вiв їм Володимир, - бог уже просвiтив мене, я єсмь християнин. Коли б з неба вдарив грiм, василiки були б враженi менше, нiж вiд цих слiв. - Християнин? - переглянулись вони. - Але вiд кого, звiдки?! - Вiд болгарських священикiв, що живуть у Києвi. У палатi настала незвичайна тиша, крiзь розчинене вiкно долiтав тiльки шум розбурханих хвиль Руського моря. Проте що могли робити василiки? - Понеже так, - сказали вони, - то ми охрестимо всю Русь. - Iмператор Вiзантiї, - вiдповiв їм Володимир, - є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь. - Тодi ти, княже, стверджуєш нинi єпархiю, яку заклав Фотiй? - Про єпархiю Фотiя я вже сказав, - промовив Володимир. - її не було, то тiльки вигадка ваша. I чому ви хочете, щоб київська християнська єпархiя пiдкорялась константинопольському патрiарху? Ваш патрiарх, як ми знаємо, пiдкоряється василевсу. Так кому ж пiдкорятиметься київська єпархiя, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу iмперiї? Нi, ми приймаємо християнську вiру, множество людей на Русi, а з ними й я, вже хрещенi, у нас буде вiднинi наша, руська єпархiя, i, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу - допоможiть менi охрестити Русь: дайте нам священикiв, божественнi книги, iкони, такожде науку. Князя Володимира в цю хвилину не можна було пiзнати - гордий, дужий, смiливий, вiн говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей. - Ви кажете, що iмперiя ромеїв всемогутня, що землi її лежать на пiвнiч, захiд, схiд i полудень вiд Константинополя, що їй кориться безлiч народiв. Тiльки ж вам не кориться Захiд, де сидить папа, ви тремтите перед iмператором нiмецьким. Мала Азiя повстає проти вас, Болгарiя, - горе людям Болгарiї! - обливається кров'ю, а однаково не скорена iмперiєю, i її патрiарх у Охридi не визнає вашого патрiарха. Василiки розгублено переглядались мiж собою, київський князь, виявляється, володiє не тiльки зброєю, вiн починає палити їх словом, вiн говорить ту правду, про яку бояться не тiльки говорити, а й думати ромеї. Володимир не тiльки не кiнчив, навпаки, починає говорити ромеям свою, руську правду, збуджений, розгнiваний, а проте стриманий i гордий у гнiвi своєму, продовжував: - I чому iмперiя забуває, що їй не кориться Русь? Ви називаєте нас худородними жителями Пiвночi, варварами - чому? Хочете знати - Русь тягнеться вiд Руського й Джурджанського морiв до Полунощного океану у вiд Дунаю аж до Оральських гiр. Русь володiє такими добрами, якi вам i не снились. Люди її нiколи не ходили й не ходять у чужi землi, та й навiщо вони нам - уся ваша iмперiя менша, нiж наше поле над Руським морем. Це були вкрай образливi слова - воєводи й мужi руськi смiялись, василiки сидiли, мов води в рота набрали. - Ми довго мовчали й терпiли! - запальне продовжив Володимир. - Назовiть менi хоча б одного iмператора, який побував би в Києвi, щоб взнати нас - руських людей, щоб по-людському говорити з нами... Нi, такого iмператора не було, iмперiя говорить з нами, як з якимись печенiгами чи хозарами, через василiкiв, а то й купцiв... Що ж, якi василiки й купцi - така й мова. А ми не соромимось - до вас ходили й говорили, чи то в Константинополi, чи пiд його стiнами, з вашими iмператорами князi Кий, Олег, Iгор, княгиня Ольга i мiй отець Святослав... Розмова, звичайно, бувала всяка: як зустрiчають, так i проводжають... Воєводи й мужi вже голосно тепер зареготали, васияiкам здалося, що їх шматує скажений гiперборейський вiтер, - i тi, i тi розумiли, про якi розмови пiд стiнами Константинополя говорить князь Володимир. - Скажiть iмператорам Василевi й Костянтану, - закiнчив Володимир, - що я хочу й буду надалi говорити з ними тiльки як рiвний з рiвними i що цього вимагаю не я, а вся Русь. - Божественнi iмператори подумають, подбають, - забурмотiли переляканi василiки. - Нi - перебив їх Володимир, - iмператорам нiчого думати й гадати. Руськi люди терпеливi, але всяке терпiння докiнчується... Василiки переглянулись мiж собою. - Князь Володимир хоче одержати вiд iмператорiв високий чин куропалата?* (*Куропалат - намiсник.) Вiн посмiхнувся. - Божественнi iмператори не заперечують й згодяться дати князевi Русi вiнець кесаря... Князь Володимир розгнiвався: - Iмператори ромеїв, як я знаю, давали вiнець кесаря каганам Болгарiї, а потiм били i кесарiв, i болгар. Я не вiзьму вiд них нi чепа куропалата, нi вiнця кесарського; хочу й мушу мати корону василевса. Василiки лютували, вони кипiли вiд обурення. - Але ж корону василевса може носити тiльки порфiрородний... Це була образа, виклик зухвалому київському князевi, на якi вiн мiг вiдповiсти також образою. Володимир справдi був ображений - за себе, за всю Русь. Проте вiн себе стримав i продовжив, нiби й не чув слiв василiкiв: - Корону василевсiв вимагає Русь... А щоб iмператори ромеїв надалi нiколи нас не зраджували i щоб Русь справдi була рiвна з Вiзантiєю, iмператори Василь i Костянтин мусять дати менi в жони сестру свою Анну. Василiки могли ждати будь-чого вiд зухвалого князя, тiльки не цього. - За божественним установленням iмператори ромеїв не можуть родичатись будь з ким, а тим паче з невiрними жителями Пiвночi... - Менi вiдомо, що iмператори вiддали свою дочку за хозарського кагана, а ще одну за сина короля Гуго вiд рабинi. - Син короля Гуго був онуком iмператора Карла Великого, а за родичання з хозарами церква наклала на iмператора анафему... - Скажiть iмператорам вашим, що ви говорили з князем Володимиром - онуком князя Iгоря, який стояв колись пiд стiнами Константинополя, сином Святослава, що бився з Iоанном Цимiсхiєм на Дунаї. I нинi я, якщо не домовлюсь з Херсонеса, говоритиму з iмператорами разом з болгарами пiд стiнами Константинополя. От i все! На цьому ми, мабуть, i кiнчимо, василiки! Тодi патрикiй Сисiнiй сказав: - Ми домовились про все з тобою, княже Володимире, i нинi їдемо, щоб поговорити з iмператорами. Ми певнi i будемо молити бога, щоб швидко бути в Константинополi i так само швидко повернутись назад. Але в нас лишилось ще одно - про Херсонес, ти обiцяв говорити про нього, коли укладемо ряд. Князь Володимир посмiхнувся. - Це правда, - сказав вiн. - Я обiцяв говорити про Херсонес пiсля ряду. Що ж, скажiть iмператорам, що я дам їм Херсонес як вiно* (*Вiно - викуп.) за царiвну Анну. Пiсля цього василiкам справдi нiчого було запитувати. Князь Володимир простягнув руку до вiкна й показав на бiлястi хвилi, що починали борознити синь моря. - Гiперборейський вiтер швидко пожене кубари* (*Кубари - кораблi.) вашi до Константинополя, - закiнчив вiн, - а тим часом подме теплий вiтер полуденний, принесе їх назад з рядом, данню i всiм, про що ми домовляємось. Щасливого вам путi! Того ж дня василiки ромеїв вирушили до Вiзантiї. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 У Константинополi дуже швидко довiдались про те, що ранньої весни до Херсонеса попливло сотнi двi подiй київських з воями пiд знаменами князя Володимира. Вiйна?! Так, iмператор Василь розумiв, що князь київський вирiшив помститись за своїх воїв, якi загинули пiд Абiдосом, за те, що Вiзантiя порушила ряд з Руссю, за все, що вчинив вiн, Василь, i всi iмператори колишнi. Воювати з київським князем? О нi, Вiзантiя ледь стримувала наступ болгар у Фракiї, Македонiї й на Пелопоннесi, у Малiй Азiї не стало Варда Фоки, але однаково то в тiй, то в тiй фемi спалахували повстання, - iмперiя була безсила, вона не могла воювати на своїй землi, а тим бiльше в далеких Клiматах. Крiм того, похiд князя Володимира на Клiмати мав, либонь, бiльше значення, нiж у яке iнше мiсце, - у Вiзантiї рiк за роком спалахував голод, житницею її були Клiмати, тепер вони одрiзувались вiд Константинополя. Тому iмператор Василь так швидко, почувши про похiд князя Володимира, й послав василiкiв до Херсонеса, тому вiн тепер так нетерпляче ждав їх у Великому палацi. I не тiльки вiн - василiкiв з Херсонеса ждав Константинополь, вся iмперiя, життя й майбутнє якої висiли на волосинцi. I от нарештi мiж чорними берегами Босфору вималювались обриси хеландiй - василiки iмператора Василя повертались до столицi. Цi хеландiї мали жалюгiдний вигляд - у Руському морi бiля гирла Дунаю вони потрапили в люту бурю - на деяких з них поламанi були щогли, на всiх порванi вiтрила, раби на подiях i самi василiки, на чини свої не гляди, мусили виливати воду, гребти, рятуватись, ледь вирвались з пащеки смертi. Виснаженi, кволi, нетвердi в ногах пiсля морської хитавицi, стояли тепер василiки перед iмператором Василем, що приймав їх не в Золотiй палатi, а в одному з покоїв, - сам iмператор, що не спав уже багато ночей i дуже хвилювався, страждав вiд сердечної хворi, не хотiв вiн також, щоб розмову його з василiками чули стороннi особи. Те, що почув iмператор, було страшним, неймовiрним... - Херсонес упав... Князь Володимир сидить у городi. - Вiн прийняв вас? Говорив з вами? - Говорив, василевсе! Вiн пропонує нам ряд... Ряд! О, як втiшило й одразу пiдбадьорило iмператора це одно слово. - Що ж хоче руський князь? Василiки сказали, що князь Володимир вимагає, аби Вiзантiя дала дань за всiх воїв - живих i мертвих, що боролись пiд Абiдосом, - що ж, iмператор згоден! Правда, сплатити таку дань зараз нелегко - скарбницi iмперiї давно порожнi, щоб платити сенаторам, сановникам, всiм урядовцям, вже не раз продавались скарби Великого палацу, доведеться, либонь, знову торгувати срiбними панiкадилами, а може, й одягами iмператорiв колишнiх - добре, що в Iталiї й Нiмецькiй iмперiї охоче все це купують. Коли василiки сказали, що руський князь утверждає старi договори про Клiмати, в нього наче тягар спав з серця. Купля, пiльги купцям у Константинополi, вiльне пересування їх i зимiвля в гирлi Днiпра i на островi Елферiя - це все не лякало iмператора Василя, добре зробили василiки, що згодились з руським князем: iмператори вмiють складати договори, але краще вмiють i обходити їх... Князь Володимир говорить про Болгарiю - вiн не перший, усi князi руськi завжди турбуються про цих мiсян, - гаразд, iмперiя обiцяє не чiпати їх, нинi ж не Вiзантiя, а Болгарiя наступає на Константинополь, iмператор Василь пiсля поразки в Родопах довгi роки збиратиме сили. Дуже втiшила iмператора Василя й звiстка про те, що Русь приймає християнство. Шкода, що князь Володимир уже християнин; болгари, це тiльки вони, це їхня рука... А втiм, з християнином-князем буде легше говорити, анiж з варваром, вiн не хоче коритись константинопольському патрiарху, - i це болгарська рука, їхня церква сотню лiт не визнає константинопольського владики. Проте князь Володимир просить дати йому священикiв, церковний посуд, книги, iкони, - Вiзантiя дасть усе це, пошле священикiв - аби їх пустили на Русь, вони зроблять те, чого прагне Константинополь! - Усе? - запитав iмператор Василь. - А Клiмати, вiн iде з Херсонеса? Василiки затялись - хитавиця, далека дорога... - Князь Володимир згоден укласти ряд, якщо ти, василевсе, пришлеш йому вiнець... - Вiнець iмператорiв худородному князевi? - А Клiмати й Херсонес вiн покине тодi, коли ти даси йому в жони сестру свою царiвну Анну... Iмператор Василь схопився з крiсла, обличчя його налилось кров'ю, очi палали - це був не чернець, а нестямний василевс... Василiки мовчали. 2 Рано-вранцi, коли вiтер вiяв до ворiт Босфору, iз Золотого Рогу мимо Сотенної вежi вийшов на веслах у голубi води Пропонтиди великий дромон, на найвищiй щоглi якого маяло знамено iмперiї, а за ним кiлька памфiл, кумварiй* (*Памфiли - легкi бойовi судна, кумварiї - довгi тихохiднi.) i хеландiй. Напроти рогу пiвострова, де височiли стiни Юстинiана, палаци, собор Софiї, судна цi зупинились, на них стали пiднiмати вiтрила. На насадi дромона стояла Анна. Проминув один день вiдтодi, коли вона кричала братовi Василевi, що не буде жоною київського князя й не поїде до города Києва, а вранцi говорила з матiр'ю Феофано. I чого не зумiв досягти Василь, те дуже швидко зробила Феофано. Сувора, заглиблена в свої думи, але спокiйна, одягнута в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах, у червоних сандалiях, з оздобленою перлами пов'язкою на головi, Анна стояла на палубi дромона. Вона дивилась на палаци й тереми, собор Софiї, позолочена баня якого в сяйвi аж слiпила очi, на сади, високi стiни, тополi над морем, - там лишилось її дитинство, брати, матiр. Їй тепер нiчого не було жаль, їй здавалось, що в неї нiколи тут не було й немає нiчого рiдного; презирлива посмiшка з'явилась на її устах, коли вона пригадала брата Василя, матiр... Їй нiчого тепер не було жаль! Судна розвертались, вiтер надував усе дужче й дужче вiтрила; запiнюючи голубi води, дромон, а за ним i всi кораблi почали вiдходити вiд пiвострова. Просто перед собою Анна бачила ворота Босфору, там вставала висока хвиля, густо синiла вода, вгорi пливли, як неповороткi, важкi дельфiни, темно-сiрi хмари. Анну не лякала похмура, тьмяна далина, в Константинополi, вiд якого вiддалялись кораблi, їй нiчого було втрачати, там Анна була б тiльки родичкою, сестрою василевса, не їй, а iмператору належить там i честь, i слава. За дромоном поспiшає цiла флотилiя суден, тут везуть вiнцi для князя Володимира й Анни - вiн i вона будуть василевсами Руської iмперiї, з нею їде багато священикiв, вони везуть з собою царськi одяги, церковний посуд, iкони, ризи... Це - добра зброя, Анна дуже надiється на неї. I Анна зовсiм не думала про того, хто мав у далекому Херсонесi назвати її жоною, їй було байдуже, який з себе князь Володимир, їй хотiлось тiльки швидше стати поряд з ним, одягти вiнець, бути василiсою. З Константинополя дивились, як кораблi з василiками, данню й царiвною Анною вийшли iз Золотого Рогу, розвернулись бiля рiжка пiвострова й попливли до ворiт Босфору, - всi в городi просили бога, щоб вiн послав їм попутний вiтер, щасливу дорогу. Задоволений був i iмператор Василь - одягнутий у легкий дивiтисiй, у черевиках на босу ногу, вiн стояв пiсля виходу в Золоту палату бiля вiкна своїх покоїв, пiдставляючи обличчя, шию, груди свiжому вiтерцевi, що повiвав з протокiв Пропонтиди. Дорогою цiною купував вiн на цей раз мир з руським князем - щоб зiбрати йому дань, довелось знову продати купцями з Венецiї i Амальфи чимало коштовностей з Великого палацу й навiть шолом iмператора Костянтина Великого; довелось Василевi дати ще й посаг сестрi Аннi - одяги для неї й князя Володимира, iкони, ризи, чимало грецьких книг, - убога Вiзантiя стає ще убогiшою, злиденною. Проте мир виграно - Клiмати з городом Херсонесом залишаються фемою Вiзантiї, у викуп за це Василь дає Володимиру корону й сестру Анну, василiки везуть у Херсонес харатiю iмператорiв, у якiй золотом написано, що Вiзантiя не чiпатиме земель Русi над Понтом Евксiнським, виведе свої вiйська з Болгарiї. О нi, виводити вiйсько з Болгарiї iмператор Василь не збирається - того, що написано в харатiях, не буде надалi, нехай грецькi кораблi швидше пливуть до Херсонеса, iмператор Василь велить своїм вiйськам iти в Родопи! Так iмператор Василь бореться за мир, так вiн знищить Болгарiю... А Русь, що iмператоровi Василевi Русь. Доки в Києвi сидiли князi, Вiзантiя боролась з князями, нинi Русь iмперiя - вiн боротиметься з нею. З вiкон Влахерна також видно Золотий Рiг, Пропонтиду, кораблi, що прямують до Босфору. Звiдти дивиться на них Феофано. Це не та вже красуня василiса Феофано, що скоряла iмператорiв красою, а iмперiю - хитрiстю, чварами, зрадою. Колись у неї були сили й здоров'я - вона розтратила їх у шаленому вихорi життя. У Феофано була колись краса - її називали, i не без пiдстав, кращою жiнкою свiту, за один її поцiлунок, пристрасть, жагу вмирали - тепер вона була нiкому не потрiбна, зiв'яла квiтка, кинута обiч дороги. Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись i друзiв, що присягались їй у вiрностi й любовi, але одних не стало - вона вбила їх власною рукою, iншим Феофано була вже не потрiбна. Тепер вона сказала дочцi своїй Аннi, i це була, либонь, єдина правда, промовлена нею за все життя: - Ти недобре робиш, Анно, що не виконуєш загаду свого брата Василя й не їдеш на Русь. - Але ж ти сама говорила менi, та й сама я достеменно знаю, що брат мiй Василь не зробив i нiколи не зробить добра нi тобi, нi менi. Феофано зiтхнула - це був, либонь, перший у її життi людський стогiн. - Так, - згодилась вона, - я тобi говорила й знаю, що мiй син, а твiй брат Василь - наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, - я пам'ятаю Константинополь i iмперiю тодi, - заплющила очi i замрiялась Феофано, - коли на чолi її стояли жорстокi, дужi люди - Костянтин, Никифор, Iоанн, - тодi свiт боявся iмперiї... Василь також жорстокий, але безсилий, вiн оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього немає вже навiть полководцiв, його вiйсько - священики та ченцi. - Це страшно, мамо! - промовила Анна. - Так, це страшно, - згодилась Феофано, - бо Василь, - вiн уночi приходив до мене, - може ще залити кров'ю Болгарiю, може ще раз обдурити Русь, але, вiр менi, а я добре знаю, наша iмперiя розпадається, загибаємо ми - ти i я, загибає iмперiя. Тому говорю тобi, Анно, їдь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь i славу. Анна зробила, як їй радила мати. З вiкон Влахерна було видно, як кораблi грецькi один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями. Феофано зiтхнула - тепер вона буде одна, зовсiм одна у Влахернському палацi, скоро помре. I смерть недалеко - уже цiлий рiк Феофано хворiє, не може їсти, худне, в неї часто колотиться серце, наморочиться голова, нiмiють руки, ноги, безнастанно пече й пече пiд грудьми... Студениця* (*Студениця - рак.) - так назвали лiкарi хворобу, а вiд неї, як достеменно знає Феофано, немає вже рятунку. I Феофано розумiє, що це - кiнець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, i вже востаннє, переможе хвороба. 3 Тиша стояла й безвiтря, Руське море неначе спало, в берегах бiля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодiя. Та ось на далекому обрiї з'явились кораблi - чимало хеландiй, памфiл, кумварiй пiвколом iшли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собi широкий слiд, плив дромон iз знаменом iмперiї на найвищiй щоглi. Тодi на стiни города й на скелi вийшли всi мешканцi Херсонеса й вої руськi - вони дивились, як кораблi з Константинополя обгинають вузький пiвострiв, пливуть попiд скелястим пiвнiчним узбережжям, круто повертають на пiвдень i заходять до спокiйної затоки Символiв. Гостей з Константинополя зустрiчали новi херсонеськi протевон i стратиг, руськi воєводи й вої стояли далi - на головнiй вулицi города, на сходах i бiля базилiки акрополя. Тiльки кораблi стали в затоцi й вiд них на берег поклали дерев'янi сходнi - з памфiл i хеландiй стали сходити василiки, що вже були ранiше тут, кiлька єпископiв, священики - всi в барвистих ризах, ченцi в темних рясах, всякi урядовцi з вiдзнаками й нагородами, писарi з чорнильницями бiля поясiв. А потiм усi на березi розступились: раби несли по гнучкiй сходнi з дромона важкi, завiшенi голубими тканинами ношi, на яких хтось, либонь, сидiв. Нiхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ношi пропливли мiж рядами священикiв, ченцiв i урядовцiв. Ось раби вже за стiною города, завернули лiворуч, попрямували до будинку на пагорбi, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами. Аж тодi раби заходились носити з кораблiв важкi пакунки, скринi, величезнi корчаги, лантухи, - багато всякого добра було на кораблях, на березi виростала цiла гора дарункiв. У примiщеннi бiля олтаря князя Володимира ждали прибулi з Константинополя спафарiї й кiтонiти, що досконало знали, як належить одягати iмператорiв. Тут же було й кiлька священикiв з Києва, якi мусили перейняти вiд них ю науку. Кiтонiти приготувались. На лавах пiд стiною стояли довжелезнi й вузькi дерев'янi скринi, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолiкова крабиця* (*Крабиця - ларець, скринька.) зi всiм вiссом* (*Вiсс - вiнець i всi царськi регалiї.) царським. Коли князь Володимир увiйшов, кiтонiти низько схилили голови. Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мiшок з прорiзом угорi бiлий, шитий срiбною ниткою в хрести скарамангiй, пiдперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червонi гостроносi черевики, почепили на плечi червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори. Це було дуже незручне вбрання, якщо ранiше у власному одязi йому було просторо й дозвiльне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тiсному дерев'яному коробi, ворушитись було важко, комiр хламиди врiзувався в шию. Князь Володимир ввiйшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр i воєвод, що ждали його виходу, спафарiї, що тримали сердолiкову крабицю. До собору ввели царiвну Анну. Вона була в срiблястому одязi, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно - голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечi й груди. Князь Володимир зробив так, як йому заранi сказали, - ступив уперед, зупинився перед царiвною, пiдняв з її голови покривало. Перше, що вiн побачив, - великi переляканi очi Анни, що темнiли на вибiленому, нафарбованому обличчi, тонкий нiс, що здригався вiд напруженого дихання, стиснутi уста. Але все це - не тiльки обличчя царiвни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спiв хору, сяйво свiчок - проходило перед ним, як увi снi, взявши за руку царiвну Анну, вiн повiв її вперед, до вiвтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч вiд нього, лежали вiнцi. Єпископ пiдняв вiнцi й поклав на голови Володимира й Анни, з'єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив - вiднинi Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вiнчатиме корона вiзантiйських iмператорiв. - Iсполайте деспоте!* (*Многi лiта государю!) - гримiло в соборi, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на колiна. I дивнi, нiколи не знанi почуття огорнули душу князя Володимира. Вiн дивився на людей, бачив безлiч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спiв хору, що бажав многих лiт василевсу Володимиру й василiсi Аннi, йому забивали дух пахощi ладану, смирни. Вiднинi нiхто й нiколи не назве вже його сином рабинi, вiн iмператор, як Василь i Костянтин у Вiзантiї, як Оттон у нiмцiв... Вiднинi нiхто й нiколи не називатиме такожде й Русь землею варварiв-язичникiв, вона стоїть нарiвнi з Вiзантiєю, Нiмецькою iмперiєю, могутнiми державами свiту... Князь Володимир пiднiс руки д'горi, звернув погляд до неба. - Воззри, боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, боже, молитву мою... Позаду залишились пир, шум багатьох голосiв, спiви, славослов'я - у спочивальнi, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радостi, щастя, любовi, - в срiбному свiчнику горiло сiм свiчок, промiння їм освiтлювало червонi грецькi килими на стiнах, мармуровi постатi Амура й Псiхеї, що злилися в'єдно у вiчному цiлунку, бiлоснiжне широке ложе, у високих вазах квiти. За розчиненим вiкном пливла нiч - чудова, велична: повний мiсяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисi Парфенiя, тихi води Руського моря, мури, церкви, колони, базилiки й побудованi стiна в стiну будинки Херсонеса, що зараз уночi були попелясто-срiбнi. Сп'янiлий вiд вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, її великi темнi очi, що дуже одверто й покiрливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотiли рум'янцi, вiдкритi уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубiв - намистечка з перлiв. I вся вона - з чудовою, наче точеною, шиєю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в станi, з крутими, пружними стегнами, - красою Анна була достойною дочкою матерi своєї Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополi, а ця сходила, нiбiї денниця, в Херсонесi, над морем Руським. I, вражений цiєю красою, князь, а нинi василевс, Володимир несмiливо торкнувся руками її плечей, а потiм обняв трепетне тiло Анни, поцiлував її гарячi, благаючi уста... - Божественна василiса! Окраса свiту! - сказав вiн. - О Володимире, гiперборейський витязь! - вiдповiдала Анна. Руських слiв, яких навчили Анну в час подорожi з Константинополя до Клiматiв, i тих грецьких слiв, якi Володимир завчив тут, у Херсонесi, було так мало... Але що слова, коли саме небо, мiсяць, земля, здається, благословляють любов, а зовсiм недалеко набiгають на берег i щось шепочуть теплi морськi хвилi?! 4 Починало свiтати, коли князь Володимир став за городом на скелi, в пiднiжжя якої глухо били хвилi. Хто знає, чого вiн у цю вранiшню годину опинився тут, позаду була нiч, коли нi вiн, нi Анна не спали, тiльки перед свiтанком вона, поклавши руку на його плече, спокiйно заснула, сам вiн також мiг i мусив спати. Проте сон не йшов йому в голову, обережно прийнявши з свого плеча теплу руку Анни, вiн устав, опустив на вiкнi завiсу, тихо одягнувся, ще тихше, щоб не рипiли мостини й не рипнули дверi, вийшов з спочивальнi, спустився в сiни, де стояла сторожа, опинився на тихiй, безлюднiй ще вулицi, проминув пiвнiчнi ворота стiни, став на скелi над морем. За кiлька годин, що минули вiд пiвночi, все змiнилось на небi й у морi - вiд сходу iз-за гiр рвучкий вiтер гнав розiрванi сiрi хмари, море розходилось, скрiзь по ньому котились хвилi. Але буря ходила не тiльки в морi, щось сталось у цю передсвiтанкову годину в душi князя Володимира, йому здалося, що вiн дуже багато днiв iшов все вперед i вперед, до мети, яка тiльки вночi була чистою, ясною, привабливою, як мiсяць, небо, зорi, вся земля. Так чого ж хвилюється Володимир - все сталось, як вiн i вимагав: з iмператорами Вiзантiї укладено почесний, твердий, несхитний ряд, кораблi вже привезли з Константинополя дань на живих i за мертвих воїв, учора вiн, одягнувши вiнець, став iмператором, взяв у жони василiсу Анну, може смiливо, з перемогою повертатись на Русь. На Русь... Саме про це й думав, стоячи на скелi над морем, князь Володимир... О рiдна земля, яка вона була чудова, бажана, коли князь Володимир з перемогою повертався до неї. У цiй землi в нього був свiй куточок, свiй дiм, своя родина, жона, дiти... Але де нинi його дiм, що скаже вiн жонi Рогнiдi, що скажуть йому дiти його? Шукаючи добра рiднiй землi, що содiяв вiн дому своєму? Вiн iшов понад морем все далi й далi вiд города, зупинився пiд кипарисами, що низько хилились i тужно шумiли пiд вiтром. Це був некрополь, закладений у давно минулi лiта, - город мертвих, де стояли пишнi гробницi, величнi пам'ятники, колони, мармуровi статуї, над деякими з них висiченi були з сiрого херсонеського каменю надгробки, подекуди тiнi мертвих охороняли лише бугорки з пiску з висхлою жорсткою травою. Знаючи вже грецькi письмена, князь Володимир минав могилу за могилою, з трудом вчитувався в написи над ними, нiби слухав переклик тих, що давно пiшли з свiту. Бiля однiєї могили вiн зупинився надовго, розбирав письмена й нарештi зрозумiв їх. На мармуровiй плитi було висiчено: "О Юлiє, радiй! Ти, народжена над теплим пiвденним морем, стала княгинею холодної полунощної землi, була жоною тигра й льва, а вiд них народила леопарда, лежи ж спокiйно тут, у землi Херсонеськiй, нехай леопард iде й iде по суходолу, ти ж мертва, як жива на землi, бажана небу стала!" Прочитавши цей напис, князь Володимир здригнувся, холодок пробiг по його тiлу. Хто похований пiд цим надгробком, про яку Юлiю, тигра, льва й леопарда говориться в написi? Хвилi все дужче й дужче, перевертаючи камiння, били в береги, загрозливий голос з минулого, неминучiсть, а разом i страх перед завтрашнiм днем вповзали в душу василевса Володимира. Розвиднiлось, коли князь Володимир повернувся до будинку стратига. Там стояла денна сторожа, яка дуже здивувалась, побачивши, що князь уже виходив з дому. Ще бiльше були здивованi воєводи й бояри, почет Анни, священики. Усi вони низько вклонились князевi, коли вiн зайшов до сiней, розгублено й стурбовано подивились на нього, мовчали. Вiн вiдповiв на їхнє вiтання, пiшов сходами на верх будинку. Цариця Анна вже не спала, в переходах метушились її слуги, в самiй спочивальнi кiлька жiнок закiнчували її одягати. Коли князь Володимир переступив порiг, усi швидко вийшли з спочивальнi, й вони залишились з Анною тiльки вдвох. Його здивувало, що, незважаючи на раннiй час, Анна вже одягнулась у царський свiй одяг - срiблясту з золотими пальметами* (*Пальмети - орнамент у виглядi пальмового гiлля.) тунiку, на головi її сяяла легка дiадема з камiння, плечi прикривала червона хламида. - Сьогоднi у нас буде великий чи середнiй вихiд? - запитала Аниа. Вiн навiть не зрозумiв, про що запитує Анна. - У Константинополi, у Великому палацi, - пояснила вона, - василевси роблять щоденно великi, середнi й малi виходи: великi - в храм Софiї, середнi - до iнших храмiв, малi - в перший тиждень Великого Посту, вiдповiдно до яких одягають бiлi, пурпуровi чи чорнi одяги, показуються чи не показуються народу... Князь Володимир посмiхнувся. - Я виходитиму до воєвод, бояр i всiх людей своїх, - вiдповiв вiн Аннi, - як i допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закiнчено, треба збиратись i вирушати до Києва. - Але ж ти вийдеш до сановникiв своїх, полководцiв, воїв? - Я вже був у городi i ходив далеко до моря. - Ти вже був у городi й ходив до моря? - Анна широко розплющила очi. - I з тобою були твої сановники, полководцi, вої? - Нi, - важко зiтхнув Володимир. - Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв... - Один? - Так. Очi, обличчя, весь вигляд i рухи Анни виявили, що вона не розумiє, як її муж - князь Русi i василевс Володимир - мiг сам вийти з дому, iти до моря, довго там стояти - адже у Константинополi, у Великому палацi, все робилось iнакше: там василевси й василiси жили, оточенi етерiєю, кроку не смiли ступити без сановникiв, дiяли так, як велiв церемонiал. - То ти зробиш вихiд зараз? - все допитувалась вона. - Так, - заспiшив Володимир, - зараз ми вийдемо разом з тобою, пiдемо вниз i поснiдаємо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодiї, на яких ми поїдемо до Києва. - А що мушу робити я? - здвигнула плечима Анна. - Тобi такожде треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга. - Гаразд! - процiдила Анна. Тепер вона зрозумiла свого мужа. - Пiдемо! - сказав Володимир. - Я готова, - вiдповiла Анна, оглядаючи свою тунiку, хламиду... Вона, правда, на якусь мить затрималась i зняла з голови легку дiадему, поклала її в ларець, що стояв бiля ложа. Одразу за дверима спочивальнi їх ждали воєводи, бояри, василiки, почет царицi, кiтонiти, що тримали в руках довгi скринi з одягами iмператора. Коли Володимир i Анна вийшли з спочивальнi, усi вони низько вклонились їм, воєвода Вовчий Хвiст ступив до князя, промовив: - Оцi гречини, - сказав вiн пошепки, - бажають одягти на тебе царський одяг i вiнець. Але князь Володимир i сам розумiв, чого вони зiбрались. - У нас на Русi, - сказав вiн, - люди звикли одягатись самi, i князi їхнi такожде. Царськi одяги, бояри мої, вiзьмiть i сховайте, я їх одягатиму, коли розмовлятиму з iмператорами, а з людьми моїми буду аки князь. Наперед виступили василiки. Василевсе, княже Володимире! - почав патрикiй Фрiгiй. - Прийшов день нашого прощання, ми зробили все, нинi збираємось рушати до Константинополя. - Я такожде зробив усе, через що такожде збираюсь залишити Херсонес. Що ж, очевидь, ми побажаємо однi одним щасливої дороги. - Ми вiд усiєї душi бажаємо тобi й царицi щасливої дороги. - Щасливого плавання й вам, василiки, зичу здоров'я, щастя, многих лiт i сватам моїм, iмператорам вашим. - Дякуємо, василевсе-княже, бажаємо й тобi з царицею здоров'я, щастя, многих лiт життя. Проте дозволь запитати, василевсе, як будемо виконувати ряд з Руссю? Хто з нас поїде тепер з тобою до города Києва? - А навiщо вам їхати до Києва? - Не про себе мовимо, ми їдемо до Константинополя, але певнi, що з тобою до Києва поїде наш єпископ i священики. - А чого їхати єпископу? Василiки затялись. - Iмператори нашi радились з патрiархам Миколою Хризовергом, i вiн посилає єпископом на Русь Михайла... - Марно молодi iмператори вашi, - зло пожартував князь Володимир, - турбували старого патрiарха вашого Миколу... Я сказав вам, василiки, коли посилав у Константинополь, що на Русi не буде єпархiї вiзантiйського патрiарха, а буде наша, руська єпархiя. - Але ж i для цiєї руської єпархiї потрiбен єпископ! - заволали василiки. - А я маю вже єпископа, якого обрав сам. - Хто ж вiн? - Священик Анастас буде вiднинi єпископом на Русi. - Анастас вiдступник, патрiарх Микола наклав на нього анафему! - закричали василiки i сам єпископ Михайло. - Патрiарх Микола, - сказав князь Володимир, - може накладати анафему тiльки на тих пасторiв своїх, iже суть у Вiзантiї, я ж, владою, даною менi iмператорами, благословляю й призначаю єпископом Русi Анастаса Корсунянина. Василiки й єпископи перешiптувались: - Переклюкав* (*Переклюкати - перехитрити.) нас князь Володимир, як i баба його Ольга. - Я слухав усе, що ви сказали, i сам сказав, що думав, - закiнчив князь Володимир. - Будемо рушати в дорогу, зi мною в Київ поїдуть зодчi вашi, навчателi, хто з священикiв хоче їхати в Київ - запрошую... А тепер прошу вас, дорогi гостi, подiлити зi мною трапезу. Князь Володимир з Анною попереду, за ними бояри й воєводи рушили, а ще далi й гречини-василiки, священики попрямували до палати, де для них був приготований руськими воями щедрий снiданок: смажена журавлина, лебедина, солона веприна, копченi ведмежi шинки, качки, гуси, в'ялена риба з гирла Днiпра, що просвiчувалась, як янтар, сочива з гороху й квасолi, всякi юшки, сирники, киселi, меди, вина, ол, кваси... Тут було що поїсти, вiд чого упитись, дуже швидко образи й сварги потонули на днi келихiв, корчаг, братин, незабаром з вiкон полилась i залунала над морем величальна пiсня. 5 Того ж дня князь Володимир, у бiлому платнi, з непокритою головою, мечем бiля пояса, разом з воєводами й боярами побував у полках комонних, що стояли за городом i вже готовi були вирушати в далеку дорогу, спустився до затоки Символiв, де зiбрались подiї. На березi затоки кипiла робота - там навантажували на подiї дань, яку привезли з Константинополя, й ту, яку князь Володимир вирiшив узяти з переможеного Херсонеса. Йому хотiлося б багато чого взяти тут, у Херсонесi, - чудовi мусiї iз забутих храмiв, що були привезенi ще з городiв Еллади, мармуровi статуї з тих же часiв, якi поваленi лежали за стiнами города над морем, дивнi iкони старого письма, на яких боги малювались, нiби живi люди, - у столицi Клiматiв можна було знайти чимало диковин тогочасного свiту. Але на одну та навiть i на десять подiй не вiзьмеш усього, що вабило око й тiшило душу князя Володимира; промине ще багато лiт, доки багатства, створенi майстрами свiту, широкою рiкою полинуть на Русь; промине ще бiльше лiт, i тодi свiт здивується i замре перед багатствами душi руської людини... У цей же час на одну з подiй з гучними криками вої тягли вилитi з бронзи постатi диких коней, яких приборкували смiливi наїзники, на iншу вантажили мармуровi статуї - далеку пам'ять Еллади. Мали роботу й священики, що обережно укладали на лодiї iкони, сосуди церковнi. Єпископ Анастас наполягав узяти з собою до Києва й мощi одного святого, що лежали в херсонеському соборi. - Цей святий - папа римський?! - здивувався князь Володимира - Святий Климент справдi був папою римським, але його вигнали з Риму, все своє життя вiн провiв у Херсонесi, де й помер. Мощi папи Климента поклали на одну з подiй. Довго розмовляв князь Володимир i з зодчими Херсонеса, у яких давно не було роботи в рiдному городi, деякi з них згоджувались їхати одразу до Києва, щоб будувати храми й палаци, iншi обiцяли прибути на Русь пiзнiше. - Нам щастить, - поглядаючи на небо, хмари й море, говорив старшiй своїй дружинi Володимир, - завiяв схiдний вiтер, а тутешнi люди повiдають, що коли вiн почався, то вже й вiятиме, швидко пожене нашi лодiї до гирла Днiпра. Завтра на свiтаннi пiдемо на лодiях у море, комонне вiйсько може рушати й нинi на нiч, щоб швидше проминути Хозарську переправу, виїхати в поле. Там, - князь Володимир простягнув руку на пiвнiч моря, - бiля острова Григорiя комонники нехай ждуть, щоб допомогти нам, лодiї-бо нашi нинi, - вiн показав на воїв, що тягли бронзових коней, - важкi суть... Вище ж порогiв будемо радитись, як вирушати до Києва-города. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Залишивши Херсонес, лодiйне воїнство князя Володимира, туго нап'явши вiтрила, пiд полуденним вiтром обiйшло Клiмати, перетяло Керкентиду, зiбралося на бiлих берегах в узлучинi моря й повiльно стало пiдiйматись Днiпром угору. Мiж цими лодiями плив i княжий насад, що мав двадцять гребцiв. На кормi поверх настилу побудований був справжнiй теремок з двома покоями; гребцi ж i слуги жили й покотом спали пiд настилом просто на днищi. У той час, коли лодiйне воїнство посувалось морем i Днiпром, комонне вiйсько ще швидше проминуло Хозарську переправу, як вихор, промчало Диким полем, зупинилось i ждало князя на лiвому березi Днiпра, напроти острова Григорiя. Майже тиждень пiсля цього, працюючи з ранку до пiзньої ночi, волокли вони разом лодiї понад порогами, пiдкладаючи пiд днища котки, штовхаючи їх руками, плечима, грудьми, обливаючись потом, з великим трудом перемагаючи кожну п'ядь. Нарештi пороги залишились позаду - тепер до Києва стелився битий шлях у полi для комонного вiйська, рiвне, спокiйне плесо Днiпра - для лодiй, на яких їхали воїнство i князь Володимир iз жоною Анною. Князь Володимир розповiв царицi Аннi про подальшу дорогу: - Ми проминули пороги й тепер рушили просто до города Києва - частина воїнства на конях, iнша - в подiях. - Надiюсь, ми з тобою будемо їхати в лодiї? - запитала Анна. - Ти будеш їхати, як i досi, в лодiї, - вiдповiв їй князь, - а я буду з комонним вiйськом. - Ти залишиш мене саму? - О нi, тепер я не залишу тебе, - посмiхнувшись, сказав Володимир, - але мушу бути в Києвi ранiше, нiж туди прибудуть лодiї. - Навiщо тобi труситись на конi, коли набагато краще їхати в лодiї? - Я звик сидiти на конi, - промовив на це Володимир, - а в Києвi мушу бути ранiше, щоб приготуватись i достойно зустрiти тебе. - Тодi їдь, готуйся, зустрiчай... Пам'ятай, що я в думках буду з тобою, день i нiч молитимусь за тебе! Вона його обняла, поцiлувала. За короткий час, вiдколи вони жили разом, Анна збагнула вже сувору й рiшучу вдачу Володимира, знала, що краще йому нi в чiм не перечити. Їй не доводилось чинити над собою насильства: виховуючись серед знатi у Вiрменiї й живучи потiм у Константинополi, маючи перед собою такий взiрець, як матiр - Феофано, Анна завжди була привiтна, ласкава, мила, навiть тодi, коли розмовляла з людьми, яких у душi ненавидiла. Так робила вона й тут, на Русi, подорожуючи з Херсо-неса до Києва, - обнiмала Володимира, цiлувала, говорила нiжнi слова, а в той же час придивлялась до нього, думала, як їй бути. До того ж князь Володимир робив добре, збираючись достойно зустрiти її в Києвi. Тут, на лодiях, Анна не буде самотньою - з нею їдуть придворнi жони, сли, священики, слуги... Був ранок. Лодiї стали одриватись од берега, попливли одна за однiєю, збираючись у ключi, широким, повноводим плесом Днiпра. Князь Володимир, сидячи на конi поперед старшої своєї дружини, довго дивився, як вони линуть голубим, схожим на камiнь бiрюз, плесом, поволi зникаючи вдалинi, потiм ударив коня, полетiв на чолi вiйська в поле. Князь Володимир залишав лодiйне воїнство й ц