Михайло Стельмах. Казка про правду та кривду
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Присвячую моїм дорогим небожатам Петрусевi, Пасi i Олютцi
Ми, малi дiти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга
та предовга нiч, заберемося на пiч у тепле просо або жито, з одного боку
грiє й з другого парить, гарно так,- i радi слухати бабусю хоч до самого
бiлого свiту... А вона, стара та древня, голови на в'язах не здержить,-
так вона в неї на всi боки i розхитується,- як розпустить бувало свої кази
та перекази, й не переслухаєш нiяк!
От одного разу зiбралися ми коло неї: я, Iвась бiлоголовий, Прiся
мигласта та Грицько меткий, напалися раптом: кажiть та й кажiть, бабусю,
казки!.. Бабуся була недужа, їй i дихати, може, не хотiлося, не то казок
казати, а ми одно - намоглися.
Довго вона стогнала та кректала, поки пiдвелася. Пiдперла плечима
комин, угородила у теплу пашню свої корявi руки й задумалася... Ми так i
напали! Одно кричить: "Про Iвана-царевича та сiрого вовка!" Друге не хоче
Iвана-царевича, а кажи йому "Оха"; Прiся просить "Кози-дерези".
- Бабусю,обiзвався Грицько меткий,- ви хвалилися колись нову розказати.
Кажiть нову. Якось ви її називали...
Бабуся важко зiтхнула, аж у грудях у неї запищало, й, прокашлявшись,
промовила:
- Якої ж вам? Про Правду та Кривду хiба?
- Про Правду та Кривду! Про Правду та Кривду! Бабусю! Голубонько!
Кажiть про неї! - загукали всi.
- Цссс...утишила вона нас.- Застряла вам у зуби та Правда та Кривда! -
промовила й, подумавши, почала...
I
Не в нашiй сторонi, не за нашої пам'ятi й не за пам'ятi наших дiдiв та
бабiв, а давно-давно... за царя Гороха, та за солом'яного бога, та за
князя Хмеля, коли людей було жменя... або ще й людей тодi не було,- як
появилися на свiт двоє дiвчаток-близняток.
Земля тодi була пустельна. Нi билиночки на нiй не росло, анi травиночка
не красила її чорної кори: нiяка звiрина не оставляла свого слiду на нiй,
нiяка птиця не оголошувала своїм спiвом та криком нiмого повiтря. Нiщо
тодi на нiй не жило, не родило, й сама вона - холодна та слизька -
каменюкою була... Сiрi тумани снували по нiй, темнi та непрогляднi хмари
огортали й крили вiд ясного сонця; дрiбнi дощi полосували її i вдовж, i
вшир, i впоперек.
Тодi саме вони родилися. Зачало їх Ясне Сонечко, поливали й ростили
дощовi води, напували свiжiї роси, буйнi вiтри гойдали їх на своїх
легесеньких крилах, а блiдолиций Мiсяць i зорi ясноокi доглядали їх тихого
спокою...
I виросли вони всьому свiтовi на диво. Стрункi та тонкi, як тiї тополi,
гнучкi, мов лози над водою, бiлолицi, як в садку лiлеї, ясноокi, мов зорi
по небу; заговорять,увесь свiт усмiхнеться, наче тая скрипонька заграє.
Увесь свiт любив тих дiвчаток-близняток. Вони не знали, що то таке
ворожнеча й згода, що добро, що лихо, що моє, що твоє; бо все було їх - не
дiлене, не шматоване. Не маючи чоловiчої облуди, як тi янголята, носилися
вони понад землею, поринали в темних хмарах, хапали блискавицi руками й,
граючись, кидали одна на одну. Або спускалися на темну землю, ховалися у
густих туманах, перелiтали з скелi на скелю й перегукувались через яри
одна до одної. Коли їм обридало плескатися на дощi, лазити по слизьких
скелях, вони знову вилiтали за хмари i, обгорнувшись веселкою, сушилися на
ясному сонцi, виспiвуючи голоснi пiснi... Увесь свiт заслухувався їх
пiсень: вiтри затихали, яснi зiрочки пiдтягували їм, а блакитне небо раз у
раз одкидало вiд себе голосну луну, котра, неначе в бубон, бухкотiла в
його синiй намет... Красне Сонечко стояло серед неба i, усмiхаючись,
прискало на них золотими iскорками. Вони хапали тi iскорки в жменi й
розсiвали по всьому свiту... Так iнодi невеличкi дiти пересипаються жовтим
пiсочком. То була весела забавка, весела й всьогосвiтня, бо весь свiт,
дивуючись на них, бавився їх iграшками...
II
Минуло чимало часу; багато лiт уплило, вiкiв чимало минуло, а їм було i
не в примiтку. Веселi та безжурнi, носились вони по всьому свiту, не
знаючи лиха та ворогування нi мiж собою, нi мiж ким другим.
Аж ось одного разу Ясне Сонечко, натомившись свiтити за цiлий день,
пливло до спокою.
- На добранiч, мої голуб'ята,- сказало воно,- стелiться мерщiй; пора
спати.
- На добранiч, мамо,- одказали вони.- Спочивайте собi, нам i панотець
Мiсяченко посвiтить.
- О, я знаю, чого йому любо так рано висвiчувати! -буркнуло
Сонце.-Стелiться мерщiй; я сьогоднi його не пущу вiд себе, нiкому вам буде
свiтити. Хай лишень хоч одну нiчку та всьогосвiтня повiя попоникає,
дожидаючи старого перелесника!
Дiвчатка глянули на матiр, гнiвну, червону; переглянулися мiж собою й
усмiхнулися.
- Що се мати плеще таке, i не розберемо нiчого,- промовили одна до
одної.
- Мамо! Мамо! Що то ви таке казали? - спитали в Сонця.
- Зостарiєтесь швидко, як усе будете знати,- сердито вiдказало воно й
прикрикнуло на них: - Стелiться, кажу, мерщiй!
Дiвчаточка розлетiлися в рiзнi сторони, ухопили за краї чорну хмару й,
скрикнувши:
- Ану, пора слатися! - струснули її, мов ту перину.
Надулася, заклуботала чорна хмара, посипалися з неї огненнi блискавицi,
загув, заторохтiв грiм, а град так i пороснув на землю.
- Ого! Скiльки його набралося! - скрикнули дiвчатка.- Добре, що
догадалися струснути, а то воно муляло б у боки...- I, ще раз струснувши,
пiдлетiли вгору й спустилися якраз посеред хмари.
- Бач, як пухко та м'яко тепер,- обiзвались, пурнувши аж на саме дно.
- Уже, мамо, послалися. На добранiч вам! - скрикнули далi, потягаючись.
Сонце скоса глянуло на них, позiхнуло й закрило натомленi очi. Зразу
непроглядна темнота обняла весь свiт; небо потемнiло...
- Ану, сестрицi! Де ви забарились? - гукнула Вечiрня Зiрка, вискакуючи
перша на краї неба.- Нам час настав, пора погуляти! - I, весела та ясна,
вона окрутнулась кругом себе, немов обдивлялася, чи до лиця то їй її
убори.
А убори були дорогi та пишнi: з золотої парчi плахта, оксамитова
червона свита, а на головi вiночок з самоцвiтного камiння.
За нею, немов хто торбину розв'язав з горохом i сипнув ним по небу,
посунули зорi. Ось Вiз заскрипiв i покотився геть-геть; вибiгла Квочка з
своїми дiтьми... "Кво-кво!" - й розпустила їх кругом себе. Поважно виплив
Павич, розгортаючи хвоста на всi боки; Хрест засвiтив, засiяв; а там ще та
ще... одна по однiй - i не потовпляться.
- А що, чи всi зiбралися, сестрицi? - спитала Вечiрня Зоря...
- Усi! усi! - одказали зiрочки.
- Ану, за iграшки! - сказала - й почала:
- Лягло Сонце спати,
Час нам погуляти.
Годi, не барiться
Та мерщiй зберiться,
Подруги, на раду!
- Нехай Сонце спить-дрiмає.
А ми погуляєм!
- скрикнули в один голос зорi, аж небо загуло.
- Ось Мiсяць помалу
До нашого стану
Пливе-випливає...
Кожнiй по вiночку
Та на голiвочку
Несе наш коханий!
- почала знову Вечiрня Зоря.
- Мiсяцю ясний,
Мiсяцю красний,
Мiсяцю Маю!
Тебе виглядаю.
Де ти волочився,
Що так забарився?
Випливай скорiше,
Поспiвай хутчiше
До нашої ради,
А ми тебе, брате,
Любо привiтаєм,
Пiснi заспiваєм,
- заспiвали зорi. Вечiрня Зоря вдарила в долошки й окрутнулася. Їi
сестрицi, побравшись у боки, пiшли кругом неї. Немов вiтер зимою серед
степу закрутив веремiя, так заходили зiрочки кругом Вечiрньої, вимахуючи
руками та притупуючи ногами... Були такi, що пустилися й навприсядки, небо
аж гуло та бухкотiло: такого вони вiддирали гопака.
III
Дiвчаточка-близняточка не спали. Вони загадалися над тими чудними
словами, якi сьогоднi їм Сонце-мати сказало. Що воно то за слова такi?
Уперше зроду їм доводиться їх чути. Уперше зроду доводиться бачити матiр
якусь чудну та дивну. Що з нею сталося? Дарма про тi iгри, що завели зорi,
байдуже про їх спiви, танцi. Їм було важко... А се зразу вони почули - об
серце щось стукнуло.
- Що там таке? - разом скрикнули вони й запримiтили невеличкого
черв'ячка, завбiльшки з шашiль, що, пiдкравшись, ущипнув їх злегенька.
- Ти хто такий? Вiдкiля? - спитали його.
- Я? - прогугнявив черв'ячок, пiднiмаючи вгору свою непримiтну голiвку,
й хижо зареготався слизьким ротом.- Я? А ось я зараз скажу, хто я такий! -
I, се кажучи, звернувся свердликом i, уп'явшись у серце, почав його
точити.
Дiвчаточка несамовито скрикнули, так їм стале боляче та трудно.
- Ага, дiзналися! - зареготався знову черв'ячок i почав розказувати: -
Я - Сум, мiй батько - Гнiв, а мати - Темнота. Ми - Свiтовi вороги. Колись
ми з ним у миру жили, поки ваша мати - Сонце - нас не зрадила. Видюща -
вона задалася завислива та ненажерлива, хотiла над усiма старшинувати...
Все їй та їй, а другим нiчого. Чи обносимося ми, убiр панотець, що
заправляли нами, почнуть справляти - вона вибирає собi щонайкраще та
найяснiше; чи їсти сядемо - хапає шматки найласiшi. Нiхто другий i слова
не каже, а вона так i присне вгору, так i зiб'є бучу! Кому-кому найбiльше
дiставалося вiд неї - моїй матерi. Вони собi зроду пiдслiпi вдалися; треба
дуже близько до чого пiдiйти, щоб побачили. От Сонце й глузує з того.
Вхопить оце смачненький шматочок, усе з його ласе та сите висмокче, а
недоїдок та обгризок у руки їм тиче. Мати вiзьмуть та до рота, а воно як
зарегочеться! А за нею й другi. Довго терпiли батько той глум, а то раз i
не витерпiли. Дуже вже розходилося їх серце. То вони як запалили його
навiдлiг рукою, аж перевернулося сердешне Сонце... Та як схопиться, як
наробить репету, та до панотця... Так i так: за тими слiпородами менi
життя немає! Клепало-клепало, наклепало завбiльшки з гору. Кликнули
панотець батька. "Як це,кажуть,- ти таке вчинив?" Батько правуватися, та й
тут не здержалися, почали дужче, нiж абияк, балакати. А панотець як
скрикнуть: "Цить,-кажуть,- горлатий! Ти ще й на мене руки здiймеш?
Прикувати його зараз до стовпа, та так, щоб вiн i не ворухнувся!" От зразу
де не взявся Огневик, що огнем заправляє,- вiн одного поля ягода з Сонцем:
обоє на наш рiд iродом дишуть,- тягне кузню за собою; пута в сто пуд,
молотки в тисячу... Як махне, як вдарить по ковадлу - так iскри й
сиплються!.. А його пiдручнi вже батьковi й руки скрутили, до стовпа
привели...
Мати як почула, що батька мають кувати, та до Огневика, так йому в пику
й впилася! А вiн тiлько що вийняв з горен пута гарячi, аж бiлi - як махне
ними та матiр по обличчю - тiлько зашкварчало та мати нестямно скрикнули!
Аж до панотця в горницi той крик досяг! Вибiгли панотець на крик... А тут
таке лихо скоїлося: в матерi очей як не було, тiлько один попiлець
посипався! Тодi панотець дуже-дуже розгнiвалися. Зараз Огневика за те, що
випiк матерi очi, навiки пiд землю запроторили, там вiн у тяжкiй неволi й
досi конає. Нас з Сонцем подiлили: йому дали володiти свiтом вдень, а нам
уночi. Тобто щоб ми нiколи не стрiвалися. Здається, чого б бiльше? Нiт же,
таке задалося лукаве. Коли лiтечко тепле настане, все оживе й зрадiє, тодi
воно як почне грiти, як почне свiтити та ту сердешну нiчку переведе до
того, що вона коротша заячого хвоста стане. А зимою, не бiйсь, як настане
вiхало та мороз лютий, що аж очi видавлює, тодi воно заховається собi та й
рутить... Уже пiвдню треба б бути, а воно задає такого хропака, аж небо
гуде. Йому добре: спить собi, а ти ходи кругом свiту, стережи його по
холоду та завiрюсi. Уже задалося! Та й се б ще нiчого. Нiт же,
ненажерливе, йому й сього ще мало. Випрохало в панотця собi у пару
нашого-таки парубiйка - Мiсяця. Що то був за козак бравий, поки не знався
з тiєю ягою,бiлолиций та чорнобровий, а голова кучерява-кучерява!.. Нiт
же, як почало його золити, як почало волосину по волосинi смикати та
висмикало так - зовсiм дiдом став: голова як те колiно!.. А що була за
пара нашiй Вечiрнiй Зорi! Вiн i тепер усе за нею жалкує. Та й вона його
любить. Мати таки iнодi й зведуть їх докупи. Як збiжаться, то вже не
наговоряться й не налюбуються: одно одному як у вiчi не вскочить! Ну, а тi
осоружнi зайцi-брехунцi, що нашим i вашим слугують,Волосожари паскуднi! -
взяли та й набрехали Сонцевi, що вони всяку нiчку збiгаються докупи та
судять його; що то буцiм мати їх зводить... Ото воно й розпалилось
сьогоднi, немов його дрiк укусив. Достанеться тепер бiдному Мiсяцевi! Бач,
який час, а його й досi не видно... В трьох окропах визолить його,
змочить!
- Так ба-а... що воно! - тiльки й промовили здивованi дiвчатка, як Сум
зразу так i зник; не вгледiли, де й дiвся.
IV
Час був вже пiзнiй. Дiвчаточка глянули на небо. Стоять зорi, виморенi
та витомленi, тiлько сонними очима лупають; iншi, повившись невеличкими
хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечiрня Зоря не спить: перейшла аж
на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору.- Немає, не
видко! - промовляє так гiрко, як не плаче... Горе безталаннiй Зiроньцi! А
лукавi Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та
й знову сховаються за гору. Бiдна Зiронька за смутком нiчого того не
бачить : ухопилась за обличчя бiленькими рученьками та голосить-голосить!
Коли се... зачервонiло, завиднiло з-за гори... Не йде - летить
Мiсяченько та прямо до Вечiрньої.
- Зiронько моя!..
Та стрепенулася.
- Мiсяцю мiй! Ясний мiй!
I обнялися. Вiд радощiв одно одному слова не скаже.
- Ох, як ти мене вимучив! Ох, як ти мене виморив! - почала Вечiрня
Зоря, схилившись до нього на плече головкою.- Всi очi продивилася, тебе
виглядаючи, попалила серце слiзоньками, тебе дожидаючи! Де ж ти так, мiй
голубе, барився? Чи не грiх же тобi з мене, нещасної, отак знущатися?
- Життя моє - лихо моє! - зiтхнув важко Мiсяць.- Нема менi добра на
свiтi, й не дiждуся його нiколи... Дiзналася стара гаргара, що ми з тобою
кохаємося... Отсе все бiля себе держала. Було менi та й всiм дiсталося!
Темноту костить, на чiм свiт стоїть...То все, каже, та слiпорода зводнi
зводить! - Мене перелесником лає, тебе - повiєю...
- Нехай як хоче лає,- мовила Зiрочка.- Що ж, коли я люблю тебе. Коли ж
не переможу себе - тебе любити! - I зовсiм припала до нього.
- Безталанна моя! - прогув Мiсяць, пригорнувши мiцно до себе, й гаряче
поцiлував у яснi очицi...
- Ага-а? Так ось тi тихi, та смирнi, та богобоязливi! Так ось як вони
порпляться та голубляться! - почувся несамовитий крик ззаду них.
Озирнулися... аж бiля їх стоїть Сонце, червоне та сердите, очима iскри
так i сипле.
Безталанна Зiрочка зразу як та стiна стала - бiла-бiла, вся тремтить.
Злякалася.
- Геть, повiїще! - желiпнуло на ввесь рот Сонце i, вхопивши Зорю в
руку, наче м'яч той, швиргонуло за гору.
Вiд того гуку й другi зiрочки прокинулися. Глянули - Вечiрньої немає, а
над горою палає Сонце... Як сипнуть, та врозтiч, та навтьоки! Зразу де й
дiлися!
- А ти, стара, лиса собако! - гукнуло знову Сонце.- Ти ж божився, ти ж
присягався, що, крiм мене, в тебе другої немає!
Мiсяць тодi й голову опустив.
- Так оце той тихий, оце той незамутний!.. Ось же тобi!
I, вихопивши з-за себе здоровенного меча, з усього маху вдарило його по
головi... Аж небо охнуло! Кров так i бризнула, розлилася по ньому...
Червоно-червоно стало... Бiльша половина мiсяцевої голови плюснула за
гору, а невеличкий серпок, перекотившись через усе небо, з'явився на
другому краї.
V
Такого дива ще свiт нiколи не бачив. Увесь вiн затремтiв i отетерiв...
Отетерiли й дiвчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою
росою вмитися, на добридень матерi казати, а вони й не рушали. Їм було
страшно своєї матерi - така вона сердита та люта їм здалася... Припавши до
хмари, вони боялися й глянути на неї.
А тим часом i вона повилася хмарами. З усього свiту понастягувала
зайвих i обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй пiсля того на свiт
бiлий дивитись. Цiлий день носився над свiтом брат Темноти - Морок, а Сум
плазав за ним та точив Свiтовi серце. Темнота перед тим ходила важкою i
якраз на той час породила дiвчинку - болiсну та плакучу: Гнiв-батько
назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь свiт... Плаче дитина,
заливається кривавими сльозами, а за нею й свiт увесь плаче. Такого
лементу та голосiння ще не було нiколи!
Дiйшов той лемент i до дiвчаток-близняток... Запала якось свiтова
Сльоза до однiєї в серце, запала - й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно
дiвчинка i вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.
- Се ти знову приблудився до мене? - скрикнула дiвчинка, думаючи, що то
Сум.
- Нi, се я,одказує хтось невидимий таким плакучим голосом, що аж в душi
в дiвчинки похолонуло.
- Хто ж ти?
- Я - Журба.
- Чого ж тобi вiд мене треба? Я не хочу тебе!
- Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч,- я тепер твоя, а ти моя.
Всьогосвiтня Сльоза мене в твоїй кровi зародила. Я не пiду вiд тебе.
Бiдна дiвчинка так i звилася...
- Чого ти, сестрице? - спитала її друга, дивуючись.
- Як чого? - вiдказала за неї Журба з серця.- Хiба ти не знаєщ? Хiба ти
не бачиш? Хiба тобi повилазило, чого наробило оте Сонце?
- Ну, то що? - спокiйно допитується сестра.
- Як що! Зроду-вiку такого не було. Зроду-вiку не чутно, не бачено
такої всесвiтньої неправди.
- Що ти мелеш? - одно допитується друга.- Я й не розберу нiчого.
- Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хiба ти не бачила, що то Сонце
зробило Мiсяцевi?
- Ну, то що?
- Як що? Хiба так можна?
- А Мiсяцевi можна було зрадити матiр?
- Зрадити? Хiба вiн її спершу любив? Вiн її нiколи не любив. Вiн
Вечiрню любив, а йому наказано з Сонцем братися.
- Як там не наказано - не переступай наказу. На те й наказ, щоб його
слухати! Коли б було iнше, всi розлiзлися б, як рудi мишi!
А перша дiвчинка як скрикне:
- Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало.
Вiн її не любив, не любив! - Та як схопиться за голову, як заголосить!
За сльозами не побачила, як i Сонце виплило з-за хмари. А воно вже
стояло бiля них, гiрко-гiрко скривившись, ще гiрше вимовило:
- До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рiдної матерi i,
як чужу, судить! Будьте ж ви,- каже,- мої дiточки, проклятi од сього часу
й довiку! Хай не буде мiж вами нi миру, нi ладу нiколи. Ото вам внизу
земля чорнiє - йдiть на неї й володiйте нею. Ти,- каже на першу, котра на
неї так нарiкала,- за правду кричиш, i зовися ти Правдою; а ти,-
повернулася до другої,- за те, що посмiла з сестрою про мене базiкати,
зовися Кривдою!
I, се кажучи, як стрепене хмару, так тi дiвчаточка, неначе грушi, й
впали на землю.
VI
От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володiти
нею. Та нема мiж ними нiякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденнi шкоди
та перешкоди. Не рiднi сестри то, а вороги лютi! А найбiльш всього та
Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає
зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз i каже Правда до Кривди:
- Сестро,каже,- чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж
тобi нiколи нiчого, а ти до мене так i сучишся, так i в'язнеш!
А Кривда їй одказує:
- А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
- Нехай i через мене,- каже Правда,- нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам
отак цiлий вiк сперечатись та ворогувати?
- I цiлий вiк отак буду. Я нiколи тобi цього не забуду!
Правда тiлько важко зiтхнула.
- Знаєш що, сестро? - каже далi.
- А що?
- Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна однiй, давай ми подiлимося
всiм, що є на землi. Тодi, як ми нарiзно будемо жити, то мiж нами й лад
буде.
- Давай! - каже Кривда.- Як же ми будемо дiлитись?
- А так: вибирай собi, що найлюбiше, та й володiй ним.
- Добре! - одказує Кривда.- От менi люба вода. Я водою володiтиму.
- Володiй, сестро, ти водою, а я землею.
- Ну добре. А тим, що над землею? - питає Кривда.
- Над землею? - спитала Правда й задумалася.- Що ж над землею? Хмари,
вiтер, повiтря...- почала вищитувати.
- Чого ти хмари туди приплела? - каже Кривда.-I тумани, i хмари з води;
вода моя-тумани й хмари мої. Зараз менi викинь їх з подiлу!
- Нехай,каже Правда,- будь по-твоєму. Хай хмари твої.
- I вiтри я собi беру,- каже Кривда.
- Добре, а я повiтря.
- Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж менi з вiтрами дiватись? На
прив'язi, скажеш, держати?
- Чого на прив'язi? В тебе ж води бiльше, нiж в мене землi,- пускай їх
на воду гуляти.
- Спасибi тобi за раду! - закопиливши губу, мовила Кривда.- Все на водi
та на водi. Воно ж, може, i обридне на водi, може, де забажається i
одпочити. До того ж, замочишся i заросишся - треба десь i висушитись. Не
хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої,
вiтри мої. I маю я право їх повсякчас на повiтря випускати гуляти.
- То так ми, сестро, нiколи не дiйдемо до згоди! - каже Правда.
- Ну, хай буде так, як i було!
Подумала Правда, погадала... Вже ж вона буде одному повiтрю шкодити, а
все ж землi легше.
- Хай,каже,- уже буде по-твоєму.
Подiлилися.
VII
От i стали вони володiти: Правда - землею. Кривда - водою. Правда -
повiтрям, а Кривда - туманами сивими, хмарами чорними, вiтрами буйними.
Сумно Правдi однiй серед землi пустельної, яри та гори, та камiнь нiмий
- бiльше нiчого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги,
а повiтря пiдхопить її гук i розстилає голосною луною помiж скелями.
Бавиться Правда луною, мов мала дитина iграшкою, а все їй сумно та
нудно. Здiйметься вона вгору, прозорим повiтрям полине, думка то - з
високостi обдивитися своє володарство... Тут де не вiзьметься Кривда...
Сiрi тумани пускає на яри глибокi, чорними хмарами огортає гори високi,
буйнi вiтри випускає на повiтря тихе й почне його метати та шарпати,
струшує Правду на землю, опускає її додолу.
Побачила Правда, якої шкоди собi наробила, давши Кривдi повiтрям
володiти, побачила, та пiзно. Почати знову паювання - Кривда тодi докорами
й просвiтку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама дiлила, а
тепер уже й назад.
Мовчить Правда, по землi сновигає, не хоче й на повiтря здiйматись. А
Кривда радiє, гуляє... Оце розпустить вiтри по морю, горами хвилю здiймає;
сама поверх хвилi гойдається... Або злетить на хмару чорну, мчиться по
повiтрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрiнуться тi хмари -
одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче... Силяться,
напинаються, поки яка не видержить, лусне,- а там i пiшла ломитись... Гук
та гуркiт на весь свiт гукає; огненнi блискавицi крешуть... Правда тiлько
на землi важко та тяжко дише.
От раз з туги та з суму почала вона собi будiвлю будувати. Вибрала мiж
горами долину таку - з трьох бокiв гори зубцями аж пiд небо здiймаються,
четвертим боком та долина в синє море упирається... Море коло неї стиха
грає. Вибрала ото мiсцину тиху та затишну й розпочала на нiй будiвлю. З
гiр камiння ламає - отакими бабами вороча! одну на одну складає та
виводить стiни!.. Вивела. Оселю розпочала. Вже й оселю змикає, круглу та
дивну - от як на церквi. На тому мiсцi, де баня, посадила завбiльшки з
шапку самоцвiтний камiнь... Горить той камiнь, сяє: i всерединi свiтить, i
зокола.
Радiє Правда, що таку собi домiвку збудувала... "Тепер,- дума,- Кривдо,
не страшнi менi твої каверзи - дощi холоднi й вiтри буйнi. Лий i дми,
скiлько хоч, а я в своєму захистi сидiтиму, тебе не боятимуся. Нi одна
краплина на мене не крапне, не змочить, нi тихе зiтхання твоїх вiтрiв не
дiйде до мене, не прохолодить". I весело Правда спiває пiсню в своєму
будинку. Пiсня та стелеться по стiнах, дереться вгору до оселi й,
округлившись, знову по стiнах на долiвку осiдає, неначе дивна та чудова
скрипонька грає. А Кривда й почула. Пiдпливла до берега.
- Здорова, сестро! - гукає.
- Здорова.
- Поздоровляю тебе з новою оселею. Бач, яка добра: сама новосiлля
справляєш, а мене й не кличеш!
- Iди, я тобi не забороняю,- каже Правда, виходячи на порiг.
- Отак! Iди, коли сама набилася... Спасибi тобi за ласку! - регоче.-
Тiсно менi в твоїй оселi й душно. Я ось краще на морi погуляю.
Та, це кажучи, як скрикне:
- Вiтри-Нечоси! за мною...- Та як пурне-нирне, до самого дна сiдає, з
самого дна воду вивертає, хвилi горами здiймає, а вiтри як пiдхоплять тi
хвилi, як помчать на берег, котять долиною аж до самого будинку, як
стугонуть у стiни - так тi стiни ходором i заходили.
Правда тiлько кигикнула, наче та чайка, й полетiла геть собi, щоб не
сперечатись з сестрою. Вона думала - коли не буде перед очима в Кривди,
то, може, та й вгамується, не стане руйнувати її домiвки.
А Кривда як угледiла, як зарегоче! В долошки плеще та одно вергає
хвилi-гори на долину. Пiдмила одну стiну - так та стiна й гепнулася, на
самi невеличкi шматочки побилася, аж пил угору знявся... А там i друга...
третя... Через годину й не знати стало, що там була будiвля, тiлько
здоровенна кучугура пiску та щебеню валяється. Кривда й тим не
вдовольнилася - наслала вiтри на ту кучугуру, почали той пiсок та ще-бень
пересiвати, до пiвночi всю долину вкрили пилом та кiптягою.
Як прилетiла на ранок Правда довiдатися, що їй нашкодила Кривда, то
замiсть будiвлi побачила тiльки один сiрий порох по долинi. Гiрко стало
Правдi, важко; Сум у серце впився; Журба душу опанувала; зронила вона не
одну, не двi сльози - всю долину, мов дрiбним дощем, своїми сльозами
змочила... Голосить Правда та плаче, а того й не бачить, що де сльоза
впаде, там трава росте, де крапелька осiдає, там квiточка розцвiтає.
VIII
З того часу почала по землi трава рости; всi долини вкрила. Пишнi та
зеленi лежать вони помiж скелями, своїми квiточками пишаються - i бiлими й
рожевими, i жовтими й блакитними, синiми, аж темними, червоними,
огненногарячими... Наче хто килим шовковий розiслав по землi.
Угледiло Ясне Сонечко, i йому так те подобалося, що воно часто
спускалося на тi долини спочити, покачатися, розправити на шовковiй
травицi свої кiсточки натомленi, надихатися пахощами запашних квiточок.
Угледiла те Кривда, i зло її схопило за серце. Вона мала шкоди тiй
Правдi наробити, а вийшло з того он що. Взяла вона звела докупи всi тумани
сивi, хмари чорнi, непрогляднi, пустила дощем на гори. Ллє дощова вода,
мов з вiдра, котить з гiр течiями бистрими, реве долинами, рiчками
глибокими, мне та нехтує травицю зелену, заносить її мулом чорним,
невеличкими та гострими камiнцями, мов серпами, пiд корiнь рубає, несе в
море глибоке i серед моря синього потопляє.
Та нiчого не вдiє Кривда злая. Вигляне Ясне Сонечко, розiрве, розшарпає
хмари чорнi, розпарює землю сирую, земля випиває рiчки бистрi, i з-пiд
теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травиця зелена, розцвiтають на нiй
квiточки пишнi.
Розсердилася, розгнiвалася Кривда злая. Рве на собi коси шовковi, кусає
руки бiлi, аж до кровi кусає, та все пригадує, що б тiй Правдi заподiяти,
щоб виполонити їй травицю зелену.
I от пригадала... Як запливло Сонечко в iншi краї свiт оглядати,
зiбрала докупи вiтри гострi, холоднi, студить ними повiтря вiльне, гнiтить
його хмарами зеленими... Дубiє повiтря, застигає; з ранньої роси iнiй кує,
дощовi води в снiг обертає, снiгом бiлим, наче пухом, усю землю устилає,
морозом лютим огортає... Пожовтiли вiд того зеленi листочки, опали,
почорнiли пишнi квiточки, мов на огнi погорiли... Там, по тих долинах
зелених, де колись Ясне Сонечко грало, тепер дiдусь Морозенко гуляє, сивою
бородою слiд мете, льодом дише, снiгом подихає, снiговi баби з мiсця на
мiсце перевертає, а поверх них вiтер, мов серед кладовища дикий звiр,
завиває.
Вилетiла тодi Правда на скелю високу, зложила вiд жалю руки бiлi,
замолилася до Сонця Красного.
- Мати,каже,- рiдна наша мати! Вернись, подивися, яку Кривда вчинила
неправду. Подiлилися ми з нею землею пустельною: вона взяла воду, я -
землю; вона - вiтри буйнi, я - повiтря прозоре. Що б, здається, в миру
жити, кожна кожнiй шкоди не робити, свого добра глядiти-доглядати... Нiт
же! Злая Кривда все менi наперекiр iде: чи задумаю я що зробити - вона
осмiє, а чи зроблю що - попсує, просвiтку не дає. Збудувала я собi хаточку
тиху - вона розвалила, кам'янi стiни потрощила-поломила, по всiй землi
пилом пустила. Посiяла я на тому пиловi сльози гiркiї - вродилася травиця
зелена, квiточки пишнi її уквiтчали, неначе килимом, тихi долини заслали.
Ви, мамо, не раз по тих долинах самi гуляли, по травицi зеленiй
качались-спочивали... Тепер вона тiї квiточки морозом лютим попалила,
зеленi листочки травицi побила, снiгами глибокими всi долини покрила!
Гляне Сонце, спогляне - аж справдi: по долинах снiги лежать, а по горах
вiтри ходять, по землi Мороз гуляє, льодом землю кує, снiгом огортає... От
воно як припече!
- Душно, душно,- закричали вiтри холоднi та чимдуж давай навтьоки!
- Еге! - мовив Морозенко та й розсiвся. Схилився на скелю та й заснув.
А Сонце по ньому стрибає, з нього бiлу одежу здирає, водою по долинах
розпускає... Аж гляне Правда - по таких мiсцях уже й травиця з-пiд води
зеленiє-проростає.
IX
Як не шкодила Кривда Правдi, що не робила, а бачить -нiчого не вдiє.
Правда розвела по землi таку буйну рослину: всi долини покрила травою
зеленою, заквiтчала квiточками запашними, всi гори заслала лiсами темними,
борами непрохiдними; по деяких тiлько мiсцях покидала лисинки гострi, щоб
на них рано й пiзно вилiтати землю оглядати.
Заздрiсть люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає.
Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силомiць нiчого не
вдiє. От i почала вона до неї хитрощами пiдходити.
- Сестро! - каже,- як у тебе все гарно на землi - тихо та любо: є де
спочити, є на чому очi звеселити,- не то, що в мене. Одно - бовтається та
бiсова калюжа: i вдень не гуляє, i вночi не спочиває.
- То виходь,- каже Правда,- сестро, до мене. Я не бороню тобi гуляти,
тiлько не роби шкоди.
От Кривда i вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку,
водить її по всiх усюдах, показує мiсця краснi. У Кривди й очi
розбiгаються.
Обдивилася Кривда все i назад вертає.
- Гарно,каже Правдi,- гарно в тебе, як у раю тому! От тiлько чого тобi
не стає: нема в тебе нiчого живого. Я б на твоєму мiсцi польотушок рiзних
розвела, побiгунцiв всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою
працю!
- Я б,- каже Правда,- й зробила те. Як же його зробити?
- Еге! А хочеш - навчу?
- Навчи, сестрице! Навчи, голубко! - аж пада коло неї Правда.
А Кривда й каже:
- Знаєш,каже,- сестро, що колись нам розказував Сум про дядька
Огневика?
- Пам'ятаю.
- За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе вiн,
сердешний, в тяжкiй неволi конає. Сам огняний - огнем i живе: огонь їсть,
огонь п'є, огнем i дише... Колись я гуляла по глибинах безоднiх,
опускалася аж на саме дно. I чую - пiд дном тим щось гуркоче-стукоче, аж
дно вгинається - двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А
там шкварчить, шипить та гамселить! Я вiзьми постукай та й гукни: -
Легшенько,- кажу,- легшенько! Чи бач,- кажу,- як розходилися,покою нiкому
немає! - "А ти хто такий?" - звiдтiля глухо доходить до мене.- Хто б я,-
кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер пiдняли? Глядiть,- кажу,- як
доберусь до вас - знатимете, хто я! - "Ану,- каже,- доберись, доберись. Як
то ти доберешся?.." Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,-
бо я Чорториєвi як накажу,- зразу вiн до вас докрутиться. А як добереться,
то глядiть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Накажи,- регоче,- накажи.
Ми ще йому звiдсiля й помочi дамо..." Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я
Чортория: "Крути дно!" А вiн зразу беркиць догори ногами! Угородив свої
роги в землю та як поверне, так i забулькотiло навкруги. "А що,- питає
звiдти,- вже почали?" - Почали,- одказую,- починайте й ви! - Коли це - як
загуде, як бухне! - кругом усе так i затремтiло... Раз! Удруге! Утретє!
Дно так ходором i ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно
крутить, одно крутить, аж вода пiниться-булькоче. А це - як скрикне
Чорторий, як ухопить мене щось, як пiднiме вгору, так я i опинилась поверх
води. Дивлюся: мiй Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А
так гiн з троє вiд мене, серед пiнявого моря, десь узялася гора
висока-страшенна; на самому шпилi дiрка, i звiдти щось дише. Дише-дише, аж
вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає пiском, камiнням, слинить
шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це - вилазить з дiрки
страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче...
"А що,- каже,- злякалась? та й мене налякала, нехай тобi всячина...
Ачхи-и!" - i як чихоне, так димом та попелом i покрилася. "Оце,- каже,-
видно, трохи води в нiс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою
знався, давно i свiта бачив. Iч, який став! Ану, вище пiдсунуся та
погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так i паше, а вiн лiзе: "Оце,-
каже,- яка мала дiрка. Ану - роздайся!" Та стук у боки гори лiктями!.. Так
гора ходором i заходила: лущить, роздається, а вiн лiзе-лiзе... Вилiз,
сiв, ноги звiшав, з нiг гаряча смола ллється. "Отак,- каже,саме добре.
Що-то давно свiта не бачив,- як радiсно серце забилося! А тут тепер
перемiн-перемiн... Що то таке?" - показує на Землю.- Земля,- кажу. "Чого ж
вона,- питає,- така зелена та пишна?" - Так i так,- розказую йому все,- як
жили колись, як тепер живемо.- "То ти, значить, менi й родичка,- далi
каже.- Я,каже,- Огневик, рiдний брат твоєї матерi; ти, значить, менi
племiнницею доводишся".- Може,- одказую,- й так,- "Еге,- каже,- так,
так... Спасибi тобi, що ти хоч нехотя допомогла менi, старому, свiта
побачити; я вже думав - сконаю в тiй глухiй неволi. Я тобi,- каже,- поки й
мого вiку, дякувати за це буду. Я б тобi й тепер оддячив, та не знаю
чим".- Он,- кажу йому,- сестра моя на землi яких собi iграшок наробила, а
менi,- кажу,- нi з чого.- "Нi з чого? - питає.- А вiзьми лиш грудку глею".
Я взяла.- "Лiпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та
й кажу: - Вже! - Думаю: "Що то воно буде?" - "Уже? - пита.- А ке сюди!..
Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як
затрiпається та плюсь iз рук у воду... Дивлюся - невеличка рибонька у водi
грає, срiбна луска, золотi пiрця... Так i бiга бiля мене, так i ходить; я
за нею, а вона вiд мене; я вiд неї, вона за мною... Плещемося у водi,
граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобi й iграшка. Схочеш,- каже,-
ще чого, скажи менi: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не
бувши на свiжому повiтрi, чогось менi моторошно стало". Та й посунувся
вниз i дiрку шевською смолою зверху залiпив, щоб то до нього те свiже
повiтря не доходило...
- То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи менi, яка вона?
- Добре,каже,- сестро, ходiмо до берега.
Пiшли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще
в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срiбная лусочко,
Золотiї перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очицi червоненькi; срiбна
луска на нiй так i грає, золотими пiрцями водицю перебиває.
Угледiла Правда та й не стямилася... Все їй своє - зеленi долини, пишнi
квiти, лiси буйнi - все те зразу померкло, спротивiло; все це рибонька
собою заслонила, вiд любого й дорогого очi одвернула. Скрикнула тодi
Правда, до Кривди повертаючись:
- Сестро! - каже,- що хоч бери, тiльки намнож менi життя на землi!
А Кривда їй i одказує:
- Нiчого менi, сестро, не треба. Дозволь тiлько менi купно з тобою тим,
що намножимо, володiти, над усiм живим i свою волю мати.
- Добре,каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землi всяку всячину лiпити. Правда
лiпить метеликiв цвiтних, бджiлок та комашок всяких, а Кривда -
пташок-польотушок, звiрiв-гризунiв, зайчикiв-лапанчикiв, бобрiв-стрибунiв,
кротiв-вертунiв. Налiпили їх цiлий ворох. Правда, не довго думавши,
понесла їх до дядька Огневика, i той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всiй землi... Правдинi ж сотворiння
нiкому нiчого: метелики тiлько лiтають по квiточках та набираються краси з
них, рiзнi комашки лазять по травицi та п'ють свiжу росу, а Кривдине
сотворiння накинулося на луги зеленi, квiти пишнi, лiси буйнi: лист
гризуть, корiнь сiчуть, стовбур точать... Наробили такого дешпоту на
землi, що страх! Усе знiвечили, усе попсували. Дiйшлося до того, що й їсти
вже стало нiчого. Нараяла Кривда одно одного їсти. I от кинулися пташки
ловити метеликiв та дзьобати козявок всяких, а звiрi пташок. Розпочалася
мiж усiм живим вiйна страшенна; одно одного пiдсiдає, стереже, де б його
краще згарбати. Наплодилися всякi бойовики: котики-братики,
лисицi-сестрицi, вовки-сiроманцi, ведмедi-небредi... Почалося таке, що вже
й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий - хто кого здолав,
а той винуватий - що подався.
Тодi Правда побачила, як її Кривда обiйшла, та так гiрко засмутилася, а
Кривда рада-рада!
Х
Отодi саме знайшовся й Чоловiк. Правда, як угледiла, так i кинулася до
його.
- Тепер,каже,- лукава сестро, все тобi вiддаю, припоручаю все. Одного
тiльки його не вiддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце
чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу
правду святую i настановлю царем на землi. Хай усiм заправляє, над усiм
володiє.
От i почав Чоловiк порядкувати на землi. Зараз зробив такий наказ: щоб
нiхто нiкого не зобиджав, щоб всi в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловiковi, що нiхто його наказу не хоче
слухати.
- Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловiк.
- Так i так,- кажуть йому.- Ведмiдь коня розiрвав, вовк вiвцю задрав,
собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали...- Всяке
чим-небудь переступило його наказ.
- Ведiть менi злочинцiв на суд! - скрикнув Чоловiк.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь
провинилось, закон переступило.
- Як ви смiли, сякi-такi, не послухатися мого наказу? - пита грiзно
Чоловiк.
- Царю наш, розпоряднику наш! - повинилися перед ним злочинцi,-
винуватi ми, нiде правди дiти. Тiльки ж i ти нас розсуди по правдi, по
закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усi з голоду помремо, а як нам з
голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От i почав Чоловiк думати та гадати, як тих вину-ватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
- Суди! Карай! Як вони смiли таке вчинити, других зобиджати, другим
життя коротити? Хiба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашiптує:
- Ану,суди! ану! - карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усiх
повинно судить - всi винуватi... Всiх виполони до ноги, до колiна!.. Яке ж
ти маєш право їх виполонювати? Хiба ти їм життя давав?.. А жити їм як?
Годуватися чим? Хiба вони виннi, що такими вродилися?.. Ну - перероди їх,
перероби!
Подумав-погадав Чоловiк, розкинув думками i сяк i так: i покарати б,
щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуватi, що такими
вродилися?.. Махнув рукою та й звелiв всiх випустити, i не сказав нiкому
нiчого...
XI
На одно тiльки здався перший Чоловiк. Бiльше винуватив тих хижакiв, що
одно другого їли, нiж тих, що травою годувалися. Тi життя другим коротили,
а цi їли, що сира земля ростила. I взяв вiн всiх гризунiв та шипунiв пiд
свiй призор, до свого догляду, боронив од хижакiв. Намножив черед всяких,
сам став пастухом.
Зажив перший Чоловiк, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на
долину, з одного випасу на другий, скотину множить i сам множиться. Дiждав
вiн багато синiв i дочок, онукiв i правнукiв, дожив до старостi - старий
та древнiй!
I от, чим бiльше вiн жив та старiвся, тим бiльше почали клопотати його
думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого колiна впорядкувати,
щоб не було мiж ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Подiлити? -
думав вiн.- Розiйдуться вони по всiй землi широкiй, розтечуться по країнах
далеких, позабувають, якого роду й плоду, i, стрiнувшись, почнуть
ворогувати... Не дiлити, зоставити вкупi? На кого ж їх зоставити, на кого
припоручити? Припоручити на якого сина - другi будуть ремствувати, а на
всiх разом - не помиряться".
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить:
подiли!.. Правда рає: не дiли... Не знає Чоловiк, що йому робити, так i
вмер, не зробивши нiчого.
Як умер та поховали його, то зараз усi сини й зiйшлися на раду:
- Що робити, як їм бути?
От самий старший i каже їм:
- Брати мої милi! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку
нiякого... Як тепер будемо жити?
- Як жити? - питають другi.- Ну, кажи!
- По-моєму,каже старший,- як жили, так i жити вкупi.
Мовчать меншi, тiльки голови посхиляли.
- Укупi? - замовив пiдстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок
давати?
- Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат.
- То себто ти?- спитався пiдстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами
будеш верховодити? - скрикнув вiн.
- А ось яка я цяця: ранiше родився вiд тебе.
- То що, що ти ранiше родився? А в нас хiба не один батько був? Не одна
мати родила?.. Чого ж ми будемо тобi коритися?
Другi собi гудуть:
- Справдi, справдi! Одного батька однаковi дiти. Чого ж одному все, а
другому нiчого?
Почали змагатись.
- Ну, як хочете, так i робiть,- каже старший брат.
- А як,кажуть,- робить? Ось як зробить: дiлиться - всiх порiвну дiлить,
щоб нiкому не було завидно.
Почали дiлитись. Лiчать, дiлять, дивись,- одно зостається лишнє або
кому одного не дiстає. Як ти подiлиш, як помириш? Усяк кричить: "Моє!" -
або: "Менi не стало!"
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далi дiйшло дiло
й до бiйки. Устав рiд на рiд, колiно на колiно, розпочали сiчу душогубну,
згубу самосiчну; вибили народу чимало, вигубили цiлi роди, виполонили цiлi
колiна. Зосталося небагато нащадкiв, що розтаскали начисто добро
батькiвське й порозтiкались мерщiй одно вiд одного в рiзнi краї, несучи в
своєму серцi ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, вiд кого
одрiзнялися...
Так та Кривда знайшла ярмiс приступити й до чоловiка i через його вже
опанувала всiм свiтом.
XII
З того часу пройшло багато лiт, минуло чимало вiкiв; розкорiнилися
люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств i царiв,
панств i панiв, та Правди не залучили до себе. Чим далi, то все та Кривда
розкорiняється та шириться, старшинує та панує на землi, а Правда голодна
та холодна сновигає по свiту, горем сита, сльозами полита... Нiхто її
знати не хоче. Часом тiлько старi слiпцi, божi люди, згадують її в своїх
важких пiснях:
Та вже ж тiї Правди, Правди не зiськати,
Бо стала та Кривда тепер панувати...
- Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одолiє Кривду й почне на
землi панувати? - спитався бабусi бiлолиций Iвась.
Усi дiти уп'яли очi в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся
нiчого не одказала, тiльки низько-низько склонила голову, i та стара
голова її на тонких в'язах чогось дуже хиталася.
[1889]
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT