еш - тебе достойно проведуть до Константинополя, до твоєї родини, хочеш - терем на Горi буде довiку твоїм домом. - Моїм домом? - гiрко засмiялась Юлiя. - Який же це мiй дiм? Не княгиня я нинi, а гiрш рабинi. О, суєтний i страшний свiт! Я боюсь його, боюсь його, княже! Володимир мовчав. За короткими словами Юлiї вiн вiдчув i зрозумiв велике, справжнє горе цiєї жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополi, але пiшла в iншу землю, була княгинею в Києвi, а зараз справдi тут усiм чужа. У цю хвилину в промiннi свiтильника вiн виразно побачив i обличчя грецької царiвни: прикрите згори чорною памiткою чоло, темнi, рiвнi, схожi на двi стрiли брови, великi очi, на днi яких свiтилися голубi вогники, рiвний нiс, тугi стиснутi уста, а на щоках кiлька блискучих перлин слiз. I, що говорити, його вразила її дивна, неймовiрна краса, у душi колихнулась заздрiсть, що хтось обнiмав це молоде, гнучке тiло. Вiн одразу ж одiгнав це почуття - князевi Володимиру хотiлось тiльки допомогти овдовiлiй жiнцi у великому горi, втiшити її теплим словом. - Ти марно про це говориш, княгине! - сказав вiн їй. - Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата - смерть Ярополка, погреб i ця страшна нiч... Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вiр менi, допоможу тобi в усьому. Заспокойся, iди спочинь, Юлiє! - тепло закiнчив Володимир. - Так, ти сказав правду, - затремтiвши, сказала Юлiя. - Минулий день, ця нiч - о, вони дуже страшнi! I не втiшай, княже, знаю - тяжко, ой, як тяжко буде менi жити. Ти сказав, що допоможеш менi, - спасибi, спасибi за все, княже Володимире... Але що поробиш, я квола жiнка, всього нинi боюсь, навiть iти й сюди, в палату, там менi ввижаються тiнi, там, чуєш, страшно... - Що ти говориш? - засмiявся вiн. - Якi тiнi, звiдки? - О так, так... Я боюсь, боюсь, княже... Вона простягла до нього свої руки, вiн узяв їх i вiдчув, якi холоднi в неї пальцi. Пальцi царiвни стиснули його руки, вiн мiцно стиснув їх. - Княже! Проведи мене, побудь трохи зi мною в палатi. Володимир одiрвав вiд неї погляд, подивився в глибину переходiв. - Тут нiкого немає, - зовсiм тихо шепотiла вона, - нiхто не почує, не побачить... Благаю, пожалiй, проведи мене. Вона розчинила дверi, переступила порiг свiтлицi. Там у свiчнику горiла свiча. Крiзь розчинене вiкно з Днiпра долiтали голоси воїв, в кутку водяний годинник вiв лiк часу: "Кра-ап... кра-ап". - Iди, княже, iди! Володимир зайшов до свiтлицi, зупинився, Юлiя зачинила на засув дверi. - Бачиш, - легко зiтхнувши, промовила вона. - Отака моя палата... - А тiнi? - запитав смiючись Володимир. - Княже Володимире! - ледь посмiхнулась i Юлiя. - Якi можуть бути тiнi, коли ти тут?! Тiнi залишились там, у переходах... Сiдай, княже, - ти мiй бажаний гiсть, шкода тiльки, що не маю чим тебе почастувати. - Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж пiсля тризни. - Так, тризна закiнчилась, усе закiнчилось тепер, княже... - На її очах заблищали сльози. - Не говори так, Юлiє! I не плач! Закiнчилося все зле, недобре, кожен з нас має якiсь втрати, в кожного болить серце, але нам живим, тiльки жити й жити... - Спасибi тобi, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нинi до мене! Обоє замовкають. Настає тиша. Горить свiчка. У палатi спокiйно, тiнi зникли. Є таке просте, звичайне життя. - Спи, княгине! - Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самiтна тут, на Горi. ...Наступного дня князь Володимир їде з дружиною в Бiлгород над рiкою Iрпенем, оглядає там древню фортецю, радиться з воєводами, як слiд її перебудувати, де воздвигнути новi стiни, де покопати вали, щоб до Києва нiхто не мiг пiдступити iз заходу. Але не тiльки через це їхав Володимир до Бiлгорода. Пiсля всього, що сталось, перед великими справами, якi слiд було звершити, вiн хотiв бодай один день побувати на самотi, в полi, над Iрпенем-рiкою, що струмувала серед зелених лук на схiд, до Днiпра. Вiн думав навiть заночувати в Бiлгородi, в палатах, де пiд стелями лунко одбивались кроки, дерев'янi стiни терпко пахли живицею й воском, у пiдземеллях однозвучне падали краплi. Проте Володимир так i не заночував тут. Увечерi, вийшовши на стiну, вiн довго дивився, як червоне закочувалось, падало в небесну прiрву сонце, а над Iрпенем i луками почали вставати, клубочитись схожi на вершникiв, що, нахилившись у сiдлах, поганяють коней, бiлястi тумани, як шзидко посинiло небо, а в ньому запалилась зоря-вечiрниця, як слiдом за нею на пiвночi й сходi озвались-запалахкотiли великi й дрiбнi зiрки. Чого ж князевi Володимиру стало так неспокiйно й тривожно в цю годину? Нi, це не були неспокiй i тривога. Дивлячись на небо й зорi, вiн зрозумiв, що йому важко ночувати в цiй древнiй фортецi. Їхавши сюди, вiн хотiв побути на самотi, вiдчувши тепер свою самотнiсть, боявся вже її. Рiвним шляхом, що тягнувся мiж високими стiнами лiсу, чорнi вершники гнали коней; за якусь годину вдалинi заблимало кiлька вогникiв - то був Київ; стишивши коней, вершники проїхали Подол, передграддя, проминули ворота Гори. У теремi було порожньо й тихо, внизу, в сiнях, горiли два свiтильники, в промiннi яких окреслювались темнi постатi гриднiв, попрощавшись з ними, князь Володимир пiшов сходами на верх терема. Там у кiнцi переходiв горiла одним одна свiча. Жiнка в темному платнi, загледiвши князя, хотiла начебто зникнути в глибинi переходiв, але зупинилась, обернулась. - Княгине Юлiє! Уже пiзно. Чому ти не спиш? У неї було надзвичайно блiде обличчя, в миготливому промiннi очi здавались зляканими й розгубленими, уста стиснутi, немов вона затамувала крик. - Ти приїхав, княже? О, як це добре... Я знала, вiрила, молилась, аби ти був тут... - Почекай, Юлiє! Чого ти молилась? - Менi страшно, княже... - Чому? Вона рушила переходами. Князь Володимир пiшов за нею. На мить бiля дверей своєї палати Юлiя зупинилась. - Ти зайдеш до мене, княже? - Так, зайду. У палатi Юлiї все було як i напередоднi. Втiм, нi, цiєї ночi вiкно, що виходило до Днiпра, було завiшене, на столi стояла корчага з вином, два келихи, страви. - Нинi ти повечеряєш i вип'єш. - Я вечеряв у Бiлгородi. - Невже ж ти не вип'єш за добру пам'ять брата Ярополка? - За добру пам'ять брата вип'ю. Налий! - Отак i буде, - промовила вона iншим, смiливiшим голосом. - Я сяду тут, бiля тебе, княже... Ти дозволиш? - А чому ж нi? Сiдай. Та чому ти тремтиш? - Менi холодно, княже... - Холодно? - вiн зкяв з себе корзно й прикрив її плечi. - Але тут, у тебе, так тепло. - Спасибi, княже! У мене був холод у душi... Ти випив? Зараз i я вип'ю! Це добре вино, грецьке... Ось я ще раз наллю келихи. Вип'ємо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п'єш за кого? - Мушу пити за тебе! - Мусиш? - Нi, хочу! - Спасибi, Володимире! О, як менi стало тепер тепло, спокiйно. Це тому, що я з тобою. Тiльки чому темнiє? - Це догорає свiча. Дай iншу, нову. - Я тебе ждала дуже довго, от i згорiли всi свiчi. Я пiду пошукаю. - Нi, не треба. Нехай згасає. Посидимо так. Втiм, я скоро вже й пiду. Свiча блимнула ще раз i згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свiча, Володимир побачив очi Юлiї - великi, темнi, жагучi. Стало темно, а вони все стояли перед ним. - Темно й тихо, - сказав Володимир. - Невже ж ти залишиш мене? - почувся в темнотi її голос. - Княже, чуєш, менi буде страшно... Вона шукала його рук, вiн вiдчув її пальцi на плечi, шиї. - Отак добре, - чути було зовсiм близько пристрасний голос. - Менi з тобою так спокiйно, тихо... Ти хороший, дуже добрий, княже... - Чому ж я хороший? Ти знаєш усе про мене... Син рабинi, - тобi Ярополк, либонь, не раз говорив це. - Говорив, - згодилась Юлiя. - Проте його вже немає, ти не син рабинi, а великий князь. - Все одно, тiнь мого брата стоїть мiж мною й тобою. - Нi, Володимире, зараз уже немає й тiнi. Признайся, ти любиш iншу... - У городi Полотську я нарiк жоною княжну Рогнiду i, мабуть, люблю її. - Мабуть?! Нi, ти її не любиш, коли сказав так. Ти нiколи нiкого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми однi... Може, ти нiколи не переступиш порога моєї кiмнати, я тобi нiколи не нагадаю про себе... але побудь зi мною цю нiч... Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Вiн боявся цiєї жiнки - i дуже бажав її. Вiн знав, що недавно братовi руки обнiмали її, а проте нiчого не мiг зробити - у дужих обiймах трепетало тiло Юлiї... 7 У княжому теремi тихо, мовчазна сторожа стоїть у сiнях, на верху не чути нi голосу, нi звуку, все там спочиває, мовчить. Не спить тiльки ключниця Пракседа, до пiзньої години прибирає вона стравницю, виходить потiм у сiни, пiднiмається сходами вгору. Сторожа не звертає на неї уваги, така вже в ключницi робота: коли князi сплять, вона мусить думати про день грядущий. I Пракседа, наче привид, iде з палати в палату, оглядає засуви в коморах, де переховується одяг княжий, ступає в переходах так тихо, що найгострiше вухо не почуло б її крокiв. Вона доходить аж до покоїв, де живе княгиня Юлiя. Тут Пракседа зупиняється - досi, либонь, у палатi догорiла свiча, треба її змiнити. А може, в княгинi Юлiї є ще якась надоба - грецька царiвна вередлива, крий боже чимсь їй не догодити. Пракседа не любить княгинi Юлiї - надто горда вона, нi в що ставила ключницю. Зараз, правда, все змiнилось, Юлiя тiльки удовиця княжа, скоро князь Володимир, - i це чула Пракседа, - привезе собi жону Рогнiду з города Полотська. Служила ключниця Юлiї, прислужить ще й Рогнiдi, буде потреба - служитиме їм обом. Ключниця йде далi й далi в переходах терема. Але що це?! Бiля дверей свiтлицi Юлiї вона зупиняється, завмирає, слухає, тулиться вухом до дверей. I довго, напружено, намагаючись навiть не дихати, слухає, прикипiвши до дверей, Пракседа. Вона чує - ось голос князя Володимира, ось голос Юлiї... Тихо, знову голос Юлiї, Ще раз голос Володимира, тихий шепiт обох... Так минає багато хвилин, десь унизу, у сiнях, чути тупiт i голоси. Вона вiдступає назад, iде в пiвтемрявi переходами, повiльно спускається в сiни, зовнi спокiйна, замислена, заклопотана, i сторожi, як i ранiше, навiть не звертають на неї уваги. Ключниця, - так, мало хто замислюється над тим, що то за жiнка ходить у темрявi, тихо побрязкуючи ключами; декому здається, що це навiть не людина, а привид, який блукає й мусить блукати в княжому теремi. Такими й справдi були ключницi київських князiв - Ярина, а пiсля неї Малуша, вони, як тiнi, прийшли в терем, мов тiнi, й пiшли звiдси, в рубах, убогi, ницi. Для кого вони жили? Для князiв, їхнiх дiтей, онукiв - тiльки не для себе. Нi, Пракседа не похожа на iнших ключниць - на Ярину й Малушу. Зовнi вона така, як i вони, убога, стара лiтами, адже служила ще княгинi Ользi, пам'ятає юного Святослава, Володимира, коли вiн був немовлям, - все життя в княжому теремi, все життя для князiв, як i Ярина, Малуша. У Пракседи зовсiм iнша душа, вона дбає про князiв, але не забуває й себе, стереже княже добро, але дбає й про власне i живе не в убогiй хлiвинi, де колись поневiрялась Ярина i де Малуша загубила свою молодiсть, нi, Пракседа має власний дiм у саду за теремом княжим, в цьому домi є вже чимало всякого добра, в руках у неї ключi вiд княжих добр i власних. Цiєї ж ночi в її руки попав ключ, якого вона нiколи ще не мала... 8 Крiзь розчиненi вiкна в переходах вливається свiже, насичене пахощами квiтiв повiтря, в темному небi ще мерехтять, барвисте переливаються зорi, але далеко за Днiпром уже багрянiє хмара, що повисла над самим обрiєм, - скоро свiтанок. Князь Володимир, що йде переходами терема, не чує пахощiв тих трав, не бачить сяйва зiрок, часто зупиняючись, вiн обережно ступає дерев'яними мостинами, зупиняється бiля сходiв, куди пробивається жовтаве свiтло з сiней, де чути тихi голоси гриднiв, що там, унизу, розмовляють про свої справи. Тихше, тихше, йому здається, що мостини гримлять пiд ногами, на сходах йому ввижається чиясь тiнь, вiн виразно чує чиїсь кроки... Та нi, там нiкого немає, ще крок, ще крок, вiдчинити дверi. Ось нарештi Золота палата. Князь вiдчиняє дверi. Тихий скрип петель. Йому здається, що гримить весь терем. Дверi зачиненi, о, нарештi, тиша Золотої палати, ще однi дверi - спочивальня, ложе... Годину, якусь годину посидiти, заплющивши очi. У теремi тихо, князь Володимир один у спочивальнi, треба подумати, збагнути, що сталось? А сталось страшне. Тут, у теремi на Горi, де в сiнях запеклася кров брата й не сходить з каменя слiд вiд неї, вiн провiв нiч з його жоною. Вино! О нi, вiн був тверезий, пам'ятає кожне слово, яке йому сказала Юлiя, твердо знає, що говорив сам. Пристрасть, нестямний шал, нi, не те, бо i в час тризни, i тодi, коли пiшов з гридницi, i навiть з Юлiєю в її палатi вiн був смутний i печальний, думав про загиблого брата Ярополка. А може, це тiльки лукавство, зваба темних сил свiту? Яке ж лукавство; вiн нi на крихту не покривив душею, сказав усю правду про себе, i Юлiя нiбито нi з чим не крилась вiд нього, говорила правду про себе, благала захисту, ласки, теплого слова на одну тiльки нiч... Одна нiч! Так, людинi часом здається, що в довгому життi одну нiч можна забути, жити далi, як i ранiше. Чи зможе князь Володимир забути колись цю нiч, чи зможе жити далi так, як ранiше, - вiльним, спокiйним, - чи буде це єдина й остання нiч?! Жах того, що сталось, вставав перед ним, серце стискалось вiд невиразної тривоги. Десь у теремi почувся шум, це прийшла нова змiна сторожi, у сiнях збираються бояри й воєводи, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни i ябетники. От ударили била на городницях, над Києвом починається новий день, зараз постукають у дверi - князевi час виходити, спускатись у стравницю, принести жертву богам i вкусити вiд страв, а тодi прямувати в Золоту палату, де вже збираються мужi градськi. Одинадцятий день червена* (*Червен - липень.) лiта 6486-го* (*6486 рiк - 978 рiк.), - так, у цей день князь Володимир повинен сiсти на столi своїх отцiв, до Києва прибули князi, бояри, мужi нарочитi з усiх земель вiд Крижаного до Руського моря, вiн лишився один iз Святославичiв, мусить виконати заповiт батька, взяти на свої плечi брем'я тяжке. Близько в переходах чути кроки, iдуть мужi... Князь Володимир схоплюється, одягає бiле платно -- сорочку й ногавицi, - чiпляє до пояса меч. Накидає на плечi корзно й зупиняється серед палати. Вiн суворий i замислений, почався великий день, шум у переходах наростає, чути гомiн i надворi - це шумить, кличе князя Володимира Руська земля. Ось стукають у дверi. - Заходьте, мужi! - голосно промовляє Володимир. Дверi розчиняються. Входять кiлька воєвод i бояр. Вони прийшли вiддати честь князевi, кликати його. - Чолом тобi б'ємо, Володимире-княже! - Спасибi вам, мужi мої! Свiтає. Вже крiзь слюдянi круглi вiконця помiтно, як примеркають зорi й синiє небо, сяйво нового дня змiшується iз жовтими вогнями свiчок. Цього ранку в Золотiй палатi було набагато бiльше, нiж звичайно, людей, тут стояла не тiльки Гора, а й воєводи, бояри, мужi нарочитi з усiх кiнцiв Русi - вiд тиверцiв i уличiв на пiвднi, радимичiв i полочан - iз заходу, весi, мерi, чудi - з пiвнiчних земель. Посерединi ж стояли новгородцi - їм належали честь i слава, бо це ж з ними зачинав похiд князь Володимир, бились вони достойно, не шкодували життя, а багатьох з них i не стало. Тут, у Золотiй палатi, зiйшлися не однодумнi люди - тiльки вчора багато хто з них бажали один одному загибелi, сходились у боях, рубались на життя i смерть, та й цього ранку не все ще перекипiло в їхнiх серцях, вони ще не остигли пiсля войовничого запалу, мужi кожної землi стояли окремо, мужi ж київськi подiлились навпiл - тi, що ждали Володимира, були попереду, втiкачi в Родню - в кутках. Проте нiхто з них не виказував своїх дум - у палатi було тихо, тiльки слуги час вiд часу проходили попiд стiнами, знiмали нагар з свiчок, носили в чашах мед i воду. У миготливому, примарному сяйвi на темних рублених стiнах палати виразно окреслювались, граючи золотом i срiблом, доспiхи й зброя князiв давнiх. У кiнцi Золотої палати на помостi стояло два крiсла з рiзьбленими поручнями й нiжками, над ними сяяло знамено князя Святослава - два перехрещенi мiж собою списи, але поруч iз ним стояло ще одно знамено, князя Володимира, - три перехрещенi списи iз зубцями, що виростали з одного древка, - так велiв покон: до списiв дiда й батька новий князь додавав свiй спис. Порожнi крiсла на помостi! На них, кожен у свiй час, сидiли древнi князi, а за ними Олег i Iгор, княгиня Ольга й Святослав, зовсiм недавно тут сидiли Ярополк i Юлiя, - нинi одно з крiсел уготоване було новому київському князевi. I от у довгих переходах за помостом заблищали вогнi, залунали кроки, з дверей вийшло кiлька воєвод, стали обабiч, а пiсля них з темряви виступив князь Володимир. - Здрав будь, княже! Чолом князевi! - зашумiли всi. Вiн зупинився на помостi перед крiслами, вклонився, вiдповiдаючи на вiтання людей, подивився на заповнену людьми палату, взявся рукою за меч. - Пощо кликали мене, мужi й дружино? - пролунав його голос. - Я прийшов i слухаю вас... - Волимо мати князя на Київському столi, - почулась вiдповiдь. - Волимо мати великого князя й на всю Руську землю. Вiн помовчав якусь хвилину й сказав: - Дружино моя, князi, воєводи, бояри, люди Русi! Добро, що зiбрались тут з далеких i близьких земель, з усiх україн прийшли сюди i покликали такожде мене, щоб посадити в городi Києвi князя й говорити про потреби нашi. Не зла хотя городу Києву i землi Руськiй, з далекого Новгорода iшов я сюди, людiє, не смуту й усобицю хотiв вчинити на Русi, вiдаєте самi, брат мiй Ярополк убив брата Олега, сидячи на столi отця нашого в Києвi, восхотiв пiти на Новгород i всю Русь. Тому новгородцi, а з ними й землi полунощнi, а на великому Днiпрi й усi землi пiшли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми - а убiйники та зрадники мечами пройняли йому груди. - Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! - кричали в палатi. - Що Ярополк, що його дружина, - однаковi оба. Вiдступники вони вiд вiри отцiв наших, недобрий Ярополк, син Святослава... Але не всi шумiли одностайно - у палатi було багато людей, якi знали долю князя Володимира, та вiн i сам не мiг забути, що в давноминулi важкi днi, коли батько iшов на брань до Дунаю, то, знаючи хижi думки Гори, посадив у Києвi князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо вiн - Володимир - був сином рабинi. А хiба зараз змiнився Володимир, хiба iншою стала в ньому кров, хiба перестав вiн бути сином рабинi? - Дякую вам, - промовив вiн, - за цi слова. Добре, що в Києвi утвердженi старi закони й покони, а ви згоднi їх захищати... На цьому й будемо стояти, мужi, на цьому одвiку стояла Русь. Мусимо, мужi мої, думати й про iнше - я зробив своє дiло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород i вся полунощна земля, нелегке життя там - мнозi вороги йдуть на нас з пiвночi. - Бути тобi, княже Володимире, в Києвi-городi, на столi отця. - Просимо тебе, Володимире, бути нам князем! - Володимира! Володимира! Пiдтримали й новгородцi. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усiх: - Сидiти Володимиру в Києвi... Голос його ми почуємо, буде потреба - вiче ряд дасть, маємо твого посадника, княже. I ще дужче в палатi зашумiли, закричали: - Просимо Володимира! Бути тобi князем! Стiл батька Святослава кличе тебе, княже! Стiл батька! У саме серце молодого Святославича вцiлили цi слова, вiн пригадав останню з ним розмову, спокiйний його голос: "Запам'ятай, що мати твоя - роба, але нiколи не соромся цього, сила не в тому, що один князь, а один робочич, сила в тому хто з них любить Русь, людей наших, землi... Люби й ти її". Вiн ступив крок, кiлька воєвод взяли його пiд руки i посадили на стiлець. - Сiв на столi князь великий Володимир. Усi в палатi кричали: - Славен князь Володимир! Треба було виконати ще й древнiй покон - воєводи взяли з пiдлоги заздалегiдь приготований шмат дерну, поклали його на голову князя, вiд шматка одривались i сипались на шию, груди, спину грудочки землi - тiєї рiдної землi, яка всьому дає життя, яка й карає. - Де єси, княже? - Пiд землею i людьми моїми. - Чи служитимеш вiрно людям? - Даю роту. - А якщо вiдступиш? - Нехай мене поглине земля... Шматок дерну розбився на головi, грудочки землi сипались i сипались на пiдлогу. 9 Вiдколи пiшов Володимир, Юлiя не спала, вона лежала в темрявi з розплющеними очима, чула, як поволi в теремi наростав шум, як на стiнах Гори ударила в била й гучно спускалась сходами нiчна сторожа, як у водяному годиннику витiкали останнi краплини. Яка довга i яка разом iз тим коротка нiч була позаду, як багато подiй вмiстилось пiд її шатами, як швидко в безвiсть полинув мертвий Ярополк, а мiсце його заступив iнший, живий князь Володимир. Мертвий?! А чи був живим Ярополк для Юлiї за життя, коли запропонував їй стати його жоною i потiм робив для неї все, що вона хотiла, обнiмав її, цiлував, пестив? Так, вона вiдповiдала ласкою на його слова, приймала як належне дарунки, обнiмала й цiлувала, вiддавала жагу свого молодого тiла, але нiколи не любила й не могла любити. I як, чому Юлiя мусила його любити? Вона їхала сюди, до Києва, нiколи до того не бачивши князя Ярополка, вона взяла з ним шлюб, бо думала, що сидiтиме поруч iз ним на престолi київських князiв i виконуватиме загадки iмператорiв Вiзантiї. Вона й зробила це, сiла на престолi, спонукала Ярополка йти вiйною на брата Володимира, вбити його й стати єдиним, великим князем Русi. Але Ярополк виявився безпорадним i кволим, вiн не зумiв зробити того, чого вiд нього жадали iмператори ромеїв, вiн не зробив того, на що надiялась i чого хотiла Юлiя. Ось чому тепер i так швидко вiн став їй дуже далеким, вже не iснував для неї... А далi сталось те, про що, йдучи за корстою Яроиолка, думала Юлiя. Була тризна - i це була остаяия згадка про Ярополка, в час похскрону i пiзнiше, в грвднiйц, вона побачила Володимира, а потiм пiшла в терем, стояла, ждала його... Хтось постукав у дверi. - Це ти... Пракседо? - Я, княгине... - Заходь! З свiчею в руках Пракседа тихим, нечутним кроком увiйшла до палати. - Я приходила до тебе, княгине, вночi, думала, що догорiла свiча... Але в палатi було тихо... - Так, ключнице. Я дуже стомилась у дорозi, а потiм похорон, тризка... i я вчора, тiльки ввiйшла сюди, впала на ложе й заснула. - То й краще, княгине, iз сном з людини виходить усяке горе... Пракседа поставила на стiл поруч з корчагою й двома келихами свiчу. - А що чути нинi в теремi? - Князь Володимир вокняжається, вже зiбрались у Золотiй палатi всi бояри й воєводи, присягають йому, а скоро пiдуть до требища. Та вже, либонь, вони й iдуть. Чуєш, як гомонить Гора? Княгиня IОлiя швидко встала з ложа, одягла легке платно, ступила до вiкна, слiдом за нею пiдiйшла й Пракседа. - Он, княгине, вiн вийшов з терема, спускається сходами, прямує до требища. Княгиня стояла бiля вiкна. У неї було трохи стомлене, надзвичайна блiде обличчя. Щоб триматись на ногах, вона спиралась руками на пiдвiконня. Ключниця Пракседа, що зупинилась позаду, пильно стежила за княгинею, кожним її рухом, особливо ж за обличчям, - вiд неї не сховались неспокiй i тривога Юлiї. Юлiя не одривала очей вiд численного натовпу, що з смолоскипами в руках посувався двором, дивилась на князя Володимира, що йшов у колi своєї дружини, ждала, чи погляне вiн на вiкно палати, де був минулої ночi? Князь Володимир не поглянув на вiкно. Замислений, похиливши голову, iшов вiн пiд знаменом, змiшався з натовпом, що тягнувся через ворота на Гору. На устах Пракседа промайнула хижа посмiшка. 10 Князь Вюодимир сiдав на столi свого отця. Насторожена Гора, розбурханi передграддя й Подол ждали, що новий князь скаже, на кого покладотиметься, хто його пiдпиратиме, берегтиме новий чи старий закон, поклянеться богами. I так не тiтiьки Київ, - з князем Володимиром прийшли сюди вої полувоiцних земель, в дорозi й на багатьох бранях до них приєднались полочани, сiверяни, древляни, поляни, - вони також хотiли знати, на кого нинi покладатиметься князь, кому буде служити? Володимир зробив те, чого велiли дружина й людiє, - у Золотiй палатi повiв, що берегтиме старi покони й закони, захищатиме Русь. А вiра? Так, князь Володимир мусив вiдповiсти й на це питання, бо тут, у Києвi на Горi, були ще люди старої вiри, але багато, а може, й бiльшiсть, уже прийняли християнство, за стiнами на Подолi також було багато християн, у рiзних землях молились багатьом i рiзним богам. Взяти християнство?! У кого його взяти, звiдки? Нi, i сам Володимир, i дружина його, та й усi людiє ще не готовi до цього, християнство нинi - це знамено Вiзантiї, лютих ворогiв Русi. Молитись Перуну? Он вiн стоїть на требищi за теремом - суворий бог Русi, якого Гора зробила колись богом своїм, якому, може, й нинi ладна вклонитись. Нi, Володимир не буде молитись старим i новим богам Гори, яка вспоїла й вскормила убiйника Ярополка, вiн служитиме Русi, що пiдтримала й грудьми встала за нього в цю многотрудну годину. - Хочу, - сказав вiн, - аби богам нашим молились усi людiє. I кiлька днiв i ночей до цього на пагорбi, недалеко вiд Воздихальницi, рили землю, готували требище; багато дереводiлiв, каменотесiв, майстрiв по золоту й срiблу тесали дерево, карбували постатi, оздоблювали їх, ставили пiвколом, перед ними зробили кам'яний жертовник. Посерединi всiх богiв височiв вирубаний з старезного, вкритого вузлами й прожилинами дуба Перун. Дереводiли-майстри, якi робили його, витесали з дерева довгi, опущенi долу руки, широкi плечi й крутi, схожi на жiночi, груди, викарбували на його постатi подобу бронi, широкий пояс, меч, тул iз стрiлами, а кузнецi залiза зробили боговi велику срiбну голову в шоломi, почепили золотi вуси. По праву руку вiд Перуна стояв Дажбог - набагато нижчий, але повний, з великим животом, складеними попереду руками; ошую - Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорi, пiд якою на всi боки свiту дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Бiлобог, злий Чорнобог, Волос. На требищi були боги не тiльки Полянської землi, з князем Володимиром iшли вої верхнiх земель, що мали своїх богiв, вiднинi Київ захищатиме всi племена й язики, у кожного з яких свої покони й боги, - на требищi був бог далекої Пiвночi Мокоша, що мав людську постать i волову голову. Смарагд, якому молились гостi iз-за Iтиля-рiки, всiлякi потвори, на якi страшно було дивитись. Суворi, нiмi, незрозумiлi стояли цi кумири, навкруг них на високих кiлках бiлiли черепи тварин, у повiтрi над требищем, чуючи поживу, лiтало вороння. Коли князь Володимир з воєводами, тисяцькими, боярами вийшов з ворiт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли бiля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навiть на дерева: - Слава, слава князевi Володимиру! На требищi вже палали вогнища, iржали конi, ревiли бики, яких мали принести в жертву; одягнувши страшнi личини, жерцi били в бубни й ходили бiля богiв, промiння вiд вогнищ освiтлювало суворi лики кумирiв. Крики численного натовпу не вгавали, i Володимир, дiйшовши до требища, обернувся до людей своїх. - Слава, слава Володимиру! - лунало в повiтрi. Душа молодого князя пiднеслась, була задоволена. Кого думав скорити Ярополк, на кого вiн надiявся? Ось стоять тисячi ремiсникiв, кузнецiв, дереводiлiв з передграддя, простих роб'їх людей з Подолу й Оболонi, вої з усiх земель Русi, вони берегли й берегтимуть старi покони, пролили за це багато кровi i ось зiбрались тут, щоб молитись старим богам, дати роту блюсти древнi закони й покони. Вiн високо пiдняв праву руку, i цей його рух зрозумiли всi людiє - князь Володимир з ними, зараз вiн молитиметься разом з ними, син Святослава Володимир нiколи не зрадить закони й покони отцiв своїх. А потiм вiн подивився в iнший бiк - по праву й лiву руку вiд себе, де мусили стояти князi земель, посадники, мужi лiпшi й нарочитi, воєводи й бояри, дружина, - ще одна сила. Їх було багато - тут були воєводи й тисяцькi, якi прийшли з ним вiд пiвночi, багато воєвод, посадникiв, мужiв нарочитих, що пристали до них у далекiй дорозi, князi земель i мужi, яких прислали до Києва Деревська, Чернiгiвська, Переяславська землi. Але князь побачив тут мало бояр та мужiв лiпших i нарочитих з Гори, вони смiливо крокували поряд з ним до ворiт, а там, очевидь, залишились. "Не бажають молитись Перуну, - подумав Володимир, - що ж, людiє мої змусять їх шанувати старий закон i покон!" I не було тривоги в душi Володимира - йому здавалося, iдо вiн виконав завiт отцiв своїх, що мир i злагода знову прийшли в город над Днiпром, що владує нинi й повiк владуватиме старий закон i покон, що замирив вiн не тiльки людей, а й богiв їхнiх. - Боги! - звернувся вiн до кумирiв, як завжди звертались до них перед важким трудом i пiсля нього люди, i пiдняв угору руки. - Боги! Я просив вас допомогти людiям моїм. Дякую вам, боги, що почули молитву нашу. Дякую вам, що дарували нам перемогу над ворогами. Боги! Утвердiть i далi труди нашi. Даруйте нам перемогу на бранi i мир на землi! Головний жрець Перуна закричав несамовитим голосом, вдарив щосили в бубон, разом з ним закричали, заволали i забили в бубни ще десятки волхвiв, чоловiки, жiнки i дiти, якi прийшли на жертву, заволали слiдом за ними, вої загрозливо забряжчали мечами, вдарили в щити. Князь Володимир зняв з себе зброю, почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такi ж древнi, як гори й Днiпро, молилась богам своїм. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 1 Як i допреже, живе древнiй город над Днiпром Київ, одшумiли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гiр - там варять залiзо й кують не мечi, а рала кузнецi, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так i стоятимуть вони - Верхнiй i Нижнiй вали - довiку, на торговищi бiля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодiй сходять уже заморськi гостi. Як i допреже, живе й Гора - на стiнах її день i нiч стоїть сторожа, час вiд часу над городом линуть протяжнi мiднi звуки бил, - на Днiпрi й у полi спокiйно, до схiд сонця запалюються вогнi в дворищах i в теремi князя, рано на свiтаннi вiн спускається в сiни, iде з старшою дружиною в стравницю, а далi чинить суд i правду в палатi Людянiй, розмовляє з слами, купцями, воєводами й боярами в Золотiй палатi. Сiча закiнчена, мир прийшов у город Київ, але скiльки треба ще зробити, щоб загоїлися рани, щоб ратай вiльно пiшов з ралом у поле. Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга i наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свiонськi вої допоможуть йому дiйти до Києва, а там князь дасть на кожного воїна золото й вiдпустить їх. Брань з Ярополком закiнчена, не свiони, а руськi вої вирiшували її успiх, це вони лили чесно свою кров - за Руську землю, княжий стiл, Володимира-князя. I, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови - дав свiонам золота, укотi, новi вiтрила. Але вони не поспiшають залишати Київ, лодiї їхнi стоять у Вiтичевi, самi вої що не день приїжджають до города, бродять на Подолi, продають на торзi всякi заморськi диковини, п'ючи вино, сваряться, а тiльки що - беруться за мечi. Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на свiтаннi заходить до Золотої палати. Князь жде ярла, в палатi сидить багато воєвод i бояр. - Я думав, - починає Володимир, - що ти з своїми воями вже в Руському морi. - Ми поїдемо в Руське море, коли поквитаємось з тобою, княже, - зухвало вiдповiдає ярл. - Я ж дав тобi, Фулнере, золото, укотi, вiтрила. - Ми були в походi бiльше, нiж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осiнь - ми не зможемо повернутись до Свеарiке. - Пригадую, - каже князь Володимир, - ти й не думав повертатись до Свеарiке Днiпром, а думав вийти в Руське море... - Вiкiнг гуляє, де хоче, я можу поїхати й у Руське море. - Що ж ти хочеш? - Ще по десять золотих на кожного воїна. Князь мовчить. Фулнер - нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Днiпра - тодi конунг Олаф може наробити лиха в землях. - Гаразд, - згоджується князь Володимир. - Я дам твоїм воям по десять золотих, але, надiюсь, завтра ти покинеш Вiтичiв, мої ж вої проведуть тебе до пониззя. Ярл поблискує єдиним своїм оком, вiн хотiв перемогти зухвальством, князь Володимир загрожує йому своєю силою. Низько вклонившись, вiн виходить з палати. Золото! Володимир обiцяє й дасть свiонам нагороду, золота вимагає й власна дружина, тiуни, ємнi, вся Гора. Але пiсля Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав свої добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори - брань не тiльки не розорила, а, навпаки, збагатила їх, вони дадуть князевi потрiбне золото, он у Золотiй палатi пiдводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Вуєфаст, Слуда. - Ми тобi допоможемо, княже. О, як радо вiдмовився б князь Володимир вiд цiєї допомоги, за яку йому пiзнiше доведеться й платити, i давати пожалування; вiн хотiв би, щоб цi воєводи, бояри, мужi лiпшi й нарочитi не були такi багатi й дужi. - Спасибi, - каже вiн їм, - ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогiв. Але не тiльки свiонiв мусить стерегтися князь Володимир - десь там, у полi, блукають печенiзькi орди, шлях по Iтилю-рiцi перетяли й не пускають з верхнiх земель до Джурджанського моря купцiв чорнi булгари, на берегах Руського моря гострять ножi ромеї, щось замишляють їхнi iмператори Василь i Костянтин, знову лiзуть з недобитками хозар на Дон херсонiти. - Мислю я, що не повиннi ми ждати ударiв ворога в городi Києвi, - каже Володимир, - мусимо упередити їх у полi, на Днiпрi, далеко звiдси. Воєводи й бояри, що слухають кожне слово князя, глухо стукають посохами, схвально шепочуть. Князь Володимир дивиться за вiкно на Днiпро, де вже починає свiтати, продовжує: - Хочу викопати рови й насипати вали вiд захiдних україн аж до Iтиля-рiки, а бiля них поставити городи. Бояр вабить цей замисел князя, звичайно, краще було б покладатись не на сторожу поля, що блукає за Днiпром i залюбки може пропустити ворожу орду, краще було б насипати вподовж Полянської землi високi вали, поставити бiля них городи, одгородитись вiд зрадливого Пiвдня, в повнiй безпецi сидiти в городi Києвi. Проте боярство мислить по-своєму, воно знає, як важко викопати рiв i насипати вал навкруг свого дворища, як же мислить князь Володимир обгородити всю землю, хто викопає цi рови i насипле вали, хто за це заплатить? - Добре думаєш, княже, - чути голоси в палатi, - але як це зробимо? - Скоро осiнь, - вiдповiдає Володимир, - i вої верхнiх земель не зможуть уже попасти за Волок. Що ж, я пошлю їх у поле, там вони й стануть, копатимуть рови, насипатимуть вали. Новгородськi воєводи, що сидять тут же, в палатi, пiдтримують князя - краще вже перезимувати в Полянськiй землi, анiж пробиватись осiннiми рiками й болотами на пiвнiч. Не думають вони й про те, що воям верхнiх земель та й самим їм доведеться, як це й трапилось пiзнiше, сидiти в полi за Києвом довгi роки... Мужi ж Гори мовчать, - їм не шкода воїв верхнiх земель, багато з яких поляже на валах i в ровах у полi, вони знають, що цю велику полунощну рать доведеться одягати й кормити, - мужi Гори мовчать, їм шкода платна й жита. Князь Володимир розумiє, чому мовчить Гора, йому невимовно тяжко, що цi мужi, над якими висить постiйна небезпека з полудня й зi сходу, не думають про те, як упередити бранi й захистити всю землю, а дбають тiльки про своє. - Дружино моя! - з болем говорить князь. - Не про один город Київ думаю, а про всю Русь... По закону отцiв усi землi дають Києву дань, вали вздовж землi робитимуть усi племена. - Ми, княже, не супроти цього, - враз веселiшають обличчя, - нехай усi землi ставлять вали, копають рови, виставимо рать у полi. Важко доводиться Володимиру, але неспокiйна, неодностайна не тiльки Гора, немає ладу в усiх землях Русi. I молодий Святославич не ховає цього. - Воєводи й бояри, мужi мої! - звертається князь Володимир до дружини. - У час коли йшла усобиця на Русi, як ви самi знаєте, польськi князi взяли городи нашi Перемишль i Червен, захопили й багато руських земель. Нинi були в мене мужi нарочитi - радимичi й в'ятичi вiдмовились платити дань городу Києву... О, як зашумiла, загула, заревла враз Золота палата. Вiдмовились платити дань - а звiдки ж князь Володимир вiзьме золота, срiбла, жита, хутра, щоб дати все це Горi воєводству, гридьбi?.. Князь Володимир зстав, пiдняв руку. - Тому думаю я, мужi мої, що мушу повеснi iти в землi радимичiв, в'ятичiв, а там до Iтиля-рiки, чорних булгар, далi й на Тмутаракань, щоб устрояти землю, берегти Русь. Палата мовчить - тут сидять мужi, якi пам'ятають князiв Iгоря, Ольгу, Святослава, вони знають, як важко доводилось тодi устрояти Русь. А князь Володимир, що також знає, яка гроза насуває на Русь, що бачить, як багато ще треба пролити кровi, стоїть спокiйний, може, правда, надто блiдий, говорить: - Мушу йти стезею отця свого Святослава, мушу устроїти, захистити, зробити незборною Русь. 2 Князь Володимир не тiльки велить будувати вали в полi, - у один з ближчих днiв вiн з невеликою дружиною виїжджає з Києва, переправляється через Днiпро, залишає по праву руку Соляний шлях i простує через погости в Басанi, Бобровицьких Гонах i Носовому* (*Сучаснi Басань, Бобровиця, Носовка.) на Нежату Ниву* (*Нинi Нiжин.). Вiн не поспiшає. Стоїть передосiння пора, доцвiтають трави, сива нитка тирси повиває все навкруг, пiд самими ногами сполохано кричить i тiкає, манить усе далi й далi деркач, ген у полi гордовито походжають, випасаються дрохви. На обрiї, нiби хмаринка, пролiтає табун сайг - любо їхати в цей час у привiллi степiв, дихати солодко-терпкуватими пахощами квiтiв i трав... Вої спiвають: Гей, у полi, полi гостинець темнiє, гостинець темнiє, могила чорнiє, а на тiй могилi та костi бiлiють... Гей та гей, гей! За Нежатою Нивою князь Володимир повертає до Сейму; довго їде його крутими берегами, що рясно поросли вiковими дубами, високими соснами, а над самою водою вербами, лозою. Тут уже стоять вої, що прийшли iз-за Волока, воєводи їхнi й тисяцькi ждуть князя, разом з ними їдуть понад Сеймом, радяться, де i як насипати вали, де гатити болота, де зрiзувати кучугури, а де ставити городи. Втiм, вибирати мiсця для городiв не доводиться, тут скрiзь понад Сеймом здавна живуть поляни, городища їхнi Рильське, Путивль, Хоробор, а далi на Деснi новий город Сiверський давно стоять як фортецi в полi, князь Володимир велить насипати вали саме мiж цими городищами, а городи ставити там, де колись сидiли з своїми родами старiйшини. Люди радо зустрiчають Володимира, давно вже не бачили вони тут князiв, добре робить київський князь, що в полi насипає вали, а городища робить городами, - уже вiд тих ординцiв, що налiтають i налiтають з степу, життя немає, усi вони стануть поряд з полками, копатимуть рови, робитимуть гатi, насипатимуть вали, - не когось, самi себе берегтимуть, дяка князевi Володимиру. Вої спiвають: Гей, iз поля, поля хмара насуває, то не чорна хмара - орда наступав, кинув ратай рало, а меч витягає... Гей та гей! Зупиняється князь Володимир i на крутiй узлучинi рiчки Удай, де здавна купцi, що їдуть з Днiпра до Iтиля-рiки, перетягають свої лодiї, тут вiн велить ставити город Переволок, далi iде на Пирятин, заїжджає в Переяслав, понад Супоєм прямує на Мажеве, зупиняється на високих кучугурах за Пiсоченем* (*Сучасна Пiщана.). Днiпро! Тут закiнчиться вал, який починається вiд нового города Сiверського i захистить Київ зi сходу, тут уже риють пiски вої, якi стоять пiд Роднею, по той бiк Днiпра видно на високiй горi фортецю. Князь Володимир