оло, тонкий нiс, уста, очi. Але вiн не може забути того, що сталось, жах битви пiд Любечем ще стоїть у нього перед очима, страх перед майбутнiм огортає душу. - Юлiє, - каже вiн, - чому немає нiяких вiстей з Константинополя? Може, треба послати нових слiв? Адже тодi, коли ти приїхала до Києва, сли iмператора обiцяли менi все. Ярополк пiдпив, вино сп'янило його, але саме через це вiн дивиться на неї допитливо й гостро, в його словах почувається недовiр'я, загроза. Юлiя якусь хвилинку мовчить - вона достеменно знає, що допомоги Ярополку з Вiзантiї нiчого ждати... Але говорити йому цього не можна: князь, що програв сiчу пiд Любечем, програє тодi все. I Юлiя не вiрить, що все втрачене, вона добре знає воєвод, бояр, - не за князя борються вони, а за себе, це - страшнi люди, незгiрше константинопольських патрикiїв, сенаторiв. - Мiй княже! - шепоче вона. - Ти маєш досить сил, щоб перемогти Володимира. Я говорила з твоїми боярами й воєводами - в їхнiх руках велика сила, з ними ти переможеш. Певна я, що скоро повернуться й твої сли з Вiзантiї, помiч дадуть i печенiги. Вiн схиляється, обiймає її стан, пiд руками здригається, тремтить нiжне тiло. Княгиня Юлiя сама гасить свiчi, на холодному простирадлi так вiльно стомленому в походi тiлу. А поруч - тепло щiк, гарячi уста. У палатi тихо. I на всiй Горi тихо. Цiєї ночi сторожа город а не б'є в била, вона пильно дивиться на вогнi, що горять далеко бiля Вишгорода й на Чорториї. 2 Кожна людина за довге життя знає захоплення й розчарування, радiсть i розраду, любов i ненависть, нещастя й щастя, - таке життя й така людина. Гридневi Туру судилося знати в життi тiльки одно - горе. У ранньому дитинствi залишився вiн сиротою й пiшов шукати щастя в город Київ, де й став служити отроком у княжiй дружиш. Двадцять лiт був гриднем у князя, не мав за це нi подяки, нi доброго слова. Вигнали нарештi ярополкiвцi його з дружини, й залишився вiн, аки пес, голодний i ниций, не маючи свого куточка в багатiй землi. Втiм, гридневi Туру судилась у життi любов - така глибока, якої, либонь, нiхто не знав, але й безталанна, нещасна, як нi в кого в свiтi. Вiн полюбив її - несмiливу, просту, убогу унотьку* (*Унотька - дiвчинка.) - в той день, коли вперше побачив, i, мабуть, через те, що сам був убогим, дуже простим, несмiливим, то й не сказав їй про це. Пiзнiше ж Тур уже нiчого не мiг сказати унотьцi - на його очах почалася й розквiтла любов Малушi й княжича Святослава, i вiн - убогий гридень Святослава - жахнувся, вiдступив, думав навiть, що йому вже не варто й жити. Виявилось, що жити йому було треба, бо любов Малушi принесла їй тiльки горе, а княжичу Святославу нещастя, - княгиня Ольга вигнала її, непразну* (*Непразна - вагiтна.), в далекий Будутин, нi в Святослава, нi в неї не було навiть надiй побачитись... Як же мiг гридень Тур пiти з своїм горем iз життя, коли таке ж горе, та, мабуть, ще бiльше, було в Малушi - його любовi?! Так вiн далi й iшов життям - любов залишила невигойну рану в його серцi, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малушi. I вiн рятував, допомагав їй, разом з Добринею одвiз у Будутин, вiд Добринi довiдувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив її дитя на Горi й милувався ним, дiзнавшись, що князь Святослав посилає Добриню шукати Малушу, поїхав разом з ним аж до Росi, в Будутин, тiльки ж вони не знайшли її там - умерла, мабуть, Малуша. Саме через це Тур зробив тодi один крок - йому стала немила княжа дружина, в нього нiчого вже не лишалось у свiтi... I вiн, часто зустрiчаючи на Подолi християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини немає й не може бути щастя на землi, щастя може бути тiльки пiсля смертi. Щастя пiсля смертi, рай у небi, де не буде багатих i бiдних, - усе це вперше за життя зiгрiло змучену душу людини, що нiколи й нiчого в життi не мала, i гридень Тур пiшов охрестився в церквi над Почайною. Чи дало це полегкiсть душi Тура? Хто знає, вiн i сам, либонь, не мiг би вiдповiсти на це питання. У якiсь години, слухаючи полум'янi слова священика, поринаючи в молитовний спiв, б'ючи поклони тому, кого вiн не знав, але кому хотiв вiрити, Тур забував про своє горе, суєту суєт свiту. Як же вiн зрадiв, коли туди прийшла незабаром i Малуша, - отже, i в неї нiчого не лишилось у життi, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, - так схрестились двi розтрощенi долi, що втратили все на землi i надiялись лише на небо. Проте поки Тур жив, вiн однаково любив Малушу, i не тiльки її - вiн любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малушi й Святослава Володимира, Туровi, що вже посивiв, зiгнувся, здавалось, що це нiбито його рiдний син... А думати про Володимира доводилось дедалi все бiльше й бiльше. Зустрiчаючись з Малушею в церквi над Почайною або десь на роботi, вони рiдко говорили про Володимира й Святослава - це була глибока й болiсна рана обох їхнiх сердець. На Горi в дружинi, особливо ж на Подолi, Оболонi, городах i селах, де часто разом з iншими гриднями бував Тур, вiн бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплi слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабинi, тiльки не знали, хто й де його мати. Тур радiв, чуючи цi слова, - нi, немарне жила люба його серцю Малуша, вiн був гордий, що у великому своєму горi знайшов сили пiдтримати її, гордий, що єдиний у свiтi знає й зберiгає її таємницю, велику таємницю Руської землi. Коли ж Тур дiзнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далi став збирати нову дружину, а батькових гриднiв вигнав з Гори, то зрозумiв, яке зло той замислив. Вiн розповiв про це Малушi в нiч, коли вона говорила з батьком Микулою, i бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в її очах, як затремтiла всiм тiлом. Вiдтодi вiн ненавидiв Ярополка разом з нею. Але що мiг зробити колишнiй гридень, у якого забрали навiть меч i щит, могутньому князю? Проте виходило, що людина з поля, ненависть якої загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один. У городi Києвi багато людей ненавидiли князя Ярополка так само, як i гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступної ночi, ходила тепер по Подолу, по Оболонi - там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкiри - за шмат хлiба, за куточок на нiч. I тодi Тур узнав багато такого, про що навiть не мiг думати, бувши в дружинi княжiй, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду. Темна нiч. На Подолi й Оболонi не видно нi одного вогника, на сiрому тлi неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Києвi спить, спочиває, тiльки десь удалинi, бiля Вишгорода, горять вогнi - там стоїть з воями своїми князь Володимир. На цi вогнi й дивляться Тур i ще кiлька чоловiк, що сидять пiд хижею на Подолi. - Уже Ярополк з своїми боярами поклали жажелi на виї нашi, велику пагубу i гнесь нам творять. Мремо вiд гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина - м'ясо задавленої тварини.) не маємо, руб'я носимо на чересах, на попелi спимо, яригою вкриваємось, - говорить чоловiк, у якого глибоко запали очi, вилицi нагадують висхлi костi, руки схожi на вузлувате корiння. Тур знає цього чоловiка - це Давило, убогий смерд, що жив багато лiт за Горою в хижi, мав там клапоть землi, тяжко працював, годував жону й дiтей. Нинi вої Ярополка розкидали його хижу, на землi Давила викопали рiв, от i пiшов вiн з жоною й дiтьми на Подол, викопав землянку в кручi над Днiпром - задушна* (*Задушний - людина, що нiчого не має за душею.) людина. З темряви долiтає iнший, хрипкий голос, що часом переривається сухим кашлем: - А вже що вони уготували?! Дiйдеш до рiчки - зупинять за побережним, перевезуть через рiчку - вiзьмуть перевозне, дiйдеш до города - зупинять бiля затвора, перейдеш через мiст - вiзьмуть мостовщину, пустять через ворота - вiзьмуть мито, на Гору - вiзьмуть явлене, на ваги покладуть - помiрне... - Розбiйник соромиться крадучи, а вони хваляться своєю татьбою, умножають i умножають скотницi, суровством все в нас забирають... Догоряють вогнища у станi князя Володимира. Низько над обрiєм висить, але скоро зайде за хмару вечiрниця. Десь далеко за лiвим берегом у полi черкає й черкає небо слiпуча блискавиця. Вгорi переливається, мерехтить Волосiнь* (*Волосiнь - Плеяди, Волосожар.). Пiд хижею тихо. Люди говорять пошепки - може, десь близько стоїть у темрявi тiун, ябетник, а то й послух княжий. - I вже добра нам вiд Ярополка не ждати, - каже все той же чоловiк Давило. - Зла Гора, а вiн ще бiльше; з Володимиром, либонь, буде краще - наш-бо то князь. - Чому ж наш? - виривається в Тура. - Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... - глузує Давило. - Був гриднем, а нинi людина з поля, - глузливо вiдповiдає й Тур, - непотрiбен я Ярополку. - То й краще, чоловiче Тур... - говорить Давило. - Князь Володимир не вiд якоїсь угорської князiвни, а вiд простої руської дiвчини. - Вiд якої? Де ж вона? - пересихає в горлi в Тура. - Оцього, чоловiче, я й не знаю. Що була вона - була, що вiд неї князь - i то правда, але де сама - i я, i нiхто не знає... А може, й не треба знати - нехай живе в полi, поки прийде сюди її син. Дивлячись на вечiрницю, що в цю хвилину поринає в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить: - Болить моє серце, страждає душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наiпаче татьбою правди нiколи не сотворити. За все Ярополка i бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу i Київ, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отцiв наших, берегти Русь... Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому концi валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, дiють, - бережiться, люди, ворог ходить близько, вiн причаївся на Горi! Ось всi розходяться, бiля хижi залишаються тiльки Давило й Тур. - Не знав я, що тебе прогнали з Ярополкової дружини, - шепоче Давило, - давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як i ми... - Хто ж ви? - Такi, як i ти, задушнi люди. - Говори зi мною одверто, - ловить у темрявi вузлувату руку Давила Тур. - Я ненавиджу, чуєш, Давиде, ненавиджу Гору, Ярополка - вони в мене все, навiть життя, забрали. - Тодi ходiмо! - пiдводиться Давило. - Отам збираємось зараз, - вiн у темрявi показує рукою, - в кручах. Ходiмо, Туре. 3 Вої верхнiх земель посувались до Києва, розтягнувшись пiвколом вiд Остра аж до Бiлгорода. На них налiтали часом Ярополковi дружини, що дiяли вже не так, як пiд Любечем, уникали зустрiчi в чистому полi, скрадались у лiсах i налiтали темними ночами, намагались бити воїв Володимира ззаду. Проте нiщо не могло стримати воїв князя Володимира, вони розтiкались навкруг, понад Днiпром i Десною, як веснянi води, впав Остер, Вишгород, Бiлгород, передня сторожа бачила Київ, слiдом за нею йшли i йшли полки. Князь Володимир велить поставити свiй намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись мiж Дорогожичами й Оболонню. День i другий Володимир пробує копiєм пробити вали на Глубочицi, вої його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочицi, де пiниться ручай, переходять його, видираються на верхнiй вал, рубають околля, нищать воїв Ярополкових. Це - страшнi днi, бо коли починається сiча й вої сходяться вiч-на-вiч, кров тече по землi, збiгає в Сiтомлю й Глубочицю, виливається в Почайну. Це - страшнi днi, бо Ярополк, не надiючись на дружину, пiднiмає земське вiйсько - княжi гриднi женуть з Подолу, передграддя, Оболонi всiх чоловiкiв - старих, молодих i юнакiв навiть - на вали, в рови, на видиму смерть. А на самiй Горi день i нiч пiднятi мости, зачиненi ворота, якщо хто приїжджає на Гору, сторожi довго дивляться з високих веж i через прорiзи в стiнах i тiльки тодi опускають мости, вiдкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота. Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з'їхались не тiльки київськi, а з багатьох земель i городiв волостелини, посадники, воєводи, тiуни, мужi лiпшi й нарочитi. Гора нагадує великий стан, в усiх кiнцях її стоять навантаженi всiляким добром вози, iржуть конi, ревуть воли, бiгають, напуваючи й годуючи тягло, а вночi стережуть добро холопи, смерди. Особливо важко на Горi вночi. Ворота зачиненi, пiднятi мости, сторожа стоїть на стiнах, дивиться в темряву, але кожному ввижається, що там, унизу, вчиняється й наростає шум, може, пiдступний ворог уже дереться на городницi. Хто там крикнув бiля Перевесищанських ворiт, чому риплять жеравцi на воротах вiд Подолу? Князь Ярополк також не спить. Неспокiйний ходить вiн у темрявi - то посидить у Золотiй палатi, то вийде в палату Людяну, спускається в сiни, позирає на вiкна, прислухається до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах. Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пiзньої ночi на Горi? Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони iдуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешує вогонь, запалює свiчку й ставить її в куточку на пiдлозi. - Що скажеш, воєводо? - запитує Ярополк. Блюд важко зiтхає й поволi говорить: - Смутнi вiстi на цей раз у мене, княже. - Вони прорвали вали? - Нi, княже, вони не прорвали валiв, боюсь, що їх рватимуть з двох бокiв... - Я не розумiю, що ти говориш, воєводо. Блюд стишує голос, схиляється до самого вуха князя, шепоче: - Неспокiйно на Подолi й у передграддi, кажуть, що кияни збираються ночами, мають уже зброю. - Так ловити їх, нищити, аки псiв. - Ой княже, княже! Коли б сила, я б давно вже всiх їх виловив. Мої люди ходять скрiзь по Подолу, на Оболонi, в передграддi, але нiкого не можуть виявити. - Спалити! - виривається в Ярополка. - Чуєш, воєводо, ой як би я хотiв запалити весь Подол, передграддя i навiть Гору, аби все це не дiсталось Володимиру. - Це так! Сину рабинi найлiпше було б залишити вугiлля та попiл, але як будемо самi? Воєвода довго мовчить, дивлячись за вiкно, де за Щекавицею видно вогнi в станi Володимира, а потiм каже: - Думаю, княже, що нам треба вийти з Києва. Ми пiдемо до Роднi* (*Родня - древня фортеця, що стояла над Днiпром, нижче вiд Канева.), там Володимир нас не одолiє, там зустрiнемо печенiгiв, дiждемось допомоги вiд ромеїв. - Тiкати в Родню?! Залишити стiл отцiв, Гору? - Не думай, княже, що Гора так радiсно зустрiне Володимира. Хто вiн? Язичник, син рабинi... Ще покiйний князь Святослав хотiв посадити його на Київському столi, Гора не його, а тебе попросила князем, вiн пiшов до лапотникiв-новгородцiв. Буде йому й тепер на Горi як синовi рабинi... Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось вiд болю. Вiн ступив кiлька разiв по свiтлицi, i в тишi терема звуки його крокiв лунали, як грiм. Тiкати в Родню? 4 Кiлька днiв i ночей тiкало з Києва воїнство князя Ярополка. Полк за полком, тисяча за тисячею вої, зiбранi з земель Сiверської, Деревської, Полянської, княжа гридьба виходили з Києва, скрадаючись уночi, прямували лiсами й ярами понад Днiпром до Треполя, там збирались, щоб ждати князя з дружиною. Виходили з Києва не тiльки вої - разом з ними на возах, запряжених волами й кiньми, навантаживши туди всякi добра, тiкали з города воєводи, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни й ябетники, купцi. Ще в одну нiч Ярополк вирядив з Києва жону Юлiю - сама вона їхала в закритому вiзку, охороняли її кiлькасот вершникiв - гриднiв князя. Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городi й на валах над Щекавицею залишалось зовсiм небагато полкiв, вої князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копiєм взяти Київ. Проте князь Ярополк i старша його дружина були до цього готовi - вони не шкодували людей, що сидiли в ровах над Щекавицею, скрiзь по горах, на березi Почайни й на самiй Горi, - це були приреченi люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь. Сам же Ярополк i старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березi Почайни стояли спорядженi в дорогу лодiї, день i нiч на них з веслами в руках сидiли гребцi, в стайнях на Горi увесь час стояли осiдланi конi, кiлькасот гриднiв ждали бiля ворiт, щоб супроводжувати князя чи на лодiях, чи комонно. Так прийшла остання нiч. Князь не спав. У теремi панувала тиша, нiде не горiв вогонь, один свiтильник блимав у сiнях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гiнцi з Подолу. Вони повiдомляли, що на валах тихо, в станi Володимира не чути нiчого... Багато, дуже багато було дiла у воєводи Блюда. Вивезти бояр, мужiв лiпших Гори, зняти з валiв у передграддi i послати понад Днiпром воїв, - добре, що Блюд ранiше про це подбав, усе приготував. Але дiсталось i цiєї ночi... Усе своє життя Блюд дбав, - так думали люди, - про когось - князiв, княжичiв, Гору. Насправдi ж думав вiн тiльки про себе. Навiть жони своєї Блюд не любив, а дiтей не мав - про кого ж мiг турбуватись i дбати воєвода? У домi його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срiбла й за всякої нагоди й за всяку цiну намагався примножити своє добро. Цiєї ночi Блюд забрав з княжого терема, навантажив на подiю й послав до Роднi пiд охороною гриднiв усю скотницю Ярополка - так велiв князь, саме там вона була потрiбна. Але не забував Блюд i про себе - згинаючись пiд вагою, однiс додому, закопав пiд грушею, що росла на межi його дворища з воєводою Воротиславом, один мiх з золотом i срiблом... Була пiзня година ночi, коли князь Ярополк разом з Блюдом, воєводами й кiлькома десятками гриднiв проминули ворота Гори, переїхали мiст, стали спускатись Боричевим узвозом. Ворiт за ними вже нiхто не зачиняв, моста нiхто не пiднiмав - на Горi нiкому було це робити, - порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком i його дружиною. Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували - в передграддi й на Боричевому узвозi. Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди вiн дивиться, що бачить у пiтьмi ночi? - Ой княже, лихо! - скрикнув Блюд. Усi вони на якусь хвилину зупинились i прислухались. Вiд Подолу долинув крик великого множества людей, глухi удари, в темрявi спалахнуло чимало вогнiв. Кiлька вершникiв мчали на конях угору Боричевим узвозом. Воєводи й гриднi вийняли мечi. - За Подолом iде сiча! - зупинився бiля князя Ярополка тисяцький Путша. - Це смерди з'єднались з воями Володимира i б'ють дружину на валах. Блюд i воєводи оточили Путшу. - Звiдки вони зайшли? Де стоять? Чи є вої на березi Почайни? Чи вiльний ще Боричiв узвiз? Путша ще раз вiдповiв, що сiча йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричiв узвiз ще вiльний. Та їм i самим було видно: вогнi - чимдалi їх було все бiльше й бiльше - палахкотiли на валах, на Подолi бiля торгу. - Швидше! До Почайни! - заволав Блюд. I всi вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному вiдсвiтi вогнiв з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи переднiми ногами й присiдаючи на заднi, бредуть у чорну пустку ночi конi, як сполоханi князь, воєводи й гриднi позирають i позирають на Подол. Коли вони доїхали до кiнця Боричевого узвозу, вогнi смолоскипiв були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усiм Подолом, вривався в передграддя. Тiльки тут, у кiнцi Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, i вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березi. Важко сказати, що робилось тодi тут на лодiях. I князь Ярополк, i воєводи його, i гриднi дiяли, як увi снi, у них була тепер єдина мета - попасти на лодiї, одiрватись вiд берега й тiкати. Деякi з них встигли вибiгти на лодiї походнями, перекинутими на берег, деякi стрiмголов котилися з круч, забродили в воду й там дерлись на насади, сам князь Ярополк, спускаючись у лодiю, посковзнувся, мало не впав у воду, промочив ноги. А все ж вони вирвались - князь Ярополк з старшою дружиною сiли на великий насад, що одiрвався од берега й швидко поплив за течiєю, ззаду за ними попливло ще чимало лодiй, на яких сидiли й вдивлялись у темряву, приготувавши списи, гриднi. - Ми вчасно залишили Гору, - прошепотiв князевi Блюд, що сидiв у насадi поруч з ним. Ярополк мовчав. Вiн тiкав, як вовк, з города Києва, його дружина, що сидiла разом з ним, нагадувала збiсiлих голодних псiв. Може, хоч тепер скруха й жаль за минулим краяли його серце, може, хоч тепер, раз у життi, зрозумiв вiн, що жив не по правдi, шкодував за содiяним i картав себе за бездоб пролиту кров? Нi, не про це думав князь Ярополк: палаючий Київ вiдступав усе далi, вниз, чорнi береги тiкали за обшивкою насада, i такi ж чорнi думки пропливали в його головi; вiн ненавидiв свiт, проклинав брата Володимира, мрiяв про люту помсту. Ярополк був певен, що повернеться сюди. О, вiн буде безжальний i немилосердний до свого брата, вiн зiтне голови тисячам людей, що прийшли з верхнiх земель i нинi подолали Київ, о, як затремтить i здригнеться Руська земля, коли вiн повернеться сюди! - Вони iдуть Боричевим узвозом, - говорив Блюд. З Днiпра їм було видно, як люди з смолоскипами в руках поспiшають вгору узвозом, сюди, аж на плесо, долiтали їхнi крики, ось вогнi зупинились бiля ворiт, щось там спалахнуло, почало горiти. - Добре, що ми вирвались, княже, - хижо шепотiв Блюд. - Доки вони одолiють Гору, ми будемо вже далеко, вої iдуть берегом. Нi, тепер Володимир нас не дiстане! А ми ще повернемось сюди. 5 Десь опiвночi князь Володимир вийшов з свого шатра. Було темно. Близько стояла, перемовляючись мiж собою, старша дружина - князь пiзнав голоси воєвод Кирси, Спирки, Чудина. Вiн пiдiйшов до них. - Либонь, скоро й почнемо. - Полки готовi, княже. Ждемо гасла з Києва. - Здається, вони вже рушили... Усi прислухались. Десь у темрявi й тишi, якi оповивали Подол, передграддя й Гору, почувся шум. - Мовчiть! - крикнув воєвода Кирса на воїв, що гомонiли недалеко на валу. Вої замовкли. I тодi зовсiм виразно з глибини ночi, спочатку глухо, а далi дужче, до них долинув шум i багатоголосий крик людей. Ще хвилина - i вони побачили вогнi, тут-там серед темряви горiли смолоскипи, їх було все бiльше й бiльше, вдалинi, здавалося, переливався жар. Це була хвилина, якої всi ждали. З кiлькох бокiв Київ оточили вої Володимира, а на помiч їм вставала ще одна сила - перед ними вирував, шумiв, весь горiв вогнями Подол. I вже через рови бiгли роб'ї люди, вони кричали, що на верхньому валу i на всьому Подолi немає Ярополкової ратi - усi вони повтiкали вночi; незабаром прибiгли смерди й з передграддя. "I на Горi, - говорили вони, - немає воїв, на городницях не видно сторожi, князь Ярополк з воєводами й мужами утiк вночi до пониззя". Полки князя Володимира рушили разом вiд Дорогожичiв, з лугiв за Оболонню, з Перевесищанського лiсу вирвались комонники, земля загула вiд крокiв тисяч нiг i тупоту коней, шум долинув i з-за Днiпра, вої перепливали на лодiях i конях плесо, город Київ упав. Князь Володимир в'їжджав до Києва на чолi старшої дружини пiд знаменом батька свого Святослава, на якому були вишитi два перехрещенi золотi списи, за ними їхали риндi, гриднi. З трепетом дивився Володимир на город, який покинув багато лiт тому, й не впiзнавав його. На Оболонi, де колись хижi стояли серед лугу на поприще одна вiд однiєї, вся земля була зорана й покопана, всiяна домами, халупами, землянками. На Подолi навкруг торгу й над берегом Почайни виросло багато нових теремiв з клiтями й пiдклiтями, склепами й коморами; тереми цi й дворища, розгородженi високими тинами, тягнулись аж до гiр, утворюючи концi. Змiнилось i передграддя. Володимир пам'ятав, що тут ранiше просто в землянках жили кузнецi, гончарi, скудельники та кожум'яки, недалеко вiд ворiт Гори був один тiльки кам'яний терем княгинi Ольги i кiлька дерев'яних - бояр; а тепер новi добрi тереми - кам'янi й дерев'янi - оточували всю Гору, вони, здавалося, наступали на землянки кузнецiв, ремiсникiв, розчавлювали їх. Де не їхали вої Володимира, їх радо вiтали кияни, на Подолi в одному мiсцi воєводи з Новгорода зустрiчались iз земляками - новгородськими купцями, там переляканi хозари частували воїв медом i олом, ще в одному мiсцi свiон обнiмав свiона, посеред торгу вже палало високе вогнище перед дерев'яним Волосом, що стояв без срiбних вусiв - їх уночi, як татi, вирубали з дерева вої Ярополка. I скрiзь навкруг - на крутих схилах над Глубочицею, що вилась до Почайни, над швидкою Сiтомлею, яка струмувала з Щекавицького лiсу, на концях Гончаровому, Кожум'яцькому - стояли люди, чулись жвавi голоси й крики. На Подолi князя Володимира зустрiли й тi люди, якi вночi вдарили в спину полкам Ярополка. Вони ждали його недалеко вiд торгу, на широкiй, обсадженiй липами площi; їх було кiлькасот, деякi на конях, з мечами й щитами, деякi - пiшi, з сулицями, а то й просто з довбнями в руках. Володимира вразив один iз них - старий, сивий уже чоловiк, слутий на лiве око, що сидiв на конi попереду всього земського вiйська. - Чолом тобi б'ємо, княже Володимире! - промовив чоловiк. - Слава князевi Володимиру! - закричали всi вої. - Хто ти єси? - запитав старого Володимир. - Я - воєвода Рубач, - вiдповiв той. - Ти служив у Ярополка? - Нi, княже Володимире! Я ходив з отцем твоїм Святославом на ромеїв i привiз до Києва меч його i щит... Та я вiддав зброю не в тi руки: князь Ярополк повернув їх супроти людей руських... - А менi i руським людям служитимеш? - Я вже послужив i служитиму, скiльки маю сил, княже! - вiдповiв воєвода Рубач, i з єдиного його ока викотилась сльоза. Увагу князя Володимира привернув ще один воїн, чоло якого перетинав глибокий шрам, вiн стояв позад воєводи Рубача. - А ти хто єси? - запитав князь Володимир. - Тур, - коротко вiдповiв той. - Але хто - ремiсник, смерд, робочич? - Гридень... - То ти служив у князя Ярополка? - Нi! Я гридень князя Святослава, Ярополк забрав у мене меч i щит. - Спасибi тобi, Туре, за те, що добре служив отцю моєму й допомiг менi... Хочу пожалувати тебе. Тур повiв плечима. - Мене пожалувати? О нi, княже Володимире, пожалування не треба... Навiщо воно менi? Та й за що жалувати? Не я один, багато людей допомагали тобi. - Ти дивний чоловiк, Туре! Хiба ж хто вiдмовляється вiд пожалування? Тодi скажи, чого б ти хотiв? - Верни менi меч i щит, що їх у мене забрав Ярополк. - Дайте гридневi Туру меч i щит! - велiв князь. 6 Серед людей, що зустрiчали князя Володимира в передграддi, стояла немолода вже жiнка з привабливим, але трохи суворим обличчям, тонкими бровами, ледь вицвiлими, проте теплими карими очима, в темному платнi й з такою ж хусткою на головi. Стиснувши уста, вона дивилась уперед, на Боричiв узвiз, де посувалось воїнство князя Володимира. Нiхто з численного натовпу, що стояв тут, на Горi, не знав цiєї жiнки, нiхто не мiг знати її й у дружинi князя Володимира, а тим бiльше вiн сам, проте сполошенi очi жiнки, тривожний вираз обличчя, весь вигляд свiдчив, що вона дуже неспокiйна, нiби чогось боїться. I жiнка справдi непокоїлась, боялась, що хтось її пiзнає, бо вона була колись ключницею княгинi Ольги, таємною любов'ю покiйного князя Святослава, матiр'ю князя Володимира, що нинi переможно вступав до города Києва. Малуша не бачила свого сина багато лiт, втiм, скiльки дивилась вона на нього й до цього! Кiлька щасливих мiсяцiв у Будутинi, де народила й сама кормила сина, одна коротка годинка, коли не витримала, босими ногами прийшла з-над Росi до Києва, щоб здалеку попрощатись iз сином, бодай подивитись на нього. Якби хто знав у Києвi, скiльки й якими гарячими словами молилась Малуша за сина свого Володимира-князя, скiльки разiв виходила на кручу над Днiпром, де колись проводжала свого сина, до болю в очах дивилась i дивилась у тьмяну далину, чи не з'являться там лодiї князя Володимира. I лодiї попливли Днiпром, але не Володимировi, а Ярополковi, княжi боричi кричали над узвозом бiля Почайни, що Ярополк почав брань з Володимиром, що київськi вої розбили новгородцiв i мало не вбили самого Володимира пiд Любечем. Пiзнiше вони стали кричати, що князь Володимир iде на Київ, де жде його смерть. I там вої Володимировi стали пiд Києвом, вже на валах по Глубочицi почалась сiча велика, а минулої ночi мимо Берестового лiсу i все вниз, до Роднi, пiшли вої Ярополка, Днiпром попливли лодiї - нiч була темна, але Малуша пiшла до самого берега, бачила, як вони тiкають. I от вої князя Володимира вступають до Києва, вони їдуть - все ближче i ближче. О, що робилось з Малушею, як билось її серце, палало обличчя, коли побачила сина. Ще здалеку пiзнала його Малуша - вправний, дуже гарний, вiн сидiв у сiдлi, спираючись на стремена й тримаючи довiдки в лiвiй руцi, правицею вiтав людей. Ближче, ще ближче, - от Малуша побачила його обличчя - трохи стомлене й блiде, непокриту голову, на якiй ворушився пiд вiтерцем русий чуб, карi очi, тонкий нiс, вуси, усмiхненi уста... - Слава князевi Володимиру! - лунало навкруг. - Слава, слава! I тiльки Малуша не кричала, бо сльози - дуже гiркi, а все ж радiснi сльози - стиснули їй горло, - вона була щаслива, що бачить нарештi свого сина, в мислях обнiмає, цiлує його. Нi, вона нiкому не скаже про свою радiсть i щастя, бо Володимир - князь, мусить бути князем, доля ж їй судила, - за це дяка богу, - стати тiльки матiр'ю князя, а все ж лишитись рабинею довiку. Раптом Малуша закам'янiла - слiдом за князем, також на конi, їхав з мечем бiля пояса Тур. "Що сталось, як вiн тут опинився?" - подумала вона, жахаючись, що Тур її побачить. Проте це була одна тiльки мить, гридень не дивився на неї. - Слава! Слава Володимиру! - лунало навкруг. Не кричала тiльки мати, що любила його бiльше, нiж усi цi люди. Вона жадiбно вдивлялась у рiдне, таке миле її серцю обличчя, стежила за кожним його рухом, ловила погляд очей, а коли проїжджав мимо, схопилась за стремено, пройшла, нiкому не вiдома, поруч, так близько, кiлька крокiв, i це була їй нагорода за всi сльози й муку. 7 Бiля ворiт Гори князь Володимир зупинив коня й повiльно встав з сiдла. Спiшувались i воєводи, риндi, гриднi, вся дружина. Князь вiддав вуздечку стременному, повiльно ступив уперед, зiйшов на мiст, став перед ворiтьми, глянув на стiни й вежi, де не видно було сторожi. Вiн iшов через ворота з непокритою головою, пильно дивився навкруг, де так добре все знав, де сходив кожен камiнець, за ним крокували воєводи й тисяцькi полунощних земель, гриднi. Гора вразила його. Безмов'я й тиша. На требищi в кiнцi Гори не палав вогонь. Нiкого не було видно бiля теремiв бояр i воєвод, що тягнулись праворуч i лiворуч, скрiзь стояли покинутi напризволяще вози, блукали воли, конi... Не встигли вони пройти вiд ворiт до княжого терема, як iз дворiв то тут, то там почали витикатись старi бояри, тiуни, огнищани, на требищi з'явився головний жрець Перуна, - усi цi люди оддалiк з побоюванням дивились на князя та його дружину, дивувались, що на Горi так тихо, рушили вперед, пiдступили, стали проти Володимира. Володимир дивився на цих людей, багатьох з яких знав... Втiм, знав вiн їх давно, в юнi лiта, з того часу чимало води збiгло Днiпром, багато подiй сталось у землях Русi й тут, на Горi. Хто нинi цi люди, з ким вони - з Ярополком чи з ним, - темна була ранiше, темна й зараз Гора. - Чолом тобi, княже! - залунали голоси. Вiн привiтався з ними, перекинувся з одним-другим боярином словом, теплою посмiшкою пiдбадьорив головного жерця, оточений своїми воєводами, рушив до терема. I враз ожив, зашумiв, загомонiв терем, князь i воєводи пройшли на верх, зупинились у Золотiй палатi перед доспiхами давнiх князiв. Тихо було в палатi, князь i вся його старша дружина стояли мовчки, вранiшнє свiтло вливалось у вузькi вiкна, зiгрiвало холоднi доспiхи, тьмяно грало на золотi й срiблi щитiв, мечiв, шоломiв. Тут була зброя не тiльки давнiх князiв - край усiх доспiхiв, майже бiля дверей, висiли меч i щит, якi вiн одразу ж пiзнав, - меч i щит отця його Святослава. Володимир ступив ближче до стiни, зняв з кiлочка меч, вийняв його з пiхов. Блискуче лезо обоямогострого, дуже довгого меча, який робили роднянськi кузнецi; видно було кiлька щербинок - пам'ять жорстокої сiчi, може, останньої сутички на Хортицi. Вкрай схвильований, вiн пiдняв обома руками меч, доторкнувся устами холодної крицi, вклав меч у пiхви, знову почепив на стiну. А життя йшло, брань з Ярополком ще не була закiнчена, з стiн було видно, як iдуть на пiвдень полки, а Днiпром пливуть i пливуть лодiї, на Гору один за одним приїжджали гiнцi, якi повiдомляли, що пiше вiйсько й лодiї Ярополка проминули вже Вiтичiв, наближаються до Треполя. Князь Володимир повертає назад гiнцiв, велить полкам гнати далi ярополкiвцiв, а зупиняться - оточити їх i дати вiсть до Києва. У князя Володимира й старшої дружини, що залишилась у Києвi, було багато дiла - гiнцi повiдомляли, що Ярополк проминув Треполь i рушив на Родню, полки Володимировi посувались нижче й нижче понад Днiпром, туди ж поспiшали й лодiї, проте доводилось тримати сторожу й у полi - на схiд i захiд вiд Києва - пильнувати на Подолi, в передграддi, на Горi, - ворог стояв недалеко. Тiльки надвечiр Володимир з небагатьма воєводами зайшов до стравницi, щоб поїсти. Там уже був застелений стiл, стояли рiзнi страви, вино в корчагах, а зустрiчала їх, низько схиливши голову, жiнка в бiлому платнi. - Чолом тобi, княже! - прозвучав тихий голос. - Будь здорова, - вiдповiв князь. Жiнка пiдняла голову, й вiн пiзнав її - це була, немолода вже тепер, та сама Пракседа, яка заступила колись тут, у стравницi, мiсце його матерi - ключницi Малушi. Вiн дивився на неї довгим i пильним поглядом. Боляче? Так, Володимиру було дуже боляче й смутно в цю хвилину, жiнка-ключниця в бiлому платнi нагадала багато. - Чи є в тебе чим погодувати нас, ключнице? - Є, княже... Я давно все приготувала. - Чому ж не горить вогонь? Пракседа розгублено поглянула туди, куди дивився князь: на жертовник, застелений грецьким червоним килимом. - Хочу принести жертву, - суворо сказав князь Володимир. - Приготуй усе! Ключниця метнулась, скинула килим, побiгла до очага й принесла звiдти жару. Князь Володимир, не сiдаючи за стiл, ждав з воєводами, коли вона закiнчить, потiм узяв по частцi вiд страв i кинув на жар. Легкий димок повився над жертовником, спалахнув вогонь, - мовчки, схиливши голови, князь i воєводи поминали предкiв. I їли вони в мовчаннi - адже тут, у стравницi, витали душi предкiв, вони, так вiрив князь Володимир i його воєводи, споживали страви разом з ними. Коли всi вийшли з стравницi, ключниця Пракседа довго дивилась услiд князевi, що крокував, оточений воєводами, в довгих переходах. "Такий, як i мати, - подумала вона, - тi ж очi". Пракседа засмiялась. Це був невеселий смiх. Вона не любила, нi, бiльше, ненавидiла ключницю Малушу, знала, добре пам'ятала юного Володимира, не любила i його так само, як i матiр, але Малушi давно не було на Горi, син її Володимир сидiв у Новгородi, минуле, здавалось, зникло. А тепер, - Пракседа неминуче мусила себе про це запитати, - Володимир-князь у Києвi, вона мусить поїти й кормити його, в її руках поки що ключi вiд усiх добр княжого терема. Ненавидящими очима дивилась Пракседа услiд князевi, що йшов у переходах, а от i зник... Що ж буде далi? Тiльки увечерi князь Володимир залишився один, обiйшов терем, де провiв свої юнi лiта, де все було йому таке знайоме, рiдне, минав переходи, палати, зупинився в свiтлицi, де колись жив i де тепер волив жити. Перед ним лежала мовчазна, темна Гора, за стiною видно було Подол, Оболонь, Днiпро. Десь серед пiтьми ночi на Щекавицi й ближче, над берегами Почайни, горiло кiлька вогнищ - то, либонь, вої готували собi вечерю. Тихо, так, навкруг було дуже тихо, сюди, в свiтлицю, не долiтав жоден звук, тиша велiя стояла на Горi, в Києвi, на Днiпрi; мине короткий час - i мир, князь Володимир був певен тепер у цьому, прийде в усю рiдну землю. Не радiсть i гордiсть близької перемоги наповнювали душу Володимира, йому було смутно, що так сталось. Вирушаючи на сiчу, вiн не думав про це - образа, щире прагнення виконати заповiт батька, подолати свавiльного брата - от якi почуття керували Володимиром у Новгородi i в далекому походi до Києва. I от вiн у Києвi, в теремi княжому, де тiльки вчора, минулої ще ночi ходив, був господарем Ярополк, якого оточували бояри, воєводи, мужi, за яким стояли полки, землi, сила. Зараз у теремi тихо, не чути людського голосу, немає нi Прополка, нi бояр, нi воєвод, сила зламала силу. Князь Володимир уявив, як у темрявi, холодi всi вони пливуть Днiпром, чи бредуть у полi, чи деруться через лiси й хащi. Куди, куди вони йдуть? А далi? Адже йде до неминучого - його вої наздоженуть лодiї Ярополка, перетнуть вiйську шлях у полi, зрештою, оточать у Роднi, копiєм вiзьмуть фортецю над Днiпром i не пошкодують нi князя, анi мужiв його... Це - смерть Ярополка. Проте вiн не винен у цьому, вiн не раз простягав руку Ярополку, був не тiльки месником, а найперше братом, навiть нинi послав гiнцiв - кличе Ярополка припинити сiчу, укласти мир. Князевi Володимиру, як i завжди пiсля сiчi, було невимовне боляче, що в Руськiй землi йде усобиця, бездоб ллються рiки кровi, довго ще пiсля цього доведеться Русi гоїти рани, виривати терни з наболiлого тiла. Як хотiлось йому, щоб у цю пiзню годину ночi поряд з ним була рiдна людина, якiй вiн мiг би висловити свої думи й страждання, яка б зiгрiла його спраглу душу. Отець! О, як рано вiн - молодий ще, дужий, полум'яний - пiшов iз життя; тiльки меч i щит його висять у Золотiй палатi - холоднi, мертвi речi, а отця немає, не буде. Мати! Володимир згадав i її, втiм, що вiн мiг знати про неї, нiколи не бачивши, не чувши голосу?! Люди, земля, небо, скажiть, яка його мати, де вона?! За вiкном палати колишеться гiлля, вiтер вiйнув з Днiпра, може, мати десь близько, може, - князь Володимир навiть затремтiв, - вона стоїть поруч, у нiчнiй пiтьмi, дивиться на нього. Нi, матерi немає; прийде час, мине сiча, вiн шукатиме її слiд, може, колись вона сама озветься до нього, нинi i її немає. Так хто ж є в князя Володимира? Вiн думає про Рогнiду, хоче пригадати її очi, чоло, обличчя, всю, яку бачив у єдину нiч. I полотська княжна виринає перед ним - невиразна, десь далеко, нiби в iмлi. Це не дивно, вiн бачив її так мало, одну нiч, у мiнливому промiннi свiчi. А все ж йому приємно, радiсно, тепло думати про Рогнiду. Вона дуже хороша, зовнi сувора - тепла в душi, жiнка пiвночi - i на диво нiжна. - Рогнедь, Рогнiда, - тихо шепоче Володимир, проте тьмянi обриси її розтоплюються, прозорiшають, от i зовсiм зникли. Немає Рогнiди, де Київ, а де Полотськ, вона там, вiн тут, як далеко-далеко до неї. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ 1 Що думав князь Ярополк, тiкаючи до Роднi, чи розумiв вiн, куди веде його зрадлива доля? Тут, у Роднi, в невеликiй дерев'янiй фортецi на високiй горi над Днiпром звичайно сидiло кiлькасот воїв. Ця сторожа поля пильнувала, чи не випливають з пониззя чужi лодiї, чи не встає курява пiд копитами якоїсь орди на лiвому березi, коли ж це траплялось, запалювала вогнi, пускала в небо дими, даючи знак у Треполь i далi, що на Полянську землю насуває ворог, i, прийнявши на себе перший удар, або ж загибала з списами в руках, або, вiдбиваючись мечами й стiкаючи кров'ю, вiдступала до Києва. Жило в Роднi i в землянках, викопаних на схилах гiр понад Днiпром, крiм цих воїв, ще багато умiльцiв, що, збираючи руду на берегах i в болотах Днiпра й Росi, варили крицю, лили золото й срiбло, кували добрячi мечi, щити, клепали шоломи й кольчуги, прикрашали їх чудовою сканню* (*Скань - крученi iз золотих i срiбних дротiв вироби.), черню* (*Чернь - емалi чорною фарбою по металу.), - вироби роднянських кузнецiв знали не тiльки на Русi, а й в iнших, далеких землях. Життя цих людей було дуже важким - працюючи на князя й переливаючи золото й срiбло, вони