ам зiбрались Гора, передграддя, Подол, Оболонь, на городницях гучно стогнали мiдянi била, далеко над Днiпром линув багатоголосий шум. Попереду всiх стояли в золотом i срiблом шитих платнах, з гривнами й чепами на шиях i грудях бояри, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни й огнищани, вся знать Гори - з жонами й дiтьми, посерединi ж їх жона Володимира Рогнiда з синами й дочкою. Далi за ними й скрiзь на кручах товпились, налiзали один на одного, штовхались кузнецi, гончарi, кожум'яки, сiдельники й простi ницi люди, смерди. - Їдуть, їдуть! - кричали в натовпi. - Он вершники на конях перепливають Днiпро, он нашi отроки з Оболонi, он їде в лодiї сам князь. - Слава! Слава князевi Володимиру! Слава! - кричали, шумiли бояри й мужi, щосили дзвенiли била на городницях стiн, бiлою хмарою в ясному небi ширяли сполоханi голуби. Коли князь Володимир вискочив з лодiї на берег, його враз оточили бояри, пiдiйшла з дiтьми Рогнiда, обняла, поцiлувала, але одразу ж i одступила - вся Гора вiтала князя. Не одного князя зустрiчав Київ, з лодiй виходили вої - отцi, брати, сини множества людей, що зiбрались тут, скрiзь на березi, на пiсках, у верболозах чулись збудженi голоси, крики радостi й щастя. Тим часом князь у супроводi старшої дружини рушив угору Боричевим узвозом, над ними маяли наволоченi барвистi стяги всiх земель Русi, дзвенiли цимбали, пищали сопiлi, глухо били накри* (*Накри - барабани.), з князем iшла його родина, бояри, мужi, вої, за ними, збиваючи куряву, сунув весь київський люд. Похiд зупинився бiля требища, недалеко вiд стiни, там уже палали вогнища, в темних одягах стояли жерцi, ревла худоба. Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився на дерев'яних, темних вiд часу богiв земель, на яких грав вiдсвiт полум'я. Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина. На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей, вiд яких вiн мав скласти жертву, i здивувався. Близько стояла його родина, вся старша дружина, тисяцькi, кiлька старцiв градських, але мало було бояр, мужiв лiпших i нарочитих, якi тiльки-но зустрiчали воїнство над Почайною, - усi вони пiшли далi, ген аж до стiн Гори. "Дивно поводиться боярство, - промайнула думка в князя, - зустрiчають з ласкою, а стоять з опаскою..." Проте зараз не доводилось про це думати. Люди, вої, старшини ждали, перед богами вже гоготiли вогнища, жерцi тягнули священних тварин. Князь Володимир високо пiднiс руки й почав давню молитву пращурiв: - Боги! Ви дарували нам перемогу на бранях, дякуємо вам, боги, за велику помiч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русi, за це славимо й молимось вам, боги! I за ним усi люди повторювали: - Славимо й молимось вам, боги! 3 Теплий очаг рiдного дому, - у вечiрню годину вої, що повернулись з походу, сiдали в тiсному колi своїх родин, поминали мертвих i молились за жявих. Князь Володимир, як i всi його люди, зустрiвся з родиною бiля очага - в стравницi, там жали його жона Рогнiда й дiти, там, - вiрив вiн, - незримо витали душi пращурiв. Переступивши порiг стравницi, вiн наблизився до Рогнiди. Лiта, що проминули вiдтодi, коли приїхала вона з города Полотська в Київ, зробили своє - обличчя її зберiгало теплоту, привабу, але сивина вже прошивала лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих колись очах з'явились смуток i печаль. - Ти чого плачеш, Рогнiдо? - Вiд радостi, що тебе бачу, княже... - вона торкалась руками його плечей, грудей. - Чула, знаю, що на бранi був поранений. - Що згадувати? - посмiхнувся вiн. - Подряпало трохи, нинi здоровий. - Не говори так, не говори, Володимире! Твої ж воєводи розповiдали, що поранений був тгяжко, пiд саме серце, я душею тут чула, як страждав. I чому ти, муже, завжди в бiй iдеш першим, просто на спис?! Князь Володимир аж засварився: - Всує слухаєш ти воєвод, Рогнiдо! Якщо рана загоїлась, її вже немає... Не сумуй, не печалься, цiлий нинi, такий, як i був. - Поглядаючи на синiв, вiн додав: - А йти попереду моїх воїв мушу, так робили отцi мої, так робитиму й я. На бранi я не токмо князь, а й воїн. До нього пiдходили дiти - невисокий, бiлявий, схожий очима й лицем на матiр Вишеслав; дужий, кремезний, неговiркий Ярослав; стрункий, темний волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята Всеволод i Iзяслав, наймолодшi, зовсiм ще юнi, Святослав i Брячеслав. З дiтьми разом ступив до Володимира й Святополк, син Ярополкiв, - жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь Володимир i Рогнiда ростили його як i дiтей своїх, проте важко було приручити, викликати чулiсть у серцi хлопця. Пiдiйшовши зараз до князя, вiн вклонився йому, спiдлоба зиркнув, швидко одступив назад. Мiж синами не було Позвiзда. Князь знав, що минулої зими в городi прокотився мор* (*Мор - епiдемiя хвороби.), вiд якого той i помер. Але по покону мертвих не годилось згадувати - їхнi душi витали тут, у стравницi, над очагом. Останньою пiдiйшла до батька дочка Предслава - бiлява красуня з голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвiздом померла й сестра її Горислава. - Не сумуй, не плач, Предславо! - цiлуючи дочку, прошепотiв їй на вухо Володимир. - Я привiз тобi подарунок - зелене намисто з Тмутараканi. Кормилиця Амма, що стала за цi лiта справжньою бабусею й навiть згорбилась, також пiдiйшла до князя, низько йому вклонилась. Над очагом вставав i викочувався в широкий горлатий комин димок, на гарячому золотистому жару догорала жертва, - князь Володимир i вся його родина в мовчаннi стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу. Потiм усi сiли за стiл - князь i княгиня на покутi, дiти по обидвi руки вiд них. Як приємно пiсля далекої дороги покласти стомленi, важкi руки на стiл, бачити перед собою знайомi й саме через це якiсь незвичайнi рiднi обличчя, збудженi, теплi очi жони й дiтей, поринати в тишу отчого дому, яку порушує тiльки цвiркун. Князь Володимир був цього вечора задоволений, щасливий. У стравницi темнiло. Амма принесла й поставила на столi срiбнi свiчники з восковими прозорими свiчами. Вечеряли, як велiв покон, у мовчаннi. I нiкому з них не хотiлось залишати цього куточка, де на жертовнику дотлiвав жар, було тепло й захисно, пiсля довгих днiв i лiт зiбралася нарештi вся родина... Князь Володимир замислився, повiдав жонi й дiтям про далекi походи. Далi прийшла нiч - не в полi, де вiє рiзкий вiтер, вгорi мерехтять зорi, а пiд опоною - тверда холодна земля, - нi, князь Володимир сидiв у теплiй спочивальнi, поруч була Рогнiда, за розчиненим вiкном у мiсячному сяйвi блищало плесо Днiпра, десь здалеку-здалеку долiтала журна, спокiйна, схожа на хвилю пiсня. - Аж не вiриться, що я тут, дома, бачу Київ, Днiпро, тебе, дiтей, - вирвалось у Володимира. - Дома, дома, дома! - прошепотiла Рогнiда, поклавши руки на його плечi. - Як виросли й змужнiли нашi дiти! Ярослав i Мстислав - богатирi. Святослав, Всеволод i Брячеслав - краснi лицем, а Предслава чудова - вона нагадала менi Полотськ i тебе, Рогнiдо! Її зiгрiли цi слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулi днi. - Добрi дiти в нас, Володимире, все робила, як ти велiв, були в них наставники, вчили їздити на конi, володiти мечем... Он Мстислав день i нiч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Києвi перший... - Добре, дуже добре! - задоволене посмiхнувся Володимир. - А є дiти, що книжну мудрiсть осягають, читають харатiї князiв давнiх, написанi руськими словесами, мають книжицi заморськi. Он Ярослав знає грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, якої й назви не вимовлю. - Вельми мудрi, бачу, в мене сини, батьковi не пара, - нахмурився Володимир, - сам вiд баби своєї Ольги навчений токмо рєзам* (*Рєзи (вiд слова рiзати) - найдревнiшi руськi лiтери, що рiзались на дошках.) руським та ще трохи грамотi грецькiй... Щоб не завезли нам у терем якоїсь латинянської хворi. - О нi, не завезуть, - заперечила Рогнiда, - за всiм дивлюсь, стережусь, пильную... - А я вже твою вдачу знаю, - промовив Володимир. - Ти й справдi була доброю господинею дому, дбайливою матiр'ю для дiтей, княгинею на Київському столi. Вона ждала, як i багато лiт до цього, ще якогось, одного тiльки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав. - Спасибi тобi, муже, - сказала Рогнiда, - так, я берегла наш дiм, доглядала дiтей, думала й про те, що робиться на Горi. Важко менi було часом, Володимире, дуже важко... - Важко? - вiн поклав руку на її плече. - Ти чогось не договорюєш? Чому ж тобi було важко? За вiкном було видно залитi зеленкуватим мiсячним сяйвом тереми й будiвлi, чорну стiну, воїв нiчної сторожi, що, спираючись на списи, стояли бiля блискучих мiдяних бил. - Ти мовчиш, Рогнiдо! Що, знову якась хула? - Муже мiй, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, маємо синiв, тиша в нашому домi й мир мiж нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злi люди. Ти робиш праве дiло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князiв, великий государ Русi, всi це знають. Його розчулили й пiднесли цi слова Рогнiди. - Так що ж менi нинi Гора? - вирвалось у Володимира. - Ти могутнiй i дужий, - вiдповiла Рогнiда, - але дужа й могутня такожде Гора. - У чому, в чому її сила? - Коли ти виїжджав з Києва, вони думали не про Русь, а про себе, все собi й собi... - Я знав це, Рогнiдо, але не боявся - в Києвi сидить моя жона-княгиня. - Ти з своїми воями проливав кров у землях Русi, а вони тiльки й ждуть, щоб ти їм дав землi. Володимир засмiявся: - Та хiба ж я не знаю Гори?! Що робити - без неї не можу жити, вона пiдпирає мене, але мушу такожде дбати й про землi, де є свої князi, воєводи й бояри. I землям цим доводиться, Рогнiдо, нелегко, за багато лiт я пройшов Русь з кiнця в кiнець, усi землi дадуть менi що можуть, але хочуть мати й своє, в кожнiй землi є свiй суд i правда, свої закони й покони, кожна молиться своїм богам. Он, - вiн показав очима на требище за стiною, - стоять боги всiх земель, я молюсь їм, вони бережуть мене... - Я тiльки жона твоя i не все розумiю, Володимире. Тодi скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Київ нинi не моляться нашим богам? Обличчя Володимира стало суворим. - Бачив нинi, так. Гора не молиться моїм богам, богам Русi. - Християни вони. - Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир. - Християни вiрять у бога отця, сина, святого духа... Слухай, Рогнiдо, вся Русь нинi не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самi бажають. Перун чи Христос - хiба не однаково? - Вони не тiльки моляться, а багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що бог освячує їхнi багатства, а убогому дає рай на небi... Не розумiю, не розумiю, чому в християн є якась сила. Володимир допитливо й з глузливою посмiшкою подивився на неї. - Я справдi багато лiт провiв у походах i не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка? Обличчя в Рогнiди було суворе, на ньому виразно окреслювались у мiсячному промiннi великi очi. - Я вiрую, - твердо промовила вона, - в богiв моїх отцiв - Єдина й Тора, вiрую такожде i в твоїх богiв Перуна й Дажбога... Ти - моє серце, душа й вiра... - Прости, - поклав на її плече свою руку Володимир. - Менi дуже боляче, Рогнiдо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вiрю в тебе. Наша вiра, наш закон, наша сила переможуть усе. - Але вони не вiрять нам, вони їздять у Константинополь, ромеї їдуть сюди, ти ворогуєш з Горою, а вона шукає друзiв i помочi за морем, у Вiзантiї. - Отепер я почув те, що найбiльше мене турбує, - сказав Володимир. - Ти сказала правду, Рогнiдо. Вiн встав i пiдiйшов до вiкна. Пiднялася з крiсла, пiшла слiдом за ним i Рогнiда. За вiкном було видно двори Гори, темнi тереми, стiну, а за нею Подол, води Днiпра, луги й лiси потойбiч, небо з усiєю його красою - великим жовтавим мiсяцем, кволi жаринки зiр. - Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи людям Русi, пройшов її з кiнця в кiнець возз'єднав, устроїв. Дивлячись перед собою, вiн, либонь, пригадував далекi походи, гостинцi в полi, вогнi на могилах, тупiт копит. - Я берiг старий закон i покон, стерiг вiру отцiв, але немає нiчого незрушного в свiтi. Прийде час, i я змiню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шукає нової, iної вiри. Притулившись до плеча Володимира, Рогнiда слухала його слова, й спокiй сходив у її душу, вона любила мужа свого - суворого, рiшучого, дужого, - тiльки не вмiла цього сказати - що слова, тiльки серце може вiдповiсти серцю! - Ось чому, - говорив Володимир, - чую брань велику, бачу множество кровi, горе безлiчi людей. Не тут, не на Горi й не на полi цьому, вирiшується майбутнє Русi - ми, руськi люди, такi, як є, ми сваримось, вмiємо й миритись, ми мiцнi й дужi, о, якi ми мiцнi, Рогнiдо... Але ми не однi, багато ворогiв оточують Русь, я пройшов її всю, робив що мiг, нинi мушу йти в новий похiд... - У новий похiд? - Так, у новий i останнiй похiд, Рогнiдо, проти ворогiв Русi. 4 Вовчий Хвiст - права рука князя Володимира, головний його воєвода. Повернувшись з далекого походу, вiн не може, як усi, одразу йти додому, до пiзнього вечора приймає з-за Днiпра дружину, вже потемному радиться з князем. I от нарештi свiй терем за високим частоколом, воєводу зустрiчає жона Павма, дiти, у свiтлицях пахне медом i живицею. Вовчий Хвiст стає на колiна перед образом Христа. Вiн привiз подарунки - жонi оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутараканi, дочкам - узороччя, оздоби, синам - пояси з набором, кривi ножi, чоботи. Що було ще в одному мiху, який Вовчий Хвiст сам зняв з воза, внiс у терем i сховав пiд ложем, нiхто не знав - то вже дiло його, воєводи. А тодi, потемному, до терема почали заходити й гостi - сусiди-бояри, кiлька мужiв - далеких родичiв воєводи, ключар Гори Воротислав. Сiли до столу, де жарко палали свiчi. Павма поставила мед, ол, всякi страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим. - Далеко ходили, воєводо, - говорив Воротислав, - ми вже тут очi прогледiли, вуха прослухали, вас дожидаючись. - Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усiма нами i в один час заходить, але де Iтиль-рiка, а де Тмутаракань! I невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю. - Що князь, що княгиня - однаковi, - засмiявся Воротислав. - Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпiлись вiд Рогнiди. - А що? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Сувора, грiзна? - Не те слово сказав, - вiдповiв Воротислав, - тiльки про княжий стiл дбає, мужа свого, дiтей, а нам нiчого, самi мусимо все взяти, вирвати... Проте нинi цьому кiнець - князь повернувся, з ним будемо мати дiло. Скажи краще, як там у землях? - Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичi й в'ятичi уклали ряд, у Тмутараканi тиша... - Воєводо Вовчий Хвiст! - за всiх сказав Воротислав. - Не про те запитуємо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир? - У отця свого пiшов, утверждає в землях старий закон i покон, молиться всiм богам, обiцяє захищати їх своєю дружиною, дань дає легку й помiрну. - Аз лiсами, землями, рiками, iже маємо там? - Волю дає князь землям, ви, каже, самi господарi, самi чините суд, управу, правду... - Щедрий наш князь, та не для нас, - шумiли за столом. - Старий закон i покон то вже нехай, цупко тримаються землi за своїх богiв, але ряди треба писати по закону новому. Ви, воєводи, либонь, взяли своє в землях... - Анi шеляга! - навiть перехрестився Вовчий Хвiст. - Мовчи! - засмiявся Воротислав. - Де брать, там i дань, i ми не заперечуємо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже нi в червенськi городи, нi до радимичiв чи в'ятичiв, де i Ольга, i Святослав дали нам у пожалування городи й землi... Чуєш, Вовчий Хвiст, ми також були колись воєводами, сотружалися, мечi носили. Нинi ж боярами стали, старцями... Що ж нам - вiддати те, що належить? Знову ж, аще дає Володимир дань легку землям, чим думає платити дружинi, за якi грошi куватиме мечi й щити? Пожалування нашi iдуть во пса мiсто, мусимо самi тримати дружину... Ой забуває князь Володимир, хто його пiдпирає, на чому стоїть Київський стiл... Боярство й воєводи - то сила! Усi вони були на доброму пiдпитку, але Вовчий Хвiст, що сам майже не пив, розумiв, бачив - бояри тiльки переказують свої думи, мрiї. Тодi вже вiн запитав: - А як у вас, бояри, що чути тут, на Горi? Давно не був вдома, в далеких походах тiльки й думок було, що про Київ, оцi стiни, тереми... Любо тут, дуже любо, воєводи! За столом почулось веселе, з смiшком: - А вже що любо, то любо... Чуден город наш Київ, аще князь про нас забуває, самi про себе дбаємо, у Полянськiй, Сiверськiй, Древлянськiй, та й Уличськiй, i Тиверськiй землях, ми, господарi, бога не забуваємо, а вiн печеться про нас... - За море їздите? - I самi їздимо, i гостей у Києвi тьма. Пiди до Почайни й на Подол - гречин на гречинi, ми їм, вони - нам. Християни ж i вони, i ми... Може ж, хоч Христос благословить i освятить нашi добра?! Вовчий Хвiст в усi очi дивився на сп'янiлих бояр. - I тут, у Києвi, - говорили за столом, - i в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русi нашу вiру, бо то є закон i покон... Ти, воєводо, пiдеш з нами? - Мислить князь Володимир iти до Дунаю, - сказав Вовчий Хвiст: Як не сп'янiли бояри, а замислились, засичали: - Невже знову думає почати брань з ромеями? Чуєш, воєводо, нинi не тi часи. Вiзантiї нам не одолiти. I вже забуяло, закипiло. - Дуже зарано старiється наш князь. А втiм, не дивно, аще тримається старого, сам стар буде. I нехай. Є сини княжi в городi Києвi, не робочичi, а iстиннi, княжого роду... - Тихо, бояри, - промовив Вовчий Хвiст, - великий шум пiдняли, ще почують. Воротислав знахабнiв, не таївся: - А коли б хтось i почув, - хiба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со чадами, а такожде i за сина Ярополкового, iстинного князя Святополка?! Пiзно пiшли гостi Вовчого Хвоста - за дворищем цокотiли посохи, стихли. У свiтлицi стало порожньо. Павма прибрала стiл, загасила свiчi. Бiля ложа стояв воєвода - вiн витяг мiх, привезений з далекого походу, перебирав диргеми, динари, драхми, - золото, як жовтий струмок, текло пiд його рукою. 5 Тепер уже нiхто й нiзащо не пiзнав би Малушу. Шiстдесят лiт для людського вiку, либонь, не так уже й багато, але важке життя випало дiвчинi з Любеча, надто дорогою цiною платила вона за нього. Тоненька, сухорлява, з посивiлим волоссям на скронях, смаглявим висхлим обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з єдиною згадкою про молодiсть - виразними карими очима, - хто подумав би, що ця жiнка була колись швидкою, жвавою, веселою, допитливою дiвчиною-ключницею Малушею?! Старi люди пiшли з життя, новi її не знали, вона давно вмерла для всього свiту. Проте свiт не помирав для Малушi, їй було не байдуже, що робиться в городi Києвi, в землях, по всiй Русi, допитувалась у кожного i в усiх, як живе, що робить, де i в яких землях буває одна людина - син її Володимир. Вона знала, коли князь Володимир пiшов з дружиною в червенськi городи, в землi радимичiв i в'ятичiв, на чорних булгар, а там - до Джурджанського моря, на самий кiнець Русi, знала вона й те, що доля скрiзь судила князевi перемогу, - втiм, хто ж цього у городi Києвi не знав?! Материнське серце завжди однакове. Того, що повiдали люди, Малушi було мало. Їй хотiлось знати, як князь воює, чи не торкнулась ворожа стрiла його тiла, як Володимир їсть, спить? Якби можна було, вона б встала пiзньої ночi, пiшла босонiж по колючiй травi в степу до могили, пiд якою син ночує, сiла б у головах, щоб вiн не бачив i не чув, сидiла до самого ранку, а там пiднялась би легкою хмаринкою й линула, линула б слiдом за ним i всiм вiйськом. I вона справдi знала про князя Володимира набагато бiльше, нiж iншi, - з ним у походах iшов, берiг, час вiд часу повертаючись до Києва, все повiдав про нього той, з ким доля не судила Малушi подiлити радостi й щастя життя, - їх так мало було i в самої Малушi, - але хто прийняв, як власне горе й муку, її нещастя, бiль, кривду, - княжий гридень Тур. От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила воїна, що йшов у травах, а помiтивши Малушу, рушив до неї. - Добрий вечiр, Малушо! Як же ти змiнилась! - Добрий вечiр i тобi, Туре, - вiдповiла Малуша, - але ми змiнилися обоє. Вони сiли на кручi над Почайною, позад них синiй туман повивав луки, в ньому плавали кущi верболозу, перед очима згасали води Днiпра. - Як дивно! - промовила Малуша й так повела плечима, неначе в неї по спинi пробiг холодок. - Адже нинi вечiр Купала, а сидимо ми на тому ж мiсцi, де колись зустрiла Святослава... Хоч нi, Днiпро рiже й рiже кручу, те мiсце тепер ген там, пiд водою. - Не тiльки Днiпро рiже кручi, все минуле давно пiд водою. Це було й усе, що сказали про себе Тур i Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обоє - старi, їх життя закiнчувалось, старий сивоусий Тур i лiтня жiнка в черничому одязi - в них не було щастя, тепер вони й поготiв його не ждали. Але в них було одно - Тур служив гриднем у сина Малушi князя Володимира й мiг про нього оповiдати днi й ночi, вона слухала та й слухала б про сина - хоч i до кiнця вiку. - Нинi твердо сидить Володимир на столi, - впевнено й гордо говорив Тур. - Усi землi Русi пiдкоряються йому, дають дань городу Києву, багатий нинi князь київський, має мiцну дружину, багатi i його воєводи... - А чи вiрно служать вони йому? - замислилась Малуша. - Адже Гора... - Вiн знає, - тихо вiдповiв Тур, - i не всiм вiрить... Важко йому жити, та що поробиш?! Швидко темнiло. Удалинi запалились вогнi, долинула давня пiсня: Iде Купало, несе немало: меди i жито, прирост, присип; славим Купала, не спим до рана, не спи, дiвчино, юнак не спить!.. - Над порогами на наше воїнство напали печенiги, мiж ними був i каган Куря, убiйник князя Святослава, - згадував Тур. - Ой боже! А ви ж йому помстились? - одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в нiй прокинувся голос її предкiв, жадоба справедливої помсти: око за око, смерть за смерть. - Вої нашi помстилися: вони вбили кагана Курю. - Дяка богу! Тепер душi Святославовiй буде легше, - перехрестилась Малуша. - У тому бойовищi був поранений i Володимир - у груди, нижче серця. Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала. - Цiлий тиждень лежав вiн без пам'ятi, i я нi на крок не вiдходив вiд нього, поїв, кормив, клав до рани трави... Однiєї ночi йому було особливо важко, вiн весь горiв, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував i змочував чоло... Вогнiв на лузi запалювалось усе бiльше й бiльше, пiснi лунали вже скрiзь, у гаях i кущах над Почайною чулись веселi, збудженi голоси. - Була мiсячна нiч, видно, як удень, - повiв далi Тур. - Князь Володимир лежав неспокiйний, з заплющеними очима. I раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його голос. - Мамо! Де ж ти?.." Тур замовк. - I що? - запитала Малуша голосом, що тремтiв вiд хвилювання. - А я вже й сказав, - вiдповiв Тур. - Вiн думає про тебе, згадує, любить, а в ту нiч, коли покликав, либонь, побачив увi снi, заспокоївся, заснув... Щастя матерi! Так, цього короткого повiдання Тура було досить, щоб серце Малушi сповнилось щастям. - А ти, Туре, - запитала тодi вона, - непошкоджений, цiлий? - Що я? - засмiявся гридень. - Мене вже нi меч, нi спис не бере... Захищаючи князя, втратив тiльки два пальцi правицi. В промiннi мiсяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями. - Боже, боже! Калiка! А ти ж щось принiс з походу? - Я?! - вiн щиро здивувався. - О нi, Малушо, великi скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також i боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русi, як скелi, нас же, воїв, - множество. Ми - пiсок на березi Днiпра. - Так що ж тобi? - вирвалось з одчаєм у Малушi. - А що ж менi робити?! - байдуже й спокiйно вiдповiв Тур. - Калiка-гридень князевi непотрiбен... Лишився тiльки рай, та й до нього далеко... У Малушi на очах заблищали сльози. - Це ж я винна в усьому, Туре! - Нi, - одразу ж заперечив вiн. - Нi ти, нi я - нiхто в цьому не винен. Ми робили тiльки те, що мали робити. I я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нинi я не гридень, але князь Володимир допоможе менi, я можу, - так велiв князь, - взяти собi, як i всi старi вої, шмат землi пiд двiр, древа на хижу... Так я, либонь, i зроблю, - вiн показав на крутий схил гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю покрiвлю, молитимусь... - Тур засмiявся, але це був невеселий смiх. - I житиму я, либонь, краще, нiж князь, бо оця днiпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смертi, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо? РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Князь Володимир немарне говорив Рогнiдi про свою тривогу - устроївши Русь, вiн дивиться на захiд, думає про двi iмперiї, якi загрожують рiднiй землi, - про Вiзантiю й Нiмеччину. Вiн не тiльки думає, а дiє, не дає навiть перепочити дружинi, не спочиває як слiд i сам, сiдає на коня, вирушає на полудень, в землi тиверцiв i уличiв, зупиняється на березi Дунаю. Це були днi, коли, власне кажучи, вирiшувалась доля руського й болгарського народiв, - з високої кручi князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де вiд самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритiв, за ними лежала розiрвана навпiл, загарбана ромеями Болгарiя. Чутка про те, що руськi вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це i в Болгарськiй землi - в Переяславцi, Доростолi, Тутраканi, Розградi. Кiлька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишенi голоси. - Хто ви, люди? - запитує сторожа в берегах. - Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовляє з цими людьми. - Не маємо сили, княже, не вiдаємо, чия є Болгарiя - наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дiтей... Прийми нас на Руську землю, княже. I йдуть цi знедоленi люди в руськi землi, до руських людей, якi завжди були й будуть їм братами. Через Дунай перепливають на човнах i добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Нiч, на столi горить свiча. Вододимир приймає в своєму наметi. - Чого прийшли до мене, болгари? - Єпископ єсмь доростольський, Неофiт, - каже старий, сивобородий, надзвичайно блiдий чоловiк, на грудях якого висить срiбний чеп з хрестом, - до тебе прийшов з усiм клiром своїм. Князь Володимир дивиться на єпископа. - Отче, не розумiю тебе, - одверто каже вiн. - Я - руський князь, язичник, ти - християнин, єпископ болгарський... - Але ти i я такожде, княже, люди... Була Болгарiя, - вiн показує на пiдняту завiсу намету, де видно Дунай, береги, кiлька вогникiв на далеких кручах, - нинi немає її - ромейська неволя... - По блiдому обличчю єпископа пробiгає квола посмiшка. - Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втiк вiд ромеїв i кесаря Бориса патрiарх Дамiан, я ж був священиком у нього i разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руськi люди справедливi, нинi ми молимось за вiчний спокiй князя Святослава. Дивнi теплi почуття викликають цi слова єпископа в серцi Володимира. - Коли пiшов звiдси князь Святослав, життя в Болгарiї зовсiм не стало... Iмператори ромеїв прокляли патрiарха Дамiана - так вiн i помер, нинi ми проклятi, нас гонять... - У вас є iнший патрiарх, своя церква. - Митрополит севастiйський, що сидить у Средцi у комiта Аарона, служить патрiарху константинопольському - вiн не отець нам. - А митрополит кесаря Романа? Єпископ Неофiт не вiдповiв на питання князя Володимира, а тiльки смутно похитав головою. - Кесар Роман - недостойний онук Симеона, вiн приїхав до нас з Великого палацу. Немає Болгарiї, немає кесаря - сироти ми, княже, тому й просимо - вiзьми нас на Русь! Нi, в Болгарiї князю Володимиру немає до кого пiти й нi на кого спертись - вiн велить тиверцям i уличам твердо стояти на берегах Дунаю, стерегти землю, сам повертається до Києва. 2 З лiта в лiто i вiд дня в новий день комiт Самуїл готувався до битви з Вiзантiєю. Вiн знав, що ця битва буде останньою, вирiшальною i що пiсля неї Болгарiя або з'єднає всi свої племена й роди, стане великою, єдиною, якою була при Симеонi, або ж буде розiрвана, опиниться в неволi. Втiм, дужий, свободолюбивий Самуїл не вiрив, не припускав навiть думки, що Болгарiя може впасти в цiй борнi. Тисячi й тисячi болгар готовi були за першим його покликом взяти луки й мечi, до Самуїла йшли i йшли тисячi слов'ян - втiкачiв з Пелопоннеса, Фракiї, Македонiї, придунайської долини, до нього тiкали вiрмени, грузини, араби, яких iмператори гнали з рiдних земель i садили в фемах Вiзантiї. Про боротьбу Болгарiї знав, її пiдтримував i тогочасний свiт: Угорщина посилала в Болгарiю своїх послiв i радо приймала послiв Болгарiї в себе, нiмецький iмператор обiцяв Болгарiї допомогу в боротьбi з iмператорами ромеїв. I це не дивно - взаємини мiж двома iмперiями, що однаково прагнули владувати в свiтi, чимдалi гострiшали, i через знатних вiрмен, що тiкали з Вiзантiї, Болгарiя зв'язана була з далекою Вiрменiєю, до Охриди навiдувались благовiсники - єпископи римського папи. Єдиним мiсцем, куди не звертав своїх очей Самуїл, була, либонь, Русь, землi за Дунаєм, але для цього були свої глибокi причини. У Болгарiї достеменно знали, чому, за чиє золото, з якою метою приходив сюди князь Святослав: вiн не поневолював болгар, не брав з них данi, не забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбiв давнiх каганiв, а, навпаки, залишив Борису корону й скарби, разом з болгарами пiшов проти Вiзантiї, бився з Iоанном Цимiсхiєм на рiвнинi за Родопами й тримав облогу в Доростолi, заради майбутнього Русi й Болгарiї, уклавши мир з Цимiсхiєм, рушив на Русь, де й загинув у порогах... Але якщо колись межi Болгарiї й Русi сходились на Дунаї, то нинi вся придунайська долина й уся Пiвденна Болгарiя аж до Руського моря була поневолена ромеями, мiж Болгарiєю й Руссю виросла стiна. На пiвнiч вiд Охриди серед гiр височить гора, яку люди й досi називають горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-iмператор збирав своїх боляр i боїлiв, коли хотiв радитись з ними перед новим походом. Це - чудове мiсце, там з високих полонин видно Пологи на пiвночi, Овче Поле за Вардаром на сходi, Преспу на пiвднi, Гомор на заходi - гори та й гори, ущелини, рiки, темнi лiси, хмари, що повзуть i повзуть схилами. Самуїл любив цю гору, не раз залишав Охриду, прямував з невеликою дружиною ущелиною Чорного Дрина на пiвнiч, бiля Струга звертав праворуч, пiднiмався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище й вище, доїжджав до полонин гори Симеона. У вечiрнi години тут панували тиша й спокiй, повiтря було таке чисте, що аж свiтилось, навкруг, нiби на чотi, стояли гори, велике багряне сонце опускалось за Гомор, а ген за ним пломенiли води Адрiатичного моря. - Дивись! Дивись! - говорив Самуїл сину своєму Гавриїлу. - Яка красна наша Болгарiя... Клянись, клянись завжди її любити, а буде потреба - життя вiддати за неї. Iмператор Василь розумiє, яка загроза нависла над Вiзантiєю. Якщо iмперiя не витримає боротьбу з Самуїлом, на Вiзантiю пiде Русь, слiдом за ними рушать Угорщина, Чехiя, Польща, Нiмецька iмперiя, Мала Азiя. I Василь жене до своїх легiонiв усе чоловiче населення фем, витрачає останнiй динар, щоб озброїти, одягнути й нагодувати легiони, вiн пiде на будь-яку жертву, аби купити мир з iншими землями, обiдравши весь Великий палац, збирає дари й посилає василiкiв у Кведлiнбург, Грузiю, Вiрменiю, в городи Iталiї, щоб обдурити, приспати сусiдiв. Iмператор не вiрить своїм полководцям i тому оголошує, що сам поведе вiйсько проти Самуїла. Закiнчивши всi збори, вiн велить покликати до себе диякона Льва, що вiдомий у Константинополi як добрий iсторик - вiн записував подвиги Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, за що одержав вiд останнього срiбну чорнильницю. - Ти, дияконе, пiдеш зi мною в похiд проти мiсян* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари (гр.).) i, надiюсь, достойно опишеш перемогу ромейського воїнства. Диякон Лев - немолодий уже, сивий чоловiк у темному чернечому одязi, з горбатим носом i довгими темними вусами - низько вклоняється iмператору Василевi, - сидячи на конi, вiн їздив уже взап'ять за померлими iмператорами, що ж, вiн згоден супроводжувати ще й iмператора Василя. Iмператор Василь вiв свої легiони не туди, де сидiли комiт Самуїл i кесар Роман, не на Охриду й Скопле, - нi, рiвним шляхом, що веде з Константинополя на Аркадiополь, на Адрiанополь, клiсурами в Родопах, а далi до древньої столицi Симеона Средця посуваються його легiони. Здається, що iмператор робить божевiльний крок, - по лiву руку в нього залишаються всi головнi сили Самуїла, якi можуть прорватись у Фракiю й пiдступити до самого Константинополя, попереду в нього - неприступнi пасма гiр, де тiльки в одному мiсцi - крiзь Трояновi ворота - можна пробитись на пiвнiч, бiля цих ворiт i скрiзь праворуч стоїть, як це достеменно вiдомо Василевi, вiйсько Аарона. Але iмператор Василь веде своє вiйсько далi й далi, минає зруйновану Цимiсхiєм Преславу, прямує долиною рiки Топольницi, наближається до Троянових ворiт. Що ж трапилось? Важка хода легiонiв збуджує луну в горах, полки iмператора Василя, що то пiдiймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усiх гiр i полонин, з високих стiн Трояна, якi перерiзують гори й долини, з ворiт, якi охороняють вiйська комiта Аарона... Стiни мовчать, Трояновi ворота вiдчиненi, бiля них немає воїв, i легiони iмператора Василя, як бурхлива рiка, вливаються в них, прямують на Средець. Невiдомо, як це сталось, але вiйська iмператора Василя переможно iдуть на пiвнiч, близько вже й Средець, а коли вiн упаде, тодi легiонам Василя вiдкриється шлях i на захiд, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з пiвночi вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж вiд Сопунi й Ларисси рушать iншi, свiжi легiони. Проте тиша вiйни пiдступна й Зрадлива. Якщо в повiтрi не свистять ворожi стрiли - десь вої готовi їх пустити; не дзвенить меч, але вiн уже напевно вийнятий з пiхов, - легiони iмператора, що посувались у безмов'ї далi й далi на пiвнiч, навiть лякала ця тиша. Тiльки iмператор Василь не вiдчував тривоги - попереду й позаду важким кроком посувались таксiархiї* (*Таксiархiя - тисяча воїв.) пiхоти, банди фем* (*Банди фем - вiйсько з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава iмператора були в повнiй безпецi. Пiсля кiлькох днiв походу iмператор вирiшив навiть дати перепочинок своїм воям, прагнув спочити пiсля довгого перебування в сiдлi й сам. Щоб знайти придатне мiсце й розбити табiр, наперед виїхали мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри.): табiр належало розташувати в такому мiсцi, де б божественнiй особi iмператора не мiг загрожувати ворог, слiд подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, - таким куточком виявилась долина бiля фортецi Стопонiона. Тiльки мiнсуратори зупинилися в цiй долинi, туди почали доходити тисячi оплiтiв, списоносцiв, стрiльцiв, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками. До вечора табiр був готовий, шатро iмператора, над яким маяли знамена iмперiї, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксiархiї. Iмператор Василь дуже добре провiв цю нiч, - пив, їв, розмовляв з своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався. Пiзньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетiла, впала i розсипалась перед самим табором слiпучо-бiла зоря. Диякон Лев, що був у цей час у шатрi iмператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав: - Ця зоря вiщує тобi перемогу, як i та, що впала на троянську рать тодi, коли Пандар цiлився з лука в Менелая... Диякон Лев говорив так, впевнений, що iмператор Василь не знав iсторiї грекiв, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейцi розбили й погнали троянську рать. I саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закiнчив: - Так впаде до твоїх нiг, божественний василевсе, Болгарiя i її комiти. Iмператор посмiхнувся - йому сподобались слова диякона Льва. Нiч проминула спокiйно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), що охороняли табiр, не чули в долинi й горах нi голосу, нi крику, вранцi пiсля доброго снiдання воїнство й обоз рушили далi. I раптом, тiльки всi вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лiсiв i гiр порушив брязкiт зброї, свист стрiл, крики людей. Нiхто не бачив i не знав, як це сталось, але з усiх бокiв посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксiархiї й банди кинулись урозтiч, безсмертнi враз стали смертниками й мертвими, добре, що кiлька полкiв етерiї - i то не з грекiв, а з вiрмен, - оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу iмператора i так допомогли йому втекти. I, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сiв на неосiдланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетiв туди, куди бажав кiнь, все вище й вище в гори. Там, на полонинi, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свiй одяг, полiз у глибокi кишенi. "Дяка богу, - подумав вiн, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срiбну чорнильницю й перо, подарованi йому ще Цимiсхiєм, - що моя зброя вцiлiла й я сам ще живий..." Вiдчуваючи себе на шпилi гори в повнiй безпецi, диякон Лев сiв на поваленому бурею деревi, замислився й написав: "Мiсяни напали на наше вiйсько, множество побили, захопили царське шатро зi скарбами й весь обоз. У той час i я сам, що описую це лихо, на жаль, був бiля государя як диякон..." Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтiла, бо знизу долетiв шум битви. "Тодi-бо занiмiли стопи мої, - згадав вiн i записав смутнi рядки з псалтиря, - i я б став жертвою скiфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велiв їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Iнше ж вiйсько ледь встигало тiкати вiд ворожої навали через несходимi гори, втратило всю кiнноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Iсторiя. - СПб., 1820. - Кн. 10. - Розд. 8.) Це були, мабуть, останнi рядки, а через те й щирi, правдивi, якими диякон Лев закiнчив свою iсторiю... Ми принаймнi не знаємо, щоб вiн пiсля цього щось писав. 3 Двадцять лiт комiт Самуїл боровся з Вiзантiєю, вiв супроти ромейських легiонiв воїв, якi тiльки вчора орали землю, пасли овець на гiрських полонинах, бачив муку, смерть цих людей i однаково не скорявся долi, кликав i вiв на брань з ворогами новi загони. Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч вiн був тiльки сином комiта, не шукав власної слави, жив як простий воїн, усе своє життя провiв у сiдлi. Самуїл Шишман бачив смерть свого отця, вiд ворожої руки загинули брати його Давид i Мойсей, проте вiн не пiдкорився долi, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вiрив, що разом з ним переможе ромеїв. I вони перемагали ромеїв. Сидячи в Охридi, Самуїл боровся з Вiзантiєю на заходi, Аарон, що сидiв у Средцi, мав пiд своєю рукою Схiдну Болгарiю, - разом вони були дужi, незборнi, разом могли визволити рiдну землю... Самуїл знав, коли iмператор Василь вирушив з легiонами своїми в Родопи, проминув Преславу й став наближатись до Троянових ворiт, був певен, що ромеї не пройдуть цих ворiт, бо їх стерегли кращi полки Аарона, сам же вiн з своїми