дiтей слов'янськими, руськими словесами по книгах болгарських i всяких харатiях руських. Воєводи й бояри, правда, не дуже охоче посилали своїх дiтей у науку: їх обурювало, що тi стануть звичайними священиками чи й дияконами. Тiун княжих стад, примiром, рудий Чухно, коли дiйшло до навчання його синiв Берибарана й Грежа, замкнув синiв у медушi, сiв бiля порога, сказав: - Для нашого скотського добра грамота не потрiбна... Не зiйду з мiсця, а синiв не пущу... Князь Володимир велiв тодi повести в науку самого тiуна рудого Чухна, нагримав: - Для скотини Чухно може й не навчатись, але мушу мати тiунiв вчених, грамотних... Та й саме отроцтво не дуже рвалось до науки, часом бувало, що отцi приводили дiтей своїх для книжного навчання на вiжках, iнодi їх гнали до теремiв княжi гриднi. Князь Володимир заходив до цiєї школи книжної премудростi. Вона мiстилась у довгiй будiвлi з багатьма палатами недалеко вiд старого требища в кiнцi Гори - там ранiше жили жерцi й волхви, що складали жертву Перуну. Тут у двох палатах сидiли попiд стiнами юнаки - сини воєвод i бояр, був мiж ними й рудий тiун Чухно, що виявився учнем набагато кращим, нiж його сини Берибаран i Греж, приходили туди ж i одолiвали письмо вже й iншi тiуни, ємцi, посерединi ж у крiслi сидiв навчатель, що показував лiтери й змальовував їх на пiску, бiля дверей стояли гриднi, якi пильнували, щоб учнi не втiкали. Ще в кiлькох палатах варили в казанках з вiльхової кори й дубових горiшкiв чорнило, з сiрки й живого срiбла кiновар, якою писали уставнi лiтери, з тонкої телячої шкiри готували дорогоцiнний пергамент, що, нiби скло, просвiчувався на сонцi, рiзали з берестової кори довгi звитки, на яких писали гострими залiзцями, а на липових i вербових цках* (*Ц к а - дошка.) рiзали ножами. У найдальшому кiнцi будiвлi, у вiдокремлених затишних покоях, де за вузькими вiкнами колихались вiти й воркотали голуби, там сидiли за столами писцi, що лебединими й гусячими перами на пергаментi, залiзом на берестi, ножами на цках писали. Князь Володимир i єпископ Анастас проходили палату за палатою, стояли й слухали, як десятки два голосiв ревуть: "В-i-вi... ер-у-ру...ю, то є ю... вiрую...", швидко минали палати, де варили чорнило, шкребли, чистили, пресували телячi шкiри, бо там вiд смороду забивало дух, надовго зупинялись у палатi, де сидiли писцi. Тут з дерев'яних дощок переписували на пергаментi давнi казання про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либедь, вели лiтопис временних лiт, готували грамоти й устави, що посилались гiнцями в усi кiнцi землi. I далi йшли князь Володимир з єпископом, уже садом, де лунко падали на землю яблука й грушi, в бортях на деревах гули бджоли, розливали пахощi м'ята, любисток, євшан. - А як бути з монастирями, ченцями? - запитував єпископ. Князь Володимир допитливо дивився на нього. - У Вiзантiї, - тихо говорив єпископ, - є багато монастирiв, де живуть ченцi й черницi, що денно й нощно моляться за василевсiв. - Я не перечу, аби монастирi були й у нас. Вони вже є. - Саме про це я й хотiв говорити, княже... Що може робити людина, яка повсякчас молиться богу? I священики нашi, й чернецтво не можуть жити тiльки на те, що їм дадуть люди, - церква освячує державу, держава мусить дбати про церкву... У Вiзантiї церкви мають землi, лiси, рiки, кожен священик i чернець одержує нагороду вiд василевса. - У мене не вистачає земель на пожалування боярству, а золота й срiбла - на дружину, - сердито говорив князь. - Доста того, що я будую храми, у мене нiчого дати церквi й монастирям. Єпископ Анастас мовчав. Вiн знав, чого хоче! 3 До Новгорода нарочитi мужi князя Володимира приїхали пiзнiше, нiж у iншi землi. Їх було, либонь, бiльше, нiж у iнших городах. Тут, у Новгородi, князь Володимир велiв, охрестивши людей, створити першу пiсля Києва руську єпархiю, через що разом з мужами туди їхали єпископ Iоаким, кiлька священикiв, диякони, що везли з собою iкони, книги, сосуди церковнi. Новгородськi воєводи, бояри, мужi лiпшi, старцi градськi похмуро i, можна сказати, просто неприязнено зустрiчали мужiв Володимирових - суворi, холоднi, таємничi полунощнi люди, як i земля їх, скелi, море, - такими ж витесували вони з дерева, рубали в каменi, робили богiв своїх. Цi боги досi їм нiбито й допомагали - з ними народилась i росла Новгородська земля, вони стояли на погостах, охороняли ратая в полi, мисливця, купця й мореходця в дорозi, з ними ходили й на брань, - з ними починалось життя новгородця, бiля них воно й закiнчувалось. Але, маючи своїх богiв, новгородцi поважали й iнших - на полунощi що не земля, то й покони: у чудi заволоцької * (* Ч у д ь з а в о л о ц ь к а - плем'я, що жило над Варязьким (Балтiйським), Бiлим морями, а також на Онезi й Пiвнiчнiй Двiнi.) боги як морськi чудища - не людина й не рибина; у Новгородi були воєводи з свiонiв, що молились Одину й Тору, чимало воєвод i бояр сповiдали вже Христа, мали церкву на Опоках, - кожний, так говорять у Новгородi, вiрить у бога по подобi й по надобi, своє - бережем, чужого - не чiпаєм. Нинi ж йшлося про iнше: мужi князя Володимира прибули iз загадом - повалити кумирiв, зруйнувати требища, охрестити Новгород i всi полунощнi землi, поставити єпископа й священикiв; так зробили в Києвi, так мусить зробити Новгород, так буде по всiй Русi. Новгород захвилювався - всує дiє князь Володимир, не порадившись з ними, полунощнi землi не знають християнства. Суворо, в напруженому мовчаннi зустрiчали бояри, воєводи, а найбiльше простi людiє мужiв з Києва, що, вийшовши з лодiй на Волховi, попрямували до княжого дворища, зникли там за високою стiною. Але немарно сидiв у Новгородi Добриня. Вiн знав, на кого спирається, - на могутнього київського князя. У палатi, де стояло пiд знаменом князя його крiсло, зiбралось чимало воєвод, бояр, мужiв, якi берегли старi закони й покони, тут же сидiло кiлька волхвiв, що служили старим богам, прийшло чимало воєвод, бояр i мужiв - християн. - Мусимо ввергнути у Волхов Перуна, - сказав Добриня, - зруйнувати кострища на Перинь-горi, охрестити Новгород i всi полунощнi землi. Усi в палатi мовчали, жарко горiли свiчi, жрець загримiв своїм бубном, дзвоники на ньому одразу стихали, як вiдгомiн далекого вiтру. - Хто ж пiднiме руку на Перуна й поверже його? - пролунав у палатi несмiливий голос. Добриня якусь хвилину стояв, дивлячись на воєвод i бояр новгородських. Iти з ними? Нi, не по дорозi зараз Добринi з нехрещеним воєводством i боярством - вiн уже давно став над ними, мусить дiяти нинi, як князь. Добриня, правда, забув, що, зрiкшись свого роду, вiн все ж не пристав i до князiв, а був тiльки слугою княжим. Дивись не промахнись, новгородськi бояри й воєводи не помилують, зникне надоба - i князi не пошкодують! - Я одрубаю голову Перуну, - промовив Добриня. I Добриня зробив як сказав. На Перинь-горi i навкруг неї зiбрались тисячi людей - бояр, воєвод, тисяцьких, сотенних, десятникiв, там стояли й простi люди новгородськi - кожум'яки, скудельники, кузнецi, дереводiли, мореходцi, мисливцi, всiх їх оточувала, як велiв Добриня, гридьба, вої з мечами й списами. Це було на свiтаннi. Iз-за далекого обрiю вставало в прозорих туманах велике багряне сонце. То тут, то там у небi пливли, нiби важкi новгородськi учани, сiрi хмари. Над горою з великим лементом i криком кружляло вороння, що завжди пiсля жертв мало на Перинь-горi свою поживу. Але цього дня воронню нiчого було ждати - на Перинь-горi не палали, як ранiше, кострища, не ревли жертвеннi воли й корови, не iржали конi, - бiля Перуна, що срiбними очима дивився на схiд, порались вої, вони обв'язували його постать мотузами, обв'язанi вже були й iншi боги - їх мали волочити вниз по горi й кидати у Волхов. Та ранiше треба було їх осквернити, особливо треба було зганьбити як бога Перуна, адже вiн - перший мiж старими богами, не стане його - не стане i всiх їх. Гриднi подали воєводi Добринi сокиру. Вiн попробував лезо й, тримаючи сокиру в правицi, став пiднiматись по драбинi, яка сягала аж до плечей Перуна. Там Добриня й зупинився. Вiн стояв вiч-на-вiч з Перуном, срiбнi очi якого тьмяно поблискували в промiннi сонця, що вставало iз-за обрiю. Воєвода аж здригнувся, йому здалося, що очi Перуна зазирають у саму його душу. Драбина хитнулась, так, либонь, можна й упасти. Щоб почувати себе певнiше, Добриня одiрвав погляд вiд обличчя Перуна... Тодi, стоячи високо над усiма, Добриня побачив далекi лiси, срiблясте, схоже на велетенську чашу плесо Iльмень-озера, множество людей на Перинь-горi, її схилах, багряне сонце над далеким обрiєм, - починався день. Це був останнiй день Перуна i старих богiв. Добриня високо пiдняв правицю, прицiлився, вдарив, потiм почав рубати голову Перуна так, що навкруг полетiли трiски. I враз заволали вої, всi люди, що стояли на горi. Добриня, зробивши своє, швидко спустився вниз, а вони натягли мотузи, валили, волокли iдолища до Волхова. Останнiй день старих богiв закiнчився... Уночi Добриня не спав. Здавалося, i йому, i всiм стомленим людiям новгородським слiд було спочити - пiсля повалення богiв на Перинь-горi було ще хрещення на Волховi, яке вчинили єпископ Iоаким i священики, увечерi Добриня з воєводами й боярами вечеряли з гостями з Києва в княжому теремi. Саме в цей час трапилось лихо. У городi почалась пожежа. Хтось пiдпалив стiни княжого терема й дiтинця. Гриднi кiлька годин носили воду з Волхова, засипали стiни пiском, гасили жар просто ногами. Але тiльки погасили пожежу в дiтинцi, заграва встала над лiвим берегом Волхова - там горiли княжi склепища, i хоч гриднi одразу на лодiях попливли туди, гасити пожежу було вже пiзно - склепища горiли, як свiчi, вогонь гоготiв, вiхтi вiд пожежi летiли на сусiднi дворища - зашумiв, закричав переляканими голосами весь Новгород... Добриня не лягав - де вже йому було спочивати?! 4 Князь Володимир швидко дiзнався про те, що сталось у Новгородi. Вiстi про глухий опiр християнству й усьому новому, що владно входило в життя, доходили й з iнших земель - з червенських городiв, з Полотська, Тмутараканi. Втiм, що землi - в самому Києвi було дуже неспокiйно: на кладовищах, де по новому обряду ховали мертвих i ставили над могилами хрести, хтось ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и - викопувати трупи й брати з них одяг i коштовнi речi.) їх, хрести на-кладовищах i над шляхами сiкли, на Подолi й Оболонi убогi, ницi люди потай збирались у землянках i хижах, в гаях i дiбровах, раз i другий вночi розбили склепища на торзi, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу. Князь Володимир рiшучий i грiзний. Нi вiн, нi Гора не можуть поступитись. Князь i бояри спускаються на конях з Гори, проїжджають нове кладовище, де лежать роздягнутi трупи й посiченi хрести, бачать на Подолi розбитi склепища. Бояри й воєводи дивляться на князя - сьогоднi Божедом i Сайга, розбитi склепища на торзi, пограбованi кладовища, що ж завтра? - Шукати татiв, єретикiв, розбiйникiв - i вбивати, - шепоче князевi воєвода Вовчий Хвiст. Кров за кров - це нагадувало старi часи, коли за смерть карали смертю; тодi брат мстився i мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, - нинi ж бояри й воєводи вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство їх, княжих слуг - бояр, воєвод, усiх мужiв княжих, - мстився й карав князь. А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на конi перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Днiпро, небо, луги, але думає й про це - який же вiн буде християнин, аще дозволить убивство. - Головникiв, татiв, єретикiв ловити й класти на них вiру * (*В i р а - штраф гривнями.), - велить князь. Дружина князя Володимира лiтає по Подолу й Оболонi, вдирається до землянок i хиж, шукає татiв, головникiв, єретикiв. Але знайти їх, пiймати, накласти вiру - нелегко, тут, над Почайною й Сiтомлею, убогi, ницi люди одностайнi, твердi, упертi - нiхто з них нiчого не знає, нiхто головникiв i татiв не бачив. Бiльше того, коли гриднi продовжують пошуки й уночi, допитують людей з iспитом* (*З iспитом - допит з примусом.) розсипаються ген по луках i дiбровах, невiдомо хто потай, так тихо, що не чути навiть i крику, вбиває двох гриднiв - Зарву й Горнича; пiсок та кров - хто знає, де подiлись головники? Серед гриднiв на Горi тривога й неспокiй, - це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, смiливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нинi служити князевi за одрину* (*Одрина - постiль, ложе.), хлiб, харч, помирати вiд руки брата над Почайною?! Ця гридьба вже й ранiше була хижою, злою - князь платив i їм гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень. Роздратованi гриднi говорять: - Зло єсть головам нашим, їмо дерев'яними ложками, а вмираємо вiд ножа з-за рогу... Князь Володимир велить платити гридням бiльше, викувати для них срiбнi ложки. - Без дружини не матиму нiчого, а з нею здобуду, як отець мiй i дiд, золото, срiбло. Увечерi вiн довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранцi велить кликати в Золоту палату воєвод, мужiв, бояр. Єпископ Анастас несмiливо зайшов до Золотої палати - князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини. У палатi декого з бояр i воєвод здивувало, чому з'явився гут єпископ, чим може вiн допомогти в цей важкий, смутьяний час князевi, Горi? Втiм, це одразу й минуло - єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, пiднявши правицю, благословив князя, сiв на лавi в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там i сидiв. Розмова в палатi цього ранку йшла важка й сувора - яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднiв, знайденi над Почайною. - Уже, княже, - гомонiли бояри й воєводи, - не допомагають i вiри, беремо з головникiв i татiв за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється... - Що хочете, мужi мої? - запитав князь. - Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убiєн буде... - Не можу! - промовив князь Володимир. - Новай закон, вiра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь грiха, не можу... Володимир замовк, вiн сказав, що думав. Але тут, у палатi, був єпископ, нехай вiн повiсть, як велить церква? - Отче Анастасе, - звернувся князь Володимир до єпископа, - що скажеш менi й мужам моїм? Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр. - Ти поставлений єси, княже, - тихим голосом промовив вiн, - на стiл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування... - Чи можу я карати смертю за смерть? - запитав його князь. - Достойний ти карати смертю розбiйника, але з iспитом i розглядом, без цього-бо властi немає... - Буду, - сказав князь Володимир, - творити так, як просите ви, мужi мої, i як велить бог! Каратиму смертю... Так у Києвi... А землi? Князь Володимир не розумiє, що робиться в Києвi, але такi ж вiстi йдуть i з земель - i там татьба й розбої, i там єретичество, волхування, сволочiння... Нове ворогує з старим - це так; Володимир вiрить у нове, у городi Києвi разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах i землях Русi є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь. Але чи можна вiрити всiм городам i землям, на кого там покластись, на кого звiритись? Сумнiв - перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх. 5 Князь Володимир кличе синiв. Вiн довго думав, ранiше нiж це зробити. Та нi - їм i тiльки їм можна довiрити свою душу, у важкий час тiльки на них можна покластись, бо це ж - його кров, його родина. Добрi сини в князя Володимира, деякi з них, як Вишеслав, Iзяслав, Ярослав, схожi на матiр Рогнiду, деякi - Всеволод, Святослав - крапля в краплю нагадують батька, всi вони тут, на Горi, вчились їздити на конi, володiти мечем i списом, бити звiра, буде потреба - не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамотi - читає грецькi, латинянськi, нiмецькi письмена. Мiж синами стоїть i Святополк, син Яронолка, - разом з усiма дiтьми вiн живе в теремi, вчиться, виростає, брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рiдним. - Сiдайте, дiти мої! - промовляє князь, i сини сiдають за столом, а вiв стоїть бiля розчиненого вiкна, дивиться то на них, то на Днiпро, пiски, луки. Сини, правду кажучи, не чекали цього: пiсля того як Рогнiда пiшла з Гори, мале хто з них i бачив батька - вони кормились самi в стравницi, батько з царицею Анною снiдали й обiдали на верху, князь Володимир давко вже уникав зустрiчi з ними. Побачивши тепер батька, вони здивувались - як же змiнився, постарiв, став зовсiм iншим князь Воогодамир - обличчя похмурнiшало, очi згасли, голос стих. А втiм, добре, що батько їх покликав, дуже добре, що навкруг немає нi воєвод, нi бояр; вони та батько - єдина родина. Князь Володимир iде вiд вiкна, зупиняється бiля синiв, кладе руку на таече Вишеслава. - Дiти мої, - дуже тепло, по-батькiвському починає князь Володимир. - Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, приймiть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець iз своїми синами... Вiн замовкає, стоїть сивий, ледь зiгнутий у спинi, i, що говорити, цi теплi слова його викликають вiдгук, чулiсть у юнацьких душах. - Вiдаєте ви, дiти, - продовжує князь, - що отцi мої i сам такожде довго збираша землю Руську, усгрояша її, брань приймаша за ню iз многими ворогами; i нинi Русь велика, дужа, незборна... Вiн знову замовкає, згадуючи далекi походи, стогiн людей, кров на пiску, думає, як розповiсти про це синам своїм, але безнадiйно махає рукою й закiнчує свої думи: - Багато дiла звершили ми, живучи по закону й покону отцiв i дiдiв наших, але Русь жадала, настав чає, i взяв я для неї нову вiру - християни суть нинi руськi люди, во Хрйста обпеклися такожде ви i я з вами, - так велiв бог... Князь говорив тихим, спокiйним гажоеом, вiн неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокiй. - Сонце на небi, - каже князь Володимир, - затьмарює туча, найкращi цвiти садiв можуть знищити морози, - так i на Русi є нiбито покорство до князя, мир у землях, а землi невдовотенi Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру мiж ними також... Тепер уже не Володимир, стурбованi сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця - це тривога i їх, а вiн розкривав перед ними душу й серце. - Тому думаю так: я отець дому - Русi, але пiдпора моя тiльки ви, кому, крiм вас, повiм те, що непокоїть душу, на кого, крiм вас, можу покластись? Нi, вiрте менi, крiм вас, нiкого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києвi, як би сам того не хотiв, думаю послати в землi. Сини зрозумiли, чого їх покликав батько, - отже, вiн не хоче бачити їх тут, на Горi... - Не подумайте злого, - нiби вгадавши їх думки, промовив князь, - не для того посилаю вас у землi, аби ви там презирство мали, нi, будете ви там князями, як я в городi Києвi, людьми й землями керуватимете ви зi мною, я з вами, - на тому вiднинi стоятиме Русь. Сини переглянулись, посмiшки заграли на їх обличчях, молодому - своє, тепер уже їх вабили далекi княжi столи - куди ж i кого саме думає послати отець ?! - Новгород, - князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, - то є полунощний край нашої землi, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свiони, дани, англiйцi; люди полунощної землi суворi суть, множество їх ще живе в законi старiм, i, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе. Син Вишеслав встав i вклонився батьковi. - Полотськ, - князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городi, - туди я посилаю тебе, Iзяславе. Ще один син встав i поклонився князевi. - Ти, - звернувся князь до Ярослава, що сидiв за столом блiдий, стурбований, - пiдеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, - не раз я ходив туди. Ярослав пiдвiвся й болiсно скривився: йому, либонь, заболiла покалiчена нога. - Спасибi, отче, - промовив вiн, вклонившись. - Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станiслав - у Смоленськ... Сини, яких вiн називав, вставали й кланялись князевi Володимиру. - Ти, Святополче, - звернувся вiн нарештi до сина Ярополка й Юлiї - поїдеш князем до города Турова - то є велика земля, межа наша з польськими князями. Святополк, що сторожко сидiв, прислухаючись, як князь Володимир дає пожалування своїм синам, швидко встав, вклонився. - А Мстиславу, iже має стiл у Тмутараканi, там I бути, - закiнчив князь Володимир. Вiн замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю. - От я i сказав вам усе, що хотiв, - закiнчив князь Володимир. - Запам'ятайте, сини мої, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете пiдпорото моєю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете її цiлу, єдину. Пiзнiше, та не тiльки пiзнiше, а до кiнця днiв своїх, князь Володимир згадував цей день i годину, коли думав разом iз синами своїми берегти Русь, але забув, що сини вже чужi йому, бо вiн сам не зумiв вберегти та й не берiг своєї родини. Про княжий задум, звичайно, одразу ж дiзнався й єпископ Анастас, - того ж дня увечерi вiн, як i ранiше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковнi справи й устрiй Русi, а потiм сказав: - Добре вчинив, княже, що посилаєш синiв своїх у землi. Навiть Христос мав помiчникiв - апостолiв. На високих горах стоїть город Київ, але важко тобi звiдси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях твоїми очима, мислями, руками. - Боюсь, єпископе, що найважче доведеться їхнiм рукам, - вiдповiв на це Володимире - Смутьяна й м'ятежна нинi Русь, земля iде на землю, а в самих землях розбiйництво й татьба, все горить. - А ти пошли з ними помiчникiв... - Ти про кого говориш? - Думаю я, що кожному князевi, який iде в землю, треба мати бiля себе єпископа, щоб у землi був княжий стiл i божий престол - єпархiя... Князь i єпископ його - то буде велика сила, цим переможеш, княже! - Князь i єпископ - це справдi велика сила, - згодився Володимир. - А кого пошлемо з синами моїми, отче? - У Новгородi сидить Iоаким, - почав єпископ. - Вiн буде правою рукою Вишеславу. - Добро, - згодився князь Володимир. - Бути там єпархiї. Анастас, очевидь, уже знав, куди виїжджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено. - З Ярославом у Ростов добре послати Iоанна - вельми вчений вiн єпископ, тихий. - Пошли, - сказав Володимир. - З Святополком у Туров може поїхати Феодосiй - твердий у вiрi був на горi Афонi. - А католикiв знає? - Лютий ворог папи й Польщi... - Ти, Анастасе, не токмо єпископ, бачиш далi, нiж бояри. - Що я?! - посмiхнувся Анастас. - Наставник твiй, пастир овець... Так вони домовились i посилали у Смоленськ Мануїла, у Волин - Стефана, не тiльки в Києвi церква пiдпирає Гору, єпископи й священики ставали бiля князiв у землях. Сини князя Володимира виїжджали у землi - вiн хотiв, щоб вони швидше були там, робили, дiяли, їм важко було залишатись у Києвi, нехай будь-який город i земля, аби не Гора, Київ, батько, мачуха Анна. Ближчим часом до Києва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрiв їх, як друзiв. Три днi гримiла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на концях нового город а й на Подолi, веселився весь Київ. Пiсля цього князь Володимир послав своїх слiв i разом з ними князя Святополка до Гнєзна, там князь Болеслав, дiзнавшись, як приймали його слiв у Києвi, велiв прийняти їх у Гнезнi ще краще. Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрiтись з князiвною Мариною, вона була дiвчиною незвичайної краси - невисока, але ставна, бiлява, з чудовими голубими очима, спiвучим голосом, нiжна, тендiтна Марина припала Святополковi до душi. Минуло небагато днiв, i вiн признався, що полюбив її; князiвна Марина вiдповiла йому такими ж словами, нiжнiй, тендiтнiй дiвчинi припав до серця не зовсiм зугарний, але дужий, мiцний туровський князь. Весiлля гуляли в Гнєзнi. Нiкого не турбувало, що князь Святополк не католик. З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священикiв i духiвник. Духiвник був радий, що Святополк не їде до Києва, - там добре його знали, бо це ж вiн приїжджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка. Єпископ калобрезький Рейнберн - це був вiн - їхав нинi як духовний наставник княгинi Марини, не залишав її нi на крок, дбав про неї, а вiдтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгi вечори в гостиницях*(*Гостиниця - будинок для проїжджих на гостинцi (шляху).) на Червенському шляху проводив тiльки з обома ними, багато розповiдав князевi, дещо розпитував у нього. Наставник Марини єпископ Рейнберн виконав загад римського папи - зараз для нього була вiдкрита на Русь широка дорога. 6 Звiстка про те, що до Новгорода їде князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню. Вiдтодi коли Володимир вирушив з Новгорода, пiсля закiнчення сiчi з Ярополком став київським князем, а вiдтак i великим князем Русi, Добринi на думку не спадало, що в Новгородi може бути i буде колись свiй, новгородський князь. Що князь для Новгорода, i навiщо вiн тут, коли в Києвi сидить Володимир, а в землях за Волоком є його посадник Добриня? Вiн ревно служить київському князевi, тримає в покорi полунощнi землi, стереже, як пес, україни Русi, збирає й посилає в Київ велику дань - двi тисячi гривень за лiто, а крiм того, ще й хутро, мед, вiск, горючий камiнь, риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посилає в Новгород свого сина? "А може, - думав Добриня, - це робить київське боярство, що не любило й не любить його - брата рабинi Малушi; може, нашкодили новгородськi бояри, яким краще сидiти й владувати пiд знаменом свого князя, анiж пiд десницею Добринi?" Проте Добриня одгонив цi думки - що київському боярству Новгород, їм, звичайно, краще мати тут слухняного посадника, анiж ще одного князя; з новгородськими боярами й воєводами Добриня був суворий, невмолимий, але самi вони такi ж суворi й невмолимi, того, що беруть вiд Добринi, не вiзьмуть вiд князя, нi, вони просили колись у Святослава сина-князя, пiд знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть рубати сука пiд собою, не просять у Володимира сина... Вiд Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнiв, став погано спати. - Що з тобою, муже мiй? - запитала вона якось уночi, помiтивши, що Добриня довго перевертався з боку на бiк, потiм сiв на ложi, випив повний кухоль квасу... - Може, тобi щось болить - печiя чи знову поперек? - Нi, нинi нiчого не болить, - вiдповiв Добриня, i в пiвтемрявi Рута побачила його скуйовджене волосся, великi очi, що сполохано дивились на вiкно. - А от лежу, не спиться. - А чому? - Рута сiла поруч з ним, поклала руку на шерхку, зморшкувату його шию. - Син Володимира Вишеслав їде сюди князем. Не знаю, чому київський князь посилає його сюди, не вiдаю й того, як менi з ним бути? - А ти не думай про це, - спокiйно промовила Рута. - Ти в Новгородi свiй, перший боярин, у тобi вся сила. А князь - що вiн, без тебе не ворухнеться, без тебе i князем не буде. Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який iнший син Володимира - що вони без нього?! А все ж на душi в Добринi було тоскно, якось пусто - Рута нагадала, i от вiн вiдчув, як його справдi мучить печiя, ниє поперек. Нi, не той нинi Добриня, яким був колись, уже пiдкралась до нього й починає одолiвати невблаганна старiсть. I ще вiдчув Добриня в цю пiзню годину ночi невиразну тугу за далекою минувшиною, в пiвтемрявi терема над Волховом стало йому чомусь так самотньо... - Дай менi грудочку крейди, - сказав Добриня, - бо справдi мучить печiя. Рута встала з ложа, дiстала з кадi грудочку крейди, набрала ще з дiжки й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив. - Нiби стало й легше, - промовив вiн. - Почекай-но, Руто, здається, вдарила сторожа?! Так i є, треба вже вставати. У кутку Рута роздувала жар, запалювала свiчу. Коли скресли Волхов i Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав. Повiдомленi заранi гiнцями, Вишеслава зустрiчали аж на Iльмень-озерi на десяти учанах посадник Добриня з воєводами Спиркою, Векшею, Михалом, Тудором, боярами Чудином, Волдуєм. Добриня пильно додивлявся й бачив, що звiстка про приїзд князя Вишеслава всiх їх дуже втiшала, вони нетерпляче його ждали, готувались зустрiти достойно й сердечно. Нiхто не нарiкав i не цурався також i його, Добринi, бояри й воєводи згадували час, коли в Новгородi сидiв князь Володимир, а вони служили йому, радiли, що й тепер вiн не забув про них, посилає князем свого сина. - Будемо служити Вишеславу, - одверто висловлювались вони, - а ти, Добрине, клади мости мiж ним i нами... Зустрiвшись на широкому плесi, де не видно було й берегiв, усi вони вiтали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух, у соболинiй високiй шапцi, з двома гривнами на шиї i золотим чепом через усi груди, дуже щиро й вiд усього серця обняв i поцiлував Вишеслава. - Тобi вiддають честь i просять тебе Великий Новгород i полунощнi землi, - голосно сказав вiн. Так вони й попливли назад, до Новгорода, - попереду гостроносi учани, за ними шiсть довжелезних насадiв з города Києва, на одному з яких пiд знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав. I весь той день Добриня був разом з Вишеславом - на обiдi у Великiй палатi дiтинця, де бояри й воєводи присягали новому князевi, в палатах, де вiднинi мав жити Вишеслав. Там, це вже було перед вечором, Добриня на короткий час залишився з князем. Той стомився, хотiв спочити пiсля далекої й многотрудної дороги, але Добриня не залишив його, Вони були в палатi на верху терема, що виходила вiкнами на Волхов, тiльки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тiльки в темному платнi, що туго облягало його тонкий стан, гострi плечi, вузькi груди. I обличчя Вишеслава було пiд стать тiлу - блiде, виснажене, з темними западинами пiд великими сiро-голубими очима. - Посилаючи мене сюди, - почав Вишеслав, - отець Володимир говорив, що в усiх трудах ти, воєводо Добрiше, будеш моїм помiчником i другом. - Радий служити тобi, княже Вишеславе, покладайся на мене, як i отець твiй... Нинi вже пiзно, й тобi час спочити. - Ти живеш близько? Я буду не один у цих палатах? - запитав з тривогою Вишеслав. - Я живу недалеко, - посмiхнувся Добриня, - отам, над Волховом. А в теремi ти не один - внизу, в сiнях, живуть дворяни, покличеш - все для тебе зроблять. Там же день i нiч стоїть сторожа. I я прийду до тебе на свiтаннi, буду весь час з тобою. - Гаразд, воєводо! Я бачу, ти також стомився. Доброї ночi! - Доброї ночi й тобi, княже!.. Спи спокiйно... Вклонившись Вишеславу, Добриня, задкуючи, вийшов з палати. Додому Добриня повернувся вдоволений, велiв Рутi дати вечерю, налити йому меду. - I як князь Вишеслав? - запитала вона. Добриня спочатку випив кухоль меду, закусив шматком в'яленої веприни i тiльки потiм вiдповiв: - Князь Вишеслав вельми юний i утлий. Не в отця свого вiн пiшов, о нi! Такому важко буде тут, у полунощнiй землi, нi, по очах бачу, не жилець у Новгородi князь Вишеслав, не витримає... - I тобi зовсiм нiчого боятись його? - цiкавилась далi Рута. - Боятись його?! Ха-ха-ха! - навiть засмiявся Добриня. - Та хiба ж може вiдмiдь боятись якогось зайця?.. Пiзня нiч. Спить Новгород, тереми над Волховом, княжий терем, всi концi й людiє в них... Не спить тiльки князь Вишеслав, вiн ходить у порожнiй палатi терема, зупиняється бiля вiкна, дивиться на темний Волхов, чорне небо, в якому сяють новi, не знайомi йому зорi. Що ж це? На бiлому обличчi князя щось заблищало, зникло. Схилившись до пiдвiконня, плаче, плаче князь Вишеслав... 7 ...Смерд Давило тiкав - минув болото на Оболонi, пробiг верболозами над Днiпром, нарештi, пiрнув у пущу i там, забившись у кущ, сидiв, важко передиху вав, спочивав... "Вони мене не знайдуть, не вiзьмуть", - думав Давило. Навкруг пуща, стiни кущiв, поваленi буреломом дерева, - нiхто не пройде цих нетрiв, а коли й пройде, то буде вже пiзно, - у прорiзах мiж гiллям дерев угорi видно синє небо, золотистi окрайки хмаринок - уже вечорiє, скоро нiч, доки вона закiнчиться, Давило буде далеко, аж за Вишгородом. Нi, нi, його тепер не пiймають, - удалинi, на болотах i у верболозах над Днiпром, вiн чув кроки й голоси, позад себе, одразу за собою, але в пущi цi голоси стали вiддалятись, пiзнiше й зовсiм зникли, не чути їх i зараз - тихо, як тихо в нетрях! Воля! Так, загнаний у кущi, переслiдуваний Давило вiдчував себе тут вiльним, вiн врятується, втече, блукатиме над Днiпром, у лiсах, у полi. Надалi, й либонь довго, боятиметься людей, тiкатиме вiд них, але це все ж таки воля, нiхто не зв'яже його рук, що так багато працювали й ще можуть працювати. Мине час, все забудеться, вiн повернеться до людей, може, навiть приповзе до города Києва, вiзьме жону свою й дiтей, пiде з ними свiт за очi, в поле, викопає там землянку, розоре шмат землi, блукатиме, як звiр, але житиме - воля, вона здавалась такою близькою, небо вгорi темнiє, скоро нiч... I в цю останню перед заходом сонця годину смерд Давило пригадав так багато, либонь, усе своє життя. У його пам'ятi виринув далекий час, ще за княгинi Ольги, коли вiн мав невеликий шматок землi, хижу за Перевесищем. Тодi Давило проклинав цей шмат пiсної землi, що родила мало й рiдко, проклинав свою хижу, в якiй нiчого було поставити на вогнище, де вiн, жона, дiти покотом спали на твердiй холоднiй землi. Зараз вiн згадував убогий свiй шматочок, як священну землю, древня хижа його отцiв здавалась теремом, бо коли вокняжився Ярополк, двiр його забрали, хижу розкидали, а самого з родиною погнали в пiски за Оболонню. Давило не здавався, вiрив, що це минуче, чутка йшла, що йде на Ярополка брат його Володимир, вiн - син рабинi, захистить старi закони й покони. Тому Давило, а разом ще багато людей, яких скривдив Ярополк i його бояри та воєводи, взяли в руки мечi й колля, били в спину воїв Ярополка, коли тi тiкали з Києва, радо зустрiчали Володимира, покладали на нього так багато надiй. Чому ж нинi Давило тiкає в лiси й нетрi, кого вiн боїться в городi Києвi, де князем сидить син рабинi, великий князь Володимир? Марно сподiвався Давило, що йому й таким, як вiн, убогим людям стане краще при Володимирi, марно вiн за нього боровся, вiрив йому. Оболонь, куди вигнав його князь Ярополк, стала для смерда Давила погубою, шмат пiску, на якому вiн викопав землянку, не давав нiчого, взяв Давило купу в купця Божедома з Подолу, з лiта в лiто працював, а все не мiг сплатити, прирiст на купу йшов - мiг Божедом зробити його обель* (*Обель - вповнi, зовсiм.) холопом. Не один Давило так страждав: на власному дворi в пiсках не родить нiчого, захоче купець чи боярин - дасть роботу, не захоче - гризи корiння, їж давленину, буде робота - вистачить тiльки на наїдок, а вдома ж голоднi жона, дiти, кругом смерть! Вони стали навiть християнами - на землю надiй не покладали, цар земний Володимир i його бояри, й воєводи не тiльки нiчого не давали, а, навпаки, все брали й брали, може ж, цар небесний змилується над ними... Христос не допомiг - у лютiй ненавистi вони йшли на кладовища, валили там хрести; голод робив своє - i вони уночi потай стали пiдкрадатись до склепиш, купцiв на Подолi. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж той з сторожею застиг їх на пограбуваннi, то й убив його. Давилу страшно все це згадувати й уявляти - безумна рука, що налита ненавистю й злобою, тяжка длань, яка тримає топiр, та хiба стримаєш їх, зустрiвши вiч-на-вiч ворога?! Нiч! Коли б швидше нiч - смерд Давило тепер головник i тать, вiн не може пiти до своєї родини, до голодної жони й дiтей. Тiкати, далi тiкати з города Києва! Але що це? Праворуч почувся трiск сухої гiлки - Давило повернув туди голову, лiворуч почулися кроки - вiн схопився, один гридень з мечем стоїть попереду, ще багато стоять позаду. Коли смерда повалили на землю й били, вiн мовчав. Уже стемнiло. Зв'язавши руки, повели смерда по долинi. Удалинi вималювався на горах Київ. Нiч прийшла, але воля була далеко. 8 На горах київських, високо над Днiпром, там, де колись було требище богiв Русьшя землi й Воздихальниця, вирiс храм. Його видно було з Подолу й берегiв Днiпра, вiн вставав, як дивне видiння, здалеку перед мандрiвником, що наближався до Києва суходолом чи водою. "Дивен храм, в свiтi такого немає", - говорили про нього. I то правда - храм в iм'я Богородицi був дивен, вiн не нагадував грецьких соборiв - важких кам'яних споруд з позолоченими дахами, високими вiкнами, широкими дверима, - вiн несхожий був i на болгарськi храми - сiрi будiвлi, що ставились на скелях, чи, тим бiльше, на суворi, складенi з темного дикого каменю храми далекого Пiвдня й Сходу. Здателi храму Богородицi в городi Києвi склали його з легкої цегли, сiни мазали червоною фарбою, навкруг вiкон i дверей вилiпили з бiлої глини пальмети, винограднi грона й всiлякi оздоби, дах поклали з хвилястої сiрої черепицi, поставили на банях-шатрах позолоченi хрести, що свiтились у голубизнi неба, як зорi... Храм цей нiби виростав з гущавини дерев, його, здавалося, народила, зметнула над горами й злилась з ним рiдна київська земля, камiння його складали, пiдносили, вивершили руськi люди. Поперед храму на восьми дубових стовпах почепили мiдянi била, якi ранiше висiли на городницях київської стiни; начищенi до блиску, вони нагадували золотi щити. Не сторожа Гори, а убогi задушнi люди, що шукали собi притулку бiля церкви, взялися за клепала, вдарили в била, й луна покотилась над горами, Днiпром, далекими лугами... Князь Володимир, якого єпископ Анастас i всi священнослужителi запросили на освящення храму, проминувши двiр Гори, зупинився на схилах, довго слухав передзвiн бил, милувався новою спорудою. - Добре потрудились нашi здателi, - промовив вiн до бояр i воєвод, якi оточували його. - Дивен храм, височiтиме вiки... Здатель Косьмина, що стояв по праву руку вiд князя, стиха сказав: - Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в Царгородi годне тут, на Русi. - Спасибi тобi, Косьмино, - вiдповiв Володимир, - бачу Русь у цьому храмi, доки стоятиме вiн, люди й здателя не забудуть. - Я робив токмо те, що велiв ти, княже, - вклонився Володимиру Косьмина. Навкруг церкви зiбралось на той час безлiч людей київських - бояр, воєвод, їхнiх жон i дiтей, плавом туди йшли ремiсники, смерди, холопи. Оточений священиками, поперед яких крокував єпископ Анастас, князь пiднявся сходами, проминув сiни храму, вийшов на його середину й зупинився. Дивне, нiколи не бачене видовище вiдкрилось його очам. Просто перед ним, залитий яскравим промiнням багатьох свiчад i панiкадил, сяяв золотом, срiблом дорогоцiнними камiннями олтар. Над ним, у глибинi банi, на золотому тлi викладений був з смальти образ Христа - вiн сидiв у рiзьбленому крiслi, з золотою короною на головi, трохи косуватий, з товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й тонкою борiдкою, у бузковому хiтонi й синьому корзнi, з Євангелiєм у лiвiй руцi, високо пiднявши правицю, суворий i грiзний. Навкруг Христа майстри зробили напис: "Дивiться, дивiться, я один, i немає бога, крiм мене; я сотворив землю, а з неї людину, своєю десницею поклав основу неба..." Проте князь Володимир не бачив i не прочитав ць