е хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!.. Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути - i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто знає, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд - старiйшина-витязь Воїк. Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився - Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, - край мiсяця нiби присипаний попелом. На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв - все кує й кує Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi... По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро - повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина. Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя їхнього роду - старiйшину Воїка. Вiн стояв - закам'янiлий воїн у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса - тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в'їлися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном. Тiльки обличчя воїна було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, - широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, - такий вiн дивився вiки й цiєї ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. I Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Василевс* (*Василевс - iмператор.) Схiдної Римської iмперiї Iоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг їсти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi. Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр* (*Проедр - перший мiнiстр.), постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, їх везли з далекої Сiрiї, Венецiї, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб'ями його лiкувати. Один тiльки лiкар - це був славетний Уне-Ра з Єгипту, - здавалося, розгадав таємничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Iоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить... - О, я розумiю... - прошепотiв лiкар Уне-Ра. Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу. Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав: - Ти, лiкарю, знаєш, що це за хвороба? - Так, - вiдповiв лiкар. - Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали... - Чому ти замовк? - зашепотiв проедр. - Iмператору Iоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi - в Єгиптi, у верхiв'ях Нiлу. - Ти божевiльний... Константинополь i Нiл... Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору? - Не знаю, - низько вклонився лiкар Уне-Ра. - Я говорю тiльки те, що бачу й знаю. - Прокляття! - скрикнув проедр Василь. - Та невже ж немає лiкiв, якi б припинили дiю тiєї отрути? - Я знаю такi лiки, - тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра. Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав: - Якщо вони є, їх треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чуєш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикiєм iмперiї, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса. Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував їх i, може, вилiкував би iмператора Iоанна, але наступної ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. Єдиний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Iоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп. Iмператор Iоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, - Iоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт. Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм'я Христа-спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Iоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла. Але все це були тiльки пустi слова - Iоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали бога, що ж до самого бога - вважав, що ще один храм йому не завадить. Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв - маючи незчисленнi маєтки в усiх фемах* (*Феми -областi.) iмперiї, вiн велить один iз них, - невеликий, пiд Константинополем, - продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучої хвороби. Iоанн Цимiсхiй робить це навмисне - божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Iоанна. Згадує Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонiєм, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азiї, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Iоанна. Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а єпископа адрiанопольського - Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а єпископ ствердив, висповiдався в своїх грiхах, благав єпископа бути посередником мiж ним i богом. Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непокоївся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав їх вiд себе, благав їх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з її лабетiв, жити, жити! Василiса Феодора весь час була з ним - перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб'я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр - паракимомен Василь - не залишав тепер Цимiсхiя. В одну з ночей Iоанн довго мовчки лежав на своєму ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусiї* (*Мусiї - мозаїки.) колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi. - I є одно, що не дає менi спати, одужати, жити, - раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос. Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав: - Ти про щось говориш? - Я говорю про те, - вiдповiв Iоанн, - що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi. По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка. - Але чому ти забув про мене? - запитав вiн. - Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе. - Проедре! - прохрипiв Iоанн. - Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi. - Спасибi тобi, василевсе, - схилив голову Василь. - I ще я вiрю однiй людинi в свiтi, - продовжував Iоанн, - яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебуває зараз далеко вiд Константинополя. - Ти про кого думаєш? - Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю. Проедр мовчки стояв перед iмператором. - Я звик вгадувати твої думки, - сказав вiн, - знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона єдина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон* (*Дромон - великий корабель.). - Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з'явиться в Константинополi. 2 Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Iоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полiєвкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софiї, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю. Iмператор Iоанн додержав слова - усi цi роки Феофано жила у Вiрменiї, в городi Анi* (*Анi - столиця Вiрменiї.), як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi її дочки - Зоя й Анна. На десятому роцi менша її дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна. Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, - завзятою, упертою, жорстокою, в свої тридцять п'ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали її, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодної зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам її, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi. Однаковим лишилося й серце Феофано - рiк за роком у нього збиралась образа, жадоба помсти, ненависть до Iоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв'язана бiльше, нiж з Iоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру своєму Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Iоанна Цимiсхiя. I Феофано готувалася до боротьби з ними - тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв* (*Iшхани - аристократiя, знать (вiрм.).), раз i другий їздила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами* (*Азнаури - дворяни (груз.).), Феофано знає, що робить, - у Грузiї й Вiрменiї безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити їхнi землi, i Ашот, i Давид - вороги iмператорiв ромеїв, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати їх щирим другом. Впливає й краса Феофано, боже, до чого чудова ця удовиця-василiса! Не забуває Феофано ще одного - недалеко звiдси, в Каппадокiї, пiдiймали повстання проти Iоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений у Амазiї, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiчає в Анi його прихильникiв - все в цьому свiтi може знадобитись! Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменiї, ожив духом. Вард Фока добре пам'ятає свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд її краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить. У Константинополi також пам'ятали про Феофано. У Вiрменiї вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров'я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано. I от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв їй негайно повертатись до столицi iмперiї. Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменiї й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксiнському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-ромеї боялись вирушати в небезпечну путь. Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало її й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-ромеї боялись у цю пору року скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, - вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азiї. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Iраклiя, дромон наближався до Константинополя. Iнодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед - на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрiєм висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому. - Ти чого тремтиш, мамо? - запитувала перелякана дочка Анна. - Там, - вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, - над Евксiнським Понтом лежить страшна земля - Русь, мешканцi якої дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, їдять сире м'ясо, не вiрять у Христа, моляться своїм дерев'яним богам. I вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, їхнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя. - Але зараз вони не йдуть на нас? - О нi, дочко, - посмiхнулась Феофано. - Iоанн Цимiсхiй достойно провчив їхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись їх надалi, завжди. Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що їй розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останнє, - що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала: - А до них далеко, мамо? - О так, - уже засмiялась Феофано, - туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого їхнього города Києва їхати ще мiсяцi. - Це справдi дуже далеко, - засмiялась i дiвчинка. - Я не боюсь їх, - закiнчила вона зухвало. Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона поїде до далекої Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Київ? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньої василiси Феофано з туго нап'ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд. 3 Нiхто в Константинополi не бачив, як однiєї темної ночi дромон з Вiрменiї проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi - напроти Влахернського палацу, - як пiзнiше до цього корабля пiд'їхали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй. На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушне стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду свої весла, - всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в їхню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало - свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано. Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодiї розрiзав рiнь. Впала походня. Чиїсь руки пiдхопили Феофано, її повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам'яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява. - Привiт тобi, василiсо! Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса - о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя тут, у Константинополi! Вiн ступив до неї ближче й узяв її за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого - скопець, проедр iмперiї, й Феофано - колишня василiса, а нинi - жiнка в темному покривалi. - Ти така ж, як i колись, Феофано, - промовив проедр Василь. - Ти була й нинi є найкращою жiнкою свiту. Скинь з своєї голови цей чорний саван. - Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось? - Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далекої дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксiнському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш їсти? Тут є з чого вибрати. Пий, їж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далекої дороги. - А за кого ж пити? - посмiхнулась Феофано i сiвши до столу, взяла келих з вином. - Вiн помирає, - сказав проедр, - скоро, либонь кiнець. - Яка в нього хвороба? - Ти знаєш, Феофано. - Мiй порошок з Єгипту? - Так, вiн. - Ця отрута дiє дуже швидко. - Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втра тив силу. Крiм того, Маленький* (*Цимiсхiй - маленький (вiрм.)) виявився дуже мiцним Вiн подихає вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець - Для чого ж ти кликав мене? - О Феофано, нам треба зробити дуже багато В iмперiї неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азiї спалахують повстання за повстанням. - Тепер я добре знаю Малу Азiю, - посмiхнулась Феофано. - Це - справжнiй вулкан, який кожної години може вибухнути: Сiрiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними -араби... - Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! I в Константинополi неспокiйно. Я розумiю й знаю все це, - холодно сказала Феофа но. - Але що менi до цього? - Це моя й твоя справа, Феофано. Iоанна скоро не стане... - I що? Ви пожинаєте те, що посiяли. Iоанн має нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, її патрiарх благословить. Проедр посмiхнувся. - Не тiльки Феодора, є й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, - це тобi, напевне, зрозумiло, - не влаштовують нi Феодора, нi - ти не ображайся, Феофано, - нi твої сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Малої Азiї. - I кого вони приготували? - Менi здається - Варда Склiра. Ти добре його знаєш - вiн був полководцем Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти їх престол. - Варда Склiра я знаю, - промовила Феофано. - Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором. - I це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумiєш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв твоїх, нi тебе - Вони не допустять, тебе, - засмiялась Феофано. Говори правду, проедре! - Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв твоїх i мене також, - згодився проедр. - Тепер ти менi подобаєшся, Василю, - поглузувала з проедра Феофано. - А мусить бути так, - встав i ступив близько до Феофано проедр, - коли Iоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть твої сини, поряд з ними як регентша й соправительниця. а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, - проедр благальне подивився на Феофано, - буду тим, ким i був - вашим, твоїм паракимоменом, проедром. Феофано так хвилювалась, що їй важко було дихати. О, якi величнi обрiї вiдкривались перед нею! Вiрити своєму щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював її й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Iоанном. - Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? - суворо сказала Феофано. - Так, Феофано, обох... Я домiгся того, що Iоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумiєш все зробити. Що ж, василiсо, - пiдняв вiн келих, - може, ми тепер вип'ємо за наше щастя й успiх?.. - Вiн помовчав i кiнчив: - Та ще за те, щоб Iоанн швидше зайняв своє мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа-спасителя! - О нi, - вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. - Я вип'ю за те, щоб Iоанн ще пожив... доки ми не закiнчимо своєї справи. 4 Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Iоанна, але в проедра скрiзь - i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi - стояли свої люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, вона, як етерiот* (*Етерiот - охоронник.), разом iз сторожею другої змiни пройшла до Великого палацу, там її повiв переходами начальник етерiї Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч. Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Iоанн i Феодора. Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх - з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, - о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними. Зараз на цьому ложi лежав Iоанн Цимiсхiй - той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано. Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Iоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв її ненаситну пристрасть. На ложi лежав кiстяк Iоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова - облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах. - Iоанне! - голосно промовила вона. - Вiтаю тебе, василевсе! - Феофано! - глухо прозвучало в спочивальнi. Щоб не заважати їхнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi. - Ти мене, либонь, не пiзнала, - промовив Цимiсхiй. - Вiдтодi як розбилось... як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано? Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа. - О нi, - сказала Феофано. - Ти - хворий i змiнився, але не страшний. - Проклята хвороба! - хвилювався вiн. - Нiхто її не знає, а вона мучить, виснажує моє тiло й душу. Я вже втратив усi сили. Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на неї - таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано. - Спасибi, що ти приїхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiваєшся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софiї, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi виїхати до Вiрменiї. - Не порадив, а вислав, - не стрималась Феофано. - Так, так, вислав; того вимагали обставини. - Я згадую нiч у Софiї, - промовила Феофано, - i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачуєшся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати - i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тiльки для чого, для чого, Iоанне? Вiй безпомiчно озирнувся по спочивальнi. - Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один. - Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софiї. Пригадуєш, ти сам говорив про це. - Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба. - Ти захворiв, Iоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку. Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi. - Ти думаєш, хтось мiг це зробити навмисне? - Не тiльки мiг, а й зробив. - Але хто? Невже вiн? - Iоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр. - О нi, - одразу ж вiдповiла Феофано. - Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн. - Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi... бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром. - Є отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки... - А далi? - Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. - Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть? Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки. - О нi! - впевнено вiдповiла вона. - Проти кожної отрути є лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувала б тебе. - Спасибi, що ти мене пiдтримуєш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати її ще раз i ще раз. - Чоловiк або жiнка, - коротко процiдила Феофано Вiн пильно з западин свого черепа дивився на неї - Ти думаєш, що це жiнка? - Жiнка i чоловiк. - Феофано! Скажи менi правду. - Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора... я чула про неї ще у Вiрменiї, а тепер i в Константинополi, - це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть тримає тут свої легiони. Феодора i Склiр - для них це було б непогано. - Який жах! - говорив вiн. - Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я її... Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр - невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що їхнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть. Феофано байдуже нiбито сказала: - Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Iоанне. Пам'ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, врятує тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки. - Спасибi, Феофано! Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора. - Iмператор мусить дiяти спокiйно, - нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. - У тебе є багато ворогiв. - Я знаю, що в мене i в тебе є багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, - також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. - Нинi ще досить одного мого слова - й усе буде, як я хочу Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки сама жди мого слова. - Прощай. До побачення, любий василевсе! 5 У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй - сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа. - Помираю я, отче, - почав iмператор. Патрiарх смиренно сказав: - Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров'я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантiї й усього свiту. - Нi, отче, днi мої порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi мої розпорядження. - Великий василевсе, - говорив патрiарх, - церква день i нiч молиться за твоє здоров'я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене - патрiарха, а якогось адрiанопольського єпископа... Хоч, правда, - закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д'горi, - всi ми рiвнi перед богом: василевс, патрiарх i єпископ також-де, а перед смертю тим бiльше. Iмператор розумiв образу старого патрiарха. - Я кликав багатьох i багатьох осiб, - сказав вiн, - i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. I ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, - коли iмперiї було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi її пiльги, якi забранi були в неї передаю їй храми, дам землi в Македонiї й Фракiї. - Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки. - Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi свої грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд бога... - Говори, василевсе, а я iменем господа бога вiдпущу тобi всi грiхи. - Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб. Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Iоанна. - Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано - дружини Романа... - О, розумiю, - суворо промовив патрiарх, - спорiдненiсть третього колiна, а церква забороняє кровозмiшання до шостого колiна... Пам'ятаю, патрiарх Полiєвкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком її дiтей... А тут справа гiрша. - Мучусь, отче... Як стану я на суд перед престолом господа бога?.. - Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх. - Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його... - Воля твоя буде виконана, василевсе... Церква розриває твiй шлюб з Феодорою. Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Iоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Iоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор - кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою є кровозмiшанням. З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше - що Iоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення своєї мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступної ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд - до Проту. I, звичайно, Феодора не була Феофано - надiї повернутися в Константинополь не мала. Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiдає про Малу Азiю, - там усе кипить, часто спалахують повстання, Сiрiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Iверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першої-лiпшої нагоди, щоб напасти на Вiзантiю. Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполягає, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперiї. - Iмператорська десниця, - закiнчує проедр Василь, - призначає доместиком легiонiв у Малiй Азiї славетного нашого полководця Варда Склiра. I Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиляє низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить її, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн - кращий полководець iмперiї, саме iм'я якого було грозою для ворогiв* (*Склiр - жорстокий.), славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислухається весь синклiт, нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь. 6 Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг. У таку нiч звичайно кожна людина почуває себе недобре, ховається десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантiї Iоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав. З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтримує серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, - але йому вже нiщо не допомагало. Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля важко перекочувалось камiння. У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь. - Я спав? - запитав iмператор. - Так, ти спав, - вiдповiв проедр. - Феодору вислали? - Так, досi вона на Протi. - А Вард Склiр? - Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь. - Як дуже шумить хвиля... Зачини проедре, дверi, вiкна... Мене дратує цей шум... Проедр виконав загад Цимiсхiя. - Отепер краще... Тихо... Навiть дуже тихо... Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано... - Зараз пiзня година, завтра вона буде тут. - Проедре, ти чогось не договорюєш... I чому ти так дивишся на мене?. Ти думаєш... ти думаєш, що я вмираю? - Ти помираєш дуже довго, довше, нiж треба... - Що?.. Зiбравши всi сили, Iоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим. - Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моєї смертi? - Так, - пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. - Я давно, давно вже хочу твоєї смертi, бо ти - нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене - сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу... Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту... Iмператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип: - Феофано! - Мовчи! - голосно промовив проедр. - Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, - це i є твоя остання отрута... - Боги! - Тепер тобi вже нiхто не допоможе. 7 Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна. Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу* (*Перу - берег Золотого Рогу.) народжується ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. I ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерiї. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно. - Вiчна пам'ять iмператору Iоанну, - долинув у свiтлицю гучний крик, - нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!.. Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце її нестямно калатало. "Вiчна пам'ять iмператору Iоанну", - отже, цiєї ночi його не стало. "Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!" - отже, сини її сiли на трон. Так закiнчилося все з Iоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились. Але чому, чому ж мати їх - порфiроносна Феофано - не знає, що сталось цiєї ночi у Великому палацi, чому вона довiдується про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя? Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожної хвилини, до неї з'явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть її у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Iоанн, а Василь i Костянтин - її ж сини. Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, їй треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси. А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софiї молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золотої палати, проедр Василь звернувся до них iз словом. Чому ж вiн не кличе її? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi... Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить їй чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з покоїв, спускається вниз. Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей... Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це її вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у свої покої. Там, зiрвавши з голови, шиї, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: "Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!" - скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв. Отже, проедр Василь не допустив її до трону. 8 Схiдна Римська iмперiя - Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси її - Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з'єднали в'єдно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт своєю силою, приєднували до iмперiї новi й новi землi в Європi, Азiї й навiть Африцi, - у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами. Проте цi часи минули, вiд всемогутньої колись iмперiї вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання - зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ самої Вiзантiї не раз пiднiмались проти iмператорiв. Час, у який василевсами були Роман I i Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi - коханцi Феофано Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй, i, нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантiї - iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань. Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Iоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому тримається Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв'язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав'язав. Важко в самiй iмперiї: у фемах її кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених її нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма маєтками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикiї, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в Європi й Малiй Азiї. Важко доводилось Вiзантiї i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперiї протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, їй належали землi вiд Варязького* (*Варязьке море - Балтiйське море.) до Середземного моря, майже вся Iталiя, острови на Середземному морi. Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперiєю iмператор Никифор Фока, але перемогти її не мiг. Iоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона I, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд - її легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагн