Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Як одспiває хурделицями зима, як вiддзвонить вона ожеледцем - тоненькою
i блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та  деревах,  i  сонечко  вгрiє
землю та води, збирається Данило Коряк до лiсу, до своєї сторожки. Там вiн
має оберiгати од усякої напастi цiлий  лан  лiсової  розсади:  дрiбненьких
дубкiв, що недавно ще спали у жолудях,  а  весною  проклюнулися  iз  землi
двома-трьома листочками та й пiшли в рiст,  берiзок,  в'язкiв,  кленочкiв,
осичок i приземкуватий пухнастих сосонок, схожих на їжакiв.
   Збирається Данило довго, бо треба йому взяти  з  собою  чимало  всякого
начиння. А зiбравшись, вирушає в дорогу, кликнувши за собою малого,  проте
бiдового песика  Кузьку  -  вiн-бо  справдi  як  той  жучок,  що  живе  на
колосках,- рудий та криволапий.
   I йдуть.
   За плечима у Данила напханий  усячиною  лантух  та  рушниця,  на  ногах
поклеєнi великими латками (щоб не протiкали) гумовi чоботи, а  на  ремiнцi
поверх старенького пiджака - шкiрянi торбинки з набоями.
   Чого тiльки немає у Даниловому лантусi: тут i нiж, i  ложка,  i  шматок
дроту, i казанок; пшоно i сало, цибуля й борошно, картопля й сiль, хлiб  i
сухарi; а ще великi садiвницькi ножицi, пилка, сокира, терпуг; а ще гачки,
важки та поплавцi до вудок; ще коробочок  десять  сiрникiв,  загорнутих  у
шмат парусини, щоб не одвологли в дощ. I хоч  як  важко  правити  Даниловi
свою ношу, аж згинається старий, одначе несе, бо знає, що без усього  того
добра, що в нього за  плечима,  в  лiсi,  далеко  од  села,  не  проживеш.
Схотiлося тобi, примiром, їсти - зробив iз трьох паколiв тринiжок, почепив
до нього на дротинцi казанок з водою i вари собi кулiш, галушки  чи  кашу;
треба заготовити дрiвець сухих та поховати у сторожцi  од  негоди  -  взяв
пилку, сокирчину, напиляв, наколов, у куточку  поскладав  i  сиди  собi  в
лiсовiй хатинi та слухай, як шумить дощ у деревах; треба пiдстригти якийсь
саджанець, щоб рiвненько рiс,-  ось  тобi  ножицi,  пiдстрижи;  затупилася
пилка i сокира - маєш терпуг, нагостри; закортiло юшки з рибою,-  поладнав
вудки, пiшов до рiчки та й лови, що пiймається.
   I так цiлiсiньке лiто, i в село немає чого швендяти раз по  раз  то  за
тим, то за сим - усе маєш при собi.
   Йде Данило хутко, бо високий на зрiст  i  цибатий,  як  лелека.  Ступне
Данило крок-два, а Кузьцi треба ступнути десять, то доводиться йому бiгти,
хекаючи та висолопивши язика. У Кузьки неоднаковi вуха.  Як  у  Данила  на
шапцi: одне стримить угору, друге - вниз. У Кузьки теж:  одне  нашорошене,
друге опало i телiпається, як неживе, як ганчiр'яне.
   Дорога до лiсу низова, де-не-де перелита повiнню,  хоч  i  не  глибоко:
Даниловi можна перебрести, а Кузьцi треба оббiгати кружка, по сухому, якщо
старий не вiзьме його  пiд  пахву  та  не  перенесе.  Проте  Кузьцi  дужче
подобається оббiгати, бо по дорозi можна  буде  погавкати  на  лелек,  що,
немов сажнями, обмiрюють кроками калюжки, шукаючи поживи. Кузьки  вони  не
бояться, знають уже його жартiвливу вдачу: пiдбiгти близенько й погавкати.
Адже вони щовесни прилiтають сюди, а Кузька щовесни йде в лiс, то й звикли
до нього. Тож коли Кузька пiдкочується до них на своїх  кривих  як  дужки,
лапках, заливаючись дзвiночком, вони, тiльки для годиться, роблять два-три
широких кроки, тодi обома  ногами  вiдштовхуються  од  землi  i  злiтають.
Вiдлетять трохи i знову - тупць ногами об землю: сiли.
   А Данило сердиться на Кузьку за тотi жарти, зупиняється й каже суворо:
   - Чого ти до них в'язнеш? Вони ж тебе не займають? Не  займають.  От  i
нехай собi пасуться.
   Тодi Кузька щулиться, присiдає .на лапках i  зводить  угору  на  Данила
винуватi очi. Коли ж Данило повертається до нього  спиною  i  рушає  далi.
Кузька знову пускається вскоки та видивляється, на кого б йому хоч разочок
гавкнути або хоч погарчати...
   Аж ось i лiс. Вiн зустрiчає Данила, як тата: гiлля немовби  одхиляється
з-понад стежки, щоб вiн часом не вдряпнувся, пеньки немовби одступають вiд
неї, щоб вiн часом не спiткнувся. А сонечко сiється крiзь молоде листя  та
цвiт диких яблунь на стежку, i вона весело ряботить Кузьцi в очах. Можна б
гайнути помiж кущами, зайця вигнати чи наскочити на їжака,  покачати  його
лапою по травi та погарчати несердито,  граючись.  Але  в  кущах  роса,  а
мокнути Кузьцi не хочеться, i вiн смирно чимчикує за  Данилом,  пригадуючи
сторожку: дим од багаття, од якого йому чхалося,  смачнi  риб'ячi  голови,
якими його щовечора частував Данило, теплий затишок пiд порiжком  у  сiнi,
де вiн спав уночi, а як хотiлося, то i вдень. Спомин цей звеселяє  Кузьку,
йому кортить швидше до сторожки, то вiн вискакує поперед Данила, дрiботить
лапами, швидко-швидко виляє хвостом i дивиться на господаря так благальне,
немов каже йому: "Гайда бiжка!"
   - Не спiши з-поперед батька в пекло,- розважливо мовить  Данило,  проте
йде швидше, бо й сам скучив за своїм лiсовим житлом i  самому  нетерплячка
побачити його.
   Коли ж опиняються на просторiй  галявинi,  вкритiй  рiвненькими  рядами
саджанцiв - старшi деревця вищi, середульшi нижчi, а наймолодшi зовсiм при
землi,- Кузька, забачивши сторожку, мчить до неї,  вже  не  озираючись  на
Данила, й тонюсiнько гавкає, не гавкає, а дзяволить.
   За зиму сторожка - хатка об однiм вiконцi й пiд  соломою  -  постарiла,
дужче вгрузла в землю, стоїть пiд самiсiнькою  горою  серед  грушевого  та
черемхового цвiту, як вулик. Кузька оббiгає її кругом, шкребеться лапами в
низьке вiконце, що немовби вицвiло за зиму, тодi кидається пiд порiжок  до
свого кубла.  Але  там  вогко,  сiно  пахне  цвiллю,  дошки  -  грибком  i
трухлявиною. Незатишно. Кузька задки вибирається з-пiд порiжка, бiжить  до
старого кострища, де минулого року так весело цвiло полум'я над  багаттям,
пахло юшкою та свiжою рибою, але зараз тут лише вмокле  в  землю  вугiлля,
вогкiсть та цiла черiнь грибiв-поганок навкруги, їхнього  духу  Кузька  не
зносить i сердито пирхає.
   Тим часом пiдходить Данило, скидає з плечей лантух на лямках з мотузка,
знiмає i ставить пiд стiну сторожки рушницю, одмикає дверi, промовляючи до
Кузьки:
   - Ну, от ми й дома. Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...
   Доки Данило порається бiля замка, Кузька  нетерпляче  витанцьовує  коло
його нiг, тодi стає на заднi лапи, а переднiми упирається  в  дверi,  нiби
хоче пiдсобити старому тi дверi одчинити, бо за  зиму  вони  поiржавiли  в
петлях, набрякли i подаються неохоче.
   Та  Данило  налягає  на  них  плечем,  Кузька-лапами,  i  вони,   гучно
зарипiвши, вiдчиняються.
   У сторожцi сутiнь та вистояний за зиму холод, що  причаївся  тут  ще  з
осенi. Кузька хутко обнишпорює темнi покутки й натрапляє на  своїх  давнiх
знайомих: залiзнi граблi, лопату,  сапу,  ящичок  з  цвяхами,  що  пахнуть
iржею, старий розплесканий молоток та  коритчатка  з  насiнням,  вiд  яких
сходить дух берези, дубка й сосни.
   Тим часом Данило виносить на сонце стару ковдру,  щоб  теплий  вiтерець
вивiяв з неї холод, згрiбає в оберемок вологе сiно з лiжка й теж  виносить
надвiр: хай сохне. З оберемка випорскують додолу дрiбнi мишенята й  сiрими
грудочками розкочуються по долiвцi.
   - Ти ба! - дивується  Данило,  високо  зводячи  брови.-  Сиплються,  як
горох.
   Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббiгав усюди - немає,  то
спинився посеред сторожки, широко розставивши  переднi  лапи  й  здивовано
глипаючи на Данила: куди ж вони подiлися?
   - Ти не за своє дiло не берися,- каже йому Данило.-  Ти  ж  не  кицька?
Отож. Ходiмо краще робити опудала.-  Дiстає  з-пiд  лiжка  в'язку  всякого
ганчiр'я, бере молоток та ящичок iз червоними вiд iржi цвяхами й  виходить
надвiр. Кузька бiжить слiдом, раденько виляючи хвостом, вiн  знає:  зараз,
як i торiк, i позаторiк, почнеться найвеселiша робота.
   Данило сiдає на порiжку, розв'язує ганчiр'я i по черзi розпинає в руках
подранi сорочки, штани, пiджаки, кофти, примовляючи:
   - З оцього рам'я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одiж; з оцього  -  бабу
Оксьоншу,  бо  це  вона  дала  кофту  й  фартушину;  а  з  оцього  -  дiда
Миколайчика, бо це його пiджак.
   Кузька повискує од захоплення, бо впiзнає i стару Данилову сорочку,  що
геть розлiзлася на спинi од поту, i кофту крикливої баби Оксьоншi, до якої
вiн частенько бiгає взимку у двiр, щоб  поласувати  там  шматочком  хлiба,
впiзнає й пiджак дiда Миколайчика, що завжди свариться на Кузьку, як  десь
його побачить, та гримає:
   "Пш-ш-шов вон! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобi!.."
   Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока, тому, коли
побачить дiда, женеться за ним i  гавкає  скiльки  здужає:  щоб  знав,  як
нападаться нi за що!
   Назбиравши побiля сторожки сякого-такого палiччя, Данило знову сiдає на
порiжку i заходжується клецькати молотком та цюкати сокирчиною: стукне  по
гвiздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться з ганчiркою, доки напне  її  на
палицi, хек! - i застромить у землю бiля порога  "себе",  у  своїй  дранiй
сорочцi та картузi,  в  якому  виходив  пiвжиття.  Пововтузиться  трохи  -
виходить "баба Оксьонша"; ще трохи - i є "дiд".
   Нi "Данила", нi "баби Оксьоншi" Кузька не займає, тiльки бiгає  навколо
них та вищить. Коли ж Данило встромить у землю "дiда Миколайчика",  Кузька
враз хапає його за полу пiджака й смикає сюди-туди, доки  не  звалить  усю
споруду. Данило, дивлячись на те, смiється й каже:
   - Годi, Кузю, годi, бо поламаєш менi мою роботу. Тодi бере на плечi всi
опудала, несе на ту грядку, де недавно зiйшли молодюсiнькi дубки, вербички
та берiзки - ними люблять ласувати гайворони й  вепри,-  i  розставляє:  з
одного краю грядки "себе", з другого - "дiда Миколайчика", а посерединi  -
"бабу Оксьоншу". I пояснює Кузьцi:
   - Баба хай отуто стоїть. У неї голос такий, що в усi кiнцi  буде  чути,
як закричить.
   I тихенько смiється, бо як же та "баба" буде кричати, як то не вона,  а
тiльки опудало, вбране у неї...
   По тому Данило обходить  увесь  лан,  часто  зупиняється  або  присiдає
навпочiпки, хитає головою, прицмокує язиком, айяяйкає i каже до Кузьки:
   - Бач, що наробили, клятi розбишаки, ай-я-я... Пропало деревце.
   Кузька обнюхує свiжозриту землю, поруч якої лежить дубок  з  одгризеним
корiнням, пiдгинає хвоста i жалiбно  скiмлить:  боїться,  бо  земля  пахне
вепрячими писками...
   Коли  розсадник  обiйдено,  Данило  повертається  до  сторожки,  збирає
дрiвця, наладнує тринiжок i розкладає багаття. Дим вiд нього  пiдiймається
у гiлля дерев, i тодi  здається,  нiби  не  тiльки  дика  груша,  що  бiля
сторожки, цвiте, а й усi до одного дерева цвiтуть.
   Набiгавшись за день та нахвилювавшись, Кузька лягає бiля багаття, кладе
голову на переднi лапи й, не клiпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сiдає й
сiдає за гору, поволi змовкають пташки в лiсi - заходить вечiр.
   Так починається лiсове життя Данила та Кузьки.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: