удару меча обривається навiки життя людське! Але з чим зрiвняти нiчну битву на островi Григорiя, коли вої руськi пiсля важкої ратi й далекої дороги спочивали, а пiдступний ворог пiдстерiг їх i, мов тать, увiрвався в стан?! Це була нерiвна битва, бо печенiги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нiчлiг, бачили, де ночують. Вої ж руськi не знали, звiдки на них упав ворог, вони бачили перед собою тiльки чорну нiч. Це була нерiвна битва, бо руськi вої розтяглися по Днiпру, їх на островi було пiвтори-двi тисячi. А через Днiпро до острова на конях перепливло цiєї ночi вдвоє, а може, й втроє бiльше печенiгiв. I все ж вої руськi боролись так, як завжди. Рубали ворогiв без пощади. Коли бачили смерть, приймали її смiливо. Помираючи, вiрили, що за них помстяться iншi. Стан руських воїв був оточений, - князь Святослав зрозумiв це, тiльки почув навкруг крики печенiгiв. Отже, сторожа на островi знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим. Вiн дав знак - якщо його почує руський воїн, то зрозумiє князя, якщо почує печенiг - нехай стережеться, - Вої руськi! - крикнув князь Святослав. - Становiться колом, я тут, потягнемо на печенiгiв! I, перекликаючись один iз одним, вої руськi ставали в темрявi плече в плече, зливались у живу стiну, пiднiмали перед собою щити, нацiлялись гострими списами. На початку цiєї сутички з печенiгами князь Святослав зумiв пiдiйняти, зробити коло, створити стiну проти печенiгiв, вiн на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям. Але печенiги лiзли щосили на стан князя Святослава, вони зрозумiли, що пiдкрастись зненацька i вирiзати всiх воїв їм не пощастило. Вони вiдчували, що перед ними виросла стiна воїв, тому за всяку цiну i чимшвидше намагались зламати цю стiну, бо вона могла обрушитись на них. Над островом стояв рiзноголосий шум, луна його котилась над плесом i до обох берегiв. Десь у темрявi iржали сполоханi конi. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи нi на хвилину, кричали печенiги. Руськi вої, пiдбадьорюючи один одного i наганяючи страх на ворога, не вiдставали вiд них. Навкруг бряжчали щити, дзвенiли мечi, свистiли списи, звiдусiль до неба лунали крики поранених i тих, що помирали... I вже край стану почав виростати вал - там лежали трупи печенiгiв, там склеплювали очi, прощаючись iз зорями, руськi вої. Цей вал вимальовувався в темрявi як межа життя i смертi, вiн виростав, здавалося, до самого неба. Увесь час князь Святослав рубався разом iз своїми воями. Вiн бачив, як смiливо помирають вони, але розумiв, що сила перемагає силу, їх мало - печенiгiв багато, їх буде ще менше, а по Днiпру пливуть на конях до острова новi й новi печенiги. I ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до свiтання, коли, може, до острова допливуть iншi лодiї i коли вони повидному не прийматимуть вже удару, а самi накинуться на печенiгiв. Вiн дав знак, слово князя воїн передавав воїну, i, вишикувавшись в кiлька рядiв, вони стали вiдходити до рiжка острова, де височiли скелi: там печенiги могли нападати на них тiльки з одного боку, тiльки там можна було втриматись. Князю Святославу пощастило обдурити печенiгiв. Тiльки тодi, коли руськi вої налягли з одного боку, прорвали коло печенiгiв i, почепивши на спини щити, стали пробиватись до рiжка острова, тiльки тодi печенiги зрозумiли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, вiдходить од них i, може, сам збирається напасти... Як оскаженiлi вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах i падаючи на камiння. Намагались забiгти наперед, стиснути їх з бокiв, утворити нове коло... Поприще, може, два поприща, - як мало довелось пройти руським воям вiд їхнього стану до скелястого рiжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже нi з чого було вибрати в цю останню коротку годину перед свiтанком. Вирiшувалось - життя чи смерть. У цю коротку годину печенiги кинули на бiй все, що могли, руськi вої - що мали... I руськi вої пробились до рiжка острова, вийшли на скелi. За Днiпром свiтало. На темному небi стояли зорi. У цю передсвiтанкову годину вони горiли ще яскравiше, нiж уночi, променистi, свiтлi, ясно-зеленi, аж палахкотiли, переливались, мiнились високо вгорi. А край неба вже поволi прорiзалась сiра смужечка, дуже швидко вона почервонiла, нiби налилась кров'ю, далi порожевiла, зблiдла i нарештi набралась сили, засвiтилась, послала поперед, як гiнцiв своїх, промiння свiтанку. Уся земля, здавалося, занiмiла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорi було чисте й спокiйне, Днiпро велично котив до моря води свої - такi спокiйнi, що в них, як у дзеркалi, вiдбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Днiпра, в затоках i плавнях, - тiльки солов'ї там спiвали й спiвали, задихаючись вiд пристрастi й любовi. Зi скель, що височiли над островом вiд пiвночi, князь Святослав бачив, як iз-за Днiпра владно йде свiтанок, i глибоке зiтхання вирвалось у нього з грудей. Жити, о, як хотiв жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скiльки б ще могли боротись за рiдну землю князь Святослав i його вої! Але як жити далi, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки - шiсть чоловiк, от скiльки їх iз двох тисяч дiйшло до рiжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Днiпром, а перед ними - купа озвiрiлих печенiгiв, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи. У свiтанковому промiннi, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене вiд злостi обличчя печенiга, що видалось йому знайомим. Нi, князь не помилився, - з кривою шаблею в руцi там тупцював i щось кричав на своїх воїв печенiзький каган Куря. Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Вiн розумiв, хто привiв сюди печенiгiв i хто послав на нього кагана Курю. - Скажи, собако! - крикнув вiн зi скелi. - Скiльки грецьких золотникiв одержав ти за нашi душi? Куря нiчого не вiдповiв Святославу, вiн вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелi, i тi справдi рушили вперед. Так прийшла смертна година князя Святослава. Вiн подивився навкруг. Скеля, на якiй вони стояли, круто обривалась над днiпровими водами. Там внизу - прiрва. Крок, кинутись вниз - i тiльки бризки полетять по каменю. Кiнець, смерть. Та чи личить воїну, а тим бiльше князю Русi, бодай у найстрашнiшу годину накладати на себе руки? Смерть у бою - чесна смерть, самогубець - боягуз, по покону руських людей такого й пiсля смертi жде вiчне закляття, ганьба, сором. Князь Святослав перезирнувся з воєводою Вождаром, Микулою, отроками i по їхнiх очах побачив, що вони думають так само, як i вiн. Що ж, коли смерть, то нехай в бою... Iз мечем у руцi князь Святослав ступив наперед, i за ним пiшли ще п'ятеро. Вони йшли проти сотнi ворогiв, але не боялись їх, не боялись смертi, не думали про неї. У цю останню годину вої, воєвода i князь Святослав бились так, як нiколи, їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав... Але i один вiн все iшов уперед - з мечем у правiй руцi, з щитом в лiвiй. Якийсь печенiг пiдскочив збоку до нього й перебив лiву руку - князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кiлька стрiл разом впилися в його груди, але князь київський iшов далi. I тiльки на одну мить зупинився Святослав. Вiн став, високо пiдняв голову, дуже блiдий, широко розплющеними очима подивився вдалину... Там, на голубому плесi Днiпра, вiн побачив лодiї... О, коли б цi лодiї були тут, коли б вої, якi сидять там на веслах, знали, що робиться на островi! Але на лодiях нiчого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому... Ще крок уперед ступив князь Святослав i раптом, як зламаний, спис, упав на землю. Так помер князь київський Святослав. I ця смерть князя Святослава була настiльки велична, що зупинила навiть печенiгiв. Довгу хвилину вони стояли на мiсцi, нiби не вiрили, що сталося. Потiм кинулись вперед, почали рубати мертве тiло Святослава... Але в цей час хтось iз них подивився навкруг i закричав тривожно, перелякано: - Лодiї... Лодiї! I всi вони поглянули вдалину, на пониззя. А потiм стрiмголов побiгли зi скелi, перестрибували через трупи, поспiшали до берега, де паслися їхнi конi. Сiдали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Днiпро й тiкати у поле. На далекому плесi, нiби вони висiли мiж небом i водою, вимальовувались лодiї руських воїв. Поранений у голову, з посiченим тiлом, Микула лежав пiд скелею, не мiг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось. Князевi Святославу вiддавали погребову почесть так само, як i всiм далеким i близьким його предкам - князям антським, полянським, - по закону й покону руському. На високу кручу острова Григорiя, до священного дуба, пiд яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодiю князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квiтами, на носi зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами i там поклали тiло князя Святослава, покрили його знаменом. Усi знали й розумiли - князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодiї все, що лишилось вiд нього. Але князь Святослав живий i житиме, на своїй лодiї вiн пiдiйметься в небо i порине в свiт iнший - безжурний, радiсний, де у вирiї цвiтуть сади, де Перун викрешує блискавицi, де живуть чудовi дiви. Це - важка й довга дорога. Може бути, князевi Святославу доведеться на конi мчати мiж товкучими скелями, якi розходяться дуже рiдко, й то тiльки на мить, може, йому доведеться в цiй далекiй дорозi битись зi злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небеснi рiки й платити перевiзнику за переправу. Вiн сам, нарештi, мусить їсти, пити, хтось мусить i допомогти князевi у цiй дорозi... У лодiю князя Святослава вої поставили корчаги, наповненi зерном, олiєю, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову бiлому пiвневi й кров'ю його покропив лодiю. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гiлля, клали дрова до лодiї... Над островом лунав спiв: Ой не стало Святослава, князя нашого не стало. Горе Києву-городу i всiм землям нашим настало, Що зiбрався князь Святослав у далеку дорогу, Склав бiлi руки на грудях, витягнув швидкi свої ноги... Ой устань, княже, устань, - нi, не встане Святослав, не встане; Ой поглянь на нас, - нi, не погляне Святослав, не погляне; Ой їде наш князь, їде князь у далеку дорогу, Помолись же за нас, не забудь нас бiля Перунового порога... У руках жерця з'явилась довга головешка. Вiн доторкнувся нею до сухого багаття, i по ньому змiями побiг вогонь. Одразу ж днище лодiї, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострi свiтлi язики... Дим пiднявся над рiжком острова, кiлькома струмками покотився над Днiпром. - Слава! Слава князю Святославу! - народився крик. Це була урочиста година. Дим одкотився, i вся лодiя була тепер в огнi. Лодiя князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вiчного моря... - Слава! Слава князю Святославу! I як це бувало перед боєм, воїни вдарили мечами об щити, загримiли сулицями, копiями, сокирами. Дудки щосили заграли, загримiли бубни, накри. I багатьом з тих, що дивились на лодiю, здавалося, що встав князь Святослав, стоїть на лодiї, веде її в безмежнi простори. Пiд скелею лежав з глибокою раною на головi, все це бачив i плакав воїн Микула. Iз Доростола iмператор Iоанн Цимiсхiй їхав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кiлька хвилин затримався в Преславi. Тут iмператор iз своїми полководцями радився, як їм через гiрськi клiсури спуститись в долину, до Фракiї. Зробити це було нелегко - вже починалась осiнь, i в клiсурах ревiли запiненi рiки, здалеку там було чути грiм i луну обвалiв. Проте не тiльки це турбувало iмператора i його полководцiв. Скрiзь у горах блукали загони непокiрних болгар, десь праворуч вiд перевалiв стояв iз чотирма своїми синами й великим вiйськом комiтопопул Шишман - лютий ворог Вiзантiї. Iмператор i його полководцi, побоюючись своїх ворогiв, домовились, що частина легiонiв пiде праворуч вiд головного шляху, частина - злiва, сам же iмператор з безсмертними посуватиметься посерединi. Не боялись нiкого iмператор i його полководцi тiльки в Преславi. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно пiсля урочистих входин до Преслави iмператор велить забрати у Вишньому градi всi скарби каганiв, навантажити їх на колiсницi й поставити бiля них сторожу. Вiн же велить, щоб колiсницi посувались у горах одразу за ним, за безсмертними. Усi цi днi до iмператора Iоанна добивався кесар Болгарiї Борис. Iмператор всiляко ухилйвся вiд розмови з ним. Одного разу кесаревi, що прибув з своїми боїлами, сказали, що iмператор виїхав до легiонiв у гори. Iншим разом - що вiн хворий, ще раз - що вiн не має часу говорити. Нарештi iмператор Iоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тодi, коли всi скарби болгарських каганiв лежали вже на колiсницях i коли сам iмператор мав вирушати з Преслави. Iмператор Iоанн прийняв кесаря Бориса в Золотiй палатi, де колись приймали давнi кагани. Iмператор сидiв на позолоченому тронi Симеона, по обидва боки вiд нього й позаду стояли полководцi. Кесар Борис увiйшов у палату в кесарському своєму вбраннi й вклонився iмператору ромеїв. - Великий василевсе, - сказав вiн, - я прибув сюди, щоб подякувати тобi i всiм полководцям за визволення Болгарiї. Довгим, пронизливим поглядом подивився iмператор на кесаря Болгарiї. - Я зробив так, як обiцяв, - вiдповiв вiн. - Уся Болгарiя очищена вiд тавроскiфiв аж до Дунаю. Князь Святослав переможений, а я нинi повертаюсь до Константинополя. - Я сподiваюсь, - промовив кесар Борис, - що великий василевс звелить, як нам бути далi. I ще я додам, що нас усiх дивує, чому за наказом iмператора в нас забирають скарби... На блiдому обличчi iмператора Iоанна проступили червонi плями, що завжди бувало з ним у хвилини найбiльшого збудження. Але вiн стримався i дуже повiльно сказав: - Чому ти думаєш, кесарю, що зараз за Болгарiю вiдповiдаєш тiльки ти? Нi, Борисе! Дiд твiй Симеон i батько Петро довели її до загибелi. У тебе на заходi стоять Шишмани, - вони забрали вже половину Болгарiї. А що робиться в тебе на сходi? Адже там повно непокiрних болгар. А в горах i долинах? Скрiзь однаково. Як же можу я зараз, дбаючи про Болгарiю, залишити тут, у Преславi, скарби кесарiв? Ми їх поки що будемо зберiгати в Константинополi. Вiн на мить замовк. - Але про все це краще говорити не тут, а в Константинополi, кесарю Борисе. Ти поїдеш слiдом за мною. Так закiнчив iмператор Iоанн останнiй свiй прийом у Преславi. З великою славою повертався iмператор Цимiсхiй до Константинополя. Вiн сам дбав про цю славу. Ще побитi легiони Цимiсхiя стояли пiд Доростолом, а вже до Константинополя мчали гiнцi з вiстями, що вiйська iмперiї наголову розбили тавроскiфiв, а князь їхнiй Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Iоанн Цимiсхiй стояв у Преславi й думав, як йому пройти через клiсури, а вже в Константинополi всi стверджували, що Цимiсхiй навiки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума. I нiхто у Вiзантiї не знав, що не князь Святослав, а сам Iоанн Цимiсхiй прагнув укласти мир з русами. Нiхто не знав, що iмператор ромеїв з недобитками своїх легiонiв хоче швидше пройти Болгарiю, де земля горить у нього пiд ногами, нiхто не знав, що iмператор Цимiсхiй мрiє зараз тiльки про одно - бути в Константинополi, за високими мурами Великого палацу, у Буколеонi. У Константинополi цього не знали й зустрiчали Iоанна Цимiсхiя як переможця. У день, коли Цимiсхiй мав повертатись на чолi своїх легiонiв, за мурами Константинополя бiля Влахерну зiбралася сила людей. На березi, звiдки по човнах настелений був мiст через Золотий Рiг, стояли василiса Феодора, патрiарх з духiвництвом, єпарх города, патрикiї, члени сенату, синклiту, димоти й динархи. Тут же були два хори - з Софiї й святих Апостолiв. Усiх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стiни й дерева, ще багато товпилися в лодiях, якими забитий був увесь Золотий Рiг. I от нарештi на галатському березi, пiдiймаючи стовпи жовтої куряви, з'явились вершники. Усi заволали, закричали: - Iмператор! Iмператор! Але iмператор ще був далеко. По мосту проїхало кiлькасот закованих у броню безсмертних, ще кiлькасот i знову кiлькасот. Деякий час пiсля цього там було иорожньо. А вже потiм в оточеннi проедра Василя, iмператора Костянтина, Варда Склiра, патрикiя Петра iще багатьох полководцiв з'явився на бiлому баскому конi сам Iоанн Цимiсхiй. Iмператор почував себе чудово, бо пiсля багатьох безсонних ночей добре виспався в лiтньому палацi на Галатi. Уранцi вiн добре поснiдав i випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув спiви хорiв, i вiд усього цього в нього наморочилось у головi. - Многi лiта тобi, божественний Iоанне! - починали димоти. - Многi лiта, многi лiта, многi лiта! - пiдхоплювали хори. - Многi лiта Iоанну з августами! - вели далi димоти. - Многi, многi, многi лiта! - ще дужче славословили хори. Пiд величний спiв цих хорiв патрiарх подав iмператору дорогоцiнний скiпетр i золотий вiнець, а димоти послужливо пiдставляли Iоанну спини, коли вiн сходив з коня. Тут, на березi Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвiркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвiтами колiсниця, i димоти прокладали в натовпi шлях, щоб iмператор мiг до неї доступитись. Однак Iоанн Цимiсхiй не сiв у колiсницю, в якiй його не могли бачити. Вiн велiв поставити на колiсницю дорогоцiнну iкону божої матерi, вивезену з Преслави, i корони болгарських кесарiв. Сам же, одягнувши золотий вiнець i взявши в лiву руку скiпетр, скочив на коня, - о, в Константинополi всi знали, а тепер i пересвiдчились, який спритний наїзник iмператор! Так вiн i в'їхав до города - з вiнцем на головi, з скiпетром у руцi, з червоною багряницею на плечах. Того ж дня надвечiр iмператор зробив вихiд у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першего пiсля вiйни виходу. Папiя з своїми дiєтарiями кiлька ночей до цього не спали - мили мармуровi пiдлоги, натирали до блиску свiтильники й панiкадила, розвiшували по стiнах знамена й коштовнi тканини, оздоблювали все квiтами. Кожен iз сановникiв мрiяв попасти на цей вихiд, але iмператор велiв, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Нiмецької iмперiї, посла з Венецiї, усiх знатних чужоземцiв, полководцiв, i багатьом з сановникiв довелось навпочiпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким - сидiти за зачиненими дверима в Орологiї - сiнях перед палатою. У славi й пишнотi увiйшов iмператор до Золотої палати, сiв на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. I тодi до палати ввели кесаря Болгарiї Бориса. До нього одразу ж прикипiли тисячi очей. Тiльки тепер зрозумiв кесар, чому, залишаючи Преславу, iмператор велiв йому їхати слiдом за ним, чому його везли в закритому вiзку, чому зараз примусили ждати так довго в Орологiї на смiх i глузування всiм сановникам. Але в боягуза кесаря ще лишилась крихта надiї, i по знаку логофета вiн рушив вперед, попрямував до iмператорського трону. Це була страшна хвилина - iти i вiдчувати, що за кожним твоїм рухом стежать iмператор, посли, знатнi чужоземцi, тисячi очей. Кесар Борис боявся, що впаде. I вiн, мабуть, справдi впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на колiна перед троном iмператора. - Чому ти одягнув на себе багряницю й червонi черевики? - пролунав тодi голос iмператора ромеїв. "Кiнець!" - подумав кесар Борис, встаючи на ноги. I це справдi був кiнець: кiлька дiєтарiїв пiдскочили до нього й зiрвали багряницю, ще кiлька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарiї стояв серед Золотої палати. А втiм, вiн вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палатi. I тодi Борис згадав про бога, - адже якщо iмператор Цимiсхiй зiрвав багряницю з нього - кесаря, то в Болгарiї лишається ще патрiарх, який не пiдвладний нi iмператору ромеїв, анi константинопольському патрiарху i який зможе захистити його. - Я звертаюсь до бога, - заволав розвiнчаний кесар, - я кличу на помiч собi церкву i патрiарха болгар! Стиснувши уста, iмператор Цимiсхiй довго дивився на Бориса холодними очима, а потiм процiдив: - Да буде тобi вiдомо, що болгарський патрiарх також не iснує, - є лише константинопольський патрiарх, якому вiднинi пiдлягає й болгарська паства. Так по слову Цимiсхiя знищувалась Болгарiя - кесар її, церква. Та iмператору ромеїв було й цього мало. Вiн хотiв, щоб з кесаря Бориса, а вiдтак i з Болгарiї глузували не тiльки в Золотiй палатi, а й по всьому Константинополю, по всьому свiту. - Во iм'я отця, i сина, i святого духа, - сказав iмператор, - висвячує тебе моя вiд бога держава в магiстра... Блiдий i розгублений стояв магiстр Борис перед престолом iмператора i знайшов єдине, що вiн мiг зробити, - зiгнув колiна, поцiлував багряну сандалiю iмператора, вiд якої тхнуло пилюкою. Вiднинi вiн сам був пилом! Вiйсько Iоанна Цимiсхiя вiдходило вiд Дунаю дуже повiльно. Легiони ж його стояли, грабували, об'їдали города й села. Тiльки тодi, коли у гирлi з'явились першi хеландiї з Херсонеса й купцi на них розповiли, що бачили лодiї iз знаменами руського князя далеко в Понтi, легiони рушили з мiсця й подалися в гори. Пiсля них в болгарських селах стало ще важче й гiрше, бо новелою* (*Новела - указ.) iмператора Iоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам* (*Акрити - прикордоннi вiйська.). А вони були ще бiльшими п'явицями для убогих болгар, анiж легiонери. Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрiзь на вулицях. Акрити забирали все, що тiльки можна було ще забрати, - хутра, жито, останнє ягня. Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, вiн швидко дiзнався, що акрити з'явились в рiдному його селi. Був би Ангел здоровий - рушив би в гори, наточив нiж, вiдплатив би кров'ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навiть з цiпком вiн не мiг встати. Лежав у куточку бурделю на соломi, дивився на покровину, думав важку думу. Правда, вiн не був самотнiм. Бiля нього увесь час були сусiди, вони приносили йому їсти, лiкували рану, коли почались холоднi ночi, в ногах у нього ставили мангал* (*Мангал - жаровня, пiчка.) з гарячим вугiллям. Нi, самотнiм вiн не був, самотнi були в нього тiльки душа, серце. Це серце тоскно стиснулось i забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рiдного села, а далi важку ходу акритiв. Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидiв у куточку на соломi. - Встань! Вiн показав на покалiчену ногу. - Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах? Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритiв, i ненависть стиснула його серце. - Був, - вiдповiв вiн, - i нинi з ним серцем. - Собака! Берiть його! - закричав один з акритiв. Ангел не мiг ходити, i вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрiй дорозi. Це була неймовiрна мука. У нього болiла не тiльки нога, а все тiло. Проте, зцiпивши уста, вiн мовчав, тiльки раз чи двiчi з його уст зiрвалось страшне закляття. Був вечiр, коли Ангела прив'язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якiй ходили тумани, на заходi сонце вже сховалося за темнi гори, але на сходi промiння його дiставало ще до високих хмар i золотом обковувало їхнi крайки. Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гiлля, чув, як внизу викрешують вогонь. Вiн знав, яка невимовна мука й страхiтлива смерть чекають на нього. Вiн не боявся смертi, бо знав, що прожив правдиво, жив важко i пiсля смертi йому, може, буде легше, нiж тепер. Йому було невимовне боляче, що так довго, з великим трудом i все ж марно боролись вони з ромеями i що зараз вони поверженi, загибає Болгарiя i пiшла на схiд Русь. А тим часом внизу вже загорiвся вогонь, хвилею пiдiйнявся, обгорнув Ангела, а потiм клубочками покотився на долину дим, вогонь обiймав вербу, сухе дерево палахкотiло й трiщало. Ангел страждав. Вогонь палахкотiв, його тiло горiло... I коли Ангеловi вже було несила терпiти, вiн закричав так, що крик його чули в селi. Крик цей полинув далеко-далеко по всiй долинi, до Дунаю: - Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руськi! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю! З цими словами вiн i помер. Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри - все, що лишилось вiд Ангела. Пiзньої осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрiї до столицi iмперiї, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в маєтку патрикiя Романа. Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса. Болгарiя була переможена, але народу Болгарiї iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi її правували вороги iмператора - Шишмани. Але й у другiй половинi її, приєднанiй до Вiзантiї, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копiєм город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько ромеїв. Тодi ж перед станом римських воїв впала з неба, освiтила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Пiсля того iмператор i все його вiйсько так перелякались, що одразу покинули стан i помчали до Константинополя. Все ж вони не втекли вiд лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли вiйсько ромеїв проминуло долину й поспiшало пройти клiсури, на них великою силою напали болгари, перебили безлiч безсмертних i звичайних воїв, знищили всю кiнноту, забрали майно i захопили навiть намет iмператора Iоанна з скарбами. Не тiльки на сходi було неспокiйно; повстання й заколоти вiдбуваються в самiй iмперiї, в Азiї, у багатьох городах i землях над Середземним морем. Оголошуючи, що вiн вирушає на захист гроба господнього, iмператор Iоанн веде легiони в Азiю, вступає в Сiрiю, пiсля жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нiбито з голови Iоанна Предтечi, бере i накладає велику даяь на Анамею й Дамаск, перейшовши Лiванськi гори, вривається в Ворзо, каменя на каменi не залишає в фортецях Валанеї, Виритi. Але спокiй все ж не приходить до iмператора Iоанна, йому здається, що земля горить у нього пiд ногами, що свiт обернувся проти нього i що його оточують тiльки вороги. Iмператор Вiзантiї не помиляється. Протягом цiлого свого життя вiн був ворогом усiх i пожинав тiльки те, що сiяв. Божевiльний iмператор хотiв скорити свiт, свiт тепер мстився йому. Вiйною, кров'ю, нещастям iнших вiн хотiв побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навiки одвернулось вiд нього самого... Тепер вiн повертався з далекої Сiрiї до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Iоанна з його воями жаром дихали Аравiйськi пустелi. Де вiн проходив, там довго ще серед пiскiв височiли могили, хвороби i всiлякi язви нищили його людей. Вони були нiбито владарями свiту, але голодували в цiй землi, де все згорiло, а люди покинули свої намети й пiшли свiт за очi. I, як це буває, iмператор Iоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, i змусив найбiльшого свого ворога зробити ще один, останнiй крок. Уже коли вiйсько переправилось через Пропонтиду i iмператор побачив Вiзантiю, вiн звернувся до свого проедра Василя з словами: - Жадiбний, користолюбний Василю, це ти винен у всiх нещастях, якi невпинно переслiдують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобi найбагатшi областi Вiзантiї - Лонтiаду й Дрiзу. На знак своєї любовi й довiр'я я назвав тебе - першого з усiх паракимоменiв - проедром - першим пiсля себе. Ти ж обдурював i зраджував мене. Ти думав про себе й тiльки про себе. Ти не зробив нiчого, щоб Вiзантiя була мiцна й щаслива. Ти не дбав i про мене, свого iмператора. Це були вкрай несправедливi слова, бо досi проедр Василь, як найвiрнiший пес, день i нiч вартував бiля свого iмператора, виконував кожне його бажання, робив тiльки те, що велiв iмператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волi iмператора. Проедр не став сперечатись з iмператором. Вiн зрозумiв, що Iоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тiльки штовхнути василевса. Того ж дня вони заночували з iмператором недалеко вiд Олiмпу в домi патрикiя Романа. Патрикiй мусив багато чим завдячувати iмператору, вiн достойно й дуже щедро приймав Iоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю... Але в час вечерi трапилось щось незвичайне й страшне: пiсля заходу сонця на небi, низько над пiвнiчним обрiєм, з'явилась блискуча зоря, вiд якої пiдiймався вгору слiпучо-бiлястий, схожий на кiнський хвiст слiд. Обабiч зорi стали на обрiї кiлька жовтогарячих, нiби кривавих, стовпiв, що нагадували списи. - Проедре! - сполохано звернувся до Василя iмператор Iоанн. - Скажи, що вiщують цi стовпи й зоря? Проедр Василь не затримався з вiдповiддю. О, скiльки разiв у найважчi хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями iмператори Вiзантiї. I кожного разу вiн їх втiшав, аж поки сам не карав найлютiшою смертю. Так i тепер проедр Василь одразу вiдповiв iмператору Iоанну, а вiдсвiт далекої зорi освiтив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся. - О василевсе! Отi кривавi стовпи, що стоять на виднокрузi, - то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвiст бiля неї - то наша сила, легiони. Ти переможеш, iмператоре! Сп'янiлого iмператора ця вiдповiдь задовольнила. Вiн лiг, але не мiг заснути. Покликав проедра Василя, велiв налити келих вина. I проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив бiля серця. - Випий, iмператоре, i спокiйно заснеш! - сказав вiн. Iмператор Iоанн випив келих до дна i справдi заснув так, як давно вже не спав. Перед свiтанком iмператору стало недобре, вiн прокинувся вiд страшного болю в животi, грудях, бiля самого серця. - Проедре! - покликав вiн. - Що зi мною сталось? Я помираю... Iз свiтильником у руках проедр Василь довго стояв бiля ложа iмператора i примруженими очима дивився на його блiде, перекошене вiд болю обличчя... - Нi, iмператоре, - сухими устами вимовив проедр Василь. - Ти не помреш, ти - безсмертний, iмператоре. - Як можеш ти говорити менi про безсмертя, - крикнув роздратований i вкрай переляканий Цимiсхiй, - коли я бачу: ось вона - смерть! - Ти захворiв, - втiшав проедр, - вiд згубного повiтря Азiї, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш. Вони вирушили наступного дня увечерi, коли трохи охололо повiтря. Вмираючого iмператора поклали на ношi, якi почепили мiж двох коней. У нього заволiкало очi, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорi, що невблаганно висiла на пiвнiчнiй частинi неба. - Що це за зоря? - шепотiв спраглими устами iмператор. - Нi, це не моя зоря. Вона йде зi сходу, чуєш, проедре, зi сходу... Ми - отi кривавi стовпи, тiльки стовпи. За iмператором iшов Василь. Тут, у цiй пустелi, за ношами iмператора, вiн не був вже проедром, першим, тут вiн був останнiм. З трудом пересуваючи кволi свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополi, скоро тям не стане iмператора Iоанна i поховають його у храмi Спасителя на Халцi, який сам Iоанн i збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою вiн послав уже потай дромон... Але що дасть це Василю? Вiн - останнiй проедр iмперiї, вiн убив кiлькох iмператорiв. А цi три наробили для Вiзантiї стiльки, що нiколи вона вже не встане. Не встане i Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пiсок пiд ногами?! У великому Новгородi дзвонить дзвiн, i вузькими вулицями його з усiх кiнцiв на площу над широким Волховом iдуть, поспiшають мужi новгородськi, iдуть жони й дiти. З Волхова повiває свiжий вiтер, там стоять на укотях, колишуться на високiй хвилi широкi учани й шнеки, довгi лодiї з насадами, легкi струги. Вої й рибалки, якi стоять на цих лодiях, хотiли б побувати там, на березi, на площi, де лунає й лунає дзвiн. Але супротивна хвиля туди не допустить. I вони тiльки дивляться, як з усiх концiв Новгорода iдуть до площi мужi новгородськi, iде, високо пiднявши сокири, дружина,.. А от, бачать вони, iде князь новгородський Володимир, з правої руки вiд нього крокує воєвода Добриня, з лiвої - тисяцький Михало. Князь Володимир один пiднiмається на високий помiст, що стоїть одразу ж бiля вiчного дзвона, знiмає шапку. Вiтер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вiтер роздуває поли темного оксамитового платна, пiдперезаного широким шкiряним поясом з мечем i всiлякими окладами. - Мужi новгородчi, - починає князь Володимир, пiднiмаючи праву руку, у якiй мiпно затиснута його княжа шапка. - Отцi й брати мої! Я покликав вас сюди, на вiче, щоб повiдати - неспокiйно суть у нас на Русi, незгода є в городi Києвому... Свистить, реве вiтер, вiн пiдхоплює над Волховом бiлих чайок i несе їх, кидає сюди, до площi, де зiбралися мужi. Тут вони й кружляють, як бiла хмара, б'ються, скиглять. - Мужi новгородчi! - голосно каже князь Володимир. - Трудний час настав для Русi i нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега i поїде на землi Русi. Що дiяти маємо, робити, новгородчi, мужi мої? Якусь хвилину на площi над Волховом було тихо, так-бо вразила звiстка, яку повiв князь Володимир. А потiм з усiх усюд залунали голоси, схвильованi крики: - Не допустимо, княже, розбрату на Русi... Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землi верхнi, поїдемо супроти убiйника князя, заратуємо Русь! I вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайорiли шапки, звелися темнi, натрудженi руки. - Веди нас, княже! Пiдемо за Русь! Київ, 1.IX.1958