очуть владувати над усiєю землею, чого Володимир не мiг допустити. Сини! Вiн любив їх, надiявся, що сини пiдтримають його. Поки вони жили всi в Києвi, на Горi, - це й справдi була єдина й дужа родина, вiн був отцем роду, старiйшиною в своїй княжiй сiм'ї, вони - покiрливими, слухняними синами; i коли Володимир давав синам городи й землi, посилав їх князями, то мислив, що його родина обiйме, змiцнить усю Русь. Вийшло не так. Невиразно, але чим далi, то все дужче князь Володимир вiдчував, що, ставши князями земель, сини далi й далi вiдходять вiд нього, помiчав вiн, що сини ворогують i мiж собою. Була в князя Володимира дочка Предслава, нагадувала матiр свою Рогнiду. Роки йшли за роками, стала Предслава дозрiлою й мужньою, надзвичайно красивою - такою ж, якою була Рогнiда в городi Полотську, коли перед нею схиляли колiна князi й смiливi вiкiнги Пiвночi. Знав Володимир ще одно - незважаючи на бiль i образу, намагаючись забути все, красуня Предслава любила батька, шкодувала, нiколи за все своє життя не сказала злого слова - вона була такою ж, як i її мати, у великiй любовi вмiла все прощати... Але ж вiн сам за довгi лiта не сказав їй теплого слова, не дбав про її долю, один тiльки раз, повернувшись з походу, привiз їй зелене намистечко з Тмутараканi. Нi, не тiльки синiв, i дочки в князя Володимира не стало, зустрiчаючи Предславу, вiн опускав очi, не дивився на неї. Горе? Так, це було великим, але неминучим i непоправним горем Володимира-князя. I, вже вiдчуваючи свою кволiсть i хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докiнчується все на свiтi, князь Володимир мислив про те, хто посяде пiсля нього Київський стiл, хто зможе докiнчити його справу. Володимир розумiв, що князем пiсля нього мусить бути той, хто буде гiдним цiєї корони в очах iмператорiв вiзантiйського i нiмецького, не Ярослав, не Мстислав - старшi сини, а Борис - син жони-василiси Анни. Через це вiн пiсля похорону Анни не вiдпускав його з Києва, тримав бiля себе. Почувши про печенiгiв, вiн покликав Бориса до себе. - Сину мiй Борисе, - почав Володимир, - ти моя надiя i радiсть, пiдпора й наступник! Нинi, коли немощний став, хотiв би бачити тебе бiля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю дiяти - на Київ iдуть орди печенiзькi, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслi, Сулi, скрiзь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києвi-городi?! Боярству своєму нинi не вiрю, десь готує змову проти мене Святополк... Пiду на рать - чую смуту в городi Києвi, боюсь за стiл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирiшую так... Я мушу бути в Києвi-городi, а тебе посилаю супроти печенiгiв. Воєвода Вовчий Хвiст уже готує дружину, разом з тобою iде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай i бий печенiгiв, я ждатиму тебе... Блiдий, без кровинки в обличчi, стояв князь Борис перед князем Володимиром. - Не турбуйся, отче, - сказав вiн, - я стану на чолi дружини, поведу її на печенiгiв, з перемогою повернусь назад i тим примножу славу твою й Київського столу. - Спасибi, сину! - тепло, вiд усього серця сказав князь Володимир. - Пiдiйди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою... Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до бiлявого волосся Бориса. Воєвода Вовчий Хвiст швидко зiбрав дружину для князя Бориса - це були, власне, всi вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма - вiн достеменно знав усi шляхи в полi за Днiпром. Виряджаючи Кучму, що на Горi був гостем його дому, Вовчий Хвiст говорив: - Ти ж, тисяцький їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол - далi вiд Києва. - Поведу його аж до Дiнця - нехай гуляє князь. - Заведи його далi вiд Києва... Зараз вiн тут не потрiбен. Тисяцький Кучма - невисокий, зовсiм лисий чоловiк - засмiявся так, що стало видно три довгi зуби на верхнiй щелепi й один, схожий на гак, на нижнiй. - Хотiв би я бачити, що б робив Борис, якби справдi побачив печенiга?! Адже утлий, кволий - хоч на iкону! - Отакий став уже й Володимир - однi очi залишились, а душа... нi, душа його вже мертва... 4 Над Новгородом висiли важкi сiрi хмари. Дуже повiльно, як з густого сита, свiтало. З неба сiявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий снiг, навкруг - i на концях новгородських, i над Iльменем - хвилями блукав туман. З цiєї мокроледицi вряди-годи долiтали тупiт коней, цокiт колiс на дерев'яних мостинах, приглушенi людськi голоси. Тiльки на дворищi Добринi-любечанина було тихо. Втiм, яке дворище? Напередоднi тут стояв терем, клiтi, всякi служби, рядами стояли вози й сани, в стайнi iржали конi, ревла худоба, когути в Добринi були такi, що коли спiвали заутра, то чули всi аж за Iльменем-озером... А слуг, слуг скiльки було на дворищi в Добринi: великий двiр - багато дiла. I от нiчого цього немає... Добриня сидить на пнi, час вiд часу пiдводить голову, оглядає дворище, стогiн виривається з його горла. Вiн - страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'янi скiпки, витрiщеними очима, саднами на чолi, кров'ю, що запеклася на правiй щоцi. I це не дивно: було дворище в Добринi - i от нiчого немає, вiд терема лишились головешки та попiл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламанi й побитi, коней i худоби в стайнi немає, переляканi когути й кури розлетiлись, навiть пес Баян втiк з дворища... Немає, нiчого немає в Добринi... Вiн знову пiдводить голову i довго, нiчого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блiдим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тiла руки. - Руто, - каже вiн, - адже нiчого, нiчого немає... Так, тепер у нього нiчого немає, i його самого також немає. Тiльки вчора вiн був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгородi, всi йому вклонялись i шанували, а зараз вiн сидить серед пожарища й пустки, он у туманi на мостинах цокотять колеса, чути людськi голоси, ось мимо розчинених навстiж ворiт iдуть мужi новгородськi, i нiхто з них не тiльки не вклоняється, а навiть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто вiн нинi є?! Добриня пiдняв голову й дивився перед собою, але вiн нiчого тепер не бачив, перед його очима проходили iншi, далекi картини, душа, серце його, мозок розривались вiд напруги й невимовного страждання. Ген, Добрине, був ти колись онуком славетного старiйшини Анта i сином ницого любечанина Микули, та не захотiв боротись нi за славу свого дiда, нi за краще життя убогого батька, а пiшов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу. Втiм, про славу вiн тодi, либонь, не думав. Де вже шукати тiєї слави гридневi, що за велiнням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гридне, веселись, сьогоднi ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Нi, не слави шукати було гридневi Добринi! Але виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився вiн княжичевi Святославу, i той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помiчником i другом. Малушi, хоч вона й народила сина Святослава - Володимира, не пощастило - сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому свiтi, а Добринi поталанило: мав вiн приязненство й дружбу з Святославом, а пiзнiше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городi Новгородi. Куди ж тепер йому подiтися, куди?! Залишатись у Новгородi не можна - учора новгородцi спалили його дворище, нинi можуть забрати й душу; потикатись до Ярослава - про це нiчого й думати: i ранiше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче пiдтримає тiльки їх; iти в Київ до князя Володимира - нi, i князь Володимир, i бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу... I додому, в Любеч, нiчого йти - вiн давно зрiкся дiда свого старiйшини Анта, батька Микули, - нi, i в Любечi його нiхто не прийме. А йти однаково було треба. Криючись вiд людей, Добриня знайшов у звалищi заступ, викопав в кiнцi двору на схилi Iльменя неглибоку яму, принiс туди й опустив тiло Рути, прикрив його рiзним луб'ям, закопав жону, довго сидiв бiля купи свiжого зернястого пiску. Надвечiр вiн вийшов з свого двору. Цей двiр тепер уже не належав йому, прощаючись з мiсцем, де вiн прожив чимало лiт, Добриня довго ходив на пожарищi, думав, що йому треба взяти з собою. Тiльки вiн не знав, що ж йому взяти, - люди й вогонь знищили все, що вiн допреже мав. Стоячи серед руїни, Добриня побачив одно - iржавий цвях-крутень, яким прибивають дверi й вiкна. Вiн узяв цей цвях, сховав у кишеню. Сутенiло, коли Добриня залишив своє дворище. Втiм, вiн цього й хотiв: у присмерках нiхто його не мiг пiзнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, пiднявши комiр, з цiпком у руках, вiн пройшов своїм концем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на пiвдень. Невдовзi Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень, вiн дивився на шлях, на якому котилось щось чорне. Але вдаватись до цвяха не довелось - Добриню догонив пес Баян. Вiн був надзвичайно радий псовi, навiть присiв на шляху, втiшився, коли Баян лизнув йому щоку. - Пес ти i пес тепер я! - важко зiтхнув Добриня. - Життя, от що зробило життя. Ходiмо разом, Баяне! 5 У цей час до города Києва привозили звичайно по уставу дань - вiд Мстислава з далекої Тмутараканi, вiд Святослава з Вручого, Всеволода, що сидiв у червенських городах, вiд Судислава з Пскова, а з Новгорода вiд Ярослава. Але нинi з княжою данню було недобре - гривнi прислали до Києва тiльки Святослав, Всеволод i Судислав, Мстислав щось забарився, гiнцi його не з'являлись у Києвi, Муром i Ростов, не прийнявши Бориса й Глiба, мовчали, город Туров також сидiв без князя. Найгiрше ж було з Новгородом. Княжi тiуни й ємцi, що їздили туди приймати дань, повернулись на порожнiх лодiях з недобрими вiстями, жадали говорити тiльки з князем. Тiунiв завели до Людяної палати. Незабаром туди увiйшов i князь. У нього був хворобливий вигляд, цiлий тиждень до цього вiн лежав, скаржачись на бiль у серцi, тiльки через те, що тiуни бажали розповiсти про свою подорож князевi, вiн пiдвiвся, спираючись на посох, зайшов до палати... - Що ж скажете? - запитав вiн у тiунiв, якi зустрiли його низькими поклонами. Вони мовчали. - Чого мовчите? - дратуючись, уже голоснiше сказав князь. - Не смiємо й говорити, - вiдповiв тiун княжого двору Горен. - Невеселi вiстi привезли ми, княже... - Що? Може, свiони? - Нi, княже, гiрше; князь Ярослав велiв нам переказати тобi, що вiднинi Новгород не платитиме данi... - Це сказав князь Ярослав, мiй син? - Так, княже, Ярослав, твiй син... Це був, либонь, найважчий удар, що впав на князя Володимира. За короткими й скупими словами тiунiв про дань вiн вiдчув бiльше, страшнiше, нiж вони сказали. Далекий Новгород! Там пройшла вся юнiсть князя Володимира, там вiн жив в одну душу з боярами, воєводами, могутнiм новгородським вiчем... Рiдний Новгород! Ти поїв i кормив сина Святослава Володимира i через нього утверждав єднiсть з городом Києвом, а вiдтак i всiєю Руссю... Новгород, Новгород, ти пiднявся, вдарив у дзвiн, коли туди прийшла вiсть про зраду князя Ярополка, став пiд знамено Володимира, щоб iти на Київ, боронити Русь, а за тобою пiшли всi полунощнi землi. Що з тобою сталось, Новгороде, коли ти у важкий, може, найважчий для Русi час зрiкся города Києва, не хочеш давати йому дань, не хочеш говорити з твоїм годованцем - Володимиром-князем? Нi, не Новгород, це сколихнулась Русь, людiє її - князь Володимир зiбрав Русь, але викохав, виростив сили, що розривають її на шмаття... По довгому мовчаннi вiн сказав: - Требiте путi й мостiть мости... Iду на Ярослава, сина свого... Але що сталось з князем? Промовивши цi слова, вiн пополотнiв, здригнувся, схопився обома руками за груди, з уст його вирвався крик i хрип, бояри, що стояли поруч, ледве встигли пiдхопити його тiло... - Князь умре! - залунали в палатi крики. - О горе, горе руським людям! Князь умре! 6 Князь Володимир не помер. Кiлька ночей i днiв тiло його боролося мiж життям i смертю, вiн лежав непорушно вiд страхiтливого болю в серцi, в нього кам'янiли, хололи руки, ноги, часом князь втрачав пам'ять, проте життя на цей раз перемогло - в тiлi князя були ще сили, могутнє серце витримало страшний удар. Через тиждень вiн сiв, ще за тиждень встав, зробив кiлька крокiв, а там пройшов теремом... I було ще одно, що змушувало його боротись за життя, перемагати хворобу, - князь Володимир дуже хотiв жити, вiн розумiв, що не може у цей вирiшальний час пiти з життя, хотiв докiнчити справи, якi почав... Жити, боротись, перемогти й жити! Вiн залишив Гору й оселився у теремi своєму в Берестовому... Що вело його в цей терем, який стояв далеко за городом, на високiй кручi над Днiпром, серед лiсiв, нетрiв, пущi? Важко розгадати людську душу, дуже важко сказати, чому князь Володимир у цей напружений i вирiшальний час тiкає вiд свiту, оселяється в Берестовому. Може, вiн не хотiв бачити суєтної, зрадливої, пiдступної Гори, може, не мiг i боявся жити в теремi, де зазнав так багато горя, кривди, образ, де на камiннях в сiнях запеклася навiки кров Ярополка, може, тут пiд охороною дружини хотiв сховатись вiд Святополка, може, нарештi, його - хворого й немiчного - вабили тиша, спокiй Берестового?.. Дивує ще одно. В тихi палати берестовецького терема Володимир велить перенести бойовi доспiхи князiв колишнiх, якi прийняли з Золотої палати i якi лежали багато лiт в клiтях княжих, меч же i щит отця свого Святослава цiлує й сам чiпляє на стiнi спочивальнi в Берестовому. Вiн не здавався, вiн ще боровся - вiд Берестового до города й назад мчали й мчали гiнцi, сюди вдень i вночi їхали бояри й воєводи - князь Володимир стежив, як збирається воїнство для ратi з Ярославом, вiн знав, де їде в полi князь Борис, i, оскiльки часу проминуло багато, а печенiгiв у полi не було, велить Борисовi повертатись до Києва, нетерпляче жде його. Мабуть, князь трудився навiть надто багато - на початку мiсяця червена вiн упав, спускаючись з верха терема, i два днi лежав без пам'ятi, пiсля того пiдвiвся, але щось трапилось у нього з лiвою рукою - стала неслухняна, в'яла, нiби мертва, кожного вечора у нього починало нестямно колотитись серце, судомило ноги... Була задушлива грозова нiч напередоднi 15 червена лiта 1015-го. Увесь день перед тим неймовiрно пекло, тиша велiя стояла й безвiтря, нiчим було дихати. Увечерi над Києвими горами почала збиратись бiляста хмара, вона висiла в небi й сяяла, як золота корона, коли ж сонце сховалось за Щекавицею, потемнiла й почала швидко розтiкатись над горами, долиною, Днiпром. Але однаково скрiзь було задушливо, тиша стала навiсною, викреши, здавалося, кременем iскру - враз спалахне все навкруг... I люди справдi боялись запалювати вогнi - в таку сушу пожежа спопелить усе дерев'яне мiсто, - скоро Гора, передграддя, Подол поринули в темряву. Проте якщо люди на землi вмiли стерегти вогонь, то, либонь, у небi мiж важкими хмарами народилась iскра, i над Києвом уже пiзньої години несподiвано вдарила гроза - блискавицi раз за разом били в землю, хмари, нiби сполошенi вiвцi, перли одна на другу, вiд чого зчинявся великий шум i трiск, - тiльки ж з хмар не зiрвалася нi одна краплина, суша була така ж, як удень, однаково нiчим було дихати. На ложi в бере стовецькому теремi лежав i чув цю грозу князь Володимир. У просторiй його свiтлицi горiли кволо й безбарвне двi свiчi, в темрявi було видно тiльки стiл i стiльцi бiля нього, широке ложе. Коли ж за вiкнами спалахувала блискавиця i яскраве зеленкувате сяйво наповнювало свiтлицю, на стiнi вимальовувались меч i щит Святослава, в кутку - суворий образ Христа, вихоплювалось iз темряви обличчя князя Володимира - його тривожнi, неспокiйнi очi, зернини поту на чолi, пересохлi уста i стиснутi в кулаки пальцi рук, що лежали на ковдрi. Князь Володимир дуже страждав - у грудях раз за разом, як буря в небi, починало колотитись i нестямно болiло серце, коли ж несамовитi його удари затихали, князевi здавалось, що надходить його остання хвилина. Та найбiльше мучилась душа князя - вiдчуваючи, що на нього насуває, а от, може, й змете з землi ще одна, i вже остання хвиля, вiн уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмiнно мусить зробити... - Воєвода Вовчий Хвiст тут? - запитав вiн у дворян, що тихо то входили, то виходили з палати. - Тут, княже... - Нехай iде сюди! Воєвода Вовчий Хвiст був, либонь, десь близько, бо одразу ж став бiля ложа князя, схилив голову. - Я тут, княже. Ти мене кликав... - Так, кликав... Але чого ти стоїш, сядь, воєводо, i нехай усi вийдуть... - Тут нiкого немає. - То й добре... Слухай, воєводо... Вовчий Хвiст ще нижче схилився до князя. - Воєводо, - сказав Володимир, - ти був моїм вiрним слугою все життя, i днесь покладаюсь на тя... - Мiй княже! - тiльки й промовив Вовчий Хвiст. - Пам'ятаєш, - замислився князь Володимир, - як ходили ми на радимичiв i стояли над Пiщанню. Тодi я послав тебе перед собою, i побiгли вони, а я сказав: радимичi вiд вовчого хвоста бiгають... Воєвода тихо засмiявся. - Ти послав мене перед собою, але преже мене йшла слава Володимира-князя. Сам перемiг... - А хiба тiльки радимичi, - трохи заспокоївся i став рiвнiше дихати князь Володимир. - Пригадуєш, як ходили ми на в'ятичiв, чорних булгар? - Велика твоя слава, княже Володимире, у важку годину ти зiбрав i устрояв Русь... - Велика слава й твоя, - сказав на це Володимир, - тому й нинi, в многотрудну годину, покладаюсь на тя... - Говори, княже, а я все зроблю по твоєму слову. - Бачиш мене немощного, воєводо, i не вiдаю вже я, дасть менi бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо стоїть Київський стiл, не стане мене - чую ворожнечу мiж землями й синами... Скажу правду тобi, воєводо: не на всiх синiв покладаюсь, є мiж ними тiльки один, що врятує честь i славу Київського столу, заратує Русь... - Про кого мовиш, княже? - Про сина Бориса... Вiн буде першим по менi... Чуєш, воєводо?! - Чую, княже, i реку - справедливо розсудив, - Борис - то є князь над князями. Але ж ти давно велiв послати гiнцiв до нього, i я виконав твiй загад - князь Борис не днесь-заутра буде в Києвi... - Непокоюсь я. Днi йдуть, а Бориса немає, велю тобi, воєводо, - вiзьми з собою дружину, їдь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Київ... - Заутра виїду, княже... - А про Святополка нiчого не чути? - Нi! Вiн, либонь, дуже далеко, в Польщi, та руки в нього короткi... - I Новгород мовчить? - Мовчить... Цього лiта лодiї Ярослава вже Волока не пройдуть... - То й iди! Їдь до города, спочинь. Може, зараз i я засну, воєводо... - Зроблю, як велиш, - вклонився воєвода. - Прощай, княже! - Прощай, воєводо! I їдь шукай сина Бориса... Спав вiн чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очi, побачив темну постать бiля розчинених дверей. - Хто там? - запитав Володимир. - Єпископ Анастас, княже... - Чого ж ти прийшов? Хiба тобi, старому, ходити в таку грозовицю? - Я вiдчував, що тобi важко, от i прийшов... - Ти вгадав, отче, у цю нiч менi чомусь так важко, як нiколи... Iди, єпископе, сядь бiля мене... Єпископ наблизився до ложа, сiв у низенькому крiслi. - А чого ж тобi важко, княже? - дуже тепло запитав вiн. - Не вмiю на це вiдповiсти. - Скажи, як велить душа, i тобi стане легше... Князь Володимир, дивлячись на вогник свiчi, думав, потiм почав: - Менi здається, що я довго мiцно спав i раптом прокинувся... Багато, ой, як багато лiт минуло, але ж сьогоднi бачу старий, давнiй свiт, отця Святослава, iдолiв на горах, древнi городи й весi, - все таке рiдне й бтгазьке, але як далеко-далеко все це днесь... I бачу я ще, отче, ось тут, за вiкном, - новi городи й весi, лик Христа, нових людей. Хто ж це содiяв? - Ти, княже Володимире, - василевс Русi. - Боже, боже! - вирвалось у Володимира. - Та невже ж я все це содiяв: знищив старий закон i покон, насадив древо нового життя? - Ти, княже! - впевнено сказав Анастас. - Так чого ж менi страшно, дуже страшно, отче? Володимир замовк. За вiкном i в свiтлицi все осяяла блискавиця, вдарив грiм, Анастас побачив зведене вiд страху обличчя князя, широко розплющенi його очi, сивi вуси й темнi уста... Перехрестившись сам, вiн дужим помахом руки перехрестив i князя. У пiвтемрявi, що настала пiсля цього, єпископ говорив: - Я тебе уважно слухав i хочу розрадити, княже... Пощо ти непокоїшся, тривожиш своє серце, душу? Ти сказав правду - був свiт старий, закон i покон отцiв твоїх, все це повинно було померти й навiки вмерло, княже... Ти сказав правду й про те, що на змiну старому свiту прийшов свiт iний, новий, тiльки марно жахаєшся цього нового свiту. Вiн мусить бути, вiн є. Вiр менi, прийдешнi люди пом'януть добрим словом тих, що це содiяли, а бог уже благословив ни... Але в бренному цьому життi треба, щоб хтось вiв людей, - i бог перстом своїм вiдзначив тебе, княже, ти i тiльки ти зробив те, чого хотiв бог, нинi ти маєш любов усiх земель... - Нi, єпископе, жажду сам правди, любовi не мав i не маю. - Про яку ти любов говориш, княже? Володимир думав, нiби вагався, чи повiсти йому свої думи єпископу. - Миру немає в землях, землi не слухаються мене, синiв послав туди, але не маю їхньої любовi. - Заспокойся, княже, содiяне тобою дасть плод пiзнiше, мир настане в землях, сини твої ще пiдопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква... Єпископ замовк. - Ти чогось не сказав, Анастасе? - Я скажу про це не нинi... - А чому? - Церква й князь - суть єдинi, кожному з них своє... Вiр менi, аще учиниш церковний закон - даси десятину церквi з усiх земель, дозволиш церквi чинити суд, - ми з тобою все переможем, княже. - Ти вже говорив про це менi, єпископе, не можу цього зробити... - Княже! Ти не мiг цього зробити ранiше, та на все приходить свiй час... Хто ж зробить це, крiм тебе? Володимир подивився на єпископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що вiн натякає, - невже скоро кiнець, смерть? - Ти мусиш i будеш ще довго-довго жити, - нiби вгадавши його думки, додав єпископ, - за це молиться i завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд... - Устав церковний з тобою? - сухим голосом запитав Володимир. - Бог велiв менi взяти його з собою. - Дай сюди! Єпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаментi устав церковний - i Володимир сiв на ложi, довго читав написанi рукою Анастаса слова: - "...дах десятину во всiй землi Руського княжiння, i вiд всякого суда десятий грiш, а з торгу десятий тиждень..." Княжа рука здригнулась. - Зажди, єпископе... Ти пишеш: "...i вiд домiв на всяке лiто десятину всякого стада i всякого живота..." Така десятина? Єпископ вiдповiв суворо й холодно: - Десятина мусить бути тiльки така, бо церква молиться за князя й смерда... - Страшно. Десятина з усiєї Русi на церкву... Ой, як страшно, - вирвалось у князя. - Так треба, - процiдив єпископ. - "...а по цьому не вступатись нi дiтям моїм, нi внучатам, нi всякому роду моєму довiку нi в люди церковнi, нi в суди їх..." Єпископе Анастасе, навiщо ти принiс менi цей устав про десятину й суд?.. - Нинi не тiльки на землi - на небi такожде iде суд, - глухо вiдповiв єпископ, прислухаючись до луни грому. Князь Володимир на мить заплющив очi, груди його високо здiймались, узяв перо, пiдписав устав. - Спасибi, княже! Вiр менi, не токмо ми, а всi прийдешнi люди назовуть тебе святим, з апостолами рiвним... Володимир лiг на ложi. - Святий! - прошепотiв вiн. - Як княгиня Ольга... Нi, не святий, не говори, що я з апостолами рiвний, бо потопав i потопаю в грiхах. - Ти потопав i мiг потонути в грiхах, коли був язичником, княже. Але хрещення - то початок нового життя, з ним тобi були прощенi всi грiхи, содiянi допреже. У Володимира було дуже смутне, неспокiйне обличчя, якiсь бiльшi нiбито, нiж звичайно, очi дивились на розчинене вiкно. - Церква й хрещення прощає, - важко видихнув вiн, - але я сам собi простити грiхiв не можу. - I апостоли робили грiхи, - ледь посмiхнувся єпископ. - Один токмо бог без грiха... А ти будеш, княже Володимире, святим у вiках, i з апостолами тебе зрiвняють. - Я не можу, не хочу бути святим, не менi, грiшному, рiвнятись з апостолами... - Мовчи, сину мiй... Владою, даною менi вiд бога, розрiшаю й прощаю тобi всi содiянi тобою грiхи i молитимусь, аби вiн, аще покличе тебе, прийняв там, де всi праведнi спочивають... Заспокойся, княже, засни! Воєвода Вовчий Хвiст не поїхав, як обiцяв князевi, одразу з Берестового. Увесь час, доки єпископ Анастас був у Володимира, вiн сидiв з кiлькома воєводами й боярами на ослонi в сiнях, очевидь, ждав єпископа, бо, тiльки той вийшов вiд князя, рушив слiдом за ним. - Яка темна нiч, - сказав єпископ, зупинившись за дверима терема. - Спека, задуха, грозовиця... У таку пору здоровому важко, а Володимиру й поготiв... - Що думаєш, єпископе? Менi не подобається князь. - Мислю, що оце й кiнець, - важко зiтхнув єпископ. - Я, воєводо, по очах виджу, звик. Чи й переживе цю нiч... У непрогляднiй темрявi вони тихо крокували двором. Часом спалахувала блискавка, пiсля якої все навкруг здавалось ще темнiшим, чорним. - Помирає i сам не вiрить, - говорив єпископ. - Втiм, так буває завжди. У дуба зрубаєш корiнь, а листя все зеленiє... Ох, грiхи, грiхи! - Що говорив князь? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Все про своє - воювати з Ярославом збирається, шукає Святополка, молиться на сина Бориса. Що тiльки й буде по його смертi, воєводо? - Кожному овочу своя пора, - засмiявся Вовчий Хвiст, - кожне дихання дбає про себе... Ти, єпископе, здається менi, такожде себе не забуваєш... - Про що говориш? - зупинився й схопив за плече Вовчого Хвоста єпископ. - Бачив, що в тебе в кишенi грамота княжа... - Що ж, - зухвало промовив Анастас. - Маємо устав церковний, пiдписав його нинi князь. Не про себе дбаю, про церкву... Що, може, скажеш, зробив недобре? - Нi, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - дiєш ти добре... Давно пора. Государ повинен дати устав i церквi, i боярству, i всiм людiям - кожному своє, за те й служимо... Тiльки що цей устав, аще прийде пiсля Володимира недостойний князь?! Знову небо прорiзала блискавка - єпископ i воєвода стояли поруч серед двору, здавались вищими, нiж справдi. Блискавиця була така слiпуча, що вiд неї на зелений спориш навiть не падали тiнi, навкруг не видно було нiчого, тiльки чорнiло недалеко покинуте кимсь цебро з срiбним кружальцем води. - Воєводо Хвiст! - сполохано сказав єпископ. - Зажди, про що говориш? - Я нiчого не говорю, - вiдповiв єпископу Вовчий Хвiст, - а знаю - аще прийде в Київ Ярослав, вiн порве устави отця свого. - А Борис? - запитав Анастас. Воєвода схилився до самого вуха єпископа. - Бориса не прийняв навiть Ростов, що ж вiн - немiчний, кволий - Києву?! Син василiси? А чим, чим нинi нам Вiзантiя допоможе? Та й тобi, єпископе, нi з ним, нi з патрiархом константинопольським не по дорозi... - О, це так, - згодився єпископ. - 3 патрiархом менi не по дорозi. Недалеко вже були й ворота з двору. В сяйвi блискавиць за ними окреслювались критий вiзок єпископа, кiлька осiдланих коней, темнi постатi дворян, гриднiв. Єпископ зупинився, схопив руку Вовчого Хвоста. - Так що ж це? Хто ж тепер сяде на столi? Вовчий Хвiст помовчав. - Токмо син князя Ярополка й царiвни, - долинув з темряви його хрипкий голос. - Святополк - князь дужий, суворий, вiн захистить бояр, людей, церкву. - Але вiн далеко, в Польщi? - Нiч темна, нiчого не видно, - натяком вiдповiв Вовчий Хвiст, - якщо це станеться з Володимиром нинi, Святополк до ранку може бути в Києвi... - Почекай, воєводо, почекай, - не випускаючи руки Вовчого Хвоста, мовив єпископ. - Святополк католик... - Князь Володимир помирає, - суворо сказав Вовчий Хвiст. - Ми - християни, i католики такожде християни... Нашої, руської християнської вiри нiхто не зачепить. Та й що вiра? Нам потрiбна сила, а вже з нею бог. Блискавиця... У єпископа зовсiм бiле, закам'янiле обличчя, непорушнi, неначе склянi, очi, закушенi губи. - Ну, єпископе, - глузливо запитав Вовчий Хвiст, - чи згоден ти благословити Святополка? Єпископ мовчав. За коротку хвилину, яка проминула вiд удару до удару блискавицi, вiн пригадав ще одну нiч пiд Херсонесом, коли зрадив патрiарху константинопольському й ромеям, скрадався у пiтьмi до табору Володимира, клявся в приязненствi й любовi... Те, що робилось цiєї ночi, було не новиною. Вiн iшов до Володимира, бо шукав сили й слави, нинi сила князя Володимира вичерпалась, славу ж єпископ Анастас матиме тiльки з Горою й Святополком. - Я згоден, воєводо! - в нестерпному сяйвi, пiд страхiтливий гуркiт грому сказав Анастас. 7 Володимир заснув. Може, на хвилину, може, на годину спокiй прийшов у його стомлену душу, князь усе забув, спочив. Прокинувся вiн вiд дужого удару грому, що пролунав над самим дахом терема, i сяйва блискавицi, що наскрiзь пройняла повiки й змусила його розкрити очi. "Що це?!" - хотiв крикнути Володимир. Проте трапилось неймовiрне - князь крикнув i сам не почув свого голосу - пiсля удару грому за вiкном, у саду, внизу, в теремi i в палатi стояла надзвичайна, якась зловiсна тиша, а голосу не було - тiльки тиша й пустка. "Чому це я не чую свого голосу? - подумав Володимир. - Може, знову серце, голова?!" Проте серце його билось, хоч i напружено, а рiвно, вiн бачив усе навкруг себе - свiчу, корчагу з водою на столi, темне вiкно, гiлля за ним, меч i щит отця Святослава, образ Христа на стiнi. Тiльки на душi в нього було неспокiйно, надто тривожно, вiдчуття чогось неминучого, невблаганного, що пiдступало, обгортало його. Вiн навiть схопився, сiв на ложi, простягнув руку до корчаги, щоб випити води... I тодi вiн вiдчув, як серце його - на довгу, надзвичайно довгу мить - зупинилось, напружено здригнулось, забилось, в головi його раптом почався свист, шум. "Що це? Чому так?" - краяли думки-блискавицi. Вiн думав не тiльки про серце й голову, вони болять тому, що немає спокою в душi... "Чи поїхав Вовчий Хвiст у поле? - виникала одна думка. - А чого приходив єпископ Анастас?" - одгонила її iнша. Думки виникали й зникали, змiшувались i знову народжувались. "Сини! Де вони? Бояри? А чому тут немає бояр? Де мої воєводи? Нi, в мене нiкого, нiкого немає, - я лишився один, сам... I хворий, зовсiм хворий". В промiннi свiчки побачив образ Христа i звернувся до нього: - Воззри ж тепер на мене, воззри, бо ти цар небесний, я ж iмператор на землi, i, крiм тебе, менi нi до кого звернутись... Воззри, воззри, воззри, чуєш, Христосе, я тяжко страждаю, я загибаю... Ти хочеш мене рятувати, зiйди з образу, допоможи менi, врятуй... Вiн довго дивився на образ Христа, i видно - на образi цьому, на лику Христа, що був досi темним i суворим, вiн помiтив щось схоже на посмiшку... - Ти смiєшся?! - крикнув князь Володимир. - Чого ти смiєшся, Христос? Нi, це в мене наморочиться в головi... Ти не смiєшся, тебе немає... Яка облуда! - застогнав вiн. - Яка облуда, адже нiчого - навiть Христа - немає... "Куди пiду? До кого звернусь?" - налiтали знову й знову думки. Предслава! Вiн згадав її - свою дочку, що жила так близько, одразу за лiсом i стiною - на Горi... Вона ж любить його, як i вiн її, так само, як любив колись Рогнiду, прийде, прибiжить сюди, аби тiльки покликав. Але Рогнiда пiшла в безвiсть, не почувши вiд нього слова любовi, вiдтодi ж мiж ним i Предславою виросла стiна - рiдна дочка стала йому нiби чужою, пiзно кликати її, нiхто, нiхто не прийде до нього серед цiєї страхiтливої ночi. I тодi вiн пригадав одну, найдорожчу в свiтi людину: матiр свою, Малушу. Рiк за роком проходили, минало життя, але вiн не мiг звикнути до думки, що її немає, вiрив, що вона жива, тiльки Гора, дружина, воєводи й бояри не допускали її до нього. Проте так не могло бути надалi. Тепер, коли вiн почував себе зовсiм самотнiм, хворим, вона мусила бути бiля нього, жити далi без неї вiн не мiг. I вiн вирiшив, що негайно, цiєї ж ночi, зробить клич, велить шукати її по всiй Русi, щоб вона прийшла, сiла коло його ложа, поклала руку на гарячу його голову; вiн з славою введе її в Золоту палату, посадить поруч з собою, бо вона його мати, вiн вiд неї пiшов i до неї повернеться... Вiн схопився з ложа й без посоха, без помочi чужої руки ступив раз, i другий, i третiй, так, як ходив i колись. Раптом вiн зупинився. Недалеко вiд Берестового спалахнула i вдарила блискавиця - така слiпуча, що в свiтлицi стало видно, як удень, блискавиця ця, либонь вцiлила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось. Володимир не чув цього - у сяйвi блискавицi вiн побачив те, що було неймовiрним i незрозумiлим, - на стежцi в саду за теремом князь помiтив постать, що вирiзувалась на тлi зелених трав, - там iшла, спираючись на посох, стара жiнка - така, якою вiн уявляв ключницю Малушу - свою матiр. - Мамо! - вирвалося з горла князя Володимира. - Де ти взялась? Звiдки прийшла? Мамо, iди до мене! Ма-а-мо! Але блискавиця, мабуть, вдарила не тiльки в землю, гаряча iскрина поцiлила в серце князя Володимира, бо вiн вiдчув нестерпний бiль, нiби десять списiв разом пройняли йому груди. Могутнє колись його тiло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи руками повiтря, вiн стояв, ждав, що бiль зникне. I вiн ще встиг крикнути: - Людiє! Дружино! Дружи-й... Хтось бiг з сусiднiх покоїв, внизу на сходах чулись кроки - до свiтлицi поспiшали бояри, воєводи, гриднi... Але князь Русi Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовiрне - бiль у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свiчок обернулось, зникло, зникло все - шум, свiт, життя, i, як зламаний спис, князь Володимир упав, повалився на пiдлогу. 8 Тiєї ж ночi, набагато пiзнiше, бiля ганку терема в Берестовому зупинились сани, запряженi четвериком баских, дужих коней, бо по покону мертвого годилось везти тiльки так, туди ж промчало з города десяткiв зо два воєвод, бояр, мужiв. У теремi на той час тiло князя Володимира опорядили й загорнули в килим, гриднi вийняли з пiдлоги терема кiлька мостин i на ремiнних вужах опустили мертвого в сiни, потiм прорубали дiру в стiнi у сiнях i так винесли князя надвiр. Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довiдався про те, що сталось цiєї ночi в Берестовому; нiхто не заплакав i не затужив над тiлом князя Русi, тiльки на пiдвiконнi в свiтлицi, де вiн помер, хтось iз гриднiв поклав шматок хлiба й плоскви з ситою - на покорм його душi. Сани рушили. Воєводи й бояри сiдали на коней, кiлька чоловiк закрокували пiшки. Поки їхали двором, потiм дорогою в лiсi, сани легко посувались уперед, ближче ж до города, над Днiпром, полозки стали зариватись у пiсок, ледь посувались, стрибали на вибоях. У городi, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира - вряди-годи похiд зустрiчали й приєднувались до нього вершники. Гроза минула, на небi розривались i повзли до пониззя хмари, нарештi у прорiзi мiж хмарами окреслився мiсяць - тонкий, як серга, нiжно-голубий. Конi били й били копитами землю. У лiсах i кущах обабiч шляху кричали нiчнi птахи, десь на Подолi, а потiм на Горi заспiвали когути, а здалеку, iз Заднiпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич. I нiхто не помiчав, та нiкому й не було дiла до того, що за саньми з тiлом князя Володимира поспiшає якась стара жiнка в темному платнi - Малуша. У цю нiч вона не спала. У монастирi давно вже знали, що недалеко звiдси в своєму теремi тяжко хворiє князь Володимир; єпископ Анастас, що був минулого дня в нього, велiв священикам i братiї вiдправити молебень за одужання вельми немощного князя Володимира, i вони молились у церквi до пiзнього вечора. Малуша зрозумiла, що сталось, - князь Володимир, її син, помирає, а бiля нього ж немає нi жони, нi синiв, нi однiєї рiдної душi, всi такi далекi, такi чужi... Вона вирiшила будь-що iти в княжий терем у Берестовому, добитись, на колiнах просити гриднiв, воєвод, щоб дозволили їй - старiй черницi - побути бiля хворого князя, допомогти, а коли так судилося, власними пальцями закрити йому очi. Малуша пiшла, хоч нiч була чорна-пречорна, над головою висiли хмари, часом з неба били блискавицi, гуркотiв грiм; iшла крiзь кущi, падала на вибоях i пнях, була вже зовсiм близько, в саду за теремом. Там вона зрозумiла, що добре зробила, пiшовши до сина, - коли ще раз вдарила блискавиця, у чорному вiкнi терема Малуша побачила Володимира, що стояв, простягаючи руки до неї... - Мамо? Iди до мене! Мамо! - почула вона його крик... Що було потому? А хiба Малуша знає? Вона добiгла до терема, увiйшла в сiни, де стояли воєводи, бояри, гриднi. - Князь умре, - мов крiзь сон, долетiло до неї, але коли вона невиразними, змiшаними з сльозами словами просила допустити її, черницю, до тiла князя, щоб опорядити його, Малушу виштовхнули з сiней, бо вони, навiть i мертвого, стерегли князя Володимира. Малуша вийшла надвiр, стала пiд деревом недалеко вiд ганку, так, що нiхто її не мiг помiтити, ждала. Вона чула шум i рух у теремi, бачила, як до ганку пiд'їхали сани, як iз терема вийшло кiлька гриднiв з смолоскипами в руках, а крiзь дiру в стiнi сiней виносили тiло. Малуша вийшла з тiш дерева, стала над саньми, в якi клали тiло Володимира, в промiннi смолоскипiв бачила його трохи стомлене, але воднораз спокiйне вже обличчя, набряклi повiки, що навiк закрили очi, срiблястi брови, що випинались над перетятим двома глибокими зморшками чолом, гострий i довгий нiс, вилицi, сивi вуса над темними устами, - це, либонь, i все. Вона довго стояла над тiлом свого сина, бо бояри, воєводи бiля саней щось радились мiж собою, позираючи на тiло, бо за все своє життя так мало була бiля нього, бо гриднi гасили смолоскипи, воєводи й бояри все радились, i нiкому з них не було нiякого дiла до старої, зiгнутої черницi, що мовчки стояла над мертвим уже князем. Сани рушили, тупотiли конi, шарудiли полозки, всi поїхали, пiшли з двору - i Малуша рушила слiдом за ними. Спираючись на цiпок, вона так поспiшала... Думала про минуле - вона не могла цього не згадати. Перед нею встали i далекий Любеч iз жовтими його пiсками, i той день, коли їхала вона пiд щитом брата Добринi на Гору, хижа Ярини й два камiнчики сережок, що свiтились i мiнилися пiд мiсячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня Ольга й Святослав... На Малушу, що крокувала зараз за саньми, вiйнуло ще й радощами далекої купальської ночi; серед цiєї темної ночi їй привидiлись вiдблиски високих червоних вогнiв, блискучi очi княжича Святослава: "Я люблю тебе, Малушо!" Невже ж, невже це колись було? Так, усе це було! Була Гора - i став Будутин, у хижi над Россю вона народжує дитину - його, Володимира... "Колишися, колиско, вiд кута до кута, маленька дитина, а важка покута..." "Слухай, Добрине, менi страшно, ой, як страшно, душу ти забираєш у мене..." Невже все це було? Усе було - i вже немає нiчого. Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тiльки вона живе серед чорної ночi - княжа мати й однаково рабиня... Так чого ж ви поспiшаєте, воєводи, гриднi, - сани вiддаляються й вiддаляються, вона - стара, немiчна мати князя, - нi, цього нiхто не знає, вона - черниця Марiя, задихається, не може встигнути за вами, навiть за мертвим сином! Малуша стала... Нi, вона не встигне... i куди вона пiде, куди?.. Десь удалинi якийсь час чувся тупiт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузi, де колись горiли купальськi вогнi. 9 До свiтання ще Святополк вийшов з схованки - iз терема воєводи Вовчого Хвоста, - вдерся з дружиною своєю, що стояла напохватi на Подолi, до