не пiзнав її також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу. Але у Великий палац Феофано не пiшла, а приєдналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софiї, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок... Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чиїсь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось синє свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед якої подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок. Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати свої грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там починається ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбувається в соборi й олтарi. Це - катихуменiй, покої василiси в Софiї, куди нiхто, крiм неї, не має права заходити, де нiхто не може її турбувати. По праву руку вiд олтаря є такi ж покої - мутаторiй - для василевса. I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше - дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась. Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями. - Куди? Куди? - почула вона голос i кроки за собою. Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменiї, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього. Тут, у катихуменiї i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в iмперiї, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшої грiшницi свiту захисником був тепер бог. Одразу ж до неї прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй. Вона вiдповiла їм: - Я василiса, а ви iдiть геть! Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два єпископи. Феофано сказала: - Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полiєвктом... - Патрiарх Полiєвкт помер. - Тим краще, - зухвало вiдповiла Феофано. - Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх. I новий патрiарх - чернець з гори Олiмпу Василь - прийшов у катихуменiй. Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька. - Хто ти? - суворо запитала Феофано. - Я... патрiарх Василь. - Ти - вселенський патрiарх Василь? - засмiялась Феофано. - Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився. - Так чого ти хочеш? - Я велю тобi залишити святий храм. - Залишити храм?! - смiялась Феофано. - О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели своїм служкам принести менi їсти й пити. I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софiї. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi - з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi - хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор. 5 Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу. Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, їхав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi. Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту - мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардiї, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi. А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв - таксiархiї оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти - нiчнi караули.), на полi їздили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу. Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра: - Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi? - Вони розповiдають, василевсе, що руськi вої вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi. - Шкода, - вирвалось у iмператора, - що не могли зустрiти їх у клiсурах. - А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари. - То правда, - згодився Iоанн. - Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо їх тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи має Святослав кiнноту? - Має небагато, - вiдповiв Вард, - але й це здебiльшого болгари. - Знову вони, - спалахнув iмператор. - Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю. Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд. I давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азiї, велiв руйнувати городи, знищувати людей. В його уявi встали руїни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач. Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських воїв. I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв: - Ми будемо ждати їх тут, бо iншого шляху в Святослава немає. Коли вiн наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi вiйська, з якими я досi стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець. I я зроблю з ними так, як робив у Азiї. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потiм зроби вигляд, нiби ви не витримали їхнього наступу, i починайте вiдходити - все швидше, швидше. Треба, щоб нашi вої, як вiдступатимуть, дiяли хитро, вiдходячи, добре одбивались. I щоб були готовi в потрiбну годину розсипатись, повернути праворуч i лiворуч, i знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершникiв. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тодi вершники у важкiй бронi, що стоятимуть у лiсах обапiл, вийдуть, вдарять по тавроскiфах. А в той же час i вої, якi досi нiби вiдступали, повиннi обернутись, вдарити на ворогiв - швидше, швидше! У такий спосiб напад на варварiв буде йти з кiлькох бокiв, кругом. Вони опиняться у мiшку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо iз божою допомогою знищити дуже багато русiв i болгар. Київський князь шукає бранi й перемоги, вiн знайде тут пастку й поразку... - Чудово! - крикнув Вард Склiр, що захоплено слухав розповiдь iмператора. - Блискуче! - приєднався патрикiй Петро. - Ми виконаємо твiй загад. - Вип'ємо! - пiдняв келих iмператор. - Нiка!* (*Нiка! - Перемагай!) Захоплений своїм планом знищення руських воїв, iмператор Iоанн схопився з крiсла i разом iз своїми полководцями вийшов з намету. Пiзня година, але табiр ще не спав. Тихо було тiльки у царському таборi, де бiля намету iмператора, стольника i протовестiарiя стояли, вимальовуючись на тлi сiрого неба, закованi в броню, озброєнi списами й мечами безсмертнi. Далi ж по табору чулись людськi голоси, десь iржали конi, там ходила нiчна сторожа. Оточений полководцями й стратигами* (*Стратиги - начальники частин.), у срiблястому скарамангiї й багрянiй хламидi, iз золотим шоломом на головi, iмператор Iоанн Цимiсхiй стояв бiля свого намету. Вiн дивився на далекi голубi, перетканi снiговими жилами гори, широку рiвнину перед собою, рiчку й лiси над нею вiд правої руки, двi, нiби одягненi в шапки, гори з лiвого боку, лiси, що починались там i тягнулись, як простягнутi руки, на пiвнiч. Серед рiвнини, недалеко вiд табору, вже стояло вiйсько iмперiї. Таксiархiї, що складались з оплiтiв, списоносцiв i стрiльцiв, ще до свiтання вийшли за рiв, вишикувались на рiвнинi темними чотирикутниками. Кожна з них у потрiбну годину готова була ринутись вперед, почати бiй. Маючи бiля п'ятдесяти таксiархiй, iмператор залишив у таборi тисяч десять, майже все його вiйсько стояло зараз на рiвнинi. Недалеко вiд iмператора i його полководцiв пильнували бiля своїх коней зв'язковi вiд стратигiв. Кожен iз них готовий був скочити на коня i летiти з наказом, коли й якiй таксiархiї виходити на бiй. У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно вiд обставин, одбити - чоло: попереду таксiархiй, в кiлька рядiв, по два на оргiю, щоб не заважати один одному, стояли в бронi, з щитами й списами в руках оплiти, за ними - знову в багато рядiв - лучники, ще далi - списоносцi й, нарештi, мечники. Це була могутня сила, готова зустрiти ворога тисячами стрiл, лiсом гострих списiв, стiною кованих щитiв, муром мечiв. Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це iмператор Iоанн велiв стати одразу ж за чолом, по обидва боки вiд таксiархiй, легкiй кiннотi: якби руськi вої прорвали чоло, ця кiннота з бокiв зiм'яла б їх, якби руськi вої почали вiдступати, кiннота кинулась би за ними слiдом i завдала тяжких, непоправних втрат. I тепер, стоячи на високому пагорку, iмператор Iоанн бачив увесь свiй стан: таксiархiї стояли напоготовi, чоло вiйська i боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було iмператоровi зробити знак - i зв'язковi стратигiв полетять на рiвнину, вiйсько, як могутня хвиля, рушить уперед. Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було видно не тiльки ромейський стан. На вiдстанi льоту стрiли вiд вiйська iмперiї, ближче до гiр, стояв iнший стан - вої князя Святослава. Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке чоло - руськi вої стояли густо, один у один, так що червленi щити їх дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхнi списи мiнилися, грали срiблом на сонцi, їх було так багато, як стернi на покошеному полi. Це й було чоло князя Святослава. Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд стану князь Русi поставив сторожу правої й лiвої руки - з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими сторч голоблями, багато вершникiв на конях. За чолом i сторожею на рiвнинi, серед якої пiдiймалось кiлька пагоркiв, розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених лук чимало полкiв. У глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було ще одну засаду з возiв. Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся - з першого погляду було ясно, що iмперiя вивела на бiй набагато бiльше воїв, нiж Русь. До вiйськ iмператора могла при потребi пiдiйти ще й пiдмога вiд Адрiанополя, а руським воям могли допомогти хiба що гори! Iмператор, правда, не знав сили руських воїв. На вiйнi, як це було йому вiдомо ще з походiв у Азiю, не завжди вирiшувала кiлькiсть. З багатотисячним вiйськом у Азiї йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотнi воїв. I вiн брав цi городи голодом i вогнем. Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його вiйськом - вгодованим, мiцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як i всi варвари, - скопом, покладаючись на силу, через що швидко її i втрачають. А все ж, покладаючись на досвiд, мiць, витримку свого вiйська i вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвiдченим i темним, iмператор Iоанн хотiв запобiгти будь-якiй несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала iмперiї пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд. I тому, оглянувши рiвнину, де стояли один проти одного два стани, iмператор ромеїв повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева. Але за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки, iмператор велiв стати десяти тисячам, закованим у броню, так званим - важким вершникам. Вони там i стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв. Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього, - це й була та сила, яка впаде на голову русiв, коли вони зовсiм не сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi. Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь. Iмператор i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись i замаяли стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля iшли з своїми стягами. Великi князiвства мали стяги великi, чотирикутнi, схожi на велетенськi вiтрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз знаками князiвськими - ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодiями. Але були мiж стягами й меншi, з простої крашенини, - голубi, як небо, червонi, як вогонь, жовтi, як пшеничне море. Настала та година, якої ждав iмператор Iоанн. Воїни iмперiї бачили, що на них iде Святослав, але стояли на мiсцi й тiльки вiдстрiлювались. Набагато пiзнiше, коли руськi вої вже наблизились, ромеї почали вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й посунули назад першi п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом рушили ще п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як зрадiли руськi вої i сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Iмператор уявляв, з якою радiстю, не зустрiчаючи опору, поспiшають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв - це був грiзний крик, що завжди нагонив страх на ворогiв. Але на iмператора Iоанна цей крик не вплинув. - Вони iдуть в свою пастку! - промовив хрипким голосом Цимiсхiй. - Дивiться, полководцi, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, iмперiє! Все вiдбувалось i далi так, як передбачав досвiдчений полководець - iмператор Iоанн. Руськi вої йшли за таксiархiями, що вiдступали i вже наближались до стану. Розпаленi боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники iз знаменами, мiж ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами - отже, й князь Святослав там... - Яка година! - крикнув Iоанн Цимiсхiй. - Швидше, швидше! I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i ще з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом. На пагорку було тихо. Але гула, стогнала пiд копитами коней уся рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони виїжджали й виїжджали з лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед i вперед. - Многi лiта iмператору! - крикнув хтось iз полководцiв на пагорку. - Многi лiта! - пiдхопили всi. А вiн - iмператор Схiдної Римської iмперiї - стояв пiд своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: "Перемагай!" Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж вiн задумав, як знищити руських воїв, i тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава. Та вiн не розумiв, що саме робилося на рiвнинi. Вершники-ромеї - закованi в броню безсмертнi - мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi вершники. Вершникiв-ромеїв було багато, але тих, iнших вершникiв, було набагато бiльше, їм не було кiнця. I це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксiархiї. - Многi лi-i-i... - пробував хтось кричати. - Прокляття! - обiрвав вiн цей божевiльний крик. - Полководцi! Що сталось? Чиї це вершники? - Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки -печенiги.) - котилось по табору. - Угри! Угри! - летiло з другого боку... Але били ромеїв на рiвнинi не печенiги й не угри - вони тiльки порушили й звели нанiвець диявольськi плани iмператора Iоанна, не дали можливостi його засадам нагло заманити русiв у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рiвнинi саме руськi вої. Взявши з мiсця розгiн, вони тепер не вiдпускали таксiархiї вiд себе, громили тi десять, якi почали бiй на рiвнинi, громили й тi десять, якi поспiшали на помiч першим, i хоч якi швидкi ноги мали ромеї, а не могли втекти вiд руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руськi й болгарськi вої калiчили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади. - Таксiархiї, до стану! До стану! - заволав iмператор Iоанн, блiде обличчя якого вкрили схожi на царську його хламиду багрянi плями. Аж тепер вiн зрозумiв, що у вирiшальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русiв, на помiч їм i на згубу для ромеїв прийшли печенiги й угри. I для римських воїв, якi були тепер на рiвнинi, лишався один рятунок - тiкати до стану, стати за його ровами, одбиватись там вiд русiв, печенiгiв i угрiв. Ромейськi вої так i робили. З усiх усюд поспiшали вони до стану, поспiшали так, що не могли протовпитись у ворота i потрапляли у свої ж костоломи, падали й калiчились у ровах, давили однi одних. Але їх нiхто й не переслiдував. Десять таксiархiй оточенi були на рiвнинi. Руськi вої, печенiги й угри рубались з ними, гнали до рiчки. Римськi вої не бачили рятунку, кидали зброю, пiдiймали руки... Сонце схилялось за гори. Iмператор Iоанн все ще стояв на пагорку, нiби ждав, що станеться чудо... Але чуда не було. На рiвнинi темними хмарами перекочувались i поспiшали до стану легiони. Вони зробили, що могли, а може, й бiльше вiд цього, i зараз прагнули одного - рятунку, тишi, спочинку. А багато з них у поросi й кровi залишилось на рiвнинi - вони вже вступили в царство тишi i завоювали собi цього дня вiчний спочинок. У вечiрнiх сутiнках оплiти копали бiля стану ями i засипали мертвих. Треба було поспiшати, бо завтра над могилами могли пiти iншi воїни. Трупiв старшин i полководцiв за станом не ховали - їх клали на ношi й несли до пагорка, на якому стояв iмператор Iоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Iмператор Вiзантiї стояв серед мертвих. Усю нiч вiдходили вiйська iмператора Iоанна. На шляхах, схилах гiр i скрiзь у долинi понад Марiцою чулись тривожнi людськi голоси. Позаду, на тлi темних гiр, у багатьох мiсцях горiли пожежi. Заграва вiд них обгортала все небо на пiвночi. I коли вогнi пожеж розпалювались буйнiше, а небо бiльш розпiкалось, видно було загони переляканих вершникiв, чорнi обриси возiв, довгi ланцюги легiонерiв. Усi вони, як збаламучений потiк, що вирвався iз гiр, поспiшали до Адрiанополя. Мiж цими людьми верхи на конi їхав i диякон Лев. Як було йому сказано, мусив вiн у всiх походах пересуватись разом iз близькими до iмператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко вiд iмператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навiть написати кiлька рядкiв у своїй iсторiї: "Святослав, що загордився вiд перемоги, одержаної над болгарами, сповнений варварської своєї пихи, бо вiн цiлком заволодiв їхньою країною, налякавши i здивувавши їх природженою своєю лютiстю..." Проте далi диякон Лев не встиг нiчого написати, бо почалася битва, а вiн хотiв на власнi очi бачити, як руськi вої будуть наступати, як їхнiй наступ розiб'ється об мур легiонiв, як через деякий час почнуть наступати вої iмператора, як сам Iоанн поведе їх i як з божою допомогою ромейськi вої переможуть своїх ворогiв. У диякона Льва були готовi в головi чудовi речення для цього мiсця його натхненної сьомої книги iсторiї, як наприклад: "Багато турбот хвилювали душу iмператора Iоанна. Вiн нiбито стояв на розпуттi й не знав, який шлях йому обрати..." Диякон Лев був певен, що бiй на рiвнинi дасть йому потрiбне натхнення, новi слова. Але бiй не принiс бажаних слiв, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Вiн бачив початок бою, наступ руських воїв, чув, як iмператор Iоанн крикнув: "Вперед, iмперiє!" Проте все, що сталось пiсля цього, нi на волосину не посунуло iмперiї вперед, а, навпаки, стрiмголов понесло її назад, кинуло у безодню, прiрву, в потiк незрозумiлих подiй. Була нiч. Лев диякон, як i всi, їхав кудись серед суцiльної темряви, час вiд часу разом iз всiма натикався на загони вершникiв, що мчали невiдомо куди, на пiших воїв, що поспiшали на пiвдень... Вiд них вiн чув, що руськi вої вбили тисячi ромеїв, взяли тисячi полонених, iдуть вперед. I так само, як усi, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темної ночi, а тiло його проймав терпкий холодок. Пiзнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адрiанополя й там дiзнався, що незадовго туди прибув з своїм почтом i iмператор Iоанн. Заляпаний багном, у своїй чорнiй, пiдперезанiй якимсь мотузком рясi, iз страшним, переляканим, блiдим обличчям, на якому блищали запаленi очi, диякон Лев, звичайно, й думати не мiг доступитись до iмператора Iоанна... Проте вiн зумiв поговорити з деякими особами, близькими до iмператора, зокрема з Iоанном Куркуасом - начальником метальних машин, який не виїжджав з Адрiанополя, але мав певнi вiдомостi про все, що трапилось напередоднi. Пiдпилий Iоанн не крився вiд Льва i одверто сказав, що їхнє вiйсько на рiвнинi вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в iсторiї, бо iнакше вiн сам потрапить у таку iсторiю, з якої повiк не виплутається. Тодi, вже вдень, на околицi Адрiанополя, пiд стрiмким кипарисом на березi рiчки, диякон Лев сiв на травi, вийняв подаровану йому iмператором срiбну чорнильницю, дiстав свою iсторiю i записав: "У нас, кажуть, у цiй битвi, крiм багатьох поранених, вбито було п'ятдесят п'ять чоловiк, а найбiльше загинуло коней. Але в скiфiв бiльш як двадцять тисяч чоловiк загинуло... "* (*"История Льва Диакона". - СПБ, 1840. - С. 69.). Написавши цi рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спiтнiле чоло й надовго замислився. Замислимось над цими рядками з iсторiї диякона Льва й ми, читаючи їх через тисячу рокiв. 6 Пiсля жорстокої поразки на болгарськiй рiвнинi ромейське вiйсько не могло зупинитись нi на шляху, що через Адрiанополь веде в Константинополь, нi бiля Фiлiппополя й у Месемврiї, де посувались угри й печенiги. Як буря, що вириває з корiнням дерева, як хмара, що невблаганно посувається й облягає все навкруг, так iшли вперед вої князя Святослава, i розпорошенi таксiархiї ромеїв не могли їх зупинити. Тодi в Адрiанополi, в домi патрикiя Феодора, де iмператор Iоанн зупинявся й збирав своїх полководцiв, iдучи на рать, велить вiн протовестiарiю Мануїлу покликати до нього полководцiв Варда Склiра, сина його Костянтина, патрикiя Петра, начальника метальних машин Iоанна Куркуаса, стратигiв Фракiї й Македонiї. Iмператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликi засади в час бою на рiвнинi. Вони ж нiбито виннi були й у тому, що не зумiли затриматись у Пловдивi й iнших городах, бо день i нiч вiдступають i зараз. Полководцi мовчали. Вони нiчого не робили самi, а тiльки виконували волю iмператора. Але не винуватили й його, бо Iоанн керував усiма битвами так, як велiла досконала вiзантiйська вiйськова наука, з якою вони перемагали в Iталiї, Єгиптi, Азiї. У поразцi ромеїв виннi були тiльки руськi i їхнiй князь Святослав, що вiв бiй не так, як передбачали iмператор з полководцями, i зовсiм не так, як вони б того хотiли. Через це полководцi й мовчали, тiльки пiдпилий Iоанн Куркуас сказав: - А вже й Константинополь недалеко... Iмператор Iоанн визвiрився на нього й на всiх: - Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Вiзантiю, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть пiд стiнами священного нашого города? - Не допустимо! - закричали переляканi полководцi. - Веди, iмператоре, на бiй!.. - Ми станемо, - запалився iмператор, - на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв - нiбито руси - й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повиннi не допустити їх до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити їх нашим грецьким вогнем... Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами. Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов. Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано. Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести їх на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, - це помiтили всi полководцi, - здригалась. - Нiчого! Нiчого! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Пише проедр Василь, - звернувся вiн уже до полководцiв, - що з Азiї прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас... Iмператор Iоанн хвилинку мовчав. - Але проедр не поспiшає! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Вiн, либонь, думає, що це великий вихiд до Софiї, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема... Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт зброї. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном. Вiн говорив, вiн намагався говорити, як i ранiше: - Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав свої метальнi машини... Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шукає виходу. I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi. - А що, iмператоре, - промовив вiн, - коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир? Усi полководцi жахнулись i занiмiли, - цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi їм. Iоанн Цимiсхiй - i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем? Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, вiн посмiхнувся, сказав: - Ти, Iоанне, нiби вгадав мої думки... Полководцi пiдвели голови. - Я говорив i говорю, - вiв далi iмператор, - що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую - треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини... Розповiвши це, iмператор передихнув. - Але в цей же час, - закiнчував вiн, - треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, їдеш василiком i береш з собою єпископа Йосипа. А там, - ще додав iмператор, - коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв. Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора - не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина. I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн крокує з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софiї й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре". У цей же час протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава. 7 Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси єловець* (*Єловець - прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину. Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрiї зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба. У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, - небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня. Але на долинi - за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах - скрiзь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях iз гiр до Вiзантiї, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперiєю, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями своїми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще проллється попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут! Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських воїв, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки - вої готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи... Подивився князь Святослав i в другий бiк - на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан ромеїв, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперiї, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв. I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi - одягнутi в звичайнi порти - люди, натягнуть тятиви своїх лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, - люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки. А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом - iмператору Вiзантiї i князевi Русi? "Дивись, - сказав би князь Святослав iмператору, - на оце небо, землю. Там - Русь, там - Вiзантiя, а ось тут - болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю, а там - Русь? Я прийшов - i ти бачиш силу Русi; любов i мир - хiба це не добре? Тiльки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батькiв, даю роту на зброї". Василiки iмператора ромеїв - протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип - приїхали до стану князя Святослава пiд бiлим знаменом надвечiр. - Хто їде? - закричала, побачивши їх, сторожа чола. - Вiд iмператора ромеїв... василiки... до князя руського Святослава, - заволали протовестiарiй i єпископ. Їх провели до стану руських воїв, там зупинились бiля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава. Але князь Святослав не говорив з василiками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд i кiлька тисяцьких. - Ми вiд iмператора ромеїв Iоанна, - почав протовестiарiй, - василiки - патрикiї Мануїл i Йосип, прибули до князя руського Святослава... - Князя нашого Святослава тут немає, - вiдповiв їм Свенелд, - ми, воєводи й князi, слухаємо вас i будемо говорити за князя i Русь... Василiки вклонились, i протовестiарiй повiв далi: - Iмператор ромеїв Iоанн запитує руського князя: за чим вiн привiв своє вiйсько сюди, до Вiзантiї? Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод. - Князь Святослав прийшов не у Вiзантiю, а в Болгарiю, має з нею нинi мир, а вiдтак запитує у iмператора ромеїв: за чим вiн привiв своє вiйсько в Болгарiю? Василiки знiтились i мовчали. - А коли iмператору цiкаво знати, - додав Свенелд, - чого князь Святослав прийшов у Болгарiю, то скажемо - за золото ваше. Тiльки ж вої нашi за нього вже заплатили кров'ю... - Iмператор ромеїв дуже шкодує, - змовчав про кентинарiї протовестiарiй, - що тут, на рiвнинi, сталась сiча, i не хоче, щоб далi лилася кров... - Вiруючи в бога, - додав єпископ, - ми не повиннi розривати миру, що дiйшов до нас вiд предкiв наших, бо посередником мiж нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тодi ви розiрвете мир i любов мiж нами, а не ми... Протовестiарiй Мануїл, натхнений словами єпископа, став навiть загрожувати: - А якщо ви змусите iмператора ромеїв виступити проти вас з усiм своїм вiйськом, то загинете всi в цiй землi i нiкому буде навiть повiдомити Русь. Коли товмачi переклали цi слова протовестiарiя i єпископа воєводам, тi переглянулись, перекинулись кiлькома словами, а потiм воєвода Свенелд сказав: - Марно ви, василiки, всує кличете бога i зовсiм марно загрожуєте князевi i воям нашим. Тодi слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов i мир, будемо про це й говорити - ми хочемо любовi й миру. Але якщо мир - то справжнiй мир, це ромеї кликали нас сюди, i через них тут сталась сiча. Нехай iмператор дасть нам дань на всiх воїв живих i вбитих... Якщо хочете любовi й миру - навiки iдiть з Болгарiї, князь Святослав з воями своїми також згоден пiти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарiї, не дадуть данi, не викуплять полонених, то ми пiдемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не дiти, яких можна лякати, а хоробрi вої, що перемагають ворогiв зброєю. I нехай тодi ромеї не нарiкають, а переселяються в Азiю... Василiки не знали, що вiдповiсти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам i князевi - золото й паволоки - i повернулись до свого стану. Увечерi вони знову заявились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою iншi дари - меч i щит iмператора Iоанна. - Бути по тому! - сказав князь Святослав. - Укладемо мир! 8 Феофано свого досягла - для розмови з нею iмператор Iоанн прийшов до Софiї. Вiн з'явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пiзнього вечора через сад Великого палацу, де їх нiхто не мiг бачити, наблизились до пiвнiчних ворiт. Етерiоти розступилися перед ними... У соборi, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу, й служби там цього вечора не правили. Софiя височiла серед площi велика, схожа на гору, темна. Темно було й усерединi собору, куди зайшли iмператор i проедр. У кiлькох його куточках рiвним свiтлом горiли свiчки, але здавалось, що вони не вилучають навiть промiння. Iмператор i проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам'яною пiдлогою, за ними поспiшали етерiоти. У соборi було порожньо, луна крокiв виривалась з темних переходiв, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор. Проедр, що в дитячi роки спiвав у хорi хлопчикiв, якi мали дiвочi голоси, достеменно знав усi закутки цього велетенського храму. Вiн упевнено йшов уперед i на одну тiльки мить зупинився бiля дверей до сходiв на катихуменiй. Там, у свiтлi кiлькох свiчок, стояли, схрестивши списи, два велетнi етерiоти. Побачивши iмператора i проедра, вони враз розступились. Проедр перший пiшов угору темними сходами, за ним важко пiднiмався iмператор, позаду - етерiоти. Бiля покоїв катихуменiя проедр зупинився i дав дорогу iмператору, етерiоти також залишилися з проедром. Iмператор Iоанн став на порозi. Феофано ждала його у яскраво освiтленому багатьма свiчками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василiс, одяглась, як i личило августi. На нiй була яскрава, бузкового кольору, тунiка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горiло золото й коштовне камiння, тiльки на головi в неї не було дiадеми. I що й казати - навiть тут, у похмурому катихуменiї, серед пороху й цвiлi, - з своїм струнким, нiби виточеним з мармуру тiлом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарiвна, прекрасна. Але коханець Феофано, а тепер iмператор Iоанн, не пiшов уперед, побачивши її. Це був той Iоанн, якого вона знала, - i нiби не той, це були тi очi, в якi вона дивилась ранiше, - i нiби не тi, вона бачила уста, якi її цiлували, i також не впiзнавала їх. Феофано навiть торкнулась рукою грудей, тiла - невже ж за цей короткий час вона змiнилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволiли? Всi - i Iоанн також? - Iоанне! - вирвалось у неї гаряче, пристрасно. Щось схоже на посмiшку з'явилось на його обличчi. Вiн пiшов уперед i, як дуже стомлена людина, важко сiв у крiсло поблизу Феофано. - Невже все це правда? - зашепотiла вона й ступила ближче до нього. - Я так тебе любила, ти присягався 532 менi в любовi. Подумай тiльки, що зумiла зробити наша любов? Ти - iмператор, Iоанне! Вiтаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Iоанне? - Ти дуже уперта, - почав вiн, - якщо змусила ва-силевса ромеїв прийти до тебе. Феофано спробувала пожартувати: - Якщо до iмператора не пускають, нехай вiн iде до мене. - Гаразд, - байдуже махнув вiн рукою. - Ти кликала мене - я прийшов. Чого ж ти хочеш вiд мене, Феофано? - Мене дивує, - спалахнула вона, - як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумiєш, чого я хочу? - Чого ти хочеш, я розумiю. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменiї, чому ти не на Протi? - А як я могла там бути? - швидко почала вона. - Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патрiарх, i тодi навiть не винуватила тебе. Але зараз патрiарха Полiєвкта вже немає... - Ти скажи менi краще, Феофано, хто тобi допомiг втекти з Проту? - перебив її iмператор. Вона, знiтившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Iоанн, вiдповiла: - Того, хто допомiг менi втекти, вже нема. - Хто ж вiн? Феофано знову на якусь мить затрималась, а потiм вiдповiла: - Етерiот Вард, брат Льва Валента. Iмператор посмiхнувся - вiн, звичайно, знав уже все про Варда Валента. - Менi дуже шкода Варда, - сказав iмператор. - Я велiв вбити тих, що перерiзали мотузки драбини, якою вiн спускався. - Ти завжди був справедливий, Iоанне, - посмiхнулась i вона, - Вард Валент справдi достойний того, щоб покарати винних у його смертi. - Але ти не сказала, хто з ним був. - Я не знаю, Iоанне. На скедiї, яка ждала мене внизу, були невiдомi гребцi. Вно