дивiться на небо! Усi дивились на пониззя, де ранiше висiла, а тепер уже розiйшлася громада хмар, - там, у небi, починаючись широким хвостом вiд Волосiнi i простягаючись гострим списом майже до обрiю, срiблясто переливалась дивна зоря* (*Комета 989 року.) . Втiм, це була не зоря - високо в небi серед iнших зiр, затьмарюючи їх, висiла зоря-хмарина, вона свiтилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Днiпро, темнi лодiї на водi, береги й кручi, люди, що стояли там i дивились на небо. Цi люди - i простi вої, i вся старшина - були вкрай схвильованi й стурбованi, бо нiколи до цього такого не бачили, - на лодiях, скрiзь по березi, на кручi, де бiля шатра стояв з старшою дружиною князь Володимир, у цi хвилини всi мовчали, але кожен думав, що вiщує Русi й усiм людям це знаменiє, проти кого спрямований спис, який висить у небi? - Небо благословляє нас, - промовив, звертаючись до старшини, князь Володимир. - Зоря вказує на Херсонес. Ми переможемо! I вже скрiзь на березi ворушились, гомонiли, говорили збудженими, бадьорими голосами вої: - Зоря вказує на Херсонес! Нашiй ратi буде удача... Далекi, забутi предки, якi вони були безпораднi й безсилi, коли бачили перед собою таємничi зорi, ставали свiдками народження й загибелi далеких свiтiв, плину дивних, небачених свiтил! Щастя в тому, що вони, хоч i не знали, й не розумiли одвiчних сил свiту, а також i неба, свiтил, дуже твердо стояли на тiй землi, де їм доля судила жити, вони берегли її й були добрими господарями цiєї землi. Ще через тиждень лодiї князя Володимира дiйшли до гирла Днiпра, пiдняли тут вiтрила й, обминувши довгу косу, що стрiлою виходила в море, полетiли на пiвдень, до Клiматiв. Їм щастило. Над морем у цей час стояла добра година, удень повiвав легкий вiтер з пiвночi, вночi вiн завертав зi сходу - вiд розпеченої сонцем землi Клiматiв - або й зовсiм стихав, i тодi вої брали в руки весла. Воям допомагало, здавалося, саме небо - уночi на небi увесь час, коли вони їхали Днiпром, а далi i в морi, високо над ними висiла зоря-хмарина, яку вперше побачили нижче порогiв, вона сяяла в небi, освiтлювала їм шлях... Вони пливли в широкому, безбережному морi, раз i другий зустрiли кiлька хеландiй херсонiтiв, на свiтаннi третього дня побачили далеко на обрiї вузеньку смужку землi - то, либонь, був мис Парфенiя в Клiматах. Князь Володимир велiв одразу ж завернути далi в море - за цим мисом була Керкентида* (*Керкентида - сучасна Євпаторiя.), що захищала Херсонес з пiвночi, там завжди стояли кораблi ромеїв. I лодiї незабаром опинились у чистому морi, тепер вони пливли просто до берегiв Херсонеса. Наступної ночi вої побачили на далекому сходi вогнi - там у кiлькох мiсцях високо в небо сягали, освiтлюючи знизу хмари, вогнянi стовпи. Це був знак, що вої-вершники пробились через Хозарську переправу, посуваються в Клiматах, заходять зi сходу до Херсонеса. На свiтаннi повiяв з моря й туго нап'яв вiтрила на лодiях свiжий вiтер, i тодi ж вої князя Володимира побачили Херсонес - жовтi стiни його, вежi, позолоченi банi церков, що височiли над самим морем, у затоцi Символiв на схiд вiд города видно було щогли багатьох ромейських кораблiв. Князь Володимир знав, що в давнi часи вихiд iз затоки Символiв перетинався на нiч залiзними цепами, нинi цепи цi лежали на днi затоки, тому вiн велить сотнi лодiй залишитись у морi, а сам з другою сотнею летить на високiй хвилi прямо до затоки Символiв. Це був зухвалий, смiливий наскок; у тихiй затоцi на хеландiях усi спали, коли лодiї руськi налетiли, стали поряд з хеландiями, а з них почали вискакувати з мечами в руках вої, вже пiзно було щось робити й оборонятись, ромеям лишалось тiльки кричати, волати. Крик з затоки долинув до города. Уже розвиднiлось, сторожа на стiнi побачила безлiч ворожих лодiй у морi, немало лодiй стояло i в затоцi Символiв, а руськi вої з мечами й списами в руках уже поспiшали до стiн Херсонеса. Але взяти навальне город не пощастило - на стiни його висипала й почала метати стрiли сторожа, перед воями, що встигли добiгти до ворiт праворуч вiд вежi Зенона, впала з величезним грюкотом i трiском катаракта* (*Катаракта - залiзнi грати.) - город Херсонес замкнувся. Як на той час, город Херсонес вважався мiцною, майже неприступною фортецею. Вiн займав невелику площу - двоє поприщ вздовж, набагато менше впоперек, стояв мiж двома затоками на мисi, що виходив далеко в море, навкруг города в рiзнi часи з великих брил тесаного каменю побудовано було двi стiни - головна й передня, що називалась протейхизмою, на рогах стiни височiли вежi, з них одна бiля самих ворiт города - вежа Зенона. Усi ворота, що виходили до затоки Символiв, до моря, й на заходi до некрополя* (*Некрополь - город мертвих, кладовище.), були зробленi з дуба, оббитi мiддю й залiзом, позад них почепленi були ще й катаракти. Жити в цьому городi його мешканцям було тiснувато, подiленi на квадрати рiвними вузькими вулицями, будинки тут лiпились, як клiтинки в вощинi, один до одного, захiдна й пiвденна частина города, де мiстились у хижах, землянках i просто неба ремiсники, рибалки, вантажники, нагадували мурашник. Тiльки в пiвнiчнiй частинi города, що виходила до моря, жити було просто й дозвiльне - там стояли впритул один до одного великi двоповерховi будинки багатiїв, мiстились терми, гiмнасiї* (*Терми - банi, гiмнасiї - будинки для фiзичних вправ.), стояли великi храми, а на високiй скелi над морем базилiка - довга вiдкрита будiвля, дах якої пiдпирали колони, пiдлоги вкривали чудовi мусiї, скрiзь милували зiр мармуровi статуї, якi стояли також i обабiч сходiв, що вели до моря. Город-фортеця, це так, але фортецею був i кожен дiм багатого херсонiта, вiкна їх виходили не на вулицю, а в двiр, у дворах були льохи, де стояли пiфоси* (*Пiфоси - високi глинянi глеки.) з вином, дiжки з солоною рибою, в кутку двору, пiд землею, звичайно мiстилась i цистерна, в якiй херсонiт збирав дощову воду. Цистерн не мало убоге населення города, але з давнiх часiв у Херсонесi iснував водогiн - на схiд вiд города пiд землею були цистерни, де збиралась вода з рiчищ, джерел i просто дощова, звiдти, також пiд землею, вода текла кам'яними трубами до города, а там i в усi будинки. У давнi часи, коли Херсонес був городом грецьким, тут кипiло життя. Воздвигались храми й чудовi будiвлi, скрiзь стояли пам'ятники й мармуровi дошки з написами, що славили подвиги херсонiтiв, - коли ж тут стали володарями вiзантiйцi-ромеї, вони поламали храми, повергли в прах пам'ятники, мармуровими дошками з написами вимощували пiдлоги в своїх будинках, - вони грабували Клiмати, крали їх багатства, вигiдно торгували з Руссю, а Керкентиду й Херсонес зробили своїми торговищами. Особливо пiдупав Херсонес за iмператора Василя, що боявся не тiльки малоазiатських фем, але й Клiматiв. Минув час, коли на чолi Херсонеса стояли протевон* (*Протевон - голова самоврядування.) i стратиг, яких обирали багатi херсонiти, iмператор Василь прислав сюди свого стратига, заборонив карбувати в городi свої грошi. За одним тодi стежила iмперiя: щоб Херсонес давав їй бiльше зерна, меду, худоби, щоб звiдси текло в Константинополь бiльше золота й срiбла, для чого в Херсонесi сидiв комеркiарiй* (*Комеркiарiй - збiрщик податкiв.), що стежив за збиранням податкiв i мита; це була настiльки важлива для Херсонеса особа, що мала навiть свою печать. Коли воїнство князя Володимира несподiвано з'явилось перед Херсонесом, город, звичайно, затремтiв, здригнувся, злякався, боячись, що руси великою силою полiзуть на його стiни. Володимир цього не зробив - з стiн города було видно, як лодiї руськi збираються в затоцi Символiв, деякi ж стали на укотях напроти пiвнiчної стiни города - вони вiдрiзували Херсонес од моря, на суходолi ж, на вiдстанi двох-трьох стадiй* (*Стадiя - грецька мiра вiдстанi.) вiд города, пiвколом, що тягнулось вiд затоки Символiв на пiвдень, а далi на захiд, аж до затоки Парфенiя, почав виростати стан князя Володимира - землянки, якi вої копали на схилах пагорбiв, хижки, складенi з брил сiрого каменю, намети - для старшини, великий намет, над яким замаяло голубе знамено з трьома перехрещеними списами - знак князя Русi Володимира. Тепер херсонiти бачили, з якою силою їм доведеться мати справу, - у русiв було не менше як двiстi лодiй, на кожнiй з яких приїхало тридцять-сорок воїв, - п'ять чи шiсть тисяч воїв прибуло до Херсонеса з моря, - для города, що мав усього десять тисяч населення, це була велика сила. Виявилось, що воїнство київського князя прибуло не тiльки морем - пiд вечiр першого дня сторожа з стiн города побачила, що вдалинi, на шляху вiд Неаполя* (*Неаполь - древнiй город у Криму.), встали стовпи куряви, - проминув недовгий час, i стало видно множество вершникiв, що мчали до Херсонеса, - це були вої князя Володимира. Доїхавши до стану, вони спiшились, приєднались до воїнства. Перед заходом сонця, коли стало тихо на суходолi й у морi, наперед воїнства, що прийшло сюди з пiвночi, виїхали на конях, зупинились напроти головних ворiт i затрубили у великi туровi роги вої руського князя. На стiнах i в городi стало тихо, затаївши подих, там слухали, ждали, чого трублять у роги вої. У тишi, що настала по тому, вої, що виявились кликунами руського князя, закричали: - Київський князь Володимир прибув сюди й став пiд Херсонесом, бо iмператори Василь i Костянтин, з якими вiн мав любов i дружбу, порушили мир, зло вчинили Русi... Слухайте, херсонiти! - Слухайте, херсонiти! - волали далi в передвечiрнiй тишi кликуни. - Київський князь прибув сюди, щоб говорити з iмператорами ромеїв... - Слухайте, херсонiти! Князь Володимир пропонує вам не чинити опору, здати Херсонес, за що обiцяє не чiпати нi города, нi людей його... Закiнчивши, кликуни довго непорушне стояли на високому пагорбi, й у свiтлi згасаючого сонця їхнi постатi нагадували кам'яних велетнiв. Князь Володимир велiв їм ждати вiдповiдi херсонiтiв, вiн, як i отець його, дiяв справедливо, чесно, - вiн сказав ворогам, чого прийшов сюди, вiн оголосив, чого хоче, вiн упереджав херсонiтiв вiд кровi й смертi, i в цю передвечiрню годину Херсонес ще мiг врятуватись. Але Херсонес цього не зробив. Кликуни князя стояли й ждали. Сонце зайшло, в полi й над морем почали снуватись присмерки, постатi кликунiв стали чорними, вгорi над ними висiло темно-синє небо, а в ньому спалахнула блискавкою вечорова зоря. I раптом у цьому темно-синьому небi почувся шум i свист, один з кликунiв закричав i впав з коня, крик почувся й у станi руських воїв. У вiдповiдь на слово воїна-князя херсонiти почали кидати з стiн стрiли, балiстарiї* (*Балiстарiї - метальнi машини.) - гостре камiння. Так почалась брань князя Володимира з Херсонесом i Вiзантiєю. Воїну, який годину тому був на полi бранi, важко розповiсти, що саме вiн бачив i що пережив. Чим бiльше воїнiв, тим рiзноманiтнiшими, часто просто неймовiрними будуть розповiдi їхнi. Кожна вiйна, в якi б часи вона не вiдбувалась, - це дикий, кривавий сон, безумне маячiння, яких нiхто нi переказати, нi описати не може. Будь проклята вiйна i всi вiйни разом, благословеннi люди, якi борються за мир! Дуже коротко повiдає лiтописець про битву князя Володимира пiд Херсонесом: "Iде Володимир з вої на Корсунь, град гречеський, i затворишася корсуняне в градi, i ста Володимир об он пол града в лименi, на вiддалi вiд града в стрелище єдине, i боряхуся крiпко з града, Володимир же обстоя град..." Якби камiння вмiло говорити, а кров на пiсках не вицвiтала на сонцi, якби води морськi не переїдали й не розчиняли слiз людських, - о, скiльки б могло розповiсти Руське море, скелястi береги над ним, водами Днiпра обмите широке, безмежне поле! Це була велика сiча. Земля навкруг Херсонеса щедро полилась тодi руською кров'ю, на стiнах фортецi, що невпинно розкопуються й виростають нинi, як у казцi, з-пiд розритої землi, видно щербини й пробої - це шрами кам'яної твердинi над морем; плуг вириває з рiллi людськi черепи, шоломи, поламанi списи, мечi - це костi руських людей i та зброя, з якою вони полягли в землю. У першi днi князь Володимир, - так тодi завжди воювали, - думав навально, копiєм взяти город. З раннього ранку до пiзнього вечора вої його, тягнучи за собою драбини, мотузи з гаками, залишивши стан, пiдступали до стiн города, ще дерлись наверх по горi трупiв... Але взяти херсонеську твердиню було важко: високi кручi, кам'янi стiни її були неприступнi. Коли руськi вої раз i другий, пiдтягнувши пороки* (*Пороки - тарани.), пробили протейхизму - першу, тонку, стiну, за нею виявилась ще одна, древня, дуже груба стiна, пробити яку не було вже сили. А крiм того, це руськi вої лiзли на стiни, це вони, обливаючись кров'ю, били пороками ворота, копiєм хотiли взяти город, самi ж ромеї, стоячи за заборолами, посилали вниз тисячi стрiл, лили гарячу смолу, засипали очi воїв пiском, їхнi балiсти метали й метали гостре камiння. Тодi князь Володимир велiв робити приспу - вої його вдень, а найбiльше ночами копали землю, насипали вал, що починався вiд затоки Символiв i тягнувся до ворiт города, пiдiймаючись все вище й вище: вої по ньому могли б збiгти просто на вежу Зенона, звiдти розтектись по всiй стiнi, попали б i в город. Проте коли цей широкий вал, за який було заплачено великою кров'ю, доходив уже майже до ворiт i вежi Зенона, виявилось, що вiн починає осiдати, - вгадавши намiр руських воїв, херсонiти, як кроти, зробили пiдземний хiд з города, дорились аж до валу, i в той час як руськi вої насипали землю, вони виносили її в город, де й нинi ще серед скель височить насипана ними могила. Час iшов, проминула весна, почались суша й безвiтря, вже на скелястих берегах над морем вигорiла й повилась сивиною трава, а вої руськi стояли пiд Херсонесом, не могли його взяти. - Три лiта стоятиму, але не вiдступлю вiд Херсонеса, - сказав у гнiвi князь Володимир. Князь Володимир не думав стояти в Клiматах три лiта - це була вiйна, що коштувала багато кровi, його ждала Русь, вiн мусив швидше взяти Херсонес, щоб говорити з iмператорами Вiзантiї. Вiн знав, що в ромеїв тануть i тануть сили. Сам Володимир пiд стiнами города також мав великi втрати. Проте за спиною в нього, хоч це були й Клiмати, лежали городи руськi Сугдея* (*Сугдея - сучасний Судак.) й Корчев* (*Корчев - Керч.), через Клiмати йшла Володимиру пiдмога з Тмутараканi вiд сина Мстислава. Одразу за станом починались i тягнулись до далеких гiр клери* (*Клери - садиби багатих херсонiтiв (по 26 - ЗО га).) херсонiтiв - господарi звiдти повтiкали, але залишились сотнi рабiв, - з усiх кiнцiв до воїнства князя Володимира йшли руськi люди й раби ромеїв. I в самому Херсонесi були люди, якi ненавидiли ромеїв, ждали нагоди, щоб допомогти або й потрапити до стану князя Володимира. Була нiч на початку червня. Низько над землею ще звечора повисла важка хмара, що пiсля заходу сонця поповзла, закрила й море. Пiд шатами цiєї ночi спав стан руських воїв, спав Херсонес, за кiлька крокiв не було нiчого видно, в полi й у городi стояла велiя тиша. Та от почувся тихий скрип пiд стiною Херсонеса напроти затоки Символiв, от у чорному отворi, що вiдкрився в стiнi, з'явились постатi, двоє людей стали в полi, слухали, ждали... Потiм вони пiшли вперед, просто до стану Володимира, зупинились i пiдняли руки тiльки тодi, коли побачили перед собою руських воїв, що схоплювались з землi. - Хто ви? - Ми з города... Хочемо бачити князя. Списи руських воїв були нацiленi просто на невiдомих - де вiйна, там зваба, лжа, зрада! Князь Володимир дивився на людей, яких привели до нього вої з сторожi, що лежала цiєї ночi лiкоть у лiкоть у полi. Вої одразу вийшли, в наметi лишились князь з кiлькома воєводами, два невiдомi ромеї. - Хто ви й чому опинились вночi в полi? - запитав князь. - Я, княже Володимире, - сказав один iз них, одягнутий як воїн, - свiон, iменем Жадборн, служив у дружинi ярла Фулнера, що йшла з тобою з Новгорода до Києва. - Кому ж ти служиш нинi - Херсонесу? - посмiхнувся Володимир. - Будь проклят Херсонес, ромеї i вся Вiзантiя, - вилаявся Жадборн, - ми служили їм, не шкодували кровi, немає моєї дружини, не стало ярла Фулнера, але що я вiд них маю? Я прийшов i буду служити тобi, княже. Володимир нiчого не вiдповiв свiону, що заради золота зраджував своїм хазяїнам. - А ти, - звернувся вiн до iншого втiкача, - чого залишив Херсонес i прийшов до мого стану? Старий чоловiк у темнiй рясi, з довгим волоссям, широкою бородою, вусами, помiтно хвилювався, вiдповiв не одразу. - Я священик, iменем Анастас, - вирвалось нарештi в нього. - Ти священик?! - щиро здивувався Володимир. - Чого ж ти тодi прийшов сюди, до стану воїв? - Я болгарський священик, - вiдповiв Анастас, - i саме через це прийшов до тебе... Так, княже, колись я жив у Болгарiї, мав свою церкву в Доростолi, служив своєму болгарському патрiарху Дамiану, бачив там i отця твого князя Святослава... А потiм Доростол взяли ромеї, нинi престол болгарського патрiарха в Охридi, але я не можу йому служити, бо константинопольський патрiарх Микола вигнав нас з Болгарiї. Так я й багато священикiв болгарських попали в Херсонес, , в город, де моляться золоту, а не богу... Я зрiкаюсь ромеїв, патрiарха Миколи Хризоверга, жити в Херсонесi несила, лiпше йти до язичникiв, сiяти там боже слово... Через це я й прийшов до тебе... На столi горiла свiча, в жовтуватому промiннi виразно було видно обличчя Анастаса. Чи можна вiрити священику чи правду вiн говорить?! - А як ви пройшли? - запитав князь. - У стiнi Херсонеса є потайний хiд, ним ми зараз i пройшли, - сказав Жадборн. - Ви нам його покажете? - Якщо твоя воля, ми тобi його покажемо й зможемо ним повернутись да Херсонеса, , - промовив свiон, - але це дуже вузький хiд, ним ледь може проповзти людина, , а по той бiк стiни завжди стоїть сторожа... Нинi - темна нiч, ромеї перепились i сплять, з цього ми й скористались. - Гаразд, - промовив Володимир. - 3 чим же ви прийшли? - Я можу розповiсти тобi все про Херсонес, - вiдповiв Жадборн, - i допоможу, аби це гнiздо над морем було знищене... Я знаю, де проходить водогiн з Херсонеса, знаю, де тут, у твоєму станi, лежить грецький вогонь, вмiю поратись з цим вогнем... - Добре, - перебив Володимир свiона. - Завтра вранцi ти розкажеш все це моїм воєводам. Нинi iди з воями, покажи, де потайний хiд до города. До намету увiйшли вої i повели Жадборна. Князь i священик залишились удвох. - Я також мушу йти? - запитав Анастас. - Нi, - вiдповiв князь. - Хочу з тобою говорити про вiру й Христа. Ти не стомився, отче? - Зовсiм нi - про вiру я можу говорити скiльки захочеш, вiрно служитиму тобi, княже... Херсонес тримався i, либонь, ще дрвгий час мiг витримувати облогу - у домах його вiд затоки Символiв аж до моря було досить борошна, щоб пекти хлiб, запасiв солоного м'яса й риби, у льохах стояли пiфоси з вином. Далеко за городом, у горах, схованi буля й цистерни, трубами, що проходили глибоко пiд землею, звiдти невпинно текла вода, у городi всi пили й питимуть вдосталь, була вiйна, але працювали громадськi терми, багатi херсонiти мали свої, власнi терми й цистерни з водою. Гiрше було на захiднiй околицi города, де жила бiднота, - на неї лягав тягар вiйни, вони копали рови, насипали вали, стояли на стiнах, але не мали хлiба, забули смак м'яса й риби, мали досить тiльки води... I раптом у водогiнних трубах стала зникати вода. Досi вона текла звiдти могутнiм потоком, невiдомо чому, але цей потiк одного дня почав слабнути, через кiлька годин уже тiк тоненьким струмочком, завмер, з труб водогону в городi якийсь час ще збiгали, а потiм впали останнi краплини. - Русь перекопала водогiн... Ми не маємо чого пити! - котилось у Херсонесi вiд будинку до будинку, кинуло весь город у страх i розпач. Багатi херсонiти кинулись замикати ворота дворiв - вiднинi вони стерегтимуть, як пси, свої цистерни, шкода, що їм не спало на думку завчасу залити по самий верх пiфоси, терми, льохи, двори... Бiднi! Їм стало важче, неймовiрно важко - багатi видавали хлiб скибками, а от не стало й води... Коли на гарячу землю впали останнi краплини з водогону, вони вже хотiли пити; в хижах, халупах, землянках одразу затужили, заплакали жони, дiти. День, другий, третiй... Як швидко минають днi, коли в людини є хлiб i вода, i як повiльно течуть вони, коли немає нi ковтка води. Страшно, так, у цi днi в городi Херсонесi було страшно жити й ходити. Вода - тiльки за неї служили тепер убогi багатiям, кухоль води - втiм, нi, вiн був дорожчий, нiж золото, - кухоль води став мiрилом життя... А тут - спека, безжальне сонце висить, як розпечена сковорода в небi, горить камiнь, земля, горять i душi людей! Тодi князь Володимир i повiв воїв своїх до стiн Херсонеса... Передбачаючи це, стратиг города вночi велiв пiдняти чимало дiжок з водою на стiни, а начальникам вiдкрити цi дiжки, коли руськi вої почнуть наступати. Вої князя Володимира йшли до города, а на стiнi ромеї пили воду - щоб одбити русiв i знову напитись... Вода - звичайна, i навiть не звичайна, а стояча, заплiснiла, - була на стiнах, i вона впливала на воїв, як мiцне вино, - в нестямi вони почали одбивати наступ - нехай вмерти, але пити ще й ще!.. Але чому вої князя Володимира стали, не лiзуть, як ранiше, на стiни?! Що трапилось, звiдки це, невже саме небо стало допомагати на цей раз воям руським?! У долинi перед Херсонесом стоять сифони, вони кидають на город страшний палючий грецький вогонь, а бiля машини стоїть варяг Жадборн... Вої на стiнi стояли - їм нiчого було одбивати наступ русiв, позад них над городом вставали стовпи чорного диму - то палали будинки на пiвнiчнiй i схiднiй його околицях, ось закублились дими над захiдною частиною. Не тiльки вогонь руйнував i попелив город - вiд захiдних його околиць до палацiв над морем бiгли люди, у яких вiд згаги почорнiли уста, - ремiсники, рибалки, гончарi, раби з багатьох земель свiту; вони шукали тепер не води, їхнiми серцями владувала помста, це вони вбили стратига Льва, вiдкрили ворота руським воям, й тi почали вступати в палаючий город. Саме тодi (гiрка посмiшка долi!) на далекому обрiї замаячили вiтрила, а згодом на лоно вод випливло кiлька лодiй - то були грецькi хеландiї, на помiч Херсонесу поспiшала з Константинополя пiдмога. Проте кому й чим допомагати? Над Херсонесом висiла хмара темно-iржавого диму, багато будинкiв палало у вогнi, переможцi, як водиться, втiшались з перемоги, переможенi забули про опiр, кинулись до водогону, звiдки краплина за краплиною, а далi могутнiм потоком вдарила свiжа, холодна вода. Князь Володимир, вийшовши на вежу Зенова, довго дивився на кораблi ромеїв, що, не дiйшовши якогось поприща до затоки Символiв, поклали укотi. Нi, цi величезнi дромони прийшли не на помiч херсонiтам, iнша мета привела їх сюди, - князь велiв кiльком воєводам виїхати до дромонiв, запитати, чого вони припливли сюди, а сам спустився з вежi, пiшов у город. Для нього вже був приготований будинок стратига - чудовий дiм на два поверхи, що виходив вiкнами до моря. Бiля дверей будинку висiла мармурова дошка, на якiй було висiчено напис: "Цей будинок над Понтом, в якому для тебе завжди готова чаша з вином, протевон Iоанн Калокiр, син Романа, поставив, заходь, подорожнiй, на ложi в будинку спочинь i пригадай теплим словом того, хто колись володiв цим домом". Коли князю Володимиру прочитали й розтлумачили цей напис, вiн засмiявся. Калокiр, син протевона з Херсонеса, - адже так прозивали того ромея, що колись приїжджав до Києва намовляти князя Святослава йти вiйною на болгар... Дивний свiт - немає вже князя Святослава немає ромея Калокiра, а будинок його батька стоїть над морем у переможеному Херсонесi, тiнь Iоанна Калокiра запрошує: "Заходь, подорожнiй, на ложi в будинку спочинь..." Вузький двiр, у кутку його цистерна для води, посерединi - чудовi полуденнi квiти, два високi дерева, праворуч - дверi, що ведуть до веранди мiж мармуровими колонами, за ними - сiни, служби, сходи на верх, вузькi вiдкритi переходи, покої. Тут справдi можна було спочити, стомлене за багато днiв тiло й жадало вiдпочинку, але було не до цього - до покоїв уже входили воєводи, вони запитували, що робитимуть у переможеному городi, розповiдали, де ставитимуть сторожу на стiнах i в полi. Потiм прийшли воєводи, що їздили на подiях до дромонiв ромеїв; у Константинополi, - розповiдали вони, - дiзналися, що князь Володимир з великим вiйськом вирушив у Клiмати, через що iмператор Василь прислав сюди дромони з своїми василiками. - Василiки iмператора Василя трохи запiзнились, - засмiявся князь Володимир, - але, може, саме час з ними говорити. Що ж, будемо говорити з ними завтра вранцi. А зараз, зараз, воєводи, я хочу тiльки одного - спати. 3 Василiки iмператорiв Василя й Костянтина йшли до князя Володимира. Це було невеселе видовище - усiм цим патрикiям, протоспафарiям, спафарокандидатам* (*Спафарокандидати - вищi чини.) не раз, либонь, доводилось ранiше бувати в Херсонесi, вони сходили тодi, оточенi нижчими чинами, з кораблiв у пишних, золотом i срiблом шитих одягах, їх зустрiчали тут i раболiпствували перед ними стратиги, протевони, мiсцева знать, на шляху вiд затоки аж до будинку стратига стояли люди, славили божественних iмператорiв, гостей з Константинополя, Вiзантiю, .. Нинi василiки iмператорiв - патрицiї-воєначальники Фрiгiй i Сисiнiй, магiстр Лев, Роман - митрополит халкидонський i Феофiл - пресвiтер влахернський - зiйшли з кораблiв у затоцi Символiв, як i належало, в стрiблястих скарамангiях, червоних, з золотими фибулами хламидах на плечах, що визначали високi чини, але на березi їх нiхто не зустрiчав, сотня руських мовчазних воїв на чолi з двома воєводами оточили василiкiв, повели до города. Так вони й iшли - серед руїни й пожарища, мимо обгорiлих будинкiв, повалених статуй i колон; у багатьох мiсцях василiки бачили, як руськi вої й городська бiднота прибирають трупи, щоб поховати їх на кладовищi. Будинок протевона Iоанна Калокiра, що перейшов пiсля його смертi до стратига Льва, василiки знали, не раз, либонь, дехто з них проводив тут вечори за келихом вина в дружнiй розмовi з його господарями. Але давно вже немає протевона Iоанна, минулого дня, як розповiдали василiкам, був убитий голодним населенням города стратиг Лев, ось у сiнях стоять i ждуть василiкiв толковини, зараз з ними говоритиме руський князь Володимир. Вiн прийняв їх у великому покої, що виходив вiкнами до моря; за розчиненими дверима тяглась широка й довга тераса з колонами, на якiй у великих дiжках стояли пальми, цвiли олеандри, недалеко за сходами била в береги прозора хвиля. Але василiки дивились не на терасу й море - в кутку покою стояло кiлька довговусих воєвод руських в синiх, зелених, червлених жупанах з поясами й мечами бiля них, якiсь бородатi мужi в довгих темних платнах, з золотими гривнами на шиях i чепами на грудях. Цього ранiше нiколи не бувало - пiсля бранi колись говорила з переможеними старша дружина, разом з князем вона укладала мир; нинi бiля Володимира стояли не тiльки воєводи - бородатi мужi з гривнами й чепами, були бояри, мужi нарочитi з земель Русi, купцi - вони пiдпирали нинi князя, вiн покладався на них. Князь Володимир стояв попереду всiх. Вiн нiбито не видiлявся чимсь мiж ними, навпаки, був одягнутий простiше, нiж усi вони, - у бiлому платнi, пiдперезаному широким ремiнним поясом, без жодних окрас - нi гривен, нi чепiв. Єдине, що було в нього й могло свiдчити про високий рiд, - позолочений меч та ще червоне корзно на плечах, перехвачене бiля шиї срiблястою зав'язкою, проте й не це вразило василiкiв, вражало обличчя князя - суворе, замислене, темнi очi, довгий сивий чуб на поголенiй головi, вуси, що хвилясто опускались до грудей. Василiки низько вклонились князевi й мужам, з їхнiх уст не зiрвалось нi одно з тих завчених слiв, якi звичайно вони ранiше розсипали, - тут було не до того. - Сiдайте! - коротко сказав князь Володимир. Вiн сам сiв у крiслi бiля столу, на якому лежав сувiй якихось древнiх харатiй з печатями, бiля нього сiли руськi воєводи й мужi, перед ними стали сiдати василiки. Втiм, трапилось ще одно, на що василiки звернули увагу, - перед тим як сiсти за стiл князь Володимир одчепив вiд пояса меч, поклав його на лавi пiд стiною. - Так що ж скажете, мужi константинопольськi, - почав князь Володимир, - з чим приїхали сюди? Один з василiкiв, це був патрикiй Сисiнiй, ранiше нiж сiсти, промовив: - Ми василiки iмператорiв Василя й Костянтина й прибули сюди по їх загаду - патрикiй Фрiгiй, магiстр Лев, митрополит Роман, пресвiтер Феофiл i сам я - Сисiнiй... - називаючи iмена, вiн показував кожного з василiкiв. - От i добре, - сказав Володимир, - будемо знати... А це, - вiн показав на воєвод, - моя старша дружина. Так з чим ви, василiки, прибули сюди? Патрикiй Сисiнiй затявся. - Ми прибули сюди, - вимовив нарештi вiн, - щоб запитати, чому ти, княже руський, прибув до Херсонеса? - Сисiнiй знову замовк i кiнчив: - Чому ти, княже руський, пiшов вiйною на Херсонес i взяв уже його? Князь Володимир засмiявся, смiялись i воєводи, i мужi його. - Дивно менi, - обiрвав вiн смiх i опустив руку долонею на стiл так, що затремтiли харатiї, а сама рука наче вросла в нього, - чому ви, василiки, запитуєте мене про це? Адже iмператори вашi, посилаючи вас, достеменно знали, чому я сюди прийшов i чому так зробив, - вiн показав за вiкна, де видно було обгорiлi стiни, де легкий вiтер розгонив хмару диму, а в морi стояли на укотях i похитувались на хвилi подiї руськi. - Гаразд, - сказав князь Володимир, - аще iмператори вашi забули, нагадаю... Скажiть василевсам так: отцi мої й дiди багато браней мали й множество кровi пролили, ратоборствуючи з Вiзантiєю. Чому? Не ми в тому виннi, й не на наших руках запеклася та кров, бо ми нiколи чужих земель не шукали, iнших племен не неволили, токмо захищали Русь, людей її. Iмператори ж ромеїв, що мають безлiч земель по заходу сонця й на полудневi, що мають багатства й науку, все налiзали й налiзали на нас, ставили свої городи тут, на березi нашого Руського моря, одвiку лiзли на Дон i Iтиль - руськi рiки, насилали на нас печенiгiв i iншi орди. У той час, коли толковини тлумачили василiкам слова князя Володимира, вiн мовчав, дивився на них, а тодi повiв далi: - Руськi люди терплячi, ми шукали не бранi, а токмо миру - у нас є ряд з Вiзантiєю, укладений князями нашими Олегом, Iгорем i отцем моїм Святославом, а вiд землi вашої пiдписаний iмператорами Львом, Олександром, Костянтином, потiм Романом, Костянтином i Стефаном, а ще пiзнiше Iоанном. I ми цi ряди писали не по промислу бога, руськi люди платили за них кров'ю, кожна лiтера в них - це тисячi мертвих уже нинi наших людей, горе Русi... Василiки мовчали - вони зрозумiли, що то за харатiї жовтiють на столi перед князем Володимиром, чому вiн поряд з ними поклав свою важку руку. - Нинi ж на Херсонес я пiшов, узяв його й сиджу тут через те, що минулого лiта ще раз хотiв утвердити ряд з Вiзантiєю, на просьбу iмператорiв Василя й Костянтина послав у Константинополь шiсть тисяч воїв, вони, ви також знаєте це, врятували iмператорiв ваших, двi тисячi моїх воїв склали голови пiд Абiдосом... А iмператори не дали данi воям, вони не додержали ряду з нами. Ось через це я й прийшов у Херсонес; не домовлюсь звiдси з iмператорами - пiду в Болгарiю, будемо утверждати новий ряд пiд стiнами Константинополя... А тепер, - закiнчив князь Володимир, - я мушу вас залишити з мужами моїми. Ось на столi лежать харатiї нашi - почитайте їх. Наступного дня вранцi князь Володимир ждав василiкiв у тому ж домi, в палатi. В нiй усе було, як i минулого дня, на столi так само лежали харатiї, але нiч не пройшла марно - василiки мусили пригадати, що писали колись iмператори в рядах своїх, князь Володимир у цю нiч радився з воєводами, боярами, мужами земель i купцями, що скаже василiкам. I вiн почав: - Надiюсь, василiки прочитали харатiї, знають тепер, що мусили робити iмператори? - Iмператори Василь i Костянтин ще тодi, коли ми збирались сюди, сказали, що вони утверждають усi ряди iмператорiв давнiх. - Ми їх такожде утверждаємо, - сказав князь Володимир, - але пiсля всього того, що сталось, мусимо вже дещо додати до них. Василiки слухали. - Зате iмператори Василь i Костянтин не додержали ряду, укладеного через василiкiв позаминулого лiта в городi Києвi, мусять дати нам дань по двадцять гривень за всiх живих i мертвих воїв, iже були в Абiдосi, - живим на прожиття, у мертвих залишились родини, - а городу Києву двi тисячi гривень. - Ми скажемо iмператорам нашим, - забурмотiли василiки й одразу ж виправились: - Ми згоднi дати дань за живих i мертвих руських воїв. - Ця дань буде справедлива, але це ще не все, - повiв далi князь Володимир. - Минулого лiта нашим воям не тiльки не дали данi, а хотiли їх послати в Болгарiю. Чому? Ще в Адрiанополi, а потiм i в Доростолi мiй отець Святослав, розмовляючи з Цимiсхiєм, вимагав, аби iмперiя залишила й не чiпала землi болгар, яка їй не належить. Я такожде говорив про це василiкам у Києвi. Чому ж iмператор Василь iде й iде в Болгарiю? - Не iмперiя нинi нападає на болгар, - щиро признались василiки, - болгарський комiт Самуїл iде й iде проти Вiзантiї. Князь Володимир засмiявся: - Комiт Самуїл воює з iмператором Василем у горах болгарських, i Фракiї, й Македонiї - там i вирiшуйте свою сваргу. Але легiони iмперiї стоять нинi над Дунаєм. Проти кого нацiленi їхнi списи? Проти болгар? Нi, супроти Русi... Пишiть: Вiзантiя да не неволить сусiднi землi свої, да повiк не загрожує Русi з-за Дунаю... - А Корсунська земля? - скипiли василiки. - Князь Володимир не загрожує, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми iмператорам про цей город? Князь Володимир не квапився з вiдповiддю. - Правда, - промовив нарештi вiн, - Корсунська земля, сирiч Клiмати, - то ваша фема, i князi руськi писали, що не iмуть властi на цiй землi, що Клiмати не пiдкоряються їм. Вiд цього не вiдступаю, про землю Курсунську пишемо по старому ряду. I Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пiзнiше, коли кiнчимо весь ряд... Обiцяю - вашого собi не вiзьму. Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василiкiв iмператорiв - чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клiмати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж вiн думає залишити собi цей город?.. Адже Клiмати без Херсонеса - тiло без голови!.. Та нi, вiн сказав - вашого собi не вiзьму, отже, не вiзьме й Херсонес. Втрутились купцi: - I про куплю-продаж скажи їм, княже! - Правда! - згодився князь Володимир. - Ми говорили з василiкамiї в Києвi - не можемо так, як нинi, торгувати з Вiзантiєю. - Iмператори згоднi прийняти в Константинополi купцiв, скiльки хоче Русь, нехай вони самi визначають цiни. Заговорили й бояри: - А про челядь, княже? Володимир з одного слова зрозумiв бояр - так, на Русi, особливо ж у боярських вотчинах над Днiстром i Дунаєм, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землi, iдуть у лiси, тiкають свiт за очi, часом потрапляють i до Вiзантiї. - Мої бояри кажуть, - звернувся до василiкiв Володимира - що часом челядь з Вiзантiї утiкає до Русi, а наша буває у Вiзантiї... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Вiзантiї, i про ту челядь, яка може ускочити з Русi до вас, - восп'ятити* (*Восп'ятити - повернути назад.) мусимо їх. - I про татьбу та розбой, - стиха гомонiли вже купцi. Це була правда - в Константинополi траплялось не раз, що в руських купцiв викрадали товари, - що говорити - i в Києвi, на подольському торзi, є доста татiв мiж голодними смердами. - Гаразд, - згодився князь, - i про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека - показненi будуть по закону грецькому i по уставу руському; аще уб'є гречин русина або русин грека - да уб'ємо їх. Тодi василiки схопились. - Ми згоднi, - сказали вони, - i запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городi Києвi купця-гречина Феодора з сином, а за двiр його i всi скарби нехай тать заплатить. Князь Володимир довго й пильно дивився на василiкiв, а тодi суворо сказав: - Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головникiв i повернув Вiзантiї всi його добра, але вiн - не купець, а послух Вiзантiї, що продав Русь, i карали його з сином усi руськi люди... Хочете викуп за нього мати - говорiть з усiєю Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам'ятайте, василiки, й перекажiть iмператорам: коли присилатимете до нас послухiв, зрадникiв, татiв - смертю будемо карати їх, як i патрикiя Феодора... Тiльки цього не будемо писати в нашому рядi: шкода вас! Якби це робилось не в Херсонесi, а в Константинополi чи iншому городi Вiзантiї, василiки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не смiли рота розкрити. Проте, згоджуючись з усiм, що їм пропонував князь Володимир, вони хотiли досягнути й свого - якщо не в бою i не силою, то хитрим словом. Пiдвiвся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський. - Ми, василiки, - сказав вiн, - приймаємо твiй ряд, княже, будемо молити бога й певнi, що божественнi василевси його пiдпишуть. Проте це - ряд велiй, такий, як i з Нiмецькою iмперiєю, могутнiми державами свiту... - Чого ж хоче митрополит? - Ми дамо Русi те, що зрiвняє її з iншими могутнiми державами свiту... християнство, що дасть Русi iстинну вiру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварiв. Князь Володимир посмiхнувся. - Марно думаєте ви, ромеї, що руськi люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми - темнi й неписьменнi. Нi, це неправда, бо здавна руськi люди карбували рєзи, i нинi, як i ромеї, пишуть харатiї, мають книжицi, слов'янськими знаками писанi... Ви кажете, що в нас на Русi немає вiри iстинної, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Нi, не так, у нас є багато людей, що моляться дерев'яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться iконам, читають книжицi. - Патрiарх Фотiй сто лiт тому утвердив у Києвi єпархiю, що пiдлягала Константинополю, - пiдхопили гречини. - Чув таке, - посмiхнувся Володимир, - але дуже шкода, що той патрiарх, сидячи в Константинополi й не бачивши й не питаючись Русi, записав єпархiю, бо в Києвi її не визнали. Перших священикiв у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотiв охрестити iмператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василiки, знаєте... - Так, - швидко сказав митрополит Роман, - ми це знаємо i тому хочемо, аби нинi ця єпархiя була стверджена, аби Руська земля хрестилась вiд константинопольського патрiарха. Князь Володимир вiдповiв: - Слухайте, василiки, й перекажiть iмператору Василевi - так, прийшов час, i ми думаємо охрестити Русь. Василiки вперше за весь час радiсно й легко зiтхнули. - Боже всесильний, - вирвалось у митрополита Романа, - дякуємо тобi, що просвiтив руського князя... Володимир нiби не почув його слiв. - Я вам повiм правду про Русь, - сказав далi вiн. - Так, прийшов час, коли ми, руськi люди, вирiшили прийняти християнську вiру. Древнi боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в свiтi iному й хочемо жити, як усi... i в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем i щитом, у нас немає того, що має Вiзантiя. Що ж, ми вiзьмемо це у вас. - Ми охрестимо тебе, княже! - заволали василiки, а наiпаче митрополит Роман i священик Феофiл. - Не про себе думаю, - з посмiшкою вiдпо