жали рицарi з Свiонiї, Датської землi i навiть з англiв, але Рогнедь, якiй тодi було тiльки вiсiмнадцять лiт, говорила батьковi, що їй не подобається жоден з них, - хто знає, може, вона виглядала сватiв вiд нiмецького iмператора?! Нетерпеливився, ждав i князь Регволд разом iз своїми синами. Йому - жадiбному, ненажерливому - було тiсно в городi Полотську, мрiяв вiн про землi з багатьма городами, влади хотiв, багатства. Тому й послав одразу ж, тiльки на Київському столi сiв Ярополк, своїх слiв до нього, тому Регволд прихильно зустрiв звiстку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж київський князь запропонував полотському волос-телиновi сукупно з ним iти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд вiдповiв згодою i заходився збирати воїв з своєї землi. Через те вiн так зустрiв i послiв новгородських, - вони пропонували вiд iменi Володимира мир, Регволд уже давно пiднiс над Полотською землею чорне знамено вiйни. 3 Швидко посувались уперед рiками та озерами вої князя Володимира. На чолi пливли лодiї Новгородської землi, слiдом за ними важкi лойви й шнеки варягiв, позаду, де не глянь, - учани, буси, однодеревки земель заволотських i полунощних. На озерi Iльменi, широкому, як море, де не видно було й берегiв, пiвнiчний вiтер швидко гнав лодiї з хвилi на хвилю, у гирло Ловатi вони увiйшли ключами й так довго пливли мiж зелених берегiв i високих лiсiв; лодiї чола вже наближались до Пархiна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воїнство ззаду. Послав князь Володимир багато своїх воїв ще й пiшо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з пiвночi на пiвдень; стережучись пiдступного ворога, вої дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливi лiси, оглядались назад, де за озером Iльменем сховався Новгород. Усе було нiбито спокiйно в лодiях, вої на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов'ї спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрiєм висiли великi, яснi зорi. Битва ця була все ближче й ближче. Вої, якi на конях мчали поперед воїнства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi. - Чи спить князь? - чув Володимир голос тисяцького Чудина. - Я чую, тисяцький, з чим приїхав? Двi лодiї сходяться на плесi. Князь i тисяцький сидять рука в руку, вої опускають у воду весла i не гребуть, щоб не заважати розмовi, лодiї пливуть за течiєю, на бистринi тремтять їхнi чорнi вiдбитки, навколо дзюркотить вода, вiдблиски зiрок грають за кермами. - Є вiстi, княже! - тихо говорить Чудин. - Он у березi горить вогник - туди дiйшли нашi вої, що йдуть крiзь лiси i в полi. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах i у весях тiльки й чутки, що про похiд Ярополка на Новгород. - I що люди? - Люди тiкають у лiси, ховаються в болотах, аби тiльки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, iдеш на Ярополка в Київ, виходять з лiсiв, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. - Чудин широко розводить руки, нiби обнiмає все навкруг. - А Ярополк де? - I про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на пiвнiчних рiках, його воїв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять їхнi лодiї далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто має й списи - чи брати їх з собою? - Будемо брати, тисяцький! Нехай iде на нього вся земля, вся Русь! Коли лодiї допливли до гирла Ловатi, звiдки їх через озера та дрiбнi рiки волоком потягли до Днiпра, однiєї темної ночi вої побачили на заходi багряну заграву, що пiзнiше стала яснiти. То не мiсяць сходив над лiсами - не на заходi його отчина, - то десь за лiсами, де стоїть город Полотськ, щось горiло, i ця велетенська пожежа не вгасала всю нiч, навiть перед сходом сонця на захiднiй частинi неба видно було багряну широку пасмугу. У цю нiч князя Володимира на лодiях уже не було. З тисячею своїх воїв мчав вiн на конях, якi вже давно стояли напоготовi на ближчих погостах, на захiд, де буяла пожежа: там горiли лiси, i то був знак, що їм треба поспiшати на помiч чолу свого вiйська. Ярл Фулнер, дiзнавшись вранцi про цю подiю, був дуже невдоволений i, поблискуючи одним своїм оком, довго дивився в далечiнь, куди пiшов з дружиною Володимир. "Хитрий новгородський князь, - думав вiн, - боїться мати мене спiльником у боротьбi з Регволдом. Що ж, нехай б'ється сам, я ждатиму кiнця битви..." 4 Князь Володимир настиг до Полотська, коли його вої вже захопили посади над Полоттю й Двiною, пiдступили до город а й почали там сiчу. Дружина Регволда, вiдступивши з посадiв, зачинила ворота, пiдняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й камiння, скрiзь лежали оберемки стрiл. Почалася люта сiча. Новгородцi з великим трудом пробились i розметали околля, проминули вал i рови, стали пiд самими стiнами, дерлись на них, почали бити ворота. Згори лилась смола, падало камiння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячi стрiл, земля навкруг червонiла вiд кровi, за стiнами чувся крик, iржали конi - вiдбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити мiст, вiдкрили ворота, щоб скопом виїхати звiдти i в полi розметати новгородцiв. Саме тодi на шляху, що вiв з Полотська на схiд - за рiки Оболь i Полоть, - встала хмара куряви, там земля загула вiд кiнських копит, почувся крик. У полочан, звичайно, i гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись мiж собою, вони чимшвидше готували на стiнах смолу й стрiли, багато з них кинулись до ворiт, закидали їх зсередини колодами, присипали землею. Полочани дивились не туди куди треба, бо в той час, коли вершники летiли зi сходу, невiдомо як, але зовсiм з iншого боку - вiд заходу, з берегiв Двiни, - непомiтно пiдступили до стiни i видерлись на городницi кiлькасот воїв-iзборцiв, вони, тримаючи в руках щити й мечi, пiшли з городницi на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були пiд стiнами, розбили, повалили ворота. Князь Володимир разом з першими воями пролетiв у ворота. Вiн побачив страхiтливе видовище - на землi серед двору лежав мертвий Регволд, iзборцi взяли на списи двох його синiв, скрiзь волали покалiченi вої, iржали конi, чувся брязкiт щитiв i мечiв, дверi ломились у теремах, розлюченi вої вибивали вiкна. - Годi! - крикнув князь Володимир. - Припинимо сiчу! Глумитись над мертвими не годиться. Коли сонце стало зовсiм низько над Двiною, вiд берега за Полотськом одiрвалася, зробила широке пiвколо на плесi й попливла на захiд до пониззя велика лодiя. На нiй не видно було нi керманича, нi гребцiв, нi весел у кочетах, тiльки чорне широке знамено маяло на високiй щоглi. Посеред лодiї на дошках лежали мертвi - князь Регволд i два його сини Роальд i Свен, опорядженi в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимитi, на пальцях пiдрiзанi нiгтi, груди присипанi землею. Так велiв древнiй покон свiонiв i так зробила дочка Регволда Рогнедь - князь Володимир дозволив їй поховати батька й братiв, як велить покон, а дворянам - допомогти їй. Коли лодiя рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березi, над головою її з шумом лiтали ластiвки, але вона нiчого не чула, дивилась i дивилась, як лодiя пливе плесом, зникає вдалинi. Так вона й плистиме, бо, якщо десь i пристане до берега, її вiдштовхнуть полочани - у них свiй покон, нехай лодiя з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далi - до далеких скелястих берегiв Свеарiке. Надходив вечiр. Лодiї вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березi, а тодi пiднялась крутою стежкою на гору i зникла у воротях города. 5 Велика стравниця князя Регволда мала головнi дверi з пiвдня, вiд Полотi, - для хазяїна i дружини його, ще однi, з пiвночi, - для дворян. Посерединi стравницi стояв великий стiл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тiльки сiсти, а й покласти меч i щит. Тут пiсля бою пiд стiнами города й у дiтинцi князь Володимир зiбрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похiд далi. Надворi вже стемнiло. Дворяни запалили на столах залитi ведмежим салом свiтильнi, гноти яких нестерпно чадiли, поставили горнцi й дерев'янi миски з м'ясом, рибою, рiзним зiллям, корчаги з медом i олом. Це була звичайна вечеря воїв пiсля ратного труда, пожива для стомленого тiла, услада покалiченому в жорстокiй сiчi. У цей же час в городi й на погостах, як велiв суворий закон вiйни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом i олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули пiд Полотськом. Вогнi палали й далеко за Полотськом, на берегах Двiни, над Дриссою й на Поозер'ї - то полочани одержали вiсть, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нiчної пiтьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира. - Слава Володимиру! - гримiло в стравницi, де так недавно сидiв i пирував князь Регволд. - Слава Володимиру! - лунало скрiзь у городi й по долинi. Тiльки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирiшальну годину велiв воям у дiтинцi обернути мечi проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотiв залишити посадником своїм у Полотську. - Залишаю тобi невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир i тиша повиннi стояти в Полотськiй землi, блюди їхнi закони й покони, дивись на захiд, звiдки невпинно загрожує ворог, дивись i на схiд, посилай нам пiдмогу. - А як бути з дочкою Регволда? - запитав Путята. - Полочани поважають Рогнедь, - вставив слово тисяцький Свид. - Дiвчина справедлива, смiлива, на ловах iде поряд з мужами, з убогими щедра, не рiвня своєму батьковi. - Здається, ми її також не скривдили? - звернувся Володимир до Путяти. - Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братiв по локону, поклала їх у лодiю, що попливла до моря. - Мертвим - прощення й тлiн, живим - життя, - промовив князь Володимир. - Але що це? - занепокоївся вiн, подивившись на затягнутi прозорою шкiрою вiконця в стравницi, що почервонiли, нiби налилися кров'ю. Далi все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але тi були пiдпертi знадвору, шкiрянi вiконця почали горiти й лопатись. Крiзь вiконця долетiв шум багатьох людей, брязкiт мечiв, крики. По всьому було видно, що хтось пiдпалив стравницю. I раптом дверi розчинились, їх вiдбили зовнi. Воєводи й князь притьмом вибiгли в двiр, де побачили багатьох воїв, якi гасили вогонь, а разом бились з невiдомими людьми. - Зрада! - кричали вої. - Вас хотiли спалити живцем, княже! Вони полили стiни смолою, замкнули всi дверi. Ми пiймали їх, одних порубали, iнших схопили, все це - свiони, слуги Регволда, а вела їх змiя - дочка князя. Ось їх i женуть, всi ми вiдоки того, що сталось. Дозволь скарати їх i у бiйницю разом з ними. Воїв бiля стравницi ставало все бiльше й бiльше - однi розповiдали iншим про пiдпал, звiдусiль линули голоси: - Скарати головникiв!* (* Головний - убивця) Смерть убiйницi! Смерть! Привели й палiїв. У свiтлi смолоскипiв князь Володимир побачив кiлькох закривавлених воїв-евенiв, яких штовхали в спини, жiнку в темному одязi, у якої були зв'язанi за спиною руки. - Смерть їм, смерть! - волали вої, i вже гострi мечi заблищали над головами палiїв i дочки полотського князя. Але в цей час пролунав дужий, рiшучий голос князя Володимира: - Пощо поспiшаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усiх палiїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведiть i стережiть її в теремi. Завтра буде суд! 6 Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред свiтлицi - висока, струнка, темне платне облягало тонкий стан i високi груди, обруч на головi туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота i нiбито аж свiтилося; Рогнедь, як жiнка пiвночi, мала голубi очi кольору морської води, дрiбнi її зуби були слiпучо-бiлi, вся вона була дужа, мiцна, засмагла, але водночас напрочуд чарiвна, красива, i Володимир на якусь хвилину навiть замилувався нею - зухвалою, смiливою. - Ти велiв привести мене сюди, - промовила Рогнедь. - Говори, я слухаю. - Так, я велiв привести тебе сюди, - вiдповiв їй Володимир, - бо не хотiв, щоб мої вої вбили тебе. - Вiн хвилинку помовчав i додав: - Не думай, проте, що вої мої убiйники й розбишаки, - вони хотiли й мусили тебе вбити, бо ти пiдняла руку на їхнього князя... Древнiй наш закон каже: око за око, зуб за зуб. - Навiщо ж ти тодi, - зухвало крикнула вона, - вирвав мене з їхнiх рук? Закони i у вас, i у нас однаковi. Око за око, зуб за зуб - так я хотiла помститись ворогам, якi вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли менi, краще б я померла пiд вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити - убий ти мене сам... Князь Володимир посмiхнувся. - Я вислухав тебе, але не розумiю, чому мушу вбивати? - Ти впився кров'ю i прийшов по дань, - почала вона. - Ти - син рабинi i сам трел* (* Трел - раб (швед.) - уже ранiше посилав своїх слiв i вимагав, аби батько мiй скорився тобi, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мiй узяв меч проти тебе, а я не захотiла роззути й не роззую сина робочича. Далi ти знаєш усе - це Один велiв менi помститись, бо ти вбив мого батька й братiв, але я не зумiла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти маєш право i повинен мене вбити - око за око й зуб за зуб. Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князiвною, а його називала рабом, трелом, проте сам вiн не хотiв ображати її, дiвчину, й стримав себе. - Ти зухвала й горда, Рогнедь, - сказав їй Володимир i презирливо додав: - Тiльки в тебе надто кволi руки для того, щоб знищувати руських князiв i їхнiх воїв. Вона аж зблiдла й стиснула, заскреготiла зубами. - Коли ти поставиш мене пiд дубом смертi, я сама накину собi петлю на шию... - Я бачу, ти смiлива... Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед i зупинився близько вiд неї. - Слухай, Рогнедь, - по дуже довгiй хвилинi сказав вiн. - У нас, руських людей, є давнiй покон: коли ми одолiваємо ворога, то укладаємо з ним мир i вже бережемо його. Там, у Новгородi, посилаючи слiв до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир i любов, а тебе на знак цього волiю назвати своєю жоною... Коли ж мої сли повернулись i сказали, що князь Регволд порвав i ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду i поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти - моєю жоною... А далi що сталось, Рогнедь, - твiй батько i брати вбитi, - що менi - ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась - вiднинi тут буде мир. Тiльки от ти не скорилась - хотiла мене вбити, помста живе в твоєму серцi. - Я не розумiю, для чого ти це говориш i чого жадаєш вiд мене. - Чуєш, Рогнедь, - голосно промовив вiн, - вже хто-хто, а я мiг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жонi, удовицi, сиротi, та й тобi, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий i справедливий руський суд. Ти дiяла, як велiв твiй закон, - не винувачу тебе, але бiльше, чуєш, бiльше нiчого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тiльки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городi або десь у землi Полотськiй - живи тут, слово князя - закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батькiв - дам тобi грамоту, воїв, якi проведуть тебе скрiзь, хоч i за Варязьке море... Ти - дочка князя Регволда - вiльна робити, що хочеш... Iди, Рогнедь! Вона не йшла, стояла на мiсцi, от з її уст зiрвалось: - Скажи менi одно, княже! Чому ти так робиш, чому волiєш так судити? Закон? Який закон? Я не розумiю того, що ти робиш... Володимир пильно подивився на неї. - Нi, тiльки й допреже закон, - вiдповiв вiн, - але, либонь, є щось i iнше, що велить менi саме так зробити... - Очевидь, ти, - суворо сказала вона, - вбивши мого батька й братiв, тепер хочеш поглузувати й з мене. - Глузувати? О нi! - одразу ж суворо вiдповiв вiн. - Ти повинна знати i знаєш - не моя десниця вбила батька й братiв твоїх, а руськi люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотiли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову. - Тодi ти... - почала вона й не кiнчила. - Скажи менi правду, руський княже. Ти пожалiв мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобi? - Ти марно, - промовив вiн, - говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгородi я нарiк тебе жоною. Не я, а ти - зухвала, горда - вважала, що в тобi тече кров князiвни, а я тiльки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабинi, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смiєш запитувати тепер, мила менi чи нi?! Вона мовчала, i це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очi долу, впали й руки її - в'ялi, безсилi. - Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш пiти в землю своїх батькiв, вiдчиню дверi, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську - лишайся... А тепер iди! Я дуже стомився, завтра ж у похiд... Iди, Рогнедь! Прощай! Не пiднiмаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла... Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить i все чує, склепив очi на одну хвилину i враз прокинувся, може, i це ймовiрнiше, спочивав бiльше, до пiзньої години ночi, - але раптом вiн схопився, сiв на ложi, одразу ж взув чоботи. За вiкном стигла нiч, темно було в палатi, крiзь розчиненi дверi струмувало жовтаве свiтло з переходiв, на порозi ж невиразно окреслювались чиїсь тiнi, звiдти линули притишенi голоси. - Хто там? - запитав князь, i рука його несамохiть потяглася до лави, де лежав меч. - Це я, - почув вiн голос Рогнедi. - Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають... Вiн зрозумiв, що княжна прийшла до нього у якiйсь важливiй справi, хоче сказати те, чого вiдкладати не можна... Тiльки одного не мiг збагнути Володимир: що змусило її прийти так пiзно, наглої ночi. - Гриднi, - велiв вiн, - я говоритиму з княжною... Запалiть свiтло. Вони внесли й поставили на столi свiчку, швидко вийшли. Володимир i Рогнедь залишилися в палатi тiльки удвох. Блiда, вже без обруча на головi, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колiн, у тому ж темному платнi, тiльки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками бiля порога. - Конунг Вольдемар, - нечутно ступивши крок уперед, почала вона. - Я не конунг, а князь, - одразу ж перебив вiн її, - i не Вольдемар, а Володимир. - Вибачай, княже. - Я слухаю тебе. Знову мовчання й невисловлене вагання. - У цю нiч, - продовжила вона, - менi було дуже важко... Я нi крихти не спала... попросила воїв... прийшла до твоєї палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навiть, - Рогнедь ображено посмiхнулась, - шукали, чи немає в мене зброї... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги... Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свiчi, що гаряче, як жертва, горiв на столi, i Володимир помiтив, як з її очей скотилось кiлька сльозин. - Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, - закiнчила Рогнедь, i густi рум'янцi виступили на її щоках. Вiн щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цiй же палатi кiлька годин тому, суворо сказав: - Ти вiдмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нинi вночi ти намiрялась навiть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш... Чому ж ти тепер прийшла?.. - Княже Володимире, - щиро промовила вона. - Ти - смiливий, хоробрий витязь, умiєш ненавидiти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янцi на її щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пiзню годину ночi князь Володимир вiдчув його i, либонь, дужче, нiж напередоднi в битвi, - дiвчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й вiдмовилась вiд нього, прийшла сюди, вiддає найдорожче - своє тiло, душу. - Я був i лишаюсь нинi сином рабинi, - не стримався й зухвало сказав Володимир. Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й вiдповiла: - Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тодi iнакше, - заломила вона руки, - може, не було б цього страхiття, живi були б мiй батько й брати... Княже Володимире, менi дуже шкода, що минулого не повернеш. Нинi я побачила, що син рабинi здатний зробити бiльше i може бути справедливiшим, анiж князь... i я полюбила тебе. Ти вiриш менi? Скажи правду... Володимир не ждав таких слiв Рогнедi, важко було йому й вiдповiдати на її одверте питання. - Ти дуже смiлива й до серця менi, Рогнедь! - вимовив вiн. Нiби борючись з хвилею, яка налiтала на неї, Рогнедь простягла руки. - I ти бiльше нiчого не скажеш? - крiзь стиснутi зуби вирвалось у неї. Володимир зрозумiв її. О, цi жiнки, либонь, усi такi, тiльки що - присягайся їм у любовi. А чи знає вона - це зухвале дiвчисько, - скiльки сил вже коштує йому?.. - Я ще з Новгорода посилав своїх слiв, - вiдповiв Володимир, - пропонував тобi бути моєю жоною... - Ти глузуєш з мене, княже, - суворо промовила Рогнедь. - Тодi я вiдмовила твоїм слам, а тiльки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила... Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре... - Нам i буде добре! Ти - справедлива, смiлива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою... Вiн пiшов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками... - Хороша моя... Чудова!!! - зривались у нього слова. - Що я роблю! Боги! - промовила вона, рвучко пiдняла руки й обняла його за шию. Вiн поцiлував її раз, i другий, i третiй, вона вiдповiдала несмiливим, якимсь шукаючим поцiлунком. Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, - так велiв древнiй покон, - i роззула його. А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання. - Рогнедь - добре iм'я, - владно сказав вiн, - але я волiв би називати тебе руським iм'ям - Рогнiдою. Чи дозволиш, Рогнiдо? О любов - перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здригається вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддав нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлує теплу щоку, яка схилилась над нею. У неї було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки її нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морської хвилi; а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на неї? Тiльки на свiтаннi лодiя їхньої любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi. У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила - новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним... - Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? - тихо й дуже смутно промовила вона. Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на її обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вiї, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима. - Так, Рогнiдо, зараз я поїду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань. - Я знаю це - попереду в тебе брань, Київ, слава... Там ти забудеш мене. - Нi, не забуду. Слово руського князя - тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був твоїм мужем, так i буде. Вiн поцiлував її уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся її чола. Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче: - Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гiнця, щоб усе знала... Я ж не забуду цiєї ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем; ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв. - Рогнiдо! - промовив вiн. - Я тобi сказав усе, що думав. - Якщо ж ти, - закiнчила вона смутно, - не полюбиш чи поїдеш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе... Чуєш, мiй єдиний i коханий! Так, виходить, судили боги... Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди! Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озброєнi вої, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах. - Не будемо затримуватись, дружино! - сказав Володимир. - Дорога нам далека. Вони їли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв їсти, взяв кiлька шматочкiв в'яленої конини, запив її медом. Прийшов час залишати Полотськ. Князь i воєводи вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi. Їм не так швидко пощастило виїхати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей. Тiльки-но князь з'явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли: - Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова. - Я слухаю! - зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього. Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам. - Княже Володимире! - почав вiн. - Ми зiбрались тут - полотськi воєводи й бояри, - а множество люду стоїть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда... Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали своїх руських князiв, дружбу з Київ-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! - Закiнчивши цю мову, сивобородий чоловiк ще раз низько вклонився князевi, слiдом за ним схилили голови й бояри та воєводи, що стояли в дворi. - А ще волимо, - загомонiли вже в дружинi самого князя. - Зроби суд над головниками, що хотiли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своєю їх покарати. - Добре! Буде так, як просите, - вiдповiв князь Володимир. - Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пiзнiше побуваємо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воєводу новгородського Путяту, що дiятиме по слову моєму i з вами разом стоятиме за Русь. - Спасибi, княже Володимире! - залунали навкруг голоси. - А головникiв покарай... Зроби суд, княже! - не вгамовувалась дружина. Князь Володимир зняв шолом з своєї голови, подивився на людей, що заповнювали двiр, на долину за городом, голубе небо, сонце. - Багато смертi наокруг, - промовив вiн, - i нє хочу її примножувати... Нехай буде не смерть, а життя - велю всiх головникiв випустити, нехай iдуть i кажуть, чи справедливi руськi люди. Дочку ж князя Регволда Рогнiду, що робила так, як пiдказував їй закон: хотiла помститись за батька й братiв, але не змогла цього зробити, а нинi вночi мене роззула, - милую, залишаю в теремi як жону свою й княгиню. На високiй стiнi Полотська, край заборола, спершись на поручнi, стояла й дивилась на осяяну вранiшнiм рожевим промiнням долину перед собою жiнка в темному платнi - це була Рогнiда. Вона бачила, як iз ворiт города виїжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, їй було видно, як на березi вої сiли в лодiї й попливли до рiжка, де вода Полотi зливалась з Двiною, а полочани стояли й привiтно махали їм руками. Але мiж усiма цими людьми Рогнiда бачила тiльки князя Володимира, що видiлявся нiбито з-помiж iнших одягом своїм, зброєю, був - так здавалося Рогнiдi - вищий, нiж iншi, кращий, ставнiший. Ось вiн виїхав на чолi своєї дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стiни Полотська, ось рушив далi по долинi, зупинив коня на високiй кручi й ще раз подивився на город, а от ступив, сiв у лодiю. Глибокi й складнi почуття хвилювали душу Рогнiди в цi хвилини. Вона пригадувала недавнє минуле, коли в палатi отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бiй пiд стiнами города й у дiтинцi, коли загинули батько її й брати, трупи їх пiд чорним знаменом у лодiї на Двiнi... Нарештi ще одна, минула, нiч, коли Рогнiда намагалась помститись князевi-трелу, що вбив її батька й братiв, а потiм сама прийшла до нього в палату, роззула, вiдповiла поцiлунком на поцiлунок, була з ним всю нiч в одно тiло... - I я його полюбила, полюбила довiку, - зривалось з її уст. - Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий - вбивця отця мого й братiв. Вiн поїхав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть же менi, приймiть стомлену дуiїiу! Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнiє внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди - i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв своїх, буде з ними. Один крок! Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать її хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп'ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась. Рогнiда бачила, як лодiї руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течiєю Двiни, бачила, як там, на високiй кручi, вої зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i їй здалося, нi, вона була певна, що це так i було, - вiн махнув їй рукою на прощання. I цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було? але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в її душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола. Палати Валгалла!* (* Палати Валгалла - рай (швед.) О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, приєднається до валькiрiй* (* Валькiрiї - райськi дiви), пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як герої... Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, поцiлункiв, у вухах дзвенить голос: "Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Київ-города..." - Трел! - ще раз i вже востаннє промовила Рогнiда. - Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, - не трел... Рогнiда також буде не тi* (* Тi - рабиня), а жона князя Володимира, велика княгиня Русi... Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки її й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе. I ще подумала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина... Князь Володимир, виїжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать її виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спускався з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з подiї, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города. Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання? Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, їхав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити у порядок лодiям. Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих своїх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, - як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир! Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх усiєї його справи, важкого походу на Київ. I тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю. Перша перемога завжди окрилює людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Київ закiнчиться щасливо, - чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками. А серце?! Що поробиш - молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце - це голуб, який шукає собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, - хто не був молодим, хто цього не знає! Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить її колись, покличе до города Києва. Ось чому, покидаю чи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання. I рушили вої князя Володимира - подiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з'єднатись з пiвнiчними воями, якi там їх ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч їм, угору вiд Києва, Днiпром посувалось воїнство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю. 8 I нiхто з них не знав того, що саме в цей час до україн Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступає ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти. "Drang nach Osten!"* (* "Drang nach Osten!" - Похiд на Схiд! (Нiм.) Цей крик лунав на слов'янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв римський папа. На пiвднi iмперiї були землi Угорщини, Болгарiї, Вiзантiї, з якими нiмецькi iмператори Оттон I i син його Оттон її не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi свої сили скеровували на схiд. "Drang nach Osten!" - це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперiї, i вже тодi полчища їхнiх рицарiв рушають на схiд. Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось їм боротись з Польщею, тяжкою була для iмперiї боротьба з Чехiєю, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов'янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстокої поразки. Слов'яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за своє життя i волю. Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками - польський князь Мешко I, що був їхнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить своїм полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi. I в той час коли вої князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли її, в той час коли князь Володимир вирушає на Смоленськ i далi на пiвдень супроти Ярополка, в цей час потай до Руської землi пiдходять вороги з заходу. Темної ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi. Звiдси ворожi вої пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров'ю. Разом з ними йшли єпископ Лев i священик Рейнберн, - їм не пощастило в Києвi з хрестом, тепер римський папа дiяв мечем. Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi її землi; волзькi булгари збирають воїв, посилають слiв у степи за Iтиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азiї, з'єднатись з ними i рушати на Русь. Горе дому, де немає злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiмає брат на брата, син на отця. Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Києва, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв'ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато воїв, частину яких посадив на лодiї, а багато їдуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрiї воїв: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк. I от нарештi в один з перших днiв iзока* (* I з о к - червень) лiта 980-го на свiтаннi примчали вої передньої сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка ховається у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi. Князь Володимир спав на лодiї; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка. Це була дуже важлива й вiдповiдальна година - рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi воїв з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя. Князевi Володимиру було на кого спертись - навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпрової кручi бувалi, старi вже воєводи, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв. Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого воєводи; кожний з них вмiє i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь. Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди. - Ви знаєте, воєводи мої, - почав Володимир, - рать Ярополка зупинилась i стоїть бiля Любеча. Хочу почути, що думаєте? Говорiть, воєводи. Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутної пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра. Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, в зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русе волосся, карi очi допитливо дивились на воєвод. I воєводи загомонiли - їм сподобався такий початок ради - князь Володимир не криється, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина. Деякi з них вважали, що найкраще