чi ми проїхали морем, а вранцi я встала в Золотому Розi. - I ти не знаєш, хто послав Варда й гребцiв? - Нi! Iоанн довго мовчав, а потiм сказав: - Ти завзята й мiцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобi... Вiн озирнувся, подивився на зачиненi дверi катихуменiї й прошепотiв: - Варда Валента послав я... - Ти послав Варда? - А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе. Вона пильно дивилась на обличчя Iоанна й хотiла вгадати - правду вiн сказав чи нi? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокiйному i, як здалося Феофано, задоволеному обличчi не ворухнулась жодна рисочка. I тодi Феофано дуже повiльно сказала: - Зараз ти такий, як i був, - розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, - дивлячись йому прямо в очi, промовила Феофано, - що ти послав Варда. Вiн сам говорив менi про це, а в останнiй раз сказав, що тiкати з Проту велиш ти. Iмператор добре знав Варда Валента. На своїй щоцi Феофано ще вiдчувала поцiлунок етерiота. I обом їм здавалося, що Вард стоїть зараз поруч iз ними в цьому великому темному соборi. Але вони його не боялись - Вард був мертвий. - Так, - сказав iмператор, - це я велiв Варду сказати, щоб ти тiкала з Проту, це я... у останнiй раз... через наших друзiв велiв йому привезти тебе. Але чому ти не пiшла в Константинополi туди, куди велiв тобi iти Вард? I тодi Феофано зрозумiла - Iоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Вiн не знає, хто її вирвав з Проту, вiн хоче знати, хто друзi її, бо це ж вороги його. - Що мої друзi без тебе? - печально сказала вона. - Я хотiла говорити не з ними, а з тобою. - Так, - Iоанн зрозумiв, що нiчого не взнає в Феофано. - Тодi, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, i коли ти приїхала - у Фракiї був Святослав. Ти запiзнилась, Феофано. Вона довго мовчала й дивилась - не на Iоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живi пiд стiнами й пiдслуховували їхню розмову. - Iоанне, - раптом повернувшись до iмператора, сказала вона, - я все розумiю, крiм одного: як мiг ти, а тебе я добре знаю, взяти в жони Феодору? - Пiзнаю тебе, Феофано, - посмiхнувся вiн. - А втiм, вiдповiм. Хочеш правду - скажу i її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано. - Спасибi, - голосно засмiялась вона. - Любив... що ж, спасибi за цю правду. - Ти смiєшся? - суворо промовив вiн. - Не смiйся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано... Вона простягнула вперед руки. - Ти любив i любиш? Що ж це, Iоанне? - вона показала на катихуменiй, темну пустку собору, що вiдкрилась за галереями. - Це що, сон? Iоанн дивився в темну пустку собору й говорив: - Нi, це не сон... Те, що нас оточує, i ми самi - це не сон, хоч все це часом i нагадує його. Великий палац, Буколеон, ця нiч - нi, не сон... Ти була василiсою, я - тiльки полководцем. Але тодi ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотiли повалити, вбити Никифора - i вбили його! Хiба це сон? - Нi, - згодилась i Феофано. - Зараз, - вiв далi Цимiсхiй, - собор, ти i я, але... ми не разом. Ти - втiкачка з Проту, я - василевс, i все - люди, обставини, - все склалося так, що я залишився один, - сказав iмператор, i Феофано здалося, що вiн говорить правду. - Була Феофано, - я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але i йому вже не вiрю, навкруг мене роздратований i безжальний Константинополь, сенат i синклiт, ще далi - Святослав, болгари, угри, Азiя, Єгипет, свiт - i все вороги й вороги. - Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано? Вiн нiби прокинувся. - Я не говорю про тебе? О нi, я увесь час говорю саме про тебе... Я мрiяв про тебе, ждав, коли помре Полiєвкт... - I не дiждався мене? - Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракiї, в Азiї повстали Лев Фока i ще кiлька родичiв Никифора, тут, у Константинополi, на гробницi Никифора пишуть, що це ти його вбила... - Але ж його вбила не я, а ти? - Мовчи, його вбили не ти i не я, а Лев Валент. Так я сказав тiєї ночi й тодi ж велiв його вбити - заради тебе, себе... Виннi мертвi, так завжди найкраще, Феофано. А Феодора? Великому палацу потрiбна василiса - тепер вiн її має. - Менi тебе жаль, iмператоре. - Не жартуй, феофано, я говорю невеселi речi, але правду. - Я знаю, що це правда, бачу, що менi немає мiсця в Константинополi. Невже ж так i буде? Що ж менi - знову на Прот? - Нi, - швидко вiдповiв вiн, - я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко вiд Константинополя i близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звiдки ти швидко можеш мене досягнути... - Про що ти говориш, Iоанне? - Ти поїдеш у Вiрменiю. Там я народився i рiс, там всюди мої люди, там ти нi в чому не вiдчуватимеш нестачi... - А дiти? - Дiвчат ти вiзьмеш з собою, а Василь i Костянтин нехай соцарствують зi мною. Їм я хочу тiльки добра. Тут, у Константинополi, вони нiкому не потрiбнi, а тобi й менi колись стануть у нагодi. Вона пiшла до балкона катихуменiя, звiдки видно було весь собор, алтар, намальовану там постать божої матерi, стала, спершись на поручнi. Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив її колись Iоанн? Нi, не любив, вона була йому потрiбна, як проедр Василь, Лев Валент, етерiоти, що вбили Никифора. Чи любить вiн її тепер? Нi, не любить, а тiльки боїться, бiльше, може, нiж когось, бо знає її силу й помсту. Знає, що в неї є друзi, - такi ж дужi, страшнi, мстивi, як i вона - Феофано. Одного вiн не знає - хто цi друзi... Через це Iоанн прийшов i сюди, в катихуменiй. Вiн боїться її, боїться їх; вiн говорить правду - iмператор Вiзантiї лишився сам... Тепер вона в безпецi, вiн i не вб'є її, бо боїться... Що ж, нехай боїться, нехай тремтить! А вона мусить їхати, бо тепер, коли сюди, в катихуменiй, увiйшов iмператор, її не захистить нiхто, i навiть бог! Дуже добре, що вiн посилає її у Вiрменiю, вона згодна їхати будь-куди, аби тiльки не на Прот. Феофано навiть здивувало, що вiн запропонував їй Вiрменiю. Ще Никифор подарував їй там кiлька городiв, вона буде однiєю з найбагатших жiнок, через купцiв i слiв, якi безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робитиметься в Константинополi. З нею будуть двi дочки, сини Василь i Костянтин вчитимуться тут, у Магнаврi... Феофано оглянулась i побачила Iоанна, що стомлено сидiв у крiслi i, сперши голову на руки, дивився на пiдлогу, думав. "А може, - подумала вона, - вiн не хоче втрачати мене як спiвучасника й помiчника. Адже вiн знає, що я можу все зробити. Нi, так i є, вiн висилає мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зi мною й своїх ворогiв, коли це буде потрiбною. - Iоанне! - покликала Феофано. - О, я стомився й замислився, - промовив вiн. - Що тобi, Феофано? - Я згодна, - сказала Феофано. - Але... там, у Вiрменiї, я залишаюся василiсою? - Ти матимеш почесть i славу як василiса. - I ти не забудеш мене? - Нi. - Що ж, прощай, Iоанне, - сказала вона. - А може, ти сьогоднi побудеш тут, у соборi? Адже в тебе є мутаторiй - своя половина собору. Нехай живе Софiя! - зухвало закiнчила Феофано. Вiн подивився на неї, чудову, освiтлену вогнями свiчок, прекрасну Феофано. - Не знаю, - зiтхнув вiн, - коли ми побачимось. Може, сьогоднi, може, через кiлька лiт. Знаю одно: корабель до Вiрменiї пiде завтра. Прощай, Феофано. - Прощай! Iмператор Iоанн поправив на плечах дивiтисiй, поклав руку на криж меча i вийшов з катихуменiя. Феофано ще довго стояла на тому ж мiсцi, дивилась на дверi, що зачинились за iмператором, чула, як вiн спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етерiотiв. Тодi вона погасила всi, крiм однiєї, свiчки й сiла бiля столу. Феофано думала, уявляла, як Iоанн вийшов iз собору, пройшов iз своєю сторожею мiж Магнаврою й Каваларiєю, прямує мiж руїн у саду Сераля. От вiн дiйшов до Хрисотриклiнiума, проминув фар, що блищить серед пiтьми ночi, от дiйшов до стiни Буколеону. Етерiоти вдарили у ворота, через вiконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навiщо йому дивитись - вiн знає, хто це прийшов, i велить етерiї швидше вiдчинити потайнi дверi. От iмператор Iоанн входить, iде, от палац, знайомий кiтон, де спить Феодора, де так тихо-тихо... I чомусь їй здалося, що iмператор Iоанн не зможе в цю нiч спати. Феофано не спить, не спить i вiн, вона думає про нього, а хiба не думає про неї й вiн? Нi, вiн не спить, все думає, думає, вагається, вирiшує, виходить з кiтону. Перед ним розступаються етерiоти, бо вiн - василевс, може йти, де хоче. Iмператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сидiли вони з Феофано. I раптом завертає, прямує до потайних дверей у схiднiй стiнi Буколеону, виймає ключ, який є тiльки у нього, одмикає їх i йде вже iншим шляхом - далеко вiд фара, мимо бань церкви Богородицi, поспiшає до Софiї... Феофано навiть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибинi собору. Не здивувалась i тодi, коли кроки залунали на сходах, бiля дверей катихуменiя. Дверi розчинились, там стояв хтось у темнiй одежi. Свiтла однiєї свiчки було мало, але Феофано побачила обличчя, очi, уста, складенi на грудях руки проедра Василя. - Я прийшов до тебе, Феофано., - тихо промовив вiн. Вона встала й швидко пiшла вперед, поклала руки йому на плечi. - Спасибi, я ждала тебе... Але як ти мiг залишити Буколеон i iмператора? Якусь хвилину вiн дивився захопленими очима на неї. - Запали, Феофано, бiльше свiчок. Так, цю, цю, iще одну, отут перед iконою. Нехай буде багато свiтла. Iмператор спить, спить Буколеон i весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрiзь. Етерiоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрiзь охороняють, i навiть у соборi святої Софiї. - Я дуже хотiла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумiю, що дiється навкруг мене. - А що ж тут не розумiти? - байдуже спитав про-едр. - Я не пiзнаю Iоанна, - швидко заговорила вона. - Колись вiн любив мене, а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спiльницею його, - тепер вiн вiдсахнувся вiд мене. Тепер, коли я опинилась у соборi, вiн говорить, що... - Визволив тебе з Проту? - засмiявся проедр. - Так, вiн говорить це... Чому ти смiєшся? - Я смiюсь, Феофано, бо Iоанн нiколи тебе не любив, смiюсь, бо ми зробили його iмператором, i це всi знають, крiм нього, смiюсь, бо вiн думає, що обдурює нас, насправдi ж ми обдурюємо його. Та ще смiюсь через те, що вiн уже не iмператор, а труп, чуєш, тiльки труп, Феофано... - Я розумiю, що вiн може швидко стати трупом, - згодилась вона. - Але хто це зробить? I я не розумiю, хто ж буде пiсля нього, Василю? Вiн дивився на Феофано - такий, як i колись, - проедр, постiльничий... Але в сяйвi свiчок вона в цю хвилину помiтила, що в обличчi його є щось подiбне до обличчя iмператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинарiях, - тi ж очi, нiс, уста, пiдборiддя,.. - Це Константинополь взнає пiзнiше, - близько схилившись до неї, сказав проедр. - Я знищив вже кiлькох iмператорiв. Залишається подоба iмператора - горбоносий... - Ти говориш правду, - згодилась вона, - i мусиш вбити горбоносого. - Ми його вб'ємо разом. Дай руку, Феофано. - Я даю тобi руку. Що ж робити, Василю? Для чого ти взяв мене з Проту? Адже вiн сказав, що вишле мене до Вiрменiї. Проедр вiдповiв не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборi якогось звуку. Було дуже тихо, i вiн сказав: - Знаючи Iоанна й руських воїв, я певен був, що все закiнчиться в Болгарiї i що там Iоанн, як i Никифор, стане трупом. I я хотiв, щоб тут, у Константинополi, все було напоготовi. Я, ти, нашi полководцi, етерiя. Проедр замовк. - Але смерть Варда Валента переплутала все, i ти, Феофано, потрапила не туди, куди вiн тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звiдси тобi важче, нiж увiйти. Вцiлiв i Iоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобi зараз треба їхати до Вiрменiї. Це краще, нiж Прот. - Дуже далеко, мiй проедре. Я боюсь за себе, за дiтей... - О нi, - спокiйно вiдповiв проедр. - Вiрменiя недалеко. Якщо треба, мої кораблi перетнуть море i ти будеш тут. Iоанн не вб'є тебе, бо надiється, що ти йому ще будеш потрiбна i що, коли треба, тiльки ти врятуєш його. Вiн не вб'є тебе ще й через те, що тебе повезуть до Вiрменiї й там стерегтимуть не його, а мої, нашi етерiоти. Що iмператор Вiзантiї, - замислено закiнчив проедр Василь, - коли живi ми з тобою, Феофано! Вiр менi, не стане нас - не стане й цiєї iмперiї, бо тримається вона тiльки на нас. А в мене до тебе одне прохання. - Що саме, говори, Василю! - Колись давно ти менi давала два порошки з Єгипту. Вони дiють дуже добре - нiхто не знає, чому померли iмператори Костянтин i Роман. Але ж у тебе є ще один порошок. - У мене важке й несподiване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю. - Ти повинна дати його менi, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Iоанну. 9 У Адрiанополi князь Святослав зустрiвся з братом своїм Улiбом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Iоанна з Преслави, то велiв князевi Улiбу поряд з уграми вести кiлька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец i Фiлiппополь, щоб зайти на ворога вiд заходу сонця... Там князь Улiб мав ждати й бити вiйсько Iоанна, якщо воно спробувало б тiкати до Солунi. Князь Улiб так само, як i угри, пройшов до Фiлiппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Iоанна, якi тiкали пiсля великої битви в долинi на захiд, а до Адрiанополя прибув тодi, коли вже був укладений мир з ромеями. - Ти добре воював у Родопах, - сказав князь Святослав, зустрiвши брата. - Менi дiстались тiльки втiкачi, - зiтхнув Улiб. - Шкодую, що не був я на великiй бранi. - Брань була велiя, - згодився Святослав, - i боюсь, що не остання... - Чому, Святославе? - навiть здригнувся Улiб. - Адже ти уклав мир з Iоанном, ми будемо мати з грекiв дань, можемо iти до Днiпра, дому... - Серце моє рветься до Днiпра, Улiбе, - промовив князь Святослав, - а чи скоро ми там будемо? - Ти щось замислив, брате? - Що менi мислити, Улiбе? Я iшов i iду прямо, не заради чогось воював - заради Русi. Сюди прийшов, бо знав - буде спокiй у Болгарiї, не пiдуть ромеї й на нас. Важко менi було й воювати з двома ворогами: проти Iоанна i кесаря Бориса. - Але ж i Iоанн, i Борис знають, що бiльше бранi не буде, прийшов мир. - Не вiрю я в цей мир, - сердито сказав Святослав. - Зараз мусив укласти мир, але що буде по веснi - не знаю... - Святославе! - вигукнув Улiб. - Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей? - Княже Улiбе, - суворо вiдповiв Святослав, - боротись з ромеями тут лiпше, анiж пiд стiнами Києва. I не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русi, князi Олег i Iгор ходили до Царгорода, стояли пiд його стiнами, укладали мир. Я зробив, як отцi мої, - показав силу Русi й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Пiдемо зараз на рiвнину, до Дунаю, за зиму прийде пiдмога вiд уличiв i тиверцiв, хочу домовитись i з печенiгами. - Отже, навеснi знову вiйна? - Я не почну вiйни, - твердо сказав Святослав, - але мушу бути готовим, якщо її почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарiї i щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславi i в усiх городах. - Воля твоя, брате, - згодився Улiб. - Велиш - залишусь у Преславi... - Навiщо тобi залишатись у Преславi, брате? - промовив Святослав. - Тут буде дуже неспокiйно, тому, хто тут сидiтиме, доведеться дивитись i за горами, i за кесарем Борисом. - А хiба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумiю дивитись i за горами, й за кесарем Борисом? - Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами i кесарем. Ми ж, князi, мусимо бути там, де й нашi вої, - над Дунаєм... - Як хочеш, брате, - згодився Улiб. Великi темнi його очi, що дивились крiзь вiкно на далекi, повитi хмарами гори, були смутнi... Там же, в Адрiанополi, князь Святослав зустрiвся з василiком Калокiром. Не сам вiн його шукав - увесь час, коли вої йшли по долинi, Калокiр їхав слiдом за ними. Коли василiки Iоанна прибули до Адрiанополя, вiн сховався вiд них. Тiльки ж був укладений мир, Калокiр з'явився до Святослава. - Чолом тобi, княже, - почав, низько вклоняючись, василiк. - Будь здоров, - вiдповiв князь. - Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобi й належить бути... - А де менi належить бути? - Як де? У Константинополi... - Нi, княже! - промовив Калокiр. - У Константинополь менi пiзно повертатись. Василiкiв, якi не зробили того, що їм доручали, iмператори висилають на далекi острови й ослiплюють... або ж топлять у морi... - Чому, Калокiре? Адже ти зробив нiбито все, що треба було iмператорам. Вони хотiли, щоб я став на Дунаї, - я став там, хотiли, щоб я прийшов у Болгарiю й скорив непокiрних болгар, - я зробив i це... - Але ж, княже, сталось i те, чого не хотiли iмператори, - ти боровся не з болгарами, а з кесарями, скоривши кесарiв, пiшов з болгарами на iмператора... - Так, Калокiре, я пiшов тодi на iмператора, бо ж вiн уже стояв у Болгарiї. - Це так, - розпачливо сказав Калокiр. - I з Києва, i навiть Дунаю я мiг повернутись до Константинополя як василiк. А повертатись з Преслави менi було пiзно, княже... - Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька - протевона. - А хiба Херсонес не iмперiя?! - з одчаєм крикнув Калокiр. Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокiра i вiдчув огиду до цiєї людини. Зараз вперше, мабуть, за весь той час, вiдколи вiн знав Калокiра, князь вiрив йому так, як вiрять убивцi, що розповiдає про свiй злочин, як вiрять татю, що говорить про свою кражбу. Бо з чим порiвняти зрадника, який у великому горi залишив свiй народ i пiшов на хлiби до ворога свого народу, зрадив потiм того, хто дав йому цей хлiб, i рушив до ворога ворогiв, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нiкчемний, гидкий Калокiр, на цей раз вiн говорив правду - йому не було мiсця в Константинополi. Iмператор Iоанн знайде його i в Херсонесi, пiзно вже йому повертатись i у Вiрменiю, до рiдних колись людей! Така була доля зрадника Калокiра. - Княже Святославе! - благальне сказав Калокiр. - Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом. Другом?! Коли б Калокiр знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово. О, князь любив i поважав друзiв так само, як ненавидiв ворогiв. Та хiба може бути другом йому зрадник? - Не клади образи в своє серце, - нiби вгадав його думки Калокiр, - я ще буду тобi дуже потрiбний. Ти станеш на Дунаї й потiм пiдеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з iмператорами. Якщо я не потрiбен буду тобi як друг, буду свiдком у враждi з ними. Князь Святослав замислився. Вiн знає цiну василiку! Калокiр уже не криється вiд нього, та й з чим може, здавалося б, критись спiйманий зрадник. Вiн говорить правду - вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх iншим? - Гаразд! - промовив i посмiхнувся князь. - Не криюсь, пiсля всього, що сталось, василiк iмператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усi, i йти разом з воями. Iди, iди, Калокiре! Того ж дня, вже увечерi, Калокiр смиренно зайшов до намету князя Улiба - помолитись Христу... У Преславi князя Святослава зустрiв кесар Борис. Помiтно було, що вiн разом iз боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрiв Святослава далеко вiд города, на першому перевалi. У Золотiй палатi болгарських каганiв, де зiбрались усi боляри, визначнi боїли, кметi, кесар Борис говорив: - Я, з ласки твоєї, кесар, вiд боляр, боїлiв i всiх, iже суть пiд моєю рукою, - чолом тобi б'ю, великий княже Святославе, i дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з iмператорами почесний мир... - Не за себе я укладав мир, - сказав на це Святослав, - а також i за Болгарiю, хочу, аби була любов мiж нами, дондеже сонце сяє. I якщо ця любов буде суща, нам не страшнi й iмператори. - То невже ж iмператор ромеїв посмiє зламати мир з тобою? - щиро здивувався кесар Борис. - Якби я стояв пiд стiнами Константинополя, iмператор Iоанн не зламав би миру, - вiдповiв Святослав. - Я зробив, що мiг, ми умовились з iмператором, що вiн вийде з Болгарiї i йде до Константинополя, я залишаю Планину, iду до Дунаю... - Важкi лiта починаються для Болгарiї, - злякано промовив кесар Борис. - На заходi в нас неспокiйно - мусимо боротись iз комiто лами Шишманами, тут - велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потiм пiдеш на Русь. - Так, - сказав на це князь Святослав, - вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києвi-городi. Але боюсь я за Болгарiю, боюсь за людей її i тому стану на Дунаї. До того ж осiнь, кесарю, пiзно вже рушати в море. А щоб було спокiйно на Планинi i в горах i щоб безпечно в Преславi, залишу я тут свiй полк i воєводу... - Воля твоя, - тихо сказав кесар Борис. - Знаю, як тобi важко, i не хотiв би тебе утруждати, княже. Але коли так болiєш за нас, залиш полк у Преславi. Хто ж буде тут твоїм воєводою? - Воєводою буде Свенелд, перший мiй муж. - О, про воєводу Свенелда ми чули, - сказав кесар Борис. - За такого воєводу дяка тобi, княже. Пiсля розмови з князем кесар Борис дав на честь його обiд. Тодi ожив палац болгарських каганiв, засяяли вогнi. Князь Святослав сидiв поруч iз кесарем i його жоною-василiсою, ще далi, за багатьма столами, - боляри, боїли, кметi. Вони їли, пили, жваво розмовляли мiж собою. А за завiсами, як це робилось у Константинополi, стояв хор преславського собору, боляри зачинали: - Многi лiта великому князевi Русi... I хор спiвав: - Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Боїли кричали: - Многi лiта кесаревi Борису... I знову: - Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Так у спiвах, славослов'i знову у спiвах проминула добра половина ночi... Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пiзно. Нiч була темна, конi йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах. Десь далеко в горах була гроза. Вiдлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час вiд часу низько над обрiєм на пiвденнiй, дуже темнiй, половинi неба пробiгала, як велетенська змiя, слiпуча блискавка. I тодi коротку мить видно було все, як удень, - скелi, дерева, що повисли над безоднею, вузьку стежку, по якiй їхали вершники, кожен камiнчик i бадилину. Пiсля цього дуже довго навкруг було темно-темнiсiнько, навiть звуки ставали глухiшими, невиразними. Здавалось, що вершники їдуть по дну моря. I думав князь Святослав про сварожичiв, якi у таку нiч сходять з неба, потай скрадаються над землею, нацiляються, метають перуновi стрiли, нiчний вогонь, що пробиває скелi, палить дерева, попелить поля, стереже й людину... А хiба не те саме робиться на землi? Небо й земля - як вони схожi! На бранях i в трудi живуть люди, ворогують i миряться мiж собою. Якщо труд - то труд, якщо брань - то брань; так, здавалося Святославу, i повиннi жити люди. Не осуджував вiн i чесної бранi, коли люди вiч-на-вiч сходились у полi, щоб мечем i списом розв'язати распрю свою... Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночi, пiдкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичi вночi, блукали над стомленою, темною землею. I коли всi сплять, кидали перуновi стрiли. I ще знав князь Святослав, що вiн довго й з великим трудом iде своїм шляхом, намагається розв'язати свої сварки з iмператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всi вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються дiяти пiдступом, лжею. Лжу й пiдступи важко взнати. Десь ходить лжа близько вiд князя, хтось носить отруєну стрiлу бiля серця, поруч iз князем. Так хто ж серед людей на землi друг його, а хто ворог? Князь Святослав навiть зупинив коня. Зупинила коней i його дружина. Нiхто не говорив. Усi думали, що князь щось почув чи побачив, нiхто не ворушився. А князь сидiв на конi й дивився на пiвденну половину неба, де над обрiєм, над високими чорними горами пробiгали й пробiгали, як вогнянi змiї, слiпучi блискавицi, де били й били в скелi, лiси, городи перуновi стрiли. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ 1 Укладаючи з князем Святославом пiд Адрiанополем мир, iмператор Iоанн, звичайно, i гадки не мав його додержувати. I тiльки руськi вої рушили на Преславу й далi на схiд - став готуватись до вiйни. У цiй новiй вiйнi Iоанн Цимiсхiй мислив дiяти не таку як ранiше. Уже восени за його наказом у Болгарiю було закинуто багато лазутчикiв пiд виглядом купцiв i тасинарiїв* (*Тасинарiї - мiняйли грошей.). Маючи при собi мiхи з грiшми, вони розсипались у болгарських городах i селах, купували, що потрапляло пiд руку, обмiнювали грошi, а в той же час дiзнавались про все, що цiкавило iмператора. Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповiдали, що Святослав iз своїм вiйськом пiшов далеко, аж до Дунаю, i залишив небагато воїв, якi стоять край гiр i охороняють Преславу, Плиску, Данаю. Iмператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дiзнатись, де перебуває кесар Борис, зв'язатись з ним i болярами. Лазутчики розповiдали, що кесар Борис перебуває в Преславi, але нiхто не мiг добратись до нього. Взимку Iоанн Цимiсхiй дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарiю загони монокурсiв* (*Монокурси - шкiдники, диверсанти.), якi б ховались у лiсах i горах, залiтали в села, грабували й убивали люднiсть, а всiм говорили, що вони - вої князя Святослава. По всiй iмперiї в цей час збирали вiйсько, до Константинополя перекидались легiони з Азiї. I все це прямувало в Фракiю i Македонiю - там, у мiстах i селах вiд Солунi до Агатополя, над рiками Марiцою, Чунджею i Ардобою, на пiвденних схилах гiр озброювали i вчили друнги* (*Друнги - вiйськовi частини.) стратиги, топархи готували свої турми i банди* (*Турми й банди - ополчення.). Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милi загiн вiд загону, з тим, щоб перший загiн, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, i так до самого стану й полководцiв; застави стояли й на всiх шляхах, що вели iз iмперiї на схiд i пiвнiч. Цим численним вiйськом у Фракiї й Македонiї керували Вард Склiр з братом Костянтином i патрикiй Петро - кращi полководцi iмперiї. Коли ж на узбережжi Пропонтиди зацвiла весна, а в горах, як доповiдали лазутчики, розтанули снiги й протряхли шляхи, iмператор Iоанн зробив великий вихiд iз Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмi Спасителя i у храмi Богородицi. Пiсля цього, просто з олтаря храму, Iоанн вийшов на стiну Влахернського палацу i довго дивився, як на плесi Золотого Рогу триста кораблiв провадять бiй з уявним ворогом: сходяться i розходяться на веслах, пiднiмають i спускають вiтрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечiрнiх сутiнках пливли великi кораблi, на яких горiло безлiч свiтильникiв, над плесом Золотого Рогу переливались вгорi зорi. Iмператор Iоанн був задоволений уявним боєм i, велiв видати всiм гребцям i воїнам, якi брали в ньому участь, нагороду. Друнгарiю ж флоту вiн велiв до свiтання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихiд лодiям князя Святослава. Сам же Iоанн, розумiючи, що цим самим вiн починає вiйну проти Святослава i що тепер треба поспiшати, тiєї ж ночi виїжджає на колiсницi до Адрiанополя. В Адрiанополi iмператор оглянув вiйська, сказав полководцям: - Настав час вирушати на князя Святослава... Обличчя полководцiв виказували, що вони давно ждали цього часу i готувались до нього. - Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, - продовжив Цимiсхiй, - бо у нас самих неспокiйно було в Азiї й у Константинополi. Зараз, дяка богу, в Азiї тихо, спокiй панує в столицi. Ми повиннi негайно вирушати в гори i впасти, як грiм, на голови руських воїв. Вард Склiр, який добре пригадував сiчу минулого року, спробував висловити свої побоювання. - Великий василевсе, - сказав вiн, - шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клiсури, де мчать зараз швидкi рiки... - Краще iти в горах у бездорiжжя, але не бачити ворога, - сердито вiдповiв йому iмператор, - анiж iти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через рiки з водою, нiж через рiки власної кровi; краще нам зараз воювати з руськими воями i небагатьма болгарами, анiж з русами й усiєю Болгарiєю, яка тiльки й жде весни... - Але, великий василевсе, - допомiг тодi Склiру начальник метальних машин Iоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що вiн раз у життi вдало вiдповiв iмператору, - близько свято воскресiння Христа. - День воскресiння Христа близько, - згодився iмператор, - i в цей день нам належить, як християнам, одягти блискучi одежi, iти на пир, їсти й пити. Але чому б нам не зустрiти свято воскресiння в Преславi? Це був другий випадок, коли Iоанн Куркуас допомiг iмператору, але всi полководцi проклинали Куркуаса. Тiєї ж ночi на широкому шляху, що веде з Адрiанополя до Фiлiппополя i далi в гiрськi клiсури, зацокотiли копита багатьох коней - то Iоанн Цимiсхiй вiв своє вiйсько на перевали. Водночас рушили турми фем з Агатополя, Совополя i Месемврiї - Iоанн хотiв зайти до Болгарiї з моря; iшли турми з Солунi, щоб пiдкрастись до Преслави з заходу, Понтом поспiшали у цей час до гирла Дунаю кораблi iмперiї з страшним грецьким вогнем. Iмператор Iоанн дiяв, як завжди: десь попереду в горах i селах Болгарiї чорну справу робили лазутчики й палiї, сам вiн, оточений безсмертними, їхав пiд прапором iмперiї, попереду i слiдом за ним сунули закованi в броню вершники, тисячi оплiтiв тягли пороки, тарани. Начальником над усiм обозом iмператора Iоанн поставив проедра Василя, - вiн не хотiв, щоб проедр у час вiйни був у Константинополi. Вiн хотiв, щоб проедр був бiля нього. 2 У Преславi на чолi дружини, що стерегла город i палац, стояв воєвода Свенелд. Гiнцi з гiр одразу ж, тiльки вiйсько ромеїв увiйшло в клiсури, повiдомили його про зраду Iоанна, i гiрка посмiшка зiбрала зморшки на обличчi старого воєводи. Iмператор ромеїв iшов не так, як руськi вої, вiн не посилав поперед себе гiнця з чорною стрiлою, не говорив: "Iду на ви!" Але зараз не час був думати про те, чому так дiяв василевс iмперiї. Зараз, i до того ж швидко, Свенелду треба було вирiшувати, що робити з своєю дружиною. У нього було три шляхи: iти вперед - до клiсур i там зустрiти вiйсько Iоанна, iти назад, щоб з'єднатись з Святославом, i, нарештi, стояти на мiсцi - прийняти тут бiй з вiйськами iмператора ромеїв. Свенелд думав дати гасло Святославу й пiти назустрiч Iоанну, але слiдом за гiнцями вiд клiсур прибули гiнцi з iнших перевалiв, якi доповiдали, що ромейське вiйсько iде з кiлькох бокiв. I Свенелд зрозумiв, що йти йому вперед, у пастку, приготовлену Iоанном, не варто. Iти назад - в головi Свенелда один тiльки раз майнула ця думка, але вiн одразу ж одкинув її, бо ще нiколи в життi перед ворогом не вiдступав. Не вiдступить i перед Iоанном. Тому Свенелд вирiшив стояти в Преславi i ждати тут Iоанна. Не гаючи нi години, вiн послав у близькi городи, весела своїх гiнцiв, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ змiцнювати їх, сам оглянув стiни Преслави, побував у Вишньому градi, де жив кесар Борис. У кесаря було якраз кiлька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли. - Маю вiсть, - сказав тодi Свенелд, - що iмператор Iоанн з вiйськом iде до Преслави. - Як? Iмператор Iоанн розiрвав мир, не додержав слова?! - нiбито щиро здивувався кесар Борис. Темнi тiнi лежали на обличчi Свенелда. - Не додержав слова, - ствердив вiн, - i несе велике нещастя для болгар i русiв. Може, лiпше було б тобi, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава? - Що скажуть болгари, - навiть обурився кесар, - коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибi тобi, воєводо, що мислиш про мене i болгар, але я буду тут i стоятиму поруч iз вами. - Нi, кесарю, стояти тобi з нами поруч у Преславi не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишнiй град, тiльки тодi, як ми всi станемо трупами. Прощай, кесарю! Так i поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кiнь його зник за ворiтьми, до кесаря знову зайшли боляри, i вiн їм сказав: - Я мушу залишитись тут, а ви йдiть тепер у Преславу i дiйте так, щоб iмператор Iоанн швидше потрапив сюди, у Вишнiй град. Ще через день, темної весняної ночi, вiйсько Iмператора Iоанна пiдiйшло до Преслави, стало на полi. Тiльки почало свiтати, засурмили сурмачi, задзвенiли литаври, загули бубни. Пiднявши прапори, вiйсько ромеїв рушило з трьох бокiв до Преслави. Але марно iмператор Iоанн сподiвався, що йому пощастить навальне взяти Преславу. Коли стало свiтати й на рожевому тлi неба окреслились стiни, ромеї побачили, що там зiбралися руськi вої. Вони стояли супроти вiйська Iоанна щит бiля щита, наставивши списи, а з стiн мiста назустрiч ромеям уже летiли тисячi стрiл. Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною на конi, з мечем i щитом у руках сидiв воєвода Свенелд. Вiн оглядав воїв - це був не полк, що боронив Преславу й Вишнiй град. Пiд стiнами Преслави набагато бiльше, нiж руських воїв, стояло селян i парикiв, що з усiх усюд поспiшали сюди, почувши клич Свенелда. Це були велика вже, добра дружина. Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог i за спиною - кесар Борис, боїли, боляри. Але вже ранiше вiн звелiв i руським, i болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хiба у iмператора ромеїв, що йде на Преславу, тiльки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всi навкруг, навiть гори! Бiй розпалювався все дужче й дужче. Руськi вої не тiльки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стрiл, а пращники й метальники кидали з стiн гостре камiння, вони самi, тримаючи перед собою високi щити, з страхiтливим криком, який дуже добре знали i якого жахались вороги, рушили в наступ i одразу врiзались у колони ромеїв, якi цього не ждали. Iоанн Цимiсхiй здалеку з високого пагорка стежив за вiйськом i наказував полководцям iти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руськi вої все посувались i посувались вперед, на зеленому полi перед стiнами Преслави чорнiло багато трупiв. Руськi вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер вiд переляку, страху. Кiлька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руськi вої з ромеями. На полi бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвенiли сокири, свистiли стрiли. Ромеї вiдступали. Iоанн Цимiсхiй лютував. - Їх набагато бiльше, нiж доповiдали нашi лазутчики, - говорив iмператор, стоячи на пагорку з Вардом Склiром. - Нашi лазутчики не врахували болгар, - вiдповiв Склiр. - їх набагато бiльше, нiж русiв, i всi вони б'ються на смерть. - Але що думають боляри? - лютував Цимiсхiй. - Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду. - Я думаю, що руськi вої б'ються не тiльки тут, на полi, але й у городi... - Тодi пошли безсмертних. За наказом Iоанна з лiвого боку на руських воїв налетiли закованi в броню, озброєнi довгими списами безсмертнi. Руськi вої почули тупiт коней i зрозумiли, що замислили ромеї. Але вони i на цей раз не вiдступили. Накидали на шляху, де мали пролетiти безсмертнi, чимало борiн, набили багато списiв, i конi казились, мчали з вершниками свiт за очi. Це був страшний кiнець Преславської сiчi. Цього дня на полi загинуло багато руськiх воїв. Набагато бiльше воїв втратив iмператор Iоанн. Але вiн не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руськi вої не були переможепi. Тiльки тодi, коли почало темнiти, вiдступили вони за стiни, пiдняли мости, зачинили ворота. Кiлька днiв намагався Iоанн Цимiсхiй взяти Преславу. До нього з перевалiв пiдходило все нове й нове вiйсько. Багато разiв велiв Iоанн брати мiсто копiєм, вже пiд стiни Преслави пiдтягли пороки й тарани. Iоанн Куркуас поставив свої машини, що лили вогонь, катапульти викидали камiння... Захисники Преслави тепер уже не вiдкривали ворiт. Вони стояли на стiнах, гасили пожежi, кидали на ромеїв камiння, лили гарячу смолу, засипали їх стрiлами. Було й iнше - кiлька разiв у той час, коли бiй iшов пiд самими стiнами Преслави, в станi ромеїв вчинялась тривога - то починали горiти метальнi машини, то летiли стрiли в спини. Уночi ромеї боялись одходити вiд стану, бо хтось невiдомий близько блукав мiж скель. Нарештi розлютований Iоанн сказав Варду Склiру i Iоанну Куркуасу: - Я мушу зустрiчати свято воскресiння в Преславi. Якщо ви цього не зробите, я поведу вiйсько сам, а вас накажу повiсити! Тодi в п'ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склiр, Iоанн Куркуас i всi полководцi знали, що їм загрожує, якщо вони не вiзьмуть Преслави, обiцяли воїнам великi нагороди i дали їм стiльки вина, що тi зовсiм сп'янiли. I коли Iоанн Куркуас з своїми метальними машинами почав щосили кидати камiння, а в стiни раптом вдарили тарани й пороки, ромеї побiгли до стiн, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору. Мабуть, ще довго тривала б ця битва, i, мабуть, захисники Преслави бились би на її стiнах до загину, але ж у найстрашнiший час, коли руськi вої одбивали п'яних ромеїв, стiнами текли потоки кровi, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, вiдчинив їх i дав шлях ворогу... Але й пiсля того Преслава ще не впала. Багато воїв одразу ж кинулись до ворiт, побачили там, схопили й пiдняли на списах боїлiв i боляр, що зробили чорну справу. Вої стали грудьми бiля ворiт, бились сокирами, рiзались ножами. А коли всi вої зiйшли зi стiн, тодi й вони пiдняли щити й стали вiдходити до Вишнього града, що височiв на горi над Камчiєю, заскочили до гридницi й стали на її стiнах. Коли iмператор Iоанн заїхав до города, бiй там ще продовжувався. Зiйшовши з коня i стоячи на скелi, звiдки видно було Вишнiй град i гридницю перед ним, Iоанн зрозумiв, що ромеї швидко не вiзьмуть гридницi, де збилось кiлька тисяч русiв i болгар. Вiн велiв палити її. Ромеї тягли звiдусiль усе, що тiльки могло горiти, зi всiх бокiв пiдпалювали дерев'янi стiни гридницi, стiни града. День закiнчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заходi, а ще одно вогняне море буяло в Преславi. Загибав Вишнiй град - краса Болгарiї, у вогнi гинули руськi вої. Та ось руськi вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зi зброєю в руках, анiж загибати у вогнi. Так почався останнiй бiй у Преславi. Зi всiх вулиць поспiшали до гридницi пiшi й кiннi ромеї. Вони поволi оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, якi стояли в полi. Воїв була тисяча, далi лишилось кiлькасот, ще далi - кiлька десяткiв. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупiв. I це було настiльки страшно, що навiть iмператор Цимiсхiй сказав: - Я ще не бачив, щоб хтось так помирав! Саме тодi примчали вершники й доповiли iмператору, що вони знайшли у Вишньому градi в кам'яному палацi кесаря Бориса. Iмператор Iоанн, почувши це, нi на хвилину не затримався, а, сiвши на коня i взявши з собою великий загiн безсмертних, помчав до палацу. Звiстка про кесаря Бориса дуже схвилювала iмператора: отже, Святослав тримав його у в'язницi у Вишньому градi, а вiйська ромеїв наступали так швидко, що руськi вої не встигли його вивезти... "Швидше туди, швидше, - думав iмператор. - Я знiму з нього кайдани, виведу з в'язницi, живий кесар Болгарiї потрiбен менi бiльше, нiж Преслава!" Думав вiн i про iнше. Починаючи вiд Аспаруха i Омартога, як це добре знав Iоанн, болгарськi кесарi збирали в палацах своїх у древнiй столицi Плисцi, а пiзнiше в Преславi нечуванi скарби. Про цi скарби знав весь свiт i, звичайно, iмператори Вiзантiї. Починаючи свої вiйни з болгар