вiн сказав так: - Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києвi, то бачився i говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", - сказав я йому. "Знаю, i сам хочу дати, - вiдповiв менi покiйний князь, - iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Києвi, Олега посилаю в землю Деревлянську". - "Володимира", - вiдповiв я. "А ви знаєте, хто вiн є?" - "Усе знаю, i Новгород знає, - сказав я князевi Святославу, - через те й просимо його". - "Даю вам Володимира, - промовив князь Святослав, - то є мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." - "Спасибi, - подякував я князевi, - не турбуйся, вспоїмо, вскормимо..." Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси: - Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити... - Ми тебе поїли й кормили, життя вiддамо за тебе княже! - Аще так, не коримось Ярополку... Не вiзьмемо його посадника... Клич вiче, княже!.. - На Київ, княже, на Київ!.. Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша. - Так, людiє мої, - промовив вiн. - Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами своїми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твої робитимуть по покону отцiв - будь в'єдно з ними. Аще зрадять покон - бути їм в татя мiсто..." - Бути Ярополку в татя мiсто! - заволали всi. - На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. - Клич, княже, вiче! Веди нас на Київ! Князь Володимир помахом руки зупинив їх - Як же поведу вас, людiє мої? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги - брати Ярополковi, ромеї - його друзi, вiн поведе з собою полян, деревлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi... А ми, новгородчi, пiдемо з ким? - Усi полунощнi землi пiдуть з нами - весь i меря, чудь... Пiдемо на брань - i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чує, де правда, а де зло... Князь Володимир дивиться на бояр i воєвод. - Так, - каже повiльно вiн. - У тяжкi години Русь i її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзнається правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?! Володимир замислюється. За стiнами палати виє й виє полунощний вiтер, вiн пробивається навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату. - Дивлюсь на схiд, - веде далi Володимир, - бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Київ... - Не клич їх, княже! - Дивлюсь на захiд - бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли їхнi разом з священиками папежу римського побували в нас. - Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже! - Не вiрю, - твердо каже Володимир. - Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у своїх землях укласти. - Поїдемо, княже! - встають усi в палатi. - Веду вас! - рiшуче промовляє Володимир. - А в пiдмогу покличу варягiв - вони вiри своєї не нав'язують, нових поконiв не дають, воюють за золото. - Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти - там i ми! 4 Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам'яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги їх - одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його - Фрiгг, а найлютiший - син їх громовержець Тор, що причаївся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кидає стрiли-блискавицi на купцiв i воїв, якi їдуть до Упсали. Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв - на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодiї бiля крутих скелястих берегiв Упсали. Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi їм письмена, подекуди стояли висiченi з каменюк постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi. - Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! - закричали ярли. Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота. - Конунг Олаф жде новгородського князя... З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й покої пробивається крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, стоїть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги. З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину. Олаф Скетконунг - немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на шиї волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста. Вiн стоїть бiля столу в кутку свiтлицi - одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi - до колiн - штани, на ногах високi пiдкованi чоботи. - Чолом тобi б'ю, Олафе Скетконунгу, - починає князь Володимир, - прийми дари вiд мене й Новгорода. Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболинi хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камiнь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв - для конунга, емалi - для його жони, лунницi з сканню - для дочок. - Добрi дари ти привiз, гардський княже, - вiдповiдає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - країна городiв (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?* (*Свеарiке (або Свiонiя) - Швецiя.) Вони сiдають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами. - Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землi - i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Iде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києвi-городi... - Київгард, - примружує очi конунг Олаф. - О, я багато чув про нього. - Тому я й прибув до Свеарiке, - продовжує князь Володимир. - Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi воїв. Вої-свеї, - закiнчує князь Володимир, - хоробрi, їх знає весь свiт. - Так, у свiтi знають наших воїв, - згоджується конунг Олаф. - Та й самi мої вої люблять далекi походи. Але вони, - конунг посмiхається, - дуже люблять городи, землi, дань. - Городiв i земель я дати не можу, - вiдповiдає князь Володимир, - то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять iноземцiв. А золото твоїм воям дам. - Це буде довго? - До Києва-города й назад - рiк. А може, вої твої попливуть далi, до Вiзантiї. - Двi тисячi воїв... Рiк, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду. Тiльки темнiє, в ущелинi за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалюється безлiч вогнiв, народжується спiв, чути людськi голоси. Шляхом, що в'ється над морем, до цiєї ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами* (*Гiрдмани - охоронники.), їде з ярлами i лагманами* (*Лагмани - управителi земель.) Олаф Скетконунг. Ще одна колiсниця прямує за першою, в нiй сидять князь Володимир, воєводи новгородськi, вони пильно озираються навкруг. Горять смолоскипи, їхнi вiдблиски розiрваними разками намиста вiдбиваються на пiнi прибою, iржуть сполошенi темрявою й вогнями конi. У священнiй дiбровi, в храмi, колони якого пiдпирають викладений залiзом дах, уже все готове для тiнгу* (*Тiнг - урочистi збори.) й священної жертви. Служницi накрили килимами й поставили в храмi лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здiймається до неба високе полум'я вогнища, воно освiтлює великi, зробленi з каменю й дерева постатi богiв Одина, Тора, Глера, Нiорда. На широкiй площинi перед iдолами в обкладеному каменем колi стоять блискучi мiдянi чашi, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерцi.), ще далi в темрявi у загородi поблискують великими очима й тупотять конi й корови, роздратовано хрюкають кабани. Усi запрошенi прийшли на тiнг, лунають протяжнi звуки бил, ярли й лагмани займають свої мiсця на лавах, слуги стоять навкруг. Олаф Скетконунг сидить на тронi, вiн слухає, як поволi стихає людський шум, - чути тiльки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом мiж колон видно великi червонуватi зорi. - Ярли й лагмани! - починає Олаф Скетконунг. - Я велiв нинi скликати тiнг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський - князь з країни городiв руських.) Вольдемар, вiн просить дати допомогу, щоб пiти пiвнiчними рiками на полудень до Київгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу? - Скiльки треба воїв? - пiдводиться з лави ярл Фулнер. - Двi тисячi. - А яку князь Вольдемар дасть нагороду? - лунають звiдусiль голоси. Починається торг, який невдовзi закiнчується успiшно. Тодi старший гiрдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потiм князю Володимиру два роги з медом. Це - не звичайнi роги, з яких п'ють усi, аi братафули* (*Братафули - священнi, клятвенi чашi.), гiрдман, щоб очистити мед у них вiд земної лжi й чвар, подає їх конунгу й князевi через розкладене на землi багаття - вогонь очищає все, вiн зробить чистим i мед у рогах. Конунг Свiонiї i князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловiчої статi, як це велiв закон, кров їх зiбрали в мiдяну чашу i тепер глаутейяами* (*Глаутейн - кропило.) кропили воїв, а служки подавали їм смаженину. Пiзня нiч. В Упсалi, в горах на березi - скрiзь тихо, тiльки море розходилось, неспокiйнi хвилi б'ють i б'ють у скелi, як жорна, перевертають камiння, стогнуть, ревуть. У кутку великої свiтлицi Олафа Скетконунга пiд балдахiном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постiль, заслали її чистими простирадлами, свiтло-синьою, золотом перетканою ковдрою. Проте конунг не спить. Вiн стоїть бiля розчиненого вiкна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слухає шум роздратованого моря, жадiбно ловить свiже повiтря. За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим iм'ям* (*Фулнер - гидкий, одворотний (швед.).) - праве око ярла прикриває чорна пов'язка, нiс нагадує дзьоб коршака, на верхнiй щелепi в нього гострi зуби - справжнi iкла кабана, у ярла великi, схожi на гриби вуха. Про що думає Олаф Скетконунг? О, зустрiч з конунгом Гольмгарда, промови на тiнзi, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином - все це викликало в ньому цiлу зливу думок. Конунг думає про Свiонiю, Норвегiю, Данiю - три землi, що обiймають усю пiвнiч за Варязьким морем. Це - чудовi землi, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря i гори, ущелини й затоки, лiси... Близькi, рiднi конунгу Олафу й сусiднi землi - Данська, Норвезька, конунг Данiї евен Твескегг i конунг Норвегiї Ерiк - близькi родичi Олафа Скетконунга, Ерiк i зараз сватає його дочку Астриду. Здавалося б, жити в мирi й любовi цим пiвнiчним землям, великi в них одали* (*Одали - земельнi володiння.), є лiси й рiки, в морях повно морського звiра. Проте не сидять на рiдних землях свiони, норвежцi, датчани. Як i давнi їх предки, мрiють вони про далекi походи, наскоки на чужi городи й землi, про золото й срiбло, яке можна звiдти привезти з собою. I вже вони виборознили всi моря й океани, варягiв бояться Париж i Рим, конунг Канут багато лiт залив кров'ю Англiю, король Едгар за десятки тисяч фунтiв купував у нього щороку мир, з великого розпачу навiть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд - дань (дат.)) Кануту. А в цей же час кораблi варягiв iдуть далi й далi, досягли пiвденних морiв, уже в їхнiх руках Карiатi, Росано, Герачi, Орiя, Козенца, Торенто, Брундузiум, перед ними тремтить Сiцiлiя, Калабрiя, Апулiя, вони завоювали Ломбардiю, Канiто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто... У той час коли конунги Данiї, Норвегiї переможно проходили моря й океани на заходi й далекому пiвднi, конунги Свiонiї думали про землi на схiд вiд Варязького моря - про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, якi незчисленнi багатства мають князi Русi i їх люди, цi багатства, либонь, були не меншi, нiж усi скарби Парижа, Лондона i ще багатьох городiв, узятих разом. I вiкiнги з Свiонiї перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англiї, Францiї, Римськiй землi. Але в Гардарику вiкiнги Свiонiї нiчого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгардi, оголосив себе ярлом цiєї землi, але неспокiйнi новгородцi не допустили його до свого города, й вiн змушений був сидiти рiк за роком у Ладозi... Не пощастило й iншим ярлам - шукаючи добутку, ярл Синеус тiкав аж у Бiле озеро, в землю весi, ярл Трувор захопив Iзборськ, але змушений був тiкати й звiдти. Вiкiнги Свiонiї вдавались до хитрощiв: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з пiвночi ходити на лодiях з Варязького до Руського моря, а далi й до грекiв, вони клали в свої подiї зброю, прикривали її згори хутрами, досягали далеких городiв на Днiпрi, а там, вчинивши вночi штрангуг* (*Штрангуг (вiд шведського Stran - берег, hugg -удар) - десант, висадка на берег.), пробували захопити цi городи. I от князь Гольмгарду Володимир звертається до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати двi тисячi воїв, щоб вiн мiг помститись за кров брата, зробити лад у своїй землi. - Слухай, Фулнер! - одвертається нарештi вiд вiкна й каже ярлу конунг. - Ти з двома тисячами наших воїв iдеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князевi убити свого брата й утвердитись у Києвi - це мало для cвена. У походi дивись, ярле! Нехай Володимир вбиває Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своїх воїв. Мiж Новгородом i Києвом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд - це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'єднається з Ярополком i вони перемагатимуть Володимира, допоможи їм, якщо не вийде в Полотську - може, пощастить у Києвi. Фулнер слухає, й посмiшка заливає його спотворене обличчя. Нi, немарне старого ярла прозвали жорстоким! 5 Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонiї, разом з ним приїхало й двi тисячi воїв Олафа Скетконунга. У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив їх до города, лодiї ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливає до Iльмень-озера. Але що могли зробити цi двi тисячi воїв? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодiї з усiх п'ятий Новгородської землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир'ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори. Усiх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецької вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницької - котки для волокiв, з Щитної - щити та мечi, з Кожевницької - збрую, сiдла, з Гончарського конця - корчаги, плоскви. Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв - Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях своїх мужiв, дiвчата проливали сльози за своїми молодими. Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонiї, вiн послав своїх слiв на чолi з воєводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда. Усе боярство й воєводи чули, як князь сказав: - Ти, воєводо Михале, їдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Київ утверждати Русь. - Князь Регволд - вельми хитрий i лживий, - вiдповiв на це Михало. - Як можемо ми вiрити його слову? - Гаразд, - повiв далi князь Володимир, - коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь... - Добре розсудив, княже! - загомонiли воєводи й бояри. - Так i говори! I ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона. Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад своїм слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи її не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi. Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на подiях в озеро Iльмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi їх самих, анi звiстки. Над Iльменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, вої дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини - лодiй новгородських не було й не було. I от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гiнцi: на далекому плесi Iльменя з'явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, воєвода Михало повертається з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з воєводами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрiєм побачили знайомi вiтрила. Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, вої, напевне, сiли на весла - пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Iльменя було важко; тiльки надвечiр лодiї новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег. Князь Володимир слухав своїх слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, - вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами - мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, воєводи й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв Ємець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з'явився i князь. - Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палатi, воєводи й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, Ємець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук приєднався до шуму в палатi. - Будьте здоровi й ви, мужi новгородцi! - вiдповiв на їх вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець. У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрнє промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому їх сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови воєводи Добринi i ще кiлькох старших воєвод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем. Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин. - Чолом тобi б'ємо, княже, i всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли. - Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! - вiдповiв на це князь. - Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались? - Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, - вирвалось у Михала, - а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа. - Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнiв Володимир. - А вже лiпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всiєю силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя. Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлюється не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно: - За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя. - Ви бачили його? - запитав Володимир. - Бачили, - заспiшив Михало, - сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як. уставили князi Олег i Iгор, княгиня Ольга i син її Святослав, та ще так, як велять нашi боги. I тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах. - Чого ж ти замовк? - Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе. - I що вiдповiв Регволд? - Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю... Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами. - Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! - закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами. Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв. - Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн. - Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, - промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, - i менi негоже їх говорити. - Нi, говори! - велiв Володимир. - Князь Регволд, - рiшуче почав Михало, - сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти - з Новгородом чи Києвом. - I вже вiн обрав? - Так, княже, обрав, бо дiє в'єдно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпає воєвода очима. - Що ж ти замовк? - Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди. Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду. - I на тебе вони образу клали, - закiнчив Михало. - Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi... Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова воєводи. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод i бояр, Володимир ждав їхнього слова. I вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - слiпий.) на одно око. - Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дiє в'єдно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда... - То правда, правда! - загомонiли всi в палатi. Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо. - А ще я скажу, - закiнчив вiн, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся вiн до Володимира, - то й веди нас тепер за собою. - Пiдемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали воєводи й бояри. У палату долинули протяжнi звуки дзвону - збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо. Пiсля вiча Володимир говорив у своїй свiтлицi на верху терема з Добринею. Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з подiй, далекий смутний спiв. - От i все готове, воєводо мiй, тепер i в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Київ, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi. - Чого печалишся, княже? - пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти iдеш на праве дiло, захищаєш закон i покон отцiв своїх, маєш з собою воїнство незлiченне, певен я, що приєднаються, стануть пiд твоє знамено й полуденнi землi. - Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь? Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрiєм пробiгала тонка змiїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Iльменя, лiси. Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту. - Мушу йти! - промовив вiн. - Нехай Перун благословить все моє воїнство. - Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою. Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув її. - Нi, Добрине! - вiдповiв йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу. Воєводi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою? - Я люблю Київ, - поволi говорив Володимир, - за цi ж лiта полюбив Новгород... I як їх не любити? Київ - отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п'ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця. - Цi люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня. - От через це й не хочу я, - нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, - залишити їх сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари. - Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив i я його. - Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю. - Так i зроби, княже! - Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе. - Мене? - Так, мiй вуйку й воєводо! Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрiї роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце воєводи. Вiн хотiв би пiти з Володимиром - похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях їх ждала перемога. Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, - вiн вiрив у це, - переможе Ярополка, сяде на столi отця свого. Гора, яка нинi схиляється i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому. Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-уєм Володимира. Що жде його, коли вiн приїде в Київ з Володимиром? Князь - дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства. У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником. - Дуже уболiваю я, княже, - важко зiтхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi... Пам'ятай, княже, що аки воїн твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по твоєму слову. Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави... Проте це була одна тiльки мить. А що подумає i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсiм розгубився, - князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою? Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього є терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазяїном i княжого двору в Ракомi. ї Добриня не сказав потрiбного щирого слова. - Прощавай, княже! Щаслива путь! - тiльки й прошепотiв вiн сухими устами. 6 За Новгородом, там де Волхов-рiка з'єднується з Iльмень-озером, є гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досi. У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам'яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг - богiв п'ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливої квiтки, день i нiч палали кострища* (*Кострища - жертовнi вогнища.). Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв воїнству зiбратись на березi Iльменя, сам прибув туди й з воєводами став пiдiйматись на гору. Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався їхнiм очам, князь i воєвода бачили в затоцi Iльменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п'ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi. З гори видно було i шлях, яким вої мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Iльменя, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина. На требищi вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубни й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба. Перинь-гора не могла вмiстити всiх воїв, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. Єм, водь, саамi й комi* (*Єм, водь, саамi, комi - пiвнiчнi племена Русi.), що їхали на рать з своїми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв - дерев'янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, - пiд удари бубнiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись. На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п'ятин Святовит, Бiлбог, Триглав - подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однiєю головою у дiтородному закутку - i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, ємi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь. У цей день i годину за князя Володимира i всiх воїв, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному мiсцi в самому городi - там у невеликiй християнськiй дерев'янiй церквi Iоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа. Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi воєводи позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Iльменем. А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз. Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Iльменя очi, мiцно стиснутi уста. - За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! - чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, вiн готовий був вести її до Києва, до самих далеких україн Русi. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно їздили Днiпром i перетинали Руське море, приїжджаючи з Києва, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними. У Великому палацi про цi подiї знали ще бiльше - готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своїх слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати єпархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, - Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв своїх, продавав iмператорам ромеїв руськi землi. Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу - перший з них проводив днi i ночi з своїми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь. Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландiї з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б київському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили великої шкоди. Легiони ромеїв над Днiпром i в Києвi - та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi! Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя самої iмперiї було в небезпецi. Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Iоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Iоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра. Проедр Василь дiяв рiшуче - прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, - так у рiзнi феми Малої Азiї потрапили Дельфiни, Куркуаси. Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикiї самi тiкали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменiї, Грузiї, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно. Проедр Василь розумiв, яка сила збирається в Малiй Азiї, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок - увiльняє iменем iмператорiв Варда Склiра з високої посади доместика, призначає його дукою* (* Дука - губернатор) Антiохiї. Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд своєю рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперiї, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантiї, що мала незчисленнi багатства. Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азiї й навiть у Європi, також пiдтримували його. Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантiї, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тiгром i Євфратом, волостелин Багдада й Вавiлона Адудаула - всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу. Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя - вiн знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував - одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантiї? Розмiрковуючи далi, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би їх i далi. Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Самуїла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарiї, iншi стверджували, що Самуїл призначив Романа начальником всього свого вiйська. Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарiї - нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантiєю височiли Родопи, - загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари. Там, за Родопами, вже збирається й насуває на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з'являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперiї загрожувала смертельна небезпека. Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Києва, їх, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до святої Софiї й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива - золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири. Одного тiльки - вiдповiдi на прохання князя Ярополка - мужi нарочитi не мали, iмператори велiли їм ждати й ждати. 2 У лiсах над Захiдною Двiною, до якої з правої руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiвої - Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ. Холодна, вогка тут земля - кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступає довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiддає за труд - навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна допливає до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту. Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв* (* Латгали, земгали, куршi - древнi племена, що жили над Балтiйським морем), що мали свої покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках. На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали свої пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх I Птицелов i син його iмператор Оттон I, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також свої загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв'я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Києва. Через це люди Полотської землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ. Правили Полотськом i всiєю цiєю землею свої князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими - Тур i Регволд - рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип'ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом. А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодiї з його дружинами увесь час їздили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга - там їх гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам. Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений своєю дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв - Роальда i Свена - та ще дочку - сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь. Вона була мрiєю багатьох вiкiнгiв i скальдiв* (* Скальди - мандрiвнi спiвцi), просити її руки приїжд