ого напису - вiн дивився на осяяний промiнням сонця, освiтлений множеством свiчок i панiкадил олтар. Там, на тлi кiворiя* (*Кiворiй - вигнута стiна над престолом.) , також з смальти зроблений був образ богородицi - вона стояла в синьому царському одязi i червоних черевиках на зеленому постаментi, високо пiднявши руку, дивлячись перед собою. Не пишнi царськi одяги, не коштовне камiння на поясi, рукавах i плечах богородицi, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг неї, прикували до себе Володимира. Вiн бачив тiльки її обличчя, блiде, трохи нiби стомлене, очi - смутнi, благальнi, якiсь замрiянi, - все дуже просте, звичайне, людське. I чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матiр, яку палко любив, але не знав, про яку мрiяв, ждав, але так i не мiг дiждатись... Вона, Малуша, здавалося йому, повинна була бути саме такою, як богородиця... - Мати моя! - прошепотiв князь Володимир. - Аще ти жива, прийди до мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу! I це людське, живе, правдиве було не тiльки в обличчi богоматерi. Праворуч i лiворуч вiд неї, але набагато нижче, змальованi були апостоли - дуже високi, кремезнi, бiльше схожi на воїв, анiж на святих, чолов'яги з довгими, простягнутими до богородицi руками, з суворими великими очима, всi в яскравих одягах, золотом шитих черевиках. Такi ж були й мученики, євангелiсти, пророки - всi святi, змальованi в склепiннях i на стiнах церкви, - в їхнiх постатях було щось вигадане, штучне, але тим дужче проступали в них риси живого - сам Христос обличчям, постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли - горянських воєвод i бояр, а один з святих, євангелiст Марко, крапля в краплю схожий був на покiйного купця Божедома, i посмiхався навiть так, як купець, - лiвим кутиком рота й одним лiвим оком; люди ж, що вклонялись їм, схожi були на гриднiв, ратаїв, смердiв Руської землi. Проте нi князь, нi воєводи й бояри, що оточували його, не думали про це - у високому кам'яному храмi, де все блищало, сяяло, переливалось, а в повiтрi снувались пахощi ладану й смирни, де лунав урочистий спiв хору, а голос людини був глухим i кволим, все нагадувало землю, але було величним, неосяжним, а через те й неземним. Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на колiна, широко розвiв рукл, промовив: - Дивен храм твiй, господи! Все премудрiстю твоєю сотворив єси! Коли ж вiн пiдвiвся, то сказав єпископу Анастасу, що стояв близько вiд нього: - Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однинi й довiку велю давати на храм цей десятину того, що маю... На обличчi Анастаса засяяла щаслива посмiшка, - це було саме те, чого вiн ранiше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина його прибуткiв - великi скарби. - Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ вiддасть тобi Всевишнiй... А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородицi довiку Десятинним. - Так i буде! - згодився князь. 9 У палатi Людянiй ще горять свiчi, в яскравому їх сяйвi князь Володимир сидить у дубовому крiслi - в срiблястому колової, з багряним корзном на плечах, у червоного хза чоботях; боярство й воєводи стоять там, де темнiше, - попiд стiнами палати, в кутках, бiля поручнiв сходiв. Душно! Нiч була парка й гаряча, розчиненi дверi й вiкна, що виходять до Днiпра, але й звiдси не тягне свiжим повiтрям - горить земля, гаряча вода в берегах. Чому нинi так рано встав князь, чому боярство, мужi, воєводи ще потемному прийшли до терема, чому всi вони, i навiть князь, неспокiйнi, тривожнi, чого ждуть? - Ми готовi!.. Твори, княже, суд i правду! - чути в палатi один, другий голос. У сiнях, а потiм на сходах чути кроки небагатьох людей - ось на верху стало кiлька гриднiв, вибiгли тiуни, ябетники, ємцi, вони стали, ждуть. I от знову лунають кроки - сходами йде кiлька чоловiк; спочатку видно їхнi голови, плечi, далi руки, ноги. То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, вiн ступав твердо й важко, дивився в землю, руки зв'язанi за спиною. Гриднi штовхали його, але вiн, либонь, уже не вiдчував їхнiх ударiв; крок, ще крок, Давило став посеред палати. Князь Володимир i смерд Давило - один напроти одного, князь у срiблясто-багряних своїх одягах у крiслi, Давило - з непокритою головою, у вретищi, босий - перед ним. - Оцей смерд наробив багато зла на Подолi, - чути в палатi голос тiуна Чурки, - вiн давно тать i розбiйник, убив купця Божедома. Але князь Володимир не чув цих слiв, вiн дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, крутi брови над сiрими очима, трохи пласкуватий нiс, набряклi уста. Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його пам'ятi виринали днi дитинства й юнацтва, - нi, вiн тодi не зустрiчав цього смерда; Новгород? - нi, цей смерд туди не мiг потрапити; сiчi пiд Любечем, у Києвi?.. ...Рано на свiтаннi князь Володимир вступав до Києва. На Подолi його зустрiчали воєвода Рубач, гридень Тур, iде багато людей, якi боролись з Ярополком, а мiж ними, так, мiж ними був i смерд, що стояв зараз перед ним, тiльки Володимир не встиг тодi запитати - хто ж вiн? - Як твоє iм'я? - запитав нинi князь Володимир. - Давило, - вiдповiв смерд. - Ти зустрiчав мене на Подолi? - з натиском i нiбито з болем продовжив князь. - Правда, княже, було таке на Подолi... - пролунало в палатi, але нiхто з бояр i воєвод не зрозумiв, що саме запитував у смерда князь, як не зрозумiли й того, чому так вiдповiв на це Давило. - Вiн, вiн, княже, - гомонiли бояри, тiуни, ябетннки, - грабував склепища на Подолi, це вiн убив купця Божедома - в сiнях стоять вiдоки й послухи, вони скажуть усю правду. Князь не велiв, як годилось i як завжди водилось у таких випадках, кликати вiдокiв i послухiв, а запитав просто в смерда: - Ти вчинив татьбу, убив купця? У палатi настала тиша, бояри й воєводи знали, що смерда вже допитували з iспитом - залiзом, водою, але вiн нiчого не сказав, мовчав, - що ж тепер скаже князевi? Довго мовчав i Давило. Це була хвилина, коли вiн мiг сказати князевi так багато - розповiсти про своє важке життя, згадати, як з мечем у руках вiн колись захищав його - князя, як довго вiрив у нього, а далi вже не мав сили терпiти, через що убив купця Божедома. Мiг Давило - i про це вiн також подумав - сказати князевi, що не повинен у смертi купця, - його допитували вже залiзом i водою, нiчого не вирвали, ще одно слово - i князь Володимир його помилує. Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Нi! Давило - смерд, найбiднiша в городi людина, та жив по правдi, за правду зараз загибає, нехай же правдою докiнчується i його життя. Давило глибоко зiтхнув, здвигнув плечима. - Так, княже, - тихо й спокiйно вiдповiв вiн. - Це я грабував склепища купця Божедома, а потiм i вбив його... Палату прорвало. - Бачиш, княже, - лунали голоси, - ось вiн, тать i розбiйник, ось ворог твiй i наш, княже... Да убiєн i сам буде! Проте князь Володимир не поспiшав. Перед ним стояв не один смерд Давило, вiн бачив за ним щось бiльше, страшнiше. - Смерде Давиде! - прозвучав у палатi неспокiйний, уривчастий голос князя. - Навiщо й чому ти вчинив так?.. Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокiйний, вiдповiв просто, щиро: - А що менi було робити, княже? Мав колись двiр на Перевесищi - князь Ярополк викопав там рiв. Дали менi двiр на Оболонi, а я не мав там нi зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, - голоснiше сказав Давило, - я працював у купця як вiл - з рання до ночi, а часто й уночi, на нього працювали й жона моя, дiти, але купу легко взяти, набагато важче вiддати, аще попав я в неволю, будуть рабами дiти мої й онуки... Це були страшнi слова про те, яка глибока прiрва виросла мiж боярами й воєводами, що стояли тут, у Золотiй палатi, й убогим смердом. - У мене, княже, нiчого-нiчого немає в свiтi, - хрипко говорив Давило, - я аки птах, що гнiзда не має. Божедом не дав менi жити, був я закупом, став холопом обельним... Так що ж робити, куди пiти, до кого? Я убив Божедома, уб'ю того, хто забирає мiй шмат хлiба... Це були смiливi, загрозливi, просто зухвалi слова; всi в палатi жахнулись, зашумiли, загомонiли: - Смерть йому! Смерть! Тiльки сам холоп Давило не здивувався тому, що цi слова вирвались з його горла, - вiн знав, що зробив, знав, що його жде, вiн бiльше нi на що не надiявся - так i тiльки так мусив говорити! Князь Володимир, мабуть, не почув останнiх слiв холопа, не чув навiть шуму в палатi. На мить, якусь одну мить, вiн зрозумiв усе, що сталось з Давилом, вiдчув, здавалося, муку, горе, розпач цiєї людини-птаха, що втратила землю, рало, а далi взяла в руки й топiр. I за коротку мить вiн зрозумiв ще одно - оцей смерд Давило i всi, що стоять за ним, небезпечнi не тiльки для бояр, воєвод, купцiв, а для всiєї держави. Нинi вiн пiдняв сокиру на Божедома, завтра пiде проти нього. - Ти язичник? - запитав Володимир. - Нi, княже, християнин, - сказав Давило. Це була, либонь, чи не найстрашнiша в життi князя Володимира хвилина. Досi йому тiльки iншi говорили про його княжу владу, сам же вiн боровся за неї, щоб дужою, незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка справдi всемогутня його десниця, - вiн може карати й милувати, давати людям життя i забирати його в них, вiн пише переложний закон, якого й сам не може змiнити. Дивись, княже Володимире, до якої вершини ти дiйшов!.. I вiн сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серцi Давила, нiчого не мiг зробити, закон є закон, минуле вiдступило, його вже не iснувало, було важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один, а воєвод, бояр, мужiв багато, - йому не зупинити того, що йде на Русi, але хоче рятувати Русь, мусить творити новi суд i правду... Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й iншi смерди; якщо вiн викаже їх, може, легша стане i його провина. - З ким iшов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо запитав князь. Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, пiдозра. Невже ж князь Володимир не знає ще Давила, не розгадав його? - Княже, - промовив вiн. - Таких, як я, є множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам... Вiн був готовий до всього, що скаже князь. - Да убiєн буде! - промовив Володимир, встав з крiсла й пiшов з палати. 1 0 Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянцi недалеко вiд Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустрiне Тура - вiн iде до Днiпра ловити рибу, збирає гриби в лiсах, злаки в лузi. Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промiннi згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно блiде обличчя, на якому дрiбно смикаються м'язи, закушенi уста, а пiд очима й на щоках кiлька сльозин. - Що з тобою, Туре? Ти плакав? Вiн оглядається навкруг, наче хоче подивитись, чи не пiдслухує їх хтось? Але хто й чого їх буде слухати тут, у лузi? Тур одвернувся вiд Малушi для того, щоб справдi змахнути рукою з щоки сльози. - Нi, я не плачу, Малушо! Це тобi тiльки здалося, - вiн пробує посмiхнутись. Проте Малуше знає, що це не так, - на щоках у нього були сльози, i зараз у Тура смикається обличчя, тремтять уста. - Сядь, Туре, - показує на пень Малуша, - i говори, говори... Вiн сiдає на пень. Малуша стоїть поруч. За гору закочується сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка. - Говори, Туре! Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша знає, що вiн нiчого не бачить: пустка в його очах, Тур заглядає в свою душу. - Не знаю, що робиться, Малушо! Нi, я вже нiчого не розумiю... Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, своє гнiздо, бо на мить долинув i одразу стих крик сполошених чаєнят. - Колись, - каже Тур, - я надiявся, що стане жити краще, а тому служив Ользi, Святославу, пiзнiше Володимиру, i, мабуть, найкраще йому, бо то син твiй, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали... - I що, Туре? - Нинi вночi покарають Давила: на Подолi вiн розбив склепище купця Божедома, убив i самого купця. - Голодно? - виривається в Малушi. - Так, Малушо, дуже голодно, у Давила є жона, дiти, онуки... Не сам iшов, ще багато людей було з ним, i я до купця ходив з Давилом. - Його пiймали? - Пiймали, били, судили, але вiн нiчого не сказав, все прийняв на себе, за що й прийме нинi вночi смерть... - Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить. - Нi, нiхто його не помилує. Судив Давила сам князь... - Володимир? - Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне... Василевс! Сонце зайшло, швидко сутенiло. - Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хiба вiн не знає - вiд кого пiшов, хто йому був i є пiдпорою? - Все забувається, Малушо! Та й не вiн винен, навкруг нього Гора.... - О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона довiку... Але ж є бог, Володимир християнин... Тур нiчого не одповiв, на блiдому його обличчi затемнiли пасмуги. - Нi, так не буде, - рiшуче промовила Малуша. - Не Давила вiн судив - тебе, мене, себе самого. Що робить син мiй, пощо вбиває людей? Нi, Туре, бiльше терпiти несила. Я пiду на Гору, скажу, що єсть його мати, повiм правду. Тур спробував посмiхнутись, але обличчя його тiльки скривилось вiд болю. - Ти нiкуди не пiдеш, нiчого не зробиш, Малушо! Уже пiзно, дуже пiзно йти тобi до Володимира. Оце все i є правда; боже, яка вона жорстока й страшна... - Тобi погано, Туре? Ти зовсiм бiлий, тремтиш... Що з тобою? Тур мовчав. Темнiло навкруг, темнiшало i його обличчя. I тодi, вперше за всi лiта, Малуша зрозумiла й вiдчула, що не може далi ховатися в тишi монастиря, а мусить iти чимшвидше, одразу до сина свого i князя Володимира. Їй випало многотрудне й важке життя, - хто знає, чи була ще людина в свiтi, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б нi радостi, нi щастя, а, навпаки, тiльки кривду, горе, злиднi?! Єдиною утiхою й пiдтримкою їй було лише те, що вона безмежно любила сина, зрiдка бачила, молилась й у мислях охороняла, вiдчувала себе матiр'ю, а князя Володимира сином, жила на свiтi тiльки заради нього. Через це вона згодилась на все: одiрвала його вiд грудей i вiддала княгинi Ользi, тiльки здалеку попрощалась, коли їхав до Новгорода, довго ждала його повернення й зустрiла, коли входив Володимир як великий князь до Києва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи... Одного тiльки не могла зробити Малуша - вона не могла пiти до свого сина, обняти, поцiлувати, говорити з ним - мiж Малушею i сином стояла невблаганна, зла Гора, нiхто, нiхто в городi Києвi й на Русi не повинен був знати, що матiр'ю Володимира була рабиня, якщо хто й вiдав це, то мусив забути, крий боже, хто довiдається, що ця мати ще жива... Малуша боялась не за себе; що вона - рабиня, i що її життя! Син її Володимир - князь, вiн, мати була в цьому певна, буде князем добрим i справедливим, не може, не може її син бути таким жорстоким i безжальним, як княгиня Ольга, вiн буде таким, як отець його, любий Малушi Святослав! I коли Володимир пiшов на брань з Ярополком, якого ненавидiли й проклинали в Києвi всi люди, коли вiн пiзнiше сiв на столi, став великим князем i поламав усi закони Ярополка, а далi пiшов устрояти Русь, Малуша радiла i втiшалась - такий, такий, як i Святослав, її син. Вiн, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, - Малуша чула, як осуджують за це Володимира християни, i сама вона, бувши християнкою, мусила, здавалось, його осудити... Та нi, - Малуша i велике множество таких, як вона, людей залишились на багатiй Руськiй землi убогими, у надзвичайно важкому, страшному своєму життi вони не мали нi радостi, нi просвiтку, життя на землi чимдалi ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нiчого не знали про бога, - що ж дивного, коли вони обертали очi свої до неба, вiрили, що коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в iншому свiтi. Через це Малуша й вiрила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у богородицю й древню отчу богиню Ладу. Якщо в неї не було життя, то залишалась принаймнi вiра. Так i Володимир, мислила вона, вiн не кривдить християн, але складає жертву Перуну й Дажбогу, - та хiба ж це не по правдi, люди?! Пiзнiше Малуша дiзналась, що син Володимир охрестився сам i хрестить Русь, - серце її втiшилось i благословило - добре, що вiн прийшов до Христа, тепер йому стане легше жити, дай боже тiльки, щоб у душi не забув Перуна, Дажбога, а особливо богинi їхнього роду Роженицi... Проте саме життя Малуша сприймала таким, як воно й було, - важким, складним, часто жорстоким, вона хотiла б, бо цього хоче й пташка, жити краще, щасливо, але не могла. Коли не собi, то Малуша бажала щастя iншим людям, її ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра мiг зробити людям. I вона вiрила, що так i буде. Важко, дуже важко жити сину її Володимиру, вiн живе мiж небом i землею, його оточує хижа, жорстока, безжальна Гора, вiн - у походi, вiн - у палатi, вiн стоїть перед усiм свiтом, проте все це для множества людей, вони люблять i поважають його, вiн печеться про них. Аби, аби тiльки сина не скорила Гора! Коли Тур розповiв про Давила, Малушi стало дуже страшно. Досi вона чула, що вiн одних милує, а iнших карає, - так i мусить дiяти Володимир, вiн на те й князь, - але як може вiн карати Давила, Тура - людей, якi життя свого не шкодували заради нього, якi вiрили й надiялись тiльки на нього?! Нi, нi, це не вiн робить, це дiє Гора, невже ж вiн цього не знає, не бачить?.. Малуша вирiшила йти до сина-князя. Перед вечором бiля ворiт Гори зупинилась жiнка. Вона йшла, либонь, з самого низу, вiд Днiпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немiчна, вона стала бiля ворiт i довго не могла промовити й слова. - Що тобi треба, жоно? - запитали сторожi, що стояли бiля ворiт. - Ой людоньки, людоньки, - бiдкалась вона. - Менi треба бачити князя Володимира. Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожi, посмiхаючись, запитав: - А хто ж ти єси, жоно, що так хочеш бачити князя? Жiнка трохи знiтилась, подивилась гостро на Брича й вiдповiла: - Я рабиня... Смердянка... - Що ж тобi до князя? - продовжив Брич. - Про те я говоритиму тiльки з ним... Пустiть-бо, пустiть, а там скажу князевi... Тепер уже всi сторожi засмiялись. Але вони обiрвали смiх - до ворiт наближався Вовчий Хвiст, сторожi розступились перед головним воєводою князя, вiдчинили ворота. Проте воєвода не пiшов одразу на Гору, зупинившись на воротях, вiн чув, як жiнка, що стояла перед сторожею, просила: - Пустiть мене, гриднi, на Гору, до князя. - Та хiба ж з тобою говоритиме князь?! - Говоритиме... Я мушу з ним говорити... I вона пробивалась до ворiт, хотiла вийти на Гору. - До чого ж уперта ти, жоно, - вже суворо заходились її умовляти сторожi. - До нашого князя не кожен i боярин доступить... - Ви мене тiльки пропустiть у ворота, а вже там я доб'юсь до нього, - твердила жiнка. I знову вони сказали: - Ти, жоно, нiчого не знаєш. Якщо б i пустили тебе, то є сторожа за ворiтьми, перед теремом княжим, у сiнях терема... Хто тебе до нього допустить? Старший сторожi Брич уже загримiв: - Одiйди, жоно, вiд грiха... Куди тобi, смердянцi, до василевса? Не дратуй мене, жоно, бо, коли розгнiваюсь, велю гридням гнати тебе. - А я не пiду! - запалилась жiнка. - Не руште мене, не пiду... Воєвода Вовчий Хвiст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився па жiнку, на сторожу. - Навiсна, безумна! Женiть-бо її звiдси, гриднi! Гриднi пiдняли киї. - Тiкай! I Малуша - стара, немiчна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, - зрозумiла, що марно вона, iдучи сюди, думала й сподiвалась, що їй пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним... Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було i їй пiд щитом брата свого потрапити сюди, але в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владує князь-василевс. Малуша не стала бiльше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, їй не було до неї - матерi - нiякого дiла, тепер уже Малуша нiчого не може зробити - немає Давила, забили ще багато людей. Але не тiльки це турбувало й краяло серце Малушi - сторожа бiля ворiт, сторожа на стiнах, сторожа бiля терема, сторожа в сiнях - отак усi нiбито стережуть князя-василевса, тiльки бiля серця його сторожi немає, душi її сина нiхто не охороняв. Починало темнiти. Трохи зiгнута в спинi, стара вже, немiчна жiнка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а вiдтак i не призналась, не пiшла нiколи до сина-князя. Тепер вона зрозумiла, що повинна була це зробити, - боже, боже, як багато могла б розповiсти тодi мати Володимиру! Може, адже все може бути, вiн би i жив не так, не ховала б його вiд людей сторожа. Нинi ж уже пiзно, та й не могла вже нiчого зробити Малуша. Їй важко, невимовне важко, але що вона - смердянка, убога черниця, жiнка, яких множество, тьма... А вiн?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стiною, за ворiтьми, коли до нього не може доступить нiхто, i вона - мати?! Жiнка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як i куди йде, сльози застилали очi, серце колотилось у грудях, пiдгинались ноги... 1 1 Нiч... Князь Володимир спочивав на ложi своєму, поруч ще одно ложе - царицi Анни. У теремi, за розчиненим вiкном, скрiзь на Горi тихо. Спати, тiльки спати. Але князь Володимир не спить - вiн лежить, розплющивши очi, дивиться на тьмянi обриси палати, образи на стiнах, за вiкно, де крiзь гiлля дерев видно всiяне зорями небо. Все, як було колись, - та ж спочивальня, тi ж стiни, вiкно, i зорi за ними все тi ж - вони пливуть i пливуть у вiчному круговоротi - яскравi, може, трохи кволiшi, нiж ранiше, i дерева пiд вiкном тi ж, може, буйнiшi тiльки, вищi... Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь, роки дають себе знати - немає давньої сили, менше здоров'я, кволiшає рука. Проте не це турбує й не дає спати князевi Володимиру - в нього болить серце, весь час неспокiйна душа, увесь час, як хмари й зорi за вiкном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки. Здавалося, чого б турбуватись, непокоїтись князевi? Вiн досягнув, чого хотiв: Русь знають нинi всi в свiтi, їй нiхто не загрожує та й не може загрожувати - спи спокiйно, княже-василевсе, спи! Нi, вiн не може спати. Неспокiйно на його душi, перед очима князя Володимира встає ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, вiн бачить i бачить його одверте, щире, спокiйне навiть перед смертю обличчя, чує й чує його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами дiти мої й онуки... У мене, княже, нiчого немає в свiтi, я аки птах, що гнiзда не має..." Князь Володимир встає з ложа, пiдходить до вiкна, дослухається... Тихо, дуже тихо, але йому здається, що ось-ось серед ночi пролунає крик - так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з свiтом, людина. "Нi, його не скарають цiєї першої ночi, - думає князь. - Завтра ж я владою, що дана менi людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь нi бояр, нi єпископа, бо сам Христос велiв карати, але й прощати..." Володимир дивиться в пiтьму, дослухається до шумiв ночi не лише через те, що пам'ятає й не може забути Давила. Тiльки стемнiло, до нього приходив воєвода Вовчий Хвiст, смiючись, розповiв, що, йдучiї на Гору, бачив, як бiля ворiт Гори до князя добивалась якась жiнка. - Що за жiнка? - здивувався й чомусь раптом навiть здригнувся. - Якась смердянка, - засмiявся Вовчий Хвiст, - стара вже, немiчна, в темному платнi, каже: "Хочу говорити тiльки з князем... Все йому скажу... Допустiть до князя..." Навiть кричала на сторожу: "Чого ви його оточили?.. Чого тримаєте?" Дивна жiнка, княже, навiсна, безпам'ятна, я сам велiв її гнати. I її прогнали киями... - Ти зробив недобре, воєводо! - сказав на це Володимир. - Таку жiнку слiд було до мене пропустити... - Княже Володимире, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - та коли б таких жiнок i всiх людей пускати на Гору, нам би життя не було. - Велю тобi, - суворо промовив Володимир, - iди й шукай цю жону. Воєвода Вовчий Хвiст пiшов, вiн послав багато гриднiв шукати в передграддi, на Подолi й Оболонi жону, що приходила ввечерi на Гору, добивалась до князя... Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали вiд Гори киями, нiколи вже не прийде до князя, якщо хто її бачив, знає, то побоїться сказати... I хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме ввечерi, перед нiччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчi, якого вiн не бачив, у темному платнi, що прикривало старе тiло смердянки, у словах її, про якi говорив Вовчий Хвiст, князь Володимир вгадував одну тiльки жiнку - свою матiр Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рiдну, найрiднiшу в свiтi людину, хоч би це була й матiр, коли сам її не знаєш. Звичайно, йому було б легше, коли б вiн знайшов матiр, якби бiля нього була рiдна, близька людина. Але в князя Володимира нiкого-нiкого немає, пiшла з Гори Рогнiда, своєю ж десницею вiн послав у землi синiв... Є у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложi, в пiвтемрявi спочивальнi, Володимир бачив її - таке чарiвне обличчя, випещене тiло. Як збiгаються подiї, як нанизується кiльце за кiльцем у довгому чепi життя! Тiльки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, нiжна, сказала йому: - Ти кращий, нiж я думала, мiй муже, ти був варваром i язичником, нинi став християнином i василевсом... i ти тiльки почав свої дiла, на якi тебе покликав i благословив бог, ти будеш великим василевсом, мiй муже! - Анна притулилась до нього й поцiлувала. - А я, - продовжила вона, - за все це хочу зробити тобi й свiй дарунок, хоч цей дарунок буде радiстю твоєю й моєю... - Який дарунок? - Я непразна, Володимире, ношу пiд серцем твоє дитя певна, буде це син... - Спасибi! - обняв i поцiлував її Володимир. Зараз вона спить, що їй - тiльки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить сина, це буде їхнiй син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка чужа йому була ранiше, а чимдалi все бiльше й бiльше оця жона, славолюбна, самозакохана порфiрородна Анна, що не може збагнути й навiть уявити муки, тривоги Володимира. Стоячи бiля вiкна, вiн раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс нiчого не може виправити - серед ночi й пiтьми народжується, якусь мить лунає й затихає, як випущена з лука стрiла, крик, - це вмер смерд, обельний холоп Давило. 1 2 Спустившись з Гори, Малуша сiла пiд кущем над Почайною. Пiсля всього, що сталось, у неї не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона просто не хотiла туди йти. Так вона й сидiла на пiску, що остигав над водами, дивилась, як снуються навкруг присмерки, темнiє Днiпро, розтоплюються вдалинi береги й коси. Раз Малуша почула, як шляхом, що вився вiд Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтiла, зiщулилась пiд кущем, нiби смертельно поранена птаха, - крий боже, побачать її!.. Коли прийшла нiч, їй стало легше - темно навкруг, темним-темно в душi Малушi, вона нiчого вже не ждала, нiчого не бажала. Вона навiть заснула - тихо, сидячи, як умiють спати старi люди, - похиливши голову на груди, опустивши в'ялi, висхлi руки на пiсок. I тодi їй привидiвся дивний сон: нiби вона, як ластовиця, полетiла над берегами Днiпра, долетiла до ворiт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась бiля терема, зайшла в сiни, швидко пiднялась на верх, стала серед палати. Син її, Володимир, стояв у кутку, промiння багатьох свiчок виразно освiтлювало його обличчя. "Хто ти єси?" - запитав князь Володимир. Малуша здригнулась, простерла вперед руки. "Я - твоя мати, Малуша!" - здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутне раз i другий ступила вперед, а вiн побiг їй назустрiч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей. Ще мить - i вiн став перед нею на колiна... "Не ставай передо мною на колiна, - суворо промовила Малуша, - не ставай, бо це осрама. Ти - князь, я проста жiнка, крий боже, хтось побачить тебе на колiнах передо мною, краще вже я стану перед тобою". "Нi, нi, нi!" - крикнув вiн, але пiдвiвся й став бiля неї. Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько блiде, рiдне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку бiля правого вуха, з якою вiн народився i яку тiльки вона знала. "Як довго, довго я шукала й ждала зустрiчi з тобою", - вирвалось у Малушi. "Я тебе також шукав i довго ждав, мамо, - вiдповiв Володимир. - Тобi, либонь, нелегко було зiйти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь". I вона сiла, але не в крiсло, на яке показував син, а на простiй дубовiй лавi бiля дверей. "Колись у давно-давно минулi роки, - пригадала Малуша, - жила в цiй свiтлицi Ольга, а тут, на лавi, лежали ключi..." Вiн стояв перед нею, освiтлений вогнями семисвiчника, у темно-бузковому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, пiдперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях. "Боже, боже, - прошепотiла Малуша, - який ти красивий, добрий син i який суворий, холодний свiт..." "Вiн суворий i холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людiям, воєводам своїм i боярам, гридням i дружинi, мужам всiх земель: се - мати моя, ось вона сидить i повинна сидiти поруч зi мною ". "О сину, сину, - вiдповiла Малуша, - як ти похожий на батька свого Святослава. Нi, не пiду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мiй, лежав бiля серця мого, зараз ти князь Русi, а лежиш у серцi в мене. Одного я б хотiла, - промовила Малуша й тяжко зiтхнула: - Щоб ти нiколи, нiколи не забував про мене. - Вона гладила й гладила сивий чуб на його головi. - А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалiй себе, мене..." I раптом Малуша прокинулась. Пiсля яскравих вогнiв палати, якi вона так виразно бачила в снi, пiсля теплої, душевної розмови, що тiльки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якiй раптом опинилась. Але не тiльки це сполошило й змусило затремтiти все тiло Малушi - серед темряви й пустки, що стигла над Днiпром, берегами, Горою, всiм свiтом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає i востаннє, бодай голосом своїм, прощається з свiтом. - Боже, боже! - вирвалось у Малушi. - Поможи ж йому, поможи! Крик ще мить лунав у пустцi й тишi ночi i як раптово виник, так i обiрвався. - Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зiгрiти перемерзле тiло... Хто знає, чи довго сидiла вона - для неї зникло все, навiть час... Година, двi, три - а хiба не однаково? Починало свiтати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на пiску цiпочок, сперлась на нього i пiшла, пiшла понад берегом. З лiвої руки, далеко за Днiпром, яснiло небо, там плавали легкi, схожi на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намiтка, туман, праворуч темнiла Гора - з лiсами, якi круто спадали яругами до Днiпра, чорною стiною вгорi. Спираючись на цiпочок, Малуша йшла понад Днiпром - стежкою, що звивалась по долинi, серед кущiв, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша. Так вона дiйшла до землянки, в якiй жив Тур, сiла на каменi недалеко вiд дверей - вiн немiчний, хворий, може, ще спить, навiщо його будити?! Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Днiпра, а в землянцi було все тихо. - Туре! - покликала Малуша. У землянцi нiхто не вiдповiв, i це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався вiд найменшого шуму. - Туре! - пiдвелась Малуша з каменя й постукала в дверi. Вiд доторку її руки дверi прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе пiд стiною землянки, босi ноги Тура. Вiн лежав мертвий на ложi, як i спав - горiлиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому вiдбились втома, горе, вiчний спочинок, i Малуша схилила колiна перед тiлом того, хто любив її так безмежно й вiрно, торкнулась устами його холодної руки. 1 3 На початку нового року, в пролiттi*(*Новий рiк на Русi починався до XV ст. з березня; пролiття - першi три веснянi мiсяцi: березень, квiтень, травень.), князь Володимир одержує сумну звiстку з города Полотська - там вiд невiдомої хворi помер князь Iзяслав, а невдовзi жона його i син Всеслав. - Требiте путi! - велить Володимир. - Їду попрощатись з сином i його родиною. I в розпуть i студень, через лiси й болота їде вiн до далекого Полотська, стоїть над могилами Iзяслава, жони його i Всеслава, що похованi були бiля нової дерев'яної церкви, кiлька днiв живе у фортецi Регволда, ночує в палатi, де колись говорив з Рогнiдою... Володимир не спить, не може заснути в цiй палатi. На мить забувшись, вiн чує далекий голос Рогнiди, встає, пiдходить до вiкна. У сiрому туманi ледь окреслюються стiни города, каламутна Двiна; над високою кручею, там, де колись Рогнiда опоряджала в далеку путь на лодiї вбитих батька й братiв, йому ввижається тiнь: може, то душа Рогнiди, знаючи, що Володимир у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого? Свiтає... Нi, нiкого й нiчого немає над каламутними водами Двiни, край кручi стоїть самiтна берiзка. - До Києва! Швидше до Києва! - велить дружинi князь. Князь Володимир лишається на Горi один. Цього нiхто не знає, - у нього є жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею свiту, Володимира оточують бояри, воєводи, мужi, що бережуть його нинi так, як, либонь, нiколи ще не берегли жодного князя, вони раболiпствують перед ним, моляться на нього, славословлять, у нього є гридьба, що невiдступне з мечем у руках охороняє князя-василевса, з ним - церква, єпископ i священики, а вiдтак i бог. А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна - о, як йому чимдалi важче бачити її, проводити з нею днi й довгi ночi; бояри, воєводи, мужi - вiн не вiрить, навiть починає боятись їх. Єпископ, священики - нi, й вони не можуть заспокоїти його. У один з осiннiх днiв Володимир кличе до себе кращого здателя київського Косьмину, довго радиться з ним у своїй палатi, велить збудувати терем у Берестовому. Здатель Косьмина не розумiє князя, який має чудовi тереми на Горi, у Вишгородi, Бiлгородi. Терем у Берестовому, за три поприща вiд Києва, - що ж, вiн вирубає там лiс, навезе камiння й древа, поставить фортецю, яку видно буде з Гори, Днiпра, лiвого берега. Князь Володимир думає про iнше. - Ти, Косьмино, не рубай там жодного дерева, гай над Днiпром як стояв, так i мусить стояти, не вези туди камiння й древа, не став нi фортецi, нi палат високих, збудуй менi невеличкий терем, у якому б я жив один, де б мiг спочити вiд усього свiту... Старий здатель Косьмина зрозумiв князя - на схилi своїх лiт, побудувавши багато теремiв, соборiв, храмiв, вiн сам дуже хотiв спочити... Осiнь. Уже ластiвки, журавлi, гуси, лебедi полетiли у вирiй, на теплi води, просто в небо. В городi Києвi в цей час, як говорили, женили Семена* (*Женити Семена (1 вересня) - початок осенi.), в довгi вечори в хижах, землянках запалювались лойовi каганцi, восковi свiчi: рибалки в'язали сiтi, жiнки тягли безконечнi нитки з кудель, ткали на кроснах толстини, вретища, яриги, унотьки й отроки в темних кутках, пiд наметами, в стодолах говорили й перешiптувались до свiтку. Зима того року видалась холодна, люта, снiжна; людiє, повiдає лiтописець, загибали в полi, птахи мерзли на льоту. Але до Берестового за городом Києвом ще з ранньої осенi потяглись дереводiли, здателi; всю зиму там над горою клубочились димки, в гаях i урвищах над Днiпром палали вогнища, далеко котилась луна вiд множества сокир, - то здатель Косьмина будував по загаду князя Володимира новий терем. Нiхто на Горi не мiг збагнути, чого шукає князь у Берестовому, де тiльки гори й кручi, звiр у чащобi, ворон над чорним лiсом. Адже немарне саме там ще за дiдiв-прадiдiв, тiкаючи вiд орд, ховались, рили печери гнанi люди, немарне й нинi там, правда, не в лiсi, а ближче до Днiпра, поставили свою церкву й монастир християни, що тiкають вiд суєти свiту. Ще бiльш здивувались бояри й воєводи, коли до весни двiр цей був закiнчений i коли на власнi очi побачили, що ж збудував у Берестовому великий князь. Цей двiр зовсiм не нагадував тих, якi князь Володимир мав в iнших мiсцях. Вiн був невеликий - один терем з сiньми й верхом на двi свiтлицi, до стiн його тулилось кiлька клiтей, двiр оточувала дуже висока, складена з нетесаних дубових колод стiна - без городниць, без веж, навкруг якої викопаний був рiв, ворота замикались на важкi залiзнi засуви. Чого шукав, вiд кого ховався князь Володимир у Берестовому за городом Києвом? Воєводи й бояри, оглянувши двiр, тiльки похитали головами, пошептались та й вернулись на Гору... Князь Володимир приїхав до Берестового, коли плотники й каменярi закiнчили роботу. Там залишився один здатель Косьмина. Вiн зустрiв князя на воротях сам, кiлька дворян ще прибирали терем. Володимир обiйшов двiр, замислений, похмурий зайшов у сiни, пiднявся сходами на верх - у свiтлицю, що виходила вiкнами до Днiпра. I враз на обличчi в нього з'явилась тиха, лагiдна посмiшка. Наскiльки темний, похмурий був терем зовнi, настiльки чудовий краєвид вiдкривався з вiкна свiтлицi - князь Володимир побачив плесо Днiпра, кiлька лодiй, що пливли на його голубому лонi, вкриту молодою зеленою травою й квiтами долину, купи верб, що, потопаючи в повноводдi, нiби руки з довгими пальцями, пiднiмали д'горi вiти, церкву, монастир вдалинi. - Дякую тобi, Косьмино! - промовив князь Володимир. - Ти воздвиг за довге своє життя багато чудових споруд, але цей терем найбiльше любий моєму серцю... Епiлог У БЕРЕСТОВОМУ РОЗДIЛ ПЕ.РШИЙ 1 Швидко перегортаються сторiнки древньої повiстi временних лiт, в них повiдається про подiї давно минулих днiв, возвеличується князь Василь-Володимир. Володимир був князем i воїном, вiн з кiнця в кiнець пройшов Русь ще раз, як це було при отцях i дiдах його, з'єднав її землi. Древнiй Київ, що починав пiдупадати, знову засяяв, став твердинею над Днiпром. Перед матiр'ю городiв руських знову схилилась Русь. Князь Володимир бачив i знав, що мусить не тiльки з'єднати Русь, землi її вже жили не так, як допреже, в їхнє життя вривались новi, незнанi сили, це нове ворогувало з старим, рушились закони й покони, зникала вiра... Боги? Так, людина хотiла вiрити в бога, багатий вдавався до нього, щоб вiн освятив його скарби й багатства, убогий, що не мав шматка хлiба й працював на багача, пiдiймав очi д'горi, простягав руки - може ж, бог побачить неправду на землi, щось дасть йому, дiтям, родинi?! Старi боги не могли нiчого дати людям. Суворi, мовчазнi кам'янi й дерев'янi постатi їх стояли в городах, весях i на могилах, цi боги пiдтримували руських людей, коли тi йшли на бранi, i самi були схожi на витязiв, богатирiв, простих воїв. Проте вони нiчого не могли дати людям, якi жили по-новому, на змiну їм iшов Христос, що освячував багатство й бiднiсть, утверждав владу дужих i покiрливiсть смерда, цей бог був настiльки милосердний, що обiцяв тому, хто нiчого не мав на землi, але трудився на iнших, рай, блаженство, щастя на небi... Обрати новий шлях для Русi, з'єднати й повести за собою людей її князевi Воло