, мовчи, Феофано, - зцiпивши зуби, велiла вона собi, - бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард". Вона швидко дiзналась про те, що сталось: Iоанн Цимiсхiй усунув вiд царювання її синiв - Василя й Костянтина, - мовчи, Феофано, мовчи! - iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва, а його сина Варда i небожiв - у далеку Амазiю; Феофано пiзнала вдачу нестримного Iоанна; патрiарх Полiєвкт помер, i iмператор змусив собор єпископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, - Феофано намагалась не пропустити жодного слова з розповiдi Варда. - А зараз, - тихо шепотiв вiн, - Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокiї, i хоч у Болгарiї неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у Фракiї й Македонiї кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром i патрикiєм Петром послав у Азiю. Iмператор Iоанн боїться, вiн засипав хлiбом Константинополь. I знову Феофано мовчала, бо не могла зрозумiти й збагнути, кому ж служить Вард i хто його послав до неї. Аж тодi Вард Валент сказав: - Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi, що вiн про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в Азiї й що станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе... Жди, василiсо. Тут, на Протi, є нашi безбородi, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр! Феофано зрозумiла, що в цiй iмперiї, де вона живе, i де все робиться заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато цих людей один одного вбивають, рiжуть, вiшають i карають, мусить бути i такий чоловiк, як проедр Василь... Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомiтного, висохлого, з ласкавою посмiшкою на лицi, тихим приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цiєї ночi вiн, як i завжди, iшов Буколеоном, стерiг спокiй василевса. "Василевс!"Феофано посмiхнулась, згадавши це слово. Ще вона подумала, що в цiй iмперiї повинно бути i є мiсце саме для такої жiнки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорнi її палати залитi кровлю опочивальнi. Вона - квiтка Пропонтиди i зараз повинна терпляче ждати наказу свого спiльника i друга - проедра Василя. Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий. 5 Чорним вихором, бурею летiв з дружиною своєю на пiвдень вiд Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у воєвод i бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком - i мчали далi й далi... Не всi вої витримували. Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, - все ближче було до Дунаю. У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'їдали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою. Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, їх не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi. Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з своєю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Києва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дунаї крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi. I, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмирає земля, так i в цей грiзний час - скiльки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть їхнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами своїми на схiд - до Днiпра, i на пiвдень - до моря Руського. Так i мчав князь Святослав з дружиною своєю -через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю. Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня. Сонце заходило. На далекому обрiї видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина. - До Дунаю вже недалеко, - сказав князь, - пiвночi їзди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невiдомо, що буде завтра. I враз кiлька вершникiв одiрвались вiд вiйська, полетiли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всi ж iншi вої сходили з коней, розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi - i вiд чола, i вiд озадку - послали сторожу. Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив у полi стан князя Святослава. Розкинувшись на землi, поклавши пiд голови сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих степiв стелилась дорога вiд Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з дружиною своєю, поклавши пiд голову сiдло, а пiд себе опону, заснув i князь Святослав... Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в полi гуде пiд копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з поля, вiд Дунаю, їхало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком. Через короткий час вершники зупинилися в станi перед князем Святославом. - Бiда, княже! Учора болгари копiєм взяли Переяславець. Вої нашi стоять на березi Дунаю, ждуть тебе, княже! Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв людям поїсти. Сiвши на опонi, вiн i сам поїв - шматок солоної конини з хлiбом. По росах вої вели коней. З усiх кiнцiв з голубих туманiв виїжджала сторожа. Небо було чисте - вiщувало сонячний день. I, спочивши, а тепер поївши, сiли вої на коней, що випаслись за нiч, полетiла дружина на захiд, до Дунаю. Сонце ще стояло високо в небi, коли вони зупинили коней в очеретах лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли їхнi лодiї. I одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько. Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i iншими воєводами, розповiв, що сталось за цей час у Києвi, про смерть княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира, про печенiгiв i зустрiч з каганом Курею. - Ромеї роблять чорну свою справу й тут, - почав Свенелд. - Уже, княже, залишили ми багато городiв i стоїмо тiльки тут, над Дунаєм. - Чому ж залишили городи? Де нашi вої, де болгари? - кричав князь Святослав. - Усi вони тут, стоять на березi, - вiдповiв Свенелд. - Але кесар Борис i його боляри зiбрали багато загонiв, що розтеклися повсюди, дiяли, як змiї... - Як же ви могли допустити, щоб боляри зiбрали цi загони, чому не пiшли на них одразу великою силою? Воєвода Свенелд мовчав. - А ти що скажеш, брате? - звернувся до князя Улiба Святослав. - Я збирав таку силу. Але ми тодi запiзнились, бо почались заколоти в Данаї i потiм Плисцi... - Хто запiзнюється на бранi, згубу чинить собi й своїм людям... - Опрiч того, берiг я воїв, не хотiв великої кровi. - Аще кров хто на бранi свою шкодує, багато проллє її пiзнiше й бездоб, - промовив князь. - Недобре зробив ти, брате Улiбе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, нiде тут впасти! Пiднявши голову, князь Улiб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв i нiби боявся дивитись в очi князевi Святославу Свенелд. До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлi сторожу, пiдiйшли й лодiї. Князь наказав лодiйним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж вiн повiв через болота i драгви, стежками, якi тепер добре вiдомi були воям, i всю свою дружину. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 1 I веде князь Святослав всю свою силу на захiд. Сам з головною дружиною iде шляхом, що тягнеться вiд Дунаю до Планини, князь Улiб веде дружину по праву руку вiд нього, де на помiч князевi вже поспiшають угри, з лiвої ж руки, де в передгiр'ї блукає найбiльше болярських загонiв, поперед своїх воїв їде на баскому конi суворий, замислений воєвода Свенелд разом iз сином Лютом. А вже в городах i селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, пiдiймається все живе. Дружини з болгар заливають усi простори мiж русами, i здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом i блискавицею вперед страхiтлива грозова хмара, якої нiщо не може зупинити. Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возi з високими колесами, який тягнуть четверо волiв, похмурий сидить у чорному платнi, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-пiд густих чорних брiв на свiт василiк Калокiр. У Переяславцi вiн пiдходив до князя Святослава, нарiкав, що без нього битва затяглася, цiкавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу? Дивно вiдповiв на це василiку князь Святослав: - А Преслава вже давно наша. - Як?! - крикнув Калокiр. - Туди так далеко, перед нами багато боїв... - Преслава давно вже наша, - промовив князь, - i шкода, що ти не побував там, подруг мiй. Про цi незрозумiлi слова й думає Калокiр, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима. Низькi хмари стеляться над Болгарською землею, дрiбний дощ сiється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, iржуть, тупотять конi. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася сiча велика: за кров - кров, за смерть - смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руськi вої ламають ворога й вступають у Преславу! 2 За Преславою у Вишньому градi вої захопили чимало боляр, що збирались утiкати. Серед широкого двору града стояли навантаженi вози, у високiй колимазi сидiла на подушках жiнка якогось знатного роду з двома дiтьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю i червонi сандалiї, чоловiк гарцював бiля колимаги на конi. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарiї Борис, його жона й вища дружина... ...Кесар i князь зустрiлись у Преславi в старому теремi болгарських каганiв, у однiй з свiтлиць, де колись жив i помер каган Симеон. Вузькi вiкна в цiй свiтлицi були завiшенi. У кутку горiли два свiтильники, променi яких виривали з пiвтемряви багато речей, що зберiгали пам'ять про кагана Симеона i про його дiла. На багатьох полицях пiд стiнами видно було книги, написанi Симеоном. Ще на однiй полицi тьмяно поблискували золотi й срiбнi корчажцi, келихи, а мiж ними стояв i келих, зроблений каганом Крумом з черепа iмператора ромеїв... Коли воєвода Свенелд з двома воями завiв кесаря Бориса до цiєї свiтлицi, князь Святослав сидiв, спершись пiдборiддям на руки, за столом i зустрiв кесаря довгим, допитливим поглядом. Кесар Борис, що не встиг навiть переодягнутись, стояв перед князем дуже блiдий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима. - Здравей, княже! - нарештi вирвалось у нього. - Здоров будь, кесарю, - холодно вiдповiв Святослав i звернувся до Свенелда: - Ти йди... i вої нехай iдуть. Ми поговоримо з кесарем самi. Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi. Так князь Святослав i кесар Борис залишились у свiтлицi удвох, вiч-на-вiч. - Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? - запитав Святослав. - Чого мовчиш, не вiдповiдаєш? А втiм, що запитую тебе про це?! Вiдаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до iмператора ромеїв? Адже так?! - Ти сi прав, - сухим голосом промовив Борис. - До Константинополя. А куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою. - Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, - суворо сказав вiн. - Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарiї та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею. Потупившись, кесар Борис мовчав. - Твiй батько Петро зрадив Русь, - вiв далi Святослав, - ти докiнчуєш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiкає кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi воїв руських i болгарських, бо я ж i батьку твоєму, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що? I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув: - Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так - до Києва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я їх, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот! Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики їх коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сiрих стiн. - Нiкчемний кесарю! - схопився Святослав. - Не вмiв ти жити, не вмiєш i померти. Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене. I тодi стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небi пломенiє багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик. - Як би я хотiв, - сказав Святослав i показав рукою за вiкно, - щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарiї не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, вiд якої сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа - так ви один одного достойнi... Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом. - I не за вас, кесарiв, - говорив Святослав, - серце в мене болить, - за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню; скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов - хочу, щоб Болгарiя зберегла свої скарби. - Княже Святославе! - крикнув Борис. - Ти даруєш менi живот? - Хочу дарувати... - Княже Святославе, - урочисто промовив Борис, - тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе... - Не за мене треба живот вiддавати, - перебив його князь Святослав, - а за Болгарiю... - Так, княже Святославе, так, - поспiшаючи, виправдувався Борис. - За Болгарiю вiддам живот, за любов i другарство мiж Болгарiєю i Руссю... Наспоред Вiзантiї! Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна, зупинився бiля кесаря Бориса i вийняв з пiхов меч... - Кесарю! - сказав вiн. - Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти i я... Ти заслужив смертi. Русь дарує тобi життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобi. Мої вої iдуть назi й босi, - ми не вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз Болгарiї, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантiї. - Давам клятва! - вiдповiв на це кесар Борис i холодними устами торкнувся меча. Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда. - Воєводо! - сказав князь. - Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi... - Прощай, княже Святославе, - низько вклонився кесар Борис. - Много сем благо дарен... I довго князь Святослав слухав, як у склепiннi переходiв палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають i як нарештi зовсiм завмерли удалинi. За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небi, на тлi хмар, що пливли й пливли з пiвночi, вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi. Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то там чулись людськi голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в городi вили на багрянi хмари. Тихо було тiльки у Вишньому градi, на воротях якого стояли стомленi руськi вої. Нiде на стiнах його i у вiкнах не свiтився жоден вогник. Вишнiй град спав. Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна, вiн стояв у однiй з палат, дивився на вогонь пожежi, багрянi хмари, Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi. I шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руськi вої трохи запiзнились, вiн би зараз був уже далеко вiд Преслави, мчав гiрськими ущелинами, прямував до Константинополя... Але все склалося не так зле, як мiг того ждати кесар Болгарiї. О, коли його вели до палацу в Преславi, вiн дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тiльки смерть. А зараз була вже нiч, все страшне вiдступило'назад. Вишнiй град, як це бачив кесар, охороняють руськi вої. Руськi вої - це, може, й краще, нiж власна дружина. Адже тодi, коли у Вишнiй град увiрвались руськi вої, майже вся його дружина кинулась врозтiч, залишила напризволяще його, жону, дiтей!.. "А далi? - думав вiн. - Що робити далi?" Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руськi вої, їх малює тiльки хвороблива уява кесаря, - до нього йшла жона, василiса Марiя. - Ти не спиш, Борисе? - тихо запитала вона. - О нi, Марiє. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо поїхати до Константинополя. Все пропало. - Мiй любий, - сказала василiса. - Ти марно уболiваєш. Дяка богу, ти був i лишаєшся кесарем. Цей Святослав - дикий князь, варвар, вiн не розумiє навiть, що таке золото, й усi скарби залишив тобi. Дяка богу, ми живi, багатi, ми не зможемо вже поїхати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас. - Ти думаєш, що вони про нас не забудуть? - О нi, Константинополь про нас не забуде. Вiн i зараз думає про нас. Сьогоднi, - пошепки закiнчила вона, - я бачила мiж воями цього князя Калокiра, василiка iмператора. З У Константинополi знали, що робиться в Болгарiї. Фар бiля Великого палацу приймав свiтлянi гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березi Дунаю й рушив у Схiдну Планину. Кесар Борис просив, благав допомоги, особливо тодi, коли руськi й болгарськi вої сунули до Преслави. Ще однiєї ночi фар у горах замиготiв i потух. Преслава впала. Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у долинi, до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра - вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був вiн, що князь Святослав є тепер власником скарбiв болгарських каганiв, розумiв Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi - на долину перед Вiзантiєю. Одного тiльки не знав iмператор ромеїв - коли це станеться, скiльки воїв залишилось у руського князя i на кого вiн тепер думає спиратись. "Проте, - мiркував вiн, - Вiзантiя свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю до Преслави. Потом i кров'ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й од бивши печенiгiв, поки ж його не було, кесар Борис iз болярами своїми й переодягнутими легiонерами наробили чимало зла й завдали неймовiрної шкоди руськiй ратi, князь Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в сiдлi, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори ромеїв i вiн - Iоанн Цимiсхiй!" У Константинополi неспокiйно, всi тут знають, що руськi вої - тавроскiфи - десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить i лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi: "На нас рушила руська сила, скiфськi народи в божевiльному запалi рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твiй образ. I ти, iмператоре Никифоре, дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж i цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий - ти всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..." Iмператор знає, що робиться в Константинополi, проедр Василь переказує йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти, динархи i невпинно славословлять, його жоною стала василiса Феодора, у Фракiї й Македонiї повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у свою зорю, вiрить у перемогу над Святославом. Є ще одна причина, яка затримує Iоанна Цимiсхiя в Константинополi. У Фракiї й Македонiї на чолi вiйська стоїть патрикiй Iоанн Куркуас - у минулому видатний полководець, але зараз - гiркий п'яниця, а славетнi його полководцi - Вард Склiр i патрикiй Петро - все переслiдують повстанцiв по Каппадокiї, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом i небожами... У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь. I раптом однiєї ночi над Константинополем починає сiятись незвичайний для цього города снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують, чи справдi це снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сiється все густiше й густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч... Мчать вершники з Фракiї, Македонiї, там також випав снiг, на Планинi засипало всi клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини). Тепер князь Святослав мiг би з своїми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли б у них виросли крила. Усi заспокоюються, - до самої весни воям Святослава не пройти Планини й Родопiв. I нiхто з них, а також iмператор Iоанн, не вiдає того, що князь Святослав зупинився в Преславi i не йде в гори зовсiм не через снiги. Думає перед новим походом складну думу. Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона буде важка. Що ця брань неминуча, вiн знає ще тодi, коли вирушав iз Києва. Тут, у Болгарiї, вiн бачив перед собою римських легiонерiв. Але iмператори ромеїв воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять - шаблями печенiгiв. У Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарiї на захiд сонця вже давно стоїть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i якщо Святослав не пiде на нього, воно вдарить у спину йому. Знав Святослав вiд своїх гiнцiв i те, що в гирло Дунаю вже увiйшли й стоять кораблi ромеїв з великою силою й грецьким вогнем. Отже, iмператор Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, - Вiзантiя iшла на Русь. Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i, нарештi, Преславу, князь Святослав зупиняється там i не йде вперед. Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи там перетяли рiки. Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко. Крiм того, ще тодi, коли вої Святослава йшли вiд Дунаю, до пiвнiчних меж Болгарiї пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько. У Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя: полководцi їхнi мали охоту разом iз вiйськом Святослава йти проти ромеїв. I справдi, римськi iмператори зробили багато зла не тiльки болгарам, а й уграм. Святослав послав до угрiв воєводу Свенелда. Той повернувся за мiсяць i привiз радiсну звiстку - угорський князь згодився поставити в боротьбi з ромеями пiд знамено київського князя кiлька тисяч вершникiв. Све-нелд домовився, що угорськi вої негайно виходять, iдуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава. Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром з печенiзьким каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану багато золота, воєнну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогiв. Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв. До весни вони повернулись iз звiсткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Iлдеї. Печенiги вже стали на березi Дунаю, рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя. Настала весна. Засинiли гори на заходi, розтопились снiги, зашумiли рiки в ущелинах, сохли шляхи. Князь Святослав велiв воям готуватись. Увечерi, коли поїхали гiнцi вiд печенiгiв, князь Святослав зустрiв недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора ромеїв стояв на пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом. - Великий княже! - кинувся Калокiр до Святослава. - Я так давно не бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга. - Нi, патрикiю, - вiдповiв Святослав. - Про своїх друзiв i про все, що їм обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києвi про те, що я пройду Болгарiю, - от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, - i вже рушаю. Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава. - А чи не замало в нас сили, княже? - з якимсь острахом запитав вiн. - Адже позаду жорстокi бої, а iмператор зiбрав велике вiйсько. - Ой патрикiю, - засмiявся Святослав, - та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Києва? I невже ти тут, у Болгарiї, за цей час нiчому не навчився? - Ти маєш спiльникiв? Адже маєш, княже? - На бранi, - вiдповiв князь, - я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста. - Я i мої друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти думаєш рушати? - Це станеться незабаром. I вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву - все в гори, на перевали й ущелини - на Константинополь. Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли думає вирушати в гори, i скаже про свої сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?! А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбної допомоги, доводиться просити її у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде їх по той бiк Планини? Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?! Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна. Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокiї i нарештi пiймали їх. Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiкає очi брату Никифора Льву Фоцi, постригає в ченцi й висилає на острiв Хiос небожа Никифора - Варда - разом з жоною й дiтьми, жорстоко карає всiх їхнiх родичiв... З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно їх зустрiчає, - дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згадує вiн за радощами цього свiту й Феофано - їй також до кiнця свого вiку скнiти в келiї на Протi, її стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти. Iмператор Iоанн дає великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить їм виїжджати в Фракiю й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе свої легiони в гори. Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столицi немає василевса, його мiсце заступає василiса, але проедр мусить бути першим i бiля неї. Проедр схиляє голову. - А кого ти знаєш iз iсторiографiв, - запитує ще Iоанн, - кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперiї пройдуть по Болгарiї i розiб'ють Русь? - Я знаю Iоанна, - вiдповiв проедр, - сина сановника Феодора, священика... - Священик Iоанн все своє життя славив Никифора, - розсердився iмператор, - i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи - прихильники або Костянтина, або Никифора... - Я чув, що серед молодих дияконiв Софiї вiдзначається своїми талантами Лев, сам з Азiї, простого роду, але красномовством знаменитий... - Якщо вiн молодий - дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вирушає разом iз нами. Лев - диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю! Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй їхав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), а разом iз ними озброєнi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри, топографи.). Вiгли їздили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи немає тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до якої з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан. Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя - грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними. А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудої куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти - пiхота.). Їх було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi вої i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожнє мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони. Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi їх загостренi кiлки. Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити свої намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi - таксiархiї* (*Таксiархiя - вiйськова частина, тисяча воїнiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ. Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн їхав у срiблястому скарамангiї, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи їхали безсмертнi. 4 I ще раз пiзньої, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний. - Проедр Василь велiв забрати тебе цiєї ночi з Проту, - сказав Вард. - Для втечi все готово, скедiя стоїть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер... - Але як ми вийдемо звiдси? - занепокоїлась Феофано. - Через це вiкно, - показав рукою Вард. - Крiзь цi грати?.. А там далi - скеля, безодня? - Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя. - Нi, Варде, я не можу спуститись цiєю драбинкою. Це божевiлля, - нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню... - Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарiю. Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келiї монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море. - Та-а-ак! - тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. - Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? - замислилась вона. - Ти їдеш до своїх синiв, - вiдповiв Вард. - Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живi. А зараз - швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, є якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дiє... - Правда, - здригнулась Феофано. - Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь... Вона пiшла в куток келiї й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi її дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку. - Я все зробив, василiсо! - прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. - Iди сюди! Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею. - Менi страшно! - На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив її великi очi. - Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз. - Який жах! - все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано. - Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, - прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону. - Менi нiчого не треба, василiсо! - вiдповiв вiн їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий... ...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. Єдине, що вона вiдчувала серед суцiльної темряви, - грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями. Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали її долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'ється об камiнь, її дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги. I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi своїх рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до її вух. - Феофано! - хтось крикнув угорi. Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь. - Сюди, василiсо, сюди! - чула Феофано в темрявi голоси. Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi. - Де ж Вард? Що вiн думає? - гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна. Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не їхав з ними, - труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келiї, з якої втекла Феофано. Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легкої лодiї-скедiї. Усе навкруг - темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, - все це нагадувало сон, примару. Але це були не сон i не примара. По скедiї швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi їй люди. Феофано свого досягла - вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цiєї скедiї до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там. До неї пiдiйшов хтось iз гребцiв. - Вард Валент знав, куди нам треба їхати, - сказав цей чоловiк, - але зараз вiн мертвий. Куди велиш їхати, василiсо? Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком її заполонила. Але куди їм, справдi, їхати, куди вона мусить скерувати скедiю? У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти її етерiот. - Скажiть, - спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, - ви сюди звiдки їхали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону? Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв: - Ми їхали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй - Феофано - нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, - там на неї жде загибель, смерть. - Ми поїдемо туди, звiдки ви вийшли, - у Золотий Рiг, - велiла вона воїну. Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав їй дух. Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони! Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?! Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила свої справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого їй звернутись? Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедiї, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристанi, де вже стояли сотнi човнiв. У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедiї, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та їхнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто