Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла i зникла, бо вiрив, що до них прийде щастя. Людям, i князям також, часто здається, що для цього треба так мало... 6 У Полотську, в суворiй фортецi, рано втративши матiр, Рогнiда з юних лiт стала господинею двору, їй пiдкорялись i виконували всi її загади дворяни, вона берегла ключi вiд клiтей, медуш, всього добра. Так i мусило бути - батько й брати Рогнiди воїни, їй по покону й праву, як єдинiй жонi в родинi, належало вести господарство, поїти їх i кормити. Звичайно, добра київських князiв важко було порiвняти з статками Регволда в Полотську - князевi Володимировi належав великий терем на Горi, новий терем, побудований княгинею Ольгою в передграддi, мали київськi князi пiд своєю рукою Вишгород, Бiлгород, двори над Россю, Стугною, Либiддю, багато земель, лiсiв, перевесищ, бобрових гонiв, бортневих ухожаїв на обох берегах Днiпра, Десни. Як i на Горi, тут владно дiяв старий покон, княгиня Ольга, устрояя землю, устрояла й свої добра - у своїх землях, в лiсах i над рiками вона велiла поставити знамена, посилала туди волостелинiв, посадникiв, тiунiв, що iменем її визначали уроки й устави, збирали й везли до Києва оброк. Тут, на Горi, княгиня Ольга сама приймала дань iз земель, оброки з власних дворiв, пiд її невсипущим оком в засiки зсипалось добро, в бертяницi лягали бортi, в медушi - кадi з воском i медом, в клiтi - мiхи, горючий камiнь, риб'ячий зуб, бобровi пахощi. Тiльки в старостi, немiчною ставши, довiрила княгиня ключi вiд княжого добра Яринi, пiзнiше Малушi, а пiсля неї Пракседi. Як було за Ольги, так iшло й тепер - у городах i весях сидiли волостелини, посадники, тiуни або їхнi сини, за княжим теремом дивилась i мала ключi вiд усього добра на Горi Пракседа. Прибувши до Києва, Рогнiда кiлька днiв приймала в теремi боярських i воєводських жон, що йшли i йшли подивитись на полунощну княгиню, разом з Володимиром об'їхала Подол, передграддя, побувала в Бiлгородi над Iрпенем, заїжджала на деякi двори. Оглянула вона й тереми на Горi й у передграддi, клiтi, медушi, бертяницi - вiднинi княгиня Рогнiда ставала господинею княжого двору, мусила ощадне й по надобi все давати. Княгиню водила по господарству ключниця Пракседа, вона одмикала дверi за дверями в клiтях, докладно повiдала, скiльки й де в неї лежить зерна, мiхiв, де i якi грають у медушах вина й меди. Разом з княгинею до Києва приїхали й жони-дворянки, що служили їй у Полотську, - кормилиця Амма, яка годувала колись її саму, кiлька полочанок - Кумба, Ерна. Проте вона навiть гадки не мала припоручати добра Гори цим жонам - у них буде своя робота, вони допомагатимуть їй у палатах, доглядатимуть княжича Ярослава. Через це княгиня Рогнiда була дуже задоволена, коли оглянула добра з Пракседою, повернувшись до терема, сказала їй: - Ти пильно стерегла княжi добра, ключнице, пiсля такої бранi навiть дивно, що ми маємо всього доста. Спасибi тобi, Пракседо! Ключниця в пояс уклонилась княгинi. - Тепер iди, - стомившись пiсля довгих оглядин, закiнчила Рогнiда. - А ключi, - вона не мала нiчого злого на мислi, а вважала, що вiднинi мусить сама дбати про княже добро, - ключi, - вона показала на лаву бiля дверей, - поклади тут. Ключниця сердито зиркнула на молоду княгиню - i за княгинi Ольги, i за жони Ярополка Юлiї ключi завжди доручались тiльки їй, Пракседi, - невже ж полунощна княгиня думає одразу взяти все в свої руки, а Пракседу зробити простою дворянкою? Але Рогнiда нiчого цього не розумiла, вона дбала тiльки про князя i його добра. - Ключi, Пракседо, - промовила вона, - лежатимуть отут на лавi, буде потреба - я одiмкну клiтi i дам тобi все, що ти скажеш, для дому й двору. - Добре, княгине! - сухими устами прошепотiла Пракседа, тремтячими пальцями одв'язала низку ключiв од пояса, кинула їх на лаву так, що вони аж забряжчали. Пiсля цього Пракседа, ховаючи очi, ще раз вклонилась княгинi, позадкувала до дверей, вийшла з покоїв. У переходi вона зупинилась. Там було темно, постать ключницi зливалась з цямринням стiн, свiтло з високого, вузького вiкна заливало тiльки її обличчя. Воно було надзвичайно блiде, очi примруженi, уста стиснутi. - Проклята полочанка, - прошепотiла Пракседа, але одразу ж схаменулась, злякано поглянула, чи немає когось у переходах, i тiльки тодi рушила далi. 7 Тихо було в спочивальнi, спокiйна нiч пливла за розчиненим вiкном, здалеку вiд Днiпра долинула й поволi стихла смутна пiсня. Пiсля трудiв князь Володимир дуже хотiв спочити - день був важкий, вiн чинив з самого ранку суд i правду людям, говорив з мужами й тiунами в Золотiй палатi, по обiдi оглядав воїнство, яке збиралось i збиралось на Подолi. Княгиня Рогнiда також стомилась - вставала вона по-темному, одразу спускалась у стравницю, ходила з Пракседою в клiтi, сама годувала сина, готувала все для гостей i слiв, невсипущою була Рогнiда в Полотську, а в Києвi-городi зовсiм недремною стала. Проте на душi в княгинi було тихо, її наснажувала любов до Володимира, i цього вечора вона приготувала ложе для князя, лягла поруч з ним - нiжна, тепла, ласкава. - Спочинь, мiй княже, спочинь! - шепотiла Рогнiда. - Тихо в теремi. Спить син наш, спить весь город Київ, засипай i ти... Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогнiда, Тихо, як тихо! I раптом у цiй тишi десь недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далi все дужче, голоснiше. Рогнiда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотiла встати, зачинити вiкно - нехай спить князь! Але князь уже прокинувся - в сiрiй пiтьмi Рогнiда побачила, як вiн пiдняв голову з подушки, прислухається. - Володимире! - промовила тодi Рогнiда. - Менi здається, що це плаче дитя... Вiн слухав. - Так, це плаче дитина. - А звiдки вона тут, у нашому дворi? Володимир мовчав, устав з ложа i ступив босонiж кiлька крокiв до вiкна. Темна постать його вимальовувалась на сiрiй полотнинi неба. - Ти чого встав, Володимире? Дитина плакала й плакала - тепер ще дужче, так, нiби їй щось дуже болiло. - Володимире! Чути було, як вiн заломив пальцi. - Що це за дитина? - вкрай стривожившись, запитала Рогнiда. - Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире ? Вiн обернув до неї обличчя i вiдповiв: - То плаче син забитого брата мого Ярополка. - Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив менi про неї? - А що менi про неї говорити? - роздратовано сказав Володимир. - Брата Ярополка немає, хiба не однаково - є чи немає в нього дитини?! - Ой нi, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горi, виявляється, є ще один княжич... - Цей княжич не буде на завадi нi менi, нi моєму сину. - Я не про те, не про те говорю, Володимире... Адже коли є княжич, то в нього є й мати - княгиня? - Рогнiдо! - суворо вже сказав Володимир. - Невже ти боїшся ще однiєї якоїсь княгинi? - Нi, Володимире, - у словах її вiдчулись сльози. - Ти мене не хочеш зрозумiти й не зрозумiв. Я не боюсь нiяких княгинь, знати ж, що тут, на Горi, живе ще одна княгиня, повинна... - Що ж, - промовив Володимир, - на жаль, тобi нiчого знати. У цiєї дитини була мати - жона князя Ярополка Юлiя, тепер її тут, на Горi, немає. - Вона померла? Володимир мовчав. - Скажи, Володимире... Я боюсь подумати, може, її вбили разом з мужем Ярополком? - Нi, нi, нi! Її нiхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Києва, бо пiсля смертi мужа свого поїхала з Києва. - Поїхала з Києва? Чому? Куди? - Нi я, нi хтось на Горi цього не знає. Княгиня Юлiя взяла з собою всi свої добра, поїхала, з слугами своїми, може, з грецькими купцями... - Як страшно! - вирвалось у Рогнiди. - I я не збагну, Володимире, для чого це їй було робити? Адже ти сам говорив менi, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горi... Ти сам, княже Володимире, пам'ятаєш, пiсля смертi мого батька, хоч вiн був твiй ворог, дозволив менi жити в Полотську як княжнi... Ти - справедливий князь. Що ж сталось з Юлiєю? А може... може, хтось пiдняв на неї руку, вбив? - Нi, нiхто з руських людей не пiдняв i не мiг пiдняти руки на княгиню Юлiю. Я нiчого не знаю, Рогнiдо. Є на свiтi багато такого, чого не можна нi зрозумiти, нi пояснити. - Тобi дуже важко... - Дуже важко, Рогнiдо... Ярополк був моїм братом, Святополк же брату чадо... Рогнiда довго мовчала, а потiм запитала: - Скажи менi, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка? - Нi, Святополк народився пiсля смертi Ярополка, весною цього лiта. Вiн не знає свого батька. - Вiн не знає свого батька... А коли його мати зникла з Києва? - Княгиня Юлiя зникла недавно... А втiм, хiба це не однаково, Рогнiдо? Її немає, чуєш, немає! - Так, - згодилась вона, - це справдi однаково... Менi не однаково тiльки те, що неспокiйний ти, Володимире. - А як же менi бути спокiйним? Ця дитина кричить серед ночi, її крик, як привид брата, заповзає менi в душу... Менi здається, що це кров Ярополка стукає в моє серце... Рогнiдi було невимовне важко, з цим криком дитини сюди, в терем, i в її душу вповзала тривога, цей крик був вiщуном чогось страшного й непоправного для неї. Проте вона розумiла, що зараз, у цю хвилину, Володимировi, либонь, важче, нiж їй, i тому схопилась у темрявi з ложа так, як була, в однiй тiльки довгiй сорочцi, з розпущеною косою, пiдiйшла до Володимира, обняла його за плечi. - Ну, не печалься, не печалься, муже мiй! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чуєш, як стало тихо, мiй любий. Вiн бачив у сутiнках її свiтле обличчя, очi, в яких тьмяно грав вiдсвiт великої зорi, що висiла низько над обрiєм. - Справдi тихо, - притулився вiн обличчям до її теплої щоки. - I не тому тихо, що замовкла оця дитина. Нi, менi чомусь завжди тихо бiля тебе. - Спасибi, - тепло промовила Рогнiда. - Ти знаєш, як я тебе люблю, тобi завжди буде зi мною тихо, спокiйно... 8 Пракседа працює в княжому теремi, робить усе, як робила й ранiше, коли є надоба, княгиня Рогнiда дає їй ключi, доручає взяти те чи те в клiтях, медушах, бертяницях. Все йде, як i колись, княгиня Рогнiда надто багато взяла на свої плечi, Пракседi мусить бути нiбито вiльнiше, легше. Але ключниця затаїла злiсть у своєму серцi, їй здається, що полунощна княгиня кревно образила її, ключi, якi висiли колись бiля пояса, нинi лежать на лавi в свiтлицi княгинi Рогнiди, о, як мучать цi ключi Пракседу! I от серце Пракседи не витримало, зрадило. - Добре в тебе дитя, княгине, - промовила Пракседа, коли була з Рогнiдою тiльки вдвох у спочивальнi. - Красиве дитя, тихе, смирне, нiхто в теремi не чув, щоб воно плакало. - А чого ж йому плакати? - стоячи над колискою, вiдповiла княгиня. - Зараз йому тiльки спати, виростати, дитя... - Ой, не говори, княгине, - зашепотiла Пракседа. - Не кожне дитя таке, як Ярослав. Он дитя грецької княгинi Юлiї Святополк - i вдень i вночi кричить i кричить. - Треба добру кормилицю йому дати, нагодує, догляне, то й засне. - Що, княгине, кормилиця? Вона серця свого дитинi не вiддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлiя, от i дитя в неї таке. - Не говори того, що не слiд. Княгиня Юлiя була жоною князя Ярополка, ти не смiєш говорити про неї злого. - Не смiю! - не стрималась i голосно засмiялась Пракседа. - Такiй нiхто, i навiть бог, не простить того, що вона робила, вiд грiховного кореня зол плод буває... Яка княгиня, такий у неї й син... - Ключнице! - гримнула Регнiда. - Не говори зла всує, не лжи. - А я не лжу, - аж зашарiлась Пракседа. - Я говорю тобi токмо правду... У княгинi Юлiї був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночi до її палати... - Ти про що говориш, Пракседо? - А що говорити? - зашепотiла Пракседа. - Почує князь Володимир - уб'є мене. I враз Пракседа зрозумiла, що наробила, змовкла, закам'янiла, кров одлила з її обличчя. - Матiнко княгине! - вирвалось сполохано в неї. Але княгиня Рогнiда зрозумiла все, на що натякала Пракседа. Блiда, без кровинки в обличчi, вона все ж стримала себе, промовила наскiльки мала сили тихо, спокiйно: - Ти всує це сказала, ключнице... Знаю, що думаєш, але марно, не слiд було так думати. Запам'ятай - я жона князя Володимира, i жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати i знаєш такожде те, що Святополк - син токмо князя Ярополка... - Матiнко княгине! - хотiла стати на колiна Пракседа. - Розумiю, все розумiю, матiнко княгине! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я... - На колiна не ставай, - суворо й холодно сказала княгиня Рогнiда, - i не помилилась ти, а забула, що ключниця княгинi повинна бути нелукавою, чесною i, найперше, мусить любити князя i його княгиню. Тепер iди, ключнице, я тобi все сказала. 9 Княгиня Рогнiда одразу зрозумiла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слiв для цього й не було потрiбно - таємниця дитини, яку тримали не в теремi, а десь у саду, постiйний неспокiй i тривога Володимира, що не могли сховатись вiд Рогнiди, а тепер i слова Пракседи, - цього було досить для того, щоб зрозумiти все, що сталось тут, на Горi, за останнє лiто. Звичайно, гордiй полотськiй княгинi, яка росла в родинi, де за суворим пiвнiчним законом зраду жонi карали осудом i презирством, i яка, перемiгши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив її батька й братiв, було дуже важко не заридати, не закричати пiсля слiв Пракседи, спочатку вона думала навiть зiбратись, коли не буде в городi Володимира, взяти сина на руки, iти хоч i за море, не бачити князя довiку. Проте були причини, якi змушували Рогнiду цього не робити, - любов до Володимира народилась i змiцнiла в її душi в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато бiльше й страшнiше, щоб вирвати її тепер з серця. Вона пригадувала день у Полотську, коли вперше побачила пiвнiчного князя, страхiтливу нiч, коли помста змусила її взяти в руки смолоскип, щоб спалити, знищити ненависного убiйника, i кiнець цiєї ночi, коли вона, як перед мужем справедливим i дужим, стала перед ним на колiна, роззула, сказала, що буде вiрною жоною... Чи була вона йому вiрна? О так, вона залишалась йому вiрна, iнакше не могло бути, пiсля ночi в Полотську вiрила, що Володимир її не забуде, а крiм того, носила пiд грудьми його дитя. Що ж трапилося з ним? Рогнiда не бачила нiколи Юлiї, але чула про її красу, тут, на Горi, всi про це говорили, що ж дивного, коли князь Володимир не вистояв перед Юлiєю, адже вiн молодий, дужий, красивий, знав Рогнiду одну тiльки нiч, поїхав до Києва, не бачив її довго-довго... Звичайно, вiн зустрiв Юлiю, прийшла година, може, одна нiч, якi замутили й перемогли розум, примусили забути сором, честь... Але що трапилось пiсля цього? Чому Володимир, полюбивши Юлiю, й саме тодi, коли вона була непразна, пише їй - Рогнiдi - в далекий Полотськ люб'язну грамоту, чому саме тодi, коли Рогнiда мала приїхати до Києва, княгиня Юлiя залишає Гору й виїжджає з Києва, чому, нарештi, князь Володимир зустрiчає Рогнiду з сином ласкаво й нiжно i тiльки пiзнiше, почувши серед ночi крик дитини, став неспокiйний, тривожний?! Княгиня Рогнiда розумiла, що Володимир за цей час багато передумав i пережив, не легко далась йому короткочасна любов до Юлiї, не такою, як вiн уявляв, виявилась звабниця-княгиня, важкою була в нього розплата за свiй грiх, але вiн вистояв, усе перемiг, княгиня Юлiя довiку не повернеться до Києва, на Горi живе й житиме дитина токмо Ярополка... Ревнощi поволi вiдступали, їй було надзвичайно боляче, образа гнiтила душу, а все ж вона жалiла Володимира-князя, бо любила, а вiдтак i прощала його. Рогнiда жодним словом не прохопилась Володимировi про свої муки й страждання, любов i гордiсть не дозволили їй цього зробити, проте не могла бачити в теремi зрадливої й пiдступної ключницi Пракседи, хоч та пiсля розмови з нею стала пiдлесливою, слухняною, покiрною. Через це в один з ближчих днiв Рогнiда одверто сказала князевi Володимиру: - Менi, муже мiй, не до вподоби ключниця наша Пракседа. - Вона нечесна, взяла щось з клiтей? - враз спалахує Володимир. - О нi, - суворо вiдповiла Рогнiда. - Пракседа не з тих ключниць, якi крадуть шкiри й сало, вона недобрий свiдок нашого життя й здатна сплямити княжу славу й честь. Князь Володимир подивився на обличчя Рогнiди, яке заливало вечiрнє багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно блiде, й, напевне, зрозумiв, на що натякає княгиня. - Гаразд! - тихо промовив вiн. - Вiд юних лiт я не любив цю жiнку, вона-бо зробила багато зла моїй матерi Малушi й заступила її мiсце. Не любить мене й вона, я терпiв її, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотiв ламати її слова. Нинi я згодний з тобою - вона недобрий свiдок нашого життя, в теремi тримати її не варто. Уранцi пiсля снiдання, коли в стравницi залишились тiльки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключницi знак пiдiйти до столу, пильно подивився на неї, а потiм сказав: - Ти добре й багато лiт служила бабi моїй княгинi Ользi, батьковi моєму князевi Святославу, добре служиш i нам... Але ти вже стара й немощна стала, ключнице, i менi тебе дуже шкода. Важко тобi поратись тут, у стравницi, в теремi, часом можеш щось забути, а щось переплутати... Вона впала на колiна, дивилась на князя Володимира очима, з яких котились сльози. - Не плач, ключнице, - суворо говорив князь Володимир. - За твою службу пожалую тебе, дам тобi землю в Будутинi-весi, там доживатимеш ти свого вiку. Тiєї ночi княгиня Рогнiда сказала Володимиру: - Я довго думала про дитину Ярополка. Чому вона живе не тут, а в iншому теремi, в саду? Адже це - княже дитя, ти примирився з його батьком. Святополк є i буде княжичем. - Так, - зiтхнув вiн. - Святополк є i буде княжичем, колись вiн стане i князем. Рогнiда довго мовчала. - Тому думаю я так, - почувся в темрявi її голос. - Негоже йому рости в саду, мусить бути разом з нашим сином тут, у теремi. Чи згоден ти, Володимире? На пiвднi черкнула небо, виписала вогняний слiд i згасла зоря. - Спасибi тобi, Рогнiдо! - вiдповiв Володимир. Заклекотали високо в небi, оглядаючи вiд обрiю до обрiю землю, орли, довгими темними хмарами з шумом-криком полетiли над полем круки, - рано на свiтаннi виходила з города Києва рать князя Володимира. Це було могутнє, грiзне воїнство. Далеко в полi, розсипавшись широким пiвколом, їхала з байрака на байрак, вiд могили та до могили на низькорослих, але витривалих конях передня сторожа. Попереду вiйська пiд рiзнобарвними стягами, на баских конях, в позолочених i срiбних доспiхах, з яскравими єловцями* (*Єловець - барвистий матерчатий прапорець на вiстрi шолома.) на гостроверхих шоломах, у кiльчастих кольчугах гордовито й гiдно їхала старша дружина. А вже за нею - скiльки оком не глянь - комонно, пiшо, на возах, якi тягли круторогi величезнi бики, здiймаючи високi стовпи рудої куряви, посувались вої князя Володимира. Вiн сам їхав на чолi старшої дружини пiд двома знаменами: бiлим батькiвським з двома схрещеними золотими списами i довгим голубим, що хвилею коливався у повiтрi, на якому був його новий знак - три срiбнi списи, пов'язанi внизу золотим пояском, на слiпучо-бiлому, широкогрудому, з тонкими, нiби точеними, ногами жеребi-скакунi, з мечем бiля пояса, у шоломi з зеленим єловцем; червонi його чоботи з прошитою мiдною жилою пiдошвами впиралися в роднянськi литi стремена, на плечах вогнем палало багряне корзно. У першу ж нiч, далеко заїхавши вiд Києва, у Деревськiй уже землi, серед поля, яке перетинали рiки й лiси, князь Володимир зупинився, щоб ждати, поки пiдiйде вiйсько, вечеряв разом з кiлькома воєводами на схилi могили. Випивши й поїв пiй, воєводи розговорились. Близько горiло багаття, що освiтлювало їхнi обличчя й доспiхи. Воєводи почали згадувати, як i слiд було ждати, давнi походи, князя Iгоря, що проходив цим шляхом, примучуючи древлян, i десь близько загинув, княгиню Ольгу, що ходила мститись за свого мужа, спалила Iскоростень, але достойно покарала древлян. - Так було, так є, так i буде, - говорили воєводи. - Аще хтось вiдколеться вiд Києва, жде його кара - на тому стояла й стоїть Русь, - почав один воєвода. - Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенську землю, - запальне промовив воєвода Вовчий Хвiст, - всi ми тобi в цьому пiдпора. - Пiдемо потiм з тобою й на в'ятичiв, радимичiв, примучимо їх до Києва, - пiдтримав воєвода Слуда. Усi вони були збудженi, войовничий шал уже, либонь, запалював їхнi серця, бо знали, що, з'єднавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань, а їм дасть пожалування - землi, рiки, лiси. Тiльки Рубач - старий довговусий воєвода, що привiз з порогiв щит Святослава, - мовчав, єдиним своїм оком смутно дивився в багаття, яке дотлiвало на схилi. Тим часом гриднi приготували на верху могили ложе для князя - прокосили траву, постелили опону, вимостили замiсть узголовника сiдло. Повечерявши, князь Володимир попрощався з воєводами, зiйшов на могилу, сiв на опонi, зняв i поклав поруч з собою меч. Була тиха, спокiйна нiч, десь вдалинi в полi перекликалась сторожа, птах лопотiв крилами над головою, високо вгорi випасались на темно-синiх луках понад Перуновим Шляхом цiлi отари iскристих зеленкуватих, голубих, жовтуватих, мiнливих, як перлини, зiрок. Часом десь на пiвднi обрiй прорiзувала слiпучо-бiла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Днiпром, бо вiдгомiн грому не долiтав до могили. Та поле й так було наповнене шумом. Десь рипiли колеса возiв, вряди-годи чувся глухий тупiт коней, iнодi зовсiм близько в темрявi, як з води, виринали людськi голоси - то пiд шатами ночi посувалось, пiдходило до чола воїнство руське. I князь Володимир неминуче замислився над долею людей, якi йшли i йшли серед цiєї темної ночi, крики яких, голоси, а десь, вiд самого обрiю, й пiсня долiтали зараз до нього. Вiн не тiльки думав, а слухав, слухав напружено й гостро, нiби хотiв вгадати, почути, що думають цi люди. О, тепер князь Володимир знав, що це неоднаковi люди, рiзнi в них душi, рiзнi серця. Тiльки-но вiн говорив з воєводами - недавно деякi з них служили Ярополку, нинi служать йому, - слава, золото й пожалування - от про що думають вони, от чому рвуться вперед. Мовчав тiльки Рубач - є такi воєводи, на них уся надiя в князя, вони бережуть честь землi, славу Русi, буде потреба - голови складуть на бранi. Поле шумiло, били копитами конi, звiдусiль чулись голоси, ближче, все ближче й ближче лунала пiсня: Гей, у полi, полi гостинець темнiє, гостинець темнiє, могила чорнiє, а на тiй могилi та костi бiлiють... Гей, та гей, та гей! Це iде множество людей з Києва, Чернiгова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода - їм немає числа, їм немає iм'я, вони не шукахоть нi золота, нi пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та нi, не помруть, бо навiть смерть їхня - перемога. Поле шумить, поле гримить, серед ночi все чутнiшає: Гей, iз поля, поля хмара насуває, то не чорна хмара - орда наступає, кинув ратай рало, а меч витягає... Гей та гей! Недалеко вiд князя вимальовувались на тлi неба обриси людини - гридня з списом у руках. Князь покликав його, i гридень, не випускаючи списа, пiдiйшов до князя. - У сторожi стоїш? - запитав Володимир. - Так, княже, усю нiч стерегтиму тебе, спи спокiйно. - А я не хочу спати, гридне... Поле шумить, десь спiвають... - Це добра пiсня, княже, стара. - Як тебе прозивають? - Тур я, княже... - Тур? Зажди! Так це ж ти з воєводою Рубачем зустрiчав мене в Києвi? - Зустрiчав... - А давно служиш у гриднях? - Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив нехай буде прощений. I замовк гридень Тур. Мовчав i князь Володимир - вiн дивився на темну постать воїна, що в давнi часи служив у отця. - Ти часто бачив його? - дуже тихо запитав князь. - Часто, княже, кожного дня й години, в гридня дiло таке: радiсть князя - його радiсть, горе князя - його горе... Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура. - А багато горя було в князя й у тебе? - Ой багато, княже, вся земля наша кров'ю полита. Тур замовк, у цю хвилину вiн, либонь, i не мiг бiльше сказати. - А ти спи, спи, княже, - закiнчив вiн. - Я стоятиму в сторожi до ранку. Спи спокiйно! Гридень пiшов, на тлi неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сiдла, склепив очi й швидко заснув. 1 0 От-от i свiтатиме. Кволе промiння свiчi вихоплює з пiвтемряви викопану просто в твердому пiску печеру, ложе в одному її куточку, стiну, iкону, а перед нею столик, темну постать жiнки, що схилилась на колiнах на притрушенiй в'ялою травою землi. Коли жiнка пiднiмає голову, видно її обличчя. Це - Малуша. Вона завжди встає до свiтання, щоб прибрати все в печерi, встигнути до церкви, а там - до самого смерку на роботу. А нинi Малуша хоче ще й помолитись - не там, у церквi, а тут, в печерi, де нiхто її не бачить i не чує. Вчора вона бачила Тура. Вiн розповiв їй усе, що сталось останнього часу, - як разом з iншими київськими людьми допомагав князевi Володимиру бити Ярополка й брати Київ, як Володимир хотiв дати йому пожалування i як вiн вiдмовився вiд нього, а взяв тiльки меч i щит. - Добре зробив. Туре, - промовила Малуша. - Ти ж не воєвода й не боярин, що вiн тобi може дати? Далi Тур сказав, що служитиме в дружинi князя, iде з ним зараз у Червенську землю. - Iди, бережи його! - попросила Малуша. - Але не прохопись десь про мене... Хижi бояри й воєводи оточують Володимира, крий боже, довiдаються, що тут, у Києвi, живе його мати-рабиня. Тур мовчатиме, берегтиме в походi князя, добре, що доля судила йому iти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього. - Боже, боже! - шепоче вона. - Допоможи рабу своєму, а моєму синовi Володимиру, захисти вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит мiж ним i супостатом, дай йому перемогу на бранi, даруй здоров'я i щастя на многi, многi лiта! Це дуже проста молитва, складена самою Малушею, так вона молилась материнськими простими словами за сина свого ще тодi, коли лежав вiн у колисцi в хижi над Россю, коли сидiв князем у Новгородi, боровся з Ярополком, так молиться й нинi. Чи досить цих слiв? Малуша дивиться на суворий лик Христа - звичайне обличчя, синi очi, рудi вуси й борiдку, благословляючi, але дуже кволi руки... I, що говорити, проста жiнка полянського роду не знає, чи може покластись в своїх молитвах тiльки на Христа? I тодi вона робить так, як завжди: прямує до ложа, знаходить пiд ним скриньку, щось звiдти виймає, повертається до iкони. Поруч з iконою Христа стоїть темна бронзова постать жiнки з маленькою головою, складеними на животi руками - це захисниця їхнього роду, милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця. - I ти допоможи менi, - шепоче Малуша, - захисти мого сина вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча. Малуша певна, що Христос i богиня роду разом допоможуть їй, князь Володимир щасливо повернеться з походу. А далi вона творить ще одну молитву - за убогого гридня Тура, який усе життя йде з нею поруч, допомагає їй у горi, а нинi береже її сина Володимира. Промiння свiчки пригасає. Малуша пiдводить голову. Свiтає. Скоро почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша вже не лягатиме. Вона ховає в скриньку пiд ложем Роженицю, гасить свiчу, виходить з печери, зупиняється бiля порога. Чудовий свiт. За Днiпром багряно, нiби наскрiзь просвiчується небо, вгорi згасають останнi зорi, насичене пахощами квiтiв повiтря нагадує вино, десь на плесi кричить багатоголосе птаство. Малуша стоїть, милується цим свiтом, i душа її радiє. Їдь спокiйно, сину мiй, княже Володимире, мати твоя благословляє й молиться за тебе! Книга друга ВАСИЛЕВС РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Рано на свiтаннi в полi, десь мiж рядами високих могил, на вибитому тьмою нiг i копит гостинцi, почувся глухий шум. Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрiю, i тодi стало видно численнi загони, що посувались один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, вiд кiнських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупiт, чулися голоси воїв, брязкiт щитiв. Полки iшли за полками, тисяча за тисячею, усi пiд знаменами, на яких були змальованi й вишитi страхiтливi лики богiв, богинi-дiви, священне древо береза, величезнi когути; попереду йшли комонники, далi в стовпах рудої куряви - пiше вiйсько, а вже за ними - на возах, якi тягли по шiсть-вiсiм коней, а то й десяток дужих волiв, - обоз. Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, пiд довгим, трохи вицвiлим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещенi срiбнi списи, їхала старша дружина, а на чолi її витязь. Це був немолодий уже чоловiк з темним, засмаглим вiд сонця й вiтрiв обличчям, з-пiд позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивiлий чуб, чоло перетинали глибокi зморшки, довгi, ледь у просiдi вуса спадали на багряне корзно. Тiльки очi - стомленi, примруженi, а все ж яснi, чистi, руки, що твердо держали повiдки, пружнi ноги в роднянських литих стременах - все це свiдчило, що князь має не так багато лiт, а постарiвся в походах. Так i було - попереду вiйська, що посувалося на свiтаннi в полi, їхав син Святослава, великий князь Русi Володимир. Як i отець, вiн провiв багато лiт у походах, спав просто на землi, постеливши опону, в голови ж поклавши сiдло, їв в'ялену конину й сухарi, запиваючи водою. Проте мiж походами його й отця була велика вiдмiна - князь Святослав усе життя боровся й життя навiть вiддав на бранях з ворогами Русi - печенiгами, хозарами, ромеями, - Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, i то з мечем, у рiднi землi, якi в час його борнi з Ярополком поневолили вороги чи й самi вiдкололись, не хотiли платити Києву дань. Цим вiн нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях їздила з Києва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно. Набагато бiльше, саме стiльки, як княгинi Ользi й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер їхньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я - брань, походи. На свiтаннi свого життя (а життя, звичайно, має свiй свiтанок, день i вечiр), маючи вiд роду тiльки-то двадцять лiт, молодий, дужий князь Володимир вирушає на захiд, щоб визволити й захистити червенськi городи й руськi землi, якi захопив князь Мешко. Взявши Перемишль, Червен, ще багато городiв i весiв, нарештi, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навiть гадки не мав у Києвi: князь Мешко iшов на Русь не один, слiдом за його воїнством, а часто й разом з ним, посувались охочекомоннi нiмецькi полки, найманi дружини варягiв, усi вони мали нiмецькi мечi, мiцнi бронi, високi щити, - добре, що в руських воїв були обоямогострi мечi, а люди Червенської землi, допомагаючи воям Володимира, били ворогiв у чоло й спину. Проте не всiх ворогiв можна було бити й вигнати мечем - з воями Мешка й нiмецького iмператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священикiв на чолi з калобрезьким єпископом, благовiсником папи Рейнберном - у той час коли польськi вої захоплювали городи й весi червенськi, священики валили древнiх богiв, збирали людей, хрестили їх iменем намiсника бога на землi - римського папи. Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах i весях старих дерев'яних богiв, сам перший з усiма цими людьми складає їм вдячну жертву. I далi рушає вiн на захiд, проходить землями, де здавна сидять руськi люди, минає високi Карпати, спускається в долину, де над швидкою рiчкою стоїть Ужгород, їде понад Тисою, по праву руку якої живуть угри, обминувши гору Говерлу, замикає коло в Карпатах. Повертаючись до Києва, князь Володимир проходить землю радимичiв, що жили в межирiччi Днiпра й Десни, над Сожем i Iпуттю, - в час борнi з Ярополком ця земля вiдкололась вiд Київського столу. З радимичами не довелось проливати кровi - на рiчцi Пiщанi, де їх здибали переднi полки Володимира, якi вiв воєвода Вовчий Хвiст, вони враз вдали спини. - Радимичi вiд вовчого хвоста тiкають, - смiявся князь Володимир, почувши про втечу. I радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичiв, - вiдколи iснують город Київ i земля радимичiв, мiж ними завжди були злагода й мир, смута пiшла в руськi землi й захитала древнi покони - нехай же довiку живе тепер мир у городах i племенах Русi! Повернувшись на короткий час пiсля того до Києва, Володимир вирушає в землю в'ятичiв, що також перестали платити дань Київському столу в час бранi з Ярополком. Це був похiд на самий край тодiшнього свiту - в полунощнi землi, до рiк Оки й Угри, городiв Неринська, Колтеська, Тешилова. Князь Володимир ходив туди не сам, на помiч київському князевi вирушив з Новгорода з великим вiйськом воєвода - посадник князя Добриня, що вiв з собою воїв полунощних земель, новгородцiв, весь, чудь, - разом вони скорили в'ятичiв. Князь Володимир збирає в Неринську воєвод i бояр, мужiв лiпших i старцiв. - Пощо, люди, вiдступили, вiдмовились платити Києву дань? - запитує вiн. Суворi, одягнутi в теплi кожухи й опашнi, з ликовим черев'ям на ногах, бородатi мужi мовчать, важко передихують. - Чи думаєте, люди, про Русь? - Ми були й завжди будемо тiльки з Руссю, - виходить нарештi наперед один муж i вклоняється Володимиру, - але живемо на українi, тут i там у нас вороги - чорнi булгари, хозари; Київ далеко, помочi мало... Гiрку правду чує в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усi князi допреже дбали про україни, думали й про В'ятську землю, Ярополк забув про них - не до того було славолюбному князевi! А полунощним i схiдним землям Русi справдi важко, пiд боком у них - чорнi булгари, хозари, печенiги, за Iтилем-рiкою блукають невiдомi орди, - сувора В'ятська земля, важко в нiй жити людям. - Мужi в'ятськi! - каже Володимир. - Як i древнi князi, берегтиму землю вашу, не допущу до неї нi булгарина, нi хозара, дань дам помiрну. - Великий княже! - вiдповiдають в'ятичi. - Будемо тобi вiднинi служити вiрно, по правдi. I вже одразу думає Володимир вирушати на булгар i хозар, щоб дiйти згоди й з ними, укласти мир. Але в цей час приїжджають гiнцi з Києва, князь Володимир одержує вiсть, що межi Русi переступили ятвяги* (*Ятвяги - плем'я над Захiдним Бугом.). Князь Володимир доходить до Києва, поповнює свою дружину, їде з нею на ятвягiв, наголову розбиває їхнє воїнство, - Чого пiшли на Русь, воєводи? - запитує вiн. Довге мовчання, воєводи й бояри ятвязькi стоять, похиливши голови. I що запитувати в них - носять вони нiмецькi мечi, разом з ними вдирались на Русь рицарi iмператора Оттона, варязькi дружини, слiдом iшли священики папи. - Руськi люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, маємо своєї доста, - каже князь Володимир. - Що краще, воєводи, - брань чи мир мiж сусiдами? Вони кладуть на землю мечi, присягаються своїми суворими богами. Аж тодi iде князь Володимир до Iтиля-рiки, зупиняється недалеко вiд Булгара, укладає мир з булгарами, каган їхнiй, а разом i всi боїли присягають: - Але не буде мiж нами миру, тодi камiнь почне плавати, а хмiль тонути... Князь Володимир спускається по Iтилю-рiцi, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела* (*Саркел - столиця Хозарiї.), там його зустрiчає багато хозар, що покинули мечi, випасають худобу, торгують. У степах над Iтилем-рiкою князь Володимир бачив на гарячих пiсках слiди множества кiнських копит; там, - розповiдають йому тепер купцi-хозари, що ходять за Джурджанське море, - над рiками Iртишем, Яїком, Ембою, в роздоллi степiв i долин зiбралися величезнi орди половцiв* (*Похiд половцiв на Русь почався в XI столiттi.), огузiв, кимакiв, але поки що не ворогують з сусiдами, не беруться до зброї. - Покладаюсь на вас, - каже хозарам князь Володимир, - стережiть Iтиль-рiку, будьте Русi добрими сусiдами. - Княже Володимире, - низько вклоняються хозари, - одвiку й довiку були й будемо друзями русiв, волiємо торгувати з вами. Проминувши Хозарiю, князь Володимир їде до берегiв Джурджанського моря, зупиняється в передгiр'ях Кавказу - там Ширван, Грузiя, Абхазiя, держава Шахвiрменiв одбивали хвилi сельджукiв, що виходили з глибин Азiї, загрожуючи всiм цим землям i навiть багдадським халiфам, в передгiр'ї мiж Кавказом i Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь Святослав. Не як завойовник, а як дбайливий, ретельний господар пройшов князь Володимир з дружиною цей важкий шлях. Над Iтилем-рiкою, Джурджанським i Сурозьким морями було спокiйно, звiдти нiхто не загрожував Русi, князь Володимир спочиває з дружиною в городi руському Тмутараканi, переправившись на лодiях через Боспор Кiмерiйський* (*Боспор Кiмерiйський - Керченська протока.), знову сiдає на коня, рушає в Дике поле. Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським i самому князевi Володимиру пролити кров. Ворог цей - чотири печенiзькi орди, на чолi яких стояв хан Родман, один син його i кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив на булгар, в Хозарiю, до Кавказу, й ждали його над порогами - в полi й по Днiпру. Вони були певнi, що воїнство князя Володимира пролило багато кровi й витратило сили в походах, збирались, як це робили завжди, зненацька на нього налетiти. Князь Володимир упередив їх, далеко в полi його сторожа знайшла слiди печенiгiв, розтягнувшись широким пiвколом, воїнство посувалось у полi, щоб замкнути клiщi над порогами. Вої руськi побачили печенiгiв на свiтаннi бiля глибокої рiки (нинi цiєї рiки вже немає, а рiчище її називається Сухим Бродом), що, пробиваючи шлях до Днiпра, перерiзувала поле, печенiги на своїх рудих, низькорослих, але дуже швидких i витривалих конях з'явились на обрiї, мчали на руських воїв, намагаючись їх оточити. Проте печенiги не знали, що самi вони вже давно оточенi, руське воїнство зупинилось, стало пiшо, наставило щити, а поперед них, як колючi стiни, списи й мечi... В той же час десь далеко позад печенiгiв почувся дужий крик, там гудiла земля, множество воїв руських на конях летiли взап'ять печенiгам, бряжчали мечами й щитами. Бiй над рiкою тривав недовго, хан Родман з сином i ордами ледве пробився долиною на пiвнiч, день i нiч тiкав вiд смертi, на полi бою багато печенiгiв знайшли собi могилу, загинув тут i старий каган Куря, що вбив колись на островi Хортицi князя Святослава. Це була справедлива мста - хто вийняв меч супроти руських воїв i вбив їхнього князя, сам вiд меча загинув, нiхто його не поховав, не пом'янув добрим словом, ворони до бiлої костi виклювали тiло. Загинуло в бою над Сухим Бродом багато й руських воїв - ще й нинi там височать шiсть рядових могил - в них вони почивають. Був поранений у цьому бою й князь Володимир - у груди, трохи нижче вiд серця, - риндi, що пiдскочили до коня, ледь встигли пiдхопити його на руки... Тиждень пiсля того вої руськi стояли над порогами, цiлий тиждень дуже тiло князя боролось зi смертю. У Києвi нетерпляче ждали воїв, що ходили в далекi землi. Вiд гiнцiв, що на замилених конях прилiтали з поля й поспiшали на Гору, люди київськi знали, коли князь з дружиною стояв над Iтилем-рiкою, рушив на Кавказ, повернувся в гирло Днiпра, минув Бiлий город, Переволок на Сулi, Переяслав... 2 I от дими поповзли в небо недалеко вiд Києва, пiзнiше на обрiї встали стовпи рудої куряви - то йшло, наближалось до Днiпра воїнство князя Володимира. Київ радiсно зустрiчав своїх воїв. Коли вiд лiвого берега Днiпра попливли до Почайни заранi приготованi лодiї, т