палати, щоб порадитись, де i як слiд посадити гостей, де поставити столи, якими переходами носити страви... Це не дрiбницi, нi, у Вiзантiї, - стверджують бояри й воєводи, - сидять за чином, василевси нiбито возносяться над усiма... - I про поспiхи княжi слiд подумати, - кажуть бояри. - Негоже, княже, щоб тут, де йтиме пир, висiли щити, мечi. Князь Володимир погоджується з боярами - негоже, справдi, щоб тут, де вони утверджуватимуть мир з Вiзантiєю, висiли мечi й щити. - Що ж, ми їх приймемо, - каже князь Володимир. Воєводи одразу ж iдуть до стiн, знiмають доспiхи давнiх князiв, кладуть їх просто на пiдлогу. - Але ми їх збережемо, - продовжує князь, - вiзьмiть, воєводи, цi доспiхи й сховайте в iнших палатах. Тепер Золота палата готова, увечерi тут буде пир. Зашумiла, загомонiла Гора - вперше за багато лiт, а може, й столiть князь київський справляє пир у Золотiй палатi. Звичайно, не всi бояри й воєводи, а тим паче мужi Гори могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошува у Золоту палату не всiх - через тiунiв своїх i ємцiв, а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворi перед ганком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пирує з грецькими гостями князь. Про одного смiливця - боярина Куксу - розповiдали, що вiн у нестримному своєму бажаннi якщо не чути, то хоч бачити тих, якi пирують, залiз на високу липу напроти вiкон Золотої палати, вмостився там на якiйсь гiлляцi, сказав: "Зрю", але зiрвався, полетiв з липи, зламавши собi в час, коли летiв i коли падав на землю, троє ребер ще й ключицi... "Дивись, щоб не було тобi, як Куксi", - говорили з того часу про неситих i завидющих на Горi. Хто ж попав усе-таки до Золотої палати, довго потiм розповiдав, як гостi вiзантiйськi сукупно з боярством i воєводством Гори сiдали за столи, де було накладено, насипано, нарiзано все, чого душа бажає, як у двох кiнцях палати напереклик величально спiвали хори руський i грецький, як вийшли на помiст i сiли в крiслах князь Володимир i цариця грецька Анна, як усi кричали руськими словесами: "Слава князевi Володимиру й царицi Аннi!" й грецькою мовою "Iсполайте деспоте!", як князь i цариця благословляли людей, яства, питiє, пiсля чого й почався пир... А в цей же час на Боричевому узвозi над Почайною, на Подолi бiля торгу, на далекiй навiть Оболонi ходили боричi, збирали людей, кричали: - Князь Володимир велiв заутра зiбратись всiм над рiчкою Почайною, там буде хреститись Русь... Безвiтря стояло над Днiпром, на плесi вiдбивалися важкi багрянi хмари, голоси боричiв чулись усе далi й далi... Пир на Горi iшов i вночi, а в цей час, коли велика темнота поглинула Днiпро й береги, туди з ярiв, кущiв, скрадаючись на сiрому тлi пiскiв, пiшли й поповзли якiсь тiнi. Вони сходились бiля лодiй, сiдали в них, клали в кочети весла, ставали на стерна, вiдштовхувались вiд берега, пливли за течiєю, щоб нiхто не чув. Хмари все не сходили з неба, темнi, тепер вони висiли над самою водою, все сповивала пiтьма, тiльки на Горi блимало, як хижi очi, чимало вогнiв - там пирував з боярами, воєводами й гостями вiзантiйськими Володимир-князь. - Не будемо слишати, заткнемо ушi своя, пiдемо в пустинi й лiси, - говорив на лодiї головний жрець Перуна Вiхтуй. - А вони да погибнуть у зловiрi своїй, - озивались жерцi бога Волоса з Подолу. Лодiї пливли далi й далi, пiд склепiння важких темних хмар, в глибiнь Днiпра, в нiч. 7 Заутра вся Гора була готова до хрещення - воєводи, бояри, їхнi жони й дiти, вся княжа родина - дочка й сини, дворяни, холопи - нiчого не пили й не їли, як велiли священики. Боричi кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнiв на торговищi, скрiзь по Щекавицi, Дорогожичах, Оболонi; верхи їздили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже. На свiтаннi князь Володимир вийшов з своїх покоїв i попрямував до Золотої палати, де на той час зiбрались усi бояри, воєводи, мужi. Нi, це вже був не син рабинi - в блискучому, срiблом шитому дивiтасiї крокував вiн до помосту, на його головi сяяла золота корона, в правiй руцi василевс тримав скiпетр, поряд з ним дрiбно ступала одягнута в порфiри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нинi на iконах, iшли смутнi, в новi царськi ризи одягнутi, з молитовниками в руках дiти. У глибинi Золотої палати протяжне i через те нiбито тужно, але однак величально заспiвав хор, грецькi гостi першi, а за ними воєводи, бояри закричали: - Iсполайте деспоте! - Слава василевсу Володимиру, василiсi Аннi!.. Володимир сiв у крiсло, по лiву руку вiд нього сiла цариця Анна, за ними пiвколом стали сини, дочка Предслава. - Почнемо, мужi? - промовив Володимир. - Чи готовi люди? Бояри й воєводи затялись, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо почали: - Ми всi готовi, ждемо твого слова, але над Почайиою людей немає.., - Кликуни сказали всiм про все? - запитав князь. - Не токмо кликуни, тiуни, ємцi також збирають людей, женуть до Почайни. - I що? - Люди тiкають, княже, ховаються в лiсах, дiбровах. Боярство й воєводи, звичайно, знали, що так станеться, - Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нинi вона визнає нову вiру прилюдно. Але Подол, передграддя ще не готовi до християнства, вони цупко тримаються за стару вiру, закон, покон. - Не вiдають люди, що творять, - гомонить Золота палата. - Твоя, княже, власть, твiй i суд. Воєводи й бояри могли б дiяти iнакше. В їхнiх руках є сила, якою можна охрестити город Київ, - золото, срiбло, всiлякi добра; досить їм дати клич - i на Київ рушать полки, гриднi, дружини. Навiщо їм витрачати власнi сили й добра - на Русi i в них є великий князь i василевс Володимир, що вiднинi утверждатиме новi закони, цар землi й владар душ людських, заступник бога. - Iсполайте деспоте! - кричить уже Золота палата. I князь Володимир розумiє, яку неймовiрну силу має вiн нинi, що важить корона на його головi, скiпетр у правицi. О, ця корона важка, скiпетр його подiбний до вогняного меча, що може знищити все й спопелити, вiн узяв їх i мусить носити довiку, тепер уже йому нi на кого покластись - тiльки на себе. Князь Володимир устає, скiпетр схитнувся й завмер у його високо пiднятiй руцi, блiдий, з тривожними очима, рiшучий i грiзний, вiн сказав: - Велю охрестити город Київ i всю Русь... Аще хто не обрящеться - чи багатий, чи убогий, чи ниций, чи роб'ї люди - противен менi да буде, iмєнiя свого лишиться, а сам да прийме казнь... Воєводи, бояри, всi мужi мовчали, тiльки луна глухо вiдбилась у темних склепiннях палати: - Да прийме казнь!.. I тодi вже боярство й воєводи послали на город Київ силу - з Гори спустилась до Подолу на вгодованих, баских конях гридьба, з Бiлгорода, Вишгорода, з лiвого берега посунула, як сарана, дружина, по слову княжому вони розтеклися по всiх концях, заходили до хиж, наметiв. "Аще хто не обрящеться, iмєнiя лишиться й да прийме казнь..." Мовчазнi, суворi, темнi вiд сонця й печалi люди йшли важким кроком до Днiпра, за ними тягнулись, нiби чайки, що втратили гнiзда, жони, тiльки дiти не розумiли, що дiється, поспiшали попереду старих. Але що невисловлена печаль, що гнiв, якого не можна виказати словами? У наступнi днi й лiта люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, i вона справдi була такою - це схрещувався город Київ, це хрестилась Русь. Сонце велично пiдiймалось над Днiпром, вiдбиваючись на широкому плесi, слiпило очi, розпiкало повiтря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнутi, голi, прикриваючи вретищами, гiллям i просто руками срамнi мiсця, тiльки жонам гриднi дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тiло ручники або якiсь дерюги, - люди соромились одне одного, а найбiльше горян, товпились, ховались. Дозвiльне й просторнiше було вище над ручаєм, на пагорбi, звiдки звичайно боричi оголошували загади князя, - там напередоднi ще дереводiли поклали важкi дубовi мостини, поставили на них лави, вкрили килимами. Поруч нап'ятi були й шатра, в них стояли лави, дiжки, кадоби, ночви, - там мали роздягатись, хреститись княжi дiти, воєводи, бояри со своїми синами, а ще в одному шатрi серед кущiв - їхнi жони й дочки. На лавах сидiли князь Володимир, цариця Анна, княжичi й князiвна, а обабiч їх пiвколом стояли одягнутi в дорогi оздоби єпископи Анастас i Iоанн корсуняни, священики, воєводи й бояри, мужi Гори. Князь Володимир пiдвiвся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Вiн був суворий i замислений цiєї вранiшньої години, дав знак, що хоче говорити до людей, пiднiс правицю. - Людiє мої! - почав князь Володимир, i голос його виразно було чути по всьому березi. - Одвiку ми по покону отцiв вiрили й молились богам Перуну й Дажбогу, Волосу й Стрибогу, але нинi цi боги вже не пристановище в трудах i на ратях наших, iний бог дасть нам рятунок - той бог, що захищає багатого й убогого, князя й смерда, той бог, що пiсля бренного нашого життя на землi дарує життя вiчне, радiсть i щастя на небi. Iм'я цьому богу Христос! - Кириє, елейсон! Кириє, елейсон! Кириє, єлей-сон!* (*Кириє, елейсон! - Господи, помилуй! (Гр.)) - заволали й заспiвали в цей час священики. - Тому визнали ми за добре, - голосно повiв далi князь Володимир, коли затихло, - утвердити у городi Києвому, в землях на Русi нову, iстинну вiру, сирiч християнство. Хрестимось, людiє, во iм'я бога-отця, сина, святого духа. Аз перший поклав уже святий хрест на себе, потягнiть, людiє, ви за мною... Саме тодi на городницях почулись удари в била. Люди, повернувши голови до Гори, побачили, що там, на требищi перед стiною, з'явилось багато княжих гриднiв, вони мотузами волочили щось з Гори. I от на схилах мiж дерев i ярiв з'явився Перун, що стояв досi на требищi, груба дерев'яна його постать, яку волочили гриднi, пiдводилась, стрибала, падала, над узвозом Перун хитнувся, перевернувся i сторч, головою вниз, ламаючи дерева, розриваючи кущi, риючи землю, з шумом, свистом, трiском полетiв, повержений, упав в урвищi недалеко вiд ручая i натовпу, що занiмiв, жахнувшись цього видовища. Але Перун лежав там тiльки одну мить, бо одразу бiля нього з'явились гриднi, отроки, дворяни, що на конях примчали з Гори, ремiнними вужами й товстими мотузами вони зачепили лежачого бога за голову, руки, ноги, тiуни, що бiгали бiля дворнi, сокирами вирубали з постатi золото й срiбло, а там усi вони вже разом вдарили коней, впряглись самi, крикнули й потягли Перу на по урвищу. Iдол Перун стрибав на вибоях. "Гой-ла! Гой-ла!" - щосили кричали погоничi. "Кириє, елейсон! Кириє, елейсон!" - спiвали священики. У численному натовпi вчинився великий шум i крик, стогнали жони, плакали дiти. Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушне лежала на косi. Тодi вперед кинулись тiуни, дворяни, отроки, - в одязi, постолах, а хто й босий, лiзли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду вiд берега. А на натовп у цей час напирали гриднi, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони вiдтискували людей до води. - Хрестiться во iм'я отця, i сина, i духа! - волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду. Нарештi Перун рушив з мiсця, поплив, за ним кинулись дiти, вони плавали навкруг бога, багато людей, враженi тим, що робилось, стоячи у водi, кричали: ^3 С. Скляренко, т. 4 3 8 5 - -Видибай !, боже! Видибай, боже! - Кириє, елейсон! Кирие, елейсон! - спiвали священики* Перун плив. З високого пагорка з дерев'яного помосту иа нього дивились князь Володимир, княгиня Лина, воєводи, бояри. - Видибай, боже! Кирие, елейсон! - змiшувалось у гарячому повiтрi. А вiн плив далi й далi. Берегом слiдом за ним поспiшали люди. - Видибай* (*Видибай - виринай.), видибай, боже! Князь Володимир бачив, як тiкають врозтiч вiд священикiв кияни, яке насильство чинять гриднi й дружина, але не спiвчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу. Вiн стояв напружений, мовчазний, звiв брови на перенiссi, стиснув уста, через що став суворим i хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грiзно. Нi, це був не той князь Володимир, що колись так люб'язно, тепло, сердечне вмiв говорити з дружиною, воями й всiма людьми своїми. "Убогi, темнi люди, - думав вiн, - чи вiдаєте ви, що весь свiт прозиває вас варварами, язичниками, чи вiдаєте ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас i захистити Русь?!" Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесi, але ще виразнiше, гострiше, йому здалося, що вiн мав право, повинен був стати i вже став вище всiх цих людей, що вiн - єдиний - знає бiльше, нiж усi вони, вони повиннi бути йому вдячнi й щасливi, що хрестився сам i нинi хрестить їх. - Хрестити! - витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив вiн. - Хрестити, а хто не обрящеться - карати... - Многi лiта василевсу Володимиру! - гримiв хор. - Iсполайте деспоте! - зачинали грецькi священики. Князь Володимир був милостивий i щедрий до новообрящених християн города Києва, у цей день вiн велiв поставити на всiх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хлiба, гов'яда... Але як не кричали боричi, нiхто не пив у городi медiв i олу, голоднi люди не кинулись до хлiба й гов'яда. До пiзнього вечора в передграддi, на Подолi й навiть на Оболонi їздили на конях i ходили пiшо княжi мужi, тiуни й гриднi. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи є на цьому домi, хижi, а чи на дверях землянки отес* (*Отес - зарубка на деревi.) - знак хреста... Проте коли такий знак i був, то однаково княжi мужi заходили на дворище - адже тут поруч iз охрещеними могли жити й язичники - люди старої вiри. Княжi мужi були дуже суворi й безжальнi - тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, концями вiд Оболонi й Подолу i все до церкви над ручаєм вели людей, там хрестили... РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 Звiстка про перемогу в Херсонесi швидко котилась по Русi, - добре зробив князь Володимир, пiшовши на ромеїв, якi з давнiх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них i сила, якщо так швидко здали мiсто, - годi їм налiтати на городи й землi руськi, нацьковувати печенiгiв, хозар! Але й iншi вiстi ширяться на Русi - вiд погосту до погосту мчать мужi нарочитi, зупиняючись у городах i весях, збирають бояр, воєвод, тисяцьких, кличуть волостелинiв i посадникiв, повiдають їм, що сталось в Херсонесi i що робиться в городi Києвi, кажуть, що князь Володимир став християнином i велить хрестити всю Русь. У лiтописах далеких днiв про цi подiї говориться багато й натхненно, рядки їх, написанi древнiм уставом* (*Устав - найдревнiша форма руського письма (квадратнi лiтери).) у тишi монастирiв, осуджують князя Володимира як язичника i возвеличують його як християнина, вони осуджують також i всiх руських людей-язичникiв, благословляють русiв-християн. Де правда, а де вигадка в цих давнiх повiстях, невже ж руськi люди були варварами, дикунами до схрещення i добрими, боговгодними стали тiльки пiсля прийняття християнства?! Житiя повiдають про київського князя, що вiн був у язичествi Володимиром, а пiсля хрещення прийняв нове iм'я - Василя. Повiримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж лiтописець-християнин i вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пiзнiше святим i рiвноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, - але все це не християниновi Василевi, а язичнику Володимиру ?! Князь Володимир, якого житiя нарицають Василем, нiколи так не називався, все своє життя вiн був i в вiках залишився Володимиром. Але на Русi знали, що, взявши корону вiд василевсiв Вiзантiї, а в жони - їх сестру Анну, яку сам же лiтописець називає царицею* (*Лiтопис, рiк 6519-й - ....преставися цариця Володимирова Анна".), князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-лiтописця - Василем-Володимиром. Лiтописець, правда, шукає i знаходить першого василевса - iмператора Русi Володимира Мономаха. Йому нiбито дав царськi регалiї вiзантiйський iмператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах нiколи не одержував i не мiг одержати царських регалiй вiд Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини iмператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 сiчня 1055 року), який знову ж сам не був порфiрородним, а став iмператором тiльки завдяки шлюбу iз Зоєю - дочкою Костянтина VIII, пiсля ж смертi Костянтина була ще жива сестра Зої - Феодора, яка й одержала всi його царськi регалiї, передавши їх Михайлу Стратiотику. Нi, першим василевсом Русi був тiльки київський князь Володимир, але вiн не називав себе царем чи василевсом. Таємниця? Нi, це не було таємницею для людей його часу. Скромнiсть? Навряд чи й це почуття було причиною таємницi з Володимиром-Василем i з василевсом, що надалi залишається й живе у вiках як князь. Князь Володимир прагнув одного й того досягнув - розмовляючи з василевсами ромеїв чи iмператорами Нiмецької iмперiї, вiн був василевсом, царем; до нас дiйшли грошi - гривнi Володимира, на яких вiн зображений у царськiй коронi, скарамангiї й хламидi, древнi мусiї, iкони змальовують Володимира, синiв його, всю родину як василевсiв i царiв, iноземнi сли, купцi, мандрiвники, що вiдвiдують у той час Русь, також називають його царем, василевсом. Чи було це дiлом одного князя Володимира? Нi, не тiльки син рабинi, князь Русi став василевсом, - починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, стає нарiвнi з Вiзантiєю, Нiмецькою iмперiєю; нiхто й нiколи вже не посмiє називати її старим iм'ям, нiколи, довiку Русь не буде рабинею iнших народiв, земель i самих iмперiй, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, її людiє! Проте скiльки часу ще пройде, доки свiт зрозумiє, як виросла тодi й якою стала Русь, скiльки часу мине, доки самi руськi люди зрозумiють, якими вони були, якими можуть i повиннi бути! А в той час, про який ведеться повiсть, на Русi ненавидiли, як смерть, iмперiї й їх iмператорiв, що стiльки горя, муки принесли руським людям; багатi, зажерливi бояри й воєводи, що мали землi, лiси, всi добра, не покладаючись на власнi сили, благали Христа захистити їх, а убогий, голодний запитував дерев'яних богiв, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'янi боги мовчали, Христос обiцяв рай на небi. Про це ж думав i чорноризець-лiтописець, що в тишi своєї келiї, далеко вiд людської суєти, в промiннi воскової свiчi, краплини з якої стiкали i, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: "Се повiстi времянних лiт, откуду єсть пошла Руська земля, хто в Києвi нача перший княжити i откуду Руська земля стала єсть". Перемога, слава, честь, - так, вони, нарештi, прийшли на Русь, витали над Володимиром. 2 Нiколи ще до цього князь київський не сидiв так твердо на своєму столi. Корона iмператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вiнець з навершiєм i бармицями, в очках-гнiздах якого були втопленi червонi гранати, небеснi бiрюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики! До Києва їхали й їхали, як i ранiше, купцi константинопольськi, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковнi, ладан, смирну, рiзноликi iкони - дорогi, на кипарисових дошках, у золотих i срiбних окладах, i дешевi - вилитi з мiдi, бронзи, писанi на простому деревi, про якi говорили: "Згодиться - помолиться, не згодиться - горнець з молоком накриємо". Разом з ними їхали сли, що мали високi чини магiстрiв, спафарокандидатiв, всi - патрикiї, вони з'являлись на очi князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; iншi сли, також патрикiї, часом священнослужителi, iнодi знатнi константинопольськi жони, прямували в покої васялiси Анни, подовгу в неї гостювали, вели бесiди, радились, пирували - по грецькому образу. Iмператор Василь тепер поводився i говорив з великим київським князем як рiвня й рiдня - раз i другий вiн просив Володимира дати йому в застав* (*Застав - позика.) золота й срiбла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Вiзантiї бiльше хлiба, меду, воску, шкiр, - iмперiя поглинала все, чим багата була Руська земля. Але iмператор Василь мав потребу не тiльки в цьому. Вiн просив князя Володимира дати йому тисячу воїв, якi б охороняли його особу й Великий падац, - видно, важко доводилось iмператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних i вiрили русам бiльше, анiж ромеям. Слiдом за Вiзантiєю йшли й iншi. До Києва, здавалося, прикутi були очi всього свiту - за короткий час тут побували сли нiмецького iмператора Оттона III, свiонського конунга Олафа, датського - Свена Твескегга. Князь Володимир знав цiну цим слам, - хоч тi говорили про любов i приязнь до Русi, клялись тримати їх довiку, на знак чого привозили з собою iмператорськi й конунгськi грамоти й дари, - вiн розмовляв з ними обережно, бiльше розпитував, анiж повiдав. Бiльш сердечно, тепло, задушевно вiв розмову Володимир з слами польського князя Болеслава, чеського Андрiха, угорського князя Стефана. Це були сусiди Русi, з ними здавна руськi люди мали любов i дружбу. Деякi з цих слiв натякали на те, що їхнi князi не вiд того, щоб i породичатись з київським князем, - про це розмовляв з князем Володимиром єпископ калобрезький Рейнберн, що приїжджав посланцем вiд польського князя Болеслава. - Є в нашого князя дочка Марина, - говорив єпископ, - яку сватають королi Норвегiї, Данiї й навiть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати своєї дочки за море, краще, каже вiв, родичатись з сусiдами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синiв, е мiж ними й той, що полюбиться князiвнi Маринi. Князь Володимир обiцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не мiг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенськi городи. Заморськi, iноземнi сли й гостi спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди буває, люди київськi швидко звикли до цiєї диковини, i на Подолi, Оболонi, в передграддi вiльно вже походжали варяг i грек, хозарин i лях, угорець i навiть жовтошкiрi люди iз-за Iтиля-рiки, з города Чаньаня* (*Чаньань - столиця Древнього Китаю (бiля 1000 року).), iз-за Джурджанського моря. Слам, василiкам, купцям i священикам, що приїжджали сюди, треба було десь жити, деякi з них сидiли тут уже постiйно, вони одержували в князя двори й ставили на них свої доми - не тiльки дерев'янi, а й кам'янi; з'явились у Києвi цiлi концi: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський. Князь Володимир приймав слiв, гостей на Горi достойно. Вiн сидiв у тiй же Золотiй палатi, в старому, поточеному шашелем крiслi своїх отцiв, позад нього стояли вицвiлi знамена князiв давнiх i його нове, з бiлого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено... Князь Володимир мав те, про що навiть не думали предки, - вiн став iмператором, на головi сяяла золотом i дорогоцiнним камiнням корона, одягнутий вiн був у срiблястий з хрестами скарамангiй, плечi прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сидiла у велелiпних одягах його жона цариця Анна... Воєводи й бояри, мужi, що стояли в час прийомiв пiд стiнами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темнi простi платна, а оксамитнi, барлатнi* (*Барлат - шовк з срiбними чи золотими нитками.) свити, схожi на грецькi коловiї* (*Коловiй - тунiка-безрукавка.) каптани, не чiпляли на шиї, як колись, важких золотих чи срiбних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати їм свої, схожi на печатi, золотi й срiбнi знаки, що носились на золотих, срiбних чепах, на оксамитних стрiчках на грудях. Та й взагалi збори в палатi не нагадували вже давнiх часiв, коли на лавах сидiли й дрiмали старезнi бояри, сивоусi воєводи, просто старцi, - деякi з цих похилих вiком, немощних мужiв доживали на Горi, iншi виїхали в пожалуванi їм городи й землi. Там, серед лiсiв, земель, рiк, якi довiку належали їм, вони почували себе вiльнiше, краще: не вони комусь служили, багато людей - смердiв, закупiв, рядовичiв i просто холопiв - працювали на них, належали тiльки їм; на Горi ж у Золотiй палатi стояли й ждали загаду князя Володимира їхнi сини, часто вже й онуки, що в спадщину вiд дiдiв i отцiв одержали знамена, а вiд князя хотiли мати пожалування й для себе. Втiм, це було вже не пожалування: молодi бояри, сли, мужi нарочитi, тiуни, ємцi, молодi воєводи, тисяцькi, сотеннi, яких чимдалi ставало все бiльше й бiльше, - всi вони не могли надiятись на пожалування, бо для того вже мало було городiв, за їхню службу князь Володимир мусив давати їм грошi. Князь Володимир завiв цi свої грошi: на Горi пiд наглядом тiунiв сотня кузнецiв день i нiч варила у ллячках срiбло, виливали в опоках з нього довгi палицi, рiзали їх на кружальця, а на них вибивали печать - образ князя Володимира з вiнцем на головi, у дивiтисiї, з хрестом у правицi й скiпетром у лiвiй руцi; iз знаком на зворотi - трьома перехрещеними списами й написом: "Володимир на столi, а се його серебро". Печать iмператора - о, вона була страшнiша й важча, нiж зброя, нею утверждалось золото й срiбло княже, її малювали на стiнах палат i храмiв як знак сили, влади, всемогутностi; вирiзану в каменi аспидi, ларник* (*Ларник - начальник двору й охоронець печатi.) двору князя Володимира втеплював у гарячий вiск, ждав, доки той остигне, i на золотих шнурах чiпляв вiдбитку до грамот, що посилались в усi кiнцi свiту, до харатiй, якi вводили новi й новi устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам i воєводам. Бояри ж i воєводи з благословення князя заводили свої печатi - золотi, срiбнi, на твердому каменi вiнiсi, голубих бiрюзах, - вони велiли рiзати на них свої знамена - для дiтей i онукiв, довiку. Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель i городiв Русi дань житом, хутрами, воском, зобов'язував кожну землю давати певну кiлькiсть золота й срiбла в гривнях: Новгород - двi тисячi гривень, Червен i Волин - по пiвтори, Тмутаракань, землi тиверцiв i уличiв - по тисячi... Крiм того, землi й городи мусили давати ще й воїв для княжної дружини: п'ять, чотири, три тисячi юнакiв, ща тiльки вчора ходили за ралом. Дiставалось i киянам - княжi тiуни визначали й брали з людей Подолу, передграддя, Оболонi податок за хижу й землянку, за мiсце на торзi, мостовщину, переїзне, священикам i дияконам, що нинi хрестили, женили, ховали, також треба було платити, княже йшло князевi, боже - богу. Маючи в своїй скотницi золото й срiбло, спираючись на воєвод i бояр, сидiв Володимир у Золотiй палатi. Всiх їх разом охороняли полки, що стояли в городах ближчих земель, i в Києвi, на Горi, день i нiч пильнувала гридьба. Спирався князь Володимир i боярство його та воєводство ще на одну, нову i, либонь, найдужчу, свою силу. Повернувшись з Херсонеса, Володимир часто запрошував до себе єпископа Анастаса. В цьому не було нiчого дивного - князь i єпископ радились, як хрестити Русь, у якi городи посилати єпископiв, а куди священикiв, повергши iдолiв i знищивши требища, думали, де i як будувати для християн храми. Єпископ Анастас був дуже приємний, душевний чоловiк з сивим волоссям, широкою окладистою бородою й невеликими вусами, голубуватими очима, мав вiн i голос м'який, щирий, переконливий. Князь-християнин сам хотiв частiше, докладнiше говорити з Анастасом, разом вони домовились i послали єпископом у Новгород Iоакима - там був надiйний посадник Добриня, через що Володимир i згодився учредити єпархiю, в iншi ж городи посилали тiльки священикiв болгарських, що давно жили в Києвi, нових, яких висвячував Анастас. Домовились вони й про будiвництво храмiв: Софiї - в Новгородi, Богородицi - в Києвi, а в Переяславi - на честь апостолiв Петра й Павла. Будувати цi церкви князь Володимир вирiшив одразу ж, для чого велiв посадникам своїм готувати в землях древо, камiнь, збирати людей - дереводiлiв i здателiв, з своєї ж скотницi дав чимало золота на церкви в Києвi, Чернiговi й Переяславi. Вiн сам стежив за будiвництвом храмiв - у Києвi вже жило чимало здателiв iз Солунi* (*Солунь - город у Болгарiї.), сюди ж один за одним приїжджали майстри з Херсонеса. Володимир не дуже охоче приймає грецьких майстрiв, вiн кличе руських градникiв, огородникiв, всяких дереводiлiв i здателiв з города Києва й навiть далекого Новгорода - Миронога, Ждана, Косьмину. Це - добрi майстри своєї справи, ще їхнi дiди й батьки, а вони також ставили в руських городах фортецi з стiнами, княжi, боярськi, воєводськi тереми, прикрашаючи їх кнесами, писаними сволоками, рiзьбленими наличниками, вiкнами, дверима, тесаними ганками; вмiли вони оздоблювати узорами для цих споруд брили червоного шиферу й бiлого мармуру, лiпити на стiнах образи богiв, людей, звiрiв, листя та квiти, вапницями* (*Вапницi - пензлi.) фарбували їх. Побудували градники й дереводiли до цього на Русi й кiлька храмiв - у Києвi над Почайною, в Новгородi - на Опоках; це були чудовi дерев'янi храми з рубленими стiнами, по багато шатрiв, вкритi гонтою, опасанями* (*Опасань - галерея навколо церкви.) навкруг них для простого люду. Тiльки самi для себе нiчого не будували i не могли побудувати дереводiли й здателi, бо були вони, як i багато iнших руських людей, княжими слугами, ремiсниками, смердами, через що й жили, як i всi ницi люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах... Правда, й цi убогi свої хижi, хатини руськi люди вже й тодi, тисячу лiт тому, намагались зробити привабливими для ока - мазали їх глиною, бiлили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вiкнами й дверима малювали всiлякi оздоби - червоних пiвнiв, що були спiвцями зорi, зеленi берiзки - священне руське древо, чорних гривастих коней - знакiв воїв... Цих майстрiв i кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарiшому з них Косьминi: - Мислю поставити храм у городi Києвi в iм'я Богородицi, щоб слава про нього йшла по всiй Русi. Косьмина - сивобородий чоловiк з сiрими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких iконах, - довго думає, дивлячись на небо, гори, Днiпро. - Мрiю давно, - вiдповiдає Косьмина, - i дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила вiд суєти свiту, поринула в мислях до неба... - Тодi починай, Косьмино! - Але, княже, - сумно похитує головою здатель, - ставили ми досi дерев'янi храми, тереми, фортецi, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вiчний... - Так, Косьмино, кам'яний i вiчний! - По грецькому образу? - запитує майстер, що їздив свого часу як воїн i в Болгарiю, i в Константинополь. - Нi, - рiшуче вiдповiдає князь Володимир. - Ви, київськi, вишгородськi й новгородськi плотники, знанi по всiй Русi, у Києвi такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть... Минає небагато днiв, i Косьмина показує князевi змальовану на одному пергаментi церкву в iм'я Богородицi, а ще на одному - постать Богородицi з великими карими очима, блiдим i трохи суворим обличчям, пiднесеними вгору руками. - Це наш, руський храм! - виривається в князя Володимира. - Добре й лице цiєї жiнки... сирiч божої матерi. I князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато лiт думав, як створити пам'ятник тому, про що вiн мрiяв днi i ночi - пам'ятник i храм руським людям, що твердо стоять на рiднiй землi, тяжко працюють на нiй i многотрудно страждають, кров'ю поливають її й сльозами засiвають, а кiнець кiнцем пiднiмають очi до неба... Старий Косьмина все своє життя провiв у борнi, трудах - був воєм, ратаєм, нарештi градником-дереводiлом - i нiколи не знав нi радостi, нi утiхи, тiльки будував i мрiяв. Не знав вiн також i любовi, не мав жони й родини, дiвчина, яку в давнi лiта раз i другий бачив у Києвi на Горi i яку, либонь, полюбив би навiки, пропливла, як далека зоря, осторонь його життєвого шляху та й зникла, залишивши в душi тiльки згадку... Косьмина молився Гїеруну й всiм древнiм руським богам, але вони нiчого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, - може ж, хоч тодi, коли складе на грудях натрудженi руки, здобуде градник спокiй i щастя! Богородиця! Новообращенному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не богу, а невiдомiй жонi-богородицi, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Києвi, - нехай вона, жона, матiр, молиться, клопочеться перед богом про людськi душi. Але яка мусить бути богородиця? Грецькi й болгарськi iкони, вiдомi Косьминi, не задовольнили його - там богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою вiн уявляв заступницю-матiр. I вiн малює на пергаментi iншу, земну богрродицю - жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рiвними устами, трохи сумну, трохи неспокiйну. Хто знає, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мрiяв, i найперше, мабуть, богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнецi вiдливали з мiдi й бронзи, - високу, тонку, а пiднятими вгору руками, пiднесеним обличчям... Разом з тим - земна й вимрiяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця богородиця схожа була на багато руських жон i чомусь дуже подiбна до юної ключницi Малушi. Де ранiше були Воздихальниця й требище, копачi день i нiч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волiв, сюди везуть брили червоного шиферу, вiд Роднi - камiнь, з лiвого берега Днiпра - дуби, грабину, липи. Усi могили на Воздихальницi зрiвняли з землею. Хто з бояр i воєвод пам'ятає своїх предкiв? Тi, язичники, мали тiльки мечi та щити, живiй Горi мертва Воздихальниця непотрiбна i навiть зайва. Один князь Володимир не забуває про своїх предкiв - вирiшивши ставити храм Богородицi, вiн разом з Косьминою оглядає город, велить ставити церкву не бiля стiн Гори, як той думав, а далi на захiд, на схилi. Здатель Косьмина здивований - церква Богородицi має стояти на найвищому мiсцi, щоб той, хто приїжджає до Києва, здалеку її бачив, хто ж виїжджає - попрощався. Та князь Володимир не вiдступає - бояри й воєводи не бережуть могил своїх предкiв, це вони велiли й спокiйно дивились, як цi могили рiвняли з землею, але вiн не хоче засипати, знищувати могил князiв древнiх, а також княгинi Ольги й Ярополка, похованих на верху Воздихальницi... Хто знає, якi почуття керували князем Володимиром, це здавалося навiть дивним, бо ж княгиня Ольга забрала в нього найдорожче, що має людина, - матiр, а Ярополк був за життя лютим його ворогом? Церкву Богородицi будують. Руськi здателi знають своє дiло - тешуть брили з шиферу, скудельники добувають на схилах київської гори бiлу глину, лiплять з неї й обпалюють у печах кахлi, на крутилах виводять корчаги, високi глеки, кузнецi кують чепи, величезнi гаки. Їм, що досi були плотниками, важко класти цеглянi пiдмурки, ставити кам'янi стiни, здатель Косьмина навiть робить похибки - кладе в пiдмурки дерев'янi зруби, виводить вiд них торцi, зв'язує на кутах i заливає вапном, через що згодом, коли древо струхлiє, стiни церкви сядуть, а ще пiзнiше й упадуть. Тим часом стiни ростуть. Щоб церква була дзвiнкiшою й легшою, Косьмина замуровує в них глеки-голосники, шатра церкви спритно зводить з дуже тонкої цегли й безлiчi корчаг i глекiв, через що вони нагадують шмат вощини. Тодi ж Косьмина починає оздоблювати храм - на Русi вже давно вмiють варити смальту* (*Смальта - кольорове скло для мозаїки.), - разом з солунцями й корсунськими майстрами руськi здателi на високих риштуваннях кладуть камiнчик до камiнчика в банях церкви, на її парусах i стовпах, у олтарi, мов килим, роблять з мармуру, яшми, бузкового порфiру пiдлоги, ставлять на хорах i перед олтарем кам'янi забори, застилають брилами шиферу середину - корабель - церкви, зашивають дубовими мостинами притвори. На церкву Богородицi працює весь Київ - на Подолi вирiзують з дерева свiчники й панiкадила, чашi й миски, кузнецi готують чепи й гнiзда для свiчок, виливають кацеї* (*Кацея - древня кадильниця з ручкою (ковшик).), кравцi шиють одяги для священнослужителiв, воздухи й покрови на раку* (*Рака - скринька, труна.) з мощами папи Климеита, до iкон у церквi й олтарi. Храм виростає - вже виведено корабель, апсиду* (*Апсида - напiвкругле завершення нефа - коридора мiж стовпами.) лiворуч, через яку сходи iдуть у бабинець, ще одна апсида з правої руки вiд олтаря, де роблять потайний хiд для князя i його родини на полати... Будується вся Гора. Те, що воздвигалось колись десятками лiт, а часто й столiттями, падає за днi й години, на руїнах старого встає новий город. За древнiми дерев'яними стiнами Гори було тiсно - терем стояв у терем, дiм у дiм, вулицi вузькi, темнi, двори забитi клiтьми, медушами, повiтками. Князь Володимир велить розiбрати старi стiни й поставити новi - на високих кручах, з кам'яними порталами-ворiтьми над Подолом i далi аж до Перевесища; двори на Горi будують бiльшi, тереми вищi. На мiсцях, якi поглинає Гора, стояли ранiше хижi й землянки ремiсникiв, всяких кузнецiв, скудельникiв, гончарiв, вони лiпились до стiн Гори, працювали на неї. Пусте! Хижi й землянки ницих, роб'їх людей розбирають i засипають, тини розкидають, землю розрiвнюють - тут виростуть тереми бояр i воєвод, пiднiмуться палаци й храми. А смерди? Що ж, князь Володимир печеться про багатого й убогого, - смерди, що жили пiд стiнами Гори, можуть городити новi двори на вiльних землях за Щекавицею й на Дорогожичi, на Оболонi й скрiзь аж до Вишгорода - ген скiльки там гiр, пiскiв, долин. Гора будується. Одразу ж, коли проминути ворота, з лiвої руки, їдуть i їдуть запряженi волами вози, копачi риють землю, плотники розiбрали половину терема княгинi Ольги, стравницю, палати, клiтi, на верху вивалили стiну в палатi княгинi, вiд чого здається, що вся вона - з рубленими стiнами, вузькими вiкнами - повисла в повiтрi, от-от упаде, розвалиться. Та цей древнiй терем уже й не потрiбний - по праву руку вiд дороги височить складений з цегли, побiлений вапном, з шиферним дахом, з колонами iз мармуру новий терем князя Володимира, перед ганком стоять на постаментах привезенi з Херсонеса бронзовi конi. За цим теремом князь Володимир велiв ставити новi будiвлi - одну для боярської думи, ще одну - для iноземних послiв i купцiв, терем у саду, звiдки через вiкна видно Днiпро й лiвий берег, - для жони, царицi Анни. Поспiшають i самi бояри - вони розбирають старi тереми, будують новi - просторi, свiтлi, з каменю, високим частоколом оточують двори, за старим звичаєм до теремiв усе-таки лiплять клiтi, бертяницi, медушi, все це стережуть кудлатi гострозубi пси, що валують цiлi ночi. А за стiнами нової Гори будується передграддя, кам'янi й дерев'янi тереми виростають уже й на схилах гiр, бояри й воєводи, не вiдстаючи вiд князя й наслiдуючи йому, воздвигають, ставлять i свої тереми. Удалинi ж, за Щекавицею й на Дорогожичi, на Оболонi, скрiзь понад Почайною й Днiпром, де пiски, лiси, болота, - там оселяється убогий смерд, викопує землянку, складає з украденого древа хату або просто плете з лози хижку, обмазує глиною з кiнським кiзячком, мастить крейдою, пiдсинюючи її, а над вiкнами й дверима малює кнесiв - коней, червоних пiвнiв - спiвцiв зорi, зеленi берiзки - священне руське древо. Говорив князь Володимир з єпископом i про навчання книжне - вiн хотiв збирати дiтей бояр i воєвод, вчити їх письму й читати; єпископ, надiючись мати нових священикiв, благословив цей почин князя, пообiцяв, що всi священики, а вiн також, навчатимуть їх. Проте, дбаючи про науку, Володимир вважав, що недостойно й негоже буде на Русi, в городi Києвi навчати дiтей грецькому письму, - цього чужого, незрозумiлого язика не люблять, не приймуть руськi люди, краще й потрiбно навчати