князевi Святославу - сто, двiстi, триста кентинарiїв, вiн дасть невелику дань i болгарам - навiщо йому сваритись з сусiдами? Далi ж, - майбутнiй iмператор думав i про те, - вiн збере в скарбницi iмперiї багато, дуже багато золота, вiн скличе велике вiйсько, яке охоронятиме iмперiю та її iмператора, вiн, напевне, вiдмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi? Iмператор Калокiр стане на Дунаї, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до того часу численне вiйсько... Про те, що ж буде пiсля цього, майбутнiй iмператор Калокiр боявся думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву, то в снах вiн бачив, як колишуться знамена iмперiї над легiонами, що стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть на Київ. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди - вороги iмперiї?! Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати. Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Києвi, коли почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став його другом i тодi, коли сказав, що Русь вирiшила йти в Болгарiю, i взяв золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарiї, бо вiн проходив над Дунаєм не як переможець i василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра! Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв - йому нi з ким було б говорити. Усi - i князь Святослав, i його воєводи, усi цi вої руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, - чужi були йому, чужий був i вiн їм. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiрхитрий.)? Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарiї вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй - багатий вiрменин, - о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш - у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумiє, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем київського князя i скiпетром iмператора? Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким їхав на пiвнiч з Константинополя, - василiком iмператора ромеїв. Вiн думає тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, вiд усього серця вiтає нового iмператора Вiзантiї Iоанна Цимiсхiя, обiцяє вiрно служити йому. У довгi осiннi ночi над Дунаєм василiк Калокiр складає листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посилає цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержує вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя. I тодi вiн починає дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що приїхав до Києва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважає, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з воєводами, тисяцькими i просто воями, вiн присягається, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр стоїть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздуває на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де вирує море, де сiрi хмари низько нависли над обрiєм. Вiн задоволений, i посмiшка грає на його обличчi. А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки. - I як, Iзоте, боляри? - Вони згоднi зробити все, що велить iмператор... - Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса. - Добре, Калокiре! 2 Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом. Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, їхати на своє князiвство - у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько їх Iгор, не повернеться з походу. I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантiєю. О, вiд матерi своєї й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори ромеїв, яке велике й мiцне в них вiйсько - з кораблями, страшним грецьким вогнем, - i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що має бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантiєю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн - князь Улiб... Але Святослав розбив усi мрiї брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо - аще отчина iде на супостата, князi її мусять стати попереду воїїв. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повiв воїв морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом. А потiм почалася брань - лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарiї й iмператорiв Вiзантiї боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперiї. Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дунаєм, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi. Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного - василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських воїв. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились - за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен своїми словами, всi в цьому станi? Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тодi, коли руськi вої стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави. А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi вої рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол - i тут, i в Києвi. До стану приходили новi й новi болгарськi вої. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них - бiля Переяславця, Доростола. Князь Улiб говорив iз Свенелдом: - Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима. Воєвода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся. - Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу... - Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi... - Преслава - середа цiєї землi, i звiдти повзуть тi змiї, що жалять нас тут i ген над Дунаєм. Вiзьмемо Преславу - ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi. Князь Улiб не послухав старого воєводи, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всiєю силою й битись за Преславу. Але коли князь Улiб став iз вiйськом своїм над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Данаї. Коли князь Улiб поспiшив до Данаї, заколот почався у Плисцi... I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав: - Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарiїв iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю... Князь Улiб замислився. - Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарiї, вiн хоче пройти її i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це. Василiк Калокiр посмiхнувся. - О, - вiдповiв вiн, - тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй... - Ти знаєш його? - тихо запитав князь Улiб. - Iоанн Цимiсхiй, - так само тихо сказав Калокiр, - з моєї землi, iз Вiрменiї. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азiї й Єгиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають. - Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... - почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора. Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба. - А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарiї. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарiєю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! - закiнчив василiк Калокiр. - Мир i любов! - сказав i князь Улiб. - Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я! - Так чому ж нам не подумати про це, княже? - жваво промовив Калокiр. - Помолимось за це! - Молитва очищає душу! - згодився князь Улiб i став на колiна. З Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракiї й Македонiї, що межувала з Болгарiєю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонiї Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi. Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр - до Фiлiппополя - скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушної години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава. Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до Константинополя дiйшли чутки, що печенiги напали на Київ. "Печенiги згодились. Так буде", - з цiєю радiсною звiсткою примчав на легкiй скедiї з Босфору єпископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з кiнною дружиною помчав до Києва", - повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис, як i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу. Але iмператор не може посилати туди своє вiйсько. Не в Болгарiю, а в Азiю перекидає вiн легiони з Фракiї й Македонiї. Туди ж змушений кинути й кращих своїх полководцiв на чолi з славетним Вардом Склiром i патрикiєм Петром. Там, у далекiй Азiї, в Каппадокiї, починають повстання проти нього небiж убитого iмператора Никифора Вард з своїми двоюрiдними братами, з острова Лесбосу утiкає й приєднується до них брат iмператора Лев. Вони проходять городи й села в Азiї, до них приєднуються землi. Загроза нависає i над Константинополем. Iмператор Iоанн знає, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Склiром* (*Склiр - жорстокий.). З ним разом вiн посилає ще й патрикiя Петра, який вславився своїми походами в Азiї й тiльки недавно зробив те, чого не мiг зробити сам Iоанн, - перетворив на руїни й попiл перлину свiту Антiохiю. Цi два полководцi, Iоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокiї усiх родичiв покiйного iмператора i покарають. Думав iмператор Iоанн не тiльки про те, щоб покарати їх. Вiн прагне, щоб родичi Никифора нiколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Склiру й патрикiю Петру, якщо вони пiймають Льва Фоку, синiв його i усiх небожiв, дiяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, ослiпляти або й просто убивати. Така його iмператорська воля! Вард Склiр i патрикiй Петро, звичайно, вiрою й правдою служили Никифору. Але що ця вiра й правда, коли б Никифор не платив за неї золотом? I Вард Склiр, i патрикiй Петро одержать тепер вiд Iоанна багато кентинарiїв - залежно вiд того, скiльки вони привезуть iз зруйнованих ними городiв Азiї, - чого ж їм ще треба? Iмператор Iоанн хоче купити не тiльки Склiра й Петра. Вiн знає, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод i в фемах, бо три роки у Вiзантiї був страхiтливий неврожай, а за Никифора нiхто не дбав про голодне населення Константинополя. Iоанн Цимiсхiй посилає кораблi до Азiї i Єгипту, де люди також голодують. Але що Iоанну Азiя i Єгипет? Вiн дбає зараз тiльки про Константинополь. В Азiї i Єгиптi забирають останнє зерно, вантажать його на кораблi й везуть до Константинополя. Щедрою нiбито рукою за безцiнь роздає iмператор Iоанн хлiб у Константинополi, i, звичайно, люди, якi кiлька рокiв до цього голодували, маючи тепер шматок хлiба i не розумiючи, звiдки на них впало таке щастя, волають: - Многi лiта iмператору Iоанну! Вiн - новий iмператор Вiзантiї, - гордо сидячи на конi, робить великi виходи, скрiзь: i на площi Августеона, i на Месi, i бiля околиць Влахерну - його зустрiчають стовпища нагодованих людей, його засипають квiтами, йому спiвають славу. Тепер на Iподромi, який колись гримiв i сяяв, але який за Никифора почав заростати бур'янами, знову влаштовуються змагання, iгри, на аренi пролiтають колiсницi, мчать бiгуни, тут ллється, як i в давнi часи, кров рабiв-гладiаторiв; сенатори, патрикiї, урядовцi, димоти й динархи безумствують, славлять iмператора Iоанна. Вiн сам також присутнiй тут - сидить у своїй ложi, дивиться на безумний натовп, iнодi показується народу, слухає його крики, вiтання, на обличчi його сяє щаслива посмiшка. Але iнодi по цьому обличчю пробiгає хмарка тривоги, вiн згадує далеку Каппадокiю, звiдки немає й немає вiстей, думає про недалекий острiв Прот, де на високiй скелi в монастирi над морем живе Феофано. Проедр Василь схиляється до вуха iмператора Iоанна, тихо шепоче: - Константинополь трiумфує, вiн щасливий, це твоя перемога! - Феофано! - виривається у Iоанна. Так, увесь час, де б вiн не був, iмператор думає про Феофано, не може забути її ласки, поцiлункiв, рук... О, коли б iмператор мiг, вiн полетiв би до Феофано на крилах, або, певнiше, на легкiй скедiї, велiв би повернути її до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, доживає старий Полiєвкт, а його слово - це священне, непорушне слово. Iмператор Iоанн лютує на патрiарха Полiєвкта не тiльки за Феофано. Того ранку, коли вiн прийшов до нього в Софiю, патрiарх змусив його покарати Льва Валента, домiгся багатьох пiльг для себе й всього духовенства. Якi пiльги можуть мати служники бога, коли Вiзантiя воює, коли все золото треба вiддати полководцям i легiонерам i коли хлiбом слiд годувати тiльки тих, що завтра мають вмирати? Нарештi iмператор Iоанн свого дiждався. Пiзньої ночi його повiдомляють, що патрiарх Полiєвкт помер. Iоанн Цимiсхiй радiсно зiтхає. З обiцянками патрiарху можна зробити будь-що, хоч i викинути їх у Пропонтиду! Iмператор так i робить. Коли одразу пiсля смертi патрiарха Полiєвкта в Константинополi збирається собор єпископiв, щоб обрати нового патрiарха, вiн сам приходить туди, сiдає на тронi i пропонує обрати патрiархом найнижчого чина в церковнiй iєрархiї, малописьменного ченця, схимника з Олiмпiйської гори Василя. Собор єпископiв спантеличений. Тут, у Софiї, зiбралися мужi, достойнi митри патрiарха, у митрополiях Азiї, Єгипту, всiєї iмперiї є єпископи-фiлософи, вченi, зразки благодiйства. Але Iоанн Цимiсхiй сидить на соборi, дивиться холодними очима на єпископiв, i вони знають, що їх жде, якщо воля iмператора не буде виконана. I чернець Василь обирається новим, вселенським патрiархом. Вiднинi iмператор Iоанн буде василевсом i главою над ченцем-патрiархом, вiн може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборi Софiї чи Влахернi й з Феофано. I iмператор одружується. Майбутню василiсу ввели в собор Софiї з покривалом на обличчi. Назустрiч вийшов i накинув їй на плечi пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патрiарх Василь, сам iмператор Iоанн. Взявши за руку наречену, вiн повiв її до олтаря, де стояв патрiарх. I в той час, коли патрiарх клав на голови августiв вiнцi, щоб з'єднати їх i проголосити многолiття, iмператор Iоанн зробив так, як велiв обряд, - пiдняв покривало, за яким ховалось обличчя нареченої, i всi присутнi на цiй урочистiй церемонiї побачили непривабливий, зморшкуватий лик пiдстаркуватої дочки покiйного iмператора Костянтина - Феодори. Нiхто в соборi не мiг зрозумiти, чому так зробив iмператор Iоанн, коли й як це сталось. Усi ждали, що вiн - молодий, здоровий, дужий - вiзьме собi василiсу до пари. Поруч iз ним пiсля смертi Полiєвкта - i про це також говорили - могла стати й Феофано. А втiм, всi вони, побачивши Феодору, кричали, голосили: - Многi лiта найсвятiшiй i найблаженнiшiй Феодорi! - Многi лiта василевсу Iоанну! - Многi лiта iмператорам нашим! Звичайно, нiхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборi Софiї, з вiнцем на головi, дивлячись на образ богородицi в куполi над олтарем, iмператор Iоанн думав про Феофано. Так, до самої останньої хвилини вiн не мiг її забути. Ще надавно, коли живий був Полiєвкт, мрiяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увiйде з нею в Золоту палату. Це нiкого б не здивувало в Константинополi, все було готове для цього. Але, стоячи над труною патрiарха, iмператор Iоанн зрозумiв, що й справдi Полiєвкт робив мудро. Краще сидiти у Великому палацi одному вбивцевi, нiж двом. I, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох iмператорiв. . Iоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого - його, Iоанна? Стоячи над труною патрiарха, вiн старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все бiльше полонив його душу. Звiльнившись вiд клятви патрiарху перед його труною, iмператор Iоанн дав собi клятву нiколи не повертати в Константинополь Феофано i тодi ж подумав про Феодору. Вона не була красива - це знав Iоанн Цимiсхiй, у нiй не було найменшої приваби - i це вiн бачив. Але вона - дочка порфiрородного iмператора Костянтина, вона василiса з народження, i бiля неї вiн стає спадкоємцем слави Костянтина. - Многi лiта iмператорам нашим! - кричали всi в соборi. 4 Недалеко вiд Константинополя, серед голубих просторiв Пропонтиди, мов табун сiрих чайок, що летiли через море, але стомились i сiли спочити, лежить дев'ять островiв, якi здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцовими островами. Чудовi здалеку цi острови - з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, iз золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисiв, тихими затоками. Але набагато бiльше, нiж кипарисiв, є на цих островах могил. Споконвiку iмператори Вiзантiї вивозили сюди, а найбiльше на один iз островiв - Прот* (*Протi - перший.), усiх тих, що були їм невгоднi. Тут є монастирi з пiдземеллями, куди нiколи не сягає сонце, є скелi, з яких до води не долетить живою жодна iстота, є затоки, яких не помiтить найпильнiше око... Через це iмператори й закидали сюди своїх ворогiв. Одних оскопляли, iнших ослiпляли, ще iнших топили, а деякi докiнчували життя в пiдземеллях. I нiхто, нiхто в свiтi про це не знав, - чудовi здалеку острови, дивний Прот! Саме тут, бiля Проту, через день пiсля вбивства iмператора Никифора, пiзнього вечора у тихiй затоцi став дромон. З нього на берег звели жiнку з слугами й двома дiвчатами. Це була Феофано. Вона нiколи не була на цьому островi, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано велiла сюди вивезти десять лiт тому п'ять сестер першого свого чоловiка Романа - звичайно, на смерть, довiку! А все ж вона зiйшла на крутий берег гордо, як i належить василiсi, i до келiї своєї, одним одно загратоване вiконце якої виходило на море, ступила зухвало. Тiльки й того, що всю першу нiч не спала, ходила й ходила по келiї, думала про втечу. Феофано думає так не тiльки цiєї ночi, - вона нi на хвилину не припускає, що залишиться тут довiку. Самовпевнена, розбещена василiса вiрить, що стала жертвою божевiльного патрiарха Полiєвкта, що про неї думають i дбають iмператор Iоанн i паракимомен Василь. У Константинополi залишились i мусять соцарствувати з Iоанном два її сини - Василь i Костянтин. Якщо ж Iоанн забуде, одцурається вiд неї, то їй допоможуть, вирвуть з Проту. Є брат iмператора Никифора - Лев, син його i небожi, якi Iоанна вважатимуть вбивцею Никифора i нiколи не взнають, хто скеровував його руку. Є у Феофано й те, що може все зробити у Римськiй iмперiї. Виїжджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою й зберiгає в келiї великi скарби - золото, дорогоцiнне камiння... I ще одне, що вiдчуває Феофано, - вона була, є i довго буде найкрасивiшою жiнкою iмперiї. Вона дивиться у дзеркало i бачить себе - може, надто блiду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять лiт для божественної Феофано, яка до того ж знає цiну своїй красi?! Кiлька довгих i надзвичайно важких мiсяцiв проводить вона в монастирi, який, нiби велетенська фортеця, iз багатьма пiдземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височiв на найвищiй скелi над морем. У цьому монастирi в рiзнi часи й рiзними руками заточенi були, ослiпленi, забитi багато iмператорiв, видатних людей та навiть патрiархiв iмперiї: iмператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма своїми синами, дiд Феофано по чоловiку Роман Перший Лекапiн. Тут сидiли в келiях i тi п'ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама. Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазнi безбородi ченцi, що стежать за кожним її кроком, стоять бiля дверей її келiї й час вiд часу заглядають у загратоване вiконце у дверях, коли вона навiть спить. Ще за одним, також загратованим, вiконцем об крутi скелi б'ється розбурхане Мармурове море. Очi безбородих пильнують за нею, куди б вона не пiшла. Здавалося, Феофано нiчого тут ждати, нi на що було сподiватись. Але Феофано жде, вона надiється, що хтось прийде їй на помiч, визволить з Проту. I вона свого дiждалась. В одну з довгих осiннiх ночей безбородий, що вартував бiля дверей її келiї, коли все затихло в монастирi i Феофано вже збиралася лягти, раптово вiдчинив дверi, увiйшов до келiї й погасив свiтильник. - Хто це? - прошепотiла, затаївши подих, Феофано. - Я твiй друг i прийшов вiд твоїх друзiв. - Хто ж ти? - Я - етерiот Вард Валент з Буколеону. - Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора? - Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велiв убити iмператор Iоанн. Феофано стало моторошно. В темнiй келiї перед нею стояв Вард - брат етерiота Льва, який убив її чоловiка - iмператора Никифора. Отже, це спiльник її i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва. Кому ж тодi служить Вард?.. "Тихше