з дружиною просто на конях перепливає Днiпро, але не завертає до Роднi - йому нелюбо бачити чорнi обгорiлi стiни, двiр, де закiнчив безславний свiй шлях князь Ярополк, вiн завертає лiворуч вiд роднянських гiр, їде вгору понад рiкою Россю, тут виросте ще один вал, що захистить город Київ вiд пiвдня. Конi тихо брели у високих травах над Россю. Широка, тиха, спокiйна, вирвавшись з вузьких кам'яних берегiв, котила тодi вона, допливаючи до старшого свого брата, Днiпра, води свої; тут, у гирлi її, пiсля довгої подорожi з порогiв завжди спочивали київськi купцi, заморськi гостi, на правому березi давно оселились, побудували свої городища мирнi ординцi - чорнi клобуки. Князь Володимир їхав на чолi дружини й милувався Россю, лугами, голубим бездонним небом, позад нього, стримуючи коней, вої закiнчували пiсню: Гей у полi, полi гостинець темнiє, гостинець темнiє, могила чорнiє, а на тiй могилi та костi бiлiють... Гей, та гей, та гей!!! 3 Але не тiльки землю свою оглядав i прагнув захистити князь Володимир - вiн їхав туди, куди вело його серце. Тепер, їдучи над берегами Росi, вiн згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому: - Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, - рабиня, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. - Отче, де зараз мати моя Малуша? - запитав тодi Володимир. Батько вiдповiв: - Малуша жила в селi Будутинi, куди вислала її княгиня Ольга, i там народила тебе, я не мiг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти її. - Привези, дай менi матiр, отче! - попросив тодi юний Володимир. - Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матiр, - пообiцяв князь Святослав. А ще за кiлька днiв, прощаючись з сином на березi Почайни, князь Святослав сказав: - Я шукав свою любов, а твою матiр - Малушу, але не знайшов її. Прощай i пробач менi, батьковi, сину! Як давно-давно минув день, коли князь Святослав прощався з ним на березi Почайни; вiтер надував вiтрила на лодiях, що мали плисти до далекого Новгорода, на Горi iржали конi, князь Святослав збирався в останнiй похiд до Дунаю. I от пiсля довгих лiт князь Володимир, проминувши Родню й побувавши в Хмiльнiй, Гутi, Межирiччi, виїхав з лiсу, зупинив коня, побачив знову Рось, що билась у високих сiрокам'яних берегах, долину, що стелилась праворуч, селище, яке розкинулось мiж скель, кучугур, гаїв. Будуттi! Саме таким i уявляв собi це княже село Володимир - кiлька десяткiв хиж у долинi, а вище вiд них, на пагорбi, два тереми, де, либонь, живуть посадник княжий i воєвода, десяток землянок ближче до Росi, стара, напiврозвалена хижа в кущиках над самою рiчкою, - все було в Будутинi, як i в iнших княжих селах. Але це село було князю Володимиру милiше за всi, якi вiн оглянув на далекому шляху вiд Києва, вiн радiв, що нарештi опинився тут, хотiв бачити кожен кущ, камiнчик i навiть пiщинку - десь тут жила, а може, й нинi живе його мати, тут вiн сам уперше побачив свiт, - боги, боги, як радiсно i як разом з тим тужно було в цю годину князевi Володимиру! Вiн поїхав лiворуч, до скелястого берега Росi, звiдки мiг бачити все навкруг, де пiсля далекої дороги могла спочити й попасти коней дружина, де так хотiв спочити й сам князь. Уже вечорiло, на заходi ще палахкотiв багрянець, а на сходi густо синiло небо, як завжди в такий час, тихо було навкруг, лист не ворушився на деревах, замовкли птахи, тiльки переливалась i переливалась мiж скелями Рось, десь дзюркотiли в кручi потоки. Князь зiйшов з коня. - Тут будемо й ночувати! - сказав вiн дружинi. Вої чимшвидше схоплювались з коней, поспiшали до рiчки, обмивали порох з тiл, пускали в трави коней, незабаром на березi, вiдбиваючись у чорнiй глибинi води, загоготiло вогнище. Тiльки князь Володимир не пiшов до рiчки, сiвши на каменi, спер голову на руки, дивився, як швидко згасає багрянець на заходi, а зi сходу насуває нiч. Ось низько над обрiєм спалахнула велика промениста зоря. Недалеко на стежцi почулись важкi кроки - у вечiрнiх присмерках окреслились людськi постатi, коли їх освiтило промiння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такi ж самi старi темнi платна, з мечами бiля пояса чоловiкiв. - Чолом тобi, княже! - низько схилили вони перед ним свої голови. - Добрий вечiр, люди! - тепло вiдповiв їм князь. - Хто єсте? - Посадник Тедь, - озвався один iз них - кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима. - А я, княже, воєвода твiй Радко, - глухим, застудженим голосом прохрипiв другий - дуже високий, ще бiльш сухий, нiж Тедь, з сивими вусами, що сягали йому до пояса. - Сiдайте, мужi мої, - показав їм князь на камiння. - Ми, княже, хотiли просити тебе заночувати в селi, в теремi, - винувато сказав Тедь. - А чим, мужi мої, тут недобре? - посмiхнувся Володимир. - Ляжемо на травицi, вкриємось небом, Рось нам ще й пiсню заспiває... Любо менi тут, мужi мої... - I справдi любо, - тим самим винуватим, але смiливiшим голосом сказав Тедь. - То, може, велиш принести воям твоїм i тобi, княже, їсти, випити? - Спасибi, мужi, - сказав Володимир, - маємо що i їсти, i пити. Тедь i Радко сiли на камiнь напроти князя, розповiли про неврожаї, про ординцiв, що крадуть худобу в табунах. Князь Володимир розповiв їм, що думає насипати над Россю й далi полем аж до самого Києва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь i Радко дуже зрадiли. - Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю. Вої принесли князевi смаженої на вугiллi, нарiзаної тонкими скибочками конини, що приємно пахла димком, хлiба, корчагу з вином, вiн випив i закусив сам, почастував посадника й воєводу, що одразу розiмлiли. - А живуть у Будутинi свої, мiсцевi люди, - поцiкавився князь, - чи є тут хтось i з Києва? - Живемо, княже, багато лiт однаково, нiби одним родом, - вiдповiв посадник, - на князiв працюємо, хтось гукне за Россю - кидаємо рала, беремо мечi, тут народились, тут нам i кончина. Iз Києва-города нiхто не їде, та й кому, княже, охота сидiти тут, край землi. Князь Володимир дивився на вечiрницю, що висiла вже зовсiм низько над обрiєм, велика, малинова, опускалась у тумани. - Тiльки раз приїхала до нас з Києва жона, - згадуючи минуле, продовжив Тедь. - Давно, ой давно це було, княже, привезли її гриднi, тут i стерегли її... - Як звали цю жону? - дуже тихо i зовсiм нiби байдуже запитав Володимир. - Малуша, княже, - одразу пригадав Тедь. - Отут вона жила, в цiй хижi у баби Желанi, тут народила дитину. Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю. - А потiм? - Потiм, княже, приїхали гриднi й забрали в неї дитину. - А жона? - Померла Желань, - стискуючи голову, пригадував Тедь, - жона Малуша довго ще жила в хижi, а потiм її й не стало. - Померла? Тедь довго не вiдповiдав. - Не знаю, княже, - глухо й з великим смутком закiнчив Тедь. - Може, пiшла з села, може, лежить десь пiд каменем у Росi, а тiльки не стало її, хижа стоїть порожня, ми вже її не чiпаємо - дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили її. На тiм розмова й закiнчилась. Тедь i Радко помiтили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, вiн, либонь, стомився пiсля дороги. Мужi встали, попрощались, пiшли стежкою до села. Але Володимир не спав, коли Тедь i Радко зникли, вiн пiдвiв голову, подивився навкруг - на скелi над Россю, чорну воду, в якiй вiдбивалось багаття, на хижу, що без дверей, iз розваленим дахом, сiрими стiнами стояла мiж кущiв, - i глибокий, невимовне важкий стогiн вирвався з його грудей. 4 Рогнiда думала про князя Володимира. Проминуло три мiсяцi вiдтодi, як вiн був у Полотську, а вже звiдти - через гiнцiв посадника Путяти - прислала вона князевi Володимиру написану залiзним вiстрям на берестi грамоту. "Я, княже мiй Володимире, - писала Рогнiда, - живу, як i ранiше, в теремi отцiв, воєвода Путята добре дбає про мене, в усьому маю достаток. Єдине болить, що не вiдаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, пiд мечем... I не токмо про себе думаю, ношу пiд серцем твоє дитя, - i йому, i менi ти потрiбний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гiнця Путяти, може, легше менi буде тут, у лiсах полотських..." Прочитавши цi рядочки берестяної грамоти, Володимир випустив її з рук i довго сидiв, дивлячись на вогонь свiчi, що пiд подихом вiтерця з вiкна то схилявся набiк, то круто пiдносився вгору. Вiн пригадав ще одну нiч, коли свiча горiла в палатi у городi Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною. "Я тебе полюбила, княже, - говорила тодi Рогнiда, - а ти подумай, дай менi вiсточку з города Києва". Вiн не мiг досi дати цiєї вiсточки й знаходив для цього причини... Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час i сили, закiнчилась брань, але почалися турботи про землю, iз дружиною своєю князь Володимир об'їхав усе поле на схiд i на полудень вiд Києва, що не нiч - спав у iншому теремi, хижi, а то й просто на землi, поклавши сiдло в голови, - нi, вiн не мiг у цей час думати про далекий Полотськ, не мiг послати грамоти княгинi Рогнiдi. Проте чи тiльки через це не послав князь Володимир грамоти, якої так ждала Рогнiда? Все залишилось би так, як i в Полотську, закiнчивши брань, вiн щиро, одверто написав би Рогнiдi: "Я жду тебе в городi Києвi..." Але князь Володимир не мiг так написати, бо в життя мого увiрвалось те, чого вiн не ждав i не шукав, - одна нiч, проведена в палатi Юлiї, розiрвала навпiл його душу. За вiкном висить повний мiсяць, шумить, затихає Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гриднi, на столi горить, стiкаючи воском, свiча, в промiннi її видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, вiн пiзнає їх, - це пройшла з сiней на верх княгиня Юлiя, нинi вранцi у стравницi вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночi в своїй палатi. Що ж, вiн пiде зараз до неї. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столi. "Напиши хоч одно слово, може, легше менi буде тут, у лiсах полотських..." Вiн гасить свiчу. Не сьогоднi вночi писати йому вiдповiдь Рогнiдi. Якусь хвилину князь Володимир стоїть бiля розчиненого вiкна. На Горi тихо, десь на косах Днiпра несамовито кричать птахи, над обрiєм i по всьому небу висять дуже великi мiнливi зорi, знадвору лине задушливе, гаряче повiтря, - скоро-скоро вже почнуться грози й дощi. Вiн iде до дверей, вiдкриває їх, виходить у Золоту палату, на мить мiсячний промiнь освiтлює непокриту його голову, княжий знак, чуб, запаленi очi, стиснутi в напрузi уста. Десь у переходах нiбито пролунали кроки. Вiн переступає промiнь мiсяця на пiдлозi, скрадається в тiнi пiд стiною, де висять доспiхи батька Святослава. Але це тiльки почулось - у теремi тихо, нiде не чути нi людського голосу, нi крокiв, сплять усi, в сiнях стоїть сторожа. Переходи, темнi знамена пiд стiнами, скiсне промiння з високих, вузьких вiкон, тихi, нечутнi кроки на мостинах - далi й далi йде князь Володимир, зупиняється, стукає в дверi, жде, чує напруженi удари свого серця. Юлiя вiдкриває дверi палати. За нею - пiвтемрява, промiнь мiсяця ледь торкнувся вiкна, блукає на стiнах, столi, ложi. - Як я рада, що ти прийшов, - шепоче вона. - Тiльки-но навiть молилась, щоб це сталось. Володимир ступає вперед, сiдає бiля столу. - Що молитва? - говорить вiн. - Ти мене кликала, от я й тут. - Я знала, що ти прийдеш, спасибi тобi, княже. - Сядь, Юлiє! - каже Володимир. - Ти менi щось мала сказати? - Так, - вiдповiла вона. - Я хотiла тобi багато сказати. Юлiя сiдає на лавi так, що плече її торкається його плеча. У мiсячному сяйвi вiн бачить близько перед собою обличчя, подiлене навпiл, нiби ниткою перерiзане чорне волосся, тонкий нiс, що здригається вiд напруженого дихання, уста, очi - великi темнi очi, в яких тремтить вiдсвiт мiсяця, - о, вiн знає цi очi, уста. - Ти запитуєш, княже, що я хотiла тобi сказати? Невже ти сам не знаєш, не вiдчуваєш цього? Вона кладе руку на його плече, й вiн чує, як тремтять, торкаючись тiла, її пальцi. - Ти знаєш, - вiдповiдає Володимир, - що я не був у Києвi, їздив у землi. - Але ти давно повернувся звiдти. - Так, давно... Я вже три днi тут, на Горi. - От бачиш! Три днi - це дуже багато, невже ти всi цi днi не хотiв мене бачити? - Я скажу правду, Юлiє. Так, я хотiв тебе бачити, але не смiв, я ж говорив тобi - в городi Полотську жде мого слова Рогнiда. Пальцi Юлiї стискують плече Володимира. - Скажи правду, княже! Ти любиш її? Мовчиш? Чому? - Ти мене марно про це запитуєш, Юлiє, бо знаєш, що я давно, ще в Новгородi, а потiм у Полотську, нарiк Рогнiду своєю жоною. Нинi я одержав вiд неї грамоту. - Знаю, - виривається в Юлiї, - чула, що приїхали гiнцi з Полотської землi. - Добре, - посмiхається Володимир, - що ти знаєш про полотських гiнцiв, це справдi вони привезли грамоту вiд Рогнiди. Але ти не знаєш, що вона пише менi, Рогнiда; вона, Юлiє, носить пiд серцем мою, рiдну менi дитину... - Так, - Юлiя рвучко приймає з плеча Володимира свою руку, - я розумiю, чому ти не приходив до мене... А що тепер робити менi? - Юлiє! - говорить вiн. - У ту нiч ти мене питала, що тобi робити, i я сказав: ти - жона брата мого Ярополка, якому вiддаю честь як князевi, тобi такожде належить честь i слава як княгинi. - Ти щедрий, вiддаючи менi честь i славу, - засмiялась Юлiя. - Але я... жона твого брата, нинi... - Ти чому замовкла? - вiдчуваючи гiркоту її смiху, запитав Володимир. - I я непразна, княже Володимире, такожде ношу дитину пiд серцем... Вiн пiдвiвся з-за столу, став перед нею. - Чия це дитина? - Вiн дивився на неї - в очi, де, як двi голубi намистинки, блищав вiдсвiт мiсяця, на закушенi уста. - Я не знаю, чия вона! - вирвалось у Юлiї. Володимир одiрвав вiд неї свої очi, подивився навкруг - на стiл, де стояли корчага й два келихи, на ложе... - Нi, нi, - долетiв до нього шепiт Юлiї, - ця дитина - плiд нашої любовi. Володимир нiби не чув останнiх її слiв, жах того, що сталось, огорнув його душу, стиснув серце. Вiн важко сiв на лаву, спер голову на руки, довго сидiв так, поринувши в свої думи, Юлiя ж стояла, ждала. - Колись, - пiдвiвши нарештi голову, почав Володимир, - ти сказала, що боїшся йти сюди, в цю палату, бо тобi ввижалась тiнь мужа твого Ярополка, я ж сказав, що це тiльки здається, i сам пiшов з тобою, бо тодi тiнi цiєї не було. Вiн помовчав якусь хвилину, пригадуючи, либонь, усе, що тодi сталось. - Пiзнiше, в iншу нiч, - говорив Володимир, - вже я сказав, що тiнь Ярополка стоїть мiж мною й тобою, проте тодi вже ти не згодилась, а сказала, що її не було й немає... Але вона була, є, буде; тiнь Ярополка стояла й стоїть мiж нами, зараз це вже навiть не тiнь, а його дитя - кров, голос, серце... Якщо ж це дитя моє, тим страшнiше менi буде жити в свiтi: тiнь брата Ярополка вiчно стоятиме передо мною... - Володимире! - скрикнула Юлiя. - I це твоє останнє слово? Обернувшись до неї, вiн довго дивився на її обличчя так, нiби нiколи ранiше його не бачив. I правда - тiєї Юлiї, яку вiн знав, цiлував, пестив, уже не було, на нього дивилося красиве, але чуже обличчя, чудовi, але далекi очi... - Я тебе не винувачу, - обхопивши голову руками, сказав Володимир, - винен сам, тiльки я в цьому винен. Важко, о, як важко буде тепер менi жити в свiтi, не знаю, коли i як спокутую свою провину. Тобi, Юлiє, буде легше, в тебе народиться дитина, може, буде це син, ти, як княгиня, житимеш тут, на Горi, - заради себе й сина. Я дбатиму про тебе i про нього... - Ти говориш, що дбатимеш про мене й свого сина? - посмiхається, скрививши уста, Юлiя. - Що ж, за це, княже, спасибi. Але про мене тобi не доведеться дбати, - скоро ти не побачиш мене в Києвi. - Ти хочеш повернутись назад у Константинополь, до своєї царської родини? Юлiя якусь хвилину мовчала, а от схитнула головою, промовила рiшуче, хижо: - Слухай, Володимире, прощаючись з тобою, скажу правду: я - така ж небога василевса Романа i сестра Василя, як ти - iмператор. Ти - син рабинi, я ж була просто рабинею. Цi слова в саме серце вразили князя Володимира, i вiн, незважаючи на власний бiль i розпач, крикнув: - Боги! Який же нещасний i безталанний був брат мiй Ярополк! Кому вiн повiрив - тобi, iмператорам, Вiзантiї? - Прийде час, - зухвало сказала Юлiя, - i тобi також доведеться повiрити Вiзантiї. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажаєш, сама собi дам раду. Про сина ж тобi доведеться подбати, вiн вiддячить за себе й мене... Темно не тiльки в княжому теремi, жоден вогник не свiтиться i в теремах навкруг, воєводи, мужi, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й поїсти, тiльки темнiє, вимощується на пухових ложах i непробудно спить аж до свiтання. Недалеко вiд княжого двору темнiє терем боярина Воротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем воєводи Блуда, але його розiбрали до пня, - так велiв князь. Боярин Воротислав зруйнував i частокiл мiж дворами, нинi це один двiр. Пощастило бояриновi - розкидаючи частокiл, знайшов пiд грушею мiх iз золотом, який закопав Блуд. Мертвому нiчого не треба, живому знадобиться. Зараз уночi на великому дворi Воротислава тихо, з вiкон не пробивається свiтло, спить, либонь, боярин, жона його, дiти, а в клiтях i хижках дворяни. Та нi! Тiльки вiкна завiшенi в теремi, у великiй свiтлицi горять свiчi, жона Яруна дiстає з погреба корчаги, ставить на стiл солону веприну, квашенi яблука, гриби. Навкруг столу сидять бояри Коницар, Вуєфаст, Iскусєв, воєводи Вовчий Хвiст, Слуда. Усi вони добре пiдпили, на вгодованому обличчi Коницара ряснiють зерна поту, Слуда непомiтно розпустив уже черес на животi. - Тиша! - каже Коницар. - Тиша велiя в городi Києвi. Служили Ярополку, служимо Володимиру. Боярин Вуєфаст б'є Коницара по плечу, говорить: - Ти ж сам, Коницаре, даєш йому золото. - Не я, всi ми даємо золото, - хижо перебиває Коницар. - Але хiба ми подаруємо йому хоч би один золотник? Нi, княже Володимире, не таке тепер боярство, ми служили Ользi, Святославу й Ярополку, мали вiд них землi, рiки, лiси... Чуєте, бояри, через це ми й вiру Христову прийняли: боговi - боже, князевi - княже, а нам те, що дасть князь. Чи так говорю? За столом лунають схвальнi голоси - правду говорить Коницар, однодумне боярство Гори. - Подивимось, - продовжує сп'янiлий боярин, - що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем - присяглись служити Володимиру, надiємось, що вiн нам дасть. Проте поки що робочич нi про що не думає, каже - дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати прирiст, худоба - приплiд, а золото - ще золото. Коницар замовкає. У свiтлицi настає тиша, надворi валують пси. Воротислав, що не сiдає до столу, а прислужуеться пiзнiм гостям, виходить у сiни, тихо одсуває засув дверей i, скрадаючись пiд темною стiною, стоїть на причiлку, слухає. Пси замовкають, на Горi тихо, темно, вогник блимає тiльки в сiнях княжого терема, де стоять гриднi. Воротислав повертається в свiтлицю, каже, що надворi спокiйно. Сполошенi псами бояри й воєводи говорять тихше. - А скажи менi, воєводо, - звертається до Вовчого Хвоста воєвода Слуда, - чи можна валами й городами загородити всю нашу землю? - Не валами й городами загороджується земля, - хитро вiдповiдає Вовчий Хвiст, - а воїнством, мечами... - Де ж вiзьме Володимир це воїнство? - продовжує Слуда. - Не вiдаю... Знаю, що вiдколюються й вiдколюються вiд Києва землi, радимичi й в'ятичi не платять данi, чорнi булгари збирають рать, червенськi городи лежать пiд Польщею, а є ще й Вiзантiя. - Так до чого ж цi вали й городи? - смiється Слуда. - Не вiдаю, - повторює Вовчий Хвiст. - Думає Володимир загородитись валами, а чим загородиться вiд нас? Довге й напружене мовчання панує в свiтлицi. Бояри й воєводи наїлись, напились, думають уже й розходитись. - Багато на себе взяв останнiй Святославич, - каже, непомiтно застiбаючи пiд столом черес, Слуда, - хоче вiн, спираючись на землi, подолати нас, усю Гору... Та куди йому? Робочич, ключницi син, i сам такий, як вона... Слуда говорить зовсiм тихо, воєводи й бояри нижче схиляються над столом: - Має, кажуть, жону в городi Полотську - Рогнiду, а тут, переможений похоттю женською, мужеськi жони розтляє, жонолюбець вiн, якоже i Соломон... Усi смiються, знають, на що натякає Слуда, - княжий терем має товстi стiни, але Гора знає, що дiється за ними. 5 Усю цю нiч князь Володимир не спав. Вiн не запалював свiчi, мiсяць опустився за Щекавицею перед самим свiтанком, у примарному його сяйвi князь сидiв бiля столу, дивився на стiни Гори, небо, зорi, що пливли одвiчним своїм шляхом. Глибокi й складнi почуття хвилювали цiєї ночi душу князя, - досi вiн дiяв як полководець i князь, устрояв i давав лад Новгороду, вiв полунощнi полки супроти братовбивцi Ярополка, подолавши його, став дбати про рiдну землю, знав уже перемоги й поразки, але вiрив, що все зрештою подолає. I навiть те, що в городi Полотську вiн зустрiв i нарiк своєю жоною княжну Рогнiду, а в Києвi провiв одну нiч з жоною загиблого брата Ярополка Юлiєю, - все це вразило, глибоко схвилювало, пiднесло, але не тривожило його душi, вiн приймав це як усмiшки долi, дарунки молодостi. Але виявилось, що це були не дарунки молодостi, не усмiшки долi - нiч у Полотську i ще одна нiч у городi Києвi глибоко поранили серце Володимира. Власне, нiч у Полотську не турбувала князя Володимира - вiн до цього йшов, i так сталось. Вiн зробив зухвалий виклик долi - i доля обдарувала його, що ж, Рогнiда буде йому доброю жоною, а вiн для неї мужем-князем. А Юлiя?! Вiн не думав i не хотiв думати нiчого злого про неї, i в нiч тризни по Ярополку, i нинi, пiзньої ночi, вiн глибоко жалiв її, його, самотнього досi в життi, вабила така ж самотня княгиня Юлiя, вона, нарештi, була напрочуд красива, пристрасна, нiжна, тiєї ночi вони були з нею в одну душу й тiло. Але та нiч не пiшла в безвiсть. Доля розплатилась за неї з князем Володимиром. Досi вiн знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нинi вiн не розумiв, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князевi Русi вiднинi було важко жити. Син двох отцiв - таким народиться i так житиме дитя Юлiї. Ярополк i Володимир, о, в який страшний вузол зав'язала доля їхнi iмена, жах того, що сталось, огортав i огортав душу Володимира, серце його стiкало кров'ю вiд невигойної рани. А нiч iшла, минала, мiсяць сховався за стiною Гори, й на небi дужче заблищали зорi, десь на Подолi, а потiм i в передграддi стали перекликатись когути. За Днiпром снувались рожевi нитки свiтанку, сторожi городниць ударили в била. Промiння свiтанку ввiрвалось i в палату, де сидiв Володимир, освiтило його блiде обличчя, очi, пiд якими за цю нiч лягли глибокi темнi западини, гострi вилицi, синюватi вуста. Взявши в руки гостре лебедине перо, вiн писав у далекий Полотськ Рогнiдi: "Я одержав твою грамоту, жоно моя, i дякую тобi за неї... Вибачай, Рогнiдо, що не писав так довго, - багато муки й горя пережив я за цей час, многi сумнiви, вагання й думи бентежать мене ще й нинi, але вiрю, певен, що переборю їх i спокiй прийде в мою душу, а ти допоможеш менi в цьому, Рогнiдо..." 6 По цьому була осiнь - спочатку суха, золота, осяйна, а потiм дощова, сiра, тягуча, з останнiм несподiваним громом, як це часто й ранiше траплялось у городi Києвi; коли осiнь повiльно, нiби тужна пiсня, промайнула, почалися веселi, дзвiнкi приморозки, далi морози, першi снiги, заметiлi, хуги, вiхоли... Князь Володимир тяжко переживав осiнь i зиму. Самотнiй, зовсiм самотнiй в своїх покоях, нi з ким перекинутись одвертим, щирим словом, нi з ким порадитись, нiкому вiдкрити свою спраглу, стомлену душу. Вiн прокидався, як i всi в городi, задовго до свiтання, складав жертву й снiдав з небагатьма воєводами в холоднiй стравницi, чинив суд i правду в палатi Людянiй, слухав тiунiв, гiнцiв iз земель Русi, слiв у Золотiй палатi. I хоч була осiнь, зима, тiуни й гiнцi кожного дня повiдали, як ростуть вали, будуються городи на Iрпенi, Стугнi, Росi, по правому березi, на Деснi, Супої, Пслi й Сеймi, в полi за Днiпром. Князь велiв посилати й посилати туди людей, везти харчi, дерево, кузнь, камiнь. Днiпро замерз, але гули пiд копитами коней Соляний, Залозний i Червенський шляхи. До Києва приїжджали сли вiд польського князя Менша, щоб присягатись у любовi й дружбi, але князь Володимир вiдповiв їм, що прийме ту любов i дружбу тiльки тодi, коли Мешко звiльнить захопленi ним червенськi городи, - на заходi збиралась гроза. Вiдчуваючи її, Володимир починає вже з ранньої зими збирати пiше й комонне воїнство, робить для нього запаси, деякi полки завчасу посилає ближче до Червенської землi. Побували цiєї зими в Києвi сли й угорського князя, - з ними Володимир ствердив дружбу й любов, як родичам отця свого Святослава, послав князевi великi дари. Не було всю зиму нi слiв, нi гостей з Болгарiї, - це турбувало князя Володимира, думаючи про майбутнє, вiн хотiв знати, що робиться за Дунаєм. Коли почалась весна, сталась i новина: повною водою прибули гiнцi з города Полотська, привезли звiстку, що в княгинi Рогнiди народився син. Князь Володимир написав жонi грамоту, просив її, коли стане теплiше, приїхати до Києва, вiн i ждав весни. Але весна - це не завжди голубе небо, блакить вод, ясне сонце. В одну з ночей мiсяця цвiтеня* (*Цвiтень - квiтень.), пiзньої години, майже перед свiтом, князь Володимир почув шум у покоях княгинi Юлiї, далекий, знайомий, пiдсилений нiчною тишею її крик, тупiт нiг, знову крик княгинi Юлiї, i раптом крик iнший - дитини. Уранцi вiн дiзнався, що княгиня Юлiя народила сина, якого нарекла Святополком. 7 Коли Днiпро виповнився, купець патрикiй Феодор став збиратись у далеку дорогу. Так вiн робив кожного року - взимку й ранньої весни купував у Києвi й у людей, що приїжджали сюди з усiх кiнцiв Русi, хутра, мед, вiск, горючий камiнь, бобровi пахощi, збiжжя, - все за безцiнь, за прiлi й гнилi константинопольськi тканини й узороччя, за неповну мiру жита, бо взимку голодно було в Києвi й на Русi. Весною Феодор навантажував добром хеландiї, спускався до гирла Днiпра, перетинав пiд вiтрилами Руське море й зупинявся в Константинополi на Судi, де продавав свої добра вдвоє, втроє дорожче, нiж сам купив, навантажував на хеландiї вина, тканини, всяке узороччя й восени повертався до Києва, починав куплю-торг. У час бранi мiж Володимиром i Ярополком Феодор не постраждав, мало хто й знав, що вiн у якiйсь мiрi до неї причетний. Власне, хто i в чiм мiг винуватити купця - вiн приїжджав до Києва з василiками iмператорiв, тодi ж з ними приїхала й царiвна Юлiя, але не Феодор, а василiки були сватами Юлiї. Купець стояв осторонь - маючи двiр у Києвi на Подолi бiля торгу, вiн продавав свої сукна, оксамити, алтабаси, вина, парфуми, узороччя Ярополку i його боярам та воєводам, доки князi проливали кров людей своїх пiд Любечем, у Києвi й Роднi, вiн устиг з'їздити до Константинополя й привiз звiдти новi товари; коли вокняжився Володимир, став продавати те, що привiз iз собою, i навiть те, що трухлявiло на його склепищах, новому князевi, його боярам i воєводам. Хто й що мiг закинути купцю Феодору - Київ не Константинополь, руськi люди завжди поважали й не чiпали заморських гостей. I зараз вiн дiяв, як завжди, ще з осенi й узимку київськi дереводiли пiдняли на кручi, законопатили й посмолили його хеландiї, а ранньої весни спустили їх на воду. Тижнiв зо два пiсля цього смерди возили з склепиш, купця на торзi й вантажили на хеландiї купленi руськi добра. Прийшов день, повiяв горiшнiй вiтер, i купець, тричi перехрестившись на схiд, велiв рабам-гречинам рушати в дорогу. Це було на свiтаннi. Нiхто в Києвi не проводжав купця - вiн робив свою справу, город прокидався, думав про наступний день. Хеландiї зробили пiвколо на Почайнi, випливли на плесо Днiпра, полинули пiд вiтрилами до затягнутого туманами пониззя. Купець Феодор стояв на настилi однiєї з переднiх лодiй, вдивлявся вдалину. Коли ж хеландiї од'їхали вже далеко вiд Києва й попливли мимо безлюдних, вкритих молодою зеленою паростю берегiв, вiн спустився вниз, повернувся на палубу разом iз жiнкою, одягнутою в темну тунiку, з покривалом на головi. - Тут немає нiкого з русiв? - запитала жiнка. - О нi, - вiдповiв купець Феодор, - мої раби тiльки греки, на цей раз я не брав навiть у князя дружини. Жiнка пiдняла покривало - це була жона князя Яро-полка Юлiя. - I скоро ми будемо в гирлi Днiпра? - Нi, княгине, не скоро, шлях туди забере не менше нiж два тижнi. Княгиня Юлiя, що, либонь, замучилась у тiснiй комiрчинi пiд насадом, жадiбно дихала свiжим днiпровським повiтрям, дивилась удалину, де на тлi голубого неба вимальовувались обриси гiр, стiн города Києва. - Так краще, - вiдповiдаючи на власнi, либонь, думки, промовила вона. - Нi, я не могла далi бути в Києвi... Та й чого? Дуже добре, патрикiю Феодоре, що ти взяв мене, - вони нiколи не взнають, де я. - А все ж, княгине, - сказав купець, - краще було б, аби ти їхала до Константинополя. Я певен, що тебе достойно зустрiнуть i приймуть у Великому палацi. - Нi, нi, - рiшуче заперечила вона. - Я не хочу бути в Константинополi й туди не поїду... Ми домовились, патрикiю, ти даси менi в гирлi Днiпра хеландiю, на яку я покладу свої добра, даси надiйну охорону, що одвезе мене в город Херсонес. - Воля твоя, княгине, - промовив Феодор. - Я зроблю все, як ми домовились; через два тижнi ти з своїми добрами будеш у Херсонесi. Вiтер дужчав, хеландiї швидко летiли вперед, вдалинi, позаду, ледь вгадувався город Київ. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ 1 I от купець Феодор знову в Константинополi, навантаженi всiляким добром хеландiї його стали на Судi, кiлька днiв раби вивантажували з них i везли на константинопольський двiр купця Феодора хутра, меди, горючий камiнь. Проте вдома це вже не тiльки купець, дiзнавшись про його приїзд, проедр одразу ж запрошує патрикiя Борея до Великого палацу, довго розмовляє з ним. Проедр Василь дуже цiкавиться Руссю, розпитує про Київ, землi й городи, князiв. - Мiж двома князями Русi - київським Ярополком i новгородським Володимиром - була велика вiйна. Князь Ярополк убитий, нинi в Києвi й на всю Русь є один князь - Володимир. - Вiн син Святослава? - Так, вiн син Святослава й рабинi... Проедр здригається. - I пiшов, либонь, у свого батька? - Мабуть, що так... У Києвi християни моляться потай, князь Володимир зробив бiля города требище всiх богiв. - I йому нинi пiдвладнi всi землi? - Нi, проедре! Вiйна на Русi привела до того, що деякi землi вiдмовились платити Києву дань, в цей же час, як тобi, мабуть, вiдомо, Польща захопила чимало руських городiв, там, чув я, є й нiмецькi рицарi - проповiдники папи римського. - Папа Бенедикт i iмператор Оттон поспiшають, - незадоволено буркотить проедр. - Чого ми не змогли зробити, вони вже встигли... А що робить Володимир? - Вiн збирається йти вiйною на Польщу, землi, якi вiдпали, також треба повернути. Проедр витирає шовковою хусткою спiтнiле чоло. - Наше щастя в тому, що вони будуть ще гризтися мiж собою. О, коли б вони сварилися бiльше, довше, - в цьому наш порятунок. Але вiн одразу й замовкає, - негоже розповiдати все купцевi, проедр хоче дiзнатись у нього бiльше новин про Русь. - А як наша дiвиця Юлiя? - цiкавиться проедр. - Царiвна? - смiється Феодор. - Царiвна з Перу, - смiється й проедр. - Дiвиця Юлiя зробила все, що мала зробити, - вiдповiдає Феодор, - i, либонь, ще може дещо зробити. - Що саме? - Вона народила сина. - Вiд князя Ярополка? На обличчi Феодора блукає загадкова посмiшка. - У Києвi всяк говорять про цю дитину - однi називають її сином Ярополка, iншi кажуть, що вона вiд Володимира, - син двох отцiв. - Почекай, патрикiю! Юлiя була жоною князя Ярополка, а князь Володимир... - Князь Володимир має iншу жону, але пiсля смертi Ярополка полюбив Юлiю. - Тодi нинi його жона Юлiя? - Нi, до нього незабаром приїде перша жона, а Юлiя залишила Київ. - Надiюсь, ти не привiз її до Константинополя? - О нi, проедре, коли б вона навiть просила, я не повiз би її сюди... На однiй з моїх хелавдiй Юлiя попрямувала до Херсонеса. - Це добре, нехай сидить там... А син її з нею? - Нi, вiн залишився в Києвi й живе при дворi князя Володимира. - Син нашої жони Юлiї живе при дворi князя Володимира? Це добре, патрикiю Феодоре. За цю дитину нам варто поборотись. I про Юлiю слiд пам'ятати. Ти, Феодоре, скоро повернешся до Києва? - Скоро, проедре. - Пам'ятай про сина Юлiї. I про Володимира ми мусимо все знати... Я надiюсь, дуже надiюсь на тебе, патрикiю... 2 Проедр Василь немарно так докладно розпитував патрикiя-купця Феодора про Русь - становище в iмперiї чимдалi важчало, проедр боявся за власну долю, життя. Темна грозова хмара вставала з пiвдня, де в Малiй Азiї оголосив себе iмператором Вард Склiр. Проедр Василь знав цього полководця - вiн нiколи не дiяв наогляд, а повiльно збирав сили, пiдкрадався до ворога, умiв обрати найкращу годину й нападав, як буря. Нинi, оголосивши себе iмператором, Вард Склiр не з'являвся на берегах Босфору, але проедр Василь знав, що вiн збирає в Малiй Азiї сили, рано чи пiзно пiде на столицю iмперiї. Непокоїла Константинополь i найближча сусiдка - Болгарiя. Вiзантiї доводилось тепер розплачуватись за те, що iмператор Никифор Фока порвав мир з Болгарiєю й оголосив їй вiйну, за те, що вiн же накликав руського князя Святослава покоряти болгар, - русiв i болгар вiн не посварив, навпаки, гнiв їх разом обрушився на Вiзантiю, iмператору Iоанну Цимiсхiю надто дорогою цiною довелось купувати мир з князем Святославом. Єдиним, либонь, чого домоглась Вiзантiя, було те, що Болгарiя лежала розiрвана навпiл - землi її над Руським морем аж до Дунаю i над морем Егейським до Ларисси захопила iмперiя, болгарам залишились тiльки гори й полонини - Захiдна Болгарiя. Проте саме цi гори й були грозою для Вiзантiї: туди йшли всi болгари, яким не було життя пiд ярмом iмперiї, там чабан покидав полонини й брав у руки лук, там ратай залишав у борознi рало, витягав з пiхов меч... Їх вели проти Вiзантiї охридський комiт Микола Шишман i сини його Давид i Мойсей, їх не стало, але жили, збирали нескорених болгар два iншi сини Миколи - Самуїл i Аарон. Вiйська Самуїла й Аарона рушили, перед вiв Самуїл, що переможно захопив усю Фессалiю, взявши Солунь, Лариссу, вiн виходить на берег Егейського моря, а Аарон нищить загони акритiв у Македонiї, загрожує Фiлiпполю. 3 У Константинополi вчиняється переполох. Далеко до Малої Азiї, але всiм вiдомо, що там пiдняв повстання й оголосив себе iмператором Вард Склiр. Константинополь знає Склiра - це один з кращих, а може, й найкращий полководець iмперiї, який пiсля смертi Цимiсхiя став доместиком схол у Малiй Азiї, а пiзнiше дукою Антiохiї, - одного його iменi боялись вороги, нинi перед ним як перед новим iмператором, що йде десь з Азiї i незабаром стане над Босфором, тремтить, здригається вся столиця. Про Болгарiю нiчого й говорити - загони Самуїла й Аарона стоять у Пелопоннесi, блукають у Фракiї й Македонiї, ходять до самого Константинополя. Константинополь тремтить, розгублений синклiт один день вимагає, щоб iмператори Василь i Костянтин вiдкликали легiони з Малої Азiї й послали їх проти Самуїла й Аарона, наступного дня той же синклiт волає, що треба зняти легiони у Фракiї й Македонiї, кинути їх, i чимшвидше, проти Варда Склiра. Синклiт вдається до останнього засобу - велить стратигам фем збирати земське вiйсько - тагми фем, але стратиги бояться за свої феми, - ворог загрожує безпосередньо їм, - не посилають вiйська. У Константинополi стоїть багато полкiв безсмертних, їх можна було б кинути в Малу Азiю й проти болгар, але тремтить не тiльки столиця, найбiльш переляканий Великий палац, надiя тiльки на безсмертних. У столицi, крiм того, голод, спалахнула важка морова хвороба, в Галатi, на Перу i в самому городi починаються грабунки, розбой, вбивства, чиясь невiдома рука пише на базилiках i навiть на гробницi Никифора Фоки: "Встань, божественний iмператоре, поглянь, як орди диких болгар топчуть могили твоїх воїв, iдуть на Константинополь!.." Звичайно, коли б на чолi iмперiї у цей час стояв василевс-деспот або ж полководець, схожий на Никифора Фоку та Iоанна Цимiсхiя, вiн мiг би повести легiони на бiй - не вперше у Вiзантiї спалахували повстання, все життя вона iснувала на вулканi. Проте такого iмператора, полководця не було, на престолi сидiли Василь i Костянтин, а бiля них стояв, усе робив за них проедр Василь. Це було неймовiрно й дивно - Василевi минуло двадцять рокiв, Костянтин був на три роки молодший вiд нього, обидва вони, i безперечно старший, Василь, повиннi були взяти в свої руки всю повноту влади, керувати iмперiєю. Проедр Василь не мiг цього допустити, бо знав, що коли Василь i Костянтин вiзьмуть кермо iмперiї, йому назавжди доведеться попрощатись з мрiями про корону, а може, й навiки залишити Великий палац. I проедр дiє - синклiт i сенат роблять тiльки те, що хоче проедр Василь, Василь i Костянтин сидять на тронi, але iмперiєю керує регент - проедр Василь. Для цього нiбито були причини: iмператор Василь, що не був одружений i не збирався одружуватись, що не їв м'яса, не пив вина, а невпинно постив, молився iз своїми ченцями, священиками, клiром, - де вже йому правити iмперiєю... Костянтин - молодший iмператор - був повною протилежнiстю своєму брату: цей днi й ночi пив, проводив час виключно з гулящими дiвчатами, не у Великому палацi, а в шинках на Перу шукали iмператора, коли була потреба. Проедр Василь, маючи за своєю спиною таких iмператорiв, всiляко потурав - першому в молитвах, другому - в пияцтвi, сам же уперто йшов до своєї мети: син iмператора Романа I Лекапiна i слов'янки-рабинi, оскоплений своїм же батьком, мрiяв сiсти на Соломоновiм тронi. Проте кiльце навкруг Константинополя затягувалось, зрозумiв це зрештою i проедр. Пiсля смертi Цимiсхiя й проголошення iмператорами Василя й Костянтина Феофано жила як удова-василiса у Влахернi, навiдувалася часто до своїх синiв у Великий палац, проедр iнодi навiть радився з нею, вважаючи, що вона йому не страшна. Насправдi ж Феофано не могла простити проедру Василевi зради, мрiяла помститись йому, вигнати з Великого палацу, знищити, вона уперто, хитро, пiдступно йшла до цього. Проедр помилявся, думаючи, що Феофано заспокоїлась i вдоволена долею удови-василiси. Феофано в цей час не було ще повних сорока лiт, вона була красива i знала цiну своїй красi, кров буяла в нiй, як i в кожної жiнки, що переступає останню щаблинку розквiту, але вiдчуває суховiй старостi, - Феофано здатна була зробити найодчайдушнiший, нехай останнiй, аде рiшучий крок. I Феофано це робить - серед множества людей, якi їй зустрiчались у життi, вона вмiла обрати найсмiливiшого й найдужчого, - втiм, може, саме незрiвнянна, дивна краса її робила цих обранцiв смiливими, дужими, божевiльними в своїх поривах! Так, сиеряiись на чужу силу, вона i йшла шляхами життя, разом з обраними нею самою коханцями перемагала, завжди досягала своєї мети, щоб розплатитись за це зрадою i знову, знову починати... Тепер Феофано робить останню страшну спробу. Як жiнка вона не могла нарiкати - i у Вiрменiї, i нинi, в Константинополi, нестямна удовиця вдовольняла свою пристрасть - етерiот, що охороняв уночi її палату, був не скопець i помер би, не виказавши таємницi Влахерна. Феофано тонко веде свою гру - всiм вiдомо, що одразу ж пiсля смертi Никифора Iоанн вислав її на Прот, далi у Вiрменiю. Тепер, коли не стало Цимiсхiя, Феофано все частiше називає