арицю Анну немарне. Пiсля всього, що сталось, йому хотiлось якийсь час побути на самотi, в тишi Дикого поля, тiльки з дружиною, що нiчого в нього не запитає. Це нагадувало давноминулi лiта, коли вiн - м'ятежний, трепетний, смятенний - покидав Київ, виїжджав з дружиною за Днiпро, в поле, їхав, чуючи розмiрений глухий тупiт коней численного воїнства, слухаючи пiсню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем: Гей, у полi, полi гостинець темнiє, гостинець темнiє, могила чорнiє, могила чорнiє, а костi бiлiють... Гей, та гей, та гей! Тодi душу його огортав дивний спокiй, дихалось широко й вiльно, вiн бачив перед собою ясну мету, оглядав як господар землю, знав i вiрив, що коли зустрiне ворожу орду, то переможе її й з славою повернеться назад, - о, якi чудовi, важкi часом, але спокiйнi в суворостi своїй i бранях були тi днi. I зараз було так само, як i ранiше, - високо вгорi висить, нiби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скiльки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрiзь по ньому, як фортецi слави, височать рядами, а подекуди й нарiзно могили, а на них стоять витесанi з дикого сiрого каменю постатi богатирiв руських - вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вiчноживими очима на схiд, на захiд, на полудень - в усi боки, звiдки йшли i йдуть ворожi орди... А все ж князю Володимиру смутно - усе життя душа його була м'ятежна й неспокiйна, усе життя її тривожили сумнiви й вагання, але зараз цих сумнiвiв стало не менше, а бiльше, життя його було важким, зараз - важчим. Так, перемога в Херсонесi - честь i слава для Русi, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рiвною з iмперiями, люди руськi, що жили по древньому закону й покону, приєднають до своїх багатств скарби й надбання всього свiту. Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхiднiсть все це Русь, чи будуть одностайнi в законi новому землi, городи, люди, чи повалять вони богiв старих, з якими далi не можна вже жити? Нi, князь Володимир знав, що перемога на бранi з ромеями - це тiльки початок великої сварги на Русi, як i колись, душа його вiдчувала попереду громи й грози, єдине, що пiдтримувало в цю годину, була певнiсть, що розсудив сам на роздорiжжi шляхiв справедливо й вiрно, глибоко вiрив у прийдешнє. Великою цiною далась ця перша перемога! Скiльки горя, муки приймуть ще руськi люди, скiльки слiз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князевi Володимиру ! Глухо б'ють i б'ють копитами конi, вгорi висять у високостi неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовванiють могили, стоїть кам'яне богатирство. А десь по лiву руку широким Днiпром вiд берега та до берега, з кручi i на кручу посувається воїнство лодiйне, пливе насад з теремом, з вiконця його поглядає на Днiпро й голубе плесо цариця Анна. Вона чудова, напрочуд красива, може, вона, як кажуть гречини, одна з кращих жiнок свiту, але ж князь Володимир не шукав її краси, не про неї мрiяв, не йому, що має вiрну, люблячу жону Рогнiду й численну родину, не йому, що пiзнав звабу з братовою Юлiєю й досi спокутує любовний грiх, добиватись руки грецької царiвни. Проте все це сталось, виправити вже нiчого не можна. Нинi, коли князь Володимир їде в полi далеко вiд царицi Анни, йому легше, бо вiн не любив, не любить i не любитиме її, але Київ все ближче й ближче, там жона Рогнiда, боги, люди. О, якою дорогою цiною заплатив вiн за перемогу, невигойна рана зяє в його серцi!.. ...Вони їдуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслi, Переволоку над Сулою, невдовзi пiсля Переяслава їхнiм очам вiдкривається город Київ. 2 Першого ж вечора, прибувши до Києва, князь Володимир пiшов до Рогнiди - вiн не мiг мучитись i страждати, хотiв говорити одверто, як їм тепер бути. Рогнiда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесi. Вона не допитувалась у когось про це - бояринi, воєводшi, навiть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесi мир, узяв собi жону-василiсу i сам став василевсом. Тепер князь уже приїхав з комонним воїнством до Києва, а цариця Анна їде на подiях. Рогнiда зрозумiла, тiльки Володимир переступив порiг свiтлицi, чого вiн прийшов у цю вечорову годину до неї, вона знала, що рано чи пiзно мiж ними має вiдбутись розмова, не думала тiльки, що станеться все це так швидко. Непокоїло княгиню й те, що про подiї в Херсонесi вже знали, либонь, i дiти, кiлька днiв вони уникали її, i не тому, що не хотiли з нею говорити. Нi, вони не знали, що сказати матерi, як допомогти їй у великому родинному горi. Особливо хвилювався син Ярослав, раз i другий вiн заходив до неї, але мовчав. Якось мати загледiла на очах його сльози; три днi тому Ярослав поїхав у розпуцi на лови за Днiпро i там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремi, в палатi поряд. Однак зараз думати про це не доводилось - князь Володимир стояв бiля порога - в темному платнi, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем бiля пояса, з непокритою головою, тiльки стомлений, змарнiлий. - Добрий вечiр тобi, Рогнiдо! - Добрий вечiр i тобi, Володимире... Вiн не пiшов до неї, не обняв i не поцiлував, як ранiше, повiльно ступив уперед, сiв так важко на лавi, що меч загримiв по пiдлозi, спер голову на руки. - Я прийшов до тебе говорити... - Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала. - Буду одвертий, Рогнiдо... Сталося те, чого не хотiв, про що не думав... - Дивуюсь, що так говориш, - вiдповiла на це Рогнiда. - Ти, пригадую, хотiв перемогти Вiзантiю - i от перемiг, ти хотiв стати нарiвнi з iмператорами - i нинi називаєшся василевсом, ти думав охрестити Русь - i охрестиш її... - Тобi, бачу, - спробував посмiхнутись Володимир, - достеменно вiдомо, що сталось у Херсонесi, але одного ти не знаєш... - Нi, Володимире, - сказала Рогнiда, - i це, єдине, я знаю - ти василевс, бо став мужем василiси Анни... Спасибi тобi, Володимире, що не привiз її одразу сюди, а сам приїхав ранiше - велика Гора, але тобi з двома жонами тут було б тiсно... Боже мiй, бозке мiй, - з великим болем сказала Рогнiда, - ти й колись приїхав один на Гору, а мене покликав пiзнiше, нинi цариця Анна їде десь у лодiї, ти ж тут вирiшуєш свою долю. - Ти глузуєш з мене, Рогнiдо? - Я нiколи, вiр менi, не глузувала з тебе, просто говорю про суєтний свiт - який вiн безжальний i жорстокий. - Невже ж ти думаєш, що менi легко жити в цьому свiтi? - Нi, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобi було легко жити, якщо колись люди взнають твоє життя, вони здригнуться... - I проклянуть? - запитав Володимир. - Нi, не проклянуть, бо ти бiльше, нiж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... I я, Володимире, розумiю, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив iти супроти ромеїв. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив i християнство прийняти... Вона замовкла. - Мусив ти, Володимире, i василевсом стати, одягти корону, ти - достойний ним бути, iнакше ти не був би i руським князем... Пригадуєш, коли йшов на брань супроти ромеїв, ми з тобою говорили про це... - Пригадую, - тихо промовив Володимир. - Одного не розумiю, - закiнчила Рогнiда, - як мiг ти, мене жоною маючи, мислити про iншу, нiчого менi не сказавши, взяти нову, ще одну жону? - Рогнiдо! - приклавши руку до серця, вiдповiв вiн. - Коли я йшов на брань, нi про яку царiвну не мислив, укладаючи ряд з iмператорами, про це не думав, але грецькi iмператори суть лживi i хитрi, я їм не вiрив i не вiрю, через що зажадав у них руки царiвни Анни... - Видно, дуже бояться тебе iмператори, якщо згодились дати свою сестру... Але Аннi ти вiриш? Похмурий i суворий Володимир коротко сказав: - Нарiкши її своєю жоною, не можу й не хочу про неї говорити... Вона зрозумiла бiль Володимира, що не зраджував свого слова. - Пробач, Володимире, - промовила Рогнiда. - Я нiбито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про неї... Але про себе самого скажеш? - Про себе? Скажу... - Тодi скажи менi правду i не бiйся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царiвну Анну? Володимир довгу хвилину, заплющивши очi й стиснувши уста, мовчав, потiм подивився на Рогнiду й промовив: - Бачиш, я довго думав, ранiше нiж вiдповiсти тобi, бо... про такi речi звичайно не запитують. Але нi, ти, Рогнiдо, маєш право й повинна була запитати мене про це... Вiн знову замовк, йому важко було говорити правду, так, щоб вона зрозумiла його й не так суворо осудила, їй цi слова були потрiбнi, щоб полегшили рану серця. - Гаразд, - закiнчив Володимир свої думи, - я шукав не краси її, бо нiколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений її красою, але, вiр менi, не любив i нинi не люблю її. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила - повернув усе всп'ять... От я тобi й сказав усю правду. - Нi! - рiшуче вiдповiла Рогнiда. - Як не повернути всп'ять Днiпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив iмперiєю Русь, сам став василевсом, маєш жоною грецьку василiсу, але... - вона затялась, - менi тебе шкода. - Рогнiдо! - крикнув вiн. - Ти можеш усе говорити нинi, в твоїх словах токмо правда... Але не кажи, що шкодуєш мене, я не тiльки василевс, а й людина. - А я бiльше й не говоритиму про це, бо все сказала... - Як усе? Що ж робити менi? - Навiщо запитуєш мене? Ти сам обирав свiй шлях у життi, я не заважатиму тобi, пiду з Гори. - Так, - зiтхнув вiн, - тепер я розумiю, що сталось, - мушу сам вiднинi тут мучитись i страждати, ти покинеш мене... - Не я зробила це, а ти, Володимире. - I це розумiю... Настало мовчання - важке, болюче. Двом донедавна рiдним, близьким людям було що сказати, душi їх рвались одна до одної, як нiколи, мабуть, вiдчували потребу говорити. Але вони вже нiчого не могли сказати - суворе життя поставило мур мiж ними, розривало навiки... Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання. - Рогнiдо! - з одчаєм, вiд наболiлого серця почав вiн. - Прости, винен я, сам вiдповiм за все... Але дозволь мене одне - подбати, аби ти не мучилась, не страждала... - Чим тепер можеш допомогти менi? - Їдь, Рогнiдо, в город отця твого Полотськ, дарую тобi всю цю землю. - Ти дуже щедрий, Володимире, - гiрко засмiялась Рогнiда. - Але як пiду я в город отця мого, що скажуть тамтешнi люди?.. Колись у Полотську менi було так добре, затишно, нинi буде важко, як нiде. - Тодi, молю, вiзьми собi один з городiв, одбери вiд вельмож моїх, єгоже хощеш, дам тобi золото, срiбло... - Нi, - рiшуче вiдповiла Рогнiда, - взяти в тебе город, бути рабою твоєю, земного василевса, не можу, мати пiд собою твоїх вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами менi, золото й срiбло - нi, за них не купиш спокою душi. I якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землi царства не шукаю, але уневiститись Христовi прагну, - може, хоч пiсля смертi душа моя матиме тишу, спокiй, любов. - Що ти замислила? - Невже не розумiєш, Володимире9 Хочу достригтись у черничий образ. - У черничий образ? - вирвалось у нього. - Нi, ти не можеш, не смiєш так робити... Рогнiда враз змiнилась, очi її стали суворими й грiзними, обличчя край блiдим, просто бiлим. - Чому ти цього те хочеш? - Жона моя - черниця в городi Києвi, де я сиджу князем?! Нi, це буде понад мої й твої сили, Рогнiдо! - Марно ти боїшся, Володамире! Я ж бо вже не жона тобi, стати чериицею хочу не для свiту, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобi, прагну спокою й тишi, ти ж i цього не хочеш менi дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тодi... тодi убий моє тiло, як убив душу... Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гiркої образи Рогиiди, вона впала на колiна, обхопила руками голову, застогнала: - Вийми меч iз пiхов, убий мене, убий! Саме в цю хвилину раптом розчинилися дверi з свiтлицi поруч i на порозi став княжич Ярослав. Вiн був надзвичайно блiдий, одягнутий тiльки в довгу бiлу сорочку, спирався на меч. - Мамо! - крикнув Ярослав. - Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на колiна? Нестримний i рипучий, вiн вихопив меч iз пiхов. - Ярославе! Сину! - заволала Рогнiда, пiдвiвшись з колiн. - Як ти мiг встати з поламаною ногою?.. Дай менi руку, я одведу тебе до ложа. - Я чув крик, бачив тебе поверженою на колiна, батько хоче тебе вбити... - Нi, сину, нi, - вiдповiла вона. - Вiн мене не вбивав, не хотiв, не хоче вбити... Ми тiльки говорили з ним, чуєш, говорили, їди, сину, благаю тебе... - Вона схопила його пiд руки, силою одвела до дверей. Володимир стояв увесь цей час бiля вiкна, дивився на Днiпро й коси, але не бачив їх, коли ж обернувся, сина в свiтлицi вже не було, а Рогнiда, схиливши голову на руки, сидiла на лавi бiля столу. Володимир ступив до неї. Вiн знав вдачу Рогнiди - щось вирiшивши, вона нiколи не змiнювала свого слова. А хiба вiн сам щось мiг змiнити?! Отже, це хвилина прощання, вже довiку їм тепер не зустрiчатись, не бачитись... - Прощай, . Рогнiдої - тихо промовив Володимир. - Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст її зiрвалось одно тiльки слово: - Прощай! Коли Володимир вийшов, Рогнiда ще довгий час у глибокiй задумi сидiла бiля столу. Вона не плакала, нi, слiз у неї вже не було, уста її не ворушились, їм уже нiчого казати, все тiло її стало нерухомим, безболiсним. Потiм вона встала й пiшла в свiтлицю поруч. Там, на ложi в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав. - Сину мiйi - запитала вона, сiвши бiля нього. - Що з тобою? На неї дивились печальнi, повитi смутком i зовсiм не дитячi суворi очi Ярослава. - Що з тобою? Навiщо ти встав? У тебе болить нога. Вiн струсив головою, наче хотiв одiгнати думки, що не давали йому спокою. - Нi, нога менi не болить. I що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, вiдаю, як вiн тебе образив, i не токмо тебе - всiх нас, дiтей, мене... - Крий тебе боже навiть думати про це, - сказала мати. - Вiн мене не образив, сину. Вiн не зробив, не зробить зi мною нiчого, Ярославе... I не менi вiн зробив лихо, а собi... Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зiбрати свої думки. - Вiн не такий, як ти думаєш, - повiла вона далi. - Вiн добрий, не злий, хоче добра всiм людям. Але де добро? Аще немає любовi в серцi, немає й добра, немає життя... - Ти менi всього не говориш, але я розумiю, мамо, - сказав Ярослав. - Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась вiд батька-василевса, ти воiстину цариця царицям i госпожа госпожам, аще славу вiку змiнила на славу майбутню, але я... - Ти не кiнчив, сину... - А я все сказав про тебе... Про себе тiльки додам: я нiколи не прощу свого батька... 3 У цю нiч княгиня Рогнiда не лягала спати. На Горi погасли вогнi, з-за Днiпра, вiдбиваючись жовтим колом на плесi, виплив мiсяць. Київ, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час вiд часу її порушували голоси сторожiв на городницях та крики заблукалих птахiв на просередах i косах Днiпра, все, здавалося, спало - земля, вода й небо. Тiльки княгиня Рогнiда не спала - вона сидiла бiля розчиненого вiкна в своїй спочивальнi, дивилась на стiни города, кручi Днiпра, далекi лiси й луки, але нiчого не бачила; дослухалась до притишених шумiв i голосiв ночi - й нiчого не чула; безлiч думок пропливали в її головi - безрадiснi, сумнi, невтiшнi. Рогнiда згадувала, як у далекi днi своєї молодостi щиро полюбила князя Володимира i, нiби дорогоцiнний дарунок, усе життя носила цю любов у своєму серцi. Є на свiтi рiзна любов - однi поринають у неї, але швидко пересвiдчуються, що це тiльки лжа й обман; iншi люблять так буряно i з таким жаром серця, що в тому вогнi згорають; щасливi тi, кому доля судила тиху зовнi, спокiйну, але навгасиму любов - вона, як сонячне промiння, зiгрiває серця живучих... Рогнiда полюбила князя Володимира несподiвано, пiсля великої бурi, коли в неї нiкого й нiчого не лишилось у свiтi, коли, як здавалося їй, уже краще було й не жити, - тодi перед нею з'явився той, кого вона напередоднi тiльки ненавидiла й проклинала, хто вбив її батька й братiв, але хто виявився набагато кращим, справедливiшим, дужчим, нiж усi люди. Вона вiддала йому все, що мала, - дiвоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гiркоту втрати батька свого й братiв, покинула отчий дiм, пiшла за коханим i згодна була йти поруч, ким би вiн не був - князем чи рабом, куди б вiн її не повiв - на життя чи смерть; це не було безумство, нi, це була справжня любов. Єдине, чого в них не вистачало й що пiзнiше завжди боляче ранило серце Рогнiди: вона не сказала йому тодi про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир - суворий воїн i князь - не зумiв сказати їй про себе, - втiм, чи мусять люди неодмiнно про це говорити: любов освячує життя, життя утверджує любов! А хiба життя не утвердило їхньої любовi! Двадцять п'ять лiт - о, як це багато, а всi ж цi лiта вони жили в турботах i невпинному трудi, князь Володимир ходив i ходив у походи, вона була йому вiрною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матiр'ю живих i мертвих дiтей... Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотiв, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили мiцну родину, невдовзi їх ждала тиха, спокiйна старiсть... Так що ж трапилось? Пiзня нiч, княгиня Рогнiда сидить бiля розчиненого вiкна, бачить мiсяць у небi, плесо Днiпра, на якому тремтить-переливається срiбна дорiжка... Усе, як колись, i все зовсiм не так, як ранiше, бо не спить вона, поруч у теремi не спить, либонь, i князь Володимир, але вони вже не можуть пiти одне до одного, Рогнiда не смiє покласти стомленої голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закiнчується мiсячна дорiжка, пливе лодiя, що везе до Києва царицю Анну. Що ж це - любов?! Нi, Рогнiда вiрить Володимиру: вiн не любив i не любить царицi Анни... Зрада? Нi, вона боїться навiть вимовити це слово, бо зраджують тiльки тодi, коли до цього по-справжньому люблять... Тодi - неправда, лжа, обман?! Але що образа, легковажна зрада i навiть неправда для люблячого серця? У цю пiзню нiчну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на бiль, гiркоту, розпуку, Рогнiда вiдчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорi своєї молодостi, а може, навiть i бiльше, бо все проходить, все минав, а справжня, щира любов - вiчна, вона нагадує дивний камiнь iзмарагд, що завжди випромiнює сяйво, вона - зоря, що свiтить тим яскравiше, чiiм темнiша нiч навкруг. Проте що ця, її, Рогиiдина, любов, гiрко те, що вiн - князь Володимир - не любив i вже не полюбить, повiк не взнає цiну її любовi. А нiч iшла... У тижi Рогнiда чула, як на Горi вдарили копитами й зупинились бiля терема конi... Вона прокинулась вiд своїх дум i пригадала - це ж сама велiла рiвно опiвночi запрягти у вiзок пару коней. Велiла! - це звучало тепер дивно, але останнiй загад княгинi Рогнiди виконаний - конi стоять бiля терема. Що ж, так i буде, зараз Рогнiда навiки залишить терем, палату, всi речi, до яких звикла, i цю спочивальню, в кутку якої стоять два ложа... Два ложа, вiкно, з якого видно Днiпро, гiлля, до якого можна дiстати рукою, квiти, - о, скiльки хорошого, нiжного, теплого пережито за довгi лiта в цiй спочивальнi. Прощай, прощайте! На мить майнула думка - вийти в переходи, пошукати, знайти й попрощатись з Володимиром? Нi, вони вже попрощались. Нi вона йому, нi вiн їй нiчого сказати не зможуть... "А може, - подумала Рогнiда, - вiн стомився в далекiй дорозi й спить? Нi, я не смiю i не буду його турбувати..." Проте вона залишала в теремi не тiльки мужа - тут були дiти її, з ними вона хотiла й мусить попрощатись. Рогнiда запалила свiчу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини. Усi вони спали; у вiдсвiтi мiсяця й жовтому промiннi свiчi Рогнiда бачила їхнi спокiйнi обличчя... "Прощайте! - не смiла їм сказати, аби не побудити, але подумала мати. - Прощайте, мої дiти, не згадуйте лихом своєї матерi, не осуджуйте її, може, колись ви зрозумiєте й подякуєте менi..." I все ж Рогнiда не стрималась - якщо не можна всiх, вона поцiлує хоч одно рiдне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцiлувала... Предслава прокинулась, розплющила заспанi очi, побачила перед собою обличчя матерi, щоки, по яких котились сльози. - Мамо! - пролунало в палатi. Рогнiда погасила свiчу, - ложе, дочку, речi освiтлювало тiльки мiсячне промiння... - Ти чого, мамо? - Спи, спи, дочко... "Це тiльки сон", - подумала Предслава i знову склепила вiї... У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав'язала голову шаллю, накинула на плечi опашень. - Так що ж тепер буде? - запитала Амма в Рогнiди. - Ти про що говориш? - здивувалась Рогнiда. - Адже ти, княгине, їдеш звiдси? - Так, їду... - I я їду з тобою... Що нам брати? Стара ключниця, кормилиця Рогнiди, що ростила, виховувала її, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить. Але сама Рогнiда була вже не такою, якото її ранiше знала Амма, - на ключницю дивились надзвичайно смутнi, замисленi, далекi вiд цьоге свiту очi, i голос у Рогнiди був iнший - рiшучий, твердий, холодний... - Я йду звiдси, Аммо, навiки... - Куди? Куди, княгине? - Не питай! Я буду недалеко, але нiколи не прийду сюди i нiхто з Гори не повинен приходити до мене. - Ходiмо разом, княгине... - Нi! Ти залишишся тут i кормитимеш, доглядатимеш дiтей моїх, ти повинїiа дбати також i про князя Володимира... Чуєш? Так зроби - i прощавай, Аммо! Ти заступила менi колись матiр - i я цього нiколи не забуду, так заступи ж тепер мене. Вона обняла й поцiлувала Амму. Разом вийшли в двiр. Там бiля ганку стояв запряжений двома кiньми критий вiзок. Княгиня Рогнiда сiла. Конi рушили. У вiконцi вiзка видно було блiде iї обличчя... 4 Рогнiда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочиває, - нi, вiн навiть не лягав спати, чув, коли Рогнiда пройшла в переходах, бачив, як вона сiла у вiзок, поїхала до ворiт Гори. Бiль краяв його душу, серце. Вiн розумiв, що Рогнiда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, i чим швидше це станеться, тим легше буде їм обом... Йому хотiлось одного - попрощатись з Рогнiдою якось по-людському, щиро, правдиво. Вiн хотiв, побачивши вiзок, а пiзнiше Рогнiду, бiгти в двiр, стати поруч, може, обнятись, поцiлуватись, - нехай усi знають, як їм важко!.. Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нiбито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди - вдень i вночi - сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, - князь Володимир не вийшов, дивився, як вiзок котиться до ворiт, зникає там, зник... Тодi йому стало легше - не вiн, а сама княгиня Рогнiда розсудила, як їй слiд робити, це вона визначила свою долю... Поголос, нi, навiть поголосу на Горi не буде - княгинi вiльно робити так, як велять серце й розум. Князь Володимир, правда, не мiг зрозумiти, чому Рогнiда, якiй вiн давав пожалування - кращий город Русi, i яка, крiм того, мала великi скарби тут, на Горi, чому вона залишила тут усе своє багатство, поїхала, нiчого не взявши з собою, в темну нiч? На свiтаннi, коли до нього прийшов воєвода Вовчий Хвiст, князь довiдався, що зробила княгиня Рогнiда вночi. - За ворiтьми Гори, - розповiдав воєвода, - княгиня велiла їхати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив її i постриг у черницi. Пiсля того вона поїхала на двiр у Предславинi... Немає вже княгинi Рогнiди, є черниця Анастасiя... - Немає княгинi Рогнiди... є черниця Анастасiя, - тихо промовив князь Володимир i спроквола пiшов до вiкна. Там дуже повiльно народжувався свiтанок, за стiною Гори видно було голубувате плесо Днiпра, що свiтилось нiбито зсередини, жовтi, ледь рожевуватi коси, темно-синi лiси на лiвому березi. - Черниця Анастасiя! - глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного пiдвiконня. Йому стало легше - цi слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палатi, звiдки видно було новий день, свiтанок... Тепер вiн вiльний робити так, як вимагає кипуче життя... Але робити так, як вимагало життя, бути вiльним i не вiдповiдати за те, що вiн содiяв, князевi Володимиру було дуже важко i просто неможливо. Одягнувшись у своє звичайне темне платно й накинувши на плечi багряне корзно, вiн спустився в сiни, де стояли вже воєводи й бояри, велiв їм iти й ждати його в Золотiй палатi, а сам пiшов до стравницi, де звичайно збиралась перед свiтанком уся княжа родина. У стравницi горiли ще свiчi. Родина зiбралась - у кутку стояла дочка Предслава, ближче, пiд стiною - сини, всi вони привiтали батька, тiльки вiн переступив порiг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма. Одного тiльки сина - Ярослава - не було. Але князь знав, що вiн хворий, лежить i ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палатi. У стравницi був уже приготований снiданок - на столi парували страви, лежав накраяний хлiб, приємно пахло смаженим м'ясом, рибою - лишалось сiсти й їсти, вкусити вiд кожної з страв... I все ж тут було не так, як ранiше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сiсти в своє крiсло, а сини й дочка хотiли сiсти на лавах, враз стало помiтно, що ще одно крiсло, поруч iз мiсцем князя, стоїть порожнє - це було мiсце княгинi Рогнiди. Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир - вiн мусив ранiше сказати ключницi, щоб та непомiтно прийняла крiсло, але зараз уже пiзно було щось робити. - Будемо їсти, - намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь. Дiти i вiн сам сiли до столу, у мовчаннi стали їсти, правда, нiкому з них їжа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравницi, холод i пустка обгортали їхнi душi, князь Володимир вiдчував на собi погляди дiтей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навiть ключниця Амма... Князь Володимир розумiв, що так мусило бути, - жити всiм, як i ранiше, не можна. Знав вiн i те, що буде боляче, гiрко, страшно... Але це було бiльше нiж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравницi. Мовчав князь, мовчали дiти, ключниця Амма вийшла з стравницi так тихо, що нiхто не почув її крокiв. - Дiти мої, - не витримав князь Володимир, коли закiнчився снiданок, i сам не пiзнав свого голосу. - Я думав... я хотiв вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пiшла звiдси... Дiти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотiли знати, що ж їм скаже батько? - Ми з княгинею Рогнiдою розлучились, - повiв далi князь, - бо я, перемiгши ромеїв, зажадав у них, знаючи їх лукавство й хитрiсть, вiнця василевса i руки царiвни Анни - сестри василевса... Нинi я маю вiнець i взяв у жони царiвну Анну... Вiн промовив цi слова, розповiв усе про себе й Рогнiду щиро, чесно, правдиво, але обiрвав мову, бо раптом стиснуло в горлi, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очi, мовчав, нiбито думав. - Я не хотiв образити й нiчим не образив матерi вашої княгинi Рогнiди, - хрипко говорив вiн, - коли ми розлучались, я давав їй землi, городи, все, що вона забажав, але вона вiдмовилась вiд усього, нинi вночi прийняла християнство, постриглась у черницi й наречена Анастасiєю, нiколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворi в Предславинi... Дiти мовчали. За скупими словами батька-князя вони вiдчули, що шляхи його й матерi Рогнiди розiйшлися, вони тепер чужi одне одному, але як бути їм, коли в них один батько i одна мати? - От я все вам i сказав, - тихо закiнчив князь. - Русь перемогла Вiзантiю, був я князем, нинi став василевсом нарiвнi з iмператорами ромеїв i нiмцiв, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, дiти мої, такожде прошу охреститись разом зi всiма... Але це було не те, що вiн хотiв їм сказати, - вiн не мiг говорити про своє горе й муку. Дiти схилили голови - вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грiзно вставав перед ними. - I ще вас прошу, дiти мої, - якимсь благальним голосом промовив вiн, - коли до Києва приїде з города Константинополя сестра iмператорiв ромеїв, моя жона Анна, поважайте її хоча б як царицю... Прошу вас про це! I тодi в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогiн: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу нiч, заплакане обличчя матерi, все, що видалось їй тодi сном, - нi, це був не сон, то плакала i десь нинi плаче мати їхня Рогнiда, а тут, у стравницi, плакало, стогнало, квилило її серце - рiдне дитя. - Мовчи, Предславо! - обiрвав цей стогiн-плач князь Володимир. - Я все сказав вам, дiти мої. Не судiте, не клянiте, важко вам, але ще важче менi, проте нiчого, нiчого вже не можу змiнити. Вiн швидко пiшов до дверей - там ждали його мужi, ждала Русь! 5 Свiтає. У Золотiй палатi ще горять свiтильники з ведмежого жиру й восковi свiчi, але знадвору через вузькi вiкна вже струмує рожеве промiння свiтанку, денне й нiчне свiтло, змiшуючись, виразно окреслює дерев'янi зруби палати, доспiхи князiв колишнiх на них, постатi множества людей, що стоять попiд стiнами, в кутках, просто посерединi... Цього ранку нiхто не сiдає. Всi стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з мiсця на мiсце, перешiптуються, жваво говорять - бояри, воєводи, всякi мужi, у куток забився й позирає звiдти сполоханими очима головний жрець Перуна Вiхтуй. - Iде князь! Князь iде! - раптом чуються голоси в палатi. - Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов. Князь Володимир з'являється в переходах за палатою, переступає порiг дверей, виходить на помiст. Нинi вiн iде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блiдий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний. Але це одна мить. Зупинившись на помостi, вiн кидає погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотнi вогнiв, блискучi доспiхи, рожеве сяйво у вiкнах. - Чолом князевi Володимиру... Кланяємось тобi, - прориває враз палату багато голосiв. - Слава василевсу Володимиру! - чути крики в палатi. Вiн пiднiмає руку. Палата враз затихає. Знадвору струмує денне свiтло, речi, постатi, все видно виразнiше, опукло, скрiзь глибшають тiнi. - Добрий день вам, мужi, бояри, воєводи мої, - каже Володимир. - От ми й знову тут... Збираючись з мислями, що, як блискавицi, пролiтають у головi, вiн на хвилину замовкає й потiм продовжує: - Я покликав вас нинi, мужi мої, щоб повiсти - наше воїнство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слiв Вiзантiї i через них говорив з iмператорами Василем i Костянтином, з ними нинi укладено ряд навiки. Ми маємо дань, пiльги купцям нашим, вiднинi люди нашi можуть вiльно жити в гирлi Днiпра, на бiлих берегах i всюди над Руським морем... - Добре, дуже добре зробив ти, княже, - залунали в палатi голоси. - Пам'ятаючи ж, що ромеї завжди порушували ряд з нами, - продовжує Володимир, - я вимагав через слiв, щоб iмператори їхнi говорили з нами, дiяли й совершали мир як рiвнi з рiвними, через що зажадав у них такого ж вiнця, який вони носять, знаючи, що вони лживi й хитрi, вимагав, аби дали менi в жони, як нiмецькому Оттону чи хозарському кагановi, сестру свою царiвну Анну, як видавали за нiмецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас i Русь. - Достойно говорив ти, княже, з василiками i iмператорами, - додав до слiв Володимира боярин Воротислав, що їздив з ним разом до Херсонеса, - добре їм сказав, - широко розвiвши руки, вiн нiби обняв усю палату. - Ми - Русь. Нехай iмператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру - до самого Костянтинового город а дiйдемо. - Iз жоною - сестрою iмператора, - почувся голос ще одного боярина, - добре вчинив - чим ми гiршi вiд нiмецького iмператора чи хозарського кагана... Нi, тiльки так мусило й нинi буде. Ти, княже, став iмператором, будемо тобi вiрними слугами. - Iмператори зробили все, як я вимагав, - промовив Володимир, - дали вiнець... - Слава василевсу!.. - заволало кiлька бояр. - ...вони вiддали менi в жони царiвну Анну, з якою я повiнчався в Херсонесi... - Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, - лунало в палатi. - ...i ще вирiшив я зробити так, як того жадали ви, мужi мої, - охрестити руських людей. - Добре зробиш, княже, добре! - Але хреститимуть вас не патрiарх константинопольський i не його єпископи та священики; у городi Києвi здавна живуть священики, iже прийшли з Болгарiї, нинi з нами приїхали з Херсонеса Анастас i Iоанн - вони охрестять Русь. Це справдi була перемога бояр i мужiв-християн, вони домоглись того, що хотiли, i тепер не могли та й не хотiли ховати свою радiсть. - Славен наш князь! - лунали в палатi збудженi голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цiлують воєвод, воєводи - бояр, як чоломкаються мужi старшi й нарочитi. Але не всi думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палатi затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало: - А як бути, княже, з старими богами, требищами i жерцями нашими такожде? Це була дуже вiдповiдальна, страшна хвилина - у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з iдолищами, що височать скрiзь по Русi, з требищами в городах, весях i на погостах, де досi складались жертви, з жерцями й волхвами, якi служили богам, i, нарештi, зi всiма тими людьми, що вiрять ще старим богам? Просити в когось поради, запитати в бояр, воєвод, мужiв, що стоять тут, у палатi, - нi, проминули тi часи, коли князь, чи то їдучи на брань, чи устрояючи землi, звертався до них i сукупно з ними вирiшував усi справи; нинi вiн мусить думати й вирiшувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовнiше - про душi, серця людей, про вiру... Та й що, що можуть сказати князевi бояри, воєводи, мужi? - У кожного з них своє серце й душа, тут є багато християн, та є ще й язичники, якi не скоро, а може, й до смертi не зречуться старого закону. I не тiльки тут, так скрiзь - в усiх землях, городах, весях Русi - старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чiпко тримається за отчу землю... Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як i допреже, що нове може жити поряд iз старим, тодi, либонь, загине в гущавинi старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути i має право жити тiльки нове... Iмператор, - так, у цьому словi було все - вiн глава Русi, господар земель, вiднинi йому, як iмператору й пастиревi, покоряються й душi людськi, дивись, iмператоре Володимире, на якi вершини ти зiйшов, дивись i жахайся! Вiдступати тепер Володимир уже не мiг. Дуже твердо, впевнено й владно iмператор Володимир сказав: - Велю повалити всiх iдолiв земель, знищити требища, охрестити Русь... - Слава, слава князевi Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима. 6 Через кiлька днiв до Києва прибуло лодiйне воїнство, разом з яким їхала цариця Анна. На березi Почайни зiбравсь тодi весь город - Гора, передграддя, Подол, Оболонь, - адже це їхали вої, що пролили власну кров, перемогли ромеїв i прибили щит над ворiтьми Херсонеса, змусили iмператорiв укласти почесний мир; багатьох з воїв, якi навеснi вирушали з Києва, не було на подiях - життям своїм вони заплатили за перемогу Русi. Над Почайною про це не говорили. Попереду всiх людей на березi Почайни стояли горянськi бояри, воєводи, мужi лiпшi й нарочитi, множество їхнiх, одягнутих у найкращi одяги й обвiшаних оздобами, жон i дочок, а на чолi їх усiх князь Володимир - вони прийшли зустрiти в городi Києвi сестру iмператорiв ромеїв царицю Анну, що нинi була жоною князя. Не було тут такожде дiтей князя Володимира - вiн не просив i, певне, сам не хотiв, щоб вони зустрiчали його жону, самим дiтям було дуже боляче бачити в славi не матiр, а мачуху... Город Київ зустрiчав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не дiждалась з походу свого чоловiка i цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що їм було до отця, який, втративши єдиного сина, стояв i дивився нинi безтямними очима на плесо, де навiки втонула його радiсть? Хто, хто з них думав про дiтей, що цього ранку стали сиротами?! Оточена єпископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багрянi її черевики не попав пiсок, вистеленi були червонi килими, пiд ноги їй бояринi й воєводшi кидали квiти з київських садiв, привезений з Херсонеса хор спiвав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумiлi й новi для киян слова: - Слава василевсам! Слава! Слава! Князь Володимир зустрiв, обняв i поцiлував одягнуту в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, вiн цього не зробив, коли б знав, що в цю годину бiля вiкна палати на Горi стоять i дивляться на нього сини його й дочка - тiнi жони Рогнiди. Втiм, зараз вiн не думав i не мiг уже думати про них i Рогнiду, - на берег сходила нова його жона - василiса Анна. Позаду лишились лодiї, на яких стояли цiлi й покалiченi вої, на березi лишились жони-удови, дiти-сироти... Урочистий похiд дуже повiльно - пiд блакитним київським небом, серед зелених дерев i багатства квiтiв, з гучними криками, спiвами - пiдiймався Боричевим узвозом, став перед ворiтьми, де почепленi були знамена всiх земель Русi, i зник за стiнами, де на городницях мiдяно дзвонили била... I тодi на Горi в теремi княжому почалося те, чого тут нiколи не бувало, - в палатах, покоях, свiтлицях, переходах зазвучали чужi, незнайомi й незрозумiлi голоси - кiлька покоїв вiдданi були царицi Аннi й жонам, якi їй прислужували, скрiзь, на верху й унизу, в кiмнатах обабiч сiней розмiстились придворнi жони, сли, священики, слуги, гостi з Вiзантiї. Втiм, вони не були тут гостями - цариця Анна i всi, iже з нею, приїхали до Києва надовго, назавжди, вона й вони були нинi господарями княжого терема, це доля судила їм тут жити. I враз усе нiбито змiнилось у теремi - зникла одвiчна суворiсть покоїв i палат, де ранiше говорили притишеними голосами, - чужа мова, чужi голоси так дивно звучали в старезному рубленому домi Кия; вже не в стравницi, а скрiзь - на верху терема i внизу - бряжчав посуд; у палатах, де ранiше пахло липою й воском, потягло смаженим м'ясом, вином. Шум i голоси в теремi збiльшувало ще й те, що тут одразу ж з'явились, забiгали, заприсiдали жони горянських бояр i воєвод, їхнi чудовi, напрочуд красивi, але смiшнi в простотi своїй дочки - їм не терпiлось швидше познайомитись, удостоїтись слова царицi Анни, торкнутись, бодай торкнутись її срiблястого одягу кiнчиками пальцiв. Князь Володимир поспiшав. Вiн нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борсається, витрачає всi сили, але тiльки трощить лiд навкруг себе, збiльшує, й збiльшує ополонку, вiдчуває глибiнь пiд собою, потопає... Проте вiн сам не розумiв цього - йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрiбних кроки, i все заспокоїться, стане на мiсце - треба охрестити нарештi Київ, прийняти в теремi жону Анну й усiх, що прибули з нею, а там у городi й у його душi настане спокiй, тиша. Вiн велить наступного ж дня зiбрати над Почайною всiх людей Києва - бояри, мужi, тiуни поспiшають виконати його загад. Вiн велить за звичаєм руським зробити пир на честь прибулих гостей i жони Анни, радиться з воєводами, де i як його влаштувати. Багато з цих бояр i воєвод їздили до Константинополя, деякi з них бували й на урочистих прийомах у iмператорiв, через що кажуть, що слiд влаштувати пир не в гридницi, де звичайно ранiше пирували з дружиною, а в Золотiй палатi, як це роблять у Константинополi... Князь Володимир згоден, i не тому, що так робиться в Константинополi, - зробити пир у широкiй, просторiй Золотiй палатi набагато краще, анiж у тiснiй, душнiй гридницi. Разом з кiлькома боярами й воєводами вiн заходить до Золотої