ула скласти угоду з iмперiєю, дочка iмператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч вiд Вiзантiї, скеровує його проти полякiв, чехiв, Русi. Не турбувався проедр Василь i про пiвденнi межi Вiзантiї. Там, в Азiї, завжди було неспокiйно, Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй все своє життя скоряли цi непокiрнi землi. Вард Склiр хотiв сiсти на Соломоновiм тронi, що ж, якщо вiн хоче зберегти своє життя й честь, нехай повоює в Аравiйськiй пустелi. Разом з Вардом проедр розкидав по Азiї всiх його поплiчникiв, - пустеля велика, непокiрних земель багато, вони, як голоднi пси, блукатимуть у сипких пiсках, лизатимуть гаряче камiння, а в цей час проедр Василь робитиме свої справи. Iнше турбувало тепер проедра Василя: пiвнiчнi й схiднi межi iмперiї... Доки Вiзантiя тремтiтиме перед Болгарiєю й Руссю, доки Константинополь здригатиметься вiд скаженого гiперборейського* (*Гiперборейський - пiвнiчний.) вiтру, доки Болгарiя й Русь загрожуватимуть Вiзантiї? Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарiєю й знав, що в той час, коли iмператор Iоанн бився в Преславi й Доростолi, у захiдних волостях Болгарiї пiдняли повстання комiт* (*Комiт - правитель областi, комiтопул - син комiта.). Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потiм комiтопули Давид, Аарон, Мойсей i Самуїл невпинно поширювали своє царство, нинi сидять у Веденi, готують похiд проти Вiзантiї. Неспокiйний був проедр i за Русь - там, як розповiдали купцi, пiсля загибелi Святослава сiв на престолi в Києвi син Святослава Ярополк, два його брати князюють в iнших землях Русi. Але що думають князь Ярополк i його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи нi, чи не з'єднаються вони, крий боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до римського папи або, що ще гiрше, до нiмецького iмператора? Вiйна! О, проедр Василь тремтiв, думаючи про вiйну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Вiзантiя не тiльки не виграє її, а втратить усе. 9 Проедр Василь поспiшає. Вiн велить привести до Великого палацу кесаря Болгарiї Бориса й довго розмовляє з ним. Кесар Борис має жалюгiдний вигляд: темне платно на ньому вицвiле й ветхе, сам вiн схуд, збляк, у нього тремтять руки, очi клiпають. I не дивно - вiн нинi не кесар, а магiстр, iмператор Iоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палацi як в'язень, з ним є жона Марiя, двоє дiтей. Проедр цiкавиться здоров'ям Бориса, запитує про його дружину Марiю й дiтей, розповiдає про те, що роблять у Болгарiї Шишмани. - Проклятi комiти! - виривається в Бориса. - Вони розривають Болгарiю на шматки, загублять її. Проедр Василь посмiхається всiм своїм безбородим обличчям, пiдбадьорює Бориса: - Але Болгарiю ще можна врятувати, i Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани - вони вискочки, самозванцi, в них немає й краплини царської кровi. Борис розправляє плечi, в словах проедра рiшучiсть i упертiсть, вiн немарне нинi покликав його до себе. - Так, великий проедре. Шишмани - вискочки, самозванцi, їх нiколи не пiдтримають болгари. Тодi проедр Василь переходить до дiла. - Покiйний iмператор Iоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, - каже вiн, - але мертвих не судять. Боговiнчана десниця iмператорiв наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобi корону каганiв, багряницю й сандалiї... Ти з братом своїм Романом, - суворо й повагом каже проедр, - поїдеш до Болгарiї й посядеш трон у Преславi. У своїй борнi ти можеш розраховувати на повну помiч Вiзантiї. Борис низько схиляється й цiлує кощаву руку проедра Вiзантiї. Вiн негайно, не втрачаючи нi одного дня, виїде до Болгарiї. Але з ким, з якою силою? - Проедре Василю, - каже вголос про це Борис, - на кого ж я можу покладатись у борнi з Шишманами? Проедр посмiхається. - Кесарю Борисе, - глузливо цiдить вiн, - тiльки-но ти сам казав, що болгари нiколи не пiдтримають Шишманiв. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять пiдтримати? Звичайно, надiятись на те, що ти одразу збереш вiйсько, не доводиться. Земля в Болгарiї надто гаряча, ти мусиш дiяти спроквола, повiльно, спираючись на боляр, боїлiв, кметiв* (*Боляри, боїли, кметi - бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.). Дати тобi своє вiйсько не можу, бо тодi Вiзантiя мусить почати вiйну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти i тiльки ти повинен почати повстання проти Шишманiв - для початку я тобi дам невелику дружину з легiонерiв, сам збирай вiйсько в Болгарiї. - А корона? - вирвалося у майбутнього кесаря. - Тобi вiдомо, - спокiйно вiдповiв на це проедр Василь, - що Iоанн Цимiсхiй вiддав корону болгарських каганiв у святу Софiю. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолi в Преславi, одержиш корону. Кесарю - кесареве! Вiдступати? Нi, кесаревi Борису вже пiзно це робити. Проедр Василь повертає йому корону, але одягти її на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря нi з чого вибирати! Проедр Василь запрошує до своїх покоїв у Великому палацi патрикiя Феодора. Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток лiт з русами, смiливо перетинав кожної весни Руське море й пiдiймався вгору Днiпром до Києва, де мав свiй двiр, склепи, рабiв, на осiнь повертався з навантаженими всяким добром хеландiями до Константинополя, - його навiть прозивали Феодором Бореєм* (*Борей, Бореас - пiвнiчний вiтер, пiвнiч (гр.).). Проедр Василь добре знав патрикiя Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довiдатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливiшi завдання (купцi Вiзантiї завжди були очима iмператорiв у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василiками до печенiзького кагана* (*Каган - князь.) Курi, коли Iоанн Цимiсхiй замислив убити князя Святослава. I патрикiй Феодор виконав тодi завдання Цимiсхiя, знайшов над Днiпром Курю, дав йому двiстi кентинарiїв, а каган навеснi дiждався князя - вбив його на островi Хортицi. Тепер проедр Василь i патрикiй Феодор зустрiлися як давнi знайомi, друзi. - Я чув, патрикiю Феодоре, - почав розмову проедр, - що ти тiльки-но прибув з Києва. - Так, проедре Василю, я прибув з Києва три днi тому. - Ти їхав морем? - Нi, по Борисфену й Понтом я боявся їхати. На цей раз я їхав кiньми через землi тиверцiв i уличiв, а потiм через Болгарiю. - I, чув я, ти знову вирушаєш до Києва? - Зараз зима i всi шляхи на Русь закритi, але навеснi я неодмiнно виїду в Київ. - Ти - справжнiй рус! - засмiявся проедр. - Руса з мене нiколи не буде, - жартом на жарт вiдповiв патрикiй Феодор, - хоч багато русiв вважають мене своїм ромеєм. - Ти, казали менi, навiть маєтки маєш на Русi? Феодор Борей посмiхнувся. - Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм i чужим богам. - Але вiруєш ти в єдиного бога? - А вiрую тiльки в єдиного бога, i iмператори Вiзантiї, й ти, проедре Василю, це знаєте. - Так, iмператори знають i вдячнi тобi. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава. - Я нiколи нiкого не вбивав, - суворо промовив патрикiй Феодор, - князя Святослава вбив каган Куря. - За наше золото... - Так, золото було наше, - згодився Феодор. - А тобi не страшно там, у городi Києвi? - А чого ж менi боятись? Не один я сиджу в Києвi, є там нашi купцi, i, крiм мене, двори їхнi є на пiвночi Русi - в Новгородi. Торгуємо, проедре Василю, i торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще бiльше можемо купити в них. - А як руси ставляться до наших купцiв? - Добре! Руси, проедре, дуже мирнi люди i нiколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшнi тiльки тодi, коли хтось iз зброєю вдирається до них... А ми, вибачай менi на словi, вдираємось i вдираємось до них. - Слухай, патрикiю, - проедр схопився з крiсла й пройшов кiлька разiв по палатi, - зараз Вiзантiя не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годi! Я сам бачив вiйсько їхнього князя Iгоря пiд Константинополем, Святослава - на Дунаї... Дяка богу, що цей варвар убитий. А нинi що робиться на Русi? - Що саме тебе цiкавить, проедре? - Великий палац київських князiв. Патрикiй Феодор посмiхнувся. - Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києвi немає. - Мене цiкавить не сам палац, а князi. - Розумiю... на Русi нинi сидять сини князя Святослава. - Скiльки їх? - У Києвi сидить Ярополк, пiд Києвом у землi древлян - Олег, вони - сини Святослава й угорської князiвни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгородi - вiн син князя Святослава й рабинi. Проедр Василь здригнувся: син iмператора й рабинi не мiг чути цих слiв. - А хто з них, - запитав вiн, - найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикiю, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти. - Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишнi iмператори нашi, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русi, тодi швидше можна буде її й скорити... - Я бачу, що ти мене розумiєш, патрикiю! Гаразд, будемо дiяти. То який же князь руський найбiльш придатний для Вiзантiї? - Тiльки київський князь Ярополк. Вiн - християнин, дуже любить славу, ненавидить братiв своїх, особливо сина рабинi Володимира. - Вiн одружений? - Нi, проедре. Тебе, бачу, i це цiкавить... - Цiкавить, i навiть дуже, бо ти поїдеш весною до Києва не тiльки як купець, а як наш посол, разом з тобою поїде кiлька слiв, а може, i єпископ... По дорозi до Києва ви мусите знайти печенiгiв. - Ти замислив убити Ярополка? - Зовсiм нi! Навпаки, ти знайдеш печенiзького кагана. - Курю? - Нi. Курю вже знають, вiн для цього не годиться. Ти знайдеш iншого кагана, даси йому золото, щоб вiн їхав до Києва й уклав мир з Ярополком... - Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який вiзьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навiщо це? Я нiчого не розумiю, проедре I - Пiзнiше ти все зрозумiєш... А тим часом слiдом за печенiгами ви поїдете до Києва, повезете князевi Ярополку дари, укладете з ним мир, а крiм того, повезете може князевi й жону. - О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князевi Яропол ку брань бiльшу, нiж покiйний iмператор. - На цей раз брань буде без кровi. - А навiщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути бiльше, нiж на бранi.. 10 Над самим берегом Тiбру, на кам'янистому пагорбi Ватiканi, оточена ровом i валами, стоїть похмура кам'яна споруда з вежами, високими стiнами, мостом, що пiдiймається на нiч, важкими залiзними ворiтьми. Такi ж споруди видно й на iнших горах - Авентiнi, Квiрiналi, Капiтолiї, - всi цi фортецi охороняли колись древнiй Рим, що розкинувся понад Тiбром i в долинах, його величнi храми, палаци, форуми, базилiки, пам'ятники, багатства. Та споруда на Ватiканському пагорбi над Тiбром - це не тiльки фортеця - колись пiд її стiнами точились жорстокi бої, лилась людська кров, нинi ж тут живе з своїм конклавом намiсник бога на землi - римський папа. У пiзню годину ночi ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, вiн сидить i розмовляє з єпископом Львом, який тiльки ввечерi прибув до Рима з Константинополя, куди їздив потай, як купець. - Отже, iмператора Iоанна не стало... - Так, всесвятiший, господь бог покликав його до себе. - Певен, що господь бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантiї. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин. - Над ними стоїть все той же проедр Василь. - О - посмiхається папа, - цей проедр - хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Iоанн. - Це правда, - згоджується єпископ, - вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже виїхав до Болгарiї, а на Русь вiн збирається послати своїх слiв i єпископiв. Єпископ замовкає. У палатi, де вони сидять, панує тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчної сторожi на вежах Ватiкану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки - вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй... Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, єпископ нестерпно хоче спати. Але папа не вiдпускає його, схилившись на стiл, думає. Зовнi нiщо не виказує, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м'яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м'яка посмiшка. У головi папи пролiтає тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки. З Ватiканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згадує давню Римську iмперiю, цезарiв її i iмператорiв, силу, вiд якої колись здригався весь свiт. Римська iмперiя! О, її уже немає, уся пiвнiчна й середня частина давньої iмперiї захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантiї. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi - цi двi iмперiї владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперiї цезарiв, загрожують самому Риму. Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадує свого попередника папу Iоанна XII, - у той час коли нiмецький король Оттон I захопив Пiвнiчну Iталiю, брав городи Середньої Iталiї i вже загрожував Риму, папа Iоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив їх до Рима. Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон I не мав сили посуватись далi в Iталiї, гiнцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя - iмператори ромеїв, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим. Оттон I пише папi Iоанну XII, що вiн згоден зупинити своє вiйсько й не пiде на Рим, але вимагає, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецької iмперiї, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперiєю. Священна Римська iмперiя нiмцiв - це було зухвальство й просто божевiлля, - нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперiєю, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою. Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною? Папа розумiє, що криється за вимогою нiмецького короля. Iмперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну їй у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намагається поглинути весь свiт, нинi їй можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, - папа Iоанн згоджується коронувати Оттона. Але Iоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, й тому вимагає, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд їхньою рукою повиннi бути Рим, Iталiя, всi країни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, єрусалимською й константинопольською церквами. Папа Iоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував їм, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення єпископiв i суду над ними. Король Оттон знав, що Костянтинiв дар - це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватiканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону. Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперiєю, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв. Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в їхнiх руках лишалась сила, з допомогою якої можна було зробити набагато бiльше, нiж зброєю, - тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити свої права мечем. У цьому папам пощастило. Слуги Ватiкану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францiї, Англiї, весь Захiд заливала хвиля католицизму. Нiчого не могли вдiяти слуги Ватiкану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов'янських земель, ще року 956-го в Нiмеччинi при Магдебурзькому єпископствi було створено двi новi єпархiї - "Раrtibus infidelium"* (*Раrtibus infidelium - областi язичникiв (латан.)) - для Польщi й для Русi. Самочинно створивши цi єпархiї, Оттон I i папа Iоанн XII дiють i далi: призначають "єпископом руським" Адальберта, посилають його до Києва. Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький iмператор i римський папа, - не стала навiть розмовляти з "єпископом руським", люди ж руськi вигнали Адальберта з Києва, а весь його почет перебили. - Ми також почнемо розмову з київським князем, - пiдводить нарештi голову й каже єпископу Льву папа Бенедикт. - Ти не будеш довго спочивати, єпископе, а виїдеш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi - на Русь. Єпископ дивиться на папу зляканими очима. - Боюсь, що мене там жде доля Адальберта. - Iсторiя з Адальбертом не повинна повторитись, - заспокоїв переляканого єпископа папа. - Єпархiї для язичникiв нинi не iснує, руського єпископа в Магдебурзi немає, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо. - Цi князi - язичники, варвари! - Нi, варвара й язичника князя Святослава вже немає. Iмператор Оттон повiдомив мене, що в Києвi сидить син його Ярополк. Вiн - християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiдає й нашу вiру. Ти, єпископе, на шляху до Києва заїдеш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, - закiнчує вiн, - пошлемо своїх слiв у Київ, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилає спочатку свої легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними! На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарiї був захоплений акритами* (*Акрити - прикордоннi вiйська Вiзантiї.), i вже наближався до Родопiв* (*Родопи - Ватiканськi гори.), бачив удалинi зеленi передгiр'я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта. Вiн був не один, поряд з ним на конi їхав брат Роман, їх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв - все, що мiг дати йому проедр Василь. Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, - що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю? Через це кесар, переїжджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих боїлiв, кметiв i боляр просив у них помочi, радився, як йому бути? Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч - грошi, а найпаче людей, - назбирали їх сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше. Так i наближався кесар до Родопiв - з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню воїнiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, - допомогти той не може, а думає, либонь, сам про корону кесаря, - вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрадається в Болгарiї, як злодiй. Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини.) в Родопах, наблизиться до древньої Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере воїв, пiде з ними проти Шишманiв. Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах* (*Катун - хижа чабана.) на одному з перевалiв, прокинувся на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар - засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах. "Либонь, вiвчарi", - подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними. - Дружино! - крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. - Ми їдемо далi, на Преславу... Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом. - Хто ви? - заволав Борис. - Ми - болгари, - вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч. - То добре, - сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. - Тодi слухайте! Я - син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем... Царство мi* (*Царство мi - царство моє (болг.).), - натхненно заволав вiн, - рiдна земле, я повертаюсь до тебе! Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря. - Ти сказав правду, - промовив бородатий болгарин, - у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не знаємо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеїв. - Як смiєш ти, раб, так говорити зi мною - кесарем Болгарiї? Обличчя у бородатого було суворе й безжальне. - Не сам я говорю, так говорить вся Болгарiя, земля i люди... Геть, гречине! Борис вихопив меч. - Дружино! - пролунав його сухий, хрипкий голос. Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв. Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка - вiн вцiлив кесаревi просто в череп. Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися їхнi конi, осiдлали їх i рушили в гори. Через тиждень вої опинились у Воденi - фортецi, що притаїлась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, - це була нова столиця Болгарiї. У Воденi сидiв тодi Самуїл - наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дунаєм, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Iоанном Цимiсхiєм i князем Святсславом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе - ворогом Вiзантiї. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини - Давид, Мойсей, Аарон, Самуїл. Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли, й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарiї Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з'єднати сили, щоб бити вiйсько iмператора Iоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарiї час сидiли в своїх городах i областях, ждали, хто ж переможе - Цимiсхiй чи Святослав, - i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi вої залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в свої руки всю Болгарiю. Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарiї, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше - через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з'єднувати Болгарiю, робити це було вже пiзно - вся Схiдна Болгарiя з її рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi. Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантiєю, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях* (*Харатiя - пергамент з шкiри.) написано, що вiн i помер, сидячи на конi. Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарiї, вони не розумiли, що там i тiльки там - над Дунаєм i Руським морем, на широких долинах i над рiками - вирiшується й буде вирiшена доля Болгарiї, вони прагнули безкровної борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi. I ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантiєю наближалась. Iмператор Iоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова - його акрити стоять над Дунаєм i в долинi, йдуть i йдуть у гори. Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантiєю вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, - вiн оголошує саму справжню вiйну болгарам, посилає легiони проти Шишманiв. Що ж робить i що має робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi вої пiшли за Дунай, а їхнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лишається вiч-на-вiч з своїм ворогом Вiзантiєю. I, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посилає послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона I, який обiцяє допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, - муж вiзантiйської принцеси Феофано думає про iнтереси не Болгарiї, а Вiзантiї. У цей же час Давид приймає послiв вiд папи римського Бенедикта, що, виявляється, багато чув i знає про кровопролитну вiйну в Болгарiї, обiцяє допомогу в боротьбi з Вiзантiєю. Давид, звичайно, вiрить у це, бо немає в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й римський папа. Папа посилає Давиду на знак своєї прихильностi корону з священного города Рима. Проти римської корони пролунав один тiльки голос - патрiарха Дамiана, який, проклятий константинопольським патрiархом, пiсля Доростольської битви тiкає в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними переїжджає з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос - патрiарх Дамiан доживає вже останнi днi на свiтi. Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману - якщо папа римський дiє хрестом, то Вiзантiя дiє мечем: пiд городом Сера ромеї вбивають у бою Давида, Мойсей падає мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, - у Захiднiй Болгарiї залишаються два сини старого Шишмана: Самуїл, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi. Кесаревича Романа привели до комiта Самуїла босого, бо вiн розбив свої черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях. - Що це? Кого ти привiз, воєводо Петре? - звернувся Самуїл до бородатого воїна, що супроводжував Романа. - Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що їхав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, їхав колишнiй кесар Болгарiї Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили. - Ти зробив справедливо, воєводо Петре, - дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмiє переступити межi Болгарiї. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це? - Брат Бориса - Роман, - вiдповiв воєвода Петро. - Вони їхали разом. - Ха-ха-ха! - засмiявся Самуїл. - Отже, ромеї посилали сюди двох кесарiв разом. - Нi! - подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарiї, а пiзнiше в Константинополi. - Нi? - далi смiявся Самуїл. - Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Iди, Петре, - звернувся вiн до воєводи, - ти, либонь, дуже стомився? - Так, комiте, дорога була далека. Мої вої стоять пiд дверима. - Добре! I воєвода Петро вийшов. Самуїл встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини. - Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? - обернувся до нього й запитав Самуїл. Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись? - Недавно проедр Василь велiв Борисовi їхати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата... - Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря? - Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави. - Хитро дiє Вiзантiя, - засмiявся Самуїл. - Як i завжди, загрiбає жар чужими руками. А ти? Чого ти їхав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем? Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль. - Я - кесар?! - пролунало в палатi. - Слухай, комiте Самуїле, ти жартуєш, бо знаєш - я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарiї... - Нi, я не жартую i не знаю, чому ти їхав з братом Менi здавалось, що коли загибає один кесар, корону одягає його брат. Роман крикнув: - Я говорю правду, як перед богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарiї, бо я не людина, Iоанн Цимiс хiй забрав у мене все, все... - Ти про що говориш? Роман подивився на Самуїла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть. - Вiн оскопив мене, - сказав Роман, обхопивши голову руками. Комiт Самуїл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина. - Романе! - голосно покликав вiн його. Той пiдняв голову, й Самуїл побачив на очах його сльози. - Слухай, Романе! - звернувся вiн. - А ти служитимеш менi? Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважає, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його - сина кесаря - своїм рабом? - Служити тобi? Не знаю, комiте Самуїле, як би я мiг служити тобi. - Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, - промовив Самуїл. - Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам? - Болгарам? - одразу ж вiдповiв Роман. - Згоден. - Ти й служитимеш їм... Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що стоїть у Скопiї, на Вардарi. - Спасибi, комiте, за честь i довiру, - тихо промовив вiн. - Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi зроблю все щоб помститись ромеям. 2 Меч i щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках - поряд з шоломами й топорами перших князiв київських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Iгоря. Меч i щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил своїх, нi життя! Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу. Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга. Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти зброєю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй - наставник, пестун.) - воєводу Блюда. Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуєм Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Києва, назвав воєводою Гори. А Блюду тiльки цього й треба було - як воєвода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов їй у довiру, став уєм Ярополка. Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi - володiти зброєю може навчити княжича Ярополка не тiльки воєвода, а й кожен гридень, адже i вуєм улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв - чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, - ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх своїх трьох синiв; виїжджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Києвi Ярополка, в землi Деревськiй - Олега, а Володимира послав у Новгород. Слiд сказати, що Святослав так робив не з власної волi - Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Києвi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi - не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Києвi ж сiв Ярополк. Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку - високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий - дуже гарний був княжич Ярополк. Але, як це iнодi буває, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у своїх дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею. Так було, коли Святослав воював у Болгарiї й на Дунаї. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у своїй землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк. Коли до Києва дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гiнцiв. Правди нiде дiти, їм обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся київська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород. Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на зброї, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. I Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами. Але ж Ярополк не додержав своєї присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати - з них один син рабинi - управляють землями. Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, - тихий, дуже несмiливий князь сидiв у своїй глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Iскоростенi, справно посилав у Київ дань, давав воїв, виконував усi уроки. Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, - i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й воєводство, мужi й старцi Гори зiбрали в своїх руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; їм уже мало було города Києва й Полянської землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях. - Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревської... Пошли, княже, в Iскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань. Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воєводу, сина Свенелда Люта, який став бити в її лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою, воєводську дань. Покарати Люта виїхав з дружиною сам князь Олег - на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, - наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi своєї. Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й воєводи ненавидiли цього нащадка свiонiв* (*Свiони - шведи), але гомонiли, бо хотiли бути хазяїнами всiх земель, а деревляни вбили воєводу, деревський князь вийняв меч проти Гори. Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Iгоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув... Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега. Невдовзi туди прибув Ярополк. Вiн схиляє колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдкається, - за що його вбили. Що сльози?! Хто їм повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка. Ранньої весни, тiльки затужавiв Соляний шлях* (*Соляний шлях - давнiй шлях з Києва до Криму), у полi за Днiпром з'явився невеликий загiн печенiгiв: деякi - на конях, частина - в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по їхньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед своїх кликунiв, якi й сказали, що це їде в Київ на поклiн до князя Ярополка каган орди Iлдея. На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани їздили на поклiн до їхнiх князiв, старi, бувалi вої говорили: "Стережись хозарина на Iтилi-рiцi, ромея - над морем Руським, а печенiга - скрiзь у Дикому полi"; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Києва послали гiнцiв, якi б дiзнались, що i як їм робити. Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Iлдею, стоячи в Золотiй палатi пiд зброєю свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька. Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Iлдеєю, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит. У високих, шитих iз цапиної шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Iлдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив: - Ми приїхали, щоб дiзнатись про здоров'я великого князя, усiх воєвод i бояр руських... - Дякуємо, кагане! А як тобi їхалось у полi i як здоров'я твоє й iнших каганiв? - Спасибi, княже! I я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари. Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Iлдеєю, розвернули мiхи й поклали перед князем дари - сувої фофудiї* (*Фофудiя - схiдна тканина.) з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану* (*Байдана - кольчуга.), криву шаблю в золотому окладi. - За дари дякуємо й даємо свої. Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу. - Твої дари дуже щедрi, - говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. - Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з твоїми отцями й проливали руську й свою кровь. Мої орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Києвом. Хочемо вiрно тобi служити. Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Києва, бо зi сходу на простори мiж Iтилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половцi, кимаки, огузи - орди, що вийшли в кiнцi Х ст з глибин Азiї.), о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Iлдеєю iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi. Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Iлдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi далi йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з'єднатись з легiонами ромеїв i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Iлдеї: - Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi. I князь Ярополк вiдповiдав: - Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашої дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й уличi.