Михайло Стельмах. Правда и кривда ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЗАСПIВ Бiй гримiв спереду, з бокiв i позаду. В ньому, як могли, металися люди, технiка й покривало ночi; воно розпаханим скривавленим шматтям вiдривалося од крайнеба, звивалось увись i знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на здиблену землю. Прорвалися нашi, прорвалися й нiмцi! Вогонь був таким, що в повiтрi снаряди стрiчалися з снарядами, мiни з мiнами, гранати з гранатами. I тiльки "катюшi", мов жар-птицi вiдплати, мов шматки невiдкритих комет, мов провiсники грiзного суду над фашизмом, непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання. Божеволiло залiзо, божеволiли конi i шаленiли люди. Вiдблиски вибухiв спалахували в їхнiх очах, у вiдблисках вибухiв темно маснiли калюжi кровi. Танки iз землею зривали її, налiтали на танки, в знавiснiлому склiщеннi виважували один одного вгору, вмелювались один в одного бiснуванням гусениць i вогню. Якщо на свiтi був бог вiйни, то вiн зараз ступав по цьому полi бою технiчними ногами i вiддирай небо вiд знiвеченої землi. На пагорбi пiд цiпами бою в жасi здригалося село. Фантастичнi сузiр'я мiн вихоплювали i вихоплювали його з темряви, i здавалось, що хати хотiли кудись летiти, далеко-далеко вiд усiх страхiть вiйни... I вони летiли - з гнiздами лелек, з дитячими колисками, з недопитим життям. На цвинтарi од вибухiв раз по раз здригалася ветха, казенного стилю церковиця. В нiй бiля царських врат простягав у благаннi до Всевишнього старечi руки застрiлений, смертю забутий панотець. Йому по старостi лiт вдавалося, що з-пiд землi втiкають бiблейськi кити i що вже надходить страшний суд. В церквi самi гасли свiчi i падали столiтнi боги. Ось заскрипiли повiспленi шашелями дверi, i панотiць у жасi поточився назад. Але з папертi входило не видiння страшного суду, а звичайнi, змученi дiвчатка у вiйськовiй формi. Зiгнутi, закiптюженi, обсипанi землею, вони заносили в церкву тяжко поранених бiйцiв i клали їх поруч з богами. Ще не вийшовши з пекла боїв, стогнучи; командували i передавали команди непритомнi, з широко вiдкритими очима воїни, i мовчали боги. Але панотець помiтив, що i в них поширшали очi. В церкву, як з кiнокадру, влетiв молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипiннi ворушилась накидка неба. Вiн зупинився бiля правого притвору i невiдомо-в кого запитав: - Тут Марко Безсмертний? - Тут усi безсмертнiї - строго вiдповiв йому немолодий воїн, в якого груди i всi ордени були залитi кров'ю. - Так, вояче, - виструнчився полковник. - Тут усi безсмертнi. - Тiльки я один, грiшний, потихесеньку затесався сюди, - не журячись такою халепою, привiтно посмiхнувся боєць, рука якого була недбало вмотана у верхню солдатську сорочку. - Чого ж ти грiшний? - не зрозумiв полковник, обережно ступаючи помiж пораненими. - Бо штрафником чогось був, словом, прогрiшився. - Майже щаслива посмiшка грала на обличчi пораненого. - Тепер серед нас нема штрафникiв, - поправив його немолодий воїн. - Є одна сiм'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав? - А я сам, бо хiба настарчить медицина бинтiв на нашi руки та ноги? -Вiн пiдняв поранену руку догори, i на нiй почала розкручуватися, розпростуватися сорочка, неначе кров бiйця вдихнула в неї життя. До полковника пiдiйшла дiвчина-пiдлiток з оберемком розплетених кiс. В її сльозах тремтiли здрiбнiлi вiдблиски воскових свiчок. Дiвчина ще не звикла до вiйни i оплакувала всiх безнадiйних, яких виносила з бою. - У мене Марко Безсмертний, - покусуючи губиї скорбно сказала вона. - Де вiн, Оксано? - стрепенувся полковник. - Ондечки, поруч з Георгiєм Побiдоносцем лежить. - Стояла у красi своїх кiс i сльозин, мов пшеничний колосок вечiрнiй росi. Вони потихеньку пiшли в глибину церкви, зупинились iйеред двома воїнами: мальованим - небесним i пораненим - земним. Навколо небесного воїна бiлiли клубочки хмар, навколо земного - темнiли плями нровi. Полковник опустився на колiно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерiвною пiдкiвкою вусiв обличчя солдата, нахилив голову до його нерухомих груздей i пошепки запитав дiвчину: - Живе? - Дихає, - нерiвною болiсною оборочкою взялися перепаленi дiвочi уста. Полковник пiдвiвся з пiдлоги. - Зараз же кладiть його на пiдводу - i в шпиталь. - Чи доїдемо? - скривилась дiвчина, i з двома сльозинками обiрвались двi крихiтнi свiчечки. - Доїдете! Iнакше не повертайся! - погрозою блиснули очi полковника. - Єсть не повертатися, - не те сказала, що думала, але полковник i не помiтив цього. Через, якусь хвилину вiн i двi пари дiвочих рук бережно виносили Безсмертного у свiтання. Мiж цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполоханi конi, шкiра тремтiла i перекочувалась по них. Лiлове лоша боязко притулилося до заднiх нiг матерi i пiсля вибухiв попадало їй головою у вим'я, з якого сочилось молоко. Мати зараз трималася спокiйнiше, нiж рослий пiдручний кiнь. Легеньким iржанням вона, як могла, заспокоювала своє дитя i кусала коня, коли той, вивертаючи очi, звивався на диби. Усякi дива бувають iз пораненою людиною, навiть коли її життя вже тримається не знати на чому. У церквi бiля святих i богiв нiчого не чув Марко Безсмертний, а тiльки-но закрутились, заскрипiли колеса, вiн спочатку вiдчув темну розпарену спеку, i це його повернуло в дитинство, коли хворим лежав ,у парнотi розiмлiлого зерна, бо в тi часи у селi зерно було i хлiбом, i 'лiками... Еге ж, лежить вiн присмерком у хатi, а вулицею на возi повертається додому його дiд. Над ним гримить та й гримить громовище, а дiдовi хоч би що: сидить собi на сiнi i наспiвує свою улюблену пiсню: Он не знав козак, та й не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей зiбрав вiйсько славне запорозьке Та й пiшов вiн орду бити. "Чи не пiдтягнути я собi?" - думає Безсмертний i тихенько приєднує свiй голос до дiдової пiснi: Ой у недiлю рано-пораненьку Супрун iз ордою стявся... "I таки справдi вiн у недiлю з фашистською ордою стявся", - думає про себе Марко, перелiтаючи з дитинства в теперiшнi бої. Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестiла пiсня на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його життя. Дiвчина заплакала, її сльози теж падали на дорогу i розсiвалися з краплинами кровi бiйця. А Марко й ,далi спiвав, дарма що його пiсню то з того, то з iншого боку глушили якiсь несамовитi громи i дарма що її не чули нi бiйцi, нi дiд, нi конi, нi союзники. "Чим же вiн снiває?" - з жахом думала дiвчина, знаючи, як гарячий свинець покраяв i потрощив Безсмертного. Але ось пiсня затихла. Оксана зупинила конi, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало кровi, i воно зупинялось, стихало, мов пiсня. - Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! - закричала Оксана, перелякано торкаючись руками його плечей. - Не вмирайте, будьте настiльки милостивi... Я повинна здати вас живим... - А я не в... мираю... Я в... видужую. Тiльки зерно пiдiгрiй... Холоне, - не так почула, як вiдчула тиху вiдповiдь. Марко хотiв розплющити повiки, але тепер для нього це було непосильною роботою. Вiд усiх його намагань лише легенько здригнулись перехрещенi вiї. Це не здивувало його, а дивувало те, чого це дiд так довго їздить пiд вiкнами, а в двiр не в'їжджає, i чого так страшно гримить громовиця, а дощ навiть не шелесне... Польовий армiйський шпиталь знаходився пiд землею, а на землi, як обрубанi й необрубанi кряжi, лежали пораненi - для них не вистачало мiсця нi на операцiйних столах, нi в пiдземеллi палат. Посiрiлий, злий вiд безсоння i втоми, начальник шпиталю непривiтними очима зустрiв новоприбулих i хрипко запитав Оксану: - Що, й досi порядку не знаєш? Поранений не з нашої армiї. Везiть у свiй шпиталь. Дiвчина розгубилась, безнадiйно опустила руки, i сльози самi покотились на шинелю. - Чого ревеш, недотепо!? - розсердився начальник шпиталю. - В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побiгла. Добровiльно ж пiшла? - Добровiльно, - винувато схлипнула дiвчина, притихла i враз не вона, а слова її заридали: - Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тiло без душi? I полковник Горюнов наказав пiд розписку передати вам, - безпорадно i вперто, мов колосок у росi, хилилась i випростувалась дiвоча постать. - Полковник Горюнов? - шанобливо перепитав начальник. -Хто ж цей боєць? - кивнув на пiдводу. - Безсмертний. - Яке гарне прiзвище! - подобрiшали слова i обличчя начальника шпиталю. Довгим, як у пiанiста, пальцем вiн пiдкликав двох санiтарiв, показав їм на Безсмертного: - На стiл! Санiтари пiдiйшли до пiдводи, на мить насторожено обернулись, прислухаючись до заходу. Колеса вiйни вже гуркотiли недалеко вiд шпиталю. - Так, - глибокодумно сказав один. - Буває, - погодився другий i зiтхнув. - Не никайтесь! - пiдiгнав їх начальник шпиталю. Санiтари поклали на носилки Безсмертного й понесли в пiдземелля, що лаялось, стогнало, плакало, командувало й задихалось у випарах лiкiв, кровi, землi. - Трояндо, Трояндо, я Лiлея! - викликав когось iз далини поранений радист. - Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!.. - Пiшов ти к чортовiй матерi зi всiма своїми квiточками заразом. Ой, болить. - Що болить? - Нога болить. - А де ж вона? - Нема. В окопi залишилась, а тут болить... Хтось шарпонув Марка за ногу, потiм за другу й здивувався: - Ви погляньте на цього новака - у нього замiсть онуч роздертий есесiвський прапор. "Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", - хотiв сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст. Марка знову пiдхопили чиїсь руки, кудись понесли i поклали на щось холодне. Вiн вiдчув, як на нього наклала приторно-iдучу маску, i зрозумiв, що лежить на операцiйному столi. Та його охопила така слабiсть, що уперше за всiй вiйну подумав про смерть. I пiсля цього перед ним хитнулись, розходячись у рiзнi сторони, двi дороги. Одна, просвiтлена, бiгла в рiдне село, до неї притиралися головатi соняшники i його хата-бiлянка, а друга, сiра, iмлиста, опускалась у темiнь. "Оця перша - на життя, а друга - на смерть", - зрозумiв Марко, стараючись якось не помiчати тiєї другої дороги. Але видiння перемежовувались - їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойкк, а потiм хтось крякнув: - Хiрурга, хiрурга виносьте? Густi гарячi хвилi, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тiло. З цим нестерпним вiдчуттям вiн кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Вiн почув, як хтось, скрадаючись, пiдiйшов i став бiля його нiг. Марко розплющив очi, холонучи: на тлi теменi, мов на велетенському рентгенознiмку, побачив смерть. Вона була точнiсiнько така, якою знав її з прадавнiх казок, з малюнкiв чи сновидiнь. Смерть вiддiлилась вiд свого рентгенiвського знiмка, поглянула на Марка i втомлено, без погрози сказала: - Тепер уже, Марку Проклятий, настав твiй смертний час. - Брешеш, костомахо! - Не злякався - обурився Марко. Надлюдським зусиллям вiн пiдвiвся з столу, болючими ногами-ступив на землю i стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху. Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала: - Чого ж я брешу? - Бо я не проклятий... То давно, ще до революцiї, так дражнили мiй бiдний знедолений рiд i мене. Тодi ми були проклятi... I час мiй не вийшов, бо я ще не наорався, не насiявся, не налюбувався землею, не нажився. - Це все правда, - погодилася смерть. - Але ти не маєш чим жити. - I знову ти брешеш - у мене все є, щоб жити. - Усе? А де ти вiзьмеш кровi для свого серця? - Її дадуть менi брати. - У тебе вже їх нема. Хiба забувся, що я всiх трьох забрала на цвинтар? - Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячi братiв - по вiрi, по совiстi, по любовi. Я а ними, вони - зi мною, i в нас одна кров, одне життя... Iди геть од нас! - Марко, пронизуючи очима очницi смертi, пiдняв на неї кулаки. I смерть знiтилась, вiдступила назад, увiйшла в свiй знiмок i зникла. Перед Марковими точима знову з'явилося двi дороги. На тiй, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, i на його сяйво повертали i повертали золотi голови, обсипанi росою i бджолами, соняшники. А на другiй дорозi гойднувся мертвий туман. Марко, млiючи, заточуючись, падаючи i знову пiдводячись, як мiг, пiшов до соняшникiв. Вони побачили його, загойдалися, вiтаючись з ним. Вiн таки дiйшов до золотого поля i вже мав упасти, але соняшники шершавими хлiборобськими руками пiдтримали його, як вiн колись у аегоду пiдтримував їхнiй рiд. I тепер помiж ними вiн теж був схожий на знiвеченого, з виваженим корiнням соняшника, якому за всiма правилами i законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя. I У нас тiльки в березнi пiсля хуртовини бувають отi несподiвано дивовижнi днi, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним пристрасно-чародiйним завершенням так поєднає землю i небо, як навiть бог не мiг поєднати душу й тiло. Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самi вiнця лебединими хмарами, крiзь якi пробивається голубiнь, поглянеш на землю милу, свiжо-свiжо завiяну м'яким, iз сонячною росою снiгом, що подзвонює першими блакитними струмками, - i не знаєш, де починається i де закiнчується бiлий нерозвiйний всесвiт i де ти знаходишся в ньому. Отак тепер не знав i Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й млосного напiвзабуття. Хмiльний, з прохолодою барвiнковий цвiт, цвiт провесня i весни, з розмаху крилом ударив йому пiд повiки i викресав кiлька сльозин, що, мов почепленi, загойдались на темнiй основi опущених вiй. Марко з несподiванки на мить прикрив очi рубцями скрiпленої i склепаної, але вже вибiленої в шпиталi руки, вiдiгнав нею рештки напiвзабуття, пiдвiвся на санях i радiсно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмiшку в пучки зморщок пiд очима i в задиркувату од природної нерiвностi пiдкiвку вусiв. А хiба ж не було чого радiти чоловiковi? Перед собою вiн бачив не пожмакованi кров'ю бинти й не мертво-стерильнi стiни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанiчне безмiр'я снiгiв i хмар, з яких у передчуттi весни висiкалась, вихлюпувалась, виривалася, нуртувала i лебедiла в стрiмких пошуках нових форм пiдмальована просинь. Тепер нiчого дрiбного не було i не хотiло бути в природi - усе розросталось само по собi, окремi хмари перегиналися, запливали за край землi, мов невiдкритi материки, i навiть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цiлi займанщини, з небесних ковшiв проливало на них кипiнь збунтованого срiбла i все це озерами переганяло пiд усi сторони свiту. Марко спочатку й не повiрив, що вiн живим i напiвздоровим в'їжджає у глибину творiння такої краси. То коли вiн умирав, до нього завжди приходили не бруд i кров вiйни, а напливала в буйнiй празниковiй обновi земля. I Марко крiзь усi свої болi запопадливо, безпорадно i жадiбно придивлявся до неї, придивлявся навiть мiцно заплющеними очима, бо, i вмираючи, вiн лишався хлiборобом. I земля тодi теж дивилась на нього, мов жива, i вгадувала його бажання. Вiн хотiв бачити вишневий цвiт, i перед ним, прямо на знайомих i незнайомих вулицях, на весняних плесах i заводях, навiть на безплiднiй, проржавленiй передовiй зацвiтали, по-братерськи притуляючись плечем до плеча, червонокорi, в ластовиннi вишники.'Вiн згадував лiси - i вони, вивiльняючи ноги вiд покорченого, колючого дроту, а корiння вiд смертоносної мiнної начинки, пiдходили до нього з своїми мудрими цiлющими травами, з добрим птаством, що спiвом прокльовує нiч, з отими полохливими i милими зайчатами, про яких вiн ще в першiй Групi спiвав: А нiкуди аайчику вискочити, А нiкуди зайчику виплигнути... "А нiкуди вискочити?!" - и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища смертi, як заєць лисицi... Але силою волi одганяв такi думки, як гайворонiв, i кликав до себе чи то ранкове, у весiльному вiночку сонце, чи напiвзабуте дитинство, чи матiр. I вони з усiх усюд поспiшали до нього, наче вiн був чародiєм. А найчастiше хотiлося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осiння вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити пiсля законного шлюбу. I Олена, притискаючи до грудей їхню єдину доньку, поспiшала назустрiч йому; навпростець переходила танковi рови, згадюченi мотки Бруно, переходила лiнiї окупацiї, лiнiї фронту i лiнiї смертi, щоб побачити мужа, хоча вiн i знав, що Оленки вже нема. Отак земля жалiла його, коли вiн, ще не нажившися, мав попроїдатися з нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижi химери i страхiття, нацiленi, надзьобленi на людське серце, а тиху матiр з немовлям, i росяну, в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, i селянську хату з соняшниками i рожею перед нею, рiзноцвiти i пiзньоцвiти бiля неї, i кумедно бундючного лелеку з лелечатами на нiй, який туманного мiсячного вечора здається вже не птицею, а самим сном... Вiд такої дивовижної згадки про лелеку Марко добряче веселiє, знову кидає посмiшку в пiдморожену роками пiдкiвку вусiв i знов од краю й до краю вбирає їв душу увесь святково-бiлий свiт. "Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'їдала короста вiйни", - зачудувався чоловiк, жадiбно придивляючись до мiнливої величної єдностi землi й неба, мiж якими десь, як загублений дзвоник, безперестану подзвонює i пiддзвонює 'вiвсянка. "Iч, яке дрiбненьке серце, а весну чує. Оце десь незабаром i журавлi принесуть на крилах тепло, i тодi люди вийдуть сiяти овес та ячмiнь. Ще й як сiятимуть!" - аж рукою махнув, нiби в нiй вигрiвалась ярина. В думках Марко вже виводив сюди сiячiв, бачив, як по рiллi, неначе гуси, з боку на бiк .перевалювались дряпаки, а зерно нiжно жебонiло землi: "Жив-жив". Марко справдi почув оте "жив-жив", нiби уже навколо нього бризкало насiння. Але то обiзвалось не зерно, а ще невидимий струмок; вiн у придорожньому виярку виморщував над собою снiгову борозенку i шукав собi свого протiку на скрижанiлiй землi. "Життє", - за звичкою, в думках промовив Марко, i зараз вiн зовсiм забув про свої костури, що таким непотребом лежали бiля нього, забув i про вiсну, що вже шаленiла за нiмецьким пограниччям. Але небавом єднiсть свiту i думок порушили два пiдбитi "фердинанди". Вони, як доiсторичнi потвори, важко виповзли на згiрок, пiдминаючи його. Навiть мертвi, з видертими нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем i небу, i землi. Оце в них тiльки й було вiд королiвського злого родоводу. - Заєць, заєць! Ось дивiться! - несподiвано скрикнув бiлочубий, статечний на свої дванадцять рокiв Хведько, проворно зiскочив з благеньких саней, войовничо махнув трофейним батогом i зупинився посеред поля. Справдi, вiд "фердинандiв" вигулькнув вихудлий за зиму заєць i щодуху покотився до лiсу, що стояв у такому синьому трепетi, наче щойно винирнув з фiалкової води. ї що тiльки оце наймирнiше у свiтi звiрятко, звiрятко дитячих пiсень i снiв, робило бiля скособочених, неоковирних вилупкiв смертi? Чи воно випадково прибилося до залiзних гробниць, чи на пагорку бiля них легше було добратися до солодкої озимини? - Де тiльки примостився довговухий! - i досi дивується малий машталiр. - Хведю, а вашi зайцi часом не пiдгризають "фердинандiв"?-засмiявся Марко. Але хлопчак, який звик на повному серйозi вiдповiдати на запитання старших, стулив докупи широкуватi, в сосонку брови i розсудливо вiдказав: - А поки що не пiдгризали. Зайцевi залiзо - без надобностi.- Вiн скочив на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до дiброви, зручнiше накрив Марковi ноги бараницею, басовито вйокнув, i худi волохатi коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вiльгостi шляшком, здавалось, вони загубились у безмежжi, в цьому бiлому зачарованому колi помiж вiйною i миром. На крутiй вибоїнi копаницi гуцикнули, крекнули, i крекнув Марко, прикладаючи долоню до правої ноги. - Отак навiть беркицьнутись можна! - ледве втримався на санках Хведько i з спiвчуттям обернувся до Безсмертного.- Заболiло? - В сiрих, з ясною прозеленню очах майнули недитяча зажура i острах. - Занило. - От лихо,- забiдкався хлопчак.- Може, чимсь пособити?.. Знову нога? - Та не тiльки вона. Я тепер, Хведю, вздовж i впоперек зшитий, неначе перкалева лялька, боюсь, щоби по всiх швах не розпоровся,- з насмiшкою оглянув себе i замугикав пiсеньку, де багато було "ой": це теж зменшувало рiзнi болi. Хлопчак, похнюпившись, зупинив бiля дикої грушi коней, а Марко тим часом промацав пiд штаниною сувої бинтiв, що туго скрiплювали його тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому то випирали, то западалися незагоєнi мiсця,- це вже залежало вiд того, чи на холодi, чи в теплi був чоловiк. Сукровиця просочилася лише в одному мiсцi, .яке Марко жартома називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справдi схоже було на сливу. А то ще були на тiлi Марка отакi "черешнi" й "порiчки". I через те, що про них думалося i говорилося теж з насмiшкою, вони й болiли менше. - То як нога, Марку Трохимовичу? - жалiснiє худеньке, з западинами навколо рота обличчя малолiтка. - Все танцювати проситься, а медицина поки що забороняє, - не сердяться i не болiснiють карi очi, з тими золотими обiдочками, в глибинах яких таяться тiнi. - їсти хочеш, Хведю? - Та... я, казав же ж, той, на станцiї їв, - зам'явся малий машталiр i напiвобернувся до коней. - Брешеш, Хведю. - От i нi. - Дивочний ти хлопець: такечки, не спiкши рака, й думаєш обманути мене? Хлопчак порожевiв, нiяково цьвохнув батогом по таранкуватому навколо грушi снiгу, на якому вугiльними лусочками пострибували льодiвнички, i тихо запитав: - А хiба видко, що неправду говорив? - Поки що видно, а як i далi будеш отаким неподобством займатися, - брехня увiйде в кров, i вона вже не буде червонiти. То мотай собi на вус, що старшi кажуть. Чуєш? - Абись то всi старшi так говорили, - вихопилось у дитини, i вона вже почервонiла не за себе, а за брехню старших. Марко насторожився: - Хтось тебе збиває з пуття? - Атож, - коротко вiдповiв, соромлячись говорити про такий непотрiб. - I хто ж це, Хведю? - Лiпше вмощує в соломi ногу, щоб не промерзала. - Та... - Ну й не кажи, коли не хочеш. Це дiло хазяйське i добровiльне. Хведько несподiвано розсердився, в його крапчастих очах потемнiшала прозелень, а в куточку рота затiпався гнiв: - А сам Безбородько не збиває мене з пуття? Йому ж, було, везу iз пасiки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору. То це порядок чи не дуже? - Неподобство, Хведю! - Отож! - I що ти зробив? - Що ж менi довелося робити? - Одразу наче хтось пiдмiнив хлопчака, i на його потрiсканих губенятах i навколо них весело заграло зухвальство. - На повному кар'єрi пiд'їхав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю, Щоб люди почули: "Тiтко, де ви там проживаєте? Чи, може, ненароком, казав же ж той, за трудоднем на роботу пiшли ?" Вихопилась головиха з клiтки зрубу, як завiрюха на водохреща: не любить вона жартiв, особливо коли хтось про її незаробленi трудоднi нагадає. - Чого тобi, вражої вiри басурмене? Тихiше, анахтемо, не можеш горланити, вигукав би ти Гiтлера на тому свiтi через усi плоти й перелази! - Добре вам тихiше, а в мене конi через клятих гедзiв упряж обривають, бо хiба тепер упряжi Оце ж мед зохотився везти, та дорогою забувся куди: до вас чи в комору? - Пришелепуватий! Не голову, а баняк дiрявий викапустив на плечах! - визвiрилась головиха й одним оком мене поїдає, а другим вулицю пантрує. - Що вже не маю, то собi, а не комусь! - наче розгнiвався, а сам аж губи кусаю, щоб не розреготатись. - Не мiг тихцем заїхати у двiр? - пошепки питає, а далi голосно, щоб довкола всi люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А менi що? Вйокнув на конi i так потарабанив, що головиха й смiху не почула. Приїхав до комори, так знову ж недогода: комiрник Шавула напався i теж безтолоччю вилаяв, що не вiддав головисi мед. - Вони й не догадуються, Хведю, який топковий ти, смiливець i хитрунець! I де тiльки навчився? - А хiба вiйна всякого не навчить людину, - вiдразу посерйознiшав хлопчак. - Таки навчить, - звузив очi Марко, пригорнув сирiтку, а противна згадка про Безбородька вразила i розтривожила. "Ох, знову доведеться, Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався". Марко видобув з соломи зелений мiшечок з харчами, вийняв нахололий хлiб, американський, з червоними лампасами бекон i подiльську, з кулак завбiльшки, часничину, До луски якої поприлипали крихiтки тiєї землi, що перекотила на собi армiї i машини кiлькох сплетених у клубок ненавистi й смертi держав. - Їж, Хведю. - Спасибi. - Самим "спасибi" не вiдбудеш, - лагiдно примружився Марко, кумедно ворухнувши нерiвною пiдкiвкою вусiв. - То я iще, казав же ж тон, чимсь постараюсь, - посмiхнувся хлопчак, одразу вирiшивши, що дядько Марко зовсiм своя. людина, про це i очi, i навiть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись i соромитись його. Вiн по-хазяйськи плечем, збив конi на узбiччя, почепив їм опалку з якимись переїдами, поправив свої завеликi чохли на рукавах, а потiм уже присiв на краєчок саней i сором'язливо Потягнувся до їжi. Заокеанське сало i наський хлiб солодко танули в ротi, бо вiдколи Хведько став сиротою, нiколи досхочу не наїдався, а голодував щодня. Марко їв для годиться, i не тому, що навiть часник пройнявся пахощами остогидлих лiкiв, якi й досi каламутили душу. Думки на мiнливих крилах i хвилях заносили його'в рiдне село, i вiн його зараз бачив таким, як у день прощання сорок першого: з веселими хатами, що, мов дiвчата-бiлявки, тулились до садкiв i вулиць, з осокорами, що пiдпирали яебо, i скрипучими журавлями, що завжди ладнi були вдень напоїти людину, а вночi, ставши велетнями, оберiгати її сон. Чотири роки, мов чотири вiки, пройшли над землею, мiльйони очей згасли на нiй i стали землею. Тисячi сiл вогнями благань i скорботи пiднялися вгору i вугiллям та.попелом упали додолу. Зникло i Маркове село: що можна було зруйнувати, вбити i вкрасти, - зруйнували, вбили i вкрали фашисти. Навiть землю, чорну подiльську землю, i ту почали красти й Вивозити в рейх, i тодi деякi свiдомiшi попи заговорили по церквах, що настає кiнець свiту. Та не вгадали: наставав кiнець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш добивати його в самому лiгвi: дибай на костурах, скалiчений i осиротiлий, до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема! Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навiть оця дитина, що сидить перед ним, скаже: "Нема в мене нi матерi, нi батька, нема нi брата, нi сестри, нема нi села, нi хати, нема нi хлiба, нi взуття, нема нi дитинства, нi долi". Нема кому його нi пожалiти, нi втiшити... I в Марка нема жiнки, нема доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потрiсканi руки то весняним зiллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осiннiми грибами, то свiжим хлiбом. Навiть батько-небiжчик напiдпитку не раз дивувався: - Коли ти, Ганно, була дiвчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте якусь хитрiсть? Не в снiгах i не пiд бiлоснiжними розторсаними хмарами, а в полi мiж соняшниками на мить майнув образ його матерi, коли вона ще була молодшою, нiж вiн тепер, майнуло її смагляве, обсiяне золотим пилком обличчя, до якого ми так мало придивляємось у свої молодi роки. Марко почув, як прокинувся задавнений бiль у грудях, заворушився пiд повiками. Скорiше, скорiше б побачити свою єдину, вiдчути на своїх плечах її вiчно потрiсканi руки, ago пахнуть якимсь зiллям чи хлiбом. От i зник десь ген за обрiєм образ матерi, а над обрiєм знову творилися новi материки, i новi води обмивали їхнi береги. Перед ними i за ними лежала незагоєна, з потворними слiдами вiйни дорога до матерi, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навiщо нарiкати на це? Воно могло бути i кращим, але могло бути i гiршим. Тепер, коли не пiдкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє щастя десь завалялось, шукай i твори його в своєму ж спаленому селi, дарма що руки твої ще прикипiли до костурiв. - Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведiр. - Нi, або що? - Я вам хотiв цяцьку подарувати. Дивiться, гарна яка! - Малий машталiр бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дiвчинку, що наглухо закутала голiвку шапочкою з крихiтною каблучкою. - Гарна,- погодився Марко, розглядаючи металеву фiгурку, в якiй замiсть серця таївся огонь. - То вiзьмiть собi,- попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтiла жалiсть. - Нi, Хведю, не вiзьму. Така цяцька тобi згодиться в господарствi. Ти ж тепер сам собi господар! - Горе менi з таким господарем.- Хлопчак подякував за хлiб-сiль, проворно вiдчепив од дишла опалку, поправив упряж, i пiдкучерявленi коненята, помахуючи хвостами, веселiше затрюхикали по зеленкуватих колiях, в яких пiд полозками шипiв i посвистував сiк березневого снiгу. Перед очима у прекраснiй єдностi рухались земля i небо, а: думки вихлюпувалися за їхнi вiнця, радiючи й журячись, птахами викружлювали над полем i опускалися на рiдних займанщинах i притуманених клаптях землi, мiж якими колись привiльне i розмаїто красувалося його село. За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полiв, що ввижались йому i в снi, i перед боями, i в усiх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, i в широкiй роздолинi має бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював i тут вечорами прислухався до молодечих голосiв: Ой на ставу, на ставочку Кличе голуб голубочку. Куди тепер залетiли i де подiлися голуби й голубочки, що стрiчали тут зорянi вечори i перше кохання?.. Марко зручнiше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли i коло ставу, i коло всього села, i коло єдиної хатини, якої вже не було, i залiтали аж у тi краї, де й зараз бiснувалась вiйна. Темна тiнь її майнула просторами i на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведiр проткнув простiр пужаком. - Дивiться, скоро вже буде наш став. - Хведю, а як вiн - живе? Чи i його не помилували фашисти? - Хто живе? - не зрозумiв спочатку хлопчак. - Та став. - А-а-а. Живе. Воду не вб'єш i не вивезеш. В низькодолi сумовито похиленi верби велетенською пiдковою охоплювали заснiжений став, а на греблi самотньо темнiв огрядний дерев'яний монах '. Вiн i справдi чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снiгу. - А риба ж є тепер, Хведю? Хлопчак задумався, потiм похитав головою: - Не знаю. - Чого ж ти не знаєш? - Бо коли нiмцi прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли нашi гнали фашиста, - глушили толом: нашим не було часу ловити. - Паняй, Хведю, до греблi! Подивимось, чи є риба. - Як же крiзь отакенну кригу ви побачите рибу? - здивувався хлопчак, повертаючи конi до греблi. - I нащо вона вам? Ловити ж не будете? - I що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудрiше дiло. Ось тут можна й зупинити твоїх рисакiв, де ти їх тiльки доп'яв? - Їх дiд Євмен в якихось рiзномасних воякiв вимiняв, коли тi драпали, вимiняв за останнього качура i пляшку самогонки. Ще обiцяв їм наловити їстiвних жаб, але тим воякам уже було не до ласощiв. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дiд привiв свою пару до голови i сказав, що здає її добровiльно, але пiд розписку з круглою печаткою. "Може, ще й гербову бумагу скажете дiстати? - розсердився Безбородько. - Надокучати прийшли?" Дiд i собi не залишився в боргу: "Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобi не вiрю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої конi циганам. Тодi я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх не виправляв нi колись, нi тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дiд Євмен першим i заорював поле. - Живий дiд? - Живий. Так само конюхом працює. - I так само всiх лає? - засмiявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик нi спину гнути, нi тримати язика за зубами. - Аякже, навiть наших лаяв, коли вони i вiдступали, i коли наступали. - Чого ж, коли наступали? - Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли нiмцi втекли з села, а нашi ще не пiдiйшли, дiд першим повернувся додому й на своєму пожарищi заходився для визволителiв гнати вночi самогонку. Дуже старався чоловiк. А хтось з нашої розвiдки не розпiзнав, що це свої, i стрельнув по дiдовiй машинерiї. Тодi старий так почав лаятись, що розвiдники одразу розпiзнали свого i прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього. Коли на греблi побiля рядочка дрiбних кленiв-покленiв зупинились конi, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось вiн здоровою ногою мiцно вперся в снiг, зручно пiдхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнiлого тiла. Всерединi монаха весело жебонiла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок. - Хведю, є риба - вода линами пахне! Понюхай! - весело пiдморгнув хлопчаковi. - Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу. - Хм... - Не хмикай, а таки будемо доглядати став. - I юшку будемо варити? - I рибу розводити. Викохаємо аж пiвпудових коропiв, Отакенних! Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й вiдказав: - Вiд кого не почуєш про коропiв, то тiльки про пiвпудових, i нiяк не менше нi на грам. - Правильно пiдмiтивi - розсмiявся, широко оглянув придолинок, на якому, пiдмиваючи снiг, розросталося плесо, оглянув i кострубатi, вiтрами нагнутi верби, що пiдiйшли до нього, як минувшина. I Марко в роздумах ближче подибав до них, свiдкiв своїх молодих рокiв, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалiк вiд себе, побачив двох прищулених пташин, якi лежали бiля кущика тiлорiза, мов двi трепетнi грудочки землi. "Чи не здалося? Нi, не здалося", - пильнiше придивляється i навiть радiє, що в тих принишклих грудочках розпiзнав куликiв-травникiв, яких теж не бачив нi в яких краях чотири роки. "Чи не зарання ви, любi, прилетiли з далекого вирiю? Бачите, вам доводиться вiдпочивати не на веснянiй землi, а на бiлих снiгах". Марко обережно подибуляв до птахiв, якi щiльно тулились одне до одного в снiговому гнiздi. Але вони чомусь i не думали втiкати вiд нього, як не втiкали у снах чи видiннях, коли вiн умирав. Чи, може, й зараз вiн снить i насправдi перед ним тiльки видiнням тремтить i небо, i прибутна вода, i двоє пташенят у холодному незатишному гнiздi? Марко, розгойдуючи тiло, ще стрибнув уперед. Одне птааiеня занепокоєно повело голiвкою i жалiсним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину, немов прохало: не роби менi, чоловiче, зла. Ти ж володар всесвiту, а я дрiбна пташина. "Не бiйся, маленьке, я нiколи не кривдив ваш рiд, нi для забави, нi для їжi. Тiльки погляну на тебе", - мовчки вiдповiв пташинi Марко. А вона в цей час, похитуючись, пiдвелась на нетривких червоних ноженятах i болiсно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцяткованi груди кулика i друге крильце були закривавленi й пляма кровi з кiлькома пiр'їнками темнiла на вогкому снiгу. "Хто ж тебе покалiчив, бiдолахо, коли ти радiсно з своєю немудрою, але щирою пiснею-посвистом летiв до рiдного краю? Чи вiйна, чи хижий птах? I невже ти зiбрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай, пташино, живи i виводь свою пiсню, виводь дiток, бо як не буде птахiв, то i людське серце стане черствiшим". Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них i почав зручнiше вмощуватись у своєму гнiздi. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'ятi чоловiка довго не виходив закривавлений птах i його сумовите око, в якому жалiснiла людська скорбота. - От i заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! - невдоволено забубонiв Хведь i зiскочив з саней. - Чого, пiвпарубче, гнiваєшся? - А якийсь кат за сьогоднi моста розвалив, саме зуб'я стирчить. Справдi, єдина уцiлiла мостина i понiвеченi пеньки бiля неї нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву. - Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличенiй вiвцi, кружляти об'їздами до самiсiнької ночi. Вдадуться нам цi об'їзди на гниловоддi. - Хведько спересердя поторгав ногою пiдкришений зуб мосту, потiм оперiщив його батогом i невдоволено повернув конi назад. Вечорiло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах i блакитних ополонках, струсонуло на снiги вiнець промiння, кинуло на небосхил бузковi барви i легко впаялось у промерзлий край землi. З-пiд снiгу то тут, то там почали виходити вечоровi тiнi й туман, а в небесних погустiлих розводах з'являлися першi зорi. Вiйна вже не тривожила нi подiльську землю, нi небо, тiльки тривожила людську душу, яка бiльш вразлива, нiж уся природа, навiть разом iз своєю найкращою дитиною - сонцем... Подумавши про це, Марко з подивом побачив мiж вечiрнiми вербами свою Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красивi й лагiднi руки. Потiм, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловiк збагнув, що це було зовсiм не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матерi й скаржилась, що їй дуже тяжко в нiмецькiй неволi. "Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? - запитав, не розумiючи, як у свiтi безнадiйно переплутались роки: його дитяну погнали на далекi торговицi людьми у її шiстнадцять рокiв. Так чого ж вiн з уст немовляти чує такi страшнi слова?.. Чи, може, його знiвечена, скалiчена донька в чужому краю має горем, насильством i соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до такої ганьби..." - Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь! - Що? Хведю, це ти? - Авжеж я, сам, своєю парсуною, - засмiявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. - Знову щось розболiлось? - Сон... розболiвся. - Сон? То добре, що я його нагнав! -войовничо хльоснув своїм трофеєм. А Марко ще вiддирав од тiла i душi липучий острах, що навалився у снi. Навколо стояла вiдволожена вечорова тихiсть, а в нiй золотим мальком поволi коловоротились зорi. Але не високiсть небесна, а невидиме пiдземелля вразило чоловiка: вiн з глибин його ясно почув якiсь голоси, здавалося, що то говорила сама знiвечена земля. - Хведю, ти чуєш? - Чую, - байдуже обiзвався хлопчак. - Хто ж то гомонить у землi? - Ось тут дiд Онисим, якому й досi вiсiмдесят шiсть рокiв, - засмiявся, дивуючись, для чого дiдовi треба применшувати лiта. - А праворуч проживає сiм'я Гончаренкiв. - Що ж вони роблять пiд землею? - Хiба ж ви забули: всi люди тепер у нас у землi живуть, її фашист не змiг спалити. Отак Марко i зустрiвся пiсля довгої розлуки з селом, про яке генiй людства писав, що на Українi воно схоже на писанку. I ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темрявi безладно розкиданими купинами землянок i осиротiлими, снiгом завiяними печами, що не тiльки не грiли людей, але й самi, як старчихи, тремтiли вiд холоду. То тут, то там, прямо з пiдземелля, висiкалися тьмянi стовпи вогню, i село здавалося не селом, а скупченням здрiбнiлих дiючих вулканiв. Ось нижче корiння старої грушi розверзлася глибiнь, засяяв прямокутний отвiр, а на його тлi, наче в кiно, затремтiли людськi тiнi, обiзвалися голоси: - Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, i зр