Так князь Ярополк заради слави своєї уклав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнної фофудiї, iржаву байдану й отруєну шаблю вiддавав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i уличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзької любовi й зради людям своїм. Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами: ще каган Iлдея не покинув Києва, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi. Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Києвi, каган Iлдея мчав з своєю дружиною в Дикому полi, до Києва ж їхали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги. 3 Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi, у маї-розмаї, вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй - справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями. На хеландiях приїхали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв ромеїв Василя й Костянтина, що хотiли говорити з київським князем. О, коли б то були живi княгиня Ольга й син її Святослав! Вони знали, що гречини - льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантiї з'явились у Києвi. Сли iмператорiв - славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папiїв Великого палацу Лев, єпископ з Сопунi Никодим та купець Феодор, - тiльки їх завели до Золотої палати, почали: - Божою милостю, вiд василевсiв Римської iмперiї Василя i Костянтина ми, василiки, б'ємо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти. Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились воєводам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги їх пiднесли ближче дари iмператорiв. Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит - оксамит.), сувої найтоншого венецiйського алтабасу* (*Алтабас - атлас.), бархати з Флоренцiї, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси* (*Вiнiси - гранати.), жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя* (*Узороччя - прикраси.). - За дари дякуємо, - вiдповiв князь Ярополк, - а iмператорам ромеїв зичимо здоров'я, довгих лiт життя, щастя. А потiм василiки почали розмову - тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну. - Iмператори ромеїв стверджують мир i любов мiж Вiзантiєю i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Александром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Iоанном Цимiсхiєм. Ми - руськi люди, - вiдповiв на це Ярополк, - та кожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами ромеїв князi нашi, - вiчна їм пам'ять, - Iгор, Ольга i отец мiй - великий князь київський Святослав. - Iмператори ромеїв не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, - продовжили василiки, - а бажають їх змiцнити помножити. У Золотiй палатi почувся шепiт воєвод i бояр, - вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями ромеїв доспiхи князя Iгоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлiє в пiсках над Руським морем, над Дунаєм, у Болгарiї! О руськi люди, рiдна земле, чи чуєте ви нинi ромеїв?! Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв... I утверждається, множиться мир з Вiзантiєю - купцям грецьким дозволяється торгувати не тiльки в Києвi, а в усiх городах Русi, київський князь дасть iмператорам воєнну помiч, аще виникне в цьому потреба... Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиняє василiкiв, що старанно записують ряд* (*Ряд - умова, договiр.) на харатiях. - А коли буде надоба, - каже вiн, - iмператори ромеїв мусять допомогти й Києву, дати воїв з хеландiями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь - запалювальна рiдина.). Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройне допомагала Вiзантiї, київськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в ромеїв. Проте василiки посмiхаються й записують до харатiї те що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк єпископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську єпархiю на Русi встановлену ще патрiархом Фотiєм. Ярополк вагається - християнин, оточений боярами, воєводами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, - християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотiєм Київську єпархiю. Та вiн знає, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди київських князiв, через що князь Iгор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю. Ярополк знає й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людiє її моляться богам старим, дерев'яним i не приймуть християнства. - Я не знаю про єпархiю Фотiя, - хитро каже Ярополк, але одразу ж додає, що на Русi є чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволяє грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, - а це вже зрада Русi, князь Ярополк ламає слово батька, вiдкриває дверi до Русi найлютiшому вороговi. Так говорить князь Ярополк з василiками ромеїв у Золотiй палатi, пiсля чого запрошує їх на обiд у стравницю. I саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори ромеїв бажали б закрiпити мир i дружбу з київським князем його шлюбом з жоною царської кровi, що царiвна ця нинi гостює в Херсонесi i скоро може бути в Києвi. Князь Ярополк, сп'янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислюється, згадує розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга їздила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?! - Я зустрiну й з честю прийму в Києвi царiвну, - каже василiкам князь Ярополк. А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однiєї зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя якої ховалось пiд темним покривалом. На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайної краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум'янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi. "О боже, - подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлiєю, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, - де народилась i як потрапила до Києва ця красота незрiвнянна?" Вiн запрошує Юлiю до Золотої палати й довго розмовляє там з нею, пiзнiше вона йде в княжi покої, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збирається пир, на якому Ярополк дає великi дари василiкам iмператорiв, пiднiмає за здоров'я царiвни, келих з медом. Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п'є, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, думає важку чорну думу. Так минає кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлiєю i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною. Однiєї ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра. I раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонної глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали... Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях* (*Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi є в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашої ери).) справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на таємниче небо. Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi. - О Юлiє! - говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Київ. - Ти чуєш звуки бил - це мої сторожi вiтають нашу любов, ти чуєш голоси Гори - це все людiє славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, - це сам бог вкриває нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, - це знамено для всiєї Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов! В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула свої оздоби, її руки простяглися до Ярополка. 4 Княгиня Юлiя дуже швидко призвичаїлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно - у Києвi в той час жило чимало ромеїв, що приїхали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожної весни на Почайнi зупинялись хеландiї купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали свої двори. Так було не тiльки з ромеями - Київ добре знав тодi свiонiв, що вiльно їздили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Києвi; над Почайною цiлий конець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв. Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя - могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воєводськими жонами, та вони й самi одна поперед другої намагались побувати в теремi нової княгинi. А вже боярськi й воєводськi жони! У них тепер тiльки й було розмови: - Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одягається як! А ходить! А говорить! I вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлiї тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя. За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен їздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно. Особливо ж багато християн з'явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, - купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Iскусєв, Вуєфаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики церковнi сосуди. Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй встановив єпархiю руську, в Києвi з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Iгоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарiї сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i її онукiв, священиками в перших київських церквах. Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Києвi, анiж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цiєю ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях. Мало було християн лише серед воєвод i тисяцьких, i то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Вiзантiєю вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воєвод деякi, як-то Вовчий Хвiст Слуда потай ходили до церкви над Почайною. Коли ж на Горi з'явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Києва й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Вiзантiю. Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав їм або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити єпархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори ромеїв, бо вiн же був нинi родичем їхнiм, мав прияти, як i вони, славу. Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Києва приїхала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя їхали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло. Проте вiн розумiв iмператорiв - їм, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi - вiн у Києвi, а ще один - Володимир - у Новгородi. На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору. Вона приїхала до Києва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою її полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились її груди, стан, стегна, - Київ i Гора пiшли на користь Юлiї, вона розцвiла, як дивна квiтка. Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутнє, хотiв мати сина царської кровi, але Юлiя не признавалась, не говорила, що збирається стати матiр'ю. - Ти - справдi великий князь, - почала розмову Юлiя, - у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала. Поклавши руки на її плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей. - Чим же я кращий? Скажи, Юлiє! - Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе є надiйна пiдпора - воєводи твої й бояри, мужi, дружина. Київ - це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв. - Чому тiльки схожий? Юлiя, напевне, давно готувалась до цiєї розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити. - У Вiзантiї є один тiльки iмператор, вiн - заступник бога на землi i єдиний господар, василевс всiєї iмперiї. Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка - порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, вiн не є господарем всiєї Руської землi. - У Константинополi, - вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, - нинi є два iмператори - Василь i Костянтин, на Русi є два князi... Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала. - У Константинополi нинi, - з посмiшкою сказала Юлiя, - справдi є два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперiєю править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi. Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлiї. - Так, - згодився вiн, - князь новгородський Володимир - мiй брат, але ми сини не однiєї матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн - син рабинi. - А хiба син рабинi може бути князем? - запитала Юлiя. - Батько мiй Святослав поставив мене князем у Києвi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж - у Новгородi, але зараз уже Олега немає, нас лишилось двоє - я та син рабинi Володимир. - Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? I чи не боїшся ти, що цей... твiй брат з'єднається з якоюсь iншою iмперiєю, пiде проти тебе? Ярополк розумiє, на що натякає Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру. - А Вiзантiя менi допоможе? - запитав Ярополк у Юлiї. Довга хвилина мовчання. Юлiя думає - майбутнє висить на лезi меча. - Iмператори ромеїв тобi допоможуть. На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi богородицi на вiзантiйськiй iконi. 5 Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, їхало два священнослужителi - єпископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у вiзку, їли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озброєних вершникiв. Так вони дiстались до города Києва з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка. Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв їх у Золотiй палатi, вислухав. - Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше - польського князя Мешка. I папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче. - Спасибi папi римському, що памятає про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, - вiдповiв на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й їм мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю? - Як слуги господа, дбаємо не токмо про свою паству, думаємо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, твої сусiди - поляки, княже Ярополче, - також мають єпископiв вiд папи. Бажали б ми й приїхали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги. Князь Ярополк вiдповiв на це: - Я християнин. Єпископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi. - Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв? - Нi, я прийняв її вiд болгарських священикiв. - На болгарських священиках немає благодатi божої, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають. - Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам. - Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiймає весь свiт. Ярополк довго думав. - Думаю, вiра християнська прийде на Русь, - повiльно сказав вiн. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати її всiм своїм людям. На все свiй час... - Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш її вiд нас. Папа римський благословить людей руських i дасть їм церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями київських князiв. Ярополк розумiв, чому цi священики з'явились у Києвi, - отже, не тiльки вiра, а й зброя була в їхнiх руках. - Святi отцi, - вiдповiв вiн, - про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми своїми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважає нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi! 6 I тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й дiди... Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, - вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Iлдеєю й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дунаєм, - вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi ромеї прибули до нього в Київ i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, римського папи, - ось сли нiмецького iмператора Оттона й єпископ папи римського сидять у нього в Києвi, захоче князь Ярополк - Русь навiки побратається з Вiзантiєю, зрадить Вiзантiя - разом з нiмецьким iмператором вiн покарає ромеїв... "А коли, - думав Ярополк, - сли нiмецького iмператора й єпископ римського папи поїдуть з Києва до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними ? " - Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, - каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. - Кличу Володимира до Києва, нехай у Новгородi буде тiльки посадник! - Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужi. - Ми тобi пiдпора в цьому. Брань?! Хто знає, князь Ярополк думає, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побоїться, приїде до Києва, а вже тут його покарає, знищить Гора. - Посилай гiнцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Києва!.. Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руської землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить. Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато воєвод i тисяцьких. - Я посилаю гiнцiв до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Iлдеї, - нехай вони по ряду з нами дадуть помiч. Бояри й воєводи думають - сили нинi в Гори невеликi, дружина - нечисленна, на земське воїнство мало надiї, але ж їм справдi мусять допомогти й допоможуть ромеї, печенiги! - Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! - гуде Золота палата. Вони одностайнi в замислах своїх, - заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати єдиним господарем Русi, ненаситна Гора бажає брати дань з усiх городiв i земель. Пустити на Русь ромеїв i печенiгiв, воювати чужими мечами - що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство - в князя. У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i воєводам келихи, з яких спадає жовтувата густа пiна, п'ють гучно, смакуючи, передихують... Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки. - Пiдемо за тобою, княже! Вели їхати слам. Ми з тобою єдинi. Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiгає тонкими устами. Але вона спокiйна, очi її поблискують, грають. Ближчими днями гiнцi виїжджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли - до печенiгiв i ромеїв, - над землею Руською нависає хмара, буде гроза, кривавий дощ. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Звiстка про те, що робиться в Києвi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир. Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорської князiвни - Ярополк i Олег - з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир - робочич, син ключницi. Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем! Та нiколи Володимир не виказав своїх почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко. Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько - хто ж вiн - не муж, не коханий, - батько навiть не знав, чи жива Малуша? Батько ж так любив Малушу, мрiяв про неї, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про неї, i полюбив її, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив. Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв: - Со братами своїми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твої робитимуть по покону отцiв - будь в'єдно з ними... Вiн говорив це, знаючи, що їде, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малушi. I Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Iдучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цiєї полунощної землi - часто з великим болем згадував Київ - там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша. Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про неї. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi її не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув її крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з її уст, поклала руку - дуже теплу й нiжну - на його голову... Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав - яка ж вона, його мати? Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Київ, - велика земля Новгородська, на полуднi впирається в Полотську волость, на заходi тягнеться до Ємi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги її б'ється суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь - на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збирає в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки київському князю. А земля ця й неспокiйна - за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Iтилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй - налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi. I уже кiлька разiв об'їхав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайної сили люди її, полюбив вiн i Новгород - це ж вони, лiпшi мужi, бояри, воєводи новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспоїти i вскормити, i все зробили, - твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й воєводи, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, - воєвода, уй Добриня. Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж київський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря. Багатий Володимир i знатне його боярство й воєводство добре берегли пiвнiчнi україни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати. Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Київ, брата Ярополка. Виявилось, що й Олег недолюблює Ярополка. Сидячи в Деревлянськiй землi, знає його чорнi намiри, жде нагоди об'єднатись з Володимиром. Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Києва, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як київському князевi честь i славу. Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Києвi, Олега - в Деревлянськiй землi, його, Володимира, - в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочиває в Перунових садах. А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега. Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира. Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата. Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спирається на дужу київську Гору, має велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, деревлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода. А з Києва йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк приймає в Золотiй палатi печенiзького кагана Iлдею, укладає з ним мир, дає йому городи й землi над Днiстром, - Новгород вирує, воєводи й бояри лютують - як може київський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати їм пожалування? У Києвi князь Ярополк приймає слiв Вiзантiї, укладає з ними мир, обiцяє збройне допомагати, дозволяє ширити богопротивну християнську вiру ще й одружується з грецькою царiвною... Новгород лютує. Непокоїться, уболiває i князь новгородський Володимир. Разом з князем Володимиром непокоїться i вуй його - воєвода Добриня. Горе юного князя - його горе, княжа доля - Добринина доля; вiн не тiльки воєвода: Малуша, мати Володимира, - сестра Добринi, вiн його рiдний дядько. Нiхто цого не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня її брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за її загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав вуєм свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто знає, якi почуття керували князем, - страждаючи все життя вiд глибокої рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина... Добриня ж думав про це не так. Володимир - син Святослава, i хто б не був його матiр'ю, вiн є нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя своє вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi їхнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя - Володимира - й привiз його в Київ, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?! Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабюii, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. I нiхто, навiть сам Володимир, не знає, що Добриня - син ницого Микули-любечанина - його дядько. I не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн воєвода, права рука князя, живе в злагодi з воєводами й боярами новгородськими, здобуває князевi - княже, собi - своє. А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування - терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у своїх руках скотницю Новгородської землi, у теремi своєму Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом. Так i жив Добриня - у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i воєводством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня - права рука князя Володимира. А боярам i воєводам є про що дбати - у Києвi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й воєводами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiлив теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, воєводи, купцi. Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв - боярина Волдути, що мав терем над Волховом, по-гостi бiля озера Онего, а ще один - аж над Крижаним морем, воєвод Тудора, Iваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости - в п'ятинах* (*П'ятини - п'ять частин Новгородської землi.), воєвод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло. I навiть бiльше - якщо у бояр чи воєвод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й воєводами або у домi когось iз них, - про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн їхнiм заступником i перед князем. А там трапилось ще одно - неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього - немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi - уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на воєводу Добриню. Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi воєводи, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня. I нiхто не знав, що воєвода Володимира має iншу, свою думу - раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темної ночi, як велiв покон, умкнув її i запер у своєму теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування; дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну. 3 До Новгорода прибули гiнцi з Києва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку їм велено було вiддати тiльки в руки Володимиру. Вiн прийняв гiнцiв, узяв у них грамоту, прочитав її i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле своїми гiнцями пiзнiше, вiдпустив їх. Того ж дня гiнцi Ярополка виїхали назад до города Києва, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й воєвод Новгорода. Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробивається свiтло, зараз i його немає - за стiнами терема вже нiч. Але князь Володимир поспiшає, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм воєводам i боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгородi. I вони прийшли сюди - стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами. Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому Їх промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними. У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски. - Чолом тобi, княже! - прокочується в палатi. Князь стоїть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що увiйшли в палату з ним разом, вiчник* (*Вiчник (у Києвi - ларник) - писар того часу.) Жигар вмощується бiля самого помосту з берестяними своїми звитками, гострими залiзцями - вiн запише все, що велить князь. - Бояри мої, воєводи, мужi, посадники з п'ятий! - звертається до всiх князь Володимир. - Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд київського князя Ярополка. Вiн зупиняється на якусь хвилину, виймає з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортає й не читає - кожне слово цiєї грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi - вперше за всi лiта - князя київського Ярополка своїм братом. - Князь київський Ярополк, - каже далi Володимир, - пише менi, аби їхав я до Києва, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, - пише Ярополк, - зумiємо правити землею з города Києва... - Хто це "ми"? - виривається в темному кутку палати. - А Новгород що ж, не може мати свого князя? - глухо лунає ще один голос. Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запитує. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання. - Про кого думає князь Ярополк, - вiдповiдає вiн людям, - всi ви, мужi мої, знаєте. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами ромеїв, учинив мир з печенiгами, нинi думає, либонь, спертись на них. - Пускає ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого вiн думає? Що каже про Новгород? Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, вирує мiж скель, виривається з берегiв. - Князь Ярополк пише про нас, - вiдповiдає Володимир, - у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику моєму... Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палатi стає так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шугає вiтер. I враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець - вiн викидає вгору свiй бубон, кiлька разiв б'є в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв воєводи. - Не буде так, як замислив Ярополк, - чути багато голосiв. - Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо! У зливi голосiв, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав. - Мужi новгородчi! - звертається вiн. - Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi... Тодi наперед протискується, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Нiхто не гнiвається. Михало такий - хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i ггятини, сам їздив до Києва просити князя, вiн привiз сюди й Володимира. - А я ужо скажу, - з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. - Ужо я скажу, - суворо й грiзно продовжує вiн, - i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? - раптом вибухає вiн.-- Де ми живемо? Хто ми є? Воєвода запитує, але не жде вiдповiдi, вiн звертається, либонь, до душi своєї, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжує: - Ми, новгородчi, блюдемо закон i гюкон отцiв наших, самi усгрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ятаєте, новгородчi, як було з свiонами - їхнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом* (*Ярл - полководець.) оголосив себе нашої землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Iзборськ, а тiкав звiдти, аки вовк... Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, знаємо, що князi Олег i Iгор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Київ i про Новгород. Коли княгиня приїхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Києвi сина Ярополка, а Олега у деревлян, - просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi? - Так, Михале! - загомонiли всi навкруг. - Правду говориш, дiло, слухаємо... - Зараз почуєте! Все почуєте! - вiв далi Михало. - Ужо я скажу. Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те