димировi було нелегко, бо старе, яке воно не є трухляве, безсиле, зайве, але нiколи не хоче помирати, нове часто хоч i справедливо, зате надто жорстоко ворогує з старим: князь Володимир, що почав життєвий шлях як ревний захисник i поборник покону й закону отцiв, перемiг спочатку не когось, а свою м'ятежну сувору душу, щоб потiм силою й мечем перемогти й оновити душу свого народу. Так прийшла нова вiра - жорстока, сувора, безжальна: князевi-василевсу - княже, бо як на небi один бог, так на Русi - вiн єдиний государ землi, бог благословляє й охороняє добра багатого й життя убогого, якщо ж у цьому свiтi хто чого не має, то матиме по смертi рай, усi радощi життя, життя вiчне. Це була могутня вiра - розбурхана, буремна, м'ятежна Русь прийняла її й принишкла - не в Христа повiрили люди руськi, а тiльки в те, що давно вже сталось у їхньому життi. Христос не вiдкрив, а тiльки освятив, став на сторожi нового закону. I сталось, як не дивно, так, що цей новий закон (про покон нiчого й говорити - вiн повалився сам собою, як трухляве, зотлiле древо,) саме цей новий закон i нова вiра, що була його мечем, змiцнила Русь, християнство, що утвердилось, стало вже вiрою всього свiту, дало Русi науки й книги, храми, древляна Русь воздвигала новi споруди - кам'янi, вiчнi. Бiльше того, нова, християнська Русь перестала бути таємничою землею варварiв, виявилось, що вона має не меншi, а бiльшi, нiж усi землi, багатства, народ її став врiвень з iншими народами свiту, худородний, як говорили гречини, князь Русi дорiвнявся в силi своїй i славi з iмператорами вiзантiйським i нiмецьким, не вiн тепер, а вже вони здригались i тремтiли перед ним, руськими людьми, Руссю. Це зробив син князя Святослава й рабинi Малушi Володимир, князь i перший василевс руський; вiн зруйнував i поховав старий закон i покон, завiв i утвердив закон новий. Володимир був князем-василевсом. Вiзантiя, Нiмецька iмперiя, Русь - це були три сили, навкруг яких гуртувався весь тогочасний свiт. Десь над Iтилем-рiкою й за Руським морем, правда, вже народжувались i виростали на костях колись могутнiх, але загиблих iмперiй новi держави з народiв, що виходили й виходили з глибин Азiї, мине кiлька столiть - одна мить всесвiту - й вони з'являться на полi нової iсторiї, свiт здригнеться пiд ударами арабiв, перед силою туркiв упаде й навiки загине Вiзантiя, древня Русь обiллється кров'ю в жорстокiй борнi з навалом татар, безумний Батий, охоплений жадобою панування над свiтом, поставить своє шатро на Горi над Либеддю-рiкою й звелить розгромити, спалити Київ. I Київ буде спалений, орда Батия повалить його стiни, увiрветься на Гору, в передграддя, на Подол. Тодi загине множество людей - чудових юнакiв, хороших дiвчат, в огнi запалають i впадуть тереми, полум'я обiйме й знищить усе, що руськi люди будували й воздвигали сотнi рокiв, вогонь знищить навiть старi дерев'янi дошки, на яких записана була вся iсторiя Русi, древнi пергаменти з повiстями времениих лiт, що утверждались потом i кров'ю. Проте, давши волю смутку, не будемо впадати у вiдчай - Київ впаде, велика руїна пройде над Днiпром, у безвiсть, у неволю, кудись на схiд татарськi орди поженуть тисячi й тисячi руських людей, але горда, незборна Русь знову встане, й уже навiки, на попелi й пожарищах новi поколiння збудують новi городи й села. Русь ввтримає, вистоїть, стане мiцною - така це земля, такi її люди... А тим часом, во днi князя Володимира, в тогочасному свiтi, що охоплював собою Європу, Малу Азiю i Схiд, - до Джурджанського моря, Iтиля-рiки й гiр Оралу - були три сили: Вiзантiя, що iснувала протягом столiть, знала велич владування, слави, розквiту, але вже хирiла, розпадалась, йшла до неминучого кiнця; Нiмецька iмперiя, що тiльки починала збирати силу й пiзнiше протягом багатьох столiть насильством, зухвалiстю, великою кров'ю поневолюватиме народи; Русь, що мала дуже древню iсторiю, але тiльки тодi стала врiвень з ними, вiдкривала нову сторiнку свого iснування. Князь Володимир знав, у якому свiтi вiн живе. Колись його баба княгиня Ольга два мiсяцi сидiла в Константинополi, добиваючись, щоб її прийняв i говорив з нею iмператор Костянтин, - нинi вiн був свояком iмператора Василя, сли якого вважали за велику честь говорити з київським князем; колись нiмецькi iмператори бряжчали мечами й кричали: "Drang nach Osten" - зараз до Києва приїжджали їхнi сли з багатими дарами - сила перемогла силу, двi могутнi iмперiї свiту клялись Русi в дружбi, любовi, мирi. А все ж князь Володимир був неспокiйний, тривожний, вiн пильно дивився на захiд, де новий нiмецький iтератор Генрiх уперто посувався на схiд, однi народи присипляв обiцянками про дружбу й мир - уже Польща й Чехiя їздили на поклiн у Кведлiнбург, iншi слов'янськi землi примучував силою... Тiльки на Русь не посягав Генрiх, бо знав, що вона., а разом з нею й Угорщина, Болгарiя, Вiзантiя вiдповiдять ударом на удар... Знав Володимир цiну й Вiзантiї - до Києва їхали й їхали священики-греки, тут приймали їх, сюди радо приїжджали здателi, каменотеси, маляри, яким у злиденному Константинополi не було роботи, - князь Володимир знаходив для них дiло; в Києвi i в iнших городах виростали кам'янi собори, храми, будiвлi, змiнювалась, виростала, прикрашалась Русь, грецькi ж купцi їздили тепер не так Днiпром, як битими шляхами - через землi тиверцiв i уличiв. Голодному Константинополю було що купити в землi Руськiй. Але Володимир бачив i iнше - погасивши повстання в Малiй Азiї, iмператор Василь починає наступ на Грузiю, Вiрменiю, арабськi землi - iнодi дiє обiцянками, дарами, коронами, iнодi - силою, й так виходить до рiки Тiбру, держави Шахвiрменiв, городiв Едеси й Дамаска в Сiрiї, захоплює в Середземному морi острови Кiпр i Крiт, загрожуючи звiдси каїрським халiфам, - так вiн поширює володiння iмперiї далеко на пiвднi, де нiколи ще не бували легiони ромеЇв. Iмператор Василь дiє не тiльки в Малiй Азiї - вiн хоче утвердитись i над Руським морем, подолати Болгарiю, стати на берегах Дунаю... 2 Для Болгарiї настала вирiшальна година - iмператор Василь зiбрав кращi легiони iмперiї, виставив їх на межах Болгарiї, сам з добiрним вiйськом, оточений полками безсмертних, виїжджає до Солунi, щоб очолити наступ проти комiта Самуїла, що сидить у Охридi, i кесаря Романа, що має столицею Скоплє. Самуїл Шишман розумiє, яка зловiсна хмара нависла над Захiдною Болгарiєю, вiн посилає хороброго свого воєводу Несторицю до Солунi, щоб той там, на берегах Вардару, затримав вiйсько Василя, а сам прямує горами на Прилiп i Велес, щоб загородити шлях Василевi на пiвнiч. На цей раз доля зрадила Самуїлу - полководець Феофiлакт Вотанiат, що стояв пiд Солунню, розбив полки Несторицi, ще один полководець, стратиг Фiлiппополя Никифор Ксiфiй, обминувши Самуїла, пройшов ущелинами рiки Вардару на пiвнiч, досягнув Скоплє. Втiм, нiчого смiливого в цьому походi не було, бо тiльки вiйська ромеїв наближаються до Скоплє, вiдкриваються ворота города-фортецi й звiдти виїжджає кесар Роман, - недостойний онук славетного кагана Симеона ще раз, i тепер уже навiки, продав Болгарiю. Вiйська ромеїв i Самуїла зустрiлися бiля гори Бiластицi. Це був страхiтливий бiй - на життя i смерть боролись болгари, коли б не син Гавриїл, що в останню хвилину одвiв меч воїна-ромея, сам Самуїл полiг би на полi бою. Бiльше як десять тисяч болгар склали голови бiля гори Бiластицi, п'ятнадцять тисяч їх полонили ромеї, сам Самуїл ледь урятував рештки свого вiйська, втiк до Прилiпу, щоб там з'єднатись з загонами Несторицi й помститись ромеям. Самуїл помстився. Коли легiон ромеїв на чолi з iмператором Василем iшов долиною Струми, з пiвдня ж до них поспiшав Феофiлакт, щоб з'єднатись i вдарити на Гїрилiп, болгари на свiтаннi оточили в глибокiй ущелинi легiони Феофiлакта, закидали їх стрiлами й камiнням, вбили мно-жество воїв i самого солунського полководця. Почувши про це, iмператор Василь завертає своє вiйсько, чимдужче аж через вiддалений Мелник тiкає з гiр, спускається в Македонську долину. Але ще дужче й страшнiше помстився iмператор Василь. Прибувши в колiсницi до Афiнополя, а потiм виїхавши з полками безсмертних до Бiластицi, де легiонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар, вiн велить приготувати в долинi печi, залiзнi жигала, вишикувати полонених полками, оточити їх - голодних, зв'язаних - кiлькома легiонами. Був десятий день серпня 1014 року - чудова пора в Болгарiї, коли в долинах усе цвiте й достигає, високо вгорi голубiє в своїх глибинах безхмарне небо, на обрiї, як сторожа, височать гори. Оточений безсмертними, iмператор Василь стояв того дня на пагорбi, дивився в долину на печi, в яких жарко палахкотiв вогонь, на розпеченi жигала в руках у воїв-ромеїв, на болгар-полонених, що стояли полками, на чорну пiдкову легiонiв, якi оточували всю долину. Полонених пiдводили до печей зв'язаними в десятки. Розпаленi жигала, як стрiли, прорiзували повiтря й впивались в очi, що бачили в цi хвилини долину, гори, небо... Вої кричали... I як їм було не кричати, коли переможцi-ромеї забирали в них найдорожче, що має людина, - очi! Гори ж мовчали, а коли б вони й могли кричати, то хiба це зупинило б iмператора Василя, який велiв ослiпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навiк дiставши за це назву Василя Болгароктона!* (*Болгароктон - Болгаровбивця (гр.).) Коли ж цi тисячi були вже ослiпленi, вiн велiв на кожну сотню незрячих випекти iншим по одному тiльки оку, щоб тi повели ослiплених до комiта Самуїла, а кесаря Романа, що саме прибув до його стану, призначає патрикiєм, управителем города Абiдоса в Малiй Азiї. Бiльше нiж через мiсяць, у день 15 вересня, ослiпленi дiйшли до столицi Прилiпа. Почувши про це, Самуїл виїхав їм назустрiч, вiн бачив, як удалинi на снiгах гори з'явились вої, як вони спускаються в долину. I от вони почали йти мимо нього - сотнi слiпих, а поперед них одноокi провiдники... Це було страшне видовище: слiпi болгари йшли по рiднiй землi, серед гiр, яких не бачили, перед комiтом Самуїлом Шишманом, пiд знаменом якого вони так довго боролись, за що вiддали свої очi. Але ж якщо не видно рiдної землi й гiр, то вони чують їх пахощi, чують голоси дiтей, що колись помстяться за них, провiдники сказали слiпим воям, що на них дивиться комiт Самуїл Шишман, їх жде отчина. I слiпi вої, йдучи мимо Самуїла Шишмана, закричали: - Да жиє комiт Шишман! Да жиє Болгарiя! Тiльки сам Самуїл не чув цих крикiв - раптом у нього нестерпно заболiло серце, свiт затьмарився перед ним, пiдкосились ноги, вiн упав на землю. - Води! Ковток води! - прохрипiв Самуїл. Але йому, мертвому, вода вже не була потрiбна. - Самуїл помер! - залунали крики. - Немає нашого комiта... Ослiпленi вої опускались на колiна. Люто розправившись з Болгарiєю, iмператор Василь повертається до Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висiкти на нiй напис i виставити її в Сосфеновому монастирi пiд Константинополем. На цiй дошцi було написано: "Якщо будь-коли повстануть болгари, їх не можна перемогти у битвах вiч-на-вiч, а треба спроквола забирати їхнi городи й фортецi, наполегливо спустошувати їхню землю, нарештi, довести до нестями..." Iмператор Василь справдi заслужив прiзвиська Болгаровбивцi. 3 Чутки про подiї в Болгарiї, звичайно, швидко дiйшли до Києва. Вони дуже схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Вiзантiя дiє так само, як i ранiше: роз'єднує, сварить мiж собою народи, а на кровi й костях їх будує свiй добробут. Сли Русi їдуть до Константинополя, у Києвi з'являються василiки iмператорiв Василя й Костянтина, клянуться в любовi й дружбi, проте чого вони вартi - у Вiзантiї свiй шлях, Русь будує своє життя. Вiзантiя стала й стоїть на берегах Дунаю. На Русь невпинним потоком iдуть тепер i йдуть болгари - це вже не тiльки священики, а знать, яку розорила Вiзантiя, убогi люди, що нiчого не мали, але досi були вiльнi, - вони осiдають у Києвi, в городах i весях Русi, руськi ж люди охоче приймають болгар. Рушити на Вiзантiю? Нi, цього вже не можна, це пiзно робити; мiж двома iмператорами укладено довiчний ряд. Русь взяла у Вiзантiї те, що хотiла, Вiзантiя дала Русi, що мала... I чим далi, то вже дужче виявляється безсилля Вiзантiї, вже Херсонес перестав бути фортецею - це тiльки торговиця Константинополя, херсонеськi й константинопольськi купцi залишають пониззя Днiпра, осiдають на житло в Києвi, їдуть до Смоленська й Новгорода. Iмператор Василь раз за разом посилає своїх слiв до Києва - деякi з них iдуть просто до князя Володимира, деякi - в покої царицi Анни. Вона - дочка зрадливої Феофано й сестра Василя Болгаровбивцi - живе в городi Києвi, заводить i заводить у княжому теремi порядки й церемонiал вiзантiйського двору, її оточують двiрськi жони, на чолi яких стоїть, подiбно до опоясаної патрикiї Великого палацу, старша бояриня, у палатах царицi ввесь час вештаються сановники, церковники, спокiй її охороняють озброєнi довгими мечами рицарi... Багато й дуже багато робить цариця Анна, в неї, як i слiд було ждати, є друзi серед воєводш i бояринь, вона - патронеса храмiв i соборiв, вона не шкодує золота, щоб здобути прихильникiв i серед воєвод та бояр. Одного не може зробити цариця Анна - напрочуд красива, чарiвна, справжня дочка своєї матерi Феофано, вона вiдчуває, що її не любив, не любить, нiколи не любитиме муж її Володимир, вона чужа йому, вiн завжди чужий їй. Анна надiялась, що все змiниться, коли вона народить сина, коли ж народився цей перший син Борис, зрозумiла, що батько, може, полюбить свою дитину, та не полюбить її, хоч вона й стала матiр'ю. Другим сином Анни був Глiб. Князь Володимир стояв над його колискою, теплими очима дивився на своє дитя, але не обняв, не поцiлував жони - матерi дитини. У цiй безмовнiй боротьбi мiж Анною й Володимиром не було виходу й рятунку - марно намагатись палити камiнь, горить тiльки те, що може горiти, в чому є життя, вогонь. Iдуть роки, i нiщо нiби не змiнюється, ростуть сини князя Володимира Борис i Глiб, з часом вони одержать вiд отця свої землi - Ростов i Муром, цариця Анна, так i не домiгшись того, що хотiла, хворiє, змiнюється вже й князь Володимир, ось-ось i старiсть, кiнець... Але холодна, черства, непiдкупна рука iсторiї, перегортаючи ще одну, i тепер уже останню, сторiнку в повiстi князя-василевса, робить її невимовно важкою, надзвичайно жорстокою, печальною... Власне, iншою вона й не могла бути - нiколи хмара не падає на землю зливою чи градом одразу, вона збирається з окремих краплин довгий час, поволi; нiколи море приском не робиться буремним i ревучим - довго-довго перед тим вiють вiтри, розгойдуючи хвилi; те, що сталося на схилi лiт з князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, дiянням. 4 Все починалось з города Києва, i навiть з Гори... На перший погляд, як здавалося всiм та й самому князевi Володимиру, i на Горi, i в городi Києвi було спокiйно - за високими стiнами Гори жило, багатiло, мудро керувало землею боярство, воєводи, на чолi яких стояв великий князь Русi. Князь Володимир, правда, знав, що всi цi мужi не однаковi, - тут, на Горi, жили воєводи й бояри, що прийняли християнство й цупко тримались за нього, деякi молились новим i старим богам, а були мiж ними й язичники - невдоволенi, хижi, злi мужi, якi в давнi часи чи пiзнiше втратили свої статки, нових пожалувань не мали, сидiли за високими тинами в своїх теремах, вночi, як тiнi, блукали по Горi. Вiдданi князевi Володимиру люди - знатнi бояри й воєводи - не раз говорили йому про язичникiв, натякали, що навкруг є багато ворогiв, що треба берегти й охороняти його особу. Про це ж говорили й гречини, що приїхали разом з князем iз Херсонеса, всi тi ромеї, якi прибули до Києва з царiвною Анною, священики, купцi, сли, що їхали й їхали з Константинополя. - У столицi Вiзантiї, - повiдали вони, - божественну особу iмператора охороняють полки безсмертних, у Великому палацi є етерiя - цiлi загони скопцiв, що стережуть його день i нiч, а в фемах є послухи в канцелярiях стратигiв, при єпархiях. Князь Володимир смiявся: - Що вони охороняють? Адже особа iмператора божественна? - Саме через те, що iмператор божественний, його слiд дуже пильно охороняти, слухати, дивитись! I ти дивись, княже! У Києвi й усiй землi Руськiй є багато ворогiв... I хоч князь Володимир смiявся, на Горi з'явились послухи, княжi очi й вуха були нинi скрiзь у городi - в передграддi, на Подолi, в Оболонi, на всiх дворах. Це робилось немарне - за стiнами Гори, де жили вiльнi поки що мостники, кузнецi, дереводiли, скудельники, на дворах i землях боярських, де працювали смерди, що мали свої двори, але де все бiльше й бiльше ставало i обельних холопiв - повних рабiв своїх господарiв, - там ширились пожежi, татьба й розбої, вже тiуни й ємцi ходили по Подолу й Оболонi тiльки з гридьбою й зовсiм не потикались туди вночi, там чимдалi гострiше й прилюдно ганили воєвод, бояр, тiунiв, князя... Нiчого цього князь Володимир не знав - йому сповiщали тiльки про пожежi й татьбу, не згадуючи iменi князя-василевса, коли ж вiн i сам, вирушаючи на лови чи в один iз своїх дворiв, проїжджав у багатому одязi, оточений воєводами й боярами, часто знатними гостями, передграддям i по Подолу, там стояли заздалегiдь покликанi смерди, холопи, що славословили Володимира-князя, а на всiх концях города чатувала гридьба. Що ж до головникiв, татiв, палiїв, сволочникiв, якi викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне, це робив уже не вiн, - щоб захистити своїх, княжих мужiв i всi тi добра, якi давав вiн за їхню службу (а iнакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив новi й новi закони: вбивство таких мужiв каралось подвiйною вiрою й смертю, за вбивство вiльного ремiсника чи смерда бралась вiра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нiчого за його безталанну душу, а мусив лише вiдшкодувати втрату раба господаревi... Суворим життям жив тепер город Київ: як на небi був бог - владика життя й володар усього сущого, бiля нього - апостоли й святi, що дiяли словом бога, та ще грiшнi душi, яким судились огонь i муки, - так на землi були князь, його мужi i велике множество ницих людей, що робили на князя й мужiв. Тiльки ж земля не була небом, тут багатий дбав i примножував власнi добра, в убогого забирали останнє зерно, холоп-раб гострив окiсок i виходив уночi на дорогу, пiдкрадався до клiтi боярина, .. Так i писався новий закон, на кровi нинi стояв Київ, великии князь i василевс Володимир твердо сидiв на столi своєму. Бiльше непокоївся князь Володимир про землi свої - у деякi з них вiн послав синiв, у деяких сидiли свої, мiсцевi князi. З мiсцевих князiв Володимир не дивувався - вони з великим трудом платили Києву дань, не посилали вчасно земського вiйська, хижо дивились на бояр, що приїжджали з Києва на пожалуванi їм землi. Час вiд часу князь Володимир виряджає в ту чи ту непокiрну землю дружину, i горе тiй землi, далеким українам Русi: сила перемагала й тримала в покорi силу. А сини як пiдпирають великокняжий стiл, члени його ж роду, його очi, руки, рiдна кров? Вишеслав у Новгородi, Мстислав у Тмутараканi, Ярослав у Ростовi, Святополк у Туровi... "Дiти мої, - посилав їм князь Володимир грамоти, - сидя в Києвi, думаю про вас, крiпiте землю отцiв наших, мудро утверждайте закон, будьте в'єдно зi мною й городом Києвом..." Але сини гiрше, нiж мiсцевi князi, сплачували дань, тримаючи великi свої дружини, мало посилали земських воїв до Києва, часто не приймали бояр i воєвод київської Гори, бо роздавали землi своїм мужам. I в далекi й близькi землi їхали послухи, очi й вуха князя з'явились по всiй Русi. Так Володимир довiдався про те, що дiється в недалекому Туровi, де сидiв князем син Ярополка - Святополк. Воєвода Безрук, який був у Туровi правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто приїжджав до Києва, завжди заходив до князя Володимира, приїхавши ще раз, хотiв говорити з ним вiч-на-вiч. - Я слухаю тебе, воєводо! - сказав Володимир, коли вони залишились тiльки вдвох у однiй з палат на верху терема. - Маю недобрi вiстi з города Турова, княже, - повiв Безрук. - Що за вiстi, - стривожився князь, - i чому вони недобрi?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стiл. - Не один я господар у Туровi, князем города й усiєї землi є Святополк... Нас нiхто не почує, княже? - Говори смiливо! Тут тiльки я та ще ти... I Безрук розповiв Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв'язок з тестем - польським князем Болеславом - i нiмецьким iмператором Генрiхом, якi обiцяють дати йому збройну допомогу, а через єпископа Рейнберна - духiвника Марини - з римським папою i що Святополк уже готовий, спираючись на воїнство Болеслава, вирушити на Київ, убити його - князя Володимира, захопити Київський стiл, прийняти католицьку вiру... Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв воєвода Безрук, князь Володимир непорушне, спираючись на поручнi, сидiв у кутку палати в крiслi, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальцi правицi, що зламав поручнi. - Воєводо Безрук! - Встав Володимир з крiсла. - Чи розумiєш ти, що сказав? Якщо це правда - Святополк мiй ворог, якщо лжа - ти приймеш смерть... - Княже Володимире, - спокiйно i впевнено вiдповiв Безрук, - я сказав токмо правду i мусив її сказати, бо служу Русi, людям, тобi. 6 Пiзно вночi земляними, слизькими пiсля недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидiв Святополк. Попереду нього, тримаючи голi мечi в руках, iшли два гриднi, воєвода Вовчий Хвiст з свiтильником у руках ступав взап'ять князевi. - Вийдiть, гриднi! - велiв Володимир, коли тi, одiмкнувши важкий замок, увiйшли до порубу, а воєвода поставив свiтильник на землю. - ї ти йди, воєводо! Кволе промiння освiтило поруб, складенi з дубових круглякiв, вкритi бiлою плiсенню стiни, покровину з важких тесаних колод, долiвку, два пнi, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хлiб, та ще купу перетертої, зотлiлої соломи в кутку. Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочцi й ногавицях стояв босонiж Святополк. Промiння вiд свiтильника вирвало з пiвтемряви його обличчя, низький лоб, перерiзаний пасмом довгого волосся, тривожнi очi, гострi вилицi й стиснутi уста, заросле щетиною пiдборiддя. - От я i прийшов до тебе, Святополче! - дромовив Володимир, - Бачу! - посмiхнувся той. - Дякую, що одвiдав, княже Вододимире. Шкода тiльки, що зустрiчаю тебе не в палатах, а тут, у порубi. - Це правда, шкода! - зiтхнув князь. - Але ще поробиш, - мусимо тут i отак говорити. Вiн сiв на пень. - Стомився я! Сядь i ти! - запропонував Володимир Святополку. - Я й постою, - похмуро промовив вiн. - Менi немає вiд чого стомлюватись - хiба вiд дум... - Про що ж ти думаєш, Святополче? - Князевi, який учора сидiв у палатах, а нинi гниє в твоєму порубi на трухлiй соломi, є що думати. - Чому не думав про це ранiше, коли хотiв пiдняти смуту в захiдних волостях Русi, йти з тестем своїм на Київ, вбити мене - київського князя, зрадити вiру руських людей, стати слугою папи? - Зараз я в твоїй властi, - спроквола вiдповiв Святополк, - ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навiщо вигадуєш таке про мене - учора туровського князя, а нинi в'язня, кинутого твоєю десницею в цей поруб? - Марно ти нарiкаєш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й воєводи, що чули про твої замишляї в Туровi, схопили тебе, привезли до города Києва... Та й жона твоя Марина, духiвник Рейнберн, iже були з тобою, нинi сказали правду... О люди, люди, всi ви такi, днесь служите одному, заутра другому... Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потiм обернувся до Володимира, й той побачив його запаленi очi, закушенi уста. - Що ж, - задихаючись, прохрипiв вiн, - коли все знаєш, скажу i я правду... Слухай, княже Володимире! Це - так! Мислив я з Турова йти на Київ, мислив перемогти твою дружину, а вже вої мої, либонь, не пошкодували б i тебе... Важко менi в цьому признатись, тобi це страшно чути, але отака моя правда. Володимир здригнувся й промовив: - Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно думаєш, що вона страшна менi. Нi, не за себе боюсь, за Русь, за людей її страшно. Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потiм продовжив: - Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку - ромеї, зi сходу насувають печенiги, за ними iдуть половцi, з полунощi точать ножi свiони, ти ж хотiв вiд заходу пустити в нашу землю ще й полякiв, нiмцiв, гiапу римського. - Поляки й нiмцi далеко, - заперечив Святополк. - Папа римський вiд них ще далi... До Вiзантiї, - процiдив вiн, - либонь, ближче, адже так, княже? Володимир зрозумiв, на що натякає Святополк. - Я на легiони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь... Вiру християнську я приймав такожде не вiд константинопольського патрiарха. - Я також не збирався продавати Русь, - Зухвало крикнув Святополк, - нi полякам, нi нiмцям, анi папi!.. Князь Володимир гiрко посмiхнувся. - Так чому ж ти тодi так дiяв, Святополче? Довгу хвилину в порубi було тихо, тiльки з дерев'яного зрубу стiни в одному мiсцi однозвучне падали краплини, потрiскувала солома в кутку, за дверима раз i другий пролунали кроки. - Вiд уностi моєї, - почав Святополк, - я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на твоїх руках, бо ти вигнав матiр мою Юлiю з Києва, бо мене зневажили дiти твої й сам ти, бо ти, роздiляя землi, поставив мене князем у найгiршiй волостi - Туровi, бо ти нiколи й нi на крихту не робив менi добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобi добре, як мiг я не помститись за батька, матiр i за все, за все?.. Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка. - Ти сотворив добре, сказав менi свою правду, хоч, Святополче, лiпше би було та й мiг її сказати ранiше. Що ж, я почув це нинi вiд тебе, хоч знав твої думи ранiше... - Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш? - Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда. - Великий княже i василевсе Русi! - засмiявся Святополк. - Тобi мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене? - Я говорю це, - нiби не почув його слiв Володимир, - бо не хотiв убити i не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам вiд нього, а ще бiльше - Русь i її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир i любов... Князя Ярополка в сiнях терема убили два гриднi, яких пiдкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш. - Не вiрю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви нацiлили мечi вбивць у серце мого батька... - Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втiм, ти зараз сам усе зрозумiєш... - Слухаю! - крикнув Святополк. - Що ж ти ще скажеш менi? - Скажу те, що я нiколи не проганяв i не мiг прогнати з Гори твоєї матерi Юлiї, бо твiй батько не Ярополк, як усi вважають i як думаєш ти сам... - Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене... Навiщо?! Хто ж мiй батько? - Був час, коли все було не так, як нинi, - смутно сказав Володимир, - був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Вiд любовi цiєї, вiд грiха нашого ти й народився, а я... твiй батько. Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидiв на пнi, похиливши низько голову. Мить - вiн здригнувся, здавалось, хотiв кинутись уперед. Але мить була така коротка - Святополк не думав iти вперед, вiн обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навiть Володимир почув скрегiт, i пiдвiвся... - Ти - мiй батько? - крикнув вiн. - Нi, ти жартуєш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вiрю, чуєш, я не вiрю, княже! У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що вiн знову стоїть перед тiнню брата Ярополка, а може бути - плодом своєї любовi, перед сином, розривали його душу. - Святополче, - вставши з пенька, хрипко промовив вiн. - Брата Ярополка нема, костi матерi твоєї Юлiї похованi в Херсонесi, я один нинi вiдповiдаю й мушу вiдповiдати за наш грiх. Правду говорю, ти - мiй син, iди ж до мене. I вiн справдi був би безмежно щасливий, з його душi, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох i багатьох лiт гнiтив його, коли б Святополк пiшов до нього, простягнув свої руки. Та Святополк не рушив з мiсця. - Жорстокий, безжальний княже, - прохрипiв вiн. - Зараз я вiрю тобi, але навiщо, навiщо ти мучив мене, зробив таким, яким я є? Вже менi пiзно змiнюватись, чуєш, - вiн на мить замовк i кiнчив, - я проклинаю тебе! Володимир зрозумiв, що сталось, - Святоиолк устами своєї матерi проклинає, ненавидить його: у цю нiч, в цьому порубi нiчого не можна зробити. - Що ж, Святополче, - сказав вiн, - ти проклинаєш, а я... я прощаю тебе. Князь пiшов до дверей порубу, рiшучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив їх., - Ось дверi розчиненi, - промовив Володимир, - iди, Святополче... Вiн першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив воєводу Вовчого Хвоста й грйднiв. - Я увiльнив князя Святополка з порубу, - сказав Володимир воєводi. - Вiднинi вiн житиме на Горi. Пустiть його. Надворi сiявся дощик. Низько иад Горою пливли кошлатi важкi хмари, iз-за них крадькома визирали зорi. Було холодно, вогко, пусто. 6 В один з перших днiв зарева* (*Зарев - серпень.) князь Володимир дiзнався про кончину колишньої жони своєї - княгинi Рогнiди. Розповiв йому про це єпископ Анастас, що до свiтання прийшов у терем, побудив князя. - Нинi вночi, - скорботно промовив вiн, - у бозi спочила княгиня Рогнiда - черниця Анастасiя. - Вона тяжко хворiла, страждала? Чому менi не повiли про це? - повернув голову до єпископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир. - Княгиня не велiла комусь говорити про свою хвор, - вiдповiв Анастас, - i не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, днi й ночi проводила в самотi, вкушала хлiб та воду, давно вже нiкого не хотiла бачити, токмо вчора покликала мене й висповiдалась, а вночi тихо спочила, пiшла в свiт iнший... Єпископ, це було помiтно, розповiв не все, що знав про кончину Рогнiди, вiн був єдиним свiдком останнього дня її життя, останнiм розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нiчого запитувати: якби Рогнiда щось хотiла йому переказати, Анастас сказав би про це. - Де лежить її тiло? - У Предславинi, в теремi, княже. - Коли її поховаємо? - Завтра, княже. - А де? Єнигскоiг на якусь хвилину затявся. - Княгиня Рогнiда простила всiх i просила, аще завинила, її простити, тiло ж заповiдала поховати без почестi й слави там, де й жила, - в Предславинi, вона-бо давно зреклася суворого свiту, як i свiт зрiкся її, а все добро своє заповiдала церквi... Стоячи бiля вiкна, Володимир довго дивився, як надворi починає снуватись павутиння свiтанку, потiм обернувся до єпископа й сказав: - Не будемо судити... Рогнiда зробила так, бо нiколи не дбала про суєтну славу, але для слави нашої й церкви її слiд поховати як княгиню. Єпископ схилив голову - вiн згоден був з думкою князя. - Велю, - суворим голосом сказав Володимир, - вiддати погребову почесть моїй жонi Рогнiдi як княгинi, тiло ж покласти там, де сама побажала, - в Предславинi. Володимир замовк. За вiкном усе бiльше розпалювалось денне свiтло. Промiння його впало на блiде обличчя, високе чоло. - I ще я хочу, - важко передихнувши, закiнчив князь, - попрощатись з нею. Уночi ми з тобою, отче, пiдемо в Десятинну церкву. Нiч. Нiчого не видно. Десь у пiтьмi лунають кроки. Кiлька чоловiк пробують землю посохами, спускаються шляхом, що веде вiд ворiт Гори. Ось вони, чути, повертають лiворуч, прямують через яр до Десятинної церкви, обриси якої вимальовуються на сiрiй тканинi неба. Скоро, либонь, буде дощ, парить, важко дихати. Небо перерiзала слiпуча блискавка, й на мить стало видно, як люди зупинились на пагорку - високi й чорнi, прямують до дверей церкви. Вдарив грiм, на землю падають великi краплини. У бабинцi Десятинної церкви горить кiлька свiчок, жовте промiння їх освiтлює пiзнiх, одягнутих у темнi м'ятли* (*М'ятли - довгi темнi одяги.) гостей - попереду священики, за ними з посохом у руках єпископ Анастас, поруч з ним князь Володимир. Дерев'яна, видовбана з товстого стовбура липи корста з тiлом княгинi Рогнiди стояла в правому притворi церкви, навкруг неї горiло у високих срiбних свiтильниках багато свiчок. Коли князь i священики стали туди наближатись, то почули голос, що одноманiтно читав слова з псалтиря, а далi побачили черницю, яка читала, i ще кiлькох, що стояли на колiнах бiля труни небiжчицi. Помiтивши пiзнiх прибулих, черницi одстунили, зникли десь у пiтьмi церкви, далеко в переходах стали єпископ i священики, князь Володимир лишився один перед корстою з тiлом своєї першої дружини - княгинi Рогнiди. Так, тепер вiн був один на один iз тiєю, яку, не бачивши, нарiк колись своєю жоною i не зрадив свого слова, а покликав до Києва, зробив княгинею Русi... Вiн був один на один iз тiєю, яку так безглуздо забув на одну годину, зрадив, за що суворо заплатив, платить i, либонь, довго ще буде платити. Вiн був один на один iз тiєю, якiй у найважчий час свого життя не звiрився у всьому, послухавшись розуму, а не серця, зробив ще одну, останню вже, помилку, зрiкшись Рогнiди i назвавши своєю жоною грецьку царiвну Анну. I от нинi, скрадаючись у пiтьмi заревної ночi, вiн прийшов до її тiла, щоб запитати себе: де була правда, а де лжа життя, де була любов i де неприязнь, щоб вiдповiсти самому собi, кого ж у життi вiн любив, а кого нi, та ще хто любив його - сина рабинi, князя, а потiм василевса?! Вiн стояв бiля корсти княгинi Рогнiди у темному м'ятлi, в чоботях, на якi лiг жовтий порох Гори, полум'я свiчок освiтлювало сивий чуб, похмуре чоло, довгi вуса, смутнi очi, й дивився на неї. Проминуло багато лiт, коли Володимир бачив востаннє Рогнiду. Вона лежала в корстi така, якою вiн знав її й ранiше, либонь, смерть тiльки пiдкреслила те, на що в життi звичайно не звертають уваги: в сяйвi багатьох свiчок виразно було видно високе чоло княгинi й тi ж самi вигнутi брови, гордi, нiби невдоволенi уста, гостре пiдборiддя та ще складенi на грудях руки - з тонкими, прозорими навiть пальцями. Було в цьому обличчi одно: Дуже блiде, з гоструватими вилицями, глибоко запалими очима, зморшками бiля носа й уст, зовсiм сивим волоссям, що змiнило золотистий льон давньої коси, - це обличчя було тепер дуже далеким вiд задушливого притвору церкви, суєти суєт Гори, усього свiту. I князь Володимир зрозумiв, що марно вiн думав, iдучи сюди i ставши перед тiлом княгинi, знайти вiдповiдь на питання, якi так давно терзали його душу, - нi, княгиня Рогнiда ранiше й ще до того, як одягла черничий одяг, вiдповiла на питання, чи любила вона Володимира-князя... О, як мiцно, усiєю душею i серцем любила вона його, як обережно, достойно пронесла цю любов через усе своє життя, через неї померла, i хоч зараз тут, у церквi, лежить мертве її тiло, та живе й вiчно житиме її любов. I навiть учора, в останнi години свого життя, бачачи перед собою смерть, Рогнiда сказала, що всiх прощає й просить її простити, - нi, не про всiх говорила вона, а про нього, князя Володимира, єдиного свого мужа, бо любила так, що хотiла тiльки смертi. А вiн? Князь Володимир неминуче мусив себе запитати про це в годину, коли був один на один з першою своєю жоною, розлучаючись навiки з тим, чого нiзащо й нiколи тепер уже не мiг повернути... Вiн - князь Володимир - чи любив її? I не вiдповiдь на питання, а невимовна гiркота втрати, безмежний жаль за тим найкоштовнiшим, що вiн мав колись, але втратив, туга за молодiстю, мрiєю, любов'ю i щастям обгорнули душу й стиснули серце князя Володимира... Не нинi, не в останнi роки, а все життя князевi Володимиру важко було жити, проте в самотi своїй, трудах, борнi, не признаючись навiть собi самому, знав, розумiв, вiдчував, що близько є людина, до якої вiн може пiти, в усьому признатись i одержати прощення, любов i пiдтримку, - цiєю людиною була жона Рогнiда. А тепер її немає - вже нiкому йому розповiсти про свою скорботу, розпач, тугу, вже нiколи вiн не зможе звернутись до неї, не почує довiку її голосу... Не володiючи собою, у вiдчаї й безнадiї вiн схилив колiна перед тiлом княгинi, припав головою до холодного каменю пiдлоги, i сльози покотились з його очей, - у притворi Десятинної церкви великий князь Русi iмператор Володимир плакав над попелом i тлiном великої, але навiки втраченої ним любовi. Коли князь пiдвiвся з колiн, до нього пiдiйшли єпископ Анастас i священики. - Я попрощався й навiки примирився з княгинею Рогнiдою, - коротко сказав князь. - А тепер пiдемо... Пiд високим склепiнням церкви залунали кроки. Черницi вийшли з темряви, стали на колiна, одна з них - з низьким, дуже сумним, але водночас спокiйним голосом - почала: - "Плачу i ридаю, єгда помишляю смерть..." Одiйшовши далеко вiд корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйвi свiчок голову Рогнiди... Надворi вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи банi церкви, летiли хмари. Земля була вогка, мокра, скрiзь у темрявi дзюркотiли потоки, чоботи грузли в непролазному багнi. Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир i єпископ Анастас поволi крокували до Гори - пiтьма снувалась навкруг них, на тлi сiрого неба чорнiли стiни, дахи теремiв, дерева. Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались двi постатi - високого стрункого юнака у гостроверхiй княжiй шапцi, набагато нижчої вiд нього жони чи дiвчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку. Володимир пiзнав їх - це були син його Ярослав i дочка Предслава. Доля не милує Ярослава, вiн прибув з далекої Ростово-СуждальськоЇ землi, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матерi. Втiм, може, це справедливий перст долi - Рогнiда палко любила Ярослава, вiн так любив її!.. От вони i йдуть потай, уночi до Десятинної церкви, щоб попрощатись з тiлом матерi, почули кроки, зупинились. Князь Володимир хотiв, нестямно хотiв кинутись до них, обняти живих дiтей мертвої Рогнiди, поцiлувати, - тодi б йому стало легше, спокiйнiше, вiн не був би таким самотнiм у цьому нiчному тьмяному свiтi... Але вiн яе мiг пiти до них - двi постатi, що скрадались пiзньої години до Десятинної церкви, як нiмий докiр, як жорстокий осуд того, що вже сталось i того повернути було несила, стояли на пагорку, син i дочка без слiв, у невимовному горi здалеку дивились на отця свого. I вiн схопив, вп'явся в руку єпископа Анастаса, завернув з стежки, пiшов, тягнучи його за собою, мимо дiтей, зупинився тiльки на Горi, коли Десятинна церква, двi темнi постатi на пагорбi залишились позаду, зникли в iмлi. - Яка ж крута ця гора! - промовив князь Володимир. Тiєї ночi вiн не лягав спати - до самого ранку горiла свiча в палатi. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидiв у крiслi перед столом, то вставав i важкими кроками ходив у палатi, близьких переходах. Скiльки i яких важких дум передумав вiн за нiч! Ось тут, у палатi за столом, у цьому крiслi сидiла Рогнiда - лляне волосся, яснi очi, тихий спiвучий голос: "Муже мiй, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду..." Ось переходи, дверi лiворуч, колись вiн переступав їх порiг. Мiсячна нiч, у кутку кiмнати стоїть Юлiя, вона йде вперед, кладе руки на його плечi: "Княже Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе князя: - Царицi Аннi тяжко, вона хоче бачити тебе. Вiн заходить до спочивальнi Анни - там горить свiча, бiля ложа стоять двi дворянки, в жовтому промiннi Володимир бачить обличчя Анни, що пашить вiд жару, переляканi очi. - Я дуже застудилась, василев