кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити їх з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi. Iншi радили затримати лодiї на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на воїв Ярополка, а з лодiй уже їх добивати. Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них. Це було, либонь, i все - князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воєвод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад воєводам i всiм воям. Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi. Потiм вiн повернувся до воєвод, i їм здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали воєводи. - Я слухав вас уважно, дружино моя, - сказав князь Володимир, - i дякую за поради. Проте, - звернувся вiн до воєвод, - послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, воєводо, - звернувся вiн ще до одного, - радиш нам пiдкрастися вночi до воїв Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми - руськi люди, утверждаємо мир у чесному бою... Ще радили менi, - закiнчив Володимир, - стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, воєводи, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi. I вiн сам в оцю хвилину, помiтили воєводи, був дуже схожий на отця свого Святослава. - Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, воєводи, й воїнство своє, думаю, - вiн показав рукою навкруг, - що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пiшо й комонно берегами, на лодiях по Днiпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: "Iду на ви", - а тодi нехай вирiшує прю нашу меч, а допомагають боги. I це вже говорив не молодий новгородський князь - устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди. 2 Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми. Багато дiла було тепер у Сварга - посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе. I в усiх людей у Любечi стало бiльше роботи - однi рубали лiс i возили колоди до Днiпра, iншi - дереводiли - будували на березi десятки лодiй, - Бразд щедро платив - не своє, княже. Напровеснi ж, коли скресла крига, а Днiпром угору попливли лодiї з Києва, Бразд зiбрав усiх селищан бiля старого городища. Вони зiбрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отцiв i дiдiв, поминало їх добрим словом, а вже потiм говорило про деннi справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всiх. Нинi йшло iнакше: Бразд i iншi селищани, що мали тереми й двори, Сварг i майстри-дереводiли, скудельники, чинбарi, якi працювали на князя, - всi вони стали на пагорку, любечани й ницi, чорнi стовпились нижче. - Князь наш Ярополк iде на сiч з воями верхнiх земель, яких веде робочич Володимир, - почав Бразд. Сказавши це, вiн одразу ж зрозумiв, що почав недобре, - ницi люди, що стояли пiд городищем, сколихнулись, загомонiли. - Який же вiн робочич, коли батько його Святослав - Iгорiв син i сам посадив його в Новгородi? - запитав хтось з натовпу. Посадник налився кров'ю так, що аж посинiв. - То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києвi, Олега в Деревах, а Володимира в Новгородi, але сталось так, що не всi його сини однаковi, - токмо Ярополк береже мир i тишу в рiднiй землi... - Посаднику Бразде! З ким у нас мир i тиша? З печенiгами та ромеями? Та нашi ж дiди й батьки вiки воювали з ними... - Князь Ярополк мудрий! - вiдповiв Бразд. - Доколи будемо кувати мечi, а не рала?! Он - земля, лiси, рiки; токмо би мир. То - правда! Навкруг були земля, лiси, рiки, колись вони належали їхньому роду, а нинi все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Днiпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир! - Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братiв своїх! Бразд лютував. - Як же йому не йти на братiв, коли Олег не захотiв платити Києву данi, через що й загинув, Володимир також-де не прийняв посадника княжого, пiдняв нинi всi полунощнi землi, iде сюди, на Київ, щоб захопити стiл отця свого. - То нехай князь Ярополк iде з своєю дружиною на прю супроти брата свого Володимира i нехай меч скаже, кому з них у Києвi сидiти, - пролунало з натовпу. - Хто це говорить? - заволав Бразд. - Чого ж мовчите? I через те що нiхто не вiдповiв, Бразд сказав: - Князь Ярополк кличе всiх на брань з Володимиром. Як i батьки нашi, пiдемо на сiчу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приєднаємось до волостi Остерської, яку вестиме посадник Кожема... I не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас iти йому на помiч швидко; тiльки волостелин Кожема дiйде до Любеча, разом iз ним мусимо вирушати й ми. О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тодi, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер вiн був посадником княжим, не тiльки Ярополка, сам себе хотiв захистити. А люди мовчали. Над ними свiтило тепле сонце, за Любечем, скiльки не кинь оком, зеленiли луги, iз землi, мов iз води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвiло рiзне зело... Бранi були прежде, до них, скiльки пролито людської кровi, щоб захистити Русь, навiщо ж тепер окропляти кров'ю рiдну землю, iти брату на брата? Але йти було треба. Он пливуть i пливуть Днiпром лодiї з Києва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодує князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд i Кожема, княжi мужi аки iскри вогнянi, де б ти не був - знайдуть, не скоришся - спалять. - Славен князь Ярополк! - закричав Бразд. - Славен! Славен! - змушенi були пiдтримати його люди. I всi вони пiшли на двори свої. Затужили, як водиться, матерi й жони, заплакали дiти, що втрачали своїх отцiв. О Руська земле, доколи будеш ти сiяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Днiпра, а кров'ю, доколи куватимеш не рала, а мечi?! Сонце пливе над землею - чому ж ти не спалиш ворогiв; вiтри вiють у полi - так завiйте ж, ударте в очi ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата i яка ти нещасна! Десь на пониззi народився й покотився мiж берегами перестук весел, згодом на плесi Днiпра окреслилось чимало лодiй - ключ та ще ключ, - вони прямували вiд низького берега до гiр ошую, їм не було кiнця, i Микула все стояв i стояв на валу городища, дивився на Днiпро. Не тiльки Микулу стурбував цей шум серед ночi, вiн побачив, що недалеко на сiрiй землi чорнiє кiлька постатей, ось хтось полiз схилом, за ним ще хтось, ще хтось. - Пливуть лодiї Ярополка. Князь iде на князя... Колись сiчi були на Iтилi й Дунаї, - нинi буде сiча й тут... Ой горе нам, горе! Микула пiзнав тих, що говорили, це були ницi любечани, люди його роду. - Нелюбо, що йде князь на князя... Мир i тиша мусять бути в землi. - А коли князь iде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полi та в двобої вирiшують сваргу. - Не той нинi час, бо що не князь - то й закон. - Що закон князя, аще земля наша має свiй закон i покон. - Мовчiть, людiє, бо скрiзь нинi є княжi вуха. I люди на городищi справдi принишкли, повели далi мову впiвголоса, обережно. - За що ж iде Ярополк, чому кличе нас iз собою? Кiлька чоловiк, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть: - Уклав ганебний мир з ромеями - нам на виї жажелi* (*Жажелi - ярма.) кладе... Не мститься печенiгам за кров, кривди, сльози - побратимами їх назвав, нашi землi вiддає... Сiв у Києвi, аки коршак, братiв-князiв убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами... Слiв небагато, вони гiркi, як полин, важкi, як осiннiй дощ, болючi, нестерпнi. - Але ж є в нас старий закон i покон, множество людей iде супроти Ярополка, ромеїв, печенiгiв... - звучить у пiвтемрявi глухий голос. Хто це сказав? Усi обертаються туди, звiдки долинули слова, дивляться, слухають. Микула сидiв на приступцi кручi, дивився на плесо, де пливли й пливли лодiї. - Був князь Святослав, i ми знали, куди йдемо, за вiщо, з ким... - Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам вiн посадив трьох синiв у землях... - Так, - зiтхає Микула. - Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав берiг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русi. Микула нiколи ще не говорив так, як цiєї ночi, але, може, вiн заради того й прожив свiй вiк, щоб сказати це людям. - Була нiч над Днiпром, на островi Хортицi, - а ми з ним сидiли так, як я з вами, - я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир i тиша мусять бути в нашiй землi. Ярополк не береже миру, чого вiн не може подiлити з братом своїм?.. I не Ярополку ми мусимо допомогти - Володимир наш князь, вiн береже старi закони й покони. - То ти поведеш нас, Микуло? Син старiйшини довго думав. Проте зараз вiн був уже не сином старiйшини, у важку цю годину вiн мусить заступити його мiсце, взяти дiдiвський меч. - Поведу, людiє! - I куди ти йдеш, Микуло? - говорила Вiста. - Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки принiс... Микула стояв i дивився на зеленi луки, буйну поросль всякого жита за Любечем i на свою ниву, що починала зацвiтати. - Як же цвiте, аж голова мутиться, - вiн приклав руку до шрама на головi. - А що, думаєш, може, з-за цiєї горстi гречки варто було колись менi йти на брань?! I не добра й багатства я шукаю, - маю їх, батько Ант залишив менi цiлий скарб, велiв берегти його. - Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш i говориш, тiльки не бачу його, де вiн - не знаю. Микула посмiхнувся, така вже в нього звичка, коли вiн говорив щось од серця, м'яка посмiшка теплила кутики його уст, грала пiд сивими довгими вусами. - Правда - то є мiй скарб, - вiдповiв вiн Вiстi. - Хочу жити, як батьки мої й дiди... Вiрю в богiв отцiв, будемо жити так, як велять нашi боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможiть менi! Ось тiльки зброю батька Анта дiстану. Ницi люди з Любеча вийшли вночi. - Ти вже нас i веди, Микуло, - сказали вони, - бо ти - син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчинi всi путi знаєш. I виявилось, що пiшли вони не самi. З усiх усюд више вiд Любеча, з рiзних волостей i сiл iшли i йшли простi люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лiсах, на кручах. - За Володимира-князя! За старий закон i покон! За рiдну землю й нашу вiру! Одного вони, правда, не знали. Вранцi, коли за загадом Бразда бiля городища стали збиратися вої, вiн сам на конi приїхав до них, оглянув, сказав: - Щось багато наших селищан немає? Де вони? Люди мовчали. Бразд оскаженiв: - Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється вiд нас, мислить тiкати до Володимира, i всiм, що з ними, - усiм уготована смерть, поток, розграбування. 3 Пiзня нiч. Десь у полi б'ють крилами птахи, чути зловiсне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто мiж ними пробiгає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром. Хто наважиться їхати такої ночi в полi, де стан зупинився проти стану, де за крок нiчого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темрявi на спис, меч, нiж?! Два вершники їдуть уперед i вперед, iнодi зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколихує повiтря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далi й далi. Нарештi десь у темрявi народжується, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!" Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!" Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрi над столом, на якому горить свiтильник, вiн, розбираючи лiтеру за лiтерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота - перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах i ярах, прямував угору понад Днiпром все ближче й ближче до стану Володимира. Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усiх бокiв. Проте воїн зовсiм i не думав тiкати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожi, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту вiд однiєї людини з табору князя Ярополка. Цю грамоту i читав пiзньої ночi князь Володимир, намагаючись зрозумiти, хто й чому її написав? "Нинi, коли настане пiвнiч, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва..." Уже пiвнiч, сторожа пильнує в полi, жде гасла. А може, це змова? Та нi, ось чути тупiт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються бiля намету, чути притишенi голоси. Сторожа на чолi з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашнi, в платнi iз золотими запонами й мечем бiля широкого пояса, з шоломом на головi, бармицi* (*Б а р м и ц i - наплiччя, пiдвiски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, нiс, що видно було тiльки її очi - неспокiйнi, тривожнi. - Чолом б'ю князевi Володимиру, - прохрипiв незнайомий. - Будь здоровий. Хто ти єси? - Я назву себе, коли залишусь з тобою вiч-на-вiч. - Вийдiть! - велiв Володимир. Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тодi незнайомий розстебнув бармицi й пiдняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями i ледь косуватими темними очима воєводи. - Ти - Блюд, уй Ярополка-князя? - Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був уєм Ярополка, коли вiн був княжичем, нинi ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту? - Прочитав, але не розумiю... Що ж ти скажеш, воєводо? Блюд приклав руки до серця. - Думаю токмо про Київський стiл, добра хочу Русi й її людiям... - Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зiбрав рать i готується до бранi зi мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе вiн слухав? - Не один я в князя Ярополка, багато бояр i воєвод обступили його, а є ще в нього й жона - грекиня Юлiя, - це вони змусили Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв i намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись. Воєвода замовк, темнi очi його пильно дивились на обличчя князя. - I нинi я, - прошепотiв Блюд, - не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати. - А що ти можеш сказати, воєводо? - руба запитав його князь. - Заутра я посилаю своїх слiв до Ярополка, скажу ще раз: "Iду на ви", запропоную йому мир... От i порадь князевi, щоб вiн поклав зброю. - Я йому це говорив. Воєводам, мужам київським скажи. Вони не тiльки не послухають мене, а вб'ють. - Тодi нехай чесна брань розсудить мене з братом i принесе мир Русi. - Княже Володимире! - благальне промовив Блюд. - Але навiщо проливати кров безлiчi людей, якщо досить зробити одно... Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на воєводу. - Що ж ти замислив? Блюд витримав його погляд. - Я хочу чесно й вiрно служити тобi i тому скажу правду... Уже давно на Горi чимало воєвод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. I нинi я бачив їх, говорив; одне твоє слово, княже, - i до ранку Ярополка не стане, i не буде нi сiчi, нi кровi, а тобi буде честь i слава... - Годi! - крикнув князь Володимир. - Чуєш, воєводо?! Я не хочу честi, до якої треба йти облудою, нелюба менi слава, окроплена кров'ю. Хочеш вiрно служити менi й Русi - умов, приведи брата, а вже ми помиримось. - З великим страхом, - сказав Блюд, вiдчуваючи, що йому пересохло в горлянцi, - з мукою за кров i живот множества людей повiв я тобi це, княже Володимире. Бачу твою правду - не повинен брат убивати брата, зло є убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка? - Даю обiтницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобi воздам велику, приязнь буде мiж нами. - Княже мiй, княже! - сказав Блюд. - Не вiдаю, коли це буде, недалеко ранок, i вже пiзно зупинити сiчу, але я певен, що прозрiє брат твiй Ярополк i приведу його до тебе для миру й любовi. Чи дозволиш менi тепер iти, княже, нiч коротка, ворогiв багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всiх руських людей. - Iди, воєводо! Мої вої проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слiв. Воєвода Блюд зав'язав бармицi, опустив личину. Скоро вже й свiтатиме - високо на сходi палахкотить денниця, в сяйвi її в полi видно нiбито краще, далеко. Два чорнi вершники - воєвода Блюд i риндя Згар - поволi їдуть вiд урвища до урвища, скрадаються в заростях над Днiпром, у верболозах. Недалеко вже повинен бути i стан Ярополка. Воєвода схоплюється з коня, тихо шепоче: - Ми не помилились? - Нi, не помилились, воєводо, - стрибає з коня й Згар. - Проїдемо отак два поприща, - у пiвтемрявi вимальовується довга простягнута рука, - завернемо ошую i опинимось у нашому станi... Будь певен, воєводо. Згар бачить уночi, як удень. Воєвода мовчить, прислухається й раптом каже: - Менi здається, я чую тупiт коня. - Нi, воєводо, то лодiя на Днiпрi. У полi тихо, я нiкого не чую. - Ти помиляєшся, я чую тупiт... Воєвода витягає з пiхов свiй меч. - Нi, - спокiйно промовляє Згар, - маю гостре вухо, але нiчого не чую. Тодi за одну блискавичну мить воєвода пiдносить меч, стинає голову Згара. У полi тихо. Воєвода Блюд витирає меч об траву, вкладає його в пiхви, стрибає в сiдло, їде далi. Добившись стежкою, яку йому вказав риндя Згар, до стану, вiн зупиняє коня бiля одного з наметiв, спiшується, каже воєводам, що пильнують поля: - Неспокiйно там... Я виїжджав з риндево Згаром послухати, натрапив на сторожу Володимира. Вони вбили риндю... полунощнi вовки бродять бiля самого нашого стану... Сли князя Володимира, як вiн велiв, на конях доїхали до стану Ярополка вище вiд Любеча, зупинились на кручi, звiдки видно було долину, полки, подiї на Днiпрi, княжий шатер вдалинi, закричали раз i другий: - Вiд князя Володимира єсми... Волимо говорити з Ярополком - князем. Назустрiч їм виїхало кiлька воєвод, а мiж ними старшим воєвода Блюд, запитали, що хочуть сказати сли? - Князь Володимир послав нас до князя Ярополка, - вiдповiли сли, - як до брата свого i як брату говорить: "Не повинна бути вражда межи нами, брань мiж руськими людьми - то пагуба, хочу утвердити мир i дружбу". Воєводи київськi вислухали слiв Володимира, велiли їм чекати, самi ж помчали до княжого стану. Князь Ярополк ждав їх, одягнувши срiбною ниткою шите блакитне платне, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем бiля пояса, стояв недалеко вiд свого шатра, навкруг нього товпились мужi з Гори, тiуни ратнi, тисяцькi. - Хто то прибув? - запитав вiн. - Сли Володимира. - Що говорять? Воєводи, що зустрiчали слiв, слово в слово переказали, що сказали сли Володимира, додали: - Ми велiли Їм ждати твого слова. Князя Ярополка, видно, вразили слова Володимира. Блiдий стояв вiн бiля намету, дивився на стан, лодiї на Днiпрi, слiв Володимира, що все сидiли на конях i ждали його слова далеко в полi. Це була година, коли вирiшувалась доля його самого, Київського столу, всiєї Русi. Ще не було пiзно - коли б Ярополк згодився в цю годину взяти мир з своїм братом, може, у вiках полинула б слава Володимира i його - Ярополка, може, багато людей не пролило б своєї кровi й не наклало головами, а засiяли житом землю. Слова Володимира були такi простi, зрозумiлi, щирi, що навiть у Ярополка здригнулось серце, щось йому владно говорило: "Не йди на брань, послухай свого брата". I саме в цей час один з воєвод, уй Ярополка Блюд, торкнувся його рукава, примружив очi, показавши, що хоче з ним говорити, одвiв його набiк, тихо сказав: - То є лжа й облуда, не може противу тебе стати брат твiй менший Володимир, якоже синиця на орла брань сотворити. Не бiйся, княже, Володимира - сина рабинi, наше воїнство достойно зустрiне його воїв, жде тебе перемога на бранi. Князь Ярополк вже не чує голосу серця, швидким кроком повертається до свого шатра, зупиняється, каже воєводам, якi зустрiчались iз слами князя Володимира: - Перекажiть їм, що я не хочу говорити з сином рабинi. 4 I досi на кручах i в пiсках вище вiд Любеча, на крутому правому березi, коли одшумить весняна вода i з глибин днiпрових виринають глейовища й жовтi пiски, - скрiзь там бiлiють людськi костi, побитi черепи, iржавi мечi i списи, поламанi сулицi. Вої князя Ярополка i князя Володимира зустрiлися на високiй кручi, яку в пiзнiшi лiта, нiби бажаючи змити людську кров, прорвала, розрила, розмила вода, там, на Старику, як називають це мiсце люди, нинi голубiють озера, росте осока, самiтнi чайки тужать над водою й кущами. Це була дуже люта, кривава сiча, бо тут збилися всi лодiї Ярополка, сюди ж прибуло багато людей пiшо й комонно з Києва i всiх земель - князь Ярополк розумiв, що коли вiн не зупинить пiвнiчного вiйська бiля Любеча, то воно швидко розтечеться по Днiпру, перекинеться на Десну - i тодi йому важко доведеться в Києвi. Сiча почалася поприщ за десять вiд Любеча, в дуже вузькому мiсцi на Днiпрi. Князь Ярополк велiв поставити на укотi й в'язати мiж собою мотузами й гужвою бiльш як п'ятсот подiй, - так на Днiпрi була створена заслона, крiзь яку не могли, здавалося, прорватися лодiї Володимира. Ярополк мав на мислi ще одно - вiн велiв покласти з лодiї на подiю дошки, i на Днiпрi з'явився мiст, по якому вої могли переходити з берега на берег. А тим часом на березi рать стала проти ратi: попереду, щит у щит, виставивши вперед щетину списiв, - бородатi бувалi вої, що мусили прийняти перший удар, за ними - пращники й лучники, що мали випустити в синє повiтря перед собою тисячi стрiл i гостре камiння, далi - вої з короткими сулицями й мечами, а позаду - тьма озброєних мечами, сокирами, довбнями з прив'язаним камiнням або залiзними гаками на кiнцях i просто дубовими чи грабовими дрюками чорнi, роб'ї люди-вої. Мав у запасi Ярополк i комонне вiйсько - воно чатувало в ярах понад Днiпром, у полi, в лiсах i гаях, готове було летiти вперед, тiльки буде надоба. I ще раз, коли ратi зупинились, наперед виїхали з рогами кликуни князя Володимира, пропонували руським людям-братам кинути зброю... Нiхто з стану Ярополка не одповiв їм, а натомiсть лучники i пращники випустили першу хмару стрiл i камiння, тисяцькi i воєводи велiли воям iти вперед. Цi люди хотiли жити, тiльки вчора, може, ходили вони з ралом у полi, i от пiд їхнiми ногами загорiлась земля, на обрiї встали чорнi хмари, безжальний князь i ще безжальнiша старшина наказали їм iти вперед, нищити iнших, бо тiльки там, мовляв, за людським трупом, лежало мирне життя їх самих i родин. А стрiли й камiння летiли вже з обох бокiв, ось рушили вперед, як велетенський полоз, вої Ярополка, ось вони зiткнулись з воїнством Володимира, глухо гули щити, кричали вмираючi люди, дзвенiли списи й сулицi, свистiли довбнi й дрюки. Багато разiв сходились i розходились вої, ратi то вiдступали, то навально кидались уперед, поле бою було вкрите трупами, залите кров'ю... А в цей же час бiй почався i в полi, там вирвались з лiсiв комонники. Ярополк i його старшина помилились, iхнiх комонникiв ждали в лiсах комонники Володимира, вони прийняли бiй i самi вдарили на ворога, тепер кипiли береги й поле, нiде не було рятунку... I навiть на Днiпрi вже точився бiй - перед на цей раз вели свiони, їхнi лойви й шнеки поволi пiдпливали до лодiй Ярополка, от вони зблизились, на насади висипали закованi в броню вої, червона кров заливала борти, цебенiла в голубi води... Варяги не змогли пробити мосту на Днiпрi, полунощнi полки сходили кров'ю, а вої Ярополка стояли за заздалегiдь насипаними валами, до них пiдходила й пiдходила допомога. Вечорiло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тiльки напружуючи всi сили, обливаючись кров'ю, стримувала удар i стояла на мiсцi рать Володимира. Хвилина, ще одна, може, хвилина - i смiливi вої верхнiх земель вдали б спини... Раптом за полками Ярополка почувся крик воїв, їм у спину вдарила якась невiдома сила, з лiсiв i кущiв обох берегiв виривалась тьма людей, багато їх кинулось у води Днiпра й попливло до лодiй. - Що трапилось? - пересохлими устами запитав князь Ярополк, що з вищою дружиною стояв на кручi. - Прокляття! - заволав Блюд. - Нам ударили в спину. Що робиться?! Княже! Нам треба думати, як пробитись до Києва. У вечiрню годину, коли у воїв Володимира не вистачало сили й коли почали одолiвати й могли одолiти вої Ярополка, багато людей з Любеча, всiєї Остерської волостi й iнших волостей кинулись з мечами, луками й просто кiлками взап'ять Ярополку. Мiж цими людьми йшов i Микула. Спочатку Микула не пiзнав Бразда, як не пiзнав Бразд i його. Але ось вої стали проти воїв. - Ви за кого? - голосно крикнув Микула. - Ярополковi ми! - вiдповiв Бразд i тодi пiзнав Микулу. - А ми за Володимира, за старий закон i покон! - заволав Микула, що також пiзнав Бразда. I брат пiшов супроти брата, простi люди з Любеча - супроти княжих людей, тiльки Микула нiчого не боявся, а в Бразда була непевна, хистка рука, через що Микула швидко вцiлив Бразд у в голову, простi люди одолiли княжих людей i по їх костях пiшли, далi, далi, супроти самого Ярополка-князя. Як радiла душа Микули, як втiшався вiн, коли побачив, що на Днiпрi палають лодiї Ярополка, а вої його вдали спини, тiкають у поле... Перемога була так близько, вона, напевне, прийшла, вже князь Володимир, либонь, пливе Днiпром до Любеча, щоб рушити на Київ. Але Микула цього не бачив - спис якогось воїна пройшов по старому шраму на чолi - вiн втратив пам'ять, як мрець, лежав на полi. Та Микула був дужого антiвського роду, тiло його витримало, пiзно вночi вiн прийшов до пам'ятi, сiв на пiску недалеко вiд Днiпра. Нiч була холодна, земля волога, вгорi висiли великi зорi, вони повторювались у водi. Десь у полi горiло багаття, недалеко, побрязкуючи зброєю, ходили вої. Чиї вони були - Володимира чи Ярополка, - Микула не знав. I вiн поповз - якщо перемога прийшла до Володимира, вiн про це дiзнається пiзнiше, якщо вранцi на берегах Днiпра почнеться нова сiча, вiн буде тут зайвий, бо не може навiть ходити. Микула повз понад берегом Днiпра, часто зупинявся, вiддихував, ковтав воду, знову повз, iнодi лягав, заплющував очi, якийсь час спочивав i бився далi, далi. Ранок застав його бiля Любеча. Похитуючись на ногах, що нiяк не слухались його, i хватаючись руками за лозу, видерся Микула на кручу, пролiз пiсками, попав на свою ниву, в рiдну гречку. О, яка чудова була ця гречка, як солодко вона пахла, як тихо, принадно гули бджоли, а десь вгорi висiв i лив на землю пiсню невтомний трудар - жайворонок. Треба було поспiшати, поки не прокинувся Любеч, до свого дворища, в батькiвську хижу, до вогню предкiв. Якщо й помирати, то тiльки там; та нi, вiн житиме, мусить жити наперекiр ворогам, на славу Володимира. I вiн доповз до рiдного дворища, лiг бiля схiдцiв хижi. - Вiсто! Вiсто! - покликав Микула. З хижi нiхто не озвався. - Вiсто! Жоно! Iди сюди, - говорив вiн, - бо немощний, не влiзу. Знов мовчання. Тодi Микула поповз з схiдця на схiдець, спирався на руки, хоч вони сковзались, тяг за собою ноги, а вони були такi неслухнянi й важкi. I нарештi вiн опинився перед дверима, обома руками штовхнув їх, напружуючи останнi вже сили, перебрався через порiг. У хижi на вогнищi давно вже перетлiв жар, там було холодно, в кутках i на помостi снувалась темрява. Крiзь розчиненi дверi хвилею вливалось промiння знадвору. Микула побачив цебра, що стояли одразу за порогом, давню зброю, що висiла на кiлочках, витерту до блиску багатьма ногами кам'яну долiвку. - Боги! - скрикнув вiн. - Що ж це? На долiвцi головою до дверей, широко розкинувши руки, лежала закривавлена, посiчена мечами мертва дружина його Вiста. 5 Iдучи слiдом за воями Ярополка, князь Володимир велiв лодiйним воям поспiшати до Києва, а сам з дружиною рушив на конях понад Днiпром i швидко був у Любечi. Тут вiн дозволив дружинi зупинитись, сам зiйшов з коня перепочити. Воєводи радили йому пiти до якогось з теремiв, що височiли понад лiсом, та до них було далеко, Володимир попрямував до старого городища. Так вiн i потрапив у двiр, де стояла хижа Микули; гриднi його хотiли бiгти вперед, але князь зробив знак, що хоче зайти туди сам, воєводи й гриднi пiшли за ним. Дверi були розчиненi. Переступивши кiлька кам'яних схiдцiв, що посерединi витерлись за довгi роки, а з бокiв заросли дерном i бур'янами, князь Володимир зайшов до хижi. Там посерединi у викладенiй камiнням ямi зроблене було вогнище, над ним темнiв устям своїм, схожим на вуха якоїсь iстоти, що притаїлась i дослухається, виплетений з лози й обмащений рудою глиною комин, видно було темнi стiни, на яких висiла на кiлочках зброя - меч, щит, спис, та ще помiст у кутку. Князь Володимир, переступивши порiг, зупинився, оглядаючи хижу, вогнище, стiни i зброю, помiст: i коли б хто мiг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помiтив, що на ньому вiдбилось якесь неймовiрне здивування, незвичайна цiкавiсть i ще щось, схоже на радiсть. Може, князь Володимир остиг на вiтрi, а в хижi було захисне, може, пiсля довгого шумного й запеклого бою його вразив спокiй цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумiв, чому зупинився й стоїть бiля порога, але не мiг iти вперед, - дивнi, незрозумiлi почуття охопили його. - Хто там є? - пролунав раптом у хижi голос. Здригнувшись, нiби прокидаючись вiд марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старої сивої людини, здивованi, нiби переляканi очi, що були прикутi до нього. - Володимир, син Святослава, - вiдповiв князь. I ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловiк, що лежав на соломi за вогнищем, пiдводиться, встає, - дуже блiдий, з глибокою раною на головi, босий, у бiлих ногавицях i бiлiй сорочцi, - дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кiлька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках i, як єдина й остання жертва, яку вiн ще мiг принести, падають у родинне вогнище. - Такий, як i батько твiй Святослав! Любий ти менi, княже Володимире... Кланяюсь тобi! - сказав Микула. - Але хто ти єси? - голосно запитав князь Володимир. - I чому ти весь у кровi, поранений? - Я Микула, син Анта, онук старiйшини Воїка i сам старiйшина по слову свого батька, - вiдповiв старий. - Та нинi вже старiйшин немає, Ярополк зламав старий закон i покон, мене поранили його вої, коли ми йшли їм взап'ять, щоб допомогти тобi, Володимире-княже. Проте зараз менi не боляче, не бiйся, не бiйся мене, княже. I вiн справдi не вiдчував болю, в нього з'явилась сила, вiн стояв на ногах твердо. - А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам'ятаю, - говорив Микула. - Ми з ним разом воювали, аж на Дунаї були... Ромеї, о, вони й досi, либонь, пам'ятають нашi мечi! На островi Хортицi ми з твоїм батьком у останню нiч говорили, i помер вiн на моїх очах... Минула замовк, бо йому важко було дихати, у нього пiдкошувались ноги, але вiн хотiв вистояти i сказати все, що думав. - Через те я й проти Ярополка пiшов... Ти, княже, чуєш наше слово, ми за тобою, супроти Ярополка. От тiльки горе в мене: жони не стало, Вiсти, вбили її ярополчi... Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, i побачив пiд стiною тiло мертвої жiнки, що сидiла по покону - обличчям до порога. - Я її поховаю, - стримуючи сльози, говорив Микула, - до заходу сонця, щоб душа її попала ще завидна на Перуновi луки... А сам? Що менi лишається? Немає жони, дочка моя Малуша... Вiн не кiнчив, замовк, схопився раптом за серце. - Малуша! - крикнув князь. - Почекай, чоловiче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона? Микула не вiдповiв Володимировi. Вiн, либонь, хотiв щось сказати, але не мiг, кров одлила враз вiд його обличчя, очi дивились за дверi, на Днiпро й луки... Простягнувши вперед руки, вiн хитнувся, впав на пiдлогу, занiмiв. Князь Володимир мовчав. У хижi настала неймовiрна тиша, стало холодно, порожньо, як буває тодi, коли раптом у людини зникає найдорожче. У тишi князь Володимир ступив уперед, зупинився над тiлом Микули, зняв з своєї шиї золоту гривну й поклав її на серце Микули. - Мужi мої! - промовив вiн старшинi й гридням, що входили в хижу. - Ось лежить воїн Микула, син старiйшини Анта, а ось жона його Вiста. Ми поховаємо їх отут за городищем, де лежать нашi предки, по старому покону, його - як воїна i старiйшину - з мечем, щитом i золотою гривною. Там, у бiлих пiсках пiд Любечем, лежать костi воїна Микули, поруч iз ним - щит i меч, в ногах вiрна жона, що мала в свiтi iм'я Вiсти... Вiчна їм пам'ять. РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 Чимдуж тiкав iз дружиною своєю пiсля любецького побоїща до Києва князь Ярополк. Обома берегами в полi йшли його пiшi полки. Лодiйне воїнство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому великої шкоди, варяги, удень i вночi пливло Днiпром, комонники прикривали спину. Воєводи радили Ярополку зупинити своїх воїв, прийняти бiй спочатку в гирлi Прип'ятi, пiзнiше - Тетерева i, нарештi, бiля Вишгорода, але вiн - роздратований, сердитий, поглядаючи на голi жовтi коси, лози над берегами, лодiї, що пливли й пливли Днiпром, - велiв полкам вiдходити далi й далi, сам летiв на конi попереду старшої дружини. Поруч з князем увесь час скакав воєвода Блюд. - Воєводо мiй! - говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одiрвались вiд дружини й спроквола їхали зеленим лугом над Днiпром. - Скажи менi, як i чому так сталось пiд Любечем? Ми зiбрали кращих воїв земель, на чолi їх стояли лiпшi воєводи, перемога належала тiльки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був i кiнець сiчi. Я, тiльки я мусив перемогти. - Син рабинi вельми хитрий, - зупинивши коня, вiдповiв Блюд. - Вiн веде з собою язичеську полунощну силу, що стоїть за старий закон, йому, як робочичу, допомагають смерди. - Слухай, воєводо! Але ж цi смерди суть скрiзь... Я вже боюсь за Київ... - О нi, княже, - говорив Блюд. - За Київ турбуватись не доводиться. Супроти Володимира стане вся Гора, Подол i Оболонь також нам допоможуть. Певен я, що на помiч нам iдуть уже й печенiги, а княгиня Юлiя, надiюсь, немарне сидить у Києвi - нам повиннi допомогти й, безперечно, допоможуть iмператори ромеїв. - То правда, - згоджується Ярополк. - Сидiти на одному столi, бути пiд рукою Володимира повiк не буду. Швидше до Києва, воєводо, станемо там, одiб'ємо полунощну навалу. А тодi, коли переможу Володимира, - о, тодi я наведу лад у всiй землi, я покажу робочичам старий закон i покон... Хижий, роздратований князь Ярополк б'є коня, разом iз воєводою летить далi й далi. Надвечiр третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Києва i зупинився край лiсу на Щекавицi. У цю передвечiрню годину тут, на Щекавицi, було надзвичайно тихо, вряди-годи тiльки в лiсi перекликались удоди й зозулi, тиша велiя стояла на широкiй долинi, Подолi й Оболонi, де скiльки не кинь оком розтiкались хижi й землянки смердiв. Над Подолом височiла твердиня київських князiв - Гора, з чорною дерев'яною стiною, кленами, що врiзувались у темно-синє небо, дахами теремiв, якi сяяли пiд промiнням вечiрнього сонця, - там також було тихо. Позаду, з кожною годиною все ближче й ближче, посувались полки Ярополковi. За ними поспiшали вої князя Володимира. Тут, на пiдступах до города, вони зупиняться, тут скоро заспiвають тужно стрiли, задзвенять мечi, вдаряться щити, тут буде сiча жорстока, по землi рiками потече кров... Мабуть, через це в князя Ярополка зблiдло обличчя, напружено забилось у грудях серце, рука стиснула й туго натягнула поводок коня... - Отут, княже, - шепоче воєвода Блюд, що стримує свого коня бiля Ярополка, - мусимо стати... Город Київ готовий до бранi, нашi вої повержуть полки Володимировi... Князь Ярополк обертає обличчя до воєводи, що пильно дивиться на нього косуватими темними очима... Це, либонь, тi слова, яких ждав князь, i тому обличчя його враз рожевiє, на устах з'являється посмiшка. - Тут мусимо стати! - велить вiн. I, вдаривши коней, князь з Блюдом швидко спускаються до Подолу, оглядають рови, вали, околля на схилах. Воєводи Ярополка добре приготувались до сiчi з воями князя Володимира в Києвi. З самої ранньої весни тiуни, ябетники й мечники з Гори кожного ранку гонили чорних, роб'їх людей з Подолу й Оболонi до Глубочицького ручая й на його берегах копали глибокi рови, насипали два високi вали: верхнiй по правому березi ручая, нижнiй - по лiвому, аж до Оболонi. Разом з роб'їми людьми працювали й мостники, дереводiли, всякi кузнецi - вони густо забивали на валах околля, плели з лози загороди, закопували в землю зубками догори борони, готували й прикривали гiллям ями-костоломки. Зцiпивши зуби, з ранку до пiзньої ночi гнули свої спини цi люди - Київ знав навали багатьох орд, набiги рiзних напасникiв, але ще нiколи не було, щоб руськi люди йшли супроти таких самих руських людей. Проте вони не могли говорити - над ними стояли княжi мужi, то тут, то там з'являлись воєводи, - кияни мовчали, копали, насипали далi землю. Як на той час, це була могутня перепона для найкращого воїнства, вали тягнулись не тiльки по Глубочицi, а й схилами Щекавицi до Воздихальницi, понад шляхом з Подолу до самих стiн Гори. Але не тiльки валами загородився Ярополк вiд пiвночi, на верхньому валу Глубочицi викопанi були землянки, канави, рови, в яких могли ховатись його пращники, лучники й усi простi вої. I тепер, коли князь Ярополк з старшою своєю дружиною їхали шляхом до Києва, на валах стояли, а з канав i ровiв видирались вої, вони дивились на вершникiв, що, збиваючи жовту куряву, летiли до Гори. Княгиня Юлiя бачила, як Ярополк примчав з старшою дружиною на Гору, спiшився, переступив порiг терема. Вiн не зайшов одразу, як завжди це робив, до неї. Юлiя знала, чому так сталось, - воєвода Блюд, якого вона пiймала в переходах, розповiв їй про невдалу сiчу пiд Любечем, про вiдступ воїнства Ярополка. Полки Володимира стоять уже близько вiд Києва, князь Ярополк радиться з старшою дружиною, як їх зупинити, до терема пiд'їжджають гiнцi, повертаються назад, зникають у Боричевому узвозi. Але княгиня знає, що Ярополк прийде. Вона прибрала в свiтлицi, запалила свiчi, що заливали жовтим промiнням стiл, вечерю на ньому, корчагу з вином, келихи. Була вже пiзня нiч, коли Ярополк зайшов до неї. - Я тебе давно жду, коханий... - Менi треба було радитись з старшиною, як дiяти надалi, що робити. Адже ти нiчого не знаєш. - Навпаки, я все знаю. Менi розповiдали твої воєводи. Але ж це не кiнець! Що Любеч! Київ, тут, пiд його стiнами, ти мусиш розбити сина рабинi. Я чула, що нiхто й нiколи не брав ще цього города. Та чому ти стоїш, iди сюди, до столу, коханий мiй, випий вина, це твоє улюблене, грецьке... Взявши пiд руку Ярополка, княгиня Юлiя веде його до столу, садить там, сама сiдає поруч, наливає келихи. Вiн жадiбно вихиляє один келих, другий... Княгиня Юлiя також п'є вино, але маленькими ковтками, дуже повiльно. - Ти переможеш, неодмiнно переможеш робочича. Юлiя чудова в цю нiчну годину, промiння свiчок заливає обличчя, князь Ярополк бачить темне її волосся, високе ч