древнього княжого терема, сiв у Золотiй палатi й велiв будити бояр, воєвод, мужiв Гори. О суєто суєт свiту, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гриднi-кликуни Святополка не встигли обiйти Гори, а з усiх теремiв до княжих покоїв заспiшили бояри й воєводи, мужi лiпшi й нарочитi, огнищани й тiуни. Вони йшли в темрявi задушливої ночi, викрешуючи залiзними вiстрями своїх посохiв на каменi iскри, тихо перемовляючись мiж собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку... Княжий терем щiльним кiльцем оточувала гридьба, у сiнях стояли найближчi воєводи Святополка, оглядали всiх, що заходили до сiней, велiли йти наверх. Там, у Золотiй палатi, їх ждав Святополк. Вiн був у кутку палати, недалеко вiд помосту, на якому стояло порожнє крiсло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували воєводи Вовчий Хвiст i Слуда, бояри Вуєфаст, Iскусєв, Коницар, - усi суворi й мовчазнi. Боярство i воєводи Гори в тишi заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сiв на своє мiсце праворуч вiд помосту й єпископ Анастас. Тодi, повiльним кроком, нiби щось роздумуючи, на помiст пiднявся й зупинився перед княжим крiслом Святополк. Вiн був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей... - Я покликав вас сюди, воєводи, бояри, лiпшi мужi города Києва, в тяжку годину, - почав вiн. - Осиротiла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вiчну пам'ять... У Золотiй палатi прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали. - I хоч князевi Володимиру ще не вiддана почесть погребальна, по заповiту вiн не хотiв її приймати, але i тут, у городi Києвi, i скрiзь по Русi нинi так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю. Глибоке зiтхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русi, серце кожного крає неспокiй, тривога. - Неспокiйно у нас на пiвднi, - продовжував Святополк, - ромеї вкрай скорили болгар i вийшли на береги Дунаю, хеландiї їх перетинають Руське море, стоять у Херсонесi, пiдiймаються вгору Танаїсом... Золота палата зашумiла, загула багатьма голосами. - Бач, куди вела Вiзантiя i її iмператори... - Ганьба, ганьба ромеям! Тi ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали: - Мечем поквитаємось з ромеями!.. Князь Святополк рiшучим помахом руки обiрвав цi крики - в палатi одразу настала тиша. - Скрiзь на Русi неспокiйно, - продовжив вiн. - Чуючи легку поживу, за Днiпром стали печенiги, за ними зi сходу йдуть половцi, на пiвночi Ярослав покликав свiонiв i збирається йти на Київ.." О, коли б то князь Володимир був живий, мiг стати тут, на помостi, сказати: "Люди рiднi, Русь, усе життя своє я кликав вас на брань з ворогами, тiльки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руськi, пильнуйте..." Але нинi Володимир лежав у холоднiй пустцi Десятинної церкви нiмий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже мертвого князя. - Менi важко й соромно говорити, мужi, - продовжував Святополк, - але немає князя Володимира, немає й князiв, якi б повели рать руську супроти ворогiв наших... Борис i Глiб, яких всiляко возвеличував князь Володимир, немощнi суть, вони в'єдно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже ранiше пiдняв меч супроти батька й готується йти на Київ з свiонами, Мстислав сидить у далекiй Тмутараканi, Iзяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синiв таких, хто тепер урятує Русь?! I враз воєводи й бояри, що оточували помiст, закричали: - Служимо тобi, Святополче! - Буть тобi князем! - Свя-то-пол-ка! На мить, правда, крики цi обiрвались. Один iз старцiв города Києва, боярин Ратша, пiдвiвся з лави, на якiй сидiв, схопився за сиву голову, заволав: - Що робиться, мужi? Куди йдемо? Ще тiло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синiв його, всiх нас. Мужi! Зупинiться! I ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довiку! Але до нього вже кинулись воєводи Святополка й гриднi, схопили пiд руки, поволокли. У палатi стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посмiє, як Ратша, пiднести голос, жде ганьба, муки й смерть... - Волимо тебе, Святополче! - заволали воєводи. - Святополка! - вимагала Золота палата. Вiн стояв i примруженими очима дивився на мужiв. - Я поведу воїв супроти Вiзантiї й князiв Бориса й Глiба, iже сукупно з нею; я пiду супроти свiонiв i Ярослава, що пустив їх на Русь. Якщо проти нас стали Пiвнiч, Схiд i Пiвдень, менi допоможуть польський князь, нiмецький iмператор... В однiй з свiтлиць, в самому кiнцi темних переходiв, на верху княжого терема, горить на столi свiча. Перед нею, прикипiвши поглядом до рубленої стiни, сидить жiнка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогнiда! Але це не Рогнiда - i краса її, i сама вона вже в минулому, їх немає, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матiр. I не тiльки обличчям схожа Предслава на Рогнiду, у неї така ж i душа; нинi вночi вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила. Предславу турбує iнше - вже на Гору привезли й поставили в Десятиннiй церквi корсту з тiлом Володимира, вона бiгала туди попрощатись, але її не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дiзналась, що туди вже увiрвався з своєю гридьбою Святополк, крiзь напiвпрочиненi дверi в її свiтлицю долiтають крики з Золотої палати. Свiча догорає. Краплини воску, наче великi сльози, повiльно стiкають закрутами череп'яного свiчника, тужавiють i остигають, кiлька краплин одiрвались й упали на шкiряну харатiю - вони не вiдають, що разом з нею пiдуть у вiчнiсть. Свiча догорає, жовтаве промiння все кволiше снується навкруг. А очi княжни Предслави застилають i застилають сльози, вони падають на харатiю, тiльки ж сльози не вiчнi, вони падають - i висихають. Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночi отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Києвi на його столi, хоче послати дружину на Бориса й Глiба, i ти, брате, блюдися його, поєлiку..." Крики в Золотiй палатi наростають, навiть тут, у далекiй свiтлицi на верху терема, чути: - Нехай живе князь Святополк! Предслава схоплюється, стискує руками шию - рветься й розсипається на пiдлозi зелене намистечко з Тмутараканi - дарунок її батька... Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава стає на колiна й намагається зiбрати розсипане намисто. Київ знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горi, Подолi, в передграддi й Оболонi - всiм було вiдомо, що корста з його тiлом стоїть у Десятиннiй церквi, всi ждали, що небiжчику князевi вiддадуть почесть погребальну. Проте воднораз хтось ширив чутки, нiбито князь Володимир заповiдав поховати його без жодної почестi й слави, в безiменному мiсцi, без людей, як поховали колись i жону його Рогнiду: вiн зробив що мiг, тiло ж токмо землi належить. I ще з страхом говорили в Києвi, що вночi на Горi син Ярополка Святополк зiбрав бояр i воєвод, якi оголосили його князем Русi, що Святополк уже послав дружини супроти синiв Володимира Бориса й Глiба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам... З великим трепетом усi - i християни, i люди старої вiри - говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас i що Святополку обiцяють допомогти польський князь, нiмецький iмператор, римський папа. Київ хвилювався, Київ ждав. Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нiкого не пiдпускала навiть близько до неї. Уночi на чолi її стало багато сотенних, кiлька тисяцьких, воєвод. Пiзньої години вiд княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод i бояр. Вони стали на крутому схилi гори, що височiла над Подолом, говорили з тисяцькими. - Цiлий день рвались до церкви, - почувся голос воєводи Слуди, - ледве стримували гриднi їхню навалу... - А зараз? - запитав боярин Воротислав. - Ждуть i зараз - отут вiд Подолу, з того боку - вiд Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князевi. Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темрявi й безмов'ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче вiддати почесть погребову князевi Володимиру тьма людей київських - друзiв його й недругiв, християн i язичникiв. - Нехай гриднi пильнують, не випускають списiв, - велiв воєвода Вовчий Хвiст. - Ми ж ходiмо, воєводи й бояри! Тодi тихо вiдчинились дверi Десятинної церкви, в темних переходах заблимали вогнi свiчок, затупотiли ноги. Дуже проста, зроблена з свiжої соснової дошки корста з тiлом князя Володимира стояла в правому притворi з закритим вiком. Бiля неї не було, як велiв покон, нi списа княжого, нi його знамена. Промiння свiчок освiтило обличчя воєвод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Вуєфаста, Iскусєва... У кутку пiд стiною тулилось кiлька священнослужителiв, каменярiв. - Понесемо, - сказав Вов'чий Хвiст. Воєводи й бояри пiдняли корсту й взяли на плечi. - Поможiть i ви! Вiд голови! - сказав священнослужителям i каменярам Вовчий Хвiст. Кiлька чоловiк з свiчками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали воєводи й бояри, що несли корсту. Iшли в пiвтемрявi, пустцi, з якої виринали, наче з води, великi очi образiв, суворi лики. Вгорi пiд склепiннями озивалась луна. Вони прямували до лiвого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгинi Ольги. Бiля неї були розiбранi мостини, зроблено схiдцi, в кiнцi їх, у викопанiй пiд пiдлогою ямi, стояла кам'яна гробниця. У цю гробницю воєводи й бояри поставили корсту з тiлом князя Володимира. Вовчий Хвiст схилився над нею, вийняв з кишенi при поясi грошину - серебро князя Володимира, - кинув її в гробницю так, що всi чули, як вона покотилась i забряжчала... Каменярi одразу ж поклали й замурували ляду гробницi. Коли бояри й воєводи вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини. Вогнi свiчок пригасали, мостини лягли на мiсце, воєводи й бояри мовчки постояли бiля раки княгинi Ольги й стали виходити з церкви. Залишився в Десятиннiй тiльщi Вовчий Хвiст. Вiн ждав, коли вдалинi затихнуть кроки, потiм рушив сходами на хори - там у темрявi стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали її в яму, укладали мостини. - От усе й закiнчилося! - сказав Святополку Вовчий Хвiст. - Ходiмо, княже, на Гору. Кволе жовтаве промiння свiчок, що блимали тут-там унизу, освiтлювало обличчя Святополка - суворе, iз стиснутими устами, темними очима. Бiльше як двiстi рокiв лежатиме, стлiє тiло князя Володимира пiд'дубовими мостинами Десятинної церкви. Коли орди Батия вдеруться в Київ, церква впаде, й камiнь розтрощить, розкидає його костi, i нiхто не згадає його, не назве в городi Києвi нi святим, нi з апостолами рiвним. Першi єпископи руськi, починаючи вiд Аиастаса, як i наступники його, не хотiли та й не могли возвеличувати сина рабинi, князя й василевса, хоч вiн принiс на Русь християнство й дав силу церквi, - вони служили синам Володимира, якi вiдсахнулись свого батька. Потiм прийшли на Русь єпископи й митрополити грецькi - чи їм же було славити й робити святим князя, який все своє життя ненавидiв Вiзантiю, грекiв, навпаки, вони ганьбили його... Тiльки митрополит Iларiон - перший руський митрополит, що пiдняв рiшучий голос проти Вiзантiї й гордо говорив про Русь, яка "вiдома й слишима єсть всiми кiнцi землi", - згадує князя Володимира, який "заповiда по всiй землi своїй хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелiвшаго крещахуся, понеже благоверiє його з властью сопряжено...", проте голос Iларiона лунає в пустелi. У невiдомого ченця XII столiття, що писав його житiє, вирветься гiрко: "Дивно же єсть се, колико добре сотворив Володимир Руськiй землi, хрестив ю, ми ж, християни суще, не воздаємо почестi супроти оного возданiю..." I тiльки року 1240-го, у день, коли новгородцi пiд знаменом князя свого Олександра розбили над Iжорою й Невою полчища шведiв, за що й прозвано його було Невським вiн пригадає свого прапрадiда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього. Так закiнчується повiсть про князя Володимира. А далi - Ярослав... Київ - Конча-Заспа 1958 - 1961