спокiйно вiдповiв йому князь Святослав, - справдi помер, коли побачив силу Русi. Але я власними руками вiддав корону болгарських каганiв i всi їх скарби сину Петра - новому кесаревi Борису. - Так нехай тодi нас слухає i судить кесар Борис! - вигукнув болярин Мануш. - Нехай судить нас кесар Борис. Тiльки кесаревi Борису служимо! - покотилось пiд склепiнням свiтлицi. Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, i так само спокiйно сказав: - Той, хто нинi в Доростолi, - не пiдвладний кесаревi Борису, бо вiн зрадив мене i служить iмператору ромеїв. - Так вiд кого ж судиш ти нас? - вже задихаючись, крикнув Мануш. - Буду я судити вас вiд iменi руських людей i тих болгар, що не хочуть, як ви i ваш кесар, служити Вiзантiї. Хочете, я покличу сюди цих болгар - немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще бiльше є тут, у Доростолi, i скрiзь по Болгарiї. Чуєте, ось їхнiй голос... У свiтлицi настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потрiскують гноти в свiтильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. I раптом стало чути, як вирує пiд вiкнами будинку кметя багатоголосий натовп - загрозливо, неспокiйно, тривожно: - Да проклинай! Позор! Смерт! - Чуєте? - запитав ще раз князь Святослав. Великий болярин Мануш нiчого не вiдповiв. Мовчали всi доростольськi й придунайськi боляри - вони тiльки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав, їм нiчого було вiдповiсти на питання князя - не вiн судить їх, а Болгарiя i Русь. Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв вiдблиск свiтильникiв. - Суд мiй буде короткий, - почав вiн, - бо i менi, i руським воям, i всiм болгарам, аже потягли за мною, вiдомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами - i йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас - i продавали їх Вiзантiї. I коли б Дунай не линув до моря, а стояв на мiсцi, то вода в ньому була б червоною вiд кровi руських i болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й вiзантiйськими iмператорами. За цю велику провину вашу тiльки одного ви достойнi - смертi. Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозумiли, що князь київський звершив свiй суд. Деякi з них, либонь, завагались, деякi, може, готовi були просити пощади. Тiльки великий болярин Мануш так само стояв попереду всiх, спираючись на свiй посох, i зухвало дивився в очi князю Святославу. Тодi бiльшiсть боляр, що були боягузами все своє життя i зараз злякались заслуженої смертi, заволали: - Помилуй, княже! - Це - Мануш... Це Мануш i Горан звели нас! - аж надривались iншi. Один тiльки Мануш крикнув, розриваючи платне на грудях: - Не вiрю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть! I ще кiлька боляр, а мiж ними болярин кметь Горан, стали поруч iз Манушем. - Будь по тому! - промовив князь Святослав. - Вас, - вiн звернувся до боляр, якi благали пощади, - помилую. Iдiть на бiй. Вас, - вiн подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, - скараю... Нехай звершиться суд! - Зажди, княже! - хижо заревiв Мануш. - Чому ж ти одних милуєш, iнших караєш, а про деяких не мовиш i слова? Не токмо Болгарiя iде супроти тебе, - процiдив Мануш, - супроти тебе iдуть твої люди, руси... - Неправда, - одказав князь Святослав, - нiколи рус не пiдiйме меча проти руса, нiколи рус не зрадить свого брата i не продасть. - Так ось тобi, княже! - крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу. - Що це? - не зрозумiв князь Святослав. - Читай. Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до iмператора Iоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до свiтильникiв i в яскравому їх промiннi став читати. У свiтлицi стало тихо. Тепер усi бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великi сiрi його очi, високе чоло, на якому зiбралось кiлька глибоких зморщок, поголену голову, на якiй сивiло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгi сивi вуси i чiтко окресленi уста, що стиха проказували написанi на пергаментi слова. Князь Святослав прочитав все вiд першого до останнього слова, потiм згорнув пергамент, пiдвiв голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним. - Ти прочитав усе, київський княже? - запитав болярин Мануш. - Прочитав, - тихо зiтхнув князь Святослав. - Так чому ж ти мовчиш? - Я вже ранiше зробив суд i сказав, що кожен, хто сукупно з вами i Вiзантiєю йде проти Русi, - покараний буде смертю. - I навiть тодi, коли це буде брат твiй Улiб? - Так, хоч би це був i брат мiй Улiб, - вiдказав князь Святослав. - Вiн разом з тобою заслужив смертi. Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча нiч, вiдколи вiн став з полками своїми на захiд сонця вiд Дунаю. Як князь руський i воїн, Святослав бачив ворога тiльки перед собою i немов караючий меч падав на нього. У цiй борнi йому було дуже важко, особливо важко було в останнi мiсяцi в Доростолi, i все ж вiн дивився тiльки перед собою, бачив ворога, вiрив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, якi стояли поруч iз ним, не можна було не перемогти. I от, виявляється, ворог не тiльки попереду, вiн поряд з тобою, за спиною... I хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Вiн знав йому цiну. Болгарськi боляри? Вiн нiколи на них не спирався. Нi, його ворог - рiдний брат Улiб. Не хотiлось вiрити, що це так, але на столi лежить лист до iмператора Iоанна, в якому сказано, що вони - боляри болгарськi - згоднi на мир з ромеями, вiддають Доростол, але просять iмператора не карати воїв, випустити їх з фортецi... I є на цьому листi пiдпис не тiльки боляр, а й князя Улiба. Перед ним пройшло все його життя. Вiн пригадав багато днiв i лiт, брата Улiба й зрозумiв, що не тепер вiдступив той вiд покону батькiв своїх i всiх людей Русi, а в далекому дитинствi, коли був несмiливий i боязкий, ненавидiв свого рiдного брата i любив дiтей варязьких i грецьких, коли мрiяв про грецьку царiвну, збирав i берiг свою скотницю. I хоч князь Улiб пiшов разом з ним проти болгарського кесаря й iмператора ромеїв, але йшов вiн не перемогти, а домогтись свого - побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського iмператора. "Руська земле!! - стогнала душа князя Святослава. - Чи вiдаєш ти, хто думав сидiти на князiвському столi, чи знаєш, що замишляв супроти тебе син Iгоря i брат мiй Улiб? I що, земле Руська, робити менi тепер з вiдступником братом?" I здавалося князю Святославу, що разом iз плескотом хвиль вiд Дунаю долинув до нього вiдгомiн далекої рiдної землi. Вiн нiби почув голоси князiв - своїх предкiв, голос батька Iгоря, матерi Ольги i ще багатьох i багатьох людей Русi: "Покарай його, Святославе!" Вiн здригнувся i схопився за яблуко меча. Крiзь розчинене вiкно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвiв поглядом свiтлицю, побачив на столi хлiб, сiль i м'ясо i не мiг пригадати, коли й хто все це поставив. - Нехай небо розсудить, хто з нас винен! - крикнув князь Святослав. - Боги! Допоможiть менi зробити поправний суд iз братом! Пiзно вночi князь Святослав з Улiбом вийшли за город, на берег Дунаю. Слiдом за ними йшли два воєводи. Вони одiйшли далеко вiд стiни, так, щоб нiхто їх не мiг чути. Тодi воєводи стали, а брати-князi ще пройшли вперед. - Так, Улiбе, - сказав Святослав. - Ранiше я тiльки здогадувався й вагався, а зараз знаю все... Ось - земля, он - мiсяць, будемо говорити тiльки правду. Над Дунаєм за цей час встиг пiдiйнятись мiсяць - великий i повний, схожий на вогняне коло, вiн висiв над лiвим берегом, освiтлював громади ромейських кораблiв, золотою дорiжкою вiдбивався на плесi, грав у хвилi при березi. I в цьому неспокiйному червонкуватому сяйвi Улiб побачив, куди привiв його брат: вони стояли на кручi над Дунаєм, навкруг них були тiльки пiсок та вода, темнi постатi двох воєвод ледь окреслювались удалинi. - Навiщо ти привiв мене сюди? - сполохано крикнув Улiб. - Що, що ти замислив, брате? - Слухай, Улiбе, - вiдповiв на це Святослав. - Не замишляв я нiчого супроти тебе i не хотiв би замишляти... Але нинi менi й дружинi все про тебе сказали болгарськi боляри, показали й лист до Iоанна Цимiсхiя. Ти пiдписав його, Улiбе? Уночi, при сяйвi мiсяця, обличчя людини нiбито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Улiба стало надзвичайно блiдим, крейдяним, якимсь мертвим. Тiльки очi на ньому блищали й свiтились незвичайним блиском. I князь Улiб зрозумiв, що все те, про що вiн мрiяв i до чого готувався, вже вiдомо князю Святославу i його дружинi i що вони, руськi вої, не простять йому того, що вiн содiяв. Але вiн хотiв жити, вiн шукав рятунку й тому спробував захищатись: - Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе... Я нiкого не вбив i не пiдняв меча проти руських людей, а тiльки бачу, що тут, у Доростолi, нас усiх жде смерть. Менi шкода людей. Хiба не страшно отак помирати? Тодi Калокiр менi показав лист до iмператора Iоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всiм людям оже тут, у Доростолi, i оже там, на полi. Я пiдписав цього листа - не меч, а мир. - О, iмператор ромеїв, - вiдповiв Святослав, - був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкодуєш наших людей i не хочеш кровi. Але скiльки кровi пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти - проти меча i стоїш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не менi i не тобi, Улiбе, судити, що буде пiсля нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров i затаврують тих, що зрадили нашiй справi... Цiєї ночi я наказав скарати на голову вiроломних боляр... - Ти хочеш i мене вбити? - Нi, я не хочу тебе вбивати, хоч злочин твiй бiльший, нiж їхнiй. Негоже, щоб київського князя вбивали, як татя. Ти маєш меч, зроби ж так, як роблять нашi вої, коли не хочуть вiддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою... Улiб упав на меч. Це була єдина правда, яку вiн вчинив на землi. Помираючи, мов снiп, повалився на пiсок. Тодi, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вiтер вiяв, але без шуму, Дунай котив хвилi, але без плескоту, звуки долiтали тiльки вiд темної громади Доростола - тужний спiв. То болгарський патрiарх Дамiан iз своїм причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами. Та ще в станi ромеїв чувся тупiт коней i брязкiт зброї. Але й цi звуки були приглушенi, невиразнi, немов увi снi. Серед цього безмов'я лежало на холодному пiску тiло Улiба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постатi двох воєвод темнiли оддалiк. - Воєводиi - покликав Святослав. - Iдiть до мене! I враз навкруг залунали рiзнi звуки: вiтер прилетiв iз-за рiки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгi темнi тiнi. Цi тiнi вкрили й тiло князя Улiба, що лежало на пiску. - Воєводиi - промовив Святослав. - Князь Улiб помер, бо не хотiв вiддатись ворогу. Його вбили ромеї... Вiн подивився на воєвод i побачив їхнi блiдi, оточенi блискучим срiблом шоломiв обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава. - Вражда наша закiнчена, - сказав князь Святослав. - Улiб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цiй землi бiльшого злочину, як зрада рiднiй землi, її людям. Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю. - Але не хочу я, - сказав далi князь Святослав, - щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, - це ромеї вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що ромеї наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, воєводи? - Правда, княже! - Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло. - Але як залишити тебе, княже, одного? - Не бiйтесь, - вiдповiв Святослав, - мене ромеї не вiзьмуть. Проте воєводи не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь. I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик. Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупої ночi своє гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiтає над Дунаєм, уболiває, що так все сталось. I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти - душа - розкидаєш над ним чорнi крила, думаєш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись? Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого - i не знайшов, хотiв зробити своє - i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного - люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах... Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих. А вiд города вже йшли вої, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цiєї ночi ромеями тут, на березi Дунаю. Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання. Бiля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як i завжди, - стрункий, дужий, незламний. Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось - немає в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули воєводи новгородський i деревський, немає вже й Улiба. - Дружино моя! - промовляє князь Святослав. - Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв - переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь... - Веди нас, княже! - заволали воєводи. - Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої... Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь - то щастя, мир, спокiй будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї - тодi полетять чорнi вiтри над Дунаєм до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперiї, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть. Князь Святослав ждав цiєї години. Заради того, щоб одвернути смерть вiд Русi, прийшов вiн сюди з вiйськом своїм. Довго тут, у Болгарiї, це вiйсько мучилось i страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вiрили вони, що переможуть, завзято йшли на битви. Тепер почався останнiй бiй. Iмперiя не могла бiльше воювати, вичерпувались i сили русiв. I тим страшнiшим був цей бiй - кожен з них ставив усе, що мав, далi ж була смерть або перемога. I коли руськi полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кiнцях їхнiх списiв. Щитоносцi, лучники й пращники гнали перед собою хмару стрiл, гострого смертоносного камiння. Списоносцi виривались уже за щити, - хитнулись лави iмперiї. Вiйсько Iоанна вiдступало. Тепер це було добре видно. Раз i вдруге на руських воїв налiтала з бокiв кiннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершникiв. I вже близька була перемога Русi, вже ромейськi вої готовi були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити i проти чого не може вистояти... У розпалi бою нiхто не помiтив, як на пониззi Дунаю випливала темно-сiра хмара. Попереду неї полетiв дужий вiтер. На Дунаї встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори. Буря, страхiтлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вiтер свистiв мiж списами, знамена одривались вiд древкiв, вої руськi все йшли i йшли вперед. Але вiтер слiпив їм очi. Вони одвертались вiд бурi, що штовхала в груди, валила з нiг, а разом iз тим одвертались i вiд ворогiв. Святослав бачив усе це. Вiтер бив i йому в груди, пiсок засипав очi. Кiнь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на мiсцi. Святослав пiдняв угору обличчя й кiлька разiв махнув мечем так, що коли б хтось попав пiд нього, то був би враз розрубаний... - Перуне! - крикнув вiн крiзь свист i завивання вiтру. - Що ти робиш, чому пiшов проти Русi, невже ти заодно з греками? Одступиi Поверни всп'ять, Перуне! Вiн навiть махав мечем - так, нiби вiв двобiй, розрубував ту силу, що гнала на воїв море важкого повiтря, хмари жовтої пилюки. - Перуне! - кричав Святослав. - Слухай мене, Перуне! Вiтер не стихав, хмари пилюки все густiшали, кiнь не мiг ступити вперед. Найстрашнiшим було те, що крiзь жовту iмлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави воїв обабiч нього, як вони розiрвались, i вже деякi, широко розплющивши очi, закидали на спини щити, повернулись назад... Але й ромеїв била, шматувала ця буря. - З нами святий Феодор, - кричав Вард Склiр, - уперед, ромеїi Не випускайте русiв... Ромеї не могли стримати русiв, що заподiяли їм такої великої шкоди... - Дружино! - кричав князь Святослав, повернувши коня за вiтром i перемагаючи свист i рев бурi. - Вершники, iдiть на головнi ворота, землi - кожна в свої! Бийте ромеїв, бийте! Нам помагає Перун! У розпалi бою, крiзь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава. Князь сидiв на конi i, розмахуючи мечем, рубався з якимсь ромеєм, з голови до нiг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, i князь, напевне, вбив би його мечем. Але раптом пiд князем. Святославом упав кiнь. Пiшi ромеї, мабуть, пройняли списами коня, бо упав вiн сторч, i князь ледве встиг вихопити ноги з стремен... Князь продовжував битись пiшо. На землi опинився i вершник, з яким рубався Святослав. Бiля нього було ще кiлька ромеїв з списами й мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох бокiв. А князь спочатку був з двома мечоносцями i риндею, потiм з одним мечоносцем i риндею, потiм з одним тiльки риндею, а далi залишився сам. Коли Микула побачив це i кинувся стрiмголов до князя, у нього стиснулось серце: вiн помiтив, як один iз ромеїв вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани... , - Княже! - крикнув Микула. - Iду-у-у!!! Вiн не бiг, а летiв, пiднявши свiй меч. За одну мить опинився бiля князя, i перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом вiн збив з нiг ще одного, третього вдарив у спину... А тим часом бiля князя Святослава вже було багато воїв. I хоч з плеча його ще цiдила кров, князь знову сидiв на конi, їхав вперед, а за ним крокували вої. Уночi iмператор бiля свого шатра приймав полководцiв. Сам вiн сидiв у позолоченому крiслi, перед ним на столi горiв свiтильник. - Проклятий бiй, - лютував Iоанн, - скiльки ми втратили вбитими? - Початок бою був дуже важкий, iмператоре. Ми втратили тисячi зо двi... - Поховати з почестями, писарям записати iмена, родичам їх дати землю в Болгарiї... - Добре, василевсе! - А русiв вбито скiльки? - Вони забирають трупи... - Але скiльки, скiльки їх може бути? - Тисячi двi, може, бiльше, - невиразно вiдповiв хтось iз полководцiв. - Двi тисячi, а може, й бiльше, - сердито пробуркотiв Цимiсхiй. - Повинно було бути десять тисяч, всi... Ви їх просто випустили сьогоднi з поля бою. - Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря... Ми переслiдували їх до самої стiни, i там був жорстокий бiй. - "Жорстокий бiй"! - з серцем засмiявся iмператор. - Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лiвого бокiв, чому не оточили їх всiх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на бiлому конi йшов поперед нашого вiйська. Чому ж ви не пiшли за ним? Нiхто з полководцiв не вiдповiв на слова iмператора, i тодi вiн, не маючи змоги сховати своїх почуттiв, схопився з крiсла й забiгав перед столом. Полководцi бачили то його обличчя, то спину. Нарештi iмператор зупинився i довго дивився на Доростол, стiни якого ледь окреслювались на тлi сiрого неба. - Проклятi руси! - викинувши вперед стиснутi кулаки, говорив iмператор. - Чому ви навiть тодi, коли з нами все - бог, святi небеснi, вiтер, буря, - не можете розбити, знищити їх? Ви покоряли Крiт, Iталiю, Азiю, ви хвалились, що немає сили, яка може проти вас вистояти... Чому ж ви не можете розбити цих варварiв, що гризуть шкури, що вiрять у бовванiв, що не вмiють тримати в руках списiв? Якi з вас полководцi? Я - чуєте? - я сам поведу своє вiйсько, я знайду Святослава, я залишу вiд нього тiльки порох, тлiн!.. Вiн був лютий i хижий у цю хвилину, вихвалявся своєю силою. Але це був не той Цимiсхiй, який гордо i впевнено вiв своє вiйсько сюди, до Дунаю. За крикливими словами iмператора, за всiма його обiцянками було iнше, i це розумiли полководцi, що стояли перед ним. Вони, i вiн також, не знали, як розбити русiв, що сидiли в Доростолi, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього. Ще пiзнiше, коли iмператор Iоанн був сам у наметi, туди зайшов проедр Василь. З першого ж погляду iмператор вгадав, що той має недобру звiстку. - Що трапилось, проедре? - запитав Iоанн. - Друнгарiй Лев iз Константинополя повiдомляє, що Вард Фока почав повстання в Азiї, захопив багато кораблiв у морi, не пускає нiкого до Константинополя... Iоанн Цимiсхiй довго сидiв мовчки i безнадiйним поглядом дивився на сiру полотнину намету. - Я не можу бiльше воювати з Святославом, - хрипко сказав вiн. - Усе йде проти мене й iмперiї. Проедре, ти завтра поїдеш василiком до Святослава. Мир! Мир! За всяку цiну, дай йому дань, заплати йому за живих i мертвих. Нехай вiн iде з Дунаю. I я ще одного хочу - покажiть його, який вiн, оцей князь Святослав? РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ 1 З великим i численним почтом приїхав на берег Дунаю Iоанн Цимiсхiй. Ще вночi, думаючи про наступну зустрiч з руським князем, вiн велiв, щоб з ним їхали всi полководцi й присутнi в станi високi особи i щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши нiколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду - схожу на нього самого - людину, Iоанн був певен, що Святослав приїде на зустрiч з почтом, у найкращому своєму вбраннi, iз знаменами, своїми знаками, i хотiв перевершити Святослава. Iмператор Iоанн i весь його почет їхали до берега Дунаю на конях, пiд розгорнутими знаменами iмперiї, оточенi безсмертними. Iоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангiй, плечi його прикривала багряна хламида iз золотими застiбками, бiля пояса був дорогоцiнний меч, на грудях блищали перли й золото, на головi - шапка з камiнням; червонi сандалiї впирались у золотi стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководцi й вищi сановники Iоанна - соцарствуючий iмператор Костянтин, патрикiй i проедр Василь... На березi Дунаю вони зупинились. Тут був нап'ятий намет, бiля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стiл, а на ньому - корчаги з вином, келихи. Iмператор зiйшов з коня, ще ранiше вiд нього спiшились полководцi. Iмператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одiйшли до кручi, щось мiж собою говорили. Полководцi стояли мовчки, бачили, що Iоанн чимсь невдоволений. А тодi на плесi, нижче вiд Доростола, з'явився човен. На березi було тихо, й усi чули, як над Дунаєм гримлять кочети в човнi, б'ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човнi сидить шiсть гребцiв, а сьомий стоїть на кермi. Бiля самого берега човен круто завернув, i нiс його зарився в пiсок. Супутники iмператора Iоанна кинулись до берега, щоб дiзнатись, хто посмiв поставити човен туди, де присутнiй iмператор ромеїв. Але одразу й зупинились... Гребцi на човнi виймали з кочетiв весла, опустив кермо стерновий, усi вони вийшли на берег. Хтось iз них пiдтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що приїхали човном, вийшов чоловiк, який тiльки-но стояв позад гребцiв i керував човном. Був вiн одягнений, як i гребцi, може, хiба пiдперезана ремiнним поясом бiла сорочка й бiлi штани у нього були чистiшi, нiж у iнших, а бiля пояса висiв меч. Тiльки тодi, коли вiн наблизився, iмператор i його супутники побачили, що на поголенiй головi цього чоловiка сивiє пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловiк на iмператора, i на губах його пiд довгими вусами грала посмiшка. - Здрав будь, iмператоре ромеїв, i ви, полководцi! - сказав князь Святослав i, взявшись правою рукою за криж меча, за звичаєм вклонився Iоанну i його полководцям. - Ти мене хотiв бачити, от я i приїхав. Iоанн зрозумiв слова київського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати i зустрiчатись у Константинополi. Довгу хвилину вiн дивився на князя, i в очах у нього було здивування й розгубленiсть. Не ждав вiн, що Святослав як гребець приїде на зустрiч з ним - iмператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний воїн, не думав, що Святослав так просто, як рiвний до рiвного, пiдiйде до нього. Було й iнше в душi iмператора. Побачивши Святослава, вiн зрозумiв, що князь Русi iнакше зробити й не мiг. За простотою й звичайними вчинками руського князя iмператор Iоанн побачив щось бiльше й важливiше, нiж думав його розгублений почет. Логофет ждав слова Iоанна, щоб передати через товмачiв це слово руському князю. Але iмператор Iоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, i звернувся до нього: - За вiтання дякую, княже! Так, я хотiв тебе бачити й говорити. Пiдемо, княже до намету. - А може, ми поговоримо на човнi, - запропонував i засмiявся Святослав. - Дуже любо тут, iмператоре... Вода та небо... Це буланечувана образа. З iмператором ромеїв нiхто не смiв так говорити. Iмператор Iоанн запрошує руського князя до свого намету, а той смiє кликати його на човен. Увесь почет стояв насторожений, усi вони ждали загаду iмператора. Але трапилось диво, чудо. Iмператор ромеїв Iоанн, перед яким схилялись ниць не тiльки полководцi, а цiлi народи, не обурився, почувши цi слова князя Святослава, а вiдповiв: - Гаразд, княже. Ходiмо на твiй човен... Розгубленi полководцi й увесь почет лишились на кручi, не знаючи, що їм робити, - порушується весь церемонiал двору. А iмператор i Святослав тихо рушили сипким пiском, зупинились бiля човна. Князь зробив знак рукою, i шiсть гребцiв - молодих, здорових хлопцiв з бородами й вусами, - неприязно поглядаючи на iмператора, одiйшли вгору берегом i там стали. Аж тодi iмператор i Святослав ступили у човен, сiли один проти одного. - Так он ти який! - тихо сказав Iоанн Цимiсхiй. - А ти, iмператоре, думав, що я iнакший? - щиро засмiявся князь Святослав, вiд чого в лiвому його вусi заколихалась важка золота усерязь з пiдвiсками - двома перлинами i великим червоним рубiном. - Та нi, - вiдповiв iмператор. - Я чув, що ти дуже гордий, i не думав, що приїдеш як гребець на човнi... - Ти не помiтив, що я тримав стерно... Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повiльно струмувала вода, така чиста, що на днi видно було кожну пiщинку. Двi сiрi чайки, скиглячи, лiтали над човном, а вгорi - в голубому небi - нiби застиг на мiсцi i вдивлявся вниз коршак. - Ти мене кликав, iмператоре, - перервав мовчання Святослав. - Що ж хотiв ти запитати? - Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, - почав iмператор, - навiщо ти забився так далеко вiд рiдної землi, прийшов сюди?.. - Звiдси до Руської землi, - вiдповiв Святослав, - рукою подати. Ось вона, Руська земля, - показав вiн на лiвий берег Дунаю. - До Константинополя, здається менi, звiдси набагато далi. Та й вiдаєш ти, iмператоре, - не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото. - Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар... - Я приборкав непокiрних болгар, - посмiхнувся князь Святослав, - i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар. - Я мусив вирушити, - спалахнув Цимiсхiй, - бо ти склав мир з болгарами... - А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир. - Якщо ромеї давали русам золото, iмператор їх мусив i укладати мир... - Ми не печенiги, - сказав Святослав, - i заради золота не воюємо. За Русь ми, iмператоре, стояли... - За Русь? - iмператор струсив своєю рудою бородою. - Добра Русь, коли ти дiйшов з своїм вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори ромеїв нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Києва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя. - Що iмператори ромеїв не стояли пiд стiнами Києва - це правда, - згодився Святослав. - Київ - не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати пiд стiнами його, - аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, - то лжа. - Чому ж лжа? - нiбито здивувався й навiть образився Iоанн. Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз i став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дунаєм геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!" Що думав iмператор ромеїв у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi свої очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно. Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його... - Горе чайкам убогим, - промовив вiн, - а проте дали вони цьому злодiєвi дунайської водицi напитись... Отак, iмператоре, буває... - Ти сказав, - сердито перебив його Цимiсхiй, - що лжу говорять ромеї... Де лжа? - Вiдаєш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашої пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори ромеїв посилають своїх воїв на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд? - Княже Святославе, це лжа. - Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили ромеї над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори ромеїв, якби князi Руської землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперiї. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже ромеї мають великi землi над морем, у Азiї, пiвсвiту... - Русь, - перебив його iмператор, - має не менше земель, нiж ромеї... - Це правда, - сказав Святослав i посмiхнувся. - Русь має дуже багато земель. Русь, - вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, - має так багато земель, що ти й не уявляєш, iмператоре... Вiд Руського моря до далеких україн пiвнiчних, вiд болгар до Iтиля-рiки i гiр Орал... Велика земля, пiвсвiту. Iмператор Iоанн з-пiд густих брiв дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокiйно розповiдав про Русь, i очi його в цю хвилину стали нiбито темнiшими. Коли ж князь Святослав пiймав на собi гострий погляд iмператора i замовк, Iоанн Цимiсхiй одвiв очi, зiтхнув, обернувся, подивився на свiй почет, що однаково непорушне стояв на березi. А далi iмператор Вiзантiї схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки: - У тебе пiвсвiту, пiвсвiту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе? - Про що ти говориш, iмператоре? - не зрозумiв його Святослав. - Ти i я - ми два богатирi, - так само тихо вiв далi Цимiсхiй, - i я хочу, щоб ми дiяли як богатирi. Слухай, княже! Давай подiлимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм - твоє. Я сидiтиму в Константинополi, ти - в Києвi. Князь Святослав подивився на iмператора ромеїв, потiм обернувся, поглянув за човен... Там текла голуба вода, плавали дрiбнi рибки, на днi лежали обтертi хвилею камiнцi. I раптом князь Святослав опустив руку в воду, дiстав звiдти один камiнець. Iмператор Iоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камiнець? Вiн не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом... А князь Святослав все тримав камiнець на долонi в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великi срiблястi краплi. - Бачиш, який чудовий камiнь?! - промовив князь Святослав. - А скажи менi лишень, iмператоре, чий оце буде камiнь? Iмператор не мiг второпати, до чого веде київський князь. - Камiнь?! - засмiявся вiн. - Як чий? Коли камiнь у твоїй руцi, вiн твiй... - А тепер? - засмiявся князь Святослав i кинув камiнь далеко вiд човна. Камiнець зробив дугу, врiзався в плесо i зник, а по водi пiшли кола. Iмператор мовчав. - Чий це камiнець зараз? - ще раз запитав князь Святослав. - Ти мене запитуєш про дивнi речi, - похмуро вiдповiв Цимiсхiй. - Тепер камiнець нiчий... Але до чого це? - Бачиш, iмператоре, - сказав Святослав. - Камiнець - i то ось вiн - мiй, а от вже i не мiй. А ти хочеш покласти межу свiту, хочеш подiлити його на двi половини. Оце, кажеш, моє, а оце - твоє. А хiба ти чи я можем його подiлити? Ти сказав, що є Вiзантiя i є Русь, що це дуже великi землi. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. I вона не одна. Є франки, англи - у цей бiк, а там - за Руссю - монголи, хини... Хiба ж, iмператоре, це камiнцi, якi кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш пiдкорити пiвсвiту, далi захочеш пiдкорити й свiт. Нi, iмператоре, пiдкорити всього свiту нiколи не вдасться. - Ти мене не зрозумiв, - промовив Iоанн Цимiсхiй. - Вiзантiя не хоче пiдкорювати увесь свiт. Я хотiв тiльки домовитись, де моє, а де твоє. - Нашi ж посли нiбито все й подiлили... Вiзантiї - своє, Русi своє, Болгарiя буде межи нами... Iмператор Iоанн дивився на Дунай. - Так, - махнув вiн рукою, - посли нашi домовились нiбито про все, але я дещо хотiв сказати до цього... Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава... - Вiд себе я хотiв додати, - повiв Цимiсхiй, - що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець. - Менi приємно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, - вiдповiв на це Святослав. - Але ж з тобою не я боровся, а Русь... - Боролась Русь, а ти її князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинної вiри - християнство. - Дякую тобi, iмператоре, - одверто сказав Святослав. - Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? Є в нас київський князь, є князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей тримаємось старої вiри, яку ви називаєте язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас є своє. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й дiди, - язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир? - Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу - чому б тобi не приїхати до Константинополя? - Князi київськi бували вже не раз у Константинополi, - крiзь зуби вiдповiв Святослав. - Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Києвi? Адже про Київ всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. Приїжджай, iмператоре! Ми зустрiчаємо наших гостей хлiбом. - Чим? - не зрозумiв Цимiсхiй. - Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю. - Добре! - промовив iмператор. - Приїду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався. - Iмператор Никифор, - сказав вiн, - посилав до тебе своїм василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi... - О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантiї i йшов з нами вiд Києва аж сюди... - Я хочу, щоб ти його повернув... - Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився... - Шкода, - закiнчив iмператор. - Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв... - А я повiдав, що думав... Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава. Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи... - Хочу пити на тя, - сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих. - Спасибi! - вiдповiв похмуро iмператор. - I я вип'ю за тебе... Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi. Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен. Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидкої течiї. Над ним полетiли iз смутним криком чайки. Стоячи бiля намету, iмператор Iоанн довго дивився, як все далi й далi проти течiї пливе човен. Обережно ступаючи по пiску, до нього пiдiйшов проедр Василь. Коли iмператор обернувся, вiн побачив сердите, перекошене вiд злостi обличчя проедра, злi його очi. - Хитрий київський князь! - прошепотiв проедр. - Вiн не випив вина з мого келиха... Недбалим рухом, нiби ненавмисне, вiн скинув одну iз корчаг зi столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пiсок. Це був не Буколеон, а поле бранi пiд Доростолом. Але постiльничий - проедр Василь - i тут не залишав усю нiч iмператора. Вiн дивився, коли в наметi ставили вечерю й вино для iмператора, разом з ним вечеряв. Iмператор випив багато вина, проедр - рiвно стiльки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати. Постiльничий Василь вийшов з намету, сiв на лавцi, побачив, як iмператор погасив свiтильник, чув, як вiн довго перевертався на ложi й тяжко зiтхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув. У станi було темно, стан мовчав. Навкруги намету iмператора, на широкому майданi, в кiнцi якого мiстились етерiоти, ескувiти й iканати - вся охорона iмператора, - стоя