його ворогом, а Никифора вiрним своїм другом, часом ходить до храму Апостолiв, де в склепi поруч з тiлом великого Костянтина лежить безголовий труп Никифора, i в цьому нiчого дивного немає: вона була його жоною до останнього дня життя. Не забуває вона й про синiв - Василя й Костянтина, їй дозволено вiдвiдувати Великий палац, Феофано часто буває там, заходить до старшого сина - Василя. Вiн молиться з своїми ченцями, Феофано ж слово за словом розбуджує в ньому жадобу до влади й слави, викликає ненависть до проедра Василя. Феофано не помиляється - син її Василь не той, за кого його вважають, вiн, як i мати, ненавидить проедра, хоче його знищити, молиться Христу, але готує нiж, - прийде час, i Вiзантiя здригнеться, побачивши справжнє обличчя цього iмператора. Феофано дивiться в очi Василевi, намовляє його, думає, хто їй допоможе знову сiсти на трон у Магнаврi - Вард Фока чи син Василь? Переможе Василь - вона сяде поруч з ним, переможе Фока - що ж, Феофано не здригнеться, Василь муситиме умерти... поки ж що теплою, нiжною рукою мати гладить волосся сина. I є в Феофано ще одна надiя - дочка Анна, яка народилась за два днi до смертi першого її мужа - iмператора Романа. Хто знає нинi, вiд чого помер iмператор Роман? Келих вина - i його не стало, на престолi тодi сiв Нйкифор Фока... Аннi минає п'ятнадцять лiт, на дитячому її обличчi вже видно ознаки краси, приваби матерi, i очi в неї такi ж, як у матерi... Душа... так, у Анни буде материнська й душа, - про це дбає й дбатиме Феофано! Проедр Василь їде до Феофано. Вона ненавидить його, проедр це знає, вiн усе життя використовував i обдурював Феофано, - їй це також достеменно вiдомо, проте така вже гiрка усмiшка долi, один крук нiколи не лiтає, де вiн з'явився, туди прилетить iнший, стане важко - вони виклюють один одному очi... Втiм, до кого ще мiг пiти проедр? Вiн сам вислав з Константинополя всiх тих, що могли б, хоча б рятуючи себе, допомогти йому в цю годину. Iншi - полководцi, знатнi люди, родичi й друзi Никифора Фоки й Iоанна Цимiсхiя, якi б тепер неминуче боролись за себе, а вiдтак i за проедра, - самi втекли, побоюючись помсти, в Малу Азiю i нинi були його ворогами, проедра ненавидiли у Великому палацi, в усьому Константинополi. - Я прийшов до тебе як до свого старого друга, - почав проедр, переступивши порiг палати у Влахернi, де жила Феофано. - Невже я така стара, як ти? - глузливо вiдповiла на це Феофано. - Нi, - зiтхнув проедр, - ти ще молода й красива, це я старий i безсилий, я говорю про древнiсть нашої дружби. - Що ж, - процiдила Феофано, - дружба наша справдi древня й навiть щербата, перевiримо її ще раз. - I ти допоможеш менi? - Я радо допоможу тобi й собi! - зухвало промовила Феофано. - Сiдай, старий, але завжди молодий проедр. Вiн сiв. . - Давно вже iмперiя не переживала такого важкого часу, як зараз, - важко дихає проедр, витираючи спiтнiле своє обличчя. - Мала Азiя й Склiр, болгари й Русь, Кведлiнбург i Рим, проте ти сама все знаєш, Феофано. - Так, все це я знаю, - гостро вiдповiла вона, - але не розумiю, чому ти зараз прийшов до мене? - Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнiшу, новину... З Малої Азiї прибув гонець, який повiдомив, що Вард Склiр оголосив себе iмператором, одягнув багряницю й червонi сандалiї... - Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Iоанна. Тодi ти, наскiльки я пам'ятаю, усунув мене, бо захотiв правити Вiзантiєю тiльки з моїми синами. Ти невдячний, проедре! - Але ж Василь i Костянтин - твої сини?! - Ти одiрвав їх вiд мене, але не зумiв стати їм батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори! Феофано дивилась на блiде, висхле обличчя скопця; примруживши очi, вiн пильно стежив за нею. - Василь i Костянтин неспроможнi врятувати iмперiю, - невиразно сказав проедр. - Я це ранiше знала, - обережно вiдповiла Феофано. - Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому? - Iмперiю можеш врятувати тiльки ти, Феофано. - Нарештi я почула вiд тебе одверте слово... Проте ти не кiнчив... Врятувати iмперiю можу я разом з тобою. Адже ти так думаєш? - Менi пiзно про це думати. Що я - тiльки проедр, тiнь iмператорiв, постiльничий. Одно тiльки пам'ятай, Феофано: вiднинi проедр служитиме лише тобi. - Спасибi, проедре, ти знаєш, що стати зараз на чолi iмперiї я не можу. Так, Василю, i тобi, i менi вже пiзно... - Так що ж робити? - А ти скажи, проедре... Якщо ти прийшов до мене, то знаєш, що робити. - Я справдi думав про це... Василь i Костянтин неспроможнi, їх треба усунути... - Ти думаєш, їх треба усунути силою й вислати? Проедр на хвилину затявся. - Iмператорiв не усувають, а знищують, - тихо промовив вiн. - Ти добре це знаєш, Феофано... - Так, - сказала Феофано, й на очах її проедр побачив сльози. - Важко, дуже важко... I хто це може зробити? Проедр довго дивився на неї. - Доведеться менi... - А на кого ж спертись? - запитала Феофано. - Хто сяде на тронi? - Я довго думав i про це... Вважаю, що спертись можна тiльки на одну людину - на Варда Фоку. Феофано навiть здригнулась. Виявляється, проедр тямить ще в людях, добре знає, до кого тяжiє та константинопольська знать, що виїхала до Малої Азiї, одного вiн тiльки не знає й не повинен знати - Феофано набагато ранiше, нiж проедр, зупинила свiй вибiр на Вардi Фоцi. - Це, либонь, правда, - згодилась Феофано. - Варда Фоку пiдтримає вся знать i навiть синклiт. - Я хотiв би, щоб Варда пiдтримала ти, Феофано, бо ти найближча його родичка, жона Никифора. - Так, я була жоною Никифора, а нинi його нещаслива вдова. - Ти можеш бути ще щасливою, Феофано. - З Вардом? Що ж, цей юнак колись любив мене, але зараз уже пiзно. - Нi, Феофано, тобi нiколи не пiзно, це тiльки я нiколи не знав i не знатиму щастя любовi. - Твоє щастя в тому, що ти був проедром кiлькох iмператорiв, а пощастить - то й ще одного. - Думаю, що нам обом пощастить, - дай менi два порошки, якi, я знаю, залишились ще в тебе з давнiх часiв. Феофано, очевидь, уже перемогла себе, пiшла в сусiдню палату, швидко повернулась звiдти й дала проедровi два порошки. У неї тремтiли руки, вона боялась, i це втiшило проедра. I тодi сталось те, чого у Великому палацi нiхто не ждав. Одного ранку в покоях iмператора Василя не прозвучали, як це завжди водилось, молитви, коли ж через якийсь час вiн вийшов з покоїв, то оточували його не ченцi й священики, а етерiоти з оголеними мечами в руках. I йшов Василь не так, як завжди, не з скорбними очима, не похиливши голову, не повiльним кроком, а з високо пiднесеною головою, швидко, впевнено, очi його палахкотiли гнiвом. Опинившись у Золотiй палатi, дверi якої вiдчинив переляканий папiя Лев, iмператор Василь велiв логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя. Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотiй палатi, не добiгши кiлькох крокiв до трону, упав ниць. - Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, - промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу. - Так, я велiв привести тебе сюди, в Золоту палату. Iмператор довго дивився на проедра. - Гидкий, нiкчемний скопець! - голосно крикнув вiн. - Невже ж ти за своє життя ще не напився кровi? - Я нiколи не пив нiчиєї кровi... Я не знаю, про що говорить iмператор... - пробурмотiв проедр, намагаючись зрозумiти, що сталось. - Ти хотiв мене вбити! - схопився раптом з крiсла i ступив крок уперед iмператор. "Брехня! Все це брехня! Я не думав, не хотiв тебе вбивати, iмператоре!" - готове було вирватись у проедра. Але вiн цього не сказав, а, затремтiвши вiд переляку, дивився, як iз дверей, що вели до катихуменiю* (*Катихуменiй - покої василевсiв.), вийшли Феофано, начальник етерiї Лев, ще кiлька етерiотiв. Проедр зрозумiв, що сталось, - який же вiн був необачний, що на одну годину повiрив Феофано, невiдомо як, але вона прийшла до Великого палацу в цю вранiшню годину, поруч з нею стоять начальник етерiї Лев, великий папiя - всi, що люто його ненавидять, а зараз, заполоненi Феофано, стоять позад iмператора. Але лукава душа його не могла змиритись з тим, що сталось, за одну мить вiн вирiшив боротись, тiльки боротись i, якщо так, не шкодувати Феофано. - Великий василевсе! - тихим i нiбито зовсiм спокiйним голосом промовив вiн. - Тебе ввели в оману. Так, великий василевсе, тебе хотiли вбити, тут, у Великому палацi, є людина, яка хотiла тебе отруїти, вона дала менi два порошки отрути - для тебе, василевсе, i для iмператора Костянтина. - Де цi порошки? - крикнув Василь. - Вони тут, зi мною, - проедр вихопив iз-за пояса склянку з отрутою... - Дай менi їх... Проедр швидко ступив уперед, подав iмператору склянку. Василь взяв її й довго дивився на сiрий порошок, що пересипався на днi. - Хто дав тобi цю отруту? - запитав Василь. I проедр Василь вирiшив. Власне, йому не було з чого вибирати - iмператор довiдався про замах на себе, позад нього стоїть Феофано, яка дала отруту, вона ж i виказала його, - нехай загибає Феофано! - Цю отруту для тебе й iмператора Костянтина дала менi мати твоя Феофано... Iмператор мовчав. Блiда, широко розплющивши очi, стояла недалеко вiд нього Феофано, перед престолом на колiнах стояв проедр Василь. Це була страшна хвилина - тут, у Золотiй палатi, вирiшувалась доля двох хижакiв, що все життя ненавидiли один одного, але робили разом свої злочини. - Сину, - сказала Феофано, - дай менi цю отруту. Безжальний Василь, не обертаючись, простягнув руку й подав матерi приготовану для нього отруту. Але що це?! Феофано взяла склянку, подивилась, чи є там порошок, вийняла корок i, висипавши в рот, проковтнула отруту. Потiм вона твердо ступила вперед, поклала руку на плече Василя, сказала: - Не бiйся, сину! Це не отрута, а крейда... Тепер ти бачиш, що хотiв зробити проедр Василь. - Цей нiкчемний скопець вже не проедр! Гнати, гнати його з Великого палацу, Константинополя, iмперiї! Женiть його! Iмператор Василь люто помстився проедровi Василевi. Це була не тiльки його помста - вiн мстився за свого батька Романа, отруєного проедром, за iмператорiв Костянтина, Никифора, Iоанна, якi загинули вiд руки проедра. Не знав iмператор Василь тiльки того, що спiвучасником, помiчником, а здебiльшого й натхненником усiх цих вбивств була також i мати його Феофано... Розвiнчаний проедр, рятуючи своє життя, не мiг тепер цього сказати, бо тодi до помсти Василя додалася б ще помста й Феофано, - сама ж Феофано, намагаючись обiлити себе, просила, щоб син Василь люто покарав колишнього проедра. Василь покарав проедра. Одягнутого в чорну тунiку, з непокритою лисою, безбородою головою, у сандалiях на босу ногу його провели пiд охороною етерiотiв через вулицi й площi Великого палацу, виштовхнули через пiвнiчно-захiднi ворота за Iподромом, гнали серединою вулицi Меси, пiд крики величезного натовпу, що зiбрався на той час, завернули на Середню Месу, так довели до захiдної стiни города, вивели через давнi Золотi ворота, де починався шлях на Евдом, i там залишили. I тодi Василь, що напередоднi був правителем iмперiї, мав незчисленнi багатства, втративши все, не маючи нiчого, i навiть шматка хлiба на день насущний, побрiв, як жебрак, по шляху... Цей шлях не мав для нього нi початку, нi кiнця. Хто мiг тепер допомогти йому? Нi, в iмперiї знали проедра, коли вiн був всемогутнiм, а нинi боялись як ворога iмператорiв, його ненавидiли й ганьбили, коли б вiн на безконечному своєму шляху десь зупинився й попросив хлiба - йому б поклали тiльки камiнь. Так на довгому шляху брiв бездомний Василь, щоб упасти десь на обочинi й померти. Iмператор Василь став на довгий час єдиним i повноправним вершителем долi Вiзантiї. Брат Костянтин - вiн сидiв поряд з Василем на престолi, але iменi його не згадували за життя, а пiсля смертi прозвали Костянтином П'яницею; один Василь, Василь Жорстокий, Василь Убивця, сидiв на Соломоновiм тронi. Звiдки з'явились цi якостi - рiшучiсть, безжальнiсть, безсердечнiсть - у людини, яка з юних лiт вiддавала себе постам, молитвi, богу? Священики й ченцi, якi денно й нощно оточували iмператора Василя, християнська мораль, яку вони прищеплювали йому, саме вони були плодючим грунтом, на якому вирiс i виховався iмператор-деспот. Святi отцi, що навчили його говорити про суєту свiту, бреннiсть людського iснування, життя потойбiчне, самi ж рвались до влади в iмперiї й мали цю владу, тримали в руках незчисленнi багатства i невпинно їх помножували. Iмператор Василь за все життя нiкого не полюбив i помер бездiтним, вiн не їв м'яса й не пив вина, ходив у власяницi й спав на твердому дерев'яному ложi... Чернець ! Саме в цей час вiйська комiтопула Самуїла, що досягли Ларисси, й Аарона, якi вийшли до Адрiанополя, зупиняються. Однi в Константинополi говорять, що це iмператор Василь послав проти ненависних болгар новi легiони, iншi стверджують, що трапилось чудо. Насправдi ж iмператор не посилав проти болгар нових легiонiв, бо тут, у Європi, вiн їх не мав, не трапилось у Лариссi й жодного чуда, - нi, комiтопули Самуїл i Аарон, захопивши Пелопоннес аж до Ларисси й дiйшовши з своїм вiйськом до Адрiанополя, тим самим звiльнили вiд гнiту Вiзантiї всi землi Болгарiї, якi належали їй на заходi, стали на межах Вiзантiї i взяли городи, звiдки могли загрожувати самому Константинополю. Чи мiг Самуїл, одним ударом поваливши владу Вiзантiї в Захiднiй Болгарiї, iти далi на Константинополь, чи мiг вiн стати на рiшучу брань з Вiзантiєю, що тримала в своїх руках майже всю Схiдну Болгарiю, аж до берегiв Дунаю й Руського моря? Нi, Самуїл дiє обережно й мудро, вiн зупиняє свої вiйська в Лариссi, Солунi, пiд Адрiанополем, вiднинi Захiдна Болгарiя звiльнилась вiд ярма Вiзантiї, багато лiт вiн змiцнюватиме й устроятиме її, щоб потiм зiбрати всi сили, визволити Схiдну Болгарiю, возз'єднати отчину вiд Дунаю до Егейського моря. Взявши Лариссу, Самуїл на деякий час зупиняється в нiй. Це був, либонь, найкращий i неповторний, але дуже короткочасний щасливий час його життя. Весна цвiла на берегах чарiвного Егейського моря, цвiла весна i в серцi Самуїла. Вiн був молодий, перемога над Вiзантiєю здавалась йому недалекою; на вулицях Ларисси - чудового города, що дуже нагадував Константинополь, - Самуїл зустрiчає чудову гречанку Iрину, палко закохується в неї. Коли весна одцвiла, Самуїл велить своєму вiйську повертатись в гори - з собою вiн везе великi скарби, мощi святого Ахiллея, жону Iрину. Самуїл прямує в Преспу, куди пiсля Водена вiн вирiшує перенести столицю. Тут, на островi, що височить серед озера, Самуїл закладає град, будує церкви, ставить стiни, тут народжується син його Iоанн-Владислав. Пiзнiше Самуїл переносить столицю в Охриду, - це город, де жив i був комiтом його батько Микола, де народився й сам Самуїл, але не тiльки це веде його в Охриду - звiдси йому краще буде боротись з Вiзантiєю. Ця боротьба наближалась, якби не повстання в Малiй Азiї, iмператор Василь давно кинув би проти Болгарiї кращi свої легiони, повстання в Малiй Азiї тривало, й Василь скеровував туди головний свiй удар. Саме в цей час комiтопул Самуїл, що мав вiд батька свого й брата Давида корону кесаря, робить дивний крок - збирає боляр i боїлiв з усiєї Захiдної Болгарiї, якi обирають кесарем своїм Романа. У цьому нiчого дивного немає: Самуїл вiдчуває, що наближається вирiшальний час, коли на очах всього свiту Болгарiя стикнеться з Вiзантiєю i її iмператорами, сам Самуїл не шукає слави, а, дбаючи тiльки про отчину, хоче, щоб хтось очолив цю боротьбу. Роман - скопець, вiн останнiй i нещасний син Петра, але кесар з роду, онук славетного Симеона. Iншi кажуть, що Самуїл зробив так, бо домовився, що кесар усиновить його, Самуїла, через що син Самуїла Iоанн-Владислав стане законним спадкоємцем бездiтного кесаря з роду Симеона. Навряд чи було так; обираючи кесарем скопця Романа, комiтопул Самуїл дбав не про себе, а про Болгарiю, хотiв, щоб кесарi болгарськi, як i колись, стояли нарiвнi з iмператорами ромеїв, а посли їх сидiли по праву руку василевсiв. Але найбiльше покладався Самуїл на самого себе та ще на брата Аарона, що сидiв у Средцi. Аарон був бажаним гостем у Охридi, Самуїл часто їздив у Средець i там радився з братом. Коли в Аарона народився син Iоанн, Самуїл став його хрещеним батьком. Так дiє комiтопул Самуїл, так дбає про майбутнє, насправдi ж робить помилки, за якi потiм йому самому доведеться розплачуватись. Iмператор Василь використовує передишку, яку дав йому Самуїл, для того, щоб полагодити справи в Малiй Азiї. На помiч йому приходить мати - Феофано. У першi ж днi пiсля скинення проедра Василя василевс збирає синклiт, призначає не проедром, а паракимоменом Iгнатiя, що був до цього стратигом феми Фракiї, - мужа суворого, трезвого, також аскета. На зборах єпископи, якi з'їхались до Константинополя на похорон патрiарха Антонiя, що займав кафедру в святiй Софiї лише чотири роки, новим патрiархом несподiвано обирають Миколу II Хризоверга, хоч вiн був одружений i лише за кiлька рокiв до цього поховав свою жону, - така воля iмператора, що хоче мати патрiарха слухняного, покiрного, але жорстокого й безжального до iнших. Цi особи - паракимомен Iгнатiй, патрiарх Микола Хризоверг, а разом з ними сотнi єпископiв, священикiв i ченцiв - будуть вiднинi слугами Василя; призначає вiн i нових стратигiв, полководцiв, що дуже мудро, - до Константинополя починає повертатись з Малої Азiї знать, яка в час панування проедра втекла з столицi й служила Варду Склiру. Цього мало, - новому iмператору треба мати бiля себе особу, яка б допомогла йому розплутати клубок змов у Малiй Азiї, а якщо буде потреба, зав'язати новий, потрiбний уже для нього клубок, - такою особою буде Феофано. Чи любив iмператор Василь, чи поважав матiр свою Феофано, чи вiрив їй? Нi, вирiсши в стiнах Великого палацу й з самого дитинства не бачивши, вiн не любив своєї матерi, знаючи вiд чиновникiв i, либонь, вiд самого проедра Василя її минуле, не мiг поважати, вiрити їй вiн також не мiг. Проте обiйтись без неї новий iмператор не мiг, бо вона i тiльки вона була родичкою багатьох родин Фокiв, Цимiсхiїв, знала константинопольську знать, мала друзiв i коханцiв у Європi, Малiй Азiї, Вiрменiї, Грузiї, її тiтка була жоною нiмецького iмператора. Феофано сама давала зрозумiти Василевi, що хоче йому допомогти, кожного дня приїжджала до Великого палацу, зрештою зовсiм переїхала й оселилась тут. I вона допомагала сину! Iмператор Василь не крився вiд неї. Та й з чим мiг критись, - вона, безперечно, знала бiльше, нiж вiн. - Проклятi Шишмани, либонь, скоро не пiдуть проти Вiзантiї, - говорив вiн, - немає сили в них, мало сил у мене... Готується Самуїл, я приготуюсь швидше, нiж вiн... Коли б тiльки не скопець Роман. Феофано якусь хвилину думала - вона майстерно вмiла зав'язувати вузли кривди й обману. - Наскiльки я розумiю, - сказала вона, - Роман, якого Самуїл назвав царем, все ж нiколи не буде царем Болгарiї, i це найперше знає вiн сам... Треба, сину, знайти людей, якi оточували його тут, у Великому палацi, i послати їх до нього в Болгарiю... - Його наставником тут був митрополит севастiйський Флавiан. - Пошли його в Болгарiю. - Я буду думати, мамо. Час у мене є. Аби тiльки погасити повстання Варда Склiра в Малiй Азiї, тодi я зберу всi легiони, пошлю їх проти мiсян. - Поки що пошли їх проти Склiра. - У мене нiчого послати. Склiр веде мої ж легiони. Феофано замислилась. - Воювати з Склiром, не маючи сил, тобi справдi важко. Але чому ти сам мусиш iти проти нього? - А кого пошлю? Мати засмiялась: - Роби так, як iмператори колишнi: не можеш пiти сам - посвари ворогiв, вони нароблять бiльше, нiж ти. - З ким я посварю Склiра? Феофано говорить тихим, спокiйним голосом, вона начебто переказує свої думи, ще нiбито вагається, пробує щось радити, хоч усе в неї вже ранiше передумане, все вирiшене. - Iмператор Iоанн i його проедр були несправедливi до багатьох людей, несправедливi вони були й до мене, а також усiх родичiв мого мужа Никифора Фоки. - Чим нам могли б допомогти нинi Фоки? Лев Фока ослiплений, його син Вард - чернець у монастирi на Хiосi. Феофано знає, куди цiлить. - Слiпий Лев, - каже вона, - справдi нiчим не може нам допомогти, а Вард Фока пройшов сувору школу чернецтва в монастирi. Якщо його зробити доместиком схол у Малiй Азiї, вiн врятує iмперiю, не забудь, Василю, що Фокiв знає весь Константинополь i Мала Азiя. Iмператор Василь довго думав. Мати радить йому щиро, одверто, в її словах, либонь, правда. - Де ж узяти легiони для Варда Фоки? - Якщо ти зробиш його доместиком, я дам йому потрiбнi легiони, - каже Феофано. Тепер вони дiють разом. Iмператор Василь пише листа до Варда Фоки, в якому визнає, що Iоанн Цимiсхiй дiяв несправедливо, позбавивши його всiх знакiв, багатства й постригти в ченцi на островi Хiос, - iмператор Василь дарує Варду Фоцi волю, повертає всi маєтки й багатства, призначає доместиком схол i велить стати на чолi вiйська, розбити Варда Склiра. Феофано ж пише листа волостелину, мепет-мепе* (*Мепет-мепе - цар царiв (груз.).) Грузiї Давиду, з яким вона налагодила добрi стосунки, бувши у Вiрменiї; вiд iменi свого сина iмператора Василя й себе особисто Феофано просить Давида допомогти у важкий час iмперiї, дати новому доместику схол у Малiй Азiї Варду Фоцi десять тисяч воїв, щоб вiн мiг розбити самозванця-iмператора Варда Склiра. Цi два листи Василь i Феофано доручають одвезти на острiв Хiос i в город Тбiлiсi константинопольському патрикiю Торнiкiю, що незадовго до цього постригся в ченцi на Афонi. Патрикiй-чернець - сам з походження грузин - Торнiкiй цiлком придатна особа для далекої подорожi на Хiос i в Грузiю. Мине недовгий час, i Торнiкiй доб'ється крiзь пустелi до Малої Азiї, до Тбiлiсi, впаде перед престолом мепет-мепе Давида, вiд iменi iмператора Василя й матерi його Феофано проситиме помочi й воїв. Мине ще якийсь час, i мепет-мепе Давид, порадившись з своїми вiзирами* (*Вiзири - мiнiстри (груз.).), пошле iмператору Василевi цiлий легiон - десять тисяч воїв, на чолi ж його поставить ченця Торнiкiя. Мине ще якийсь час, i в пустелях Малої Азiї почнеться двобiй мiж Склiром i Фокою, палатимуть городи, кров литиметься на пiсок, вмиратимуть люди, - цим жила й живе Вiзантiйська iмперiя. Тричi вiч-на-вiч сходитимуться в пустелях Вард Фока i Вард Склiр, у вирiшальному бою над рiкою Галiс полководець у чернечiй рясi, з хрестом на грудях i мечем у руцi поведе проти воїнства Варда Склiра десять тисяч вершникiв-грузин - i розбитий уже навiки Вард Склiр залишає на полi бою своїх воїв i меч, тiкає до арабiв, а халiф кидає його у в'язницю. З багатою здобиччю повертаються на батькiвщину грузинськi вої, на згадку про свої бої вони будують на Афонi свiй iверський* (*Iверiя - древня назва Грузiї.) монастир Портаiтiсси. Засмучений повертається до Константинополя полководець-чернець Торнiкiй, на цей раз вiн везе iмператору Василевi листа царя Давида - мепет-мепе вимагає за свою воєнну помiч великої данi. На костях переможеного воїнства Склiра стоїть Вард Фока. Вiн давно скинув свою рясу, на ньому шитий золотом i срiблом оксамитний одяг, тугий пояс перехоплює його тонкий стан, - смiливий полководець думає про Феофано. А тим часом у Константинополi твердо сiдає на Соломоновiм тронi iмператор у чернечiй рясi, що мрiє подолати й тримати в покорi Малу Азiю, зiбрати сили й рушити на Болгарiю, перемiгши ж її, iти й на Русь! 4 Володимир утвердився, сiв на отчому столi в городi Києвi, став великим князем Русi. Русь не була островом серед якогось моря-океану. Зi всiх бокiв її оточували iншi землi, племена, народи. Деяких з них, а найпаче сусiдiв, руси знали, тримали й намагались тримати з ними мир i дружбу - так було з ромеями, болгарами, чехами, поляками, евенами на пiвночi, аланами й касогами на далекому пiвднi, з народами Кавказу. Але це був не весь свiт! Невiдомi й грiзнi народи жили на полунощi Русi, за Варязьким морем, мов хвилi величезного суворого океану, iз-за степiв за Iтилем-рiкою виходили й виходили новi й новi невiдомi, страшнi своєю силою орди, таємничi, незнанi люди жили за Джурджанським i Руським морями. Далекий i дивний свiт! Як мало знали тодi люди однi одних i як важко було їм це знати. Щоб добитись з Києва до Константинополя, доводилось їхати два-три мiсяцi, шлях до Iтиля-рiки вимiрювався половиною року, щоб пропливти Джурджанське море й побувати в Шемасi* (*Шемаха - столиця Ширвану (сучасного Азербайджану).) чи Ургентi* (*Ургент - мiсто в Хорезмi.), доводилось витратити кiлька рокiв. А проте люди йшли. Що Шемаха чи Ургент? Руськi люди того часу - купцi, сли, часто просто шукачi щастя - доходили не тiльки до них, а бували в далекому Багдадi, Мервi, Баласагунi, Кашгарi i навiть за рiками Хуанхе i Янцзицзян - в державi Сунi* (*Сун - Древнiй Китай.), на березi океану, iз-за якого встає сонце. Це були не завойовники, не поневолювачi iнших народiв, не розбiйники, що шукали здобичi, як-от свiони, печенiги, половцi, татари, - нi, руськi люди мали доста землi, лiсiв, рiк, добр, вони йшли утверждати отчину, несли мир. Важко уявити далекого нашого предка - мандрiвника того часу, що прокладав перший шлях серед буйних трав Дикого поля, iшов по незайманiй i безмежнiй цiлинi, рубав стезю в лiсi, спав на землi, харчувався злаками й м'ясом птаха чи звiра, вбитого стрiлою з лука, топором, рогатиною, стережучись ворога, що мiг причаїтись за кожним деревом i кущем, iшов уперед i вперед, пiзнавав свiт, хотiв миру. Але як пiзнати дивний цей свiт, як знайти, утвердити своє мiсце в ньому, тримати мир з iншими людьми, землями? Нiч. У степу пiд могилою горить багаття, бiля нього сидить бородатий, засмаглий, свiтлоокий чоловiк. На рожнi вiн смажить на вугiллi шмат пахучого м'яса дрохви чи сайги, вечеряє, лягає спати, поклавши голову на луку сiдла. Багаття догорає. В полi тиша. Чути тiльки, як близько переступив ногами спутаний на нiч кiнь, вiн гризе гострими зубами смачну свiжу пашу. Навкруг темно, поле нагадує чорний килим, над ним висить, як величезна, перевернута догори дном чаша, небо. Земля i небо! Так, тiльки вони iснують у свiтi: земля - це рiвна площина, яку перетинають лiси, гори, рiки, моря, вся ж земля незрушно стоїть на стовпах, навкруг неї зi всiх бокiв вирує океан... Небо, на яке дивився тисячу лiт тому далекий наш пращур, також турбувало його, це безбережний голубий океан - свiт, якого людина не знає й не може знати, там живуть невiдомi iстоти - боги, там є сади, рiки, вирiй, де лiтають i пурхають, як птахи, душi предкiв, вдень по небу котиться сонце, що ночує в пiдземних коморах, вночi сторожа неба запалює в небi множество зiр, он вони переливаються всiма вогнями, мiняться, кволим промiнням освiтлюють темну землю. Багаття догорiло. Мандрiвник не спить. Вiн сидить у темрявi, впираючись у землю дужими руками, замислений, спокiйний, земля - це твердь серед безбережного океану, повiльно колишуться десь хвилi, часом сколихнеться й земля... Далекий i дивний свiт! Людина, що жила в ньому, - то дитина, що блукала в темних лiсах, дерлась через буреломи й хащi, невпинно йшла i йшла вперед. Князю Володимиру було нелегко жити в незнаному, таємничому, загрозливому свiтi. Проте в двадцять лiт, сiвши на столi отця в Києвi, вiн добре вже знав Русь, любив її людей i просто хотiв жити. Вiн бачив, що з усiх бокiв над Руссю нависали чорнi хмари - на захiд сонця захопила чимало червенських городiв Польща, за якою стояв Оттон нiмецький, шлях до Джурджанського моря перетинали й чимдалi все нахабнiшали чорнi булгари, нижче вiд них по Iтилю-рiцi ворушились недобитi хозари. Непокоїв князя Володимира й Пiвдень - там був одвiчний злий i хижий ворог Русi - Вiзантiя, купцi-гречини з Константинополя стверджували, що на престолi там твердо сидять iмператори Василь i Костянтин, руськi купцi говорили, що проти iмператорiв повстає Мала Азiя, на Константинополь iде Болгарiя. До Києва приходило чимало втiкачiв з Болгарiї; вони розповiдали, що в Захiднiй Болгарiї, у горах, сидять i йдуть супроти iмператорiв брати-комiтопули Шишмани, а над Дунаєм i Руським морем сидять ромеї. Була б сила, князь Володимир зробив би так, як i його батько, - рушив комонно, пiшо, на лодiях до Дунаю, пiдняв нескорених болгар, зламав крила iмператорам ромеїв. Але вiн не мiг так зробити, не вся Русь нинi покорялась Києву, Руська земля здригалась, коли вої схрещували мечi i коди проливалась кров пiд Любечем, у Києвi й Роднi; коли Володимир сiв на отчому столi, радимичi, в'ятичi й деякi iншi вiдмовились визнати його київським князем i платити дань. Вiн розумiв i знав, чому так сталось. За недовгий свiй вiк князь Володимир бачив, як швидко змiнюється Руська земля й усi її люди, Русь, яку вiн бачив i пiзнав у юнi лiта в Києвi, пiзнiше в Новгородi, Полотську, скрiзь, куди не кинь оком, - ця Русь була вже не та, що ранiше. Якби хтось запитав у нього, що ж змiнилось i що змiнюється на Русi, князь Володимир, либонь, не змiг би та й не зумiв би пояснити, бо сам не знав, знаючи - не згоджувався, не згоджуючись - думав, що робити. Вiн вiрив у безначальну, древню й вiчну Русь, що сидiла на землях вiд Руського й до Крижаного моря, вiд Карпатських гiр до Iтиля-рiки й Орала; вiн безмежно любив цю Русь з її законами й поконами, з дерев'яними богами, з людьми, що боронили все це й згоднi були за нього вмерти. Але князь Володимир бачив i вiдчував, що на цiй землi, в усiй Русi встає щось нове - незрозумiле, часом дивне, а проте неминуче, невблаганне, потрiбне. Древня Русь мала свiй закон i покон, не одним рiчищем пливе Днiпро, кожної весни вiн рiже кручi, змиває й насипає новi береги, кожного дня над землею пливуть i пливуть хмари; хмара, що пливе нинi, вже не та, що була вчора, вiчно б'ється в скелястi береги Руське море, проте i воно, i береги змiнюються... Був час, коли Київ вважали городом усiх городiв i земель Русi, коли київський князь, як отець великого роду, як могутнiй дуб, стояв над днiпровими горами, а племена Русi, як члени однiєї родини, пiдпирали його. Князь київський знав, що мусить берегти землi Русi, мав дружину, воєвод, тисяцьких, сотенних - свою Гору, а щоб їх одягати, поїти, кормити, брав з земель Русi дань. Нинi київська Гора була не та, що ранiше, - не тiльки дружина з воєводами, тисяцькими, сотенними пiдпирали князя, живi ще були воєводи, тисяцькi, яких водили на брань Iгор, Святослав, вони називались боярами, мужами лiпшими й нарочитими, особливо похилi лiтами - градськими старцями. Волостелини, воєводи, тисяцькi - старша дружина, що нинi пiдпирала князя, бояри, мужi, старцi, що тримали колись у руках мечi, а нинi мали набагато важливiше - на грудях i шиях гривни й чепи, в домах - скотницi з золотом i срiблом, наокруг - пожалуванi їм землi, лiси, рiки... О, князiв тепер не тiльки пiдпирала, бiля них сидiла, як п'явиця, страшна, невблаганна, ненаситна сила - Гора. Так було не тiльки в Києвi - порость, що росла колись i розвивалась пiд захистом могутнього дуба - Києва, вже сама стала дубами - Новгород, Полотськ, Смоленськ, Туров. Муром, Ростов, Тмутаракань - цi городи, як богатирi, стоять скрiзь на Русi. I в кожному з цих городiв, у землях, якi вони обiймали, була своя Гора, свої волостелини, воєводи, бояри, мужi, старцi, що самi вирiшували справи своєї землi. I добре, що там сидять волостелини, воєводи, бояри, вони мусять мати свої дружини, берегти й множити багатства земель, не забуваючи нiколи про Київ, про київського князя. Проте землi забувають про Київ, могутнє колись древо неначе старiється, дуплявiє, трухлявiє - нiколи ще не було, щоб дiти єдиного отця-князя iшли один супроти другого. Що ж, вiн пiде, як отець його Святослав, у цi землi, за старi закони й покони, за старих богiв. На українах Русi - скрiзь понад Россю й Стугною, над Пслом i Сулою - в два-три ряди височать вали, вони звиваються в полi, як велетенськi полози, через що люди називають їх Змiєвими валами, мiж ними зяють глибокi чорнi рови, через двадцять, п'ятдесят, сто поприщ серед степiв стоять дерев'янi городи з високими стiнами, вежами, заборолами, - Руська земля одгородилась вiд полудня, нi печенiг, нi половець, нi якийсь iнший ординець не пiдкрадеться тепер до Києва. Князь Володимир дивиться на захiд - туди вiн спрямує свiй перший удар, уже в городi - на Подолi й Оболонi - стоїть численна дружина, усю зиму з Чернiгова, Переяслава й усiх ближчих земель до Києва йде i йде земське вiйсько. 5 Князь Володимир знав, що Рогнiда виїде з Полотська, тiльки скресне Двiна, через що в кiнцi квiтня вирушає вгору Днiпром до Вишгорода - вiн хотiв зустрiти її пiсля довгої розлуки не на Горi, а в iншому, вiдлюдному, тихому куточку. Княжий двiр у Виштородi був для цього цiлком придатний. Тут, на високих горах, що круто обривались над Днiпром, з давнiх-давен стояла покладена на кам'яних пiдмурках дерев'яна фортеця з стiною наокруг, ровами й валами. Чудовий був Днiпро, що линув пiд самими кручами, скрiзь на горах i в берегах темнiли густi лiси, недалеко переливалась голубими водами Десна, вдалинi на пiвднi видно було Київ. Володимир виїжджав до Вишгорода не один. Полотську княжну треба було прийняти достойно, вiддати їй честь як жонi. Вiн бере з собою до Вишгорода багатьох мужiв лiпших i нарочитих, воєвод i бояр, їхнiх жон. Ще ранiше туди виїхали тiуни й дворяни, якi мали всiх поїти й кормити. Вишгородська фортеця, що десятки лiт стояла в безмов'ї над Днiпром, стережучи пiвнiчнi околицi Києва, ожила, вечорами у вiкнах її привабно заблищали вогники. Недовго довелося князевi Володимиру ждати княгиню - одного дня вони поїхали на лови в перевесища, заутра перепливли Днiпро i до заходу сонця гнались у полi за сайгаками, третього дня рано-вранцi в голубому маревi на горiшньому плесi побачили обриси лодiй. Повноводий Днiпро линув швидко, незабаром стало видно чорнi, прикрашенi рiзьбленими птахами, морськими дивами й банькатими водяниками гостроносi учани, над одним iз них маяло знамено землi Полотської. Тiльки учани зупинились бiля круч, до них поклали пходнi. На березi стояли й ждали княгиню одягнутi в найкращi платна й шитi золотом i срiблом корзна мужi, бояри й воєводи; жони їх, почепивши на себе всi оздоби, з важкими, блискучими усерезями у вухах, золотими обручами на руках i ногах, шепотiлись. Княгиня Рогнiда стояла в учанi з дитям на руках, поруч з нею - воєвода Путята, за ними - кiлька жон i темноока, сувора свiонка Амма - кормилиця княгинi. Рогнiда була одягнута дуже просто - в бiлому платнi й темно-синьому опашнi, з чорною пов'язкою на головi, обличчя в неї дуже блiде, як у матерi, що багато ночей не спала бiля дитини, стомилась у далекiй дорозi. - Бiлява! Шу-шу-шу! - шепотiлись жони. - Очi голубi! Шу-шу-шу! - Мовчiть! Мовчiть-бо! Ось вона вже йде! - гримали бояри. Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогнiда зiйшла по гнучкiй походнi на берег, князь Володимир ступив уперед, поцiлував жону, взяв у неї дитину. Одразу ж до Рогнiди кинулись жони - вони оточили її колом, обнiмали й цiлували, котрась iз жон за старим звичаєм посипала шлях княгинi житом. - О, який красний княжич! - пiднiмались навшпиньки й позирали на немовля жони. - Бiлявий! - На отця схожий! - Жони! Бояринi! Тихше! Тихше! - стримували їх мужi. Рогнiда посмiхнулась Володимиру. - Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... - промовила вона. Володимир не хотiв образити Рогнiду, що думала назвати сина по-свiонському Ярлом, i вiдповiв: - Нехай буде i по-твоєму, i по-моєму... Ярл - це вiд тебе, слава - вiд мене, назовемо дитя наше Ярославом. - Ярослав! Ярослав! - загомонiли мужi й жони. - Чолом княгинi Рогнiдi, кланяємось такожде й княжичу Ярославу. Княгиня Рогнiда рада була, що її так тепло й гостинно зустрiли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це iм'я нагадує їй далеку батькiвщину й славу Київського столу. Дитя ж спало. Чи мiг тодi хто думати, що промине сiмдесят п'ять лiт - i вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, i помре тут, у суворiй, темнiй фортецi, де так радiсно починалось нинi його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгородi 1054 року.) Загомонiв, зашумiв Вишгород, почався пир, багато звiрiв i птаства завезли сюди тiуни, три ночi, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварiв меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогнiди, за здоров'я сина їх Ярослава. Тiльки надвечiр вони залишились удвох, - у палатi, що виходила вiкнами на Днiпро. - Невже я тут? - говорила й дивилась на Володимира Рогнiда. - Скiльки часу минуло, як довго я ждала вiсточки вiд тебе, а тiльки вона прийшла - ластовицею прилетiла... - Знаю, що тобi довелося важко, Рогнiдо! Але кривавий був мiй шлях до Києва, i тут пролилося багато людської кровi, довго тривала облога Роднi, багато муки прийняв я сам... - Не говори, не говори про свою муку, Володимире, - перебила його Рогнiда. - Адже все це вже позаду. - Помовчавши, вона додала: - Я рада, що ти зустрiв мене не в Києвi, а тут, у Вишгородi! Адже я боюсь Києва. - Ти боїшся Києва? - князь Володимир посмiхнувся. - Послухай, Рогнiдо,- я не пiзнаю тебе. У Полотську я знав тебе смiливою. - Так, я була смiливою, - замислилась вона, - бо народилась i жила в Полотську, в лiсах, у родинi батька-воїна, сама боролась за життя i не боялась навiть смертi. - Вона на мить затялась i знову продовжувала: - Так було аж до того, коли зустрiла тебе, та й тодi, вже зустрiвши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смiйся, не смiйся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустрiти... Боялась, не знала, як ти живеш у Києвi, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?! Оповивши руками шию князя, Рогнiда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей. Вiн дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогнiди - якийсь смуток, може, печаль. - Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобi ще в Полотську, що покличу тебе, там нарiк своєю жоною, а тепер покликав i в Київ, ждав, радий, що бачу... - Княже мiй, Володимире! - сказала на це Рогнiда. - Я тебе бачила в Полотську, знала - княжого слова не зламаєш, вiрила - покличеш мене... Боялась я тiльки за серце твоє, бо люблю тебе всiєю душею. Вiн розумiв, про що говорить Рогнiда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душi! Вiн думав, коли їхав до Вишгорода, одверто сказати Рогнiдi, що мав грiх у Києвi, який спокутує й, либонь, довго ще спокутуватиме, - i коли б це нинi зробив, усе сказав Рогнiдi, тодi справжня любов напевне осяяла б їхнi душi. Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогнiди була така безгрiшна, що вiн не мiг, не мав сили чимось її затьмарити. - Моя дорога, рiдна, - тепло сказав Володимир. - Ти мене бачила й знала в Полотську, нинi я такий, як i був, вiр менi, я щасливий, що ти приїхала сюди, дякую тобi, що народила менi сина. - Вiн обняв її стан, пiдвiв ближче до вiкна. - Поглянь, - промовив вiн. - Який чудовий свiт, як хороше тут! Було справдi чудово, буяла весна, пiд самою стiною Вишгорода зеленiв, бринiв молодим листом лiс, скрiзь цвiли трави, могутнi води Днiпра линули й линули на пiвдень, по лiву руку голубiла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле - з могилами по обрiю, з кам'яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чотi, берегли землю, вдалинi темнiв Київ. - Хiба не щастя, - говорив князь Володимир, - бути нам з тобою удвох? Я тобi сказав, що много i трудних дiл уже содiяв, а ще бiльше мушу звершити, i вiрю, знаю - звершу їх, бо так велить Русь... У цьому життi, в усiх моїх трудах ти допоможеш менi, Рогнiдо, i я нiколи, чуєш, нiколи не забуду тебе...