самi не мали не тiльки золота  й  срiбла,  а  навiть
хлiба щоденного, через що випалювали лiси, орали землю, сiяли всяке  жито,
садили сади, коли з поля налiтали орди, тiкали в яри й лiси  i  часом  там
загибали, думаючи, що, може, їхнi дiти  повернуться  до  рiдних  землянок,
може, тихо житимуть там, зберуть урожай на полi, яблука в садах.
   Отут, бiля фортецi над  Днiпром,  i  зупинилась  дружина  Ярополка,  що
вiдступала з Києва. Сюди на лодiях прибув князь iз  жоною  Юлiєю,  Блюдом,
сюди - на возах i просто верхи - добились, обливаючись  потом,  чорнi  вiд
пороху бояри, мужi лiпшi й нарочитi, що втекли з Гори.
   Уся ця київська знать, що мала  свої  тереми  на  Горi,  гюжалування  в
багатьох землях i навiть тут, над Днiпром i Россю, толком ранiше не знала,
що то за город Родня, i нинi жахнулась - адже це городище, а  не  фортеця;
де, як, з якою силою будуть вони тут битись...
   - Княже! - оточили вони бiля ворiт Роднi Ярополка. - Страшно, загинемо,
як мишi!
   Князь мовчав. Та й що вiн тепер мiг сказати? Вiд ворiт  Роднi  їм  було
видно неозорi далi, голубi води Днiпра, що котились i котились до моря, на
полi бiля Росi достигало всяке жито,  низовий  вiтрець  доносив  принаднi,
солодкуватi пахощi овочiв* (*Овочi - садовина.) древесних.
   Але їм було видно й iнше - ось на плесi  Днiпра  iз-за  устя  з'явились
пiвнiчнi шнеки, буси, учани,  вони  розтягались  пiвколом  уздовж  берега,
клали укотi, - шлях Днiпром був вiдрiзаний.
   З гори  їм  було  видно,  як  правим  берегом  Днiпра  посуваються  пiд
знаменами Володимира пiшi воЇ, з  полудня  й  заходу  через  жовтi  пiщанi
кучугури летiли комонники.
   - Швидше до Роднi! Зачиняйте ворота! - велiв князь Ярополк.
   I бояри, мужi лiпшi й нарочитi, бачачи навкруг тiльки смерть,  кинулись
до ворiт, туди ж вої, що тримали досi сторожу, - зарипiли жеравцi,  чорний
мiст, як вiко домовини, пiднявся й прилип до дерев'яного зрубу городницi.
   У дворi Роднi вчинилось  велике  стовпище  -  бояри  й  мужi  поспiшали
зайняти пiд стiнами кращi  куточки,  ставили  там  свої  вози,  розпрягали
коней, воєводи й тисяцькi гнали воїв на стiни.
   Князь Ярополк з жоною Юлiєю, оточений гридьбою, пiшов вузькими  сходами
в однiй з веж, що нагадували глибокий колодязь, рушив на верх фортецi.
   ...День, два, три - усi цi днi, а особливо  ночами  роднянськi  втiкачi
ждали, що вої князя Володимира полiзуть на стiни, спробують  копiєм  брати
Родню.
   Але вої Володимира на стiни не дерлись - шнеки й буси його, зупинившись
на плесi, одрiзали Ярополка вiд Днiпра, комонники стали на кучугурах  i  в
долинi над Россю - так перетинався шлях на  пiвдень,  у  поле,  ще  багато
полкiв на березi Днiпра й скрiзь у ярах i на горах  замикали  коло,  -  не
копiєм думав брати Володимир Родню, а облогою.
   Це починало лякати втiкачiв. Розчинити ворота, вийти  в  долину  й  там
прийняти бiй з воями Володимира дружинi  Ярополка  не  доводилось,  сидiти
отак у Роднi - скiльки й де взяти для цього сили?!
   Особливо непокоїлось боярство. Тiкаючи з Києва, вони  не  все,  либонь,
зважили, надто поклались на слова Ярополка. Нинi вiн був тут, сидiв днi  i
ночi на верху терема. Бояри хотiли й мусили з ним говорити.
   Домовитi, жорстокi на словах i в дiлi бояри й лiпшi мужi  Гори  увечерi
пiшли до князя у велику свiтлицю  на  верху  фортецi,  що  виходила  одним
вузьким вiкном до Днiпра, а ще одним - трохи ширшим - до Росi.
   Князь Ярополк стояв бiля вiкна,  що  виходило  на  Днiпро,  сполоханими
очима дивився на подiї, якi застиглiї, нiби соннi чаплi,  на  плесi,  Юлiя
сидiла в кутку на простiй дерев'янiй лавi.
   - Добрий вечiр тобi й жонi твоїй, княже, - почав боярин Коницар, -  ось
ми прийшли тебе провiдати...
   - Спасибi, - вiдповiв кволим голосом Ярополк. - Сiдайте, бояри й мужi.
   - А ми й постоїмо, - загомонiли бояри, що заповнили свiтлицю  й  стояли
ще нижче, в пiвтемрявi сходiв. - Маємо дiло до тебе, кияже.
   Наперед виступив Коницар.
   - Хочемо запитати тебе, княже, чи довго тут будемо сидiти ?
   Ярополк розгнiвався. Бояри запитують у нього,  свого  князя,  нiби  вiн
винен у тому, що сталось. А хiба не виннi вони, що лiто за лiтом пiдпирали
його, змушували робити те, що бажали?!
   Вiн стояв - справжнiй князь, яким мусив бути, -  в  золотом  i  срiблом
шитому платнi, з мечем бiля пояса, напружений, сторожкий, хижий;  боярство
- кремезнi, високi,  жилавi,  в  темних  опашнях,  iз  засмаглими  ликами,
блискучими очима, довгими руками - пильно дивилось на нього.
   - Я зробив так, як про це говорили в Києвi, - гостро вiдповiв  боярству
князь, - а буде все так, як мусило бути.
   - То будемо загибати, княже?
   - Нi! - крикнув вiн. - Загибати з нас нiхто не буде. Ми з вами та сила,
що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.
   - Але, княже, - знову почав Коницар, - де наша пiдмога - печенiги?
   - Прийдуть!
   - А ромеї?
   - Будуть i ромеї.
   - Княже! - загомонiло разом кiлька  бояр.  -  А  ти  послав  гiнцiв  до
iмператорiв?
   - Гiнцi у Константинополь, самi знаєте, поїхали.
   На тому й закiнчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились  вони  в
двiр, заходились пiдiймати голоблi на своїх возах, щоб  одгородитись  один
вiд одного.
   День приходить пiсля ночi, нiч замикає  день,  вже  тонкий,  схожий  на
срiбний серп молодик прорiзався в блакитних туманах над Россю.
   Сторожi на городницях дивились у далеке поле й  на  плесо  пониззя,  за
ними стежили з двору сотнi очей, кожному здавалося, що вiн чув тупiт коней
у полi, всiм ввижались вiтрила на далекому плесi Днiпра, таємничi вогнi на
обрiї ночi.
   Але це тiльки ввижалось - то не вiтрила, а марева  висiли  над  далеким
плесом Днiпра, то не вогнi запалювались на обрiї, а випливали зорi.
   А в самiй Роднi була бiда. У двох колодязях, викопаних  бiля  пiвденної
стiни, за нiч збиралось на лiкоть-два води, удень - i того  менше.  О,  як
було цього мало для кiлькох тисяч воїв, замкнутих у  фортецi.  Не  було  в
Роднi й харчiв. Запаси, якi мала тут сторожа, й те,  що  привезли  вої  на
обозах, швидко вичерпувалось, князь велiв забивати коней, але  цього  було
мало, щоб наситити воїнство.
   Тяжко доводилось воям  здоровим,  набагато  важче  пораненим,  -  голод
блукав по Роднi, хвороби валили з нiг людей. А тут ще спека - з  ранку  до
ночi в небi висiло гаряче сонце, з поля котився й  усе  засушував  смалкий
вiтер, мiсяць у небi все бiльшав, жовтою личиною позирав, нiби глузував  з
людей.
   Звичайно, не всi в Роднi страждали вiд голоду - на возах своїх бояри  й
мужi привезли з Києва багато солоної веприни, в'яленої риби, -  потай  вiд
воїв їли вони це самi, вдосталь годували й князя з жоною.
   Чутка йшла, що знають воєводи й бояри ще  й  струмок,  який  дзюркотить
десь у пiдземеллях фортецi. Вої ж мрiяли  про  одно:  вирватись  з  Роднi,
напитись води з Днiпра, добути овочiв, зiлля, шмат хлiба в селах, де  жили
рiднi люди. I вночi вої  спускались  з  стiн,  щоб  пробитись  крiзь  стан
Володимира, дiстати собi й хворим хлiб, воду. Цi спроби  нiчого  не  дали:
багато воїв склепили очi в  долинi,  багато  з  тяжкими  ранами  приповзли
назад, до стiн. I вже мiж ними поповз сумнiв - чого вони сидять  у  Роднi,
кого захищають, чи не краще вiддатись
   Володимиру на ласку й суд  праведний,  анiж  помирати  тут,  у  Роднi?!
Однiєї ночi кiлька воїв спустились з стiни  й  пiшли  в  стан  Володимира,
через якийсь день зникло вночi знову кiлька воїв.
   Але була ще в Роднi сила, яка тримала в покорi тисячi воїв. Цiєю  силою
були воєводи, бояри, мужi, що разом з Ярополком втекли з Києва.

   2

   Темної ночi  бiля  ворiт  Гори  зупинилось  чимало  вершникiв.  Сторожi
винесли з схованки вогонь, освiтили обличчя  прибулих.  Це  був  тисяцький
Iвор, що приїхав з невеликою дружиною й кiлькома невiдомими людьми, -  вiн
хотiв  негайно  говорити  з   князем   Володимиром.   Сторожа   пропустила
тисяцького, разом з дружиною й невiдомими Iвор доїхав до  княжого  терема,
говорив i там з сторожею. I князь вийшов в одну з палат на верху, покликав
туди тисяцького.
   - Будь здоров, княже Володимире, я приїхав до тебе з  Роднi,  -  низько
вклонився Iвор.
   - Будь здоров i ти. Що трапилось у Роднi?
   - Стоїмо твердо, миша не вислизне з города,  уже,  кажуть,  пояси  свої
гризуть ярополкiвцi. Бiда, аки в
   Роднi...
   - Не ми виннi в тому, копiєм города брати не стану, не  хочу  проливати
бездоб кровi.

   - Кровi, либонь, i не буде, княже! Третьої  ночi  добився  з  Роднi  до
нашого стану як посол Ярополка воєвода Блюд, запитав тебе i тiльки з тобою
хоче говорити.
   - Де ж вiн?
   - Я привiз його з собою, княже.
   - Пiди приведи, буду з  ним  говорити.  Коли  тисяцький  Iвор  разом  з
кiлькома гриднями завели воєводу Блюда до свiтлицi, вiн  упав  на  колiна,
низько вклонився.
   - Встань, воєводо! - гримнув на нього князь. Блюд пiдвiвся.
   - Що ти хочеш менi сказати?
   - Хочу говорити сам на сам, - прошепотiв Блюд.
   - Гаразд, - згодився Володимир i знаком руки велiв тисяцькому й гридням
залишити свiтлицю.
   - Дякую тобi, княже, - сказав тодi Блюд, - чолом тобi б'ю не токмо я, а
й брат твiй князь Яроїiолк.
   - За уклiн дякую, - посмiхнувся Володимир, - але якщо ти тiльки  заради
цього добивався до мене, не варто було трудитись. Київ - не Любеч...
   - Знаю, княже, - зрозумiв Блюд, на що натякає князь  Володимир.  -  Про
Любеч i я, i князь Ярополк - обидва шкодуємо... Я тодi умовляв князя,  вiн
був i згоден, але  не  один  князь  -  воєводи  й  бояри  його  пiдпирали,
надiялись на помiч печенiгiв i ромеїв...
   - А нинi - де ж вашi печенiги й ромеї?
   - Вони зрадили князя Ярополка, й вiн проклинає їх.
   - Так хто ж тодi не зрадив Ярополка?
   - Я приїхав, княже, сказати, що Ярополк простягає тобi руку  як  брату,
згоден на твiй суд i правду.
   Князь Володимир довго мовчав, дивлячись, як трепетно  горять  на  столi
свiчi.
   - Багато зла содiяв, - суворо  промовив  нарештi  вiн,  -  i  множество
людської кровi пролив князь Ярополк, бо не його хтось, а  сам  вiн  зрадив
людей руських - поправ закон i покон отцiв своїх,  став  убiйником  братiв
своїх, забув про Русь, а за все це мусить йому бути, як головнику й татю.
   Князь Володимир замовк, i тiльки глибокi зморшки, що перерiзували чоло,
мiцно стиснутi уста, блиск очей свiдчили, як йому в цю годину було важко.
   - Але вiн брат мiй, i кров отця не велить менi його карати. Прощаю йому
те, що вiн содiяв супроти людей моїх i мене як князя.
   Бдюд ступив уперед, пiймав руку Володимира, хотiв її поцiлувати.
   - Ти великодушний, княже Володимире, ти чоловiк незрiвнянний,  i  князь
Ярополк буде тобi служити в душу й серце.
   Володимир роздратовано вихопив свою руку м промовив:
   - Не менi мусить служити брат Ярополк, а людям  руським...  Наша  земля
велика й багата, не токмо двом, а багатьом князям знайдеться в нiй дiло.
   - О княже, - пiдвiвся Блюд, - князь Ярополк  служитиме  людям  денно  й
нощно, буде тобi вiрним супругом, я ж обiцяю бути твоїм слугою.
   Князь Володимир хотiв, либонь, кiнчити розмову.
   - Так i буде, - сказав вiн, - їдь до Роднi  й  повертайся  до  Києва  з
братом моїм. Привезеш його - честь приймеш вiд мене, яко другу воздам.
   - Все зооблю, як велиш, але маю до тебе ще одно питання... Не я, бояри,
що сидять з князем Ярополком у Роднi, велiли запитати, як їм бути?
   - Прощаю братовi, прощаю й боярам, даю грамоту, аби Ярополка пустили  в
Київ, з тобою пошлю дружину.
   - Ти знаєш, княже, що багато бояр i воєвод Ярополка християни.
   - Руськi люди моляться рiзним богам - он  вони  стоять  на  требищi  за
Горою. Але християни хочуть поставити бiля них iдолище Христа - не перечу.
Не боги воюють на землi, а люди!
   - Великий княже! - вигукнув Блюд. - Все зроблю, як  велiв,  скоро  брат
твiй стане перед тобою, а за ним пiде й боярство. Прощай, княже!
   Низько вклонившись.  Блюд  вийшов,  задкуючи,  з  палати,  в  переходах
почулись кроки багатьох нiг - там Блюда ждав тисяцький Iвор, а  от  усе  й
затихло. У цiй тишi князь Володимир ступив до вiкна, дужим поштовхом  руки
вiдчинив його.
   Починало  свiтати,  розтiкалась  нiчна  пiтьма,   внизу,   пiд   Горою,
вимальовувались береги  Почайни,  срiблясто-сiре,  схоже  на  велетенський
гнутий меч плесо Днiпра, а на обрiї, за  лiсами  й  полем,  уже  снувались
рожевi нитки.
   "Так, докончається брань, - думав князь Володимир, - замовкають мечi, я
прийму Ярополка, тиша настане в землях ".
   Проте в душi Володимира не було тишi, пiсля короткої бесiди з  воєводою
Блюдом вiн вiдчув, що той говорив не тiльки  про  Ярополка,  а  про  iншi,
грiзнi, незрозумiлi сили, якi наростають, буяють у Руськiй землi.

   3

   Сивий туман повз вiд Днiпра, клубочився над озерами, виповнював долини,
хвилями пiдступав до роднянської гори. Швидко вечорiло, вiд лiвого  берега
йшла тьма, тiльки на заходi, як челюстi величезної печi,  багрянцем  грало
небо i на його тлi чорними обрисами вимальовувалась  дерев'яна  фортеця  й
хмара гайвороння, що з криком кружляло над вежами й стiнами.
   Саме в цей час у стан, що облягав  Родню,  приїхало  кiлька  вершникiв.
Показавши  грамоту  князя  Володимира,  вони  безборонне  проїхали   стан,
пiднялись крутим, звивистим шляхом до фортецi й ударили в ворота. Одразу ж
на стiнах вчинився крик, сторожа й вершники кiлька  разiв  перегукувались,
зарипiли жеравцi, й опустився мiст.
   Так повертався до Роднi воєвода Блюд. У дворi вiн важко зiйшов з  коня,
кинув повiдки слугам, а сам через сiни, а потiм сходами закрокував на верх
до свiтлицi Ярополка.
   Похитуючись, Блюд став на порозi, жовте сяйво кiлькох  свiчок  освiтило
його обличчя.
   Князь Ярополк бачив, як до фортецi приїхав Блюд, чув кроки  на  сходах,
нетерпляче ждав воєводу.
   - Добрий вечiр, княже! - привiтався Блюд.
   - Добрий вечiр i тобi, воєводо! - вiдповiв Ярополк з кутка свiтлицi.  -
Що привiз?
   Блюд передихнув, посмiшка блукала в кутиках його уст.
   - Я привiз добрi вiстi, княже. Ярополк ступив уперед, на  блiдому  його
обличчi виступили рум'янцi.
   - Ти бачив Володимира?
   - З великим трудом я добився до Києва, але бачив Володимира, говорив  з
ним, усе сказав...
   - Чого ж ти замовк? Що сказав Володимир?
   - Князь Володимир сказав, що жде тебе в Києвi.
   - Воєводо Блюде, ти чогось не договорюєш... Для чого  вiн  мене  жде  в
Києвi - хоче судити?
   Блюд дуже гострим i якимсь нiбито хижим поглядом подивився на Ярополка.
Втiм, це, либонь, так тiльки здалося Ярополку, бо на обличчi  Блюда  знову
з'явилась посмiшка.
   - Нi, княже, Володимир жде тебе як брата, все прощає й  говоритиме  про
приязненство й любов... От його грамота, ми  безборонне  можемо  їхати  до
Києва.
   Ярополк узяв грамоту князя Володимира, що мала золоту печать, - це  був
його рятунок, спасiння.
   - I про боярство говорив Володимир, - продовжував у  цей  час  Блюд,  -
воно може безборонне їхати до Києва, працювати на Володимира.
   - Працювати на Володимира? - Ярополк пiдняв голову й тепер уже едверто,
злими очима подивився на Блюда. - Що ж,  нехай  їде,  надiюсь,  слiдом  за
нами.
   - Так, княже, - важко зiтхнув Блюд. -  Ми  поїдемо  до  Києва  вдвох  з
тобою, разом.
   Зовсiм стемнiло, коли князь Ярополк зайшов до свiтлицi, де жила  в  час
облоги Роднi Юлiя. Там було холодно, похмуро, на  столi  блимав  каганець,
крiзь вiкно з Днiпра вкочувався й осiдав росою на стiни туман.
   - Я принiс з собою корчагу з  вином,  -  сказав  Ярополк,  переступивши
порiг.
   - Ти хочеш випити  напередоднi  нашої  смертi?  -  запитала  Юлiя,  що,
кутаючись у теплу шаль, сидiла в кутку.
   - Нi, я хочу випити з тобою напередоднi нового життя, - бадьоро й жваво
вiдповiв Ярополк.
   - Що сталось? - схопилась Юлiя з лави. - Ти  маєш  вiстi  з  поля,  нам
допоможуть печенiги? Ярополк безнадiйно махнув рукою.
   - Що печенiги?! Я маю вiстi з города Києва й заутра виїжджаю туди.
   - Сядь, Ярополче... - кинулась вона до столу.  -  Зараз  я  наллю  тобi
вина.
   Вони разом сiли до столу, Юлiя притьма налила келих, допитливими  очима
дивилась на Ярополка.
   - Це наша остання корчага, - спроквола говорив вiн, - але її  не  шкода
випити... Надiюсь, у Києвi пощастить випити не раз i, либонь,  ще  кращого
вина... - вiн до дна винив свiй келих.
   - Ти нiби сп'янiв, Ярополче... Говори ж, говори, що сталось.
   - Так, я сп'янiв, i як не п'янiти... Володимир пропонує менi мир.
   - Вiн прислав своїх слiв? Але, може, це тiльки обман?
   - Нi, я посилав до нього воєводу Блюда, нинi вiн повернувся.  Володимир
згодився зi мною говорити.
   - Бережись, Ярополче. У Вiзантiї, я знаю, так роблять i вбивають.
   - Нi, Володимир цього нiколи не зробить - я знаю брата...
   - Тодi за це справдi варто випити. Тепер ти налий келих менi. За  що  ж
ми вип'ємо?
   - П'ю за те, щоб щасливо дiстатись до Києва, дiйти згоди з Володимиром.
   - Якої ж згоди ти можеш дiйти?
   - Думаю, що й надалi залишусь князем, - така була воля отця Святослава,
а Володимир не порушить його слова.
   - Отже, тодi...
   - Так, тодi я залишаюсь, як i вiн, князем... Нам, звичайно, буде  тiсно
вдвох у Києвi... Що ж, я згоджусь, пiду князем у якусь землю.
   - Десь на пiвдень, ближче до Вiзантiї...
   - Ти вгадала мої думки, але Володимир хитрий i може послати мене не  на
пiвдень, а на захiд - у червенськi городи або у Волинь.
   - I це непогано, Ярополче... Звiдти близько до Польщi, Чехiї, нiмцiв, а
там є Феофано - жона Оттона... Проте ти менi не сказав, що буде  зi  мною,
коли поїдеш до Києва.
   - Воєвода Блюд домовився з Володимиром, що першi, i то  завтра  вранцi,
ми з ним пiд охороною дружини виїжджаємо до Києва, пiзнiше ж  з  воєводами
виїдеш i ти.
   - За все це, Яронолче, можна випити ще раз.  О,  яка  я  рада,  що  нам
нарештi пощастить вирватись з цiєї чорної фортецi над Днiпром...  Надiюсь,
ти сьогоднi пробудеш у мене нiч?
   - Цю останню нiч я проведу тiльки з тобою.
   - Боже, яку чудову новину принiс ти менi! Нас з тобою, Ярополче, ще жде
щасливе життя.
   - Ми будемо щасливi тiльки тодi, коли не стане Володимира.
   - Разом з тобою ми знищимо колись сина рабинi...
   Пiд високою вежею, у якiй живе Ярополк у Роднi, справдi  є  пiдземелля,
де з кам'яних брил невпинно капає й збирається в криничку джерельна вода.
   Нiч.  У  пiдземеллi  не  горить  свiтло,  крiзь  душник  у  стiнi  ледь
просочується сяйво мiсяця знадвору, важко вгадати,  хто  стоїть  i  сидить
тут, - чути тiльки голоси.
   - Якi ж вiстi з Києва, що привiз?
   - Я говорив з Володимиром - вiн згоден прийняти Ярополка  й  укласти  з
ним мир, - вiдповiдає Блюд.
   - А про нас говорив?
   - Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму
i його бояр.
   У пiдземеллi панує мовчання, але воно, либонь, бiльш красномовне,  анiж
слова.
   - А як у Києвi? - лунає здавлений, хрипкий голос.
   - Все, як було.
   - Стоять нашi тереми, двори, клiтi?
   - Усе однаково.
   - Любо в городi Києвi! Гора, тереми, двори, клiтi, жони, дiти...
   Крiзь душник струмує мiсячний промiнь, вiн попадає на  обличчя  воєводи
Воротислава, освiтлює його великi темнi очi,  гострий,  з  горбинкою  нiс,
довгi вуси, пiд якими видно тонкi, стиснутi уста.
   - А про вiру ти говорив, Блюде?
   - Говорив... Смiється князь: у мене, каже, за стiною города стоять боги
всiх земель, аще хто захоче, може поставити iдолище Христа...
   - Христос не iдолище, - лунає в кутку, - його не поставиш, вiн у  серцi
- без нього нинi не проживе нi князь, нi смерд.
   Воротислав дивиться, хто це сказав.
   - I Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо чи так говорю?
   - Так, боярине, допоможемо.
   I тодi Блюд, що причаївся в кутку, запитує:
   - Це все так, бояре, i я все  зроблю  в  Києвi.  А  як  бути  з  князем
Ярополком?
   У пiдземеллi настає така тиша, що чути, як  лунко  падають  краплини  з
кам'яних брил у криничку... Пiдземелля, - так, пiдземелля, а тут  боярство
Гори живе, думає, дбає про себе.
   - А ми сказали, Блюде... Будеш у Києвi, скажи князевi Володимиру  -  ми
їдемо слiдом за Ярополком, ми нинi не його слуги.
   Блюда не задовольняє ця вiдповiдь.
   - Самi як будемо, бояре?
   - Ярополка ми вже знаємо, обiцяв печенiгiв -  немає,  манив  ромеями  -
звабив, знає себе, жону  Юлiю,  а  про  нас  забуває...  I  з  Володимиром
говоритиме токмо про себе, що йому ми - бояри, воєводи, вспоїли, вскормили
собi на пагубу. Нинi, чуєш, Блюде, не вiримо йому:  наблизиться  до  князя
Володимира, увiйде в силу, багато  шкоди  наробить  нам,  не  подякує,  що
врятували, а помститься.
   - Якщо двом князям служити, краще одного вбити, -  лунає  в  пiдземеллi
голос.
   На свiтаннi вийшли на стiни Роднi кликуни з  рогами,  затрубили  в  них
так, що луна покотилась над Днiпром i Россю, а тодi впав мiст, розчинились
ворота фортецi, вийшла з них старша дружина, винесла знамена, опустила  їх
долу, - город Родня, де сидiв з своєю дружиною князь Ярополк, здавався.
   Вийшла старша дружина й  з  стану  Володимирового  пiдняла  з  землi  й
поставила знамена Ярополка вряд iз знаменами всiх земель.
   Блiдий, з дуже стомленим обличчям, з очима, що  перебiгали  з  старшини
Володимира на воїв, без меча, вийшов з ворiт i Ярополк,  скорбна  посмiшка
кривила його топкi губи.
   У дворi Роднi в цей час уже шумiло  боярство  -  щасливi,  що  вберегли
коней, запрягали їх у вози, безкiннi перлись до своїх сусiдiв  -  всiм  їм
хотiлось швидше бути в Києвi.
   Сюди в двiр спустилась нинi й княгиня Юлiя. Вона не  поспiшала,  -  для
неї були приготованi конi й дружина, Юлiя надiялась, що потрапить  у  Київ
ранiше вiд усього боярства,  а  нинi  хотiла  попрощатись  з  Ярополком  i
дружиною.
   А з Роднi iшли й iшли чорнi вiд пороху, бородатi, виснаженi вої, вони з
огидою кидали на  тверду  землю  бiля  ворiт  свої  списи,  мечi,  сулицi,
дякували богам, що врятували їм життя, деякi з них завертали до воїв князя
Володимира, бо там були їхнi батьки й брати, деякi ж гуртками з невимовною
радiстю швидко йшли геть, до Днiпра й Росi, тiкали, як птахи, що покидають
восени спустошену, холодну землю, вiд  похмурих  чорних  стiн  Роднi  йшли
туди, де були вода, хлiб, рiднi люди.

   4

   Два днi мчали на конях вiд Роднi до Києва Ярополк i воєвода Блюд.
   Князь Володимир  немарне  велiв  дати  їм  дружину  -  кiлька  десяткiв
озброєних воїв, що їхали попереду i взап'ять князю, - бо й у городi Iванi,
i в Треполi, i скрiзь,  де  проїжджав  Ярополк,  на  нього  недоброзичливо
позирали поляни, вої, що стояли в городах i селах, навiть простi смерди, -
не будь дружини, все могло статись з князем на цьому шляху.
   Першого дня мчали вони до заходу сонця, вночi перепочили в Iван-городi,
вставши рано-вранцi, їхали весь день, але й  пiсля  заходу  сонця  вже  не
зупинялись, дружина та й сам князь Ярополк хотiли чимшвидше бути в  Києвi,
шляхом понад Днiпром їхали всю нiч.
   Починало свiтати, коли всi вони, подолавши на стомлених  конях  Боричiв
узвiз, зупинились перед стiною Гори. Змiнювалась остання сторожа, зарипiли
жеравцi ворiт, опустився й лiг через рiв мiст.
   Воєвода, що вийшов з чорної пастки  ворiт  на  мiст,  довго  швився  на
прибулих, взяв iз собою старшину  княжої  дружини,  воєводу  Блюда,  пiшов
разом з ними на Гору.
   Проминуло чимало часу, а вони все не повертались. Свiтало, проте  ранок
був сiрий, похмурий, з неба  сипалась  роса,  з-за  Днiпра  вiяв  холодний
вiтер,  голоси  й  звуки,  що  народжувались  десь  у  туманi,   здавались
незрозумiлими й якимись загрозливими.
   Князь Ярополк почував себе недобре. Вiн зiйшов з коня, став пiд  стiною
бiля ворiт,  де  менше  капало,  сховав  закляклi  руки  пiд  корзном,  то
склеплював, то розплющував важкi повiки.
   Що почував князь  Ярополк  у  цю  годину?  Недалеко  вiд  нього  стояли
бородатi, дуже стомленi, роздратованi дружинники  князя  Володимира,  вони
говорили про свої родини, яких нiяк не  можуть  побачити,  два  дружинники
сварились за якогось чорного пса.
   На князя позирали з городниць сторожi, пiднявши раз  i  другий  голову,
вiн бачив їхнi зацiкавленi обличчя, один iз сторожiв - рудий,  з  великими
очима - вишкiрив зуби й смiявся.
   Нарештi воєвода, що зустрiчав їх на мосту, повернувся  -  вiн  дозволив
дружинi їхати на Подол, сторожi ж велiв пустити на Гору Ярополка.
   - Iди за мною, княже! - сказав  воєвода.  Ярополк  з  острахом  пройшов
через ворота, де кроки лунко одбивались у склепiннi.  Одразу  за  ворiтьми
стояв Блюд.
   - Iди просто до терема, - звернувся воєвода до Блюда, а  сам  залишився
бiля ворiт.
   Так вони й пiшли - трохи попереду Блюд, одразу за ним князь Ярополк.
   - Дивно! - промовив князь. - їдемо без гридьби й дружини.
   - А навiщо вони нам? - тихо засмiявся Блюд. - Добре, що так приймають.
   I Ярополк подумав, що так, либонь, краще, - все минуле тепер нагадувало
сон, вiн живий, вiн буде жити, ось вона - Гора, навкруг усе ще спить,  ген
пройшли й зникли за рогом терема два боярини в темних платнах,  з  чорними
шапками на головах, довгими посохами в руках, он  жiнка  з  цебром  молока
переходить двiр, посковзнулась на слизькому каменi й розлила все молоко.
   - Ти бачив Володимира?
   - Нi, я був з воєводою тiльки в сiнях.
   - I що?
   - Князь не спить,  вiн,  либонь,  уже  жде  тебе...  Ходiмо  ось  сюди.
Смiливiше, княже, iди першим!
   Ярополк, переступивши кiлька кам'яних до блиску витертих  тисячами  нiг
схiдцiв, опинився в сiнях. Слiдом за ним поволi зайшов, щiльно причинив  i
став бiля дверей Блюд.
   Ярополк обернувся й здивовано поглянув на нього. У  сiнях  не  було  нi
воєвод, нi князя, тiльки два вої стояли пiд стiною. Вої пильно дивились на
князя Ярополка, поглянули на воєводу Блюда. I раптом,  вихопивши  з  пiхов
мечi, кинулися вперед.
   У сiнях пролунав сполоханий голос Ярополка:
   - Що це? Що це?
   Вiн хотiв сходами бiгти на верх. Але вої вже стали навперейми, пiднесли
мечi, пройняли йому груди... Воєвода Блюд вiдчинив дверi, ще мить - i  два
вої, кинувши мечi, вискочили з сiней... Ярополк  якусь  мить  тримався  на
ногах, потiм схитнувся, почав падати й несамовито закричав.
   Князь Володимир знав, коли приїде Ярополк, - кiлька воїв з його охорони
одразу пiсля Треполя помчали до Києва, вночi побували на Горi.
   Ще до свiтання Володимир встав, послав до ворiт воєводу, велiв - тiльки
прибуде Ярополк, пропустити на Гору його самого та воєводу Блюда.
   Володимир щиро прагнув  тепер  миру  з  братом  -  доста  земля  Руська
напилась кровi, Ярополка покарала сама доля, якщо вiн згодився взяти  мир,
бути по тому, Русь велика, для обох братiв-князiв знайдеться в нiй мiсце.
   Але вiн хотiв говорити про все  це  тiльки  з  Ярополком,  i  хiба  при
воєводi Блюдi, бо той приїжджав посланцем брата,  -  нехай  Блюд,  що  був
свiдком їхньої вражди, стане свiдком миру.
   Через це, коли на свiтаннi почулись голоси в сiнях, а воєвода, зайшовши
до свiтлицi, сказав, що бiля ворiт Гори стоять князь Ярополк, воєвода Блюд
та ще дружина, Володимир велiв пустити до терема тiльки Ярополка й  Блюда,
а дружину вiдпустити.
   Пiсля цього князь Володимир швидко одягнувся, вийшов у  Золоту  палату,
проминув її й зупинився над сходами, щоб тут зустрiти Ярополка.
   Вiн чув, як вiдчинилися дверi в  сiнях,  чув  кроки  двох  чоловiкiв  -
либонь, Ярополка й Блюда, - чув,  як  раптом  у  сiнях  стало  тихо,  щось
зашумiло, хтось закричав.
   Це був страшний, нестямний крик. Володимир пiзнав - це кричав брат його
Ярополк; крик цей народжувався внизу, в сiнях, але  луна  вирвалась  i  на
верх, заповнила весь терем.
   Князь Володимир побiг. Пiзнiше вiн не мiг пригадати, як усе сталось: за
мить вiн був у  сiнях,  зупинився,  побачив  розчиненi  дверi,  перелякане
обличчя Блюда, що стояв у кутку, два мечi  на  кам'янiй  пiдлозi,  а  бiля
сходiв князя Ярополка.
   Вiн лежав, заплющивши очi,  на  каменi  з  надзвичайно  блiдим,  нiбито
крейдяним, обличчям, щось хотiв сказати i не мiг - з грудей  його  била  й
розтiкалась на каменi кров.
   - Що з князем? - крикнув Володимир, звертаючись до Блюда.
   Викинувши вперед руки, що тремтiли  вiд  хвилювання,  Блюд  упав  перед
Володимиром на колiна, прохрипiв:
   - Я все зробив, як ти велiв... Ми з князем приїхали, прийшли сюди...  А
два гриднi накинулись на князя, вбили...
   Вiн проповз на колiнах уперед, до князя Ярополка, заходився бiдкатись:
   - Княже Ярополче! Скажи хоч одно  слово...  О  горе,  горе  менi,  який
страшний свiт, страшнi люди.
   - Встань! - крикнув Володимир Блюду. - Встань-бо!  Швидше!  Швидше!  Де
вбивцi? Де гриднi? Ловiть головникiв!
   Знадвору вбiгло кiлька воєвод, бояр, прокинулись,  забiгали  дворяни  в
теремi.
   - Гриднi! - залунали  вже  на  дворi  голоси.  -  Гей,  сторожа,  сюди!
Головники вбили князя Ярополка! Шукайте їх! Ловiть їх, ловiть!
   I, може, Ярополк почув цей  шум,  може,  чуючи  смерть,  хотiв  ще  раз
поглянути на свiт i попрощатись з ним.
   Вiн розплющив очi, тьмяним,  згасаючим  поглядом  подивився  на  стiни,
Володимира, воєвод, нiби вони були десь далеко вiд нього.
   - Де я? - запитав вiн, але й голос це був  не  його,  а  якийсь  чужий,
далекий.
   - Ти в Києвi, на Горi, це я, брат твiй Володимир,  стою  бiля  тебе.  Я
ждав тебе, брате, з миром i любов'ю хотiв прийняти... Пощо  ж  ти  мовчиш?
Брате Ярополку, вiдчини свої очi, огверзь уста!..
   Але Ярополк уже не говорив, заплющив очi.  Обличчя  його  стало  зовсiм
бiлим, ще раз ворухнулись  груди  -  i  стихли,  завмерли  навiки.  Смерть
переступила порiг княжого терема.

   5

   Княжi ємцi з гридьбою ходили вiд двору до  двору  на  Подолi,  по  всiх
кiнцях Києва, збирали  людей  i  оголошували,  що  князь  Володимир  шукає
гриднiв-головникiв, якi вбили Ярополка, обiцяв  винагороду  тому,  хто  їх
знайде.
   Надвечiр  головникiв  знайшли  -  на  Оболонi,  в  хижi  смерда  Ражби.
Побачивши здалеку через душник княжих ємцiв,  що  прямували  за  гриднями,
вбивцi кинулись тiкати в лiси на  схилах  Щекавицi,  надiючись,  що,  коли
стемнiє, їх нiхто там не знайде.
   Але гриднi знали, що їх жде нагорода, не шкодували нiг,  дерлись  через
кущi, наздогнали втiкачiв бiля самого лiсу, привели до хижi Ражби,  велiли
роздути вогонь.
   Тим часом прийшли й вiдоки, якi дали роту, що цi гриднi - саме тi,  якi
вбили князя Ярополка й втекли з Гори. Проте головники, хоч їх били дрюками
й телеснею, не признавались, сказали,  що  можуть  повiсти  правду  тiльки
князевi.
   Так їх i повели - вже потемному, через Подол, мимо Воздихальницi, через
мiст i ворота на Горi, а там  кинули  в  поруб,  поставили  сторожу,  ємцi
побiгли до тiунiв, тi знайшли воєвод, а вже воєводи рушили до князя.
   Пiзно вночi кiлька чоловiк одразу загрюкали в вiконницi й дверi  терема
Блюда. Вiн прокинувся, схопився  з  ложа,  розбудив  жону,  велiв  роздути
вогонь.
   "Не iнакше як через Ярополка", - роїлись думки в головi.
   Але одразу ж заспокоїв себе: мертвi голосу не мають, головникiв  гриднi
до самого вечора не розшукали, досi вони вже далеко вiд Києва.
   "А може, - майнула ще одна думка, - це  зовсiм  i  не  через  Ярополка,
може, князь Володимир має якусь потребу".
   Жона роздула вогонь, Блюд кинувся в сiни.
   - Хто там?
   - По слову князя Володимира...
   - Зараз... Зараз...
   Вiн одсунув два важкi залiзнi засуви, вiдчинив дверi. Знадвору в теплий
терем вiйнуло нiчною прохолодою. На ганку стояли воєводи  Володимировi,  а
мiж ними сусiд-купець i боярин Воротислав.
   "Як же це трапилось? Чому Воротислав уже тут? Чого вiн стоїть  поруч  з
воєводами?" - думав Блюд.
   - Одягайся, Блюде! Кличе князь Володимир.
   - Слухай, Воротиславе! -  спробував  одвести  його  набiк  Блюд.  -  Що
трапилось? Чому князь не спить?
   - Одягайся,  й  пiдемо?  Князь  жде  тебе...  -  ухилився  вiд  розмови
Воротислав.
   Це вкрай приголомшило Блюда. Чому Воротислав, який був його  найближчим
другом, не  хоче  з  ним  говорити?  Зрадив,  продав,  виказав?  Втiм,  що
Воротислав знає?!
   - Зараз, зараз! - тiльки й знайшов  що  сказати  Блюд.  Вiн  кинувся  в
терем, одягнувся, пiдперезався, але не почепив меча, вийшов.
   - Я вже зiбрався. Ходiмо!
   Вони пiшли двором, завернули до княжого терема. Позаду увесь час  видно
було розчиненi дверi терема Блюда, вогник свiчки.
   Князь Володимир  ждав  Блюда  в  палатi  Людянiй.  Округ  нього  стояли
воєводи, що прийшли з ним у Київ iз земель полунощних, але мiж  ними  було
вже й кiлька воєвод Ярополкових, тут були мужi, бояри, тiуни, ємцi.
   "О, горе, горе менi, - подумав Блюд, - за кого страждаю?"
   - Чолом тобi, княже... - почав, низько вклоняючись, Блюд.
   Князь не вiдповiв на вiтання.
   - Що ж ти вчинив, воєводо Блюде? - запитав вiн. - Навiщо так дiяв?
   Блюд спробував посмiхнутись, але обличчя його скував страх - нi щелепи,
нi уста не ворушились.
   - Не вiдаю, про що ти мовиш, - з великим зусиллям вимовив нарештi вiн.
   - Не вiдаєш? - гримнув князь.  -  Невже  забув,  що  я  велiв  тобi  не
вбивати, а помирити зi мною брата?
   - Великий княже! - приклав руки до грудей Блюд. - Я твiй загад виконав,
я умовив Ярополка їхати до Києва. .
   - Ти справдi умовив його їхати до Києва, i  то  добре,  але  пощо  вбив
брата мого?
   - Княже Володимире! - жахнувся Блюд. -  Я  убив  князя?  Клянусь  усiма
богами, я без меча прийшов сюди, на Гору, то вої-гриднi в  сiнях  пройняли
його мечами, через що й утекли...
   - Не послушествуй на гриднiв-воїв ложно i не клянись всiма богами,  аще
нiякого бога в серцi не маєш. Скажи краще, за  скiльки  золотникiв  продав
душу брата мого Ярополка? Мовчиш? Воєводи, заведiть головникiв.
   Двох гриднiв, тих самих, що вбили  Ярополка,  завели  до  палати.  Вони
впали на колiна.
   - Виннi, - говорили гриднi. - Змилуйся, княже!
   - Хто намовив вас убити князя Ярополка? Скiльки й  хто  вам  платив  за
смертовбивство мого брата?
   - Ось вiн... Воєвода Блюд! - разом заволали вбивцi. -  Вiн  уже  ранiше
домовлявся, нинi знову прийшов до нас, дав  по  сто  гривень,  сказав,  що
такий твiй загад. Ми ницi, убогi люди, змилуйся над нами.
   - Чуєш, воєводо, - звернувся  до  Блюда  князь.  -  Чи  правда  те,  що
говорять вiдоки? Блюд мовчав.
   - Виведiть їх, - велiв князь,! гриднiв вивели з палати.  Настала  тиша.
Жарко горiли свiчi. Крiзь розчиненi дверi вiяв вiтер з Днiпра.
   - Бачиш, - почав князь Володимир, - кому ти дав у руки меч?! Я судитиму
їх по покону. Але як, за яким законом i поконом судити менi  тебе,  вбивцю
брата мого Ярополка?
   - Помилуй, княже! - заволав Блюд i вдарився головою об пiдлогу. - То  є
правда, правда, але, вiр менi, Ярополк нахвалявся тебе  вбити,  вiн  би  i
вбив тебе...
   - Мовчи, воєводо! - сердито крикнув князь Володимир. - Не  тобi  судити
князiв, кожне слово твоє облуда й лжа... Ти називався Блюдом, справдi ж ти
Блуд, чуєш - Блуд, i токмо так прозиватимуть тебе люди. По обiтницi  своїй
я тобi, аки приятелю, думав честь воздати, а нинi  суджу  яко  зрадника  й
убивцю князя-брата.
   Князь Володимир якусь хвилину помовчав,  далi  звернувся  до  воєвод  i
мужiв:
   - Вiзьмiть цього головника, що вбив брата мого Ярополка, i,  як  пса...
скарайте киями! А двiр його - на поток i пограбування, як велить закон.
   Блуда скарали на свiтаннi в передграддi,  над  Боричевим  узвозом,  при
людях, як звичайно карали головникiв i татiв...
   Його привели туди одягнутого в подерту стару рядовину,  iз  зав'язаними
позаду  руками,  поставили  перед  стовпищем  людей.   Страшними,   широко
розплющеними очима дивився на них Блуд, шукаючи помочi, водив  головою  то
праворуч, то лiворуч.
   Але помочi не було. Усi в городi знали, що сталось на Горi; нинi  борич
ще раз кричав над узвозом вирок князя.
   - Убити його! Во пса мiсто! Убити! Яко головника, яко  татя!  -  лунали
голоси. Блуд упав на колiна.
   - Змилуйтесь! Змилуйтесь!
   I чомусь у цю страшну хвилину вiн згадав грушу, пiд якою закопаний  був
мiшок з золотом: пропадає воєвода Блуд, пропадає й його золото.
   - Змилуйтесь! Все вiддам!
   - Во пса мiсто! Бийте його, бийте!
   Гриднi пiдняли киї, вдарили Блуда. I звершився суд, мертве тiло воєводи
покотилось по кручi. Того  ж  дня  двiр  його  було  вiддано  на  поток  i
пограбування.

   6

   Князя Ярополка поховали по грецькому обряду - з священиком i  пiвчою  -
на Воздихальницi, недалеко вiд могили княгинi Ольги.
   Вiддати почесть князевi прийшло багато воєвод i бояр, уся Гора - - вони
знали, як покарав князь Володимир убiйника Ярополка, знали, що вiн  стоїть
бiля корсти, буде на погребi.
   З Роднi прибула до Києва й  княгиня  Юлiя,  за  якою  Володимир  послав
гiнцiв, - засмучена, стомлена пiсля далекої дороги, стояла вона в  темному
платнi, з покривалом на головi над тiлом свого мужа.
   Володимир був на похоронi, iшов за саньми, на яких везли дубову корсту,
схилив голову, коли корсту ставили в кам'яну, червоного шиферу,  гробницю,
першим кинув горстку землi на свiжу могилу.
   Пiсля того справляли тризну - так вимагає гюкон, так, -  Володимир  чув
про це, - хотiли бояри,  так,  -  здавалось  самому  йому,  -  легше  буде
замиритись якщо не з братом, то хоч з його душею.
   Тризну справляли в гридницi, князь Володимир велiв нiчого не шкодувати,
столи вгинались вiд усiляких страв, скрiзь попiд стiнами  стояли  дiжки  з
медом i олом, багато переварiв поставили  на  Горi,  в  передграддi  й  на
Подолi.
   Багато людей зiбралось у гридницi - тут були воєводи, що прийшли в Київ
з Володимиром, але набагато  бiльше  воєвод,  бояр,  мужiв,  що  тiкали  з
Ярополком до Роднi, а нинi вже були тут, - вони стиха  лiзли,  перлись  на
тризну.
   Нiхто з них, звичайно, не говорив про покiйного князя -  його  не  було
вже на Горi, душа його витала у  вирiї,  -  тi,  що  недавно  пiдтримували
Ярополка, славили тепер князя Володимира, пили за нього меди й ол,  бажали
щастя, здоров'я, слави.
   Князь Володимир також пив, випив вiн, либонь, не менше, нiж  iншi,  але
меди й ол не п'янили його, був вiн цього вечора неспокiйний, стривожений.
   О, хто-хто, а вiн знав цiну словам, якi розсипали,  наче  золото,  круг
нього, тут сидiли мужi, що були ворогами його батька, до нього пiдходили з
чарами мужi, що пiдбурювали Ярополка, це спiвала рiзними голосами, славила
князя Гора, яка вигнала за стiни города його матiр.
   Прийшла  на  тризну  й  Юлiя,  вона  сидiла  з  боярськими  жонами,  що
пiдтримували, втiшали  її.  Було  пiзно,  коли  вона  встала  з-за  столу,
непомiтно вiдступила назад, зникла в переходах.
   Володимир вiдчував, що йому також несила тут сидiти: тризна  справлена,
душа Ярополка може заспокоїтись, князевi хотiлось бути в  своїй  свiтлицi,
залишитись на самотi з своїми думками, просто спочити.
   Вiн встав з-за столу, попрощався з боярами i воєводами, пiшов у  кiнець
гридницi, а там потрапив переходами  до  терема,  минув  сiни,  де  стояла
мовчазна сторожа, й став пiдiйматись на верх. Вiдгомiн голосiв у  гридницi
залишився  позаду,  на  верху  терема  було  тихо  й  темно,  один  тiльки
свiтильник горiв у кiнцi переходiв, розливаючи навкруг жовтувате свiтло. У
цiй пiвтемрявi князь прямував до своєї свiтлицi, звуки його  крокiв  глухо
вiдбивалися в довгих переходах...
   I раптом вiн зупинився.  Бiля  дверей  Золотої  палати  стояв  хтось  у
темному. Ось постать ворухнулась.
   - Хто ти? - запитав князь.
   Та марно вiн i запитував. Коли Володимир ступив ще  один  крок  уперед,
пiзнав княгиню Юлiю.
   Княгине! - промовив вiн. - Чому ти тут стоїш? Чому цс йдеш спочивати?
   - Я знала, що ти тут пройдеш, i ждала тебе, - тихо вiдповiла вона.
   - Чому ж ти ждала мене?
   - Я хотiла тобi подякувати, що послав за мною гiнцiв i  що  сам  вiддав
погребову честь моєму мужу, а своєму брагу Ярополку.
   - Навiщо ти говориш це, княгине? Я не був i не мiг бути  ворогом  свого
брата, токмо правди шукав у сварзi, яка виникла мiж нами. Вiрю, злi, темнi
сили полонили його душу, тi, що називали себе друзями, були його ворогами,
багато кровi пролив Ярополк, але зрозумiв свою похибку, iшов до мене, а  я
готовий був прийняти його як князя й брата. I так би сталось, ми б  дiйшли
миру, але вороги, ти знаєш про це, нагло вбили  його...  Що  ж,  iз  живим
Ярополком я сварився i боровся, нинi замирився з його душею... Нехай  буде
прощен твiй муж, а мiй брат, нехай душа його заспокоїться у високому небi.
   - За це й дякую тобi, княже Володимире.
   - Не треба, княгине Юлiє, заспокойся, iди до своєї палати, спочинь,  ти
стомилась пiсля далекої дороги, погребу й тризни. Ходiмо, я проведу  тебе,
княгине.
   I вiн провiв її вiд дверей Золотої палати в кiнець переходiв,  де  жила
княгиня Юлiя.
   -  Спасибi  тобi  за  всi  турботи,  княже.  -  Юлiя  зупинилась   бiля
свiтильника, що стояв недалеко вiд дверей її  палати.  -  Але  як  я  можу
заспокоїтись i спочити? - у її голосi чулись затамованi ридання.  -  Добро
тобi, сущу князем, добро мужу моєму Ярополку, бо вiн уже в раю  небесному,
а як менi, що не маю тут, у Києвi-городi, нi роду свого,  нi  племенi,  нi
радостi, нi щастя? Сама серед множества людей, чужа всiм. Тiльки одну бачу
перед собою дорогу - такожде смерть.
   Його дуже вразили цi слова, бо, як повелось з дитинства,  так  i  нинi,
вiдчував себе самотнiм, одиноким у свiтi. Але чому про це говорить Юлiя?
   - Княгине! - сказав їй Володимир. - Як можеш так говорнги! Чому смерть?
Ти, я чув про це, знатного, царського  роду,  ти  була  жоною  брата  мого
Ярополка, а нинi вдова; як вiн мав честь i славу, так  матимеш  їх  i  ти;
хоч