ред вийшли старцi градськi. - Стiйте! Вої зупинились i стояли, похиливши голови. - Хто ви? Чого йдете до города Києва? - Ми вої руськi, йдемо вiд города Константинополя, з походу... - З походу? А чого ж ви такi? Невже посрамили честь Руської землi? Де вашi воєводи й тисяцькi? Де знамено ваше? Наперед пройшли тисяцькi й сотеннi - на плечах своїх вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дiйшовши до натовпу, старшина стала. - Ми не посрамили Руської землi, несемо з собою прах воєводи нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отцi, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велiв князь i ви, але гречини нас обдурили, скривдили, пiсля бранi за Константинополем хотiли нас послати на болгар, не дали данi, розiрвали ряд... Люди мовчали. З небагатьох слiв, промовлених над корстою воєводи Рубача, всi зрозумiли, що сталось у далекiй Вiзантiї, не сором, а образа, гнiв, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отцi кинулись до синiв, жони до чоловiкiв, дiти до отцiв. А далi сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнiв, розпач i неймовiрне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого лiта, як скована льодами рiка, що рве береги й перепони... Вої, якi ходили в чужу далеку землю, й люди київськi, що так довго нетерпляче їх ждали, в мовчаннi посувались до города, дiйшли до стiн Гори, обминули їх, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок їх прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом воєводи Рубача. Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звiдти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кiлька.слуг. У вiкнах на верху терема на мить виткнулись i зникли обличчя купця та його сина Iоанна. - Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збудженi голоси. - Iди сюди, вiдповiдай за смерть людей наших! - Не ховайся, слуго iмператорiв! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь! - Iдiть, iдiть сюди, пси ромейськi!.. Натовп шумiв, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали вiд помсти. Одна iскрина, один удар - i вдарить блискавиця, люди київськi стояли бiля терема купця Феодора, але бачили перед собою всiх ромеїв, всiх iмператорiв, всю Вiзантiю, що вiки робила, а нинi ще раз содiяла їм кривду, зло, забрала життя рiдних, близьких людей. - Виходь, гречине, вiдповiдай за дiла Вiзантiї! I може бути, якби старий Феодор разом з сином Iоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих своїх дiяннях, схилили колiна перед корстою з прахом воєводи Рубача, може, все сталось би iнакше. Але купець з сином не вийшли до людей, велiли слугам брати рогатини, самi схопили топори... Гнiв людський був навальний, нищiвний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, - нi, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний бiль, - люди кинулись до стiн терема, навалились плечами на дубовi колоди - впали стiни, як гниле павутиння, трiснув, розсипався, впав, здiймаючи стовп куряви, терем, пiд руїнами його зник купець, син його Iоанн. - Смерть гречинам! - лунали крики. - На Вiзантiю! До князя, до князя Володимира! 4 Князя Володимира не було в цей час у Києвi - цiлий тиждень вiн сидiв у Роднi, де навкруг старої фортецi мiж Днiпром i Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стiни, вежi. Родня була тiльки останньою ланкою споруд i валiв, що ставились з пiвночi до пiвдня. Полянська земля, вся Русь тепер мiцно вiдгородилась вiд Дикого поля й Руського моря, звiдки все частiше виходили новi й новi орди, де, притаївшись, чатувала Вiзантiя. Там, у Роднi, князь Володимир одержав через гiнцiв вiсть про те, що трапилось з руським воїнством у Вiзантiї. Ця вiсть приголомшила його. Вiн велiв дружинi сiдлати коней, їхати додому. Увечерi шляхом, що вився над самим берегом Днiпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрiв його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, нiде не курiли димки, в передграддi чорнiли згаслi домницi* (*Домницi - древнi саморобнi печi-домни.). У цiй тишi конi пiднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипiли жеравцi, поволi опустився й упав на край валу мiст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях. Бiля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тiунiв - всi лiпшi й нарочитi мужi Гори. Коли князь пiшов на верх, вони посунули слiдом, збились у Золотiй палатi. Боярство й мужi одразу загомонiли: - Загинуло наше воїнство у Вiзантiї, княже! Горе велике у Києвi настало. - Чув уже, бояре й мужi, iстинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа. - Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живi, у городi неспокiйно, ждали тебе. Що було, що тiльки було! Весь Київ вийшов за стiни, щоб зустрiти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов i не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душi, адже не купець, а самi воїв у Константинополь посилали. - Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Києвi. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василiкiв ромеїв, ряд з iмператором клали, посилали воїв у Константинiв град. - I ти, княже! - Так, i я, - важко зiтхнув Володимир. Настала тиша. У палатi, вiкна в якiй були зачиненi, де жарко палали свiчi, збилось багато людей, важко, трудно дихати. - Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос. Князь Володимир, що сидiв похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палатi. - Вiдчинiть вiкна! - промовив вiн. Кiлька дворян кинулись до вiкон, розчинили їх. Десь на Горi вив пес. Вiйнуло свiжим повiтрям. - Запитуєте, що робити? - глибоко дихнувши, вiдповiв князь. - А що ж? Заутра велю поховати тiло воєводи Рубача... на Воздихальницi, де лежать князi, - вiн не посрамив Русi. - Пiдемо всi, поховаємо, княже! - зашумiли в палатi. - Усiм воям, що були в походi, - вiв далi князь, - велю дати пожалування: живi мусять жити, в мертвих є жони й дiти. - Не пошкодуємо, дамо, - пiдтримали князя бояри й мужi. - I ще кажу - не дозволю, не припущу, аби iмператори ромеїв так говорили з Руссю й зi мною, - вороги вони нам вiднинi. Тодi пiдвiвся боярин Воротислав. - Ти сказав правду, княже, - стиха почав вiн, - ганьба, що iмператори так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Iмператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзi нiмцi, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами. - Все вiд того, - встав боярин Iскусєв, - що польськi, чеськi й угорськi князi, нiмецькi iмператори - християни-латиняни, i закони в них новi, совершеннi, освячують право князя й боярина, бiдному також дають своє. Нашi ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, якi давно час змiнити. - Хто ми? - шумiла палата. - Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута? Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що вiн бачить перед собою єдинi очi, очi Гори - суворi, безжальнi, темнi. У миготливому промiннi свiчок йому привидiлись у цю хвилину ще однi очi, що також складались з очей множества людей Русi, - воїв, гриднiв, ремiсникiв, смердiв, - смутнi, невеселi, неспокiйнi, допитливi свiтло-сiрi очi. Не тiльки боярство, мужi Гори запитували нинi князя Володимира, ждали вiдповiдi, Русь зверталась до нього, i вiн запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?" Володимир устав. Суворий, рiшучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава i що мав карi материнськi очi, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужiв Гори, бачив же набагато далi, бiльше. - Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочаснiсть, хочу прозрiти й будуче наше... Рiдна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб устроїти й утвердити, велика, вiчна Русь, - у вiках бачу її славу. Володимир зупинився, бо вiд надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав. - Та ми, - повiв вiн далi, - i це я нинi бачу, знаю, - не острiв у безбрежному морi-окiянi, много земель, народiв, племен, як вiковiчнi хвилi, б'ється в береги нашi, з усiма мусимо разом жити. - Правда, княже, правда! - шумiла палата. - Але як жити далi, як тримати мир з свiтом? - запитував князь. - Нинi виникла в нас сварга з Вiзантiєю, i це не нова сварга; вiдколи iснує Русь i Вiзантiя, не було миру мiж нами, багато кровi пролили ми на бранях з нею, кiнця-краю їй не було й немає... Ви не сказали всього, мужi, я скажу за вас i за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам iмператори ромеїв i Вiзантiї, нинi говорю їм: iду на ви! - Пiдемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужi. - Веди, княже! Де ти, там i ми! - брались за крижi мечiв воєводи. Велике, священне почуття помсти керувало ними; руськi люди зараз були несхитнi, грiзнi, суворi до ворогiв своїх, як i колись, во днi князiв Олега, Iгоря, Святослава... Проте не тiльки помста стукала в їхнi серця нинi, нове владно входило в життя. По-новому треба було докiнчувати сваргу з Вiзантiєю. I це нове неминуче мусило прорватись у Золотiй палатi - наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, воєвод, що давно стали християнами. - Ти сказав правду, княже, - тихо сказав Воротислав, - i ми з тобою одностайнi! Але за чим i по що пiдемо ми до Вiзантiї?.. Мертвих не воскресити, загинули нашi люди навiки! Взяти дань? Нi, грецькi золотники нам не потрiбнi, самi маємо золото, срiбло, всякi добра. Взяти землi у Вiзантiї - так у нас i земель, i лiсiв, i рiк є доста. Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, - така вже нинi Гора, така й уся Русь. - Ми пiдемо за тобою, - вiв далi Воротислав, - бо є на свiтi Вiзантiя, але є й Русь, бо є в Константинополi iмператор, а в городi Києвi ти князь i наш василевс, бо вони хваляться своїми законами, а ми маємо свiй, руський покон, але бачимо, утверждаємо й новi закони. Чи так говорю, бояри й воєводи? - звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотiй палатi. - Так, боярине Воротиславе, так! - вiдповiла палата. - I про вiру, про християн скажи!.. - I про вiру, скажу, мужi, - закiнчив Воротислав. - Втiм, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!.. 5 Тiєї ночi князь Володимир не лягав спати. На якусь годину вiн зайшов до Рогнiди - їй, жонi своїй, хотiв повiдати думи, що бентежили його душу, не давали спати. Проте ця розмова тривала недовго. Їй важко було, либонь, зрозумiти, що хотiло вiд князя боярство, якi складнi думи тривожили Володимира, - Рогнiда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце... - Знову брань, - бiдкалась вона. - Як швидко проминули тиша й мир, як несподiвано все це сталось. Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала. - Покинь, Рогнiдо, - сказав суворо й навiть черство Володимир. - Не плач, до чого тут сльози? Iмператори ромеїв зганьбили честь київського князя, образили й зневажили всю Русь... О, княгиня Рогнiда одразу пiдняла голову. Честь мужа Володимира - це її честь, образа Русi - це i її образа. - Якщо так, - промовила Рогнiда й витерла на щоках сльози, - iди, муже мiй... - Мушу стати нарiвнi з iмператорами, - говорив Володимир, - а Русь поставити врiвень з Вiзантiєю. - Iди, муже мiй! - Мушу утвердити в Русi закон новий! - Утверждай, княже! - Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як i їду, Рогнiдо! - Вiрю, Володимире! Тим i живу! Я благословляю й молитимусь за тебе... Зорi пливли у вiчних своїх колах за вiкном, вiти дерев на чотi стояли за стiнами, бiля грудей Володимира билось рiдне йому серце, в цю годину ночi, в цю хвилину вони тiльки вдвох мусили одверто, щиро говорити - Рогнiда ж сказала йому всю свою правду. I князь Володимир нiбито сказав їй усе - так, знову похiд, знову брань, розлука... Бiля Перевесищанських ворiт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвiст. - Я зробив усе, як ти велiв, княже... Конi готовi, у дворi над Стугною нас ждуть, можемо їхати. - Воєводо! Про те, що ми робимо, нiхто не повинен знати. - Я твiй слуга, княже. - То й поїхали. Воєвода мчав першим, вiн добре знав шлях до Стугни, на березi якої був княжий, а поруч i його власний двiр. Князь поспiшав за ним, мовчав, думав. "Дуже шкода, - думав князь, - що я не поговорив про це з Рогнiдою. Втiм, що вона може менi порадити, - де дiє розум, на серце покладатись небезпечно... I нi боярам, нi воєводам не можу цього сказати, - роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене". Конi летiли серед чорної ночi все швидше й швидше. "Не заради себе це роблю, заради всiх..." Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до свiтання, коли там усi повиннi були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя i воєводу, бо в одному з вiкон терема, що стояв на високiй кручi над водою, свiтився вогник, коли ж конi затупотiли в дворi, хтось одразу вийшов на ганок, привiтав пiзнiх гостей. У просторiй палатi, де горiв трисвiчник, князя зустрiв старий священик Григорiй, що служив у давнi часи ще княгинi Ользi i якого заздалегiдь привiз сюди Вовчий Хвiст. Вiн сидiв бiля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тiльки князь переступив порiг палати. - Уклiн тобi, княже! Що привело тебе сюди в цю пiзню годину i навiщо я тобi потрiбен? Князь Володимир вiдповiв на вiтання, сiв на лавi. Свяїценик Григорiй повернувся до свого крiсла бiля столу. Усе навкруг - жовтавi вогнi трисвiчника, пергамент на столi, спокiйне обличчя сивобородого священика, а найбiльше його очi, голос - заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови. - Я хочу говорити з тобою про душу й вiру, отче, - сказав князь. - Усi, що приходять до мене, - вiдповiв священик, - говорять про душу й вiру, i я радо допомагаю їм. I ти, княже, говори одверто - тут тiльки ти, та я, та ще бог. - Хочу сказати про Русь, - князь Володимир пiдняв руку й показав на чорне вiкно. - Ось вона стоїть поруч i далi, далi, скрiзь навкруг... Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нiчого заради неї не шкодував - нi сил, нi кровi, нi життя; я молився i вiрив її богам, як отець мiй, дiди й прадiди князi. - Вiдаю, княже, все вiдаю, знаю, - згодився священик. - Але що трапилось? - повiв далi князь Володимир. - Чому неспокiйна моя земля i її людiє, чому роздирають їх напастi й страстi, немає ладу в землях, городi Києвi, на Горi? А ще немає спокою, тишi в душi моїй, вiри немає... Куди iду, куди мушу йти, куди вести людей моїх? Вiн замовк, згадуючи, либонь, багато минулих лiт. - Я й шукав, вiр менi, я довго й уперто шукав вiри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юдеї з Хозарiї, благовiсники римського папи... Я сказав їм коротко: не вiрю, не можу вiрити в богiв ваших. - Я знаю про всi твої сумнiви й дерзання, - пiдняв голову священик, - довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти нiде не знайдеш i нi в кого не вiзьмеш вiри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русi, княже... Тепер сам священик, мабуть, хотiв дещо пригадати, через що й сказав: - Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палатi княгинi Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тодi вона хотiла тебе охрестити, готовi були купiль. Євангелiє, хрест, але твiй отець Святослав не дав княгинi Ользi цього зробити. Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував iнший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув: "А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч їм..." - Так i пiшло, - говорив далi рiвним, спокiйним голосом священик. - Отець твiй Святослав залишився у вiрi старiй i так загинув, ти все своє життя такожде був у цiй вiрi... - Ти осуджуєш мене за це, отче? - Нi, - одразу ж вiдповiв i лагiдно посмiхнувся священик, - ти робив що мiг, дiяв по слову отця, тiльки так i мусив жити, робити... Я любив, - закiнчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, вiротерпимого отця твого Святослава, як же менi не любити тебе - їхнього онука й сина?! - Спасибi, отче! - щиро сказав Володимир. - Нинi ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумiю, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобi, а всiм людям Русi важко, не той нинi свiт, що був ранiше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино* (*Гобино - багатство.), убогий не бачить щастя на землi, кожен хоче в щось вiрити, але як - у єдинiй родинi отець молиться Перуну, а дiти - iному богу. I ти сам, маючи багатство й силу, а пiдпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити... Говори, княже, чи правда це? Князь Володимир довго думав i нарештi сказав: - Так, отче, нинi менi страшно жити... - А чому? - запитав священик i одразу ж сам вiдповiв: - Життя змiнилося, змiнюється, i його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже немає, те, що є нинi, таким уже й буде довiку. I кожна людина хоче знати, що тут, на землi, все повинно бути так, як є: князевi своє, бояриновi - належне, убогому бог такожде дав усе - тiло, руки, душу... Широко розплющивши очi, князь Володимир дивився на священика. - I все це не прийшло само по собi, - тихим голосом вiв той, - створюючи дерев'яних богiв, людина вже боролася з ними, цi дерев'янi боги допомагали людям колись, але нiчого не можуть зробити нинi, тiльки Христос стоїть на сторожi нового життя, бо вiн утверждає, що немає на землi властi, аще не вiд бога. Христос каже: не укради в iншого, а живи своїм, бога бiйтесь, князя чтiте. Священик ясними своїми очима заглядав неначе в саму душу князя. - Аще людина охреститься, - спроквола говорив вiн, - бог прощає їй i всi грiхи, содiянi допреже, через купiль вона вступає в життя нове... Аще ж немає життя тут, є життя вiчне, рай на небi. Глибоке зiтхання, стогiн вирв'ались з грудей князя Володимира. - За тим я й прийшов до тебе, отче! - щиро сказав князь. - Не вiрую... Допоможи менi повiрити! - Добре робиш, княже Володимире... Коли б вiра християнська була недобра, її не прийняли б баба твоя Ольга i множество людей руських. Вiн накинув на шию єпiтрахиль, взяв у руки Євангелiє й хрест. - Купiль готова, - промовив священик. - Роздягайся, княже, ступай у неї... Князь Володимир озирнувся на вiкна, розчиненi дверi, за якими темнiла постать Вовчого Хвоста. - Ось я пригашу свiчки, - прошепотiв священик, - досить i однiєї. У палатi була пiвтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купiль. - Хрещу тебе в iм'я бога-отця, сина й духа святого... На свiтаннi князь Володимир зупинився бiля ворiт Гори, зiйшов з коня, вiддав повiдки воєводi Вовчому Хвосту. Вiн залишився бiля ворiт, ждав, доки Вовчий Хвiст не зник на Горi, а потiм пiшов попiд стiною, став край валу, що височiв над кручами й Днiпром. Високо вгорi палала яскравим сяйвом денниця, скрiзь по небу примеркали зорi, на сходi полотнiло, на Горi, Подолi, внизу на берегах, де котив води Днiпро, всюди, як це буває перед свiтанням, стояла надзвичайна тиша, нiч прощалась з землею. Нiч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого вiн невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсiм недалеко, близько вiд князя бовванiли на требищi в темрявi дерев'янi постатi богiв, яких вiн з усiх земель зiбрав i поставив тут, але сам вiн - князь Русi - був уже не язичником, а християнином. I князь замислився над тим, добро чи зло содiяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди? У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила їх цупкими й важкими, ноги вiдчували холодок землi. "Добро чи зло я содiяв? - запитав сам себе князь. - Що скажуть люди, нинi сущi на Русi й тi, що прийдуть на цi гори пiсля мене?" Вiн не знав, що вiдповiсти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконечно розумiв, що це не залежало вiд нього, - є сила в свiтi й тут, на Русi, яка вимагала, щоб вiн охрестився; не охрестився б вiн нинi, мусив так i тiльки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власної волi, а силомiць примусили б його до цього. Хто ж є Христос? Знає його князь Володимир чи нi? Вiн подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся - нi, вiн не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землi, - на кручах Днiпра, в долинi, за плесом, де все бiльше й бiльше червонiло небо. Так хто ж вiн, звiдки гряде, що несе? Нi, князь Володимир цього не знає й ще не розумiє, хоч давно вже не вiрить отим дерев'яним богам, що все виразнiше й виразнiше окреслюються на требищi в промiннi ще одного свiтанку, але бачить, кожного дня вiдчуває, як помирає старий свiт, трухлявiють i скоро впадуть у порох старi боги, гряде новий свiт, що на знаменi своєму змалював лик Христа... Так що ж, скоритись, впасти на колiна перед новим, що руйнує старе, вiддатись на ласку Вiзантiї, нiмецьким iмператорам, римському папi?! - Нi, - зiрвалось з уст князя Володимира, - я не скорюсь Вiзантiї, не визнаю главою нiмецького iмператора, я проклинаю папу римського... Христос! - прохрипiв вiн. - Ось я, князь Русi, стою над Днiпром, зiйди ж i ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи менi! Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед свiтом - за Днiпром спалахнув снiп буйно-золотистого промiння, в сiрiй безоднi внизу окреслилось темно-синє плесо Днiпра, зi всiх кiнцiв - iз-за Днiпра, з островiв, берегiв, лiсiв - долинув багатоголосий спiв птахiв. Свiтало. Князь Володимир стояв на горi й дивився, ждав сходу сонця. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Усю осiнь i зиму збирається воїнство для походу на Вiзантiю. На Подолi й над Почайною навчається дружина. Ця наука дається нелегко. Хто знає, якi перепони трапляться у далекому походi, з яким ворогом i в яких умовах доведеться боротись руським людям? Край Щекавицi, над прiрвою, споруджують високу кам'яну стiну, виводять кiлька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Вої з повною зброєю, з щитами в лiвих руках, списами, топорами в правицях, деруться на цi стiни, їх одбивають, штовхають, i вони падають, калiчаться, - все може знадобитись у далекому походi. На Оболонi йде стрiльба: там серед пiскiв ставлять величезнi щити, на яких змальовано коней i людей, i вої з ранку до пiзньої ночi влучають з лукiв у цього уявного ворога - на тридцять ступнiв, на сорок, два-п'ятдесят, сотню. Усю осiнь, доки не замерз Днiпро, вої роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижанi хвилi, перетинають Днiпро, там грiються на косах бiля вогнищ i знову пливуть до города. Над Почайною, у Вишгоррдi й Вiтичевi в цей час будують лодiї, видовбують з товстих стовбурiв однодеревки, розводять їхнi боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усiх усюд до Києва женуть табуни коней, тисячi волiв, гiнцi їдуть у ближчi землi збирати земське вiйсько, побували вони i в Острi та Любечi. На могилi Микули на той час уже поросла, в'їлась корiнням у землю, так зазеленiла трава, що важко було й помiтити невеликий горбок, пiд яким лежав разом зi своєю жоною син останнього старiйшини антiвського роду. Не одного Микулу прийняла земля - у пiсках за Любечем полягло чимало воїв, що боролись проти Ярополка; у тому ж пiску, часом поряд з ними, перетлiвали костi тих, що захищали Ярополка й iшли проти Володимира; смерть рiвняє й замирює найлютiших недругiв. Коли князь Володимир з воїнством своїм погнав Ярополкову рать до Києва, якийсь час у Любечi стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далi. Вони надiялись, що мине вiйна, князь-переможець дасть їм полегкiсть, може, поверне людям землi, якi забрав Бразд, зменшить уроки, увiльнить вiд холопства, пришле посадника - мужа справедливого й доброго. Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини - Гордiй, Самсон, Вавило, - їм по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок - спадщина.) пiсля батька - терем у Любечi, землi над Днiпром, лiси, бобровi гони - все, на чому стояли його знамена - мiсяць пiд сонцем, вiд якого в усi боки стрiлами розтiкалось промiння. Пiд цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилi: сонце - князь, мiсяць - покiйний батько, а сини його - хвилi в морi, що ширяться й ширяться без кiнця. I так не тiльки з Браздом - в руках у брата його Сварга залишились лiси, береги по Днiпру, де лежала руда, корчениця; тi з любецьких багачiв, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землi, лiси, урожаї, залишились їх володарями й при Володимирi - князь сварився з князем, воєводи, бояри, волостелини, посадники служили одному князевi, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали їх; тяжке ж брем'я бранi, пiт, сльози, кров лягали на ницих людей - вони нiчого не здобували, а все бiльше й бiльше втрачали. Якось до Любеча приїхав i волостелин Кожема. Вiн, як усi знали, був на бранi князiв-братiв, пiдтримував Ярополка й київське боярство, проте тiльки вої Ярополка вдали спини, велiв своїй дружинi скласти зброю, дав роту служити Володимиру. Так вiн i залишився волостелином у Острi, об'їжджав вiд iменi князя Володимира городи й весi над Днiпром i Десною, ставив на землях, у лiсах, на бобрових гонах, якi ранiше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його iменем новi уроки, - князевi, звичайно, княже. Дбав Кожема й про господаря свого - князя чернiгiвського Оскола. Той також iшов з Ярополком, бився вище вiд Любеча й у Києвi, тiкав до Роднi, а там разом з князями iнших земель склав зброю, дав роту служити й служив нинi князевi Володимиру, як був, так i залишився князем чернiгiвським. I про себе не забував Кожема - де б не їхав, дивився, чи не знищив хто часом у лiсах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, - волостелиновi - своє. I не тiльки добра. Волостелин Кожема, приїхавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було нiчого - новий закон, що владно вривався в життя, зберiгав за багатим не тiльки добра, а й право: мiсце посадника в Любечi посiв старший син Бразда Гордiй - молодий ще чоловiк, що й зовнi, i вдачею крапля в краплю нагадував свого батька. Проте що вдача! Силою, безжалiснiстю, тупiстю, якi понiс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордiй, син Бразда, був християнином, вiн уже знав письмо, хитрий, пiдлесливий, умiв залiзти в душу будь-кому. Обираючи собi жону, Гордiй дiяв не так, як його батько, взяв собi не ту, яка впала в око йому, - нi. Гордiй довго їздив до Остра, до пiзньої ночi засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою. Ця дочка була на диво незугарна - руда, кирпата, з великими банькатими очима, - хто її зустрiчав, обминав третьою вулицею. А Гордiй робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повiз її як жону до Любеча. Мусив Гордiй, син Бразда, стати посадником у Любечi ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичi, що колись уклали ряд з отцем, чи їхнi дiти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тiльки йому, хто ж з них не мiг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покiйного. А рядовичiв, холопiв ставало у Любечi чимдалi все бiльше й бiльше. Новий город, що виростав над Днiпром, не нагадував старого селища, гнiзда роду, в ньому була своя Гора - тереми за високими тинами на кращiй землi попiд лiсом, посад - хижi ремiсникiв, скудельникiв, рибалок на глинищах i в ярах навкруг Гори, Оболонь - землянки на пiсках i над затоками Днiпра, де тулились з численними родинами рядовичi й закупи, у яких був один шлях - у Днiпро або в холопи. Правда, в ницих людей лишилась ще одна надiя. Як i в городi Києвi, в Любечi люди були охрещенi, два священики - Ксенофонт-гречин i Кузьма-болгарин, що сидiли на любецькiй Горi, - обiцяли убогим рай на небi й тим бiльше радостi, чим бiльше вони на землi страждають... Пiсля смертi Микули в його хижi довго нiхто не жив - люди всяк говорили про смерть Микули й Вiсти, всiх дивувало, чому князь Володимир велiв вiддати йому погребову почесть як сину старiйшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплiтали дворище древнього роду. Вночi, говорили люди, на дворищi Микули чути стогiн i плач, хтось бачив вогнi, якi блимали у душниках землянки, - кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?! А все ж у Любечi знайшлась людина, що не побоялась домовикiв, щурiв, нав, - може, вважала й за краще втекти до них вiд живих, але немилосердних, страшних людей, - це був Антип, що доводився нетем* (*Неть - небiж, племiнник.) Микулi, онуком Анту. Сам вiн був єдиним сином Гапона - двоюрiдного брата Микули, рано втратив отця й матiр, якийсь час сидiв на отчому дворi, сплачував купу, яку батько одержав вiд Бразда, сину його Гордiю, а там вiддав за цю купу дворище й хижу, жив на днiпрових кручах, як птах, влiтку живився рибою, взимку їв заячину, виверечину, всяку давленину. Єдине, що мав Антип, - волю. Вiн тепер не був нi рядовичем, нi закупом, нi холопом, над ним не було хазяїна, "задушний чоловiк", - так про нього говорили. Оцей Антип i оселився на дворищi Микули, в древнiй хижi роду, спав на полу, де спочивали старiйшини Улiб, Воїк, Ант, син його Микула, вiн, чи хотiв того, чи нi, був останнiм у роду старiйшин, бо стерiг їхнє огнище, жив там, куди вночi прилiтали їхнi душi. I це були щасливi для Антипа днi - над ним була покровина, в огнищi тлiв жар, ночами вiн чув пiд вугiллям тихi бесiди пращурiв. Тiльки ж недовго довелося жити в землянцi Микули - у Любечi знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому мiсцi, й воно стане чистим, знав про це й Гордiй, син Бразда, посадник любецький. Вiн прийшов на дворище Микули, де й зустрiв Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду. - Хто ти єси? - запитав Гордiй в Антипа, що стояв босий, у старому вретищi, довге волосся спадало аж на плечi. - Я Антип, неть Минули й твiй родич, посаднику, - вiдповiв задушний чоловiк. - Не про те запитую, - гримнув Гордiй, - i менi байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двiр? - Я нiчого не забирав, - хитнувся Антип, - i менi нiчого не треба - живу, та й усе... - Живу, та й усе! - засмiявся Гордiй. - Та хiба ж хто нинi так живе на свiтi? Ця хижа й цей двiр належали Микулi. - Так, Микулi, - згодився Антип, - нехай буде прощен. - Аще живеш тут, - вiв Гордiй, - мусиш знати, що Микула мав купу вiд князя i ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князевi вiд диму, вiд рала, вiд кожного злака. - Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив i злаки. - То й iди, Антипе, звiдси! - крикнув Гордiй, - Ставте знамено! - велiв вiн холопам. Уночi Антип сидiв над Днiпром. Починалась зима. Антип змерз i не мав тепер куди пiти й притулитись на свiтi. Онук старiйшини - так, це був, мабуть, останнiй онук, що пам'ятав своїх предкiв, - вiн, останнiй в роду, прокли нав Любеч, усю землю. А тим часом до Любеча приїхав волостелин Кожема, разом з посадником Гордiєм зiбрав любечан, кликав їх на брань з ромеями. I люди, це слiд сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вiсть... - Iмператори ромеїв - вороги нашi, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї нашi! - кричав Гордiй. Ромейськi ярма на виях руських людей? Нi, тяжко жити нинi в рiднiй землi, тяжко працювати на князiв, волостелинiв, посадникiв, але многократно важче, страшно носити ярмо Вiзантiї, бачити, як загибає рiдна земля. - За Русь! Ми пiдем, вiддамо за неї життя й сили. Над берегами лунала пiсня: Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, главу зрубаєм царю ромеїв, принесем дому i честь, i славу... Тiльки Антип, онук старiйшини, не пiшов з воями. I не тому, що не хотiв, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рiдної землi, ненавистю до ромеїв... Вiн не мiг iти з воями через те, що не мав коня, не мiг купити в Сварга щит i меч, воїн же без зброї - не воїн. Його не прийме князь. Вранцi Антип пiшов понад Днiпром - нижче й нижче, вiн пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'ється до гори Афону, стане ченцем Антонiєм, повернеться до города Києва, пiсля смертi ж його назвуть святим... Нiхто в Києвi та навiть воєводи не знають, як же вестиме князь Володимир своє воїнство - Днiпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землi тиверцiв, а далi, як колись ходив князь Святослав, через Болгарiю. Володимир не йде стезею свого отця - вiн не може рушити на Вiзантiю через землю болгар - Болгарiя поневолена, скрiзь там, над Дунаєм аж до Руського моря, стоять легiони iмперiї, вiн не може стати на прю з iмператорами на чужiй землi. "Колись, - думає князь Володимир, - може, знову зiллються шляхи болгар i русiв, нинi ж ми роз'єднанi, кожна з наших земель самотуж бореться за своє майбутнє й щастя, мушу стати супроти Вiзантiї один, наша перемога надасть сили й болгарам..." Через це вирiшує Володимир боротись з ромеями на древнiй слов'янськiй землi, на берегах рiдного Руського моря, готується зробити удар на город Херсонес у Клiматах. 2 Ранньої весни, тiльки скресли льоди й виповнився, як чаша, Днiпро, вiд берегiв Почайни вирушає двiстi лодiй-насадiв, на кожнiй з них тридцять-сорок воїв, на переднiй їде з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похiд сина Мстислава. Ще ранiше князь посилає в поле за Днiпро кiнну дружину з чотирьох тисяч вершникiв на чолi з воєводою Вовчим Хвостом, велить їй їхати Соляним шляхом на пiвдень, ждати його над порогами. Серед цих воїв були й тi, що недавно ходили до Вiзантiї й бились пiд Абiдосом, вони палали вiд помсти, хотiли розплатитись за кров i кривду. З воїнством їхало на цей раз чимало людей, що не носили зброї, - бояр з Гори, мужiв нарочитих вiд земель, купцiв, - князь Володимир не тiльки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, вiру, - вiн хотiв мати бiля себе порадникiв, силу, що пiдпирала княжий стiл. Лодiї швидко пливли Днiпром, ще швидше мчали в полi Соляним шляхом вершники, вони ждали князя бiля Неяситi, допомогли переволочити найбiльшi насади мимо порогiв. Там, на лiвому березi Днiпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам поїхав з старшою дружиною на острiв Григорiя* (*Острiв Григорiя - нинi Хортиця.), де в давноминулi роки вої, що рушали вниз по Днiпру й далi в Руське море, складали пiд священним дубом жертву богам, просили їх дарувати перемогу. Оточений воєводами й тисяцькими, вiн пiднявся крутою стежкою на скелi острова, зупинився пiд дубом, посадженим руками предкiв триста, а може, й усi п'ятсот лiт тому. На дубi бринiло свiже зелене листя, але багато гiлок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому свiтi все розвивається, росте, а потiм старiється й помирає, - священний дуб на островi Григорiя пiсля довгих лiт наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Днiпром, пiд бездонним небом, що були вiчнi. I, може, через те, що старезний дуб помирав, може, i це, либонь, вiрнiше, через те, що вмирало старе в людях i народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела вiд Днiпра до дуба, на гiллях його висiли зотлiлi рушники, iржавi, погнутi мечi, бiля стовбура в густiй травi бiлiли костi тварин - це були слiди давнiх жертв, але нових уже нiхто не приносив. Князь Володимир також приїхав на острiв не для того, щоб принести жертву. Постоявши пiд дубом, вiн пройшов до рiжка острова, де височiла насипана множеством рук могила, - тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темної ночi рубався з печенiгами, тут вiн помер, вої ж вiддали останню погребову почесть - спалили в лодiї його тiло. Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом i воєводами перед могилою, на якiй зеленiла трава, всiма барвами грали квiти. Усi вони мовчали, тихо було навкруг, тiльки жайворони десь високо вгорi розливали бесконечну й трохи смутну пiсню. - Буде так! - сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. - Ми йдемо супроти Вiзантiї на справедливу сiчу, помститись за тих, що загинули вiд рук ромеїв, утвердити новий закон i нове життя. Ти, воєводо Вовчий Хвiст, веди вершникiв полем до Хозарської переправи, там рушай у Клiмати й пiдступай зi сходу до города Херсонеса, ми, воєводи, їдемо Днiпром, а далi й Руським морем, щоб налетiти на Херсонес з пiвночi й заходу. Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортицi, вiн дивиться на Днiпро, лiвий берег, туди ж дивиться й дружина. Перед їхнiми очима стелиться безмежне поле, по ньому в'ється гостинець - шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабiч гостинця, скiльки не глянь, могили й могили. Так було всюди, де вони проходили, - над полуденними її шляхами, де руськi люди бились з множеством орд i всякою навалою, з давнiх-давен височiли, пiзнiше притерлись, а часом були вже й розоранi могили предкiв наших, що поклали голови за Русь. Дивлячись на цi могили, князь Володимир думав про минувшину, сучаснiсть свою i майбутнє, що в його уявi було чимсь єдиним, бо майбутнє завжди перетворюється в сучаснiсть, сучаснiсть неминуче й дуже швидко, як людський вiк, стає минулим, i тiльки минувшина вiчна - мертва, але завжди жива, вона стоїть на сторожi швидкоплинного свiту... - Рiдна земля! - каже князь Володимир. - Будемо берегти її скрiзь i всюди. Вiн кладе руку на плече сина Мстислава. - Ми йдемо, - продовжує Володимир, - на Херсонес i ще не знаємо, що нас там жде. Вiрю, вiзьмемо город, будемо звiдти говорити з iмператорами. Проте, сидячи в Херсонесi, хочу почувати себе твердо, мiцно. Ти їдь суходолом до Тмутараканi, сину мiй Мстиславе, - то Руська земля, доки там сидимо - греки в Клiматах зав'язанi, як у мiшку. Буть тобi, сину Мстиславе, князем Тмутараканi, стережи звiдти вiйсько моє в Клiматах, буде потреба - покличу, iди в помiч. - Спасибi, отче! - подякував новий князь Тмутараканi Мстислав. - Сидячи в Тмутараканi, стерегтиму тебе, вiйсько, всю Русь. Вiн виймає з пiхов меч. Цiлує холодне лезо, на якому грає промiння. Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темнi вусики, пушок на пiдборiддi. От i прийшов час розлучитись iз одним з синiв - чи ж доведеться йому ще бачити його? Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схiд, до Сурожського моря. Увесь день вої оглядали лодiї, забивали конопаттю щiлини в днищах, готували вiтрила, снастi, укотi. Раннього вечора, тiльки стемнiло, лягли спати - починалась остання нiч, коли можна було на дозвiллi вiдпочити перед далеким i важким походом - Днiпром до Олеш'я й далi морем. Нiч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Днiпром просiявся дощик, але вiн так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвiялись, темна гряда їх висiла тiльки над пониззям. На лодiях тут-там чулись розмови, десь народилась у темрявi, покотилась над плесом тужна пiсня, понад берегом i вище, на кручах, згасали вогнища, в полi на конях, вище ж i нижче вiд стану на насадах стала на чотi сторожа. I раптом у тишi пролунав один голос, до якого приєднався другий, третiй: - Дивiться,