полками стояв у цей час над рiкою Струмою, на перевалах, бiля Рили, Радомира, щоб загородити шлях ромеям, якщо вони завернуть вiд Троянових ворiт. Проте трапилось неймовiрне - легiони iмператора Василя проминули Трояновi ворота, рушили понад Iскером на Средець, дiйшли до фортецi Стопонiона. Самуїл не розумiв, як це сталось, боявся, що вiйська Аарона не стримали ворожої навали, пролили бiля Троянових ворiт багато кровi й вiдступили, i тому чимдужче поспiшав на помiч брату. Страшний i безжальний був удар Самуїла бiля фортецi Стопонiона, розлюченi болгари перебили безлiч кiнноти й пiшого вiйська, захопили навiть шатро iмператора Василя, в якому були всi його регалiї. Самуїл стояв у цьому шатрi, дивився на регалiї, взяв зi столу й став читати листи до iмператора Василя, написанi знайомою рукою... Спочатку Самуїл не повiрив своїм очам, нi, це, либонь, не та рука... Мов вихор, летiв у горах Родопських Самуїл, високi скелi й темнi ущелини зустрiчали й проводжали його, чорне обличчя було в Шишмана. З ним разом мчали боляри й боїли, по праву руку скакав на конi син Гавриїл, попереду i слiдом за ними їхала численна дружина, - так вони далеко обминули Витош, опинились на околицях Средця. Але у Средцi в палацi Самуїл не застав брата Аарона, тут був тiльки син його Iоанн, батько ж його й жона були нiбито в новому палацi в Розметаницi. Самуїл Шишман знав, що має статись у Розметаницi, вiн не хотiв, щоб син Гавриїл був свiдком його розмови з Аароном, а, крiм того, хотiв, щоб хтось з рiдних людей стерiг у Средцi сина Аарона Iоанна. Через це вiн сказав синовi: - Ти залишаєшся в Средцi разом з моїми воями, жди мене тут i стережи як зiницю ока Iоанна. - А чому стерегти? - запитав Гавриїл. - Я тобi пiзнiше про все скажу, сину! У Розметаницi Самуїл ледь застиг Аарона, - той збирався нiбито їхати в Средець, але запряженi, навантаженi всяким добром колимаги, якi стояли серед двору, свiдчили, що вiн збирався їхати зовсiм в iнший бiк. Блiдий, без кровинки в обличчi, говорив Самуїл з Аароном. - Що ж, брате, ти замислив? I чи брат ти менi пiсля цього? - Не вiдаю, про що ти говориш, - вдаючи, що вiн нiчого не розумiє, вiдповiв Аарон. - Не вiдаєш? Тодi читай! I Самуїл вийняв з кишенi, дав Аарону грамоту на пергаментi... Аарон узяв її, почав читати, але одразу ж випустив з рук... Це була написана ним самим грамота до Василя, в якiй вiн дякував iмператору за те, що той визнав його царем Болгарiї i згоден вiддати за сина Аарона Iоанна сестру свою Анну, у кiнцi ж грамоти Аарон писав, що згоден вiдкрити легiонам Трояновi ворота... - Прочитав? - запитав його тодi Самуїл. - Не розумiю! - крикнув Аарон. Самуїл болiсно засмiявся: - Не розумiєш, як ця грамота потрапила до мене... Вiдповiм: ти думав, що будеш сватом iмператора ромеїв i царем болгар, але забув, що болгари не хотять мати над собою iмператорiв ромеїв, а тебе царем своїм... Горе Болгарiї й горе нам, Шишманам, бо ти - старший з синiв Миколи Шишмана - зганьбив чесне iм'я батька твого Миколи, матерi Рейсами й братiв своїх... - Брате Самуїле! - впав Аарон на колiна. - То є правда, я писав цю грамоту, не знав, що творю, - винна жона моя, митрополит севастiйський, що приїжджав до мене вiд iмператорiв... Я й так покараний, iмператори й їхнiй митрополит мене обдурили, скривдили... - Чим же тебе обдурили iмператори i митрополит? - Митрополит привiз у жони сину моєму Iоанну не сестру iмператорiв Анну, а якусь гулящу дiвку з Константинополя, за що ми її вбили, а митрополита спалили... Змилуйся, брате! - Нi, вiднинi ти менi вже не брат, - суворо промовив Самуїл i звернувся до своїх боляр i боїлiв: - Як будете судити зрадникiв Болгарiї Аарона, жону його, сина?.. - Да приймуть смерть! - пролунала одностайна вiдповiдь. Вої схопили Аарона й повели в двiр, де вже стояла зв'язана жона Варвара. А в цей час у Средцi Гавриїл довго розмовляв з своїм двоюрiдним братом Iоанном, який говорив, що боїться, аби не покарали батька, пожалiв його, велiв осiдлати двох коней, виїхав з Iоанном за город... Блiдий, переляканий Iоанн попрощався з Гавриїлом, як з братом, обняв, поцiлував. - Їдь швидше! - велiв Гавриїл. I Iоанн ударив коня, помчав у гори. Гавриїл не знав i не мiг знати, що промине багато лiт i цей його брат у злобi своїй уб'є його, жону, ослiпить сина... 4 Iмператору Василевi важко було отямитись пiсля поразки в Родопах - чорний вiд страху повернувся вiн звiдти до Константинополя, висох, ходив як тiнь, вночi йому снились i снились ущелина в горах, мечi болгар, кров. Проте не тiльки болгар боявся тепер василевс Вiзантiї, вiн нагадував звiра, якого заганяють у пастку, навкруг нього й iмперiї затягувався зашморг. У Малiй Азiї був розбитий Вард Склiр - вiн сидiв у в'язницi арабських емiрiв, - перемiг Вард Фока. Вард Фока ждав... Тепер це вже був не чернець з Хiосу, - доместик схол, призначений самим iмператором Василем, полководець, що перемiг лютого ворога iмперiї Склiра, небiж вбитого iмператора Никифора Фоки мав право на найвищу нагороду, хотiв повернутись до Константинополя, стати на чолi всiх вiйськ iмперiї, зайняти мiсце в синклiтi. Може бути, що Вард Фока вдовольнився б цим, може, став би вiрно служити iмператору Василевi та ще був би коханцем Феофано - матерi iмператора, - це ж вона, як знав Вард, вирвала його з келiї монастиря, вона, як вiдчував Вард, ждала його в столицi. Але марно сподiвався Вард Фока - iмператор Василь розумiє, кого вiн випустив з неволi, i тому не тiльки не дозволяє йому приїхати до Константинополя, а уперто, i то не раз, велить залишатись у Малiй Азiї, стояти на сторожi непокiрних земель, мечем iмперiї висiти над Вiрменiєю, Грузiєю, створювати загрозу арабським емiрам, багдадському халiфату. I сталось те, що повинно було статись, - Варда Фоку оточують найбагатшi особи iмперiї, що втекли з Константинополя, служили Склiру, а нинi служать йому, вони, жадаючи помститить Василевi, пiдбурюють його йти з легiонами на Константинополь, сам Вард Фока налагоджує добрi стосунки з Вiрменiєю й Грузiєю, з арабськими емiрами Мартирополя, Амiди й Хорбота, з багдадськими халiфами. У Вiрменiї в будинку Євстафiя Мелаїна - родича Никифора Фоки - збираються вiзантiйськi динати, вiрменськi iшхани, вони урочисто проголошують Варда Фоку iмператором Вiзантiї, вiн одягає корону, червоне корзно. Пiд рукою Варда кращi легiони iмперiї, десять тисяч грузин, яких мепет-мепе Давид за проханням iмператора Василя й матерi його Феофано посилав колись Варду Фоцi, щоб розбити Склiра й тим допомогти iмператору Василевi, - цi самi десять тисяч грузин за наказом Давида будуть служити Варду Фоцi, щоб iти на Константинополь, скинути з трону Василя... Вард Фока знає, що боротьба з Константинополем буде нелегка, розумiє, що покладатись на своїх спiльникiв - арабiв, грузин i вiрмен - не доводиться: якщо вiн стане iмператором Вiзантiї, тi одразу перекинуться до ворогiв, за спиною в нього лишається ще один iмператор - Вард Склiр, що сидить у в'язницi. Вiн домовляється з емiрами, що хоче мати Склiра полководцем, запрошує його до себе, починає переговори, але так i не закiнчує їх - кидає Варда Склiра i брата його, патрикiя Петра, у в'язницю. А тодi Вард Фока вирушає на пiвнiч, до столицi, - перед ним Сiрiя й Месопотамiя, Коломея й Каппадокiя, Пафлагонiя й Оптiмати - багато фем iмперiї але там нiхто не стане супроти Фоки, навпаки, до нього приєднаються новi легiони, з пiвдня на Константинополь наступає грiзна, страшна, гаряча, як аравiйськi вiтри, сила... Втративши батька, двох братiв, покаравши власним мечем зрадника Аарона, комiт Самуїл уже нiкому не вiрить, вiн покладається тiльки на себе й воїнство. Вiн знає, що iмперiя переживає важкi днi, йому вiдомо, що Вард Фока оголосив себе у далекiй Вiзантiї iмператором i збирається в похiд на Константинополь. I Самуїл вирушає проти Вiзантiї - пiсля розгрому воїнства iмператора Василя бiля Средця болгари виходять з Родопiв, стоять недалеко вiд Адрiанополя, загрожують столицi iмперiї, сам Самуїл веде свої полки на захiд, бере городи Драч i Леш на березi Адрiатичного моря, повертає на пiвдень, захоплює Вер, переходить рiку Вардар, з'являється на околицях Сопунi, над Егейським морем. Так ще один меч нависає над Константинополем, меч Пiвночi, вал з полудня йде проти валу з пiвночi, а коли вони зiллються - впаде Константинополь, загине Вiзантiя. Уночi на небi з'являється комета, вона висить над обрiєм, нагадуючи гострий спис з довгим i широким хвостом. У Константинополi на стiнах будинкiв i на гробницях чиясь невiдома рука пише: "Вгорi комета палить свiт, внизу ромеїв нищить комiт..." Чорна хмара збирається й на заходi - у Пiвденнiй Iталiї Вiзантiя має клаптик суходолу над Середземним морем - Апулiю й Калабрiю, але з пiвночi їм загрожує нiмецький iмператор Оттон, з пiвдня на цi феми налiтають i налiтають араби з острова Сiцiлiї. Кiльце замикається. Вiзантiя зi всiх бокiв оточена ворогами, вони наступають на неї, нiколи, нiколи ще iмперiя не переживала таких днiв, життя, iснування, майбутнє її висить на однiй тонкiй волосинцi. Тривога, неспокiй, страх охоплюють Константинополь. Мала Азiя починається одразу за Босфором - там веде легiони Вард Фока, загони болгар блукають бiля пiвнiчних околиць города, у Середземному морi - на Сiцiлiї, Крiтi, Кiпрi - чатують араби. Через те що Мала Азiя й пiвденнi феми Вiзантiї в Iталiї одрiзанi вiд столицi, а Еллада, Пелопоннес, Фракiя й Македонiя захопленi болгарами, в Константинополь припиняється довiз хлiба, починається голод, а слiдом за ним мори, хвороби. Населення столицi доведене до одчаю - крадiжки, грабунки, вбивства вiдбуваються тепер серед бiлого дня, iмператор Василь не залишає нiколи Великого палацу, безсмертнi день i нiч охороняють його. Єдиним куточком iмперiї, де в цей час спокiйно, є Клiмати - тiльки звiдти надходить до столицi хлiб, сiль, риба, вино. Але за Клiматами лежить Русь, крий боже, вона з'єднається з болгарами. Комета все висить у небi, над Константинополем прокочуються смалкi, гарячi вiтри, на кладовища везуть i везуть мертвих, живi не знають, що з ними буде завтра. Невiдома рука пише далi й далi на пам'ятниках i гробницях : "Меч роздiляє, на жаль, єдинi колись родини й членiв їх, батько хоче вбити своїх синiв, вони ж бруднять свої руки батькiвською кров'ю, i, горе нам, горе, брат пiдносить сокиру над грудьми свого ж брата... А ти, город василевсiв, Вiзантiон, скажи, до чого ти дiйшов - город щастя в минулому, город нещастя нинi?! Чому сталось так, що ти тремтиш щоденно? Чи не буде, зрештою, так, що поваляться твої ж пiдмурки? Адже дiти, якi виростали в твоїх обiймах, однi стали здобиччю меча в битвах, iншi залишили свої палаци й довiку змушенi жити, затаївши подих, на пустельних островах, в ущелинах i мiж скелями... Затьмарилось сонце, зник блиск мiсяця... ...Бачу безумну юрбу синiв Амалiка, що зупиняє на кожному кроцi мандрiвникiв, вириває у голодного останнiй шматок хлiба, забирає все майно, чую стогiн i плач чоловiкiв, жiнок i дiтей, що пiдносять д'горi свої руки... ...Бачу те, що хвилює мене до слiз, - ниви, що потрiскались вiд страхiтливої посухи, колос, що зав'яв i поник, нiби вiн мертвий, ратаї ж, що схилились у трудах над землею, кажуть: "Загинула надiя, марно пропала наша праця, все загибає, все горить... Хто заплатить за нас всi борги? Хто годуватиме наших жон i дiтей? Хто вiддасть податки й iншi повинностi в казну кесареву? Нi, нiхто! Так чого ж ти ждеш, земле, вiзьми вже краще разом з порожнiм колосом i нас - ми не можемо далi терпiти голод, ми готовi, - краще вже швидкий кiнець..."* (*Вiршi Iоанна Геометра (грецький поет Х столiття)) 5 Сли iмператора Василя в Києвi? Це важко було зрозумiти - Днiпро скувала крига, снiгом засипало всi шляхи на захiд i полудень, що ведуть у Вiзантiю, але, незважаючи нi на що, василiки пробились крiзь морози й вiхоли, вони зупинились на Подолi в домi купця-гречина Феодора, просять Володимира говорити з ними. Князь призначив годину, щоб говорити з василiками, - в другий день тижня, на свiтаннi, в Золотiй палатi, велiв прийти туди небагатьом боярам i воєводам, мужам лiпшим i старцям, - князь не хотiв вiддавати слам якоїсь особливої шани: є, либонь, кричуща потреба в iмператорiв, якщо прислали слiв узимку, вiд ромеїв можна всього ждати. Так i було. У вiвторок задовго до свiтання князь вийшов з своїх покоїв у Золоту палату, там уже зiбрались покликанi ним воєводи, бояри, мужi, - у теремi було холоднувато, й вони одягли пiдбитi хутром чоботи, кожушки, - коли князь увiйшов, вони низько вклонились йому. Князь сiв на своєму столi пiд знаменами, мужi стали попiд стiнами, дворяни ходили й оправляли свiчi. Василiки зайшли до палати з острахом - у Константинополi вони наслухались багато жахiв про незнану Руську землю, але, побачивши невелике зборище людей, князя, що сидiв у простому темному платнi на помостi, посмiливiшали, попрямували один за одним до помосту, там стали в ряд, низько вклонились. - Вiд iмператорiв Васпля й Костянтина василiки, - через толковинiв почали вони, - прибули, щоб засвiдчити любов i дружбу межи нами... Як себе почуває князь Володимир i його родина? - Спасибi iмператорам Василевi й Костянтину за любов i дружбу, - вiдповiв Володимир, - скажiть їм, що я й моя родина почуваємо себе добре. Як же їхалось вам, василiки, в далекiй дорозi? - Дякуємо, княже, їхали ми швидко, й у твоїх землях приймали нас гостинно, але холодно нинi на Русi, мерзли вельми... Мерзли вони, правда, не тiльки в дорозi - сюди, в Золоту палату, з'явились у холодних одягах - темних шовкових рясах, хламидах, сандалiях, через що аж посинiли, тремтiли. - Що поробиш? - князь подивився на замерзлi вiкна. - Зима на Русi сувора, зла... У Константинополi, либонь, i зараз тепло? - Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче... Слуги, що прибули з василiками, внесли тим часом дари вiд iмператорiв, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя. Князь Володимир подякував за дари, проте розумiв, що не тiльки це привело в зимову пору до Києва слiв ромейських. Вони й самi почали: - Iмператори велiли сказати, що, утверждаючи ряди давнi, бажають любовi й дружби з Руссю. - Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Вiзантiєю. - Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землi Корсунськiй або в iнших городах над Понтом Евксiнським вчиниться брань i руський князь попросить у нас воїв, то iмператори дадуть йому скiльки треба, i нехай воює...* (*Василiки посилались на договiр Iгоря 945 року.) - Я читав ряди князiв наших, Русь нiколи не просила помочi в iмператорiв ромеїв. - Зате iмператор Василь просить нинi такої помочi в руського князя. - Iмператор Василь просить мене дати воїв? - Так, княже, iмператор Василь просить тебе дати йому в помiч шiсть тисяч воїв. - Для чого? Василiки розповiли, що в iмперiї неспокiйно, бо в Малiй Азiї пiдняли повстання й оголосили себе iмператорами небiж покiйного iмператора Никифора Вард i полководець Склiр. - Цi самозванцi-iмператори спираються на вiрмен i арабiв, вони ведуть на Константинополь тисячi грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт - Вiзантiї буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю. - Я вислухав вас, василiки, але не можу дати зараз вiдповiдi, мушу радитись з дружиною своєю, - сказав Володимир. Чи повiрив на цей раз князь Володимир василiкам ромеїв? Нi, вiн не вiрив їм, не мiг вiрити. Володимир розумiв, що над Вiзантiєю нависла смертельна загроза - поразка iмператора Василя в Малiй Азiї була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарiя - досить iскри в Малiй Азiї, i вона також встане, збере останнi свої сили, пiде проти Вiзантiї. Немає згоди в iмператора Василя й з нiмецькими iмператорами; якби вiн хоч трохи надiявся на Оттона, то не послав би своїх василiкiв до Києва; Нiмецька iмперiя притаїлась i жде, досить iмператору Василевi програти битву в Малiй Азiї, Оттон пiде на Константинополь, разом з ним рушать i роздеруть на шмаття Вiзантiю Угорщина, Чехiя, Польща. Коли б князь Володимир знав, що Болгарiя вже пiдводиться, збирає свої сили, починає з Вiзантiєю останню битву, коли б вiн знав, що Нiмеччина пiсля поразок у битвах з слов'янськими племенами над Варязьким морем i жорстоких боїв у Пiвденнiй Iталiї обливається й стiкає кров'ю, коли б вiн зрозумiв, що Польща, Чехiя, Угорщина тiльки й мрiють скинути ярмо Нiмецької iмперiї, вiн, маючи велику дружину й помiч усiх земель Русi, смiливо пiшов би до берегiв Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останнiй i рiшучий удар по Вiзантiї. Пiзнiше досить було йому кинути клич у землi, щоб руськi люди йшли проти Вiзантiї, i вони стали пiд його знамена, рушили на ромеїв, били їх i розбили. Слухаючи василiкiв iмператора Василя, князь Володимир стояв перед таємничим, невiдомим свiтом, у якому народжувались i зникали племена, землi, iмперiї, вiн однаково ненавидiв Схiдну Римську iмперiю i нову Нiмецьку iмперiю, перед ним були ворожi Схiд, Полудень, Захiд, у цьому тривожному, розбурханому морi вiн думав i дбав про Русь. Через це князь Володимир вирiшив утвердити мир i дружбу мiж Вiзантiєю й Руссю, але помочi давати їй не хотiв. Василiки пiшли. Бояри й воєводи, що були в Золотiй палатi, прикипiвши до вiкон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях. - Туго зараз iмператорам, аще доводиться серед зими посилати василiкiв у Русь, - хижо засмiявся Воротислав - верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Вiзантiї. - Як журавлi, витягають ноги з снiгу, захрясли. Бiда - зима! Ха-ха-ха!!! Князь Володимир посмiхнувся - суворий смiх у боярина, але справедливий, - ромеї захрясли, i не тiльки в Києвi - у себе, на батькiвщинi. У палатi потеплiшало - надихали люди, сонце вже встало з-за Днiпра, надворi мороз, а промiння любаве, грiє. - Так що ж скажемо василiкам, дружино моя? - запитав князь. Перший вийшов наперед i став перед князем той же Воротислав. - У кожному дiлi користь треба мати, - сказав вiн. - Iмператори думають про своє, руськi люди такожде дбають про себе... Ми, княже, дуже вже багато пролили кровi на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нiчого мечем не добились. Воєвода Вовчий Хвiст пiдтримав Воротислава: - I не можемо, не можемо, княже, iти на брань нинi... Золота палата шумiла, потоки рожевуватого промiння бились у стiни, грали на знаменах, доспiхах княжих. - То не дамо помочi iмператорам? - промовив князь. - Чому ж? - став суворим Воротислав. - Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з iмператорами, а не про брань. - Не розумiю, мужi мої, - здивувався Володимир. - Що ж єсть мир, а що брань? I тодi вже кiлька бояр i воєвод, перебиваючи один одного, з а чали: - На брань ходили князi Олег, Iгор, Святослав - i загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно... - Мудра була княгиня Ольга - не з дружиною їздила до Царгорода, а з мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж, хотiла по свойству стати родичкою iмператорiв. Князя Володимира болiсно вразили цi слова, - так, його баба Ольга, вiн достеменно знав це, бувши в Константинополi, хотiла й домагалась, аби iмператор дав у жони отцю його Святославу порфiрородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось - вiн народився не вiд царiвни, а вiд рабинi Малушi. Володимир вiдповiв боярам сердито, зло: - Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нiчого з куплею-продажем, не стала родичкою iмператорiв. - Так то ж худо, худо, княже... - почулись голоси. - А чому? Говорiть, мужi! I бояри, воєводи, мужi i говорили: - Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгуємо й будемо торгувати, без того не можемо жити. - Вона не домовилась про вiру, а подивись, княже, i в городi Києвi, i скрiзь по Русi повно християн... - Нашi боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас i тебе? - Життя многотрудне стало, княже, маємо землi, а йдуть вони супроти нас, маємо достатки, а кругом татьба. - Не токмо ми, а й ницi люди обертаються до Хрис-та - якщо не на землi, то на небi буде лiпше... Христос утверждає багатого й бiдного, перед ним усi рiвнi, а по смертi дасть рай. - Бачив я iкону грецьку, - гiрко посмiхнувся Володимир, - добро тим, що сидять одесну бога, горе тим, що в геєнi вогненнiй. - Суди справедливо, княже... Це була, власне, не перша така розмова з боярами й воєводами - князь Володимир сам бачив, знав, що старi закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогнi, не кладуть жертви, на Горi, в городi Києвi i скрiзь на Русi люди шукають нової вiри - багатий, щоб ствердити свої права, бiдний, щоб вiрити в будь-що, хоч i в рай. А хiба сам вiн не думав про це, коли ходив у далекi походи, спав просто неба, дивився на землю й таємниче небо, думав про себе й множество людей?! До нього й приходили благовiсники, проповiдники, вчителi iнших вiр: священики папи римського, мулли чорних булгар, що вiрили в Магомета, на руїнах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребi Iйохонаном Бен-Закаєм* (*Iйохонан Бен-Закай - син справедливостi (др.-євр.).), що всiляко хвалив i називав єдино справедливою свою вiру. Але князь Володимир неподiльно пов'язував у своїй уявi вiру з життям: нелюбi були йому благовiсники папи римського, що говорили про неминучу перемогу католикiв у всьому свiтi, гидкi ропати* (*Ропати (у чорних булгар) - мечетi.) булгарськi з обмиванням тiлес, де падали ниць перед невiдомим богом, крихка вiра в хозар, що блукають по всьому свiту. "Христос освячує державу, князя i бояр, ницих, всiх благословляє, обiцяє рай праведникам, пекло злим", - нi, немарно вiра ця гряде в свiтi, владно вступає й на Русь. - Я й дружина моя, - каже князь Володимир, - думали над тим, про що просять нас iмператори ромеїв, i дамо їм допомогу - шiсть тисяч воїв. Воєводи Гори задоволенi, це вони обiцяли князевi зiбрати, спорядити, дати коней i зброю воям. - Але, - продовжує князь, - даючи допомогу Вiзантiї, хочемо говорити й про нужди нашi та ще про те, аби мiж нами й iмперiєю були мир, любов, дружба, дондеже свiтить сонце. Василiки, схвильованi й пiдбадьоренi таким початком розмови, слухають толковинiв, що переказують слова князя. - Ми утверждаємо й вимагаємо, щоб iмператори твердо й несхитно блюли ряди колишнi. - Iмператори утверждають, - одноголосно сказали василiки. - За помiч нашу, яку даємо нинi, Вiзантiя мусить дати дань: по десять гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Києву. - Iмператори згоднi дати дань на воїв i городу Києву. - Мiй отець князь Святослав, - вiв далi князь Володимир, - уклав у Доростолi з iмператором Цимiсхiєм ряд, за яким i руськi, i ромейськi вої повиннi були залишити Болгарiю. Князь Святослав пiшов звiдти, чому ж акрити вашi нинi стоять на Дунаї? - Вiзантiя затрималась у Болгарiї, бо там повстання, земля воює з землею... - Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про своє. - Вiзантiя пiде з Болгарiї, - урочисто сказали василiки. Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинiв. - I про куплю нашу будемо говорити, - продовжив тодi князь Володимир, - нашi купцi мусять ходити до города Константинополя, як вашi ходять до Києва i всiх городiв Русi... Ви ж їх не пускаєте до города, замикаєте у Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по пiвста й не бiльше, ставите на їхнi товари свої цiни, а нам продаєте що хочете i по своїй цiнi. Чому? Нi, пишiть: руськi купцi у Вiзантiї, як i грецькi на Русi, їздять дозвiльне, мита не платять, ставлять цiни свої, купують що хотять, i в усьому помiч, приязненство, мiсячне* (*Мiсячне - утримання за мiсяць.) мають. Писцi рипiли гусячими перами, василiки мовчки стверджували свою згоду. - Ще хочу, - закiнчив князь Володимир, - аби Вiзантiя говорила з Руссю як рiвна з рiвними, а iмператори її з руськими князями такожде... Ми за такi мир, любов, дружбу... РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Князь Володимир держав своє слово - збирав воїв, готував їм коней, обоз, припас i зброю. Сльозами обливався Київ. Не хотiлось, дуже не хотiлось людям, якi вже так багато пролили власної кровi, знову iти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись iмператорам ромеїв. Але що знали цi люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дiтей i онукiв. Князь Володимир велить воям iти в далекий Константинополь, i вони пiдуть, щоб принести честь i славу. У цi днi нiби збiсився купець-гречин Феодор. Сам вiн - старий, немощний - ледь плентав ногами, проте ходив i ходив до князя, бував у теремах воєвод i бояр i приходив туди не з порожнiми руками... Особливо ж наполягав син купця Iоанн - цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям. У Києвi навiть говорили, що не Вiзантiя споряджає в дорогу руських воїв, а купець Феодор. Це була правда - вiн нiчого не шкодував для руського воїнства, а чи своє витрачав, чи iмператорське - хто мiг знати?! Довго думав князь над тим, кого поставити воєводою вiйська, кому вести тисячi? Воєводи й бояри Гори називали кiлькох тисяцьких - Слуду, Дарiя, Нежила, що, на їх думку, смiливо й достойно повели б руське вiйсько у Вiзантiю. Володимир уважно їх слухав, велiв швидше готувати в похiд дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе її воєвода Рубач. Це здивувало воєвод i бояр - воєвода Рубач, як це всi достеменно знали, був лютим ворогом Вiзантiї, ходив супроти ромеїв ще з князем Святославом, привiз до Києва його меч i щит, та й старий вiн був, слутий на одно око. Про все це воєводи й бояри, звичайно, сказали Володимиру. Але вiн не змiнив слова, старий Рубач став головним воєводою руського воїнства, що вирушало у Вiзантiю. Що керувало князем Володимиром, нiхто не вiдав: раз i другий увечерi Рубач приходив у княжi тереми, до пiзньої ночi сидiв у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий... У кiнцi мiсяця сiчня дружина, що мала вирушати до Вiзантiї, зiбралась бiля Перевесищанських ворiт. Перед нею був дуже далекий i важкий шлях, у чужу землю їхали кращi вої Русi, тут залишались їхнi жони, дiти. Вої рушили, затупотiли конi, зарипiли на свiжому снiжку полозки саней - довго, довго доведеться їм їхати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землi тиверцiв i уличiв, усю Болгарiю. Князь Володимир проводжав воїв, оточений боярами й воєводами, довго стояв на узлiссi, де починалось поле, серед якого рiвною стрiчкою тягнувся шлях на пiвдень. Многi й важкi думи хвилювали душу князя Володимира. У одвiчнiй борнi з Вiзантiєю вiн, як i давнi князi, блюдя Русь, по-новому стверджував любов i дружбу, посилав людей... Що ж готує їм доля? 2 Полки воєводи Рубача швидко подолали вiдстань мiж Києвом i землею уличiв, бiля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарiї путь їм перетинали гiрськi рiки, незабаром побачили стiни Константинополя. Але, крiм стiн, вої i не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали їх стратиги* (*Стратиги - полководцi.) що велiли одразу ж сiдати на хеландiї, якi стояли над берегом Золотого Рогу. Поспiшали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазiйському березi напроти Константинополя, з ним iшла величезна сила - легiони, що служили ранiше Варду Склiру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армiя вiрмен - кiнне й пiше вiйсько. Вард Фока розбив його на двi частини, одну з них, якою командували його брат Никифор i патрикiй Калокiр Дельфiн, поставив в Хрисополi* (*Хрисополь - нинi Скутарi.), сам, спираючись на легiони, якi очолював Лев Парсакутинський, зупинився на висотах Абiдоса* (*Абiдос - азiатський бiк Дарданелл.). Мав Фока й морськi сили - чимало кораблiв прийшло до нього з Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили iмператору Василевi, втекли з Золотого Рогу й приєднались до нього ще кiлька кораблiв, - всi вони стояли в протоках мiж Мармуровим i Середземним морями, готовi рушити звiдти на Константинополь. Пiзнього вечора руськi вої сiли на кораблi, нав'юченi були їхнi конi, скоро рушили, обминули пiвострiв, попрямували до протилежного берега Босфору. Цiєї ж ночi переправився на рiвнину перед Абiдосом i iмператор Василь з своїми легiонами, iншi легiони стали в долинi перед Хрисополем, - так iмператор Василь зiбрав на скелястих берегах Малої Азiї всi свої сили, зiйшовся вiч-на-вiч з Вардом Фокою. Уночi воєвода Рубач побачився з iмператором Вiзантiї Василем. Це була їхня перша й остання зустрiч. Добратись до iмператора було нелегко: стан його оточувало множество полкiв, бiля шатра iмператора стояли плече в плече етерiоти-безсмертнi, в шатрi було чимало вiйськових начальникiв. Воєвода Рубач, старшина якого лишилась за станом i який стояв тепер один, привiтав iмператора, вклонився йому. - Я чув про тебе, хоробрий воєводо, - почав Василь, - i хотiв би бiльше поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподiвано з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати. Воєвода єдиним своїм оком пильно дивився на iмператора, блiде, виснажене обличчя якого, сухi стиснутi уста, довга гостра борiдка, темний одяг нагадували священика чи ченця. - Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми почнемо її самi, своїми силами, тут - пiшо й кiнно, в морi - на кораблях... Ти ж, воєводо, сховаєшся в лiсi за нашим станом, комонно рушиш на поле бою, коли одержиш моє гасло... Полководцi зараз покажуть тобi, де ставити твої тисячi, вони ж визначають, куди i як нацiлити твiй удар. Ти зрозумiв, воєводо? Воєвода Рубач багато хотiв сказати iмператору ромеїв - як важко було його полкам добитись сюди, до берегiв Малої Азiї, якi надiї покладають нинi на Вiзантiю князь Володимир i руськi люди... - Я хотiв говорити з тобою, василевсе, вiд iменi руського князя про ряд, мир, дружбу, - каже воєвода. Але iмператоровi, видно, не до розмов - нiч гаряча, воєвода помiтив, що у василевса навiть тремтять руки. - Коли закiнчиться битва, запрошую тебе, воєводо, до Константинополя, там у Великому палацi будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро подякую твоїм воям. Квiтневий ранок. З узлiсся за Абiдосом видно голубi води Мармурового моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його лонi, зелений пiвострiв, на якому золотом блищали банi Софiї, височiли стiни, дахи теремiв, сади. Скрiзь було тихо - на землi, в морi; тiльки зграя воронiв з криком перетинала Босфор, ширяючи в повiтрi, прямувала до рiвнини за Абiдосом, бiля Хрисополя. Ворони летiли немарне - там, бiля Абiдоса, вже стали легiони, що переправились сюди з Константинополя, й тi, що прийшли сюди з пустель Малої Азiї, стан стояв проти стану й бiля Хрисополя, двi темнi армади кораблiв притаїлись у берегах Мармурового моря: одна у горловинi проток, ще одна - на виходi з Золотого Рогу й у чорних тiснинах Босфору. Бiй почався, тiльки сонце випливло iз-за далекого Перу, вiн почався бiля Абiдоса, швидко перекинувся до Хрисополя, iз Золотого Рогу й Босфору тодi ж випливли, як морськi чудища, й стали посуватись голубими водами Мармурового моря кораблi ромеїв. Наступало вiйсько iмператора Василя, полководцi його керувались старим i однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликi сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали вiдходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже бiльшими силами, i не з чола, а з бокiв i з спини, вдарити на них, нищити й убивати. Проте полководцi iмператора забували, що малоазiйськi вiйська ведуть такi ж, як i вони, ромейськi полководцi, що повтiкали з Константинополя й тепер пiдтримали Варда Фоку; переслiдуючи легiонерiв Василя, вони не кидались урозтiч за ними, а йшли єдиною фалангою, плече в плече, не даючи змоги вiйськам Василя бити їх з бокiв або ж зайти в спину, i самi не раз i не два, вiдступаючи, заманювали їх у засади. Так тривало кiлька годин - кров'ю щедро полилась земля бiля Абiдоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морi кораблi, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зiткнулись з кораблями Варда Фоки й почали їх палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню. I тодi, як це звичайно буває, почалося безумство бою - вiйська iмперiї й Варда Фоки, його полководцi, два iмператори - один з яких сидiв на Соломоновiм тронi в Константинополi i другий, що недавно одягнув корону у Вiрменiї, в домi Євстафiя Мелаїна, - всi вони розумiли, що перед ними одно - життя або смерть; тому, зiбравши всi сили, рушили - до загибелi або перемоги! В цьому останньому бою доля зрадила iмператоровi Василевi - кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на конi, сам вiв легiони, на чолi легiонiв їхав i Василь, легiони Фоки зломили вiйсько iмперiї; iмператор Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азiя мстилась iмперiї, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати iмператора Василя. Але помiч iмперiї йшла - у найстрашнiшу годину бойовища пiд Абiдосом з лiсiв за рiвниною вирвалось множество вершникiв, яких вiв одноокий, сивоусий, похилий вiком воєвода Рубач. Все сталось надзвичайно швидко - минули короткi хвилини, й руськi вої опинились близько вiд ратi Варда Фоки, ще якiсь хвилини - й вони врiзались у легiони; це була буря, що налетiла серед бiлого дня, грiм, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полi бою пiд Абiдосом, переможцi стали переможеними, переможенi стали єдиними господарями поля... Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легiони Фоки одбивались несамовито, майже двi тисячi руських воїв поклали голови на чужiй гарячiй землi, сам воєвода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня. Та хiба iмператор Василь думав про це? Сп'янiлий вiд кровi, захоплений перемогою, їхав вiн полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросi й кровi. Вiн велить тiло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списi в Константинополi. Їдучи далi, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокiра Дельфiна посадити на кiлок... А руськi вої? Це ж вони на цей раз врятували Вiзантiю, їм i тiльки їм мусить завдячувати iмператор-чернець тим, що зберiг корону й червонi сандалiї, втiк вiд смертi, живий. О, iмператор Василь не забуває про руських воїв, йому сповiстили, що їхнiй воєвода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полi бою, лежить двi тисячi їхнiх трупiв. Вiн забуває про ряд, укладений з руським князем, про запрошення воєводи Рубача до Константинополя, про все... - Я не хочу, аби руськi вої потрапили до Константинополя, - кривить губи iмператор Василь, - я не стану говорити з їхнiми воєводами... Переправити їх через Босфор, послати в Болгарiю... Я сказав усе. В Константинополь!. Воєвода Рубач прокинувся темної ночi, довго дивився на зорi, що глибоко й дуже кволо тлiли над ним, чув тупiт коней, голоси людей, довго думав i не мiг зрозумiти, що ж з ним сталось? - Люди, вої, де ж я? - хотiв крикнути вiн, але з уст його зiрвався ледве чутний шепiт. Саме цього шепоту хтось, либонь, i ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетiло: - Ми тут, воєводо... - Хто ви? - Безрук.. Щадило... - Дяка боговi! Де ж ми? Що сталось? - Ми, воєводо, чесно й з славою боролись пiд Хрисополем, перемогли вiйська Варда Фоки... - Скiльки полягло наших воїв? - Двi тисячi! - О боже, боже! Довге мовчання. - Тодi... я хочу говорити з iмператором Василем... Ми зробили що могли, нехай iмператор обiцяє... Везiть мене в Константинополь... - Ти, воєводо, був поранений у груди мiсяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор i послали в Болгарiю. Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нi чим було дихати, проте вiн усе перемiг, сказав: - Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж! - Ми далеко вiд нього, - долинула вiдповiдь, - нинi вночi проминули Адрiанополь, вранцi пiдемо на пiвнiч, у Родопи. - Почекайте! - промовив воєвода. - Мовчiть... Дайте менi тiльки води й вина... А я подумаю... Але воєвода не думав. Дiзнавшись про те, що сталось, вiн уже знав, що йому слiд робити, Рубач хотiв тiльки полежати в тишi, спочити, зiбрати сили. Коли почало свiтати, вiн нiбито прокинувся. - Мужi мої, вої! Посадiть мене! - сказав Рубач. - Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай! - Нi, я вже спочив, годi, i в дорогу вам треба рушати... Тому й посадiть! Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко вiддихуючи, дивився перед собою. У полi свiтало, вдалинi було видно стiни города, ближче - два шляхи, один з яких iшов до темних гiр, iнший - по долинi. - Пiзнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом супроти ромеїв i перемогли їх. Вiн помовчав, дихати йому було важче й важче. - А тепер слухайте, - повiв далi Рубач. - Ми зробили все, що могли... Ромеї зрадили нас, а тому iменем князiв Святослава й Володимира велю: завертайте вiд Родопiв, не йдiть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, iдiть i скажiть про все Володимиру-князевi... Отак i приходить смерть... Прощайте! Вiн хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Вої поклали його тiло на вiз i в сiрих туманах свiтанку завернули праворуч, до Дунаю... 3 На множество браней, захищаючи рiдну землю й людей її, ходила Русь, - лiтописець временних тих лiт, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому свiт i намагаючись пiдняти запону над майбутнiм, писав на пергаментi, що бранi були прежде отцiв наших, бранi будуть пiсля нас, свiт стоїть на бранi. Проте той же лiтописець i ми також знаємо, що, одбиваючи землi, ворогуючи з загарбниками, люди руськi завжди повертались з поля бою переможцями, нiколи не схиляли голiв перед ворогом. Тим-то подiї, що стались у далекому Абiдосi, у Вiзантiї, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний свiт - це ж руськi вої врятували Вiзантiю, це ж вони були переможцями на полi бою, але що зробила Вiзантiя з ними? Город Київ ждав з походу своїх воїв - там були отцi, сини, брати многих i многих киян: воєвод i бояр, ремiсничого передграддя, земельного Подолу, холопської Оболонi, - їх iшло багато на брань, всi вони були мiцнi, дужi, їх вела вперед звитяга й надiя. I вже в Києвi всi очi прогледiли, ждучи воїв з походу, - днi iдуть, тижнi, мiсяцi, а їх все немає й немає. Сторожа на стiнах стояла - дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не їхав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились нашi вої? Нарештi в Києвi почули, що вої iдуть додому, - їх бачили в землi уличiв i тиверцiв, за городом Пересiченим вони перейшли Днiстер, позад них лишився Гнилий Тiскот i Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росi. I тiльки одно дивувало киян - про воїв руських, якi повертаються з Вiзантiї до Києва, повiдають випадковi подорожани, купцi, заїжджi гостi, чому ж самi вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гiнцiв? Коли вої проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Київ вийшов за стiни, став над Червенським шляхом, ждав... Був пекучий, задушливий день. У небi нi хмаринки. Поле сяяло до самого обрiю. Тихо. Вгорi дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники. Руда хмаринка куряви встала на пiвднi, вона все росла й росла. Що ж сталось? Воїв руських iшло в похiд множество, вони їхали, мчали на баских конях, були мiцнi й дужi. Нинi в полi iдуть пiшо вої, на них убогi вретища, за ними не тягнеться на довгi поприща обоз, вони посуваються так повiльно. Напе