Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Нас прийняли до училища разом: трьох Василiв  -  Василя  Силку,  Василя
Обору, Василя Кiбкала  -  i  мене.  Мене-то  звати  Павлом,  а  прозивають
Павлентiєм. Ну, та я, правда, сам i винен.
   Василiв узяли з першого ж дня, а, мене забракували: сказали, що  малий.
Хлопцiв одразу й перевдягли. Видали їм новенькi хаковi пiлотки,  новенькi,
теж хаковi, гiмнастерки з натороченими товстою бiлою  ниткою  кишенями  на
грудях (не по двi, як у вiйськових, а по однiй), штани,  черевики,  широкi
брезентовi паски пiдперезуватися, навiть  шкарпеток,  про  якi  ми  тiльки
чули, по двi пари. До того всього, сказали,  видадуть  перегодом  ще  сiрi
шинелi з солдатського сукна i шапки.
   А я в чiм прийшов - не буду казати, в чiм, бо це не весело, - у  тiм  i
зостався.
   Хлопцi радiли, обмацували один на одному одiж, упiзнавали один одного i
не впiзнавали, розчервонiлися всi, пiлотки набакир... А Василь  Силка,  як
оглянув себе в  новому,  ляснув  у  долонi,  крутнувся  на  однiй  нозi  й
вигукнув: - як лоша заiржав:
   - Чи це я, чи не я? Чи нова копiйка?!
   Я теж  обмацував  їх  i  теж  пробував  усмiхатися,  та,  мабуть,  лише
косоротився, i пiд оком сiпалося. Менi коли погано, то пiд оком сiпається.
   Дорогою до села Василi втiшали мене, що, мовляв, на той рiк приймуть  i
тебе, що їхня форма до того року вже приноситься, а в мене буде  нова,  що
вони однак будуть зi мною товаришувати - разом красти солому вночi з поля,
бити пеньки в лузi, грати у два голоси на балалайках вечорами в недiлю,  а
я на бубнi вибиватиму. Я тодi  на  бубнi  саморобному,  з  собачої  шкури,
вибивав пiд Василевi балалайки: в  мене-бо  слуху  немає,  ото  тiльки  на
бубнi. До того вони мене довтiшали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався
якось.
   А вдома... Краще б я не приходив додому.
   - Ну, що, Павлику? Що виходив? - спитала тiтка Ялосовета,  тiльки-но  я
переступив порiг, i дивилася  на  мене  з  такою  надiєю,  що  менi  знову
засiпалося пiд оком.
   - Не взяли. Малий, сказали, - ледве вимовив я: так у горлi лоскотало.
   Вона сiла на вичовганий пiл з двома ненакритими подушками в узголов'ї i
заплакала.
   - Та й що ж тепер? - Тiтка дивилася  на  мене  крiзь  сльози  нещасними
очима, - Як же тепер, га?
   - Не знаю... На роботу пiду.
   - В чому? Подивися на себе.  А  їсти  що?  Хлiба  намолотили  тiльки  в
державу i то не хватило до плану.  -  I  знову  заплакала,  затуливши  очi
долонею.
   Вона любила плакати.
   Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сiнях мотузок i подався  на  берег,
до рiчки: може, де вiльшеня або вербеня сухе трапиться - треба ж якось  її
втiшити, щоб хоч уночi не плакала.
   Тiтка Ялосовета менi мачуха. Вона пiшла за мого тата  "на  дитину",  як
менi було дев'ять рокiв, i прожила з ним до вiйни рiвно мiсяць, а зi  мною
оце вже шостий рiк мучиться. Я-бо нiколи й  разу  не  назвав  її  матiр'ю,
якось язик не повертається. Якби хоч тато був... А вона обижається, думає,
що то я нарошне, на зло. Нiчого, знайду ось вiльшечку  -  переплаче.  Вона
радiє, як є чим топити. Спробуй її ще знайти, ту вiльшечку!.. Казав уже їй
раз: iдiть замiж, а я й сам  якось.  Плаче.  Ну,  хай  як  хоче.  Я  ж  не
заставлю. Та ще й пiвхати нема, зосталася тiльки хатина, а бiльшу половину
одiрвало бомбою. У нас у пiвсела нема  хат  -  такий  сильний  був  бiй...
Нiчого, нарубаю дров, зваримо щось їсти, а далi воно покаже. Не  плакатиме
ж вона з ложкою в руках!
   Над рiчкою вечорiє,  прохолоднiшає  на  нiч.  Заграва  од  захiд  сонця
поринула аж до дна i звiдти свiтить. На лататтi  мiсцинами  густо  бiлiють
лiлiї, вони схожi на зграї бiлих чаєнят, що сiли на воду.  Тут  я  витягав
дерево з нашої хати надбитої. Дверi плавали майже цiлi i обаполи. А  вiкон
- нi однiсiнького i в трiсках не знай шлося... Пiймаю обапiл, ухоплюся  за
нього руками i правлю до берега, вибиваючи ногами. Зубами цокочу, губи  не
зведу - така холодна вода була. А тiтка Ялосовета бере те, що я до  берега
приправив, та у двiр носить. Я тодi з мiсяць кашляв:  простудився.  На  те
лiто, як ми не неврожай, може, доточимо хату. А зараз треба знайти  якийсь
сухостiй та вечерю зварити. Нiчого, переплаче...
   Другого дня ми пiшли в училище  вдвох  з  тiткою  Ялосоветою.  Я-то  не
наважився б, а - вона.
   Зайшли просто до директора.
   Директор був у  кабiнетi  сам.  Стояв  бiля  вiкна  спиною  до  дверей,
невисокий, щупленький, з блискучим лакованим  цiпком  у  руцi,  дивився  в
училищний двiр - звiдти лунали рiзноголосi команди шикуватися "по  ранжиру
в колону по чотири". Було перше вересня.  Коли  ми  ввiйшли  i  стали  при
порозi, директор озирнувся. Вiн був у  всьому  вiйськовому,  з  портупеями
через плече, тiльки без погонiв: на гiмнастерцi  два  ордени,  а  решта  -
планочки.  Подивився  на  тiтку   Ялосовету,   потiм   на   мене.   Якийсь
захололо-уважний подив був у його сiрих опуклих очах.
   - Що ви хотiли? - спитав вiн.
   Тiтка Ялосовета одразу заплакала, почала розказува  ти,  що  хату  нашу
"викинуло бомбою в рiчку", що живемо ми в тiй хатi, як у  норi,  одягатися
нi в вiщо, їсти теж не дуже... А я стояв, дивився у  пiдлогу  i  тримав  у
спiтнiлiй руцi згорнутi в  дудочку  документи:  заяву,  метричну  довiдку,
табель за п'ятий клас i автобiографiю. Менi  було  нiяково  вiд  того,  що
тiтка Ялосовета розказувала все про нас - хоч воно й  правда  -  та  ще  й
пiдхвалює мене:
   - Вiн слухняненький, роботящий, не дивiться, що такий  ото  малий.  Вiн
пiдросте. I вчиться ловко, самi  ловкi  оцiнки.  Якби  було  за  чим  далi
учитися, то хiба я його привела б оце... А то таке, наче збуваю дитину...
   -   Скiльки   тобi   рокiв?   -   спитав   директор,   перевiвши   свiй
уважно-здивований погляд з тiтки Ялосовети на мене.
   Я подав йому документи.  Вiн  пробiг  їх  очима  i  посмiхнувся.  Тiтка
Ялосовета дивилася на нього благально.
   - Те що малий, нiчого. - Директор обмiряв мене поглядом, а я  боявся  i
дихнути. Стояв i не дихав. - Ми йому пiдставку зробимо,  щоб  до  верстата
дiставав. Але ж йому нема ще й п'ятнадцяти рокiв...
   - Та скiльки ж там - без одного мiсяця не п'ятнадцять.
   Директор  ще  раз  переглянув  табель,  заяву  (я   написав   її   дуже
калiграфiчне, майже намалював) i раптом запитав:
   - А що в тебе за iм'я - Павлентiй?
   Тiтка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.
   - Чого вiн Павлентiй? Павлом його звати. Павло Трохимович...
   Я втупився собi в босi ноги в пилюцi пiсля  дороги  i  чув,  як  дрiбнi
голочки пошпигують менi вуха, у щоки, шию - все горить. Стукнуло ж отаке в
голову - Павлентiй!
   А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусiдка наша,  щоб
я їй листа вiд дочки прочитав. У неї в  Донбасi  дочка  живе,  Ольга.  Ну,
прочитав усе, ще й число знизу, i пiдпис: "Ольгея Павловна Пронь".
   "Ач, - зрадiла i запишалася Прониха. - Поки тут на  свинарнику  робила,
то iнакше, як Ольга Пронька, нi хто не звав. А попала мiж  люди  -  Ольгея
Павловна!.."
   Потiм, коли я писав заяву до училища, то й собi по думав, що це ж  i  я
йду мiж люди. I утнув не Павло, а - Павлентiй.
   - Ну, що ж, Павле... Трохимовичу, - сказав директор. -  Беру  тебе  пiд
свою вiдповiдальнiсть. Будеш у нас вiдмiнником.
   Вiн  прорипiв  до  столу  протезом  у  хромовому  офiцерському  чоботi,
пiдтягуючи його за цiпком,  написав  щось  червоним  олiвцем  на  заявi  i
простягнув її менi. Вiд нього пахло пiдсмаженими  на  сонцi  портупеями  i
"Казбеком".
   - Вiддаси завiдуючому складом, отут у дворi, у пiдвалi вiн, скажеш,  що
я просив знайти тобi найменший розмiр форми. Тiльки дивись,  дисциплiна  у
нас сувора, майже вiйськова. Щоб не  просився  назад.  Приходь  завтра  на
заняття у п'яту групу. Будеш у найбiдовiшiй... п'ятiй групi.
   Тiтка Ялосовета вклонилася йому низько i сказала крiзь сльози:
   - Спасибi вам, чоловiче добрий! Директор глянув на неї суворо, подив  у
його очах зробився ще холоднiший.
   - Облиште це! - I додав лагiднiше: -  .Це  ж  не  моє  власне  училище,
жiнко.
   Дорогою до складу я сказав тiтцi сердито:
   - Чого ви ото?! Кланятися, заходилися...
   - Ти розумний!  -  теж  розсердилася  вона.  -  Треба  ж  людинi  якось
подякувати? - I одразу пересердилася, сказала з полегкiстю:  -  Ну,  слава
богу!
   Навiть  найменша   форма   була   менi   завеликою:   гiмнастерка,   як
пiдперезавсь, стала на спинi халабудою, штани були кругом широкi й  довшi,
нiж треба, десь на пiвчвертi, то довелося вбрати  халошi  у  шкарпетки.  А
черевики i пiлотка пiдiйшли.
   - Нiчого, нiчого, - приказувала тiтка Ялосовета, обсмикуючи мене з усiх
бокiв, i я чув, як вона пробувала матерiю на пучку. - Мiцненьке...  Пiдемо
до дiда Кравця, вiн попiдшиває. - I спиталася у завскладом: - А як  тут  у
вас, чоловiче, годують? Тричi?
   Завскладом, побитий на обличчi деiнде вiспою, з бистрими очима,  весело
сказав:
   - Тричi, молодице. I все, хоч  i  рiдке...  зате  гаряче...  Та  сiмсот
грамiв хлiба щодня. Це не шуточка, це -  як  шахтарям  пайка,  трошки  там
менша.
   Додому ми йшли швидко, бо  тiтка  Ялосовета  вiдпросилася  у  бригадира
тiльки до обiду. Пiд Писаревим лiсом молотила молотарка.  Над  нею  стояла
проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.
   - Ач, як сонячно! - сказала тiтка Ялосовета i по-молодому збила  хустку
на плечi. - А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш
- культурний.
   - Кажу ж: iдiть замiж. Так нi...
   Тiтка Ялосовета тихо якось так засмiялася, зiтхнула.
   - Дурненький ти ще, а вже совiтуєш, -  сказала  необидно.  -  Всi  люди
красивi, як добрi. - Iшла вона легко, свiтилася. I одно поглядала на  мене
збоку.
   - А в черевиках ти повищав. Такий - наче пiдрiс на  очах.  Ну,  звiсно,
пiдбори ж...
   - Нiчого, ось вивчуся, - купимо i вам черевики, - сказав  я.  Так  було
менi на душi щасливо, що аж по пробував у головi: "мамо", - нi, не вийшло.
То  йшов  мовчки.  Форма  шелестiла  вiд  ходи,  аж  порипувала,   на   че
накрохмалена. "Нiчого, приноситься", - думав я. Полiз до  нашивної  кишенi
на грудях, намацав пальцями новий олiвець. Купили у книгарнi  за  двадцять
копiйок, бо там же у розкладi на завтра написано: "Креслення..."
   I от я стою у п'ятiй своїй групi, в найостаннiшiй шерензi. Вона зветься
"шкентель". Лунають команди "рiвняйсь!" i "струнко!".  То  майстри,  пiсля
того, як старости - майстрам, доповiдають директоровi, хто є, кого немає i
чому. Тi, що  попереду,  правофланговi,  крутять  головами,  роблячи  ними
"равняння на середину", i стовпiють пiд команду "струнко!", а  заднi  ряди
гудуть, хихикають, штовхаються - нiкому до них нема  дiла.  А  найдужче  у
нашiй групi, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п'ятий  день,  i  досi  немає
майстра. Хлопцi кажуть по-всякому: однi - що не  знайшли  ще,  iншi  -  що
майстри-то є, але нiхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять
груп, якi з майстрами, - i "механiки", i "столяри", - вже були на практицi
в емтеесi  в  столярнi,  а  нас  ведуть  щодня  пiсля  снiданку  в  старий
двоповерховий будинок - учбовий корпус -  на  "теорiю".  Класи  там  малi,
сидiти тiсно i душно, а писати зовсiм нiяк, хiба що боком, i то пiдбиваємо
один одному. Класи тi  називаються  "аудиторiями".  Були  вже  у  нас  два
полiтзаняття, креслення, фiзика, технологiя металiв  (це  просто  те,  якi
бувають метали та що з них роблять) i диктант з росiйської мови.
   Командує нами староста на прiзвище Гришуха, худощокий, суворий  з  лиця
дитбудинкiвець, з рудим пушком на верхнiй  губi.  Майже  вся  наша  група-
дитбудинкiвцi. їх двадцять три - i всi один за одного, дивляться  прямо  й
смiливо i називають нас сiмох селюкiв або "кугутами", або  "макухою",  але
не сердито, а так, наче заради розваги, чи що.  Пiдiйде  котрийсь,  вiзьме
пальцями за гудзик на гiмнастерцi, крутить i дивиться у вiчi:
   "Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема?  Що
ж ти тодi за кугут?" Мене не займають. Один почав був щось про  "жратуху",
щоб я принiс чогось iз дому попоїсти, але Гришуха сказав  йому:  "Ша,  вiн
наш". Видно, вiн знає нашi автобiографiї. Менi чужо в цiй п'ятiй  групi  i
холодно всерединi, тремтить  там  щось,  хоч  он  як  сонечко  свiтить,  i
горобцiв на деревах навколо плацу - як  попелу:  цвiрiнчать,  грiються  на
теплi. Вийти б тихенько з оцього "шкентеля" та поза спинами, поза спинами,
наче менi кудись треба. А там завернути за Нарбуд - i додому. Iшов би  оце
шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полi гуде,  од  паровика  дим
стелиться i пахне теплим, ворони по стернi походжають,  Хетезе  коло  лiсу
просянище  оре...  Зайшов  би  в  лiс,  напився  води  з  джерела,  попоїв
грушок-падалиць... Вони зараз листям прикиданi. Накриєш листок  долонею  -
щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всерединi, сама
тане в ротi. А завтра принiс би оцю форму, поки нова... Нi, ти ба! Сам  он
як просився, у директора був... Павлентiй! А тепер  назад  рачки...  Тепер
уже стiй! I я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василiв. Усi вони  в
першiй, найдорослiшiй i найграмотнiшiй групi - "механiки  ceгe[1]  машин".
Не видно Василiв. Однаковi пiлотки, однаковi стрижецi потилицi.
   Незабаром групи, починаючи з першої, одна  за  одною,  строєвим  кроком
рущили з плацу до їдальнi. Попереду - майстри, збоку, прикомандуючи: "Раз!
Два!.. Лiвой!" - крокували старости. Iшли напружено, як  дерев'янi,  сiкли
ногами дорогу, вибиваючи пiдошвами такти пiд  отi  "рраз-два!".  Директор,
викладачi, замполiт вiддавали кожнiй групi честь i  ледь  посмiхалися  при
цьому.
   А наша п'ята зосталася на плацу. I  стояли  ми  вже  не  строем,  а  як
попало.
   - Альо! Чого стоїмо? - загули дитбудинкiвцi.
   - Гришухо! Веди на рубон[2]!
   Староста, який стояв спиною до нас,  обернувся  i  повiльно  просвистiв
з-пiд тонкої губи в рудому пушку:
   -Тссiхо!
   Мабуть, його побоювалися i дитбудинкiвцi, бо замовкли одразу.
   I раптом хтось вигукнув:
   - Бра'! Майстра ведуть!
   Iз двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група,  iшов  до
нас директор, швидко пiдтягаючи лiву  ногу  за  лакованим  цiпком.  Поруч,
ледве  встигаючи  за  директором,  дрiботiв  якийсь  дiдусик.  Вiн  був  у
ремiсницькiй формi, новiй-новiсiнькiй i настовбурченiй  Ще  гiрше,  нiж  у
мене; передня пола гiмнастерки сягала  йому  нижче  колiн  i,  йдучи,  вiн
пiдбивав її ними, як фартушину; брезентова ремiняка, з нiкельованою бляхою
"РУ", була заперезана аж пiд грудьми; штани мели  пилюгу,  i  з-пiд  одноi
халошi за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок вiд черевика. Коли
вiн, щось  кажучи  директоровi  на  ходу,  повернувся  до  нас  боком,  ми
побачили... Нi, вiн не був  горбатий,  але  такий  сутулуватий,  наче  пiд
гiмнастеркою за плечима у нього висiв баян...  Руками  дiдусик  розмахував
по-стройовому, дуже кумедно, як пiдлiток, що вдає вiйськового в строю.
   Ми занiмiли. Ми перестали дихати, як  я  у  директоровому  кабiнетi.  А
Гришуха викинув убiк праву руку i скомандував:
   - У двi шеренги - становись!"
   Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор  i
майстер пiдiйшли. I не встигли ми ще вирiвнятися, нi зробити "рiвняння  на
середину" пiд команду Гришухи, як майстер уперся кiнчиками пальцiв собi  у
праве вухо, випнув груди наскiльки те дозволяв "баян"  на  його  спинi,  i
бадьорим тоненьким голоском крикнув:
   - Здрастуйте, товаришi- ремiсники п'ятої групи! - i  усмiхнувся  зовсiм
беззубим ротом.
   Якби вiн хоч ногами, перед тим,  як  узятися  пiд  козирок,  нiчого  не
робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований  так  хвацько,
що ледь не збив самого себе, i шнурок простягнувся збоку.
   - Здрав'я желаем, товарищ майстер! - урозлад, весело крикнули ми.
   Майстер прибрав руку вiд вуха i, смiючись старечим смiхом,  хрипкенько,
сказав:
   - Ну, от ми й зустрiлися! - Вiн нахилився, наставив на нас свiй  "баян"
i почав зашнуровувати черевик.
   Директор теж усмiхався. Потiм посуровiшав i подав команду "вiльно".
   - Товаришi ремiсники, - сказав вiн, пiдождавши, поки дiдусик упорався з
черевиком, i випростався. - Нарештi ми знайшли для  вашої  групи  майстра.
Федiр Демидович Снiп -  слюсар-iнструментальник  найвищого  розряду.  Крiм
того, вiн ще i слюсар-лекальщик, тобто  вмiє  робити  з  металу  все:  вiд
молотка до найдрiбнiшого годинникового  механiзму.  Пiд  час  вiйни  Федiр
Демидович був слюсарем-зброярем на заводi i  робив  для  фронту  кулемети.
Зараз Федiр Двмвдрвич пенсiонep. Але, зваживши на  наше  велике  прохання,
вiн погодився взяти i вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, -  директор
виразно пiдняв палець, - наказую шанувати його золотi руки,  його  похилий
вiк i звання робiтника-вчителя. Багато  хто  з  вашої  групи  подали  менi
заяви, у яких просять переводу в механiки. Ця група вже вибрана, товаришi,
з тих, хто мав вищу, иiж у вас шести- i семикласну освiту. До того ж скажу
вам по секрету: хто такий механiк? За два роки вони вивчать, два  трактори
- ХТЗ i "Унiверсал" та два комбайни - "Сталiнець" i "Комунар", от  i  все.
Ми розiшлемо їх по емтеесах у райони нашої областi. A  ви...  У  вас  буде
освiта i спецiальнiсть заводських iнтелiгентiв-iнструментальникiв! Вас  ми
направимо у мiста, на великi  заводи.  Ваше  майбутнє  -  завтрашнiй  день
робiтничого класу, завидне майбутнє, хлопцi! I  ще  одне:  майстер  -  ваш
учитель i батько, всi ви перед ним рiвнi, як  рiвнi  перед  батьками,  хоч
бiльшiсть iз вас, - директор опустив очi i притишив голос, - можливо, й не
пам'ятає своїх батькiв...
   Вiн глянув на майстра - той кивав головою  i  швидким  чiпким  поглядом
черкав по кожному обличчю в строю.  Дивно,  але  навiть  дитбудинкiвцi  не
витримували його погляду: скiльки було в майстрових  очах  якоїсь  гострої
прицiленостi i старечого суму.
   До їдальнi ми йшли, чiтко вибиваючи крок i з гордо пiднятими  головами:
тепер i в нас є майстер! I будемо ми не якимись  там  сеге  механiками,  а
заводськими iнтелiгентами у великих мiстах!
   Снiдала вся трупа за трьома столами, по десятеро за одним. Перед кожним
уже лежала пайка хлiба по двiстi грамiв i стояла залiзна тарiлка вiвсяного
супу - ми звали його "суп i-го-го".
   Майстер теж сидiв з нами, за першим  столом,  причепившись  на  краєчок
довгого ослона, хоч для майстрiв був окремий стiл у  кутку  тiсної,  як  i
учбовий корпус, їдальнi. Вiн їв, поклавши пiлотку, як i всi  ми,  собi  нa
колiна; їв по-старечому - швидко кутуляв трохи виставленими вперед  зубами
i пiдборiддям.
   Потiм подали друге  -  чай  в  алюмiнiєвих  кухлях.  Десять  кухлiв  на
алюмiнiєвiй тацi на кожен стiл. Ми зацокотiли ложками,  мiшаючи  рудуватий
окрiп - хто мiшав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не
вдержиш, то подiставали з колiн пiлотки  i  -  пiлотками.  Чай  був  дужче
несолодкий, нiж солодкий: пийнеш раз - наче з цукром, пийнеш удруге - наче
нi. I в цiй чайовiй тишi - тiльки губи дмуть  у  кухлi  -  майстер  раптом
голосно сказав,  пiднявши  кухоль  високо  над  столом  i  теж  обгорнутий
пiлоткою.
   - Чай, дiтки, треба мiшати в обидва боки: спершу налiво, потiм  направо
- тодi вiн буде солодший.
   Наша i ще двi групи, що сидiли за iншими столами, засмiялися. Майстри -
теж. А кухарi за "амбразурою" мовчали.
   Ми дивилися на iншi столи переможно: ось який у нас майстер,  дарма  що
маленький i старенький
   Снiданок ми нiколи не їли з хлїбом. Що б там не подавали, суп чи  кашу,
хлiб залишався цiлий. I вже коли ось-ось мала пролунати команда "встати!",
ми пускали по руках солянку з сiрою крупною сiллю, кожен брав з неї  пучку
солi i трусив нею пайку, потiм удавлював дрiбки великим пальцем у м'якушку
i ховав хлiб до кишенi. Цей винахiд сподобався усьому училищу,  бо  нi  до
снiданку, нi в снiданок нам не хотiлося їсти дужче, нiж пiсля снiданку.
   Дорогу вiд училища до МТС, де нашi майстернi, ми проходили з пiснями, -
аптеку, заготзерно, сушарку, базар - все з пiснями. Далi  було  пустирище,
за ним - МТС. Тут ми вже йшли мовчки i не в ногу.
   Вирушаємо з училищного двору п'ятьма колонами. Майстри - на  два  кроки
попереду кожної групи, старости - збоку.
   - Заспiвуй! - лунають команди.
   I починається.... якесь мiсиво з пiсень,  вихор  якийсь,  бо  в  кожної
групи - своя пiсня. У першої - "Смуглянка", у другої - "Ох,  да  вспомним,
братцы, вы кубанцы", у третьої - "В степи под  Херсоном",  у  четвертої  -
"Скакав козак через долину", у нас - "Дальневосточная"... Решта п'ять груп
лишилися на "теорiю", у них теж є свої пiснi.
   I от щоранку, вiд восьмої до  дев'ятої  години,  коли  групи  йдуть  на
практику,  наш  маленький  райцентрик,  наполовину  розбитий   бомбами   i
снарядами, гуде пiснями. Назустрiч нам, брукiвкою, теж  строєм,  iдуть  на
свою практику - у кравецькi майстернi  -  дiвчата  з  сорокового  училища,
"сороконiжки", - тi, що зосталися  пiд  вiйну  сиротами,  їх  назбирали  з
багатьох районiв. Зодягненi вони в чорнi або синi плаття  до  поясочкiв  з
блискучими  вузькими  бляшками  "РУ-40"  i  в  чорнi   берети   з   бiлими
молоточками, як i в нас на пiлотках. Чорнявi, бiлявi, блiденькi,  тонкi...
У них теж є "шкентелi", там тупцяють дрiбнi, як оце я. Вони  теж  iдуть  з
пiснями - ми  кажемо:  "пищать",  i,  порiвнявшись  з  ними,  глушимо  їх,
надриваючи горлянку до охрипу:
   Сто-им на стра-же, всегда-всегда!
   А если ска-жет страна труда:
   Прицелом точным - врага в упор!
   Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,
   Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!
   Смелее в бой!
   Коли ми отак "грякаємо" пiсню, "сороконiжки", iз середини строю  й  тi,
що  на  "шкентелi",  затуляють  вушка  долонями  i  всiм  виглядом  своїм,
усмiшечками виказують любеньку згоду, що ми, мужчини, таки сильнiшi за них
А дiвчата правофланговi,  вищi,  сягнистi,  вже  схожi  чимось  на  жiнок,
пiдморгують нашим правофланговим - це де бiдовiшi,  а  сором'язливi  -  тi
опускають очi й на щоках у них займаються рум'янцi. Я в цьому  теж  трошки
вже тямлю.
   Спiваємо до пустирища за базаром.  Далi  виймаємо  з  кишень  присоленi
пайки i мовчки їмо. Староста - теж. А майстри сходяться  в  круг  i  йдуть
гомонять про щось своє. Крiм нашого. Вiн бiжка додався  вiд  колони  дбiк,
згорбився, наставив у небо свiй "баян",  рве  щось  у  .травi  i  похапцем
запихає у кишенi.  Майстри  з  iнших  груп  стежать  за  його  заняттям  i
посмiхаються...
   У майстернi, куди нас завели "справа по одному", не було нiчого такого:
нi дивовижних верстатiв,  якi  ми  кожен  сам  по  собi  повигадували,  нi
iнструментiв, розкладених по поличках, нi  креслень  та  схем  на  стiнах.
Стояли тiльки зсунутi один до одного п'ять верстакiв з неструганих дощок i
на кожному - шестеро лещат, по троє з обох бокiв. Бiля них лежали молоток,
зубило, терпуг i товста залiзна плашка.  В  одному  кутку  -  бормашина  з
великим колесом (нею свердлять залiзо), у другому - ручне наждачне точило.
Все це ми бачили  ще  дiтьми,  у  колгоспiвських  кузнях,  i,  може,  тому
похнюпилися усi: отака  майстерня!..  Єдине,  що  здивувало  нас,  -  купа
снарядних гiльз, рiвненько складених попiд стiною, штук  сто,  а  може,  i
бiльше. Вони дивилися на  нас  пробитими  капсулами...  Верстати  були  не
однаковi: першi два вищi, ще два  нижчi  i  п'ятий,  останнiй,  найнижчий.
Майстер обмiряв нас очима i метушливо, майже бiгцем  розводив  по  мiсцях.
При цьому вiн  брав  кожного  за  плечi  i  легенько  пхав  поперед  себе,
примовляючи: "Сюди, сюди, сюди..." Менi та ще п'ятьом  малорослим  хлопцям
випало мiсце за найнижчим верстаком.
   Розставивши всiх, майстер подрiбушив до свого верстачка, присунутого до
наших упоперек, став за ним i урочисто, як з трибуни, промовив:
   - Товаришi, увага сюди! У-ва-га! Перед вами - вашi робочi мiсця.  Зараз
вони вам ще чужi, але незабаром стануть рiдними...
   Його слухали понуро, зорили у вiкна, за  якими  посеред  емтеесiвського
двору порпалися бiля комбайна "механiки". Майстер перейняв те позиркування
i, швидко червонiючи, тоненьким голосом, що буває у  дiтей  та  у  старих,
закричав:
   - Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра вашi ме-ха-нi-ки  робитимуть  отуто
те ж саме, що й ви сьогоднi. Всi починатимуть з ручок i з пучок! Панiв  не
буде. У-ва-га: тема  сьогоднiшнiх  занять  -  рубка  металу  за  допомогою
мо-лот-ка, - вiн узяв з верстака i пiдняв угору молоток, - i зу-би-ла. Ось
воно. - I показав зубило, тримаючи  його  посерединi  двома  пальцями,  як
цяцьку. Вiн сяяв увесь, показуючи нам зубило в молоток,  жести  його  були
рвучкi, очицi свiтилися, i ми почали слухати його не так з цiкавостi -  що
ми, зроду не бачили молотка й зубила? - як вiд подиву: чого  вiн  так  ото
радiє? А може, ще й те приспокоїло,  що  механiки  теж  недалеко  вiд  нас
одскочили, раз i їм цiєї майстернi не минути...
   - А тепер узяли всi у праву руку молоточки. Хто  лiвша  -  у  лiву.  Не
соромтесь. Великий "Лiвша" - читали книжечку? - теж був лiвшею, але  блоху
пiдкував...
   Ми взяли молотки.
   - У свiтi є три, - майстер значущо пiдняв  угору  вказiвний  палець,  -
всього три удари молотком. Перший - кистьовий, коли рука згинається лише в
кистi. Отак. Усi робимо за мною: раз-i, раз-i, раз-i...
   Ми помахали молотками, самою кистю.
   - Другий удар - лiктьовий, при якому рука згинається  тiльки  в  лiктi.
Цей удар сильнiший, нiж попереднiй. Спробували: раз-i, раз-i.
   Ми ще помахали молотками.
   -  Третiй,  найсильнiший  удар,  плечовий.   Вiн   вам   поки   що   не
пригодиться... Тепер зубильце. Його тримають" не двома чи трома  пальцями,
а в кулацi, щоб не виприснуло вiд удару  i  не  влучило  у  сусiда.  Взяли
зубильця, обняли всiма пальчиками... Так. Щоб  рубати  метал,  треба  бути
смiливим. Якщо котрийсь iз вас ненароком  влучить  себе  по  пальчику  або
щиколотках - це буває - не бiйтеся: прикладем подорожничку,  а  бiль  буде
наукою, по чому цiлитися - по зубилу чи по руках. Вiд болю  прибуває  ума!
Така теорiя. Переходимо до практики.  Нам  треба  взяти  всiм  по  гiльзi,
розпустити їх зубилом i молотком уздовж,  одрубати  денця  з  капсулями  i
вiдрихтувати залiзо, щоб воно було рiвне, як аркуш наперу...
   Гiльзи були широкогорлi, але не  дуже  довгi.  Ми  рубали  їх  надворi,
стоячи навколiшки або сидячи на травi пiд майстернею, бо  майстер  сказав,
що земля - "найкраща маса", бо вiд неї нема вiддачi. Майже в кожного з нас
були вже садна i синцi на пальцях i щиколотках, ми мовчки, крадькома  один
вiд одного лизали  їх  час  вiд  часу,  пересмiювалися,  якщо  хтось  там,
ударившись, починав сичати вiд болю i  дмухати  на  лiву  руку  А  майстер
метався помiж нами, воркотiв лагiдненькi слова, показував кожному сам,  як
рубати, i роздавав з кишенi прив'ялi, м'якi листки подорожника: видно, ото
вiн подорожник i рвав на пустирищi.
   - Обережнiше, об-бе-реж-но! - вигукував  вiн.  -  Набити  руку-  це  не
означав побити руки... Йоду в нас не має. Йод пiшов на фронт!
   Потiм вiн теж став  навколiшки,  швидко  розпустив  двi  гiльзи  пiдряд
короткими i, здавалося збоку, легенькими  ударами  молотка  по  зубилу,  i
"баян" за його плечима ворушився, наче в нього пробували мiхи.
   Розрубанi гiльзи ми розгинали спершу об груди,  вчепившись  пальцями  в
гострi краї, потiм гуцькалися на них  ногами,  а  поправляли  молотком.  I
кожен намагався закiнчити першим.
   Сонце пiдбилося  високо,  в  емтеесiвському  дворi  запахло  розiгрiтим
солiдолом та соляркою, бiля механiчної майстернi  бухкотiв  i  дуже  курiв
димом двигун - крутив  широкими  й  вужчими  пасами,  якiсь  невiдомi  нам
верстати крiзь прорубанi у стiнi дiри.  За  двором  МТС  починалося  поле,
звiдти дихала суша.
   В такий час на "теорiї" нам уже  хотiлося  обiдати,  а  тут  -  нi.  За
роботою ми забули i про себе, i про їжу. Згадали про неї лише  тодi,  коли
майстер оголосив  перерву  i  повiв  усiх  до  майстернi  показувати,  якi
iнструменти ми скоро будемо робити своїми руками.  Ми  стовпилися  навколо
його верстака.
   Вiн дiстав iз тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок,  обкований
по вуглах старою синюватою мiддю, i ледве висадив його  нагору.  Коли  вiн
метушливо, хрипкенько хекаючи, вiдiмкнув дрiбний висячий  замок  й  пiдняв
кришку, ми поторопiли: з сундучка вирвалося на сонце сяєво. В аудиторiї  з
креслення ми бачили на стендах усi слюсарськi iнструменти i знали,  що  як
називається, бо вони були пiдписанi. Звичайнi чорнi iнструменти, тiльки  й
того, що не захватанi i торкнутi ржею.
   - Хочеться подержати в  руках?  -  спитав  майстер,  поклавши  волохатi
куценькi брови на круглi окулярики в залiзнiй оправi. Ми закивали: хочемо.
- Нате. Тiльки добренько  держiть  у  руках...--  I  вiн  почав  роздавати
молотки й молоточки, плоскогубцi й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й
зубильця, викрутки й  викруточки,  ручнi  тиски,  завбiльшки  з  сiрникову
коробочку, крон циркулi,  внутромiри,  крейсмейсер,  ножички  для  тонкого
металу... Всiм хватило:  Менi  перепали  плоскогубцi,  i  я  нiяк  не  мiг
удержати їх на  долонi:  вони  ковзалися  на  нiй,  бiгали,  як  ртуть;  я
пiдхоплював їх з долонi на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщi, i
тодi по них потекли сонячнi променi - як прозорий  димок  по  дзеркалу.  З
хлопцями, кому  попався  iнструмент  без  ручки,  було  те  ж  саме:  вони
перекидали його з долонi в долоню, як жарину,  i  смiялися  так,  нiби  їх
лоскотали. Майстер i собi смiявся, закинувши голову назад, i в  його  ротi
було видно маленький тремтячий язичок. А з наших  долонь  на  стелю  й  на
стiни майстернi розбiгалися сонячнi зайчики. .
   - Це iнструмент полiрований, - сказав майстер,  пересмiявшись.  -  Того
вiн i в'юнкий такий.
   - А ним можна щось робити? - спитав хтось.
   - А я ним i роблю. Навiщо ж я виготовляв би? От прийду вiд вас  додому,
буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажiмо, з м'ячем? Ну,
а я - з металом. Старому, як малому - втiхи треба.
   - А ви голки вмiєте робити? - спитав Iван Пирiг .iз сусiднього з  нашим
селом хутора Пироги (вiн вимовляв: "Пирлiг, я з Пирльогiв, а ти?").
   - Що, нема голки вдома? - спитав майстер
   - Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються... - I роззявив  рота.
У нього не хватало губiв стуляти рот.
   Майстер зняв свою пiлотку, вимотав з неї нитку з  голкою  i  простягнув
Пироговi.
   - Вiддаси матерi, хай не сердиться. Той узяв i ще дужче роззявив  рота;
показуючи, що то вiн усмiхається.
   Хтось iз дитбудинкiвцiв ширнув його пiд бiк  i  про  шепотiв  над  саме
вухо, але почули  всi:  "У-у,  кугут,  уже  вициганив!".  Пирiг  скривився
плакати i промимрив: "Я ж не прльосив..."
   - Тихо, - сказав майстер дуже мирно. - У кого ще немає голки, пiднiмiть
руки. Чесно, не соромтесь. Нiхто  бiльше  не  i  пiдняв.  Майстер  покивав
головою.
   - Роблю й голки, чого ж. I ниточку можу викувати... срiбну.
   - А вушко чим - свердельцем провiнчуєте?
   - А в мене щипчики такi є: угорi зубчик, унизу гнiздечко. Нагрiв товщий
кiнець голки, клац - i є вушко. Потiм знову загартовую.
   - А розкажiть, як ви кулемети робили.
   - Кулемети? А я їх i не робив. Я тiльки пiдчищав - те, се...  Так,  щоб
вони були безвїдмовними. - Вiн  знiчев'я  заозирався.  понюхав  повiтря  i
схопився на ноги. Ми теж заозиралися i побачили трьох наших за бормашиною:
вони швиденько затягалися i передавали один одному недокурок.
   - У-ва-га, на гурт!  -  вигукнув  майстер,  i  не  встигли  ми  й  оком
зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повiтрi i  мелькаючи  шнурками,
полетiв черевик. Вiн ударився об колесо й упав додолу.
   Тi, що курили, кинулися до дверей.
   - Назад! - тоненько закричав майстер. - Принести менi  черевик!  -  Вiн
стояв, тримаючись рукою за верстак, i пiдстрибував на однiй нозi, а  друга
була в самiй шкарпетцi.
   Тi троє  боязко,  огинаючись,  принесли  черевик.  Майстер  узув  його,
притупнув ногою, i сказав звичайним голосом:
   - Ну от... А то що ж я - на однiй нозi вчитиму вас далi, чи як?  -  Вiн
вийняв з кишенi ще довоєнний "Кiровський" годинник, якийсь час дивився  на
нього то зблизька, то здалека i знову крикнув тонким  голоском:  -  Кiнець
перерви!
   Ми позносили його iнструменти, але як не намагалися скласти їх  купкою,
вони розсковзувалися. Так i зосталися  лежати  проти  сонця  на  верстаку,
виграючи срiблом...
   Майстер дiстав зi своєї тумбочки жерстяну викройку, наклав її  на  лист
залiза, що ми  виправили  з  гiльз,  i  обвiв  кругом  тоненьким  шильцем.
Викройка була схожа на невеликий щит, якi малюють у пiдручниках з  iсторiї
стародавнього свiту, а вгорi, над щитом - схоже щось  на  крильця.  Хлопцi
вгадували по-всякому. Однi казали, що це для  комбайнiв,  iншi  -  що  для
сошникiв на сiвалки, тiльки треба ще гнути i зварювати електрозваркою.
   - Рубаємо по контуру, за  мiлiметр  од  лi-нi-ї,  -  оголосив  майстер,
закiнчивши розмiчати. - Тепер уже не  до  землi,  а  до  плашок  на  ваших
верстаках. Хто рiвнiше обрубає, тому буде легше обробляти  свою  заготовку
терпугом. До ро-бо-ти!
   I знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й  зализували  садна.
Але цього разу було iде болячiше, бо ми били себе вдруге у тi ж самiсiнькi
.мiсця, що й до перерви.
   Коли ж ми закiнчили врубати i "по контуру" i,  затиснувши  заготовки  у
лещата, взялися за терпуги, то в майстернi розляглося таке гарчання, що  в
животi холонуло.  Пiд  "фронт"  нашi  "катюшi"  й  нiмецькi  шестиствольнi
мiномети стрiляли тихiше...
   За пiвтори години до обiду майстер i Гришуха зiбрали  заготовки  -  хто
добре обпиляв, хто  абияк  -  i  понесли  до  кузнi  у  протилежний  куток
емтеесiвського двору. А  нам  наказано  було  прибрати  "робочi  мiсця"  i
вiдпочивати, доки вони повернуться. Ми позмiтали обрубки та  ошурки  з-пiд
терпугiв (у майстернi закружляв проти вiкон  блискучий  металевий  пилок);
потiм крутили бормашину, хто дiставав до ручки; iншi пробували  обточувати
на наждаку шматочки залiза, а в кого був козик -  то  козик.  Одне  слово,
проганяли голод.
   Емтеесiвський  двигун  просвистiв   на   обiд,   запахкав   повiльнiше,
повiльнiше i зовсiм став. Паси теж зупинилися. У дворi зробилося тихо.  Ми
вже нiчим не забавлялися. Сидiли попiд стiною  майстернi  на  сонечку,  як
соннi горобцi - рядочком, а перед очима стояла тiльки черга до їдальнi.
   Саме в цей  час  якогось  сiрого  гуртового  онiмiння  з-за  механiчної
майстернi, де кузня, вийшли майстер i Гришуха. Обидва вони  несли  по  двi
в'язки  нанизаних  на  дротиння  готових  -  готовiсiньких...   лопат:   з
продовгуватими горбиками посерединi, з рунками, заклепанi, з дiрочками для
цвяхiв, щоб держак  прибивать  -  ну  все,  як  у  справжньої  лопати!  Ми
попiдхоплювалися з-пiд стiни, стовпилися.
   - От... - сказав майстер, поклавши в'язки на землю i втираючи  пiлоткою
мокре чоло. - Перша ваша продукцiя. I -  першого  сорту!  Лопати  вашi  не
гнуться й не ламаються! Отже... - Вiн  раптом  випростався,  знову,  як  i
вранцi, коли його привiв директор, ударив правим черевиком об  лiвий  так,
що аж похитнувся i, приклавши долоню до вуха, як те  роблять  старi,  коли
недочувають, крикнув:
   - Вiтаю вас, товаришi, з першою лопатою!!!
   Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один  одного  в
груди, легенько так,  звiсно,  не  боляче,  ляскали  долонями  по  плечах,
смiялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Iван?!  Диви,  i  мене
Йван!.." Я теж когось штовхав i допитувався, як його звати, i казав, що  я
- Павло...
   Йшли до училища не через мiсто, а навпростець, вирубаним парком -  самi
пеньки та пагiння од колишнiх дерев. Не строєм iшли, а так. I в кожного  в
руцi - по лопатi, i кожен хоче впiзнати, де ж та, що в i н робив.  А  вони
всi однаковi: сiрi  пiсля  вогню,  трохи  в  сажi.  Тридцять  двi  лопати!
Тридцять наших i двi майстрових.
   Були вже i пiдлабузники. Я знаю ще зi школи їх - отi, що  до  вчительшi
лащаться. Вони терлися бiля майстра. А Пирiг iз Пирогiв  навiть  iти  йому
заважав - забiгав наперед, зазирав в очi та допитувався:
   - А пiслязавтра будемо ще рлюбати метал?
   - Нi, не будемо, - одказував майстер голосно, всiм, - бо пiслязавтра ви
нi  зубила  не  вдержите,  нi  молотка.  Хай  вавки   позагоюються,   руки
вiдпочинуть, тодi знову рубатимемо. Ще навтiшаєтесь...
   - А iнтерлєсно рлюбать! Наче матерлiю ножем рлiжеш!..
   Хтось таки знайшовся, вiдтер Пирога вiд  майстра,  i  вiн  iшов  збоку,
зобиджено роззявивши рота.
   Обiдала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали. На перше
був борщ, на друге - пшоняна каша, прилита зверху пересмаженим, аж чорним,
борошном з цибулею, на третє - чай. Дитбудинкiвцям видали пайки по  триста
грамiв, бо їм же й на вечiр по двiстi грамiв залишали,  а  нам,  кому  йти
додому, то п'ятсот - вечеряти ми не залишалися.  Нашу  вечерю,  квасоляний
суп або кулiш, дитбудинкiвцi дiлили на  гурт,  менш  як  по  пiвпорцiї  на
брата.
   їли вперше за цi п'ять днiв навчання мирно, не  гиркалися,  якщо  хтось
там комусь пiдбив ненароком ложку чи  зачепив  ногою  пiд  столом.  Кусали
чорний, важкий, аж вогкий, хлiб з обранених рук (вони пахли старим  кислим
пороховим димом од гiльз) та посмiювалися, що ложка в кожного  телiпається
у наморених пальцях- борщу до рота не донесеш.
   Ця перша практика зробила нас однаковiшими, - може, тому так мирно ми й
обiдали. "Якби ще не Пирiг з отою голкою своєю, то й ще краще було  б,  -_
думав я сам собi. - А то наче тiльки в нього немає голки! У нас теж немає,
позичками живемо".
   Пiсля обiду оголосили: знову буде лiнiйка. Ми  дивувалися  -  чому  це?
Нiколи ж не було лiнiйки вдень. Вишикувалися на плацу, вирiвнялися, гудемо
веселенько, наобiдавшись. У кишенi в мене пiвпайки хлiба, двiстi п'ятдесят
грамiв: буде нам з тiткою Ялосоветою на вечерю. Першого дня принiс, а  той
шматочок злежався у кишенi,  сплескався,  зробився  схожий  на  чорненький
такий гаманець; поклав на стiл, а тiтка:  "О  боже!  Де  це  ти  взяв?"  -
"Пайок, - одказую. - Од  пайка  зосталося,  їжте,  це  я  вам".  Одщипнула
крихту, жує помаленьку, слухає на смак, а  тодi:  "До-обрий!"  -  I  очима
клiп-клiп. О, знову плакать заходжується! От звичка!  I  пiшов  на  грядки
картоплиння згрiбати.
   - Гр-рупи, р-рiвняйсь! Стр-рунко! - скомандував старший воєнрук Бушний.
Вiн завжди командує лiнiйкою i дуже красиво  козиряє,  як  нап'ята  струна
ввесь.
   Лiнiйка затихла: на плац виходили директор, майстри,  викладачi  -  всi
тi, що й зранку. В однiй руцi директор тримав свiй цiпок,  а  в  другiй...
нашу лопату. Вiн щось промовив до Бушного, i той,  узявшись  пiд  козирок,
скомандував:
   - Училищ-е...  рiвняйсь!  Стр-рунко-о-о!  П'ята  група!  Десять  крокiв
уперед... маарш!
   Ми вiдстукали десять крокiв i опинилися перед лiнiйкою.
   - Кр-ругом! Увага всiм!
   - Товаришi ремiсники! - голоснiше i урочистiше,  нiж  завжди,  промовив
директор. - Сьогоднi  п'ята  група  на  чолi  зi  своїм  майстром  Федором
Демидовичем  Снопом  (наш   майстер   покивав   головою)   проявила   себе
наполегливою як у навчаннi, так i в працi... Можна  сказати,  по-геройськи
проявила себе. За чотири години  практичних  занять  вона  виготовила  для
народного господарства перше замовлення: тридцять двi ось такi  лопати.  -
Директор пiдняв над головою лопату. Лiнiйка загула, заколивалася: то заднi
ряди почали пробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.
   Директор говорив довго: про вiйну, про тяжкий  рiк,  про  велику  надiю
держави на нас - трудовi резерви. I закiнчив так:
   - Замiсть трьохсот комбiнезонiв, що ми  маємо  одержати  незабаром  для
всiх вас, до складу надiйшло поки  п'ятдесят.  Наказую:  нагородити  п'яту
групу комбiнезонами!
   Бiля училищного  двору  мене  ждали  Василi.  Ми  швиденько  вийшли  за
райцентр, i там, у  полi,  де  нiкогiсiнько,  -  усi  по  черзi  примiряли
комбiнезон, - чорний,  як  галка,  блискучий,  з  цупкого  хебе.  Красивий
комбiнезон, ще й з великими кишенями вище колiн - майстер  сказав,  що  то
для найпотрiбнiшого слюсарного iнструменту, щоб завжди пiд рукою був.
   Як пiдходили вже до села. Василь Силка попросив мене:
   - Дай я пройдуся в комбiнезонi до твоєї хати, а там пiд мостом знiму.
   Так ми i ввiйшли у село: Василь Силка у чорному, як _танкiст, а ми троє
в зеленому.


   Осiнь того року була суха, як i лiто, - анi  дощинки.  Земля  на  шляху
порепалася, трава обабiч нього вигорiла  -  не  трава,  а  руде  прядiвце;
навiть деревiй, нащо вже  терплячий,  i  той  поiржавiв,  поламався.  Самi
перепини в землi кругом чорнiють, i, здається, нiби й вони гарячим дишуть.
Лише вiд Писаревого лiсу, як дiйдеш навпроти нього, вологiстю повiває: там
у гущавинi по яругах джерел багацько та  потокiв,  бiльших  i  менших.  На
тернах понад лiсом павутина  блищить,  вона  висить  i  на  дротах  i  мiж
телеграфними стовпами.  Голо  кругом  -  лише  де-не-де  у  полi  маленьку
приземкувату скирту  соломи  видно.  Та  павутиння.  Навiть  зайцi  кудись
повтiкали. Скiльки ходимо, ще й разу не бачили.
   Якось ми з Василями, йдучи  з  училища,  сiли  перепочити  на  пожухлiй
травi, i котромусь iз нас спало на думку: скiльки ж  то  кiлометрiв  треба
пройти нам за два роки навчання, якщо вiдкинути од них недiлi та канiкули?
   Множили паличкою на землi (в умi-бо спробуй помножити!):  250  днiв  на
вiсiмнадцять кiлометрiв - дев'ять вiд села до училища  та  дев'ять  назад.
Вийшло рiвно чотири тисячi п'ятсот кiлометрiв.
   Зразу ми потетерiли. Сидiли i дивилися  один  на  одного  мовчки.  Тодi
Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали пiсля того перевдягання
в училищi) пiдхопився на ноги i вигукнув - як лоша проiржав  крiзь  широкi
рiдкi зуби.
   - Хi-гi-гi! Пiдождiть! Це ж як за два роки разом, то багато, а як щодня
потроху, то й не багато!
   - А й справдi! -здивувалися i порадiли ми. -То ж як разом!
   I потупцяли далi.
   Усiм нам  зробилося  весело,  ноги  враз  полегшали.  А  Василь  Обора,
наймовчакуватiший i найдужчий серед нас, проказав на радощах, затинаючись:
   - А'а менi брат В'олодя на весну т'апочки з Харкова при'везе! На цiй...
резиновiй пiдошвi iз ската. - Обора  коли  дуже  сердився  або  радiв,  то
говорив отакою коротенькою спотикачкою.
   Я теж не втримався - розказав про те, як  повеличав  себе  у  заявi  до
училища не Павлом, а Павлентiєм, i ми розсмiялися гуртом.
   Та найдужче зрадiв зi свого вiдкриття Василь  Чи-це-я-чи-не-я.  Вiн  не
вмовкав аж до села, гордо чвиркав крiзь зуби, смiявся-повискував  та  одно
допитувався:
   - А ви злякалися, що чотири тисячi з половиною, еге ж?
   - Коли б...
   - А я дивлюся, злякалися мої хлопцi! I думаю собi: стiй! Це ж як разом,
то багато, а як щодня потроху...
   Дорогу вiд села до райцентру ми подiлили на станцiї. Перша,  одразу  за
селом, - Провалля, або Млин (за проваллям на горi стояв вiтряк).  До  цiєї
станцiї дорога була крута, але брукована, а  далi  йшла  грунтова,  аж  до
райцентру. Друга станцiя  звалася  Ли  -  це  два  телеграфнi  стовпи,  що
пiдпирають один одного. Третя А, такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з
поперечиною посерединi. Четверта - Осика, п'ята - Вербичка,  далi  Мiсток,
Олiйниця... I так аж  до  училища.  З  цими  станцiями  нам  стало  ходити
веселiше: не встигнеш дiйти до першої, а вже й другу видно.
   -   Оце   якщо   комусь   далеко   ходить,   -   розмiрковував   уголос
Чи-це-я-чи-не-я, - треба сказать йому, хай придумає собi  станцiї:  ближче
буде, еге ж, хло'?
   - Або купить самокатку, - мляво докинув третiй наш Василь, Кiбкало. Вiн
i в ходi, i в рухах, iз лиця млявий, аж кислий. I весь якийсь  видовжений:
руки довгi, ноги довгi, обличчя довге, навiть лоб не  можна  сказати,  щоб
високий, а розтягнутий угору i звужений, де  починається  чуб;  брови  над
перенiссям двома клинчиками,  теж  угору  пнуться,  майже  сторчма,  i  не
розбереш, чи то вiн дуже здивований,  чи  ось-ось  заплаче.  Коли  Кiбкало
мовчить i нiчого не жує, губи йому завжди одвисають куточками  вниз  -  аж
нудьга вiд них, як тлянеш. А може, то вiн тiльки менi таким  здається,  бо
вiн же менi (чи я йому?), той... суперник!
   Ми троє iдемо босi, а черевики, зв'язанi шнурками, несемо через плече -
на них ще зима буде. Тiльки Кiбкало ходить узутий, бо  в  нього  про  зиму
чоботи є i валянки шитi з калошами. Ще є в нього офiцерська польова сумка.
Ми носимо свої зошити в руках або в пазусi, а вiн - у сумцi на  вузенькому
блискучому ремiнцi. З неї Кiбкало усе  щось  тягає  вранцi,  як  iдемо  до
училища, i їсть. Ми ще й разу  не  бачили  що.  Навiть  коли  витягає,  не
бачимо, бо вiн, як надумає їсти, випереджає нас крокiв на  три,  перекидає
сумку з-за спини наперед i длубається в нiй, по-курячому нахиливши до  неї
голову, потiм знову пересуває за спину, i нам  ззаду  видно,  як  у  нього
починають ворушитися жовна... Тодi й нам починає канудити пiд ложечкою.
   - Ти, В'асилю, якщо ж'ереш, так iди п'озаду нас, -  глухо  каже  Василь
Обора i тодi вже мовчатиме, поки i до училища дiйдемо. Брови у  нього  над
самими очима, густi i чорнi,  плечi  похитуються  при  ходьбi  вгору-вниз,
угору-вниз, а ноги товстi i коротшi, нiж тулуб.
   Кiбкало вiдстає i йде позаду.
   Понуро, мовчки йдемо всi. I  раптом  Василь  Силка,  наче  прокинувшись
тiльки що, вигукує:
   - А менi сю нiч снилася Австралiя! Наче йду я по  Австралiї,  а  кругом
жовто-прежовто, i сонце пече...
   Силка любить географiю i розповiдає про кожну країну так, наче вiн  там
був. Вiд старших двох  братiв,  якi  пiшли  на  вiйну  i  не  повернулися,
Василевi зостались їхнi пiдручники, географiчний атлас i книжка про  Дерсу
Узала. Ми читаємо її  по  черзi:  то  вiн,  то  я.  Уже  разiв  по  десять
прочитали. А Обора i Кiбкало й разу - вони не люблять читати.
   - ...Так жовто, як у Штокаловому  садку  од  абрикос.  Банани.  Банани,
апельсини, ананаси...
   Нiхто з нас не куштував абрикос, бо нi в кого в селi вони  не  ростуть,
тiльки в Штокала на горi, бiля провалля. Старий Штокало стереже їх удень i
вночi, а як не вiн, то його жiнка - Штокалка, страх яка криклива i гугнява
баба. Вона як скаже посеред двору увечерi "Га?" -- то скрiзь у селi  чути,
i собаки починають гавкати.
   Тепер щодня, пiсля Силчиної оповiдi про абрикосову Австралiю,  iдучи  в
училище й назад, ми дивимося на Штокаловi абрикоси такими  очима,  що  дiд
кам'янiє посеред садка -  довгий,  сухий,  сивий  -  i  свариться  на  нас
пальцем. Тодi ми одвертаємося, вдаючи, що й не  думали  дивитися  на  його
абрикоси.
   Спускаємося з гори кам'янкою. Сонце вже низько, ховається за вiтряк над
проваллям. Кам'янка ще трохи тепла, усипана пiдгорiлим покарьоженим листям
з кленiв над дорогою - воно лускотить пiд  босими  ногами,  ламається.  Не
доходячи до Штокала, сiдаємо взуватися, щоб селом iти  при  повнiй  формi.
Зав'язуємо шнурки, а самi зоримо спiдлоба на абрикоси, їх  ще  багато,  аж
гiлля гнеться, i вони сяють у низькому довгому сонячному промiннi,  горять
жовтогарячим багаттям i пахнуть. "Дз-з-з", - гудуть оси  та  бджоли  попiд
тим багаттям.
   Нi Штокала, нi баби не видно у садку.
   - А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! - шепоче Силка.  -  Тiльки
не дивiться туди... Пiдождемо, поки смеркне i... Хоч по жменi.
   - Ну да, ми накрадемо, а вiн в училище  докаже?  I  виженуть,  -  кисло
пророчить Кiбкало.
   -  Та  хiба  ж  це  крадiжка,  як  по  жменi?  -  дивується   з   нього
Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повнi, червонi вiд хвилювання i  в  дрiбному
пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пiлотка  над  ним
стирчить, поставлена руба - мала. На Силчину голову усi нашi пiлотки малi.
А на Кiбкалову - великi,  бо  в  нього  гостра  голова.  Мати  вшила  йому
пiлотку, i вона смiшно стирчить ззаду курячим гребенем.
   - Ви - як хочете, а я пiшов. - Кiбкало плаксиво  наставляє  вгору  свої
кiлочки-брови i йде геть, пiдкидаючи худими кульшами польову сумку.
   - Ну й хай iде! - втiшає Силка мене та Обору. - Ми й самi, еге ж, хло'?
   Обходимо стороною Штокалiв садок, сторожко оглядаючись, а чи нiхто  нас
iзвiдти не бачить, i, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в
провалля аж до дна. Щурики вилiтають зi  своїх  нiр  у  червонiй  глинянiй
стiнi над нашими головами  i  зчиняють  переляканий  лемент,  ширяючи  над
проваллям. У нас його звуть ще "стiнкою", бо  дуже  крутосхиле:  потоки  з
Писаревого лiсу прорили. У проваллi холоднiше,  нiж  там,  на  горi.  Тихо
шумить вода, чиста, з лiсових джерел. Напилися, лежачи i вмочаючи  носи  у
воду, - холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо.
   Щурики потроху змовкають i знову зi швидкого лету, стрiлами влiтають  у
свої нори-гнiзда. I як вони ото влучають? Жодна  й  крильцем  не  зачепить
глини. Складе їх, зведе хвостик-ножички докупи i - фiть - уже в норi.
   Над проваллям ще  видно,  а  внизу,  довкола  нас,  уже  сутенiє,  вода
чорнiшає i шепотить-шепотить... Ми мовчимо i  водимо  очима,  як  справжнi
злодiї.
   Хлiб мiй у кишенi, двiстi п'ятдесят грамiв, аж до матерiї прилип. Як же
це  тiтка  Ялосовета  вечерятиме  без  хлiба?...  Нiчого,  скоро,  казано,
даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили  б  цiлу  зиму
кулiшi. Кулiш, якщо густенький, можна i без хлiба їсти... А втiм - чого  ж
без хлiба? Я ж носитиму  потроху.  Нiчого,  тепер,  як  я  в  училищi,  не
пропадем. Одежа є, сiмсот грамiв хлiба щодня. Дров на саму хатину небагато
треба. То як велика хата, тодi не настачиш.
   - Вовкiв за вiйну розвелося, як чортви, - шепоче Василь Силка. -  Вчора
на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлiвчику стiну i  забрали
козеня. Плакала баба -  страх.  Вона  плаче,  а  коза  й  собi:  ме-ке-ке,
ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж.
   - А я не боюсь в'овкiв, - каже  Василь  Обора.  -  Я,  як  упiймаю  хоч
одного, то задушу - i все.
   Ще б! Обора такий сильний, що... Вiн брав колись в обидвi руки  по  двi
нiмецькi протитанкових мiни i виважував поперед себе.
   Поночi  вже.  Зорi  над  проваллям  блимають.  Звiдси  вони  бiльшi   i
яскравiшi. Недарма кажуть, що з колодязя i вдень можна зорю побачити.
   Холодненько. Вже i дрижаки у тiло вступили. Сидимо-сидимо,  тодi  то  у
Силки, то в мене плечi смик-смик! Самi. В Обори нi, а в нас.
   - П'омерзли?-питається Обора. - А менi байдужеч-ки.  Ту  зиму  сиджу  в
хатi б'осий, бо мати кудись п'iшла i ч'оботи взула. Т'ак  я  в'искочив  на
к'алюжу, наковзався б'осяка досхочу - i в хату. Так i зашпорiв не б'уло...
У мене шкура б'ичача.
   Прислухаємося.  Чути:  дзелень-дзелень...   Напружилися,   випросталися
сидячи. Дзеленькання - далi, далi. Стихло А-а, то мiрошник з млина  пiшов,
ключем подзеленчав
   - Так, - ляснув себе долонею по колiну Василь Силка,  -  ти,  Па,  сиди
тут, а ми з Оборою на розвiдку.
   Василi подралися вгору,  покотилося  груддя  з-пiд  їхнiх  черевикiв  i
забулькало в струмок.
   I тiльки-но за ними стихло, чую:
   - У-У-У-У...десь за млином.
   Здригнувся увесь, а холод аж у п'яти шпигнув: що воно? I знову:
   - У-У-У...жалiбно-моторошно так.
   "Вовк? Вi-iн, вовчик-братик!"
   Видно, голодний... Бо таки дуже  жалiбно  виє.  Вгорi  хекають  Василi,
сунуться разом з груддям де мене.
   - Вовкулаку чув? - питають.
   - Чув. Ну, що там?
   - Швендяє по садку... Блискає цигаркою i кашляє, аж у грудях реве. I ти
скажи, не спиться ж йому! Уже по селу нiде й вогника.
   I знову сидимо, слухаємо воду в струмку та вовка за млином.
   - Чого  вiн  тож-то  коло  млина  тиняється?  Там  же  _нi  кошари,  нi
свинарника.
   - Вiн не тиняється, а сидить на заднiх лапах, закинув голову i плаче  з
голоду, - каже Силка. - Жде глупої ночi, поки люди поснуть.
   - Як оце ми ждемо...
   - Все одно н'аша вiзьме! - вигукнув Василь Обора. - Брехня, до ранку не
виходить.
   Цi Штокали, дiд Прокiп i баба Ганна (її дражнять Гендзя за гугнявiсть),
мабуть, найскупiшi в свiтi. У сорок п'ятому, як поприходили нашi з  вiйни,
хто зостався живий i не пропав безвiсти, в колгоспнiй конторi були гульби.
Дещо з комори  виписали,  дещо  люди  поприносили  у  складчину.  Штокалам
загадали киселю принести, бо в них найкращий у селi садок. I з усiх  -  по
чвертцi горiлки. Штокали принесли i  кисiль,  i  чвертку.  Почали  гуляти,
пiсень завели, три  лампи  дванадцятилiнiйнi  горять  -  теж  у  складчину
принесенi. Спiвали, спiвали, дiйшла черга i до "Гандзi". Цiєї пiснi у  нас
найкраще вмiли ще до вiйни. Весело так, що хоч танцюй пiд неї.  Проспiвали
перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка встала  i  голосно
прогугнявила до свого дiда: "Хедiм вiццiля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!"
   Кинулись її вмовляти: що це ж - пiсня, що не тiльки ж вона - Гандзя,  а
i в пiснi Гандзя... Де там! Витягла дiда з-за столу - i  до  дверей.  Тодi
обернулася та:
   - Оддайте наш кисiль!
   Усi  зареготали  i  вiддали  їй  кисiль.  А  голова  колгоспу   Осадчий
вiдкоркував чвертку  з  горiлкою,  розлив  по  склянках  i  сурйозно,  без
посмiшки, сказав:
   - Доженiть їх та оддайте i оцю чвертку, хоч вона й порожня!..  Догнали.
Вiддали. Взяла й порожню...
   - На олiю буде, - сказала.
   А Штокало мовчки телiпався за нею. Пiсню таки доспiвали, але  вимовляли
вже не "Гандзя", як треба, а "Гендзя":
   Гендзя цяця,
   Гендзя птиця,
   Гендзя гарна молодиця!..
   Угорi почало виднiшати - мiсяць зiйшов. Вiн  освiтив  край  провалля  з
одного боку i в нори щуриковi заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже
не пересмикували плечима, а дрижали. Менi було чути, як  пiд  гiмнастеркою
виступили на тiлi сироти.
   - Д'авайте вогонь розкладемо, -  сказав  Обора,  -  бо  жалько  на  вас
дивицця.
   Наламали  бур'яну  понад  струмком,  назбирали  сяких-таких  паличок  i
запалили. Коли пригрiло в  груди,  пiдставляли  спини,  держали  руки  над
полум'ям, доки в долонi припече, i  ховали  їх  попiд  пахвами:  коли  там
тепло, то i всьому тiловi тепло.
   - Як на екваторi! - радiв Чи-це-я-чи-не-я, зогрiвшись. На його обличчi,
осяяному полум'ям, блищав золотенький пушок. - Є екватор, - пояснив вiн, -
це така умовна лiнiя, що дiлить земну кулю  пополам.  I  є  Еквадор  -  це
країна, їх не треба плутати...
   - Як вивчусь на м'еханiка, не пiду в механiки, - сказав Василь Обора, -
сяду на  трактор.  Механiк  -  що?  У  моторах  колупатися  та  запчастини
дiставать... А то сам за рулем. Я колись орав уночi, як  прицепщиком  був.
Л'овко - страх. Фара  свiтить,  скиби  попереду  блищать,  тракторист  пiд
скиртою спить, а я сам. Стану, прочищу плуги од бур'яну - i далi погнав...
   - А я пiду вчитися на географiю, - сказав Силка.
   - Так пiсля училища одробляти ж три роки треба...
   - То й що? Одроблю i пiду на географiю.
   - А цi абрикоси i в с'ерединi жовтi, чи тiльки зверху?
   - Хтозна. Я тiльки кiсточку бачив: гостренька така з одного боку,  а  з
другого тупiша...
   - Менi здається, що вони гарячi. Оце нiч, а вони гарячi...
   - По-моєму, вони в пушку, еге ж?
   - Хтозна... Скоро осьо взнаємо. Вогонь почав пригасати. Тiльки жарок ще
грав i мiнився.
   - I вовк чогось мовчить...
   - Пiшов стiну в когось ламати.
   - Ану, Па, сходи ще ти подивитися за Штокалом,  твоя  черга,  -  сказав
Силка. Прислухався. - Цсс, наче хтось iде, - зашепотiв. - О, чуєш?
   Угорi справдi щось наче протупало i  зникло.  Потiм  звiдти  покотилася
грудка, упала в наше багаття, i з нього шугнули iскри.  Ми  посхоплювалися
на ноги i задерли голови, але пiсля вогню не бачили й на крок вiд себе.
   - Не бiйтеся, це я, - хрипко сказав хтось iзгори. До наших нiг  потекла
дрiбна глина, а слiдом за нею з'їхав... Штокало. Вiн тримав  обома  руками
бiля грудей кепку з абрикосами...
   - Нате їжте, та йдiть уже додому, бо менi  спать  хочеться.  -  Штокало
дихнув  на  нас  ядучим  тютюновим  духом  з  рота.  -  Сiдайте,  чого  ви
постовпiли? Хто ж так лагодиться красти?  Кричать,  балакають,  не  тiльки
менi, - у село чути. Вогонь кладуть!  Злодiї  називається...  Тихо  треба,
якщо вже замiрилися красти!
   -  Та  ми,  дiду,  тiльки   покуштувати   хотiли!   -   вигукнув   щиро
Чи-це-я-чи-не-я. - Хiба ми красти?..
   - Оце ж берiть та й куштуйте. Та i я з вами якусь iз'їм, бо ви тут  так
про них балакали, що аж менi закортiло. - Дiд засмiявся i  перший  узяв  з
кепки жменю абрикос.
   Ми й собi несмiло потяглися руками до кепки, взяли по однiй,  вiдкусили
потрошку,  тримаємо  в  ротi  i  слухаємо  на  смак,  як  тiтка  Ялосовета
ремiсницький хлiб.
   Нi, зразу не добереш того невиданого  смаку!  Як  мед?  Куди  там  тому
медовi! То мед - i все. А це... I сонцем пахнуть.  Хоч  i  холоднi.  А  ми
думали, що вони гарячi...
   - Як ананаси! - вигукнув Силка. - Я читав.
   - Кi' в трясцi нанаси! Обрикоси, та й годi, - хрипiв прокуреним  горлом
Штокало.
   Вiн дуже плямкав, джвякав, прицмакував, бризкався соком i брав з  кепки
зразу по жменi...
   - Чи ти бачив отаке! - дивувався. - Щодня топчуся по них, а  нiколи  ще
такi добрi не були! Трясця зна що!
   Ану ке лиш, збiгайте котрийсь та нарвiть ще кепку. Тiльки тихо i  не  з
одної гiлки, бо стара завтра як обнаруже, то буде менi поза шию...
   Першим подався Василь Обора. Принiс повну  кепку  з  горою.  За  ним  -
Силка. За Силкою - я.
   О, якби тiльки хто знав, яке  то  щастя  -  рвати  абрикоси  уночi  при
мiсяцi! Нахилиш гiлку, а вони тебе лагiдненько по макiвцi - тут-тук-тук...
Об щоки труться оксамитне - є-таки на них пушок. А котра й сама за  пазуху
впаде, полоскоче золотою мишкою i пригрiється. i вже її не чути...
   Ми носимо, а Штокало їсть i їсть та кiсточками пахкає  з  зубiв,  як  з
малокалiберки.
   - Ху-ух! - простогнав вiн пiсля останньої кепки i вiдкинувся спиною  на
глину. - Оце вмолотив за гурта!  Живiт  такий  важкий  зробився,  що  й  з
провалля не вилiзу.
   Ми з Василями затоптали вогонь - бува, вiтер знiметься  -  i  побралися
нагору, пiддержуючи дiда попiд руки. Хлопцi  -  попiд  руки,  я  позаду  в
ступнi його пхав.
   - От-от спасибi, о-от спасибi, - сапав i  хрипiв  Штокало.  -  Старiстю
тiльки в провалля легко...
   Нагорi нас зустрiв мiсяць, безвiтряна тиша i тепло -  у  проваллi  було
набагато холоднiше.
   - Нарвiть же тепер i в пiлотки, додому понесете, - сказав Штокало. -  А
я пiшов спать. Ох, боже-боже, живiт як не лусне, хай вам абищо... Заходьте
й ще, як закортить. У проваллi ждiть, я вас там знайду...
   Ми йшли кам'янкою, що холодно блищала при мiсяцi над  горою,  i  несли,
притуливши до грудей, як  немовлят,  пiлотки  з  абрикосами.  Вони  тьмяно
жовтiли i пахли, здавалося, на всю нiч, аж за село. Iшли  i  всяк  хвалили
Штокала, дихаючи в лице один одному абрикосовою духмянiстю.
   Василi повернули до своїх домiвок.
   Менi ще до мосту йти з кiлометр.
   Уночi наша пiвхата - як чулан на березi рiчки.  Тiльки  й  того,  що  з
бовдуром угорi. Ба! - у вiкнi свiтиться! I бiля хвiртки чорнiє хтось.  Iде
назустрiч. Тiтка Ялосовета.
   - Це ти?
   - Я.
   - Господи, ледь серце не розiрвалося... - схлипує. - Де ти був?  Я  вже
аж на гору ходила виглядати.
   - Нате, - простягаю їй хлiб i пiлотку з абрикосами. - Та не  плачте,  я
бiльше не буду...
   Збираємося ми щонедiлi бiля двору Василя  Силки,  як  _уже  засинює  на
вечiр, i мiсяць, холодний,  жовтневий,  стоїть  посеред  неба.  Сидимо  на
лавочцi перед оградочкою  -  з  нiмецьких  снарядних  ящикiв  зробили.  За
оградочкою лежить солдат Iван  Iванович  Кудряш.  У  сорок  третьому  Iван
Iванович стояв у Силки разом з iншими артилеристами: його  вбито  пiд  час
бомбардування, коли вiн держав за поводи коней-гарматовозiв, щоб  вони  не
_злякалися вибухiв та не забiгли. Конi лишилися цiлi,  а  Iвана  Iвановича
пронизало дрiбним осколком напроти серця.
   Ми з Василем зiбрали п'ять ящикiв на дощечки. Силка з  Оборою  обрiзали
на них шипи (для снарядiв ящики, а на шипах, як скринi),  я  затiсував  їх
пiд штахет, а Кiбкало прибивав до лат[3]' навколо могили. Низенька  вийшла
оградочка, але рiвна, пiд шнур.
   Перед тим, як грати, Василi настроюють балалайки по першiй струнi, а  я
пiдiгрiваю сiрниками шкуру  на  бубнi,  щоб  дужче  натяглася,  тодi  вона
дзвiнкiша.
   - Що будемо грати? - питає Чи-це-я-чи-не-я. - Може, пiдозiрську  польку
утнемо?
   "Пiдозiрська" - од назви нашого села.
   Цю польку Силка придумав сам. Вiн радiє, що придумав  її.  Тiльки  слiв
немає. То ми вже самi приставили їх: "Ой  ти,  полька,  закадрелька..."  А
далi немає слiв пiдходящих, i ми  спiваємо,  що  в  голову  стрельне,  або
просто  триндикаємо.  Василi  спiвають,  а  я  мовчу,  бо   колись   почав
пiдспiвувати, а вони кажуть: "Ти, Павле, тiльки вибивай, спiвати не  треба
- ти впоперек тягнеш". То я вже їм i не заважаю.
   У  головах  Iвана  Iвановича  ми  посадили  тополеня.  Воно  одразу   й
прийнялося i погнало вгору, як з  води.  За  три  роки  на  пiвтора  метра
пiдросло.
   Коли ми домовляємося, де зустрiтися  увечерi,  то  кажемо:  бiля  Iвана
Iвановича. Є чутка, що його i всiх солдатiв,  якi  похованi  в  полi,  при
дорогах i в садках, будуть викопувати i  звозите  до  братської  могили  у
колгоспному дворi. Ми вже вирiшили, що не дамо Iвана Iвановича.  Обступимо
могилку, вiзьмемося за руки i скажемо: "Нi! Тут пiд шляхом, на виду - раз,
тополька - два, оградка - три,  до  того  ж  дiвчата  нашi  кругом  горбка
насiяли потурнаку, а на самiй могилi  нагiдок  та  гайстрiв  насадили.  Не
дамо.
   "Нашi" дiвчата - це Соня Приходько, Маня Кiвшик i Оля Єхнич. Три. А нас
четверо. Доки ми ходили в самих гiмнастерках, то всi семеро  вмiщалися  на
лавочцi коло Iвана Iвановича. Тепер у  шинелях,  i  лавочка  стала  тiсна.
Довелося доточити.
   Дiвчатам бiльше рокiв, анiж нам, але вони ходять  до  нас,  бо  старших
парубкiв немає. Семен Петик є, так вiн ходить "на чужу", на хутори. Вiн  i
там нарозхват.
   Василi починають польку. Силка грає з медiатором[4] з  плексигласу,  на
кожнiй струнi окремо, як на  мандолiнi,  Обора  всiма  пальцями,  по  всiх
струнах разом (у нього "хтора"),  а  я  пробую  бубну-кийком,  лiктем,  об
колiна, - щоб не чути було брязкала. Затим  вступаю  легенько,  непомiтно.
Василi наказали менi: "Ти бери такт, от i все". То я й беру такт.
   А дiвчата наче ждали - та ждали, ми знаємо - вже йдуть он  при  мiсяцi,
мережаною вiд гiлля на деревах стежкою, i  Маня  голосно  регоче,  щоб  ми
почули, що - йдуть. Менi уже сiмнадцятий рiк почався, i вона  каже,  що  я
дуже хороший. "Ти такий хороший, Павле, що -  не  знаю..."  Вона  до  мене
щоразу пiдсiдає, i як не смiється, то  зiтха.  Оце  вже  пiвроку,  мабуть,
Василi, Силка та Обора, кажуть: "Любить  вона  тебе,  упадає,  бач?  А  ти
дурний. Ти її пригортай, кажи їй що-небудь, бо подумає, що  ти  жевжик,  i
пiде до Петика". Хай iде, про мене... Якщо вона така.
   Дiвчата пiдходять. Усi пiд ручку, заплетенi, у хусточках.
   - Здрастуйте, хлопцi!
   -  Дра'!  -  одказуємо  ми.  Ранiше,  доки  не  носили  форми,   просто
здоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки.
   - То можна й сiсти чи стояти?
   - Сiдайте, в ногах правди нема.
   Пiдрегочують,  сiдають.  Маня  вибирає  мiсце  мiж  мною  i   Кiбкалом.
Вмощується затишно мiж нашими  шинелями.  Чую:  тернулася  об  моє  плече,
злягла на нього трохи. Нарошне... Що я - маленький?
   - Добрий вечiр, - каже менi на вухо, тихенько.
   - Добрий вечiр, Маню.
   Спiткнулися ми таки: Василi невлад бренькають, я невлад вибиваю.
   - О, взяли збили! - вигукує Силка;  -  Давай  заново.  I  ми  починаємо
спочатку: "Ой ти, полька, закадрелька..."
   Менi треба, щоб лiктевi, було вiльно вибивати. _Кажу Манi:
   - Одсунься трохи, бо лiктем  нiяк  ворушити.  Вона  одсувається  трохи,
пхаючи Василя Кiбкала до краю лавочки.
   - Кому кохання, а кому штовхання, - кисло мимрить Василь. Натякає.
   - Ти тепере, як воєнний, -вигинається до мене  Ма-ня,  щоб  не  пiдбити
лiктя.
   - Така форма, - кажу. I дзеленчу  брязкалами,  струшуючи  бубну,  потiм
знову вибиваю кийком.
   - Хло, давайте "Ой ти, Галю", - просить Оля Єхнич.
   - Можна, - погоджується Силка. Музикою у  нас  заправляє  вiн:  вказує,
коли як грати, коли як вибивати.
   Ми починаємо "Ой ти, Галю", що "хорошого стану, а  хто  ж  тебе  любить
буде, як я перестану".
   Хлопцi й дiвчата спiвають. Гарно виходить: i весело, i жалiбно трохи. А
я мовчу. Виводить Маня. Голос у неї не дуже дзвiнкий i ледь-ледь тремтить,
як вона високо бере.
   - Та й ким ти будеш? - тихенько питає вона посеред пiснi. - Шофером  чи
трактористом?
   - Слюсарем, - кажу. - 3 металу що ото  все  роблять.  Лопати...  i  все
таке. А майстер казав, що вивчимось, то _сережки вмiтимемо...
   - I менi зробиш? - Маня нахиляється близько до мене, зазирає в очi.
   - Не знаю... Металу треба. Золота або срiбла...
   - Можна i з п'ятака. Я у перекупок на базарi бачила, такi ловкi-ловкi!
   - Можна... мабуть. Не знаю, спитаю у майстра.
   - Ти, Маню, або спiвай, або балакай, -  кидає  Василь  Кiбкало.  -  Вiн
нiчого не робить, нi спiває,  нi  грає.  I  сердиться,  як  Маня  до  Мене
говорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хiба я що!
   - А цi, як їх - "сороковки", що в дiвчачому училищi, красивi?
   - Всякi є.
   - Ти там собi нiякої ще не надивив?
   - Та нi... - кажу. - Дрiбнi вони ще, на "шкентелi" ходять.
   - Гляди, бо я плакатиму, -  шепоче  Маня  так  близько,  що  торкається
губами мого вуха, i менi стає жарко.
   - Ти он до Кiбкала обiзвися. Бачиш, надувся.
   - Ну й нехай!
   - Твоє дiло.
   Кiбкало повертається до мене боком, налягає  на  Маню  грудьми  i  каже
кисло:
   - Ти вибивай, а не - сачкуєш.
   - А ти не лiзь! - Маня сердито вiдштовхнула Василя. - Заграйте, хлопцi,
"Чорноморця", - попросила вона i почала неголосно:
   Чорноморець, матiнко,
   Чорноморець,
   Вивiв мене босую
   На морозець...
   Вхопила повiтря, як схлипнула:
   Вивiв мене босую
   Та й питає:
   Чи є мороз, дiвчино,
   Чи немає?.
   Я не вибивав i не брязкав. Так сидiв i слухав. А мiсяць! Ну,  не  знаю:
чого мiсяць у недiлю так свiтить? У буденнi днi вiн якийсь байдужiший! А в
недiлю - не зводив би з нього очей. I  нi  слухати  нiкого,  нi  грати  не
хочеться, а йти i йти степом кудись...
   Тiнi  од  квiтiв  над  Iваном  Iвановичем  падають  аж  за  оградку,  й
чорнобривцi i  гайстри  тiльки  красуються,  а  нагiдки  гiркувато,  сумно
пахнуть. Вони цвiстимуть, доки й снiг упаде, ще й над  снiгом  жовтiтимуть
днiв два, якщо не буде морозу... Отак десь i тато лежить.  А  може,  й  не
так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата  в
окопi. Ненароком знайшли оце недавно. Тiльки автомат, ремiнчик  i  котелок
цiлi, а то...
   Ой, нема морозу,
   Сама роса,
   А я молодая
   Стояла боса...
   - Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену, -  шепоче  Маня.  -  Не
швидко йди.
   -_ Та вже ж, - одказую. - Пiдожду.
   Вона менi - як вiжки: куди  смикне,  туди  й  повертаю,  Хай  би  краще
Кiбкалом отак повертала. Або нi, не Кiбкалом... Ну, Силкою, ну, Оборою...
   - Гайда, дiвчата, танцювати абощо, - каже Василь Чи-це-я-чи-не-я. -  Бо
чогось нудно. Сидять усi, як привезенi. А  ти,  Маню,  до  нас  бiльше  не
приходь. До замостян iди оно, там парубки бiдовiшi.
   У мене камiнчик.
   - Чого не приходити? - дивується Маня. Нарошне, чути, грається.
   - Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало i невлад.  А
Кiбкало всихає на очах!
   - А то вже я не питатиму, куди менi ходити, - гонористо вiдказує  Маня.
I просить ласкавенько, наче й не  сердилася  тiльки  що:  -  Заграйте  нам
"Ойри".
   Граємо "Ойру". Я вибиваю старанно, щоб Чи-це-я-чи-не-я не одсилав  Маню
до замостян. Це - за  мiст,  там  .теж  збираються  на  вулицю.  Оно  вони
спiвають: "Однажди два герої просились ночувать..."
   Соня з Олею iдуть танцювати вдвох, бо Василi ж грають, а  Кiбкало  бере
Маню. Вона неохоче встає, iде з ним за руку, а сама оглядається на мене  i
винувато посмiхається. Чого? Кортить - танцюй. Я ж все одно не  вмiю,  хоч
би й не треба було вибивати.
   Василь  крутить  Маню  навколо  себе,  вiє  полами  шинелi,   а   брови
стовпчиками вгору - дивуються чи плачуть  на  радощах...  Вiн  з  Манi  не
зводить очей, а вона з-за плеча у  нього  -  з  мене.  Очi  в  неї  сумнi,
благальнi. I я одвертаюся.
   Василi заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так  треба
пiд кiнець "Ойри". Потiм балалайки враз, одрубом умовкають.  Василi  разом
накривають струни долонями, а я ще якийсь час  тихенько,  нiби  даленiючи,
дзвоню брязкалами - це теж так треба.
   - Ой пiдбилася! Ой упаду! - лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено,  щоб
схоже було на дiвку, i перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона  дуже
натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй  нi.
Соня справдi зморилася, бо аж не здишеться: в танцi вона "водить" Олю - не
водить, а тягає за собою. Тодi просить Василiв:
   - Не треба бiльше так швидко грати, хлопцi, бо серце вискоче.
   Дiвчата сiдають на лавочку: Оля - коло Василя Обори (вони  личать  одне
одному), Соня - бiля Силки, бiленька, тиха i покiрна. Коли Силка  нищечком
розказує їй про географiю, вона тихо зойкає i дивується: "Ой, а  де  це  -
Гренландiя?"
   Кiбкало i Маня сiдають не одразу, бо вiн її не пускає - обхопив довгими
руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується i каже вголос:
   - Пусти, бо вдруге не пiду з тобою.  Сам  танцюватимеш!  -  I  смiється
поблажливо i звабно водночас, наче й проти i не проти  того,  щоб  Кiбкало
обнiмав її. Що за мода?..
   I знову сидимо всi рядочком, як пiд вiнцем. Дiвчата нiби чогось  ждуть,
а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.
   Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятiй годинi i йти,
щоб устигнути на лiнiйку та снiданок. Дiвчатам що - їм до школи  на  вiсiм
годин. Батьки є, матерi є, хати цiлi у всiх...
   - Давайте, хлопцi, ми будемо вчити вас танцювать! -  пропонує  Маня.  -
Без музики, пiд язик. А можна в умi спiвать.
   - О, це дiло! - вигукує Силка, розстiбає шинелю, накриває полою  Сонинi
вузенькi плечi, i вони починають  крутитися,  ходити  маленькими  крочками
назад i вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:
   - На ноги не наступай, бо в мене й так пiдошва надiрвана.
   Василь Обора з Олею теж пiшли  товкти  товченицю:  вони  обоє  важкi  в
ногах. А Маня взяла мене i, як ласочка, огинаючись (видно, пiд свою музику
"в умi"), повела по колу, тодi далi, далi вiд гурту. Очi сяють,  пальчики,
в яких вона тримає мою долоню, гарячi.
   - Ти мене любиш? - спитала тихо, самим лише подихом.
   - Я? Не знаю...
   - Як - "не знаю"? Нi трiнечки?
   - Хтозна...
   - Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радiю,  що  побiгла  б
назустрiч. А сама з мiсця не рушу- терпну i дивлюся на тебе, дивлюся... Ти
позавчора тяг дрова з лугу, якесь гiлля, голову в плечi нагнув...  а  менi
жалко - страх. Побiгла, помогла б, якби не люди.
   Вони ж такi, що зразу щось придумають. А ти радiєш, як побачиш мене?
   - Радiю. Думаю: он Маня йде...
   - I все?.. -  Маня  високо  пiднiмає  брови,  i  вiї,  губи  їй  дрiбно
тремтять, пальцi слабнуть на моїй долонi.
   - А що ж iще?
   - Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу...
   - I менi так було! - радiю. - Як ти шепотiла, що плакатимеш.
   - Маня припадає лобом до моєї шинелi.
   - Ой, колю-юча яка! - шепоче i, пiднявши голову, смiється до мене очима
вгору: вона трохи менша вiд мене на зрiст.
   - Нова, - кажу. - Позавчора тiльки видали.
   - Давай утечемо. - Маня гаряче дихає менi в пiдборiддя. - Давай?
   - Та нi, пiдождемо, поки всi будуть розходитися, бо скажуть...
   - Хай скажуть! Нам-то що?
   - Нi, ми ж усi разом ходимо щодня, а тут на тобi - хто куди.
   - Тодi я тебе дожену, - шепоче вона ще раз те, що вже казала.
   - А Василь?
   - Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бiйся. Ми знову  пiдтанцьовуємо
до гурту - не я, а вона, я просто йду.
   Вiкна по селу, хоч i так не густо свiтилися, почали гаснути.  Тiнi  вiд
топольки i квiтiв на могилi Iвана Iвановича подовшали i примерхли - мiсяць
подався вниз, почав пригасати, а зорi пояскравiшали на пiвнiч.
   - Пора ком на хауз! [5]' - оголосив Силка. - Тепер аж до тої недiлi.
   Вiн  однiс  у  двiр  балалайки  (обидвi  вони  його,  теж  вiд   братiв
зосталися), накрив бiленьку Соню шинелею так, що вона  вся  сховалася  пiд
нею, i пiшов проводити додому та розповiдати дорогою про дивовижнi  країни
за горами та океанами.  Завтра  вiн  розкаже  нам,  про  яку  країну  саме
розповiдав Сонi i як Соня дивувалася. Вiн  радiє,  коли  його  слухають  i
дивуються.
   Васить Обора взяв Олю Єхнич i попрощався з нами.
   - П'ока!
   А ми втрьох зосталися.  Василевi  Кiбкаловi  йти  пiд  гору,  вiн  живе
недалеко вiд Штокала, а Манi й менi - до мосту.
   - Що ж, пiшов i я, - кажу. - Щасливо, Ти не йдеш, Маню?
   - Iду. Я сама боятимусь...
   Але  Кiбкало  мiцно  тримає   її   за   стан   i   дивиться   на   мене
кисло-ненависними очима. А до Манi каже:
   - Я проведу. Чого ти боятимешся?
   - Пусти, Васю! - проситься Маня улесливо.  -  Тобi  ж  зi  мною  не  по
дорозi. Тодi ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...
   - Чого б я боявся, - гогошиться Василь i повертається до мене зi  своїм
гребенем на пiлотцi.
   Вiдходжу геть. Але сьогоднi менi не так легко йти, як було ранiше, коли
Кiбкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогоднi менi болить  iти  самому.  Не
знаю, що робити. Вернутись i просто вирвати Маню з його рук, - так вона  ж
сама бiсики йому посилає i танцювати бiжить, - чи йти, хай як хоче? А вони
торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!
   Вже як одiйшов далеченько, чую:
   - Василю, пусти, бо вдарю!
   Оглядаюся - бiжить, вистукує черевичками, хустка бiлiє. Пристоюю, жду.
   - Ой, насилу вирвалася! - Маня швидко дихає  i  спершу  бере  мене  пiд
руку, потiм прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя  рука,  бере
її м'яко i тисне. - От причепа цей Кiбкало! Такий свого скрiзь  доб'ється,
дарма що з виду - тяптя.
   - I тебе доб'ється?
   - Нi-i, мене - дзуськи!
   - Ти ж сама до нього... смiєшся якось так.
   Маня зупиняється. Я теж, бо руки нашi в однiй кишенi.
   - Тож я наро-ошне! - вигукує вона посеред шляху смiхотливим шепотом.  -
Я люблю, як мене люблять! I  граюся  нарошне...  А  не  люблю  його  i  на
остiлечки, - показує менi дрiбненьких пiвпучки. - Iй-богу! А ти подумав...
   - Хiба тебе розбереш? То "хi-хi", то "вдарю"....
   Маня смiється.
   - Ходiмо, бо_ вiн ще доганяти здумає. - I зiтхає. - От не везе  менi  з
вами...
   Ми рушаємо далi.
   Заходить мiсяць, глухне нiч. За рiчкою вже також тихо, лише то в одному
краї Замостя, то в iншому чути по вуличках короткий  лункий  реготок:  там
теж розходяться по домiвках, i  дiвчата  проводжають  одна  одну,  щоб  не
страшно.
   Маня живе вiд мене через п'ять хат. Коли я йду  з  училища,  вона.  або
виходить на порiг, або дивиться через фiранку у вiкно i легенько, потайки,
перед обличчям собi махає до мене пальчиками,  щоб  тi,  хто  в  хатi,  не
помiтили. Я завжди киваю у вiдповiдь, що - бачу.
   - Ходiмо до нас у берег, на вербi посидимо.
   - Ходiмо.
   Iдемо до мосту, а там збiгаємо з крутої греблi  i  понад  рiчкою  -  до
верби, її спиляли ще до вiйни. Кора давно обсипалася, спiд  почав  братися
мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусi, дiдусi i
молодшi та дiти сходяться сюди щонедiлi на балачку - послухати, погратися,
насiння пошеретувати...
   Верба холодна. Маня пробує її рукою i просить:
   - Одкинь полу, щоб я на неї сiла, бо в мене спiдниця тонка.
   Я розстебнув ще не слухнянi новi гаплики на шинелi, вiдкинув полу. Маня
сiла, пошукала рукою нiрки у мене поза спиною, знайшла i обняла за стан.
   - Ой, те-епло! Теплий ти.
   - Коли б, пiд таким сукном... - кажу. Хотiв погладити її  руку,  вже  й
пiдняв був свою i знову опустив: ще подумає - заграю.
   На рiчцi тихо i зоряно. Пiд берегом, помiж лататтям плюскається  дрiбна
рибка; лiлiй уже немає, обсипалися, лишилися тiльки зеленi глечички. Скоро
i латаття, i вони поринуть пiд воду i лежатимуть на днi до весни. їх видно
буде крiзь молодий лiд, але будуть  вони  вже  не  зеленi,  а  червонi,  з
прозеленцем.
   Маня кладе голову  менi  на  груди  i  легенько,  тремтливо  зiтхає.  Я
нахиляюся, дихаю їй за комiр, щоб зiгрiлася у своєму  легенькому  пiджачку
та ситцевiй бiлiй кофтинi. Вона тихо смiється i мiцнiше обнiмає мене.
   - Тепло? - питаю.
   - Лоскотне, - шепоче. У шию лоскотно.
   - Пора б уже i йти, менi ще креслення робити,
   - А менi алгебру...
   - Це, якби не вiйна, ти була б уже в дев'ятому класi?
   - А ти?
   - Теж у дев'ятому. Я з шести рокiв пiшов до школи. Закортiло...
   - Якби ми торiк сюди переїхали, я з тобою походила б хоч  зиму  в  один
клас... - Манинi батьки недавно  переїхали  до  нас  з-пiд  Кременчука.  -
Сидiли б за одною партою, еге?
   - У нас не заведено, щоб хлопець з дiвчиною  сидiв,  То  вже  пропащий:
засмiють i хлопцi, й дiвчата.
   - А що тобi креслити?
   - Молоток. У трьох проекцiях: вид спереду, вид згори _i вид збоку.
   - Навiщо?
   - Щоб потiм за цим кресленням зробити молоток.
   - А так, без креслення, хiба не можна?
   - Нi, треба, щоб точно, по розмiрах.
   Маня обертається обличчям до мене,  очi  їй  темно,  глибоко  i  гаряче
блищать, аж страшно трохи. Бiляве,  лискуче  зблизька  при  зорях  волосся
вибилося з-пiд хустки на лоб, на щоки.
   - Поцiлуй мене, - шепоче.
   Я вiдводжу погляд вiд її очей i кажу навпростець - чого ж тут  критися,
як це правда:
   - Я не вмiю.
   Тодi вона пiдводиться трохи i сама тулиться щокою до моїх  губiв.  Щоки
її горять. Я трохи поворухнув губами i знову стис.
   - От, а казав, не вмiєш,  -  млосно  шепоче  Маня  i  знову  вмощується
головою менi в груди. Я таки наважився: погладив її руку,
   - Ти ще не змерзла?
   - Нi...
   Маня мiцнiше обнiмає мене за стан, горнеться i питає:.
   - Скiльки тобi вчитися в училищi?
   - Два роки.
   - А тодi?
   - На заводи пошлють. У города, кажуть.
   Маня зiтхає:
   - Тодi в армiю.,,
   - Мабуть.
   - Я все одно тебе ждатиму. I з города, i з армiї. Хоч i п'ять годiвi  -
Вона рвучко пiдводиться i пильно дивиться менi в очi. -  Вiриш?  Кажи,  що
вiрю, бо я розсерджусь i заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...
   В очах у неї справдi зблискують сльози.
   - Вiрю, - кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня  знiмає  з  мене
пiлотку i закидає долонею мою чуприну назад.
   - А лоб який бiлий пiд чубомi Тобi вже можна за чiсуватися вгору. Отак,
отак, - пригладжує. - Нi, треба з водою. Водою, тодi гребiнцем.  А  зверху
пiлотку. - Вона мовчить, куйовдить пальцями  чуб.  -  Павлику...  Чого  ти
такий несмiливий? Ти з усiма такий, чи тiльки зi мною?
   Це мене зачiпає.
   - Розтапша, еге? - питаюся.
   - Нi, ну...
   - Треба так, як Василь? Ухватив - i тягне... Тягни!..
   Несмiливий Я всi гранати, якi тiльки знаходив, перекидав, - i  нашi,  i
нiмецькi. Тiльки протитанковi не пробував, бо вона важка i швидко  рветься
- через чотири секунди. А нiмця як за  руку  вхопив  i  кричав,  коли  вiн
замахнувся на тiтку Ялосовету сокирою за те, що  вона  не  вiддавала  йому
валянка примiряти? Вiн тодi так дав менi носака пiд бiк, що  я  з  тиждень
перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка  зосталася?..  Правда,
то все, може, згарячу, не знаю.
   Думаю так, i раптом чую, як у повiтрi  прямо  на  нас  щось  шурхотить.
Одразу впiзнав - грудка. Упав на Маню грудьми,  аж  вона  зойкнула.  А  по
вербi за моєю спиною- бух! Так i є: грудка! Од греблi летiла.
   "Ах ти ж гад! Знайшов несмiливого?! -  i  теж  хапата  грудку,  але  не
встигаю кинути - роздавив у руцi. - Ах ти. ж гад!"
   Вiд греблi шляхом потупотiло. Не через мiст, а назад. А хто - не видно,
поночi.
   Гнався, поки дух забило.
   А-а, не дожену: вiн довгоногий. I вертаюся назад.
   - Хто то? - питається Маня злякано.  Вона  стоїть  бiля  верби  з  моєю
шинелею в руках.
   - Та хто ж... - Беру у неї шинелю i вдягаюся. - Василь Кiбкало,  хто  ж
iще. Шпигує...
   - Будемо йти вже.
   - Боїшся?
   - Та нi. Пiзно Лаятимуться дома.
   Боїться.
   Ми йдемо через нашi грядки, тримаємося за руки.
   Серце менi стугонить, плечi тiпає. Хай скаже спасибi, що не догнав!
   Виходимо поза хатою на стежку попiд шляхом. У  нас  не  свiтиться  вже:
тiтка Ялосовета знає, що в недiлю я вибиваю на бубонi i приходжу  пiзнiше,
то не жде.
   - Далi я сама, - каже Маня i легенько, в'яло забирає свою руку з  моєї.
Вона йде до свого двору, а я стою i вiдчуваю, як пусто i  тоскно  робиться
менi - нiчого не хочеться: нi додому в темну хату,  нi  креслення  робити;
устану годин у три та й зроблю. Iшов би оце кудись, хоч i мiсяця  немає...
А куди? Нiколи зi мною такого не було.
   - Маню! - гукаю тихо. - Не йди...
   Вона зупинилась i стоїть якийсь час нерухомо.  Потiм  повiльно-повiльно
вертається, опустивши голову. Пiдiйшла близько, припала до мене, хапає мою
голову в долонi, i я чую на своїх щоках її мокрi вiї  i  гарячi  тремтливi
губи
   - Маню, ану ступай додому!  -  чути  вiд  її  двору,  не  голосно  так,
несердито. Мама. То - її мама. - Чуєш, Маню? Ось ти в мене подiвуєш...
   Почалися дощi. Зранку, в обiд, увечерi, вночi - щодня  хлющить.  Видно,
за все лiто провину  спокутували.  Шинелi  нашi  не  встигають  просохнути
наскрiзь, тiльки нагрiваються за нiч у хатi, а вранцi, як  iдемо,  парують
до першої десь або до другої станцiї - i знову дощ.
   Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбiччях немає, там було б
твердiше. Сковзаємося, падаємо разiв по  три,  доки  до  околицi  мiстечка
доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше.
   Iнколи нам трапляється машина - з Харкова,  Полтави  або  з  Лютенської
МТС: "шевролети", ЗIСи, пiвторатонки, "студебеккери". Ми пiднiмаємо  руки,
"голосуємо". Зупиняють - сiдаємо, i коли машина  починає  десь  буксувати,
найчастiше супроти середньої нашої станцiї Осика, у  крутому  видолинку  -
пхаємо її, доки виїде;  не  зупиняється  -  чiпляємося.  Вiйськовi  шофери
завжди беруть нас: мо' жалiють, а мо' за форму. Вона ж  майже  однакова  з
їхньою, тiльки ми в черевиках i з "кльошем", а вони в чоботях i галiфе.
   Першим пiдчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Пiд горою,
коли шофер перемикав швидкiсть, учепився ззаду за борт,  дригнув  товстими
ногами в повiтрi й опинився в кузовi. Тiльки рукою нам помахав.
   Деремося кам'янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, не побоявся,  що
давно нам пора було б до цього додуматися.
   - Це ж проїхали раз -  уже  вiдкинь  вiд  чотирьох  з  половиною  тисяч
дев'ять кiлометрiв. Удруге - ще й дев'ять! - вигукує Силка.
   Зiйшли на гору, а Обора лежить на листi пiд  кленом,  пiдперши  долонею
голову.
   - Чого ти? - дивуємося. - Зiгнав?
   - Нi. А що менi за iнтерес с'амому їхати?
   I ми поклали собi, що  тепер  будемо  пiдчiплюватися  усi  гуртом.  Хто
перший вскочить у кузов, той подає менi руку, бо я не дiстану до борта.  Я
то достаю, як iде "студебеккер" або "шевролет": у них заднiй борт низький,
з ланцюжками по боках, та й буфери великi- за  щось  та  вчеплюся.  Спершу
можна за буфер або ланцюжок, а тодi вже й за борт.
   Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкостi з  четвертої
на третю, де з третьої на другу i з другої на першу. Правда,  це  залежить
вiд того, на вантажена машина чи порожня, але  ми  навчилися  здалеку,  по
мотору впiзнавати: така чи така. Зiстрибуємо в  райцентрi  бiля  олiйницi:
там найбiльшi вибоїни, i шофери завжди пригальмовують перед ними.
   Трапляються й злi. Один вивiз нас на гору, розiгнав машину  -  радiємо:
їдемо! А вiн раптом - тиць на гальма! Ми посплигували - i врозтiч.  Хвилин
десять ганявся за нами з корбою в руках.  "Ви,  -  кричить,  -  борт  менi
одломили на тому тижнi! Я вам покажу чiплятися!.." Гукаємо здалеку, що  то
не ми, що то вiн переплутав. Свариться корбою i злошкiриться.  Тiльки  вiн
до кабiни - ми знову пiдходимо. I як би не рвав з мiсця -  вчепимося.  Але
таки доїхали швидше, нiж дiйшли б! Ми прозвали того шофера Фрiцом,  бо  на
ньому була жовта шкiряна шапка з козирком.
   Василь Кiбкало теж простягає менi руку, як пiдчепимося, разом з  Оборою
та Силкою, але я її, пiсля того вечора з Манею, не беру.
   Другого дня дорогою до училища придержав його  за  рукав,  доки  хлопцi
одiйшли далi.
   - Ти вчора груддя кидав? - питаю.
   - Яке груддя? - поставив брови-кiлочки вгору. - Чого б це я його кидав?
Я спати пiшов.
   Чую по голосу, бачу: бреше вiн. I пiсля того за його руку  не  хапаюся.
Не сяду - пiшки дiйду.
   Тепер вiн пiдлизується до Василiв - виносить  їм  уранцi  i  дiлить  на
трьох  пирiг  або  окраєць  перепiчки:  в  нього  батько  машинiстом  бiля
молотарки...
   Добре було у вереснi та на початку жовтня. Виходимо  з  дому  о  п'ятiй
годинi,  а  надворi  уже  видно  чи  розвидняється.  Тепер   нам   починає
розвиднятися пiд райцентром. А то поночi йдемо: один за одним,  вервечкою,
слiд у слiд, i мiняємося мiсцями - або  Василi  попереду,  або  я.  Робимо
протопти наослiп, навпомацки.
   На теорiї нiчого, встигаємо за пiвдня вiдпочити. Коли ж практика,  тодi
цiлий день  на  ногах:  пиляємо,  свердлимо  бормашиною,  ходимо  в  кузню
молотобойцями,  а  треба  -  заготовляємо  поковки  для  зубил,  молоткiв,
плоскогубцiв, хвостовикiв для мулярських кельм.
   У мене i ще в десятьох наших - молоток.  Майстер  видав  нам  найкращi,
найновiшi терпуги: багато пиляти - чотири плоскостi i бойок  п'ятий.  Руки
вже звикли, не болять, а от ноги...
   З теорiї в мене все чотири й  п'ять,  окрiм  креслення.  Я  тодi  вночi
поспiшав, порушив розмiри, понаплутував. Далеко було  вiд  мене  креслення
тої ночi. Все далеко було: i тiтка Ялосовета, i училище, навiть тато,  про
якого я думав щодня, бачив його останню усмiшку i сльози в очах; чув  його
слова до тiтки Ялосовети: "Лесю, рiдна, доглянь хлопчика, як не вернуся. У
нас же з ним нi кровиночки рiдної нема бiльше, тiльки ти, Лесю...  Хороша,
люба, спасибi тобi, що стрiлася нам". Вiн так i сказав: нам...
   Тiтка  Ялосовета  засвiтила  обидвi  гiльзи  -  i  петеерiвську,  i   з
малокалiберної зенiтки, щоб виднiше було менi креслити. Не допомогло.
   - Довгенько ти сьогоднi. Грали? Я виходила, то не чути було.  Тiльки  у
березi хтось гомонiв коло верби - не впiзнала.
   - То ми з Манею,
   - Ви?!
   Навiщо б ото прикидався? Упiзнали ж, я ж  по  тому,  як  вони  дихають,
знаю, що в них на думцi.
   - Ловка дiвчина, - помовчавши, каже тiтка Ялосовета. - I  з  лиця  така
ласкава. Все й здоровкається до мене:  "Здрастуйте,  тьотю  Ялосовето!"  I
червонiє.
   - Лягайте, то, може, хоч ви не заспите завтра.  Чи  воно  вже  сьогоднi
почалося...
   У нас немає годинника. Був, доки хату не пiдкинуло, що й дзвонив, хоч i
потихеньку. Тепер десь у небi дзвонить...
   Тiтка Ялосовета лiзе на пiч i, зiтхаючи, каже звiдти ще раз:
   - Ловка...
   Щоб не так нудно й моторошно було йти вранцi чорним шляхом i-степом,  -
нiде нi вогника, нi звуку, тiльки вовки виють, то збоку, то десь попереду,
то позаду нас, -  ми  придумали  розкладати  звечора,  як  повертаємося  з
училища, вогонь напроти Писаревого лiсу. Роз палимо хмиз -  полум'я  шугає
аж пiд дроти на стовпах - грiємося бiля нього, обкладем  багаття  трухлими
пеньками i йдемо далi, додому. А вдосвiта, ще вiд станцiї Ли бачимо: є наш
вогник! Здається, що вiн далеко-далеко. А вiн осьо, за  гони  вiд  нас.  У
дощi вогонь загасав. Коли ж пiдмерзло, знову жеврiв шосвiтанку.  Поминувши
йoro, ми ще довго оглядалися i вигукували:
   - Видно, дивiться!
   - I досi видно!
   - О, немає, сховався...
   I нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо  незабаром  попереду  вже
виднiлося мiстечко i вогники, де iнде розкиданi по ньому з вiкон.
   Так i ходили щодня: вiд вогникiв у  селi,  як  оглянемо  ся  згори,  до
нашого посеред степу над шляхом i попереду- в мiстечку.
   Менi часто сниться страшний сон: нiби в хатi уже стоїть бiлий ранок.  I
я прокидаюся, холонучи вiд думки, що проспав лiнiйку, снiданок,  що  група
наша вже йде мiстечком, горланячи "Дальневосточную", а мене на  "шкентелi"
немає...
   Одного разу прокинувся, а в хатi справдi  яснiє  од  вiкна  м'яке  бiле
сяєвце. Припав лобом до шибки - бiло надворi, а небо чорне, анi зiрочки по
ньому, анi просвiтку, хоч малого. Нi, не схоже на те, щоб розвиднялося. Ми
з Василями вже примiтили, що небо, тiльки-но по чинає братися на свiтанок,
спершу сивiє, наче по ньому розлився Чумацький Шлях вiд  обрiю  до  обрiю.
Трохи перегодом угадується над степом несмiлива  тиха  про  синь,  i  тодi
кожен кущик при дорозi видається здалеку людиною...
   А все було просто, i маленька давня радiсть лоскотнула  менi  в  горлi:
знадвору у вiкно зазирав перший снiг. Вiн прийшов опiвночi i видався  менi
досвiтком. До вiйни перший снiг був нам за свято:  грали  в  кулi,  качали
першу бабу i самi качалися по ньому з  пригоркiв,  гублячи  шапки,  а  вiн
ласкаво рипiв пiд грудьми, пiд плечима, пiд лiктями...
   Погано без годинника: цiлу нiч  мариться,  що  пора  вставати.  Хоч  би
пiвень був. Немає нi пiвня, нi курей. Пiд вiйну - нiмцi витрощили, а зараз
- годувати нiчим. По селу то є у декого пiвники, але ж спробуй по чути  їх
здалеку пiд завiрюху, вiтер чи вiдлигу, коли все робиться чорне i глухе. У
вiдлигу ночi найглухiшi.
   Тiтка Ялосовета спить на печi, я - на полу. Одна подушка в неї, одна  в
мене. За вкривачку менi рядно й шинеля, тiтцi - саме рядно: на печi бiльше
духу. Ранiше там спав я, але тепер, навiть коли дуже промерз ну, прийшовши
з училища, на пiч не лiзу, а йду рубати дрова, щоб зiгрiтися, ,або одкидаю
снiг у дворi. Пiсля тiєї жовтневої ночi коло верби, пiсля  того,  як  Маня
повернулася вiд свого двору, мовчки плачучи, я нiби вирiс на кiлька  рокiв
уперед - i - без вороття...
   - Ти якийсь не такий зробився, - каже iнколи тiтка Ялосовета. - I голос
перемiнився... Басок проривається.
   Найлюбiшою стала менi думка про  хату.  Сам  складу,  по  деревинi,  по
соломинi вкрию, хай тiльки потеплiє та подовшає день. Доки ж ми  в  куренi
житимемо?
   Менi треба вставати найранiше, щоб зайти i побудити Василiв - Силку  та
Обору. Кiбкало встає сам, у них годинник є,  та  ще  й  не  простий,  а  з
дзвiнком. Заходжу спершу до Силки. Його будити найважче,  бо  все  Силчине
сiмейство спить, як побите. Про те, як вони сплять, усе село знає. Бувало,
хвилин по десять стукаю у вiкна,  доки  добуджуся.  Спершу  менi  в  цьому
допомагала маленька Силчина сестричка Надя. Тiльки  постукаю  у  вiкно,  а
вона - чути крiзь шибку - в плач:
   - Ма-а! Он хтось у хату лiзе...
   Потiм звикла, i, коли я постукаю прямо до неї  на  пiч  -  там  умазана
шибочка - лепетить тоненьким сон ним голоском:
   - Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, та й ма, оце спiть. То по
Василя...
   Василь одчиняє дверi, оступається в  темнi  сiни  з  двома  курками  на
драбинi i висапує очманiлим вiд щоденного недосипання голосом:
   - Хiба вже пора? Ну тiльки ж наче заснув! Ще й не снилося нiчого...
   Увiходжу в хату. Тепло, парко вiд сирих верболозових дров, що  сушаться
в печi, старою олiєю пахне. Надя, розкудлана, пiдпухла зi сну, виглядає  з
печi i шепелявить:
   - Здластуй, Павлуса! А вони всi й не цули, со ти стукаєс...
   Iнколи вона питає в мене, лукаво примруживши оченята:
   - Павлусо, а ти мене вiзьмес замiз, як я вилосту?
   Я тобi солоцки лататиму, а ти менi косу лозцiсуватимес... ;
   Силка з Силчихою смiються, хоч  i  соннi  до  знемоги,  i  старий  каже
хрипко, крiзь шинель:
   - Ну й порода ж! Ще й букви не вимовляє, а про замiж зна!
   Я обiцяю неодмiнно взяти її  за  жiнку.  Тодi  вона  махає  менi  бiлим
рученям, ховається на пiч i засинає.
   Скидаю шинель, щоб не перегрiтися у теплi,  доки  Василь  одягнеться  -
тодi надворi дрижаки не  так  битимуть.  Прокидаються  помалу  i  Василевi
батьки. Вони обоє працюють на постiйнiй: батько на  воловнику,  мати  бiля
корiв - зморюються щодня, важко вставати. Лежать на полу,  так,  на  самiй
ряднинi, i вкритi старою байковою ковдрою, труть очi, тяжко позiхають, при
гладжують долонями волосся.
   - Щось ти, Павлушо, сьогоднi наче рано зайшов, Мо', воно ще й не пора?
   Щодня про одне й те саме питають.
   Може, й не пора. Хiба я знаю?
   Виходимо з Василем за хвiртку. Могилу Iвана Iвановича  засипало  снiгом
ледь не вщерть з  оградкою,  самi  гострячки  вiд  штахету  виглядають,  i
тополька на вiтрi гойдається.
   - Треба б одкидати снiг, - кажу.
   - Нехай, пiд снiгом йому затишнiше, - розсудливо вiдповiдає  Василь.  -
Та й квiти весною краще ростимуть.
   Обору  будити  недовго.  Вiн  виходить  майже  одразу,  як  тiльки   ми
постукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у нього не лише шкура бичача, а i весь
вiн такий - залiзний: нiколи не мерзне, нiчого не боїться, не зморюється i
- мовчить. Єдине, що його катує з ранку до вечора, - їсти хочеться.  Якось
вiн. сказав: "М'енi i вночi, як сплю, х'очеться  їсти".  Звiсно,  дебелий,
сильний... Нам з Силкою легше, ми дрiбнiшi.
   Дiходимо до Кiбкалової хати - у вiкнах  темно.  Завжди,  як  викликаємо
його свистом, у них уже свiтиться (тодi ми напевно знаємо: вчасно я встав,
скоро п'ята година), а сьогоднi поночi. Хiба пiшов уже, i ми запiзнюємося!
Так нi, вiн побоїться сам iти. Чи рано?
   - Щось не те, - каже Силка. - Ти, як до мене йшов, пiвня нiде не чув?
   - Нi... Може, першi вже одспiвали, а другi ще не почали? Свиснули  раз,
друге. У Кiбкалових вiкнах зблиснув сiрник i знову погас. Рипнули  сiнешнi
дверi, i з порогу озвався Василiв батько...
   - Рано ще, хлопцi. Ще тiльки пiвдругої.
   I мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, знову
вставати... Iти помалу до райцентру, а там сидiти пiд училищем на  морозi?
Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в комiри.
   Старий, видно, таки надумався:
   - Заходьте, що ж...
   Нiхто з нас нiколи не був у Кiбкаловiй хатi.  Живуть  вони,  як  норцi:
товчуться у дворi за високим дощаним парканом  -  не  видно,  що  роблять;
говорять - не чути що, лише муркочуть; увiйдуть до хати - клац  засовом...
I то вже не достукаєшся, тiльки фiранки на вiкнах  ворушаться,  iз-за  них
виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов.
   Кiбкало завiв нас не до великої хати, а в хатину.
   У нiй пахло молоком, житнiм хлiбом i натопленою лежанкою. Але  найдужче
- молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки  бiлiв  у  темрявi
оберемок соломи. Кiбкало розгорнув її ногою.
   - Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу.
   У старого Кiбкала, як i у  Василя,  брови  завжди  зобиджено  стремлять
угору, губи плаксиво опущенi, до того ж верхня трохи  накинута  на  нижню,
але в селi його шанують як хорошого i некрикливого машинiста.
   Так ми й поснули: у шапках, шинелях, пiдперезанi брезентовими пасками з
лудженими бляхами "РУ".
   Вперше поснули спокiйно за цi чотири мiсяцi, вiдколи ходимо в училище.
   Уранцi йшли бадьоро, швидко, легко: вiтер  дув  збоку,  а  не  супроти,
морозець видався м'який, пiдоспали в теплi... Та головне - Кiбкалова  мати
напоїла нас молоком зi справжнiм чистим житнiм хлiбом. А коли  виходили  з
хати, провела до ворiт i попросила Обору:
   - Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищi, щоб  нiхто  не  зобижав
мого синочка, - i гладила Кiбкала по вузькiй довгiй спинi.
   Обора пообiцяв, що приглядатиме. На горi  вiн  мiцнющо  обняв  мене  за
плечi i тихо сказав:
   - Ти ще р'азок устань ч'асiв у два!
   Ми й тепер, як випали снiги, берегли свiй вогонь  бiля  станцiї  Осика.
Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осiнню темряву,  а  щоб
було де перегрiтися посеред дороги. Та й звикли до нього. Пеньки  осиковi,
трухлi, жеврiють по два, а то й по три днi.  Ми  беремо  їх  у  Писаревому
лiсi. Удариш ногою - вiн i вивернувся. На плече - i до  шляху.  Цiлу  купу
наносили про запас.
   - Це нам сьогоднi таке добриння випало,  що  й  на  снiданок  можна  не
спiшити! - знiчев'я вигукує Чи це-я-чи-не-я.  Вiн  завжди  так,  зненацька
щось вигукує. -  Хай  би  дитбудинкiвцi  поласували  нашими  пайками,  так
лiнiйка ж...
   Сидимо навпочiпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємо  до  нього
долонi так близько, що аж кiсточки в пальцях просвiчуються. Обора притяг з
лiсу оберемок сухого гiлля,  кинув  на  жар.  Полум'я.  -  стовпом,  iскри
сiються на снiг i сичать. Обертаємося на мiсцi  помалу,  як  пожежники  на
каланчi, грiємо шинелi з  усiх  бокiв.  А  коли  полум'я  падає  i  тiльки
вилюжиться по пеньках, рушаємо далi.
   Кiбкало як iменинник:  усмiхається  раз  по  раз  до  всiх,  забалакує,
упевнений, що сьогоднi,  за  хлiб  i  молоко,  йому  нiхто  не  вiдповiсть
мовчанкою. Та i в польову сумку не треба крастися рукою - воно ж,  мабуть,
нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, вiн спiднишку поглядав  на
мене так, нiби прицiнювався, скiльки я коштую. Я ловив той  погляд  i,  не
клiпаючи, дивився йому просто в зiницi. Вiн прикривав їх повiками.
   - Ну хай ми. А чого ти, Васи', ходиш оце в училище? - спитав Силка. Вiн
iшов попереду, вбравши велику голову в плечi i засунувши  руки  -  одну  в
кишеню, другу за борт шинелi. - Я з таким достатком, як у вас, зроду школу
не покинув би, а вчився i вчився.
   - Тато заставили, -  мляво  одказав  Кiбкало.  -  Кажуть;  вивчишся  на
механiка, заберу тебе до машини, пiдучу - коло неї не пропадеш...
   - Т'очно! - сказав Обора. - Од машини i в п'аровику можна цей...  зерна
додому привезти.
   Погана випала нiч: кура, вiтер на мосту  мiж  палями  стогне,  пiдвиває
по-вовчи, у димарi плаче, а в хатi стужа, вивiяло  тепло.  А  що  робиться
зараз, як на гору вийти?.. Не пiдiйдеш, валить з нiг. .Була вже така нiч у
груднi, насилу добилися до училища.
   Разiв чотири прокидався, уставав до вiкна. Нiчого не  розбереш.  Тiльки
снiг об скло, намерзло пальцiв на два, шкребеться.
   Тiтка Ялосовета озвалася з печi:
   - Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора i очей не стуляла.
   - Ну менi йти, а ви чого не спите?
   - Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, i зостануся  я  сама,
як пучка. Нi тата, нi тебе... Кому я здалася?
   - Чого - самi? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися.
   Тiтка Ялосовета зiтхнула в пiтьмi.
   Треба менi йти. Краще ранiше, анiж хлопцi через  мене  зостануться  без
снiданку. Спробуй тодi до обiду  викрiпити  не  ївши.  Сьогоднi  практика,
можна поверх форми надiти комбiнезон, але в таку холоднечу, та ще як проти
вiтру, краще згорнути його втроє та покласти на  груди  пiд  шинелю:  тодi
вiтер не так прошиватиме.
   Швидко взувся, вiдкотив пiлотку, щоб зробилася, як торбинка, натяг  на,
лоб, на вуха, як нiмцi пiд вiйну, а поверх неї - шапку,
   - Глядися, щоб  лице  не  приморозив,  -  каже  тiтка  Ялосовета.  Вона
застiбає менi шинель, а я притримую  на  грудях  згорнутий  комбiнезон.  -
Господи, краще б оце менi йти... Одвертайся ж хоч, як дуже проти вiтру.
   - Я, тiтко Ялосовето, поки закiнчу училище, то й лекцiї  зумiю  читати,
як проти вiтру ходить, - шуткую. Менi жалко дивитися на її пальцi худi, що
стягають шинелю, аби якось застiбнути гаплички. Всю жалко. Але й  пожалiти
нiколи. Та ще словами... Краще мовчать.
   Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вiтер  i  снiг  сiчуть  по
шинелi, як батогами. Глянув уздовж  по  селу  з-пiд  шапки  з  пiлоткою  i
зупинився; свiтиться майже у всiх уже хатах.
   Це ж годин шiсть!
   Кинувся бiгти - не пiдбiжу. Пхає мене назад. Знаю ж: коли сильний вiтер
у груди - бiгти не треба, бо тодi йому легше звалити, в землю треба  дужче
впиратися.
   Скiльки ж воно годин?
   У Манi теж свiтиться...  Постукати  у  вiкно?  Спитати?  У  них  теж  є
годинник. Нi. Запiзнився, у пiлотцi пiд шапкою... Краще не треба.
   Звернув ближче до хат, щоб затишнiше  було,  i  знову  побiг,  шурхаючи
глибоко в сухi сипучi замети.
   До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж свiтилося.
   - Пiшов  Василь,  Павлику,  недавно  побiг,  -  сказала  Силчиха.  Вона
розпалювала сирi дрова в печi. - А ти заспав? Ой горе, горе. - I пожалiла:
- Мої дiтки!.. Та хiба в таку лиху годину не заспиш?
   До Обори я не заходив; Силка, звичайно, його збудив.
   Що ж, треба доганяти.
   У Кiбкалiв поночi, видно, сплять собi. Кiбкала у такий  холод  i  вiтер
батьки до училища не пускають, їм можна. Вони обiйдуться без  ремiсницької
пайки та сякої-такої побовтюшки.
   Добився до пiвгори. Тут, понад  голою  кам'янкою,  ще  гострiший  вiтер
бриє, то йшов, зiгнувшись у три погибелi. Дроти на  стовпах  не  гудуть  -
завивають на рiзнi голоси. I як не перервуться - так понамерзали.
   - ...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!.. -  долинуло  так  здалеку,  що  ледве
чути.
   Зрадiв: хлопцi. "Iду, йду, хло..."  -  бурмочу  собi  в  застебнуту  на
гацлики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я,  що  доганятиму  -  куди  ж
проти вiтру кричати? Подих заб'є, тiльки-но рота розтулиш. Та й не почують
однак. Iтиму вже сам, буде як буде. Мо' вони бiля вогника пiдождуть  мене,
якщо його не розвiяло. У такий вiтрюган i пеньки покотить, не  те  що  жар
рознесе.
   Поминув станцiю Ли. Ледве впiзнав її крiзь куру: Ли чи А?  Вдивляюся  у
пiтьму з-пiд iнею на бровах. Що во но?! Вогник! Наш вогник! Наш  вогник...
Але звiдки вiн тут узявся? До нього ж iще йти та йти. А вiн - осьо.  I  не
грає, не мiниться, не кидає iскор,  як  завжди.  Що  за  мана?  Зупинився,
пригледiвся пильнiше - два вогники, близько один бiля одного. Чи то менi у
вiччю подвої лося? Вийняв  закоцюблi  долонi  з  рукавiв,  потер  пальцями
обмерзлi вiї, повиднiшало трохи. Таки ж два вогники! I стоїть хтось крокiв
за п'ять попереду. Чи двоє?
   - То ви, хлопцi? - спитав, холонучи вiд передчуття, що то не хлопцi.
   Вогники свiтили нерухомо; вони були зеленi, i я, ще не  сказавши  собi,
хто то стоїть, позадкував.
   "Вовк... Це ж вовк!"  Я  вiдчув,  як  волосся  на  головi  почало  нiби
тужавiти, нiби йому тiсно зробилося пiд шап кою й пiлоткою.
   Не знаю, чи то менi здалося, чи я й справдi сказав:
   "Пiшов геть!", бо вовк не пiшов геть, а так само сидiв i свiтив очима.
   - Цюцю, нах! - сказав я нiжно, пiдлабузницьки i,  терпнучи  зi  страху,
простягнув до вовка долоню, наче на нiй лежало бабине Остапишине козеня, -
Цюцю, нах, нах!..
   Так ми, малими, завжди пiдкликали до себе собак i показували їм щось на
долонi, а тодi гралися з ними.
   Вовк не вiдступався, але й не наступав, а стояв -  наче  тiшився.  Менi
навiть уздрiлося, що вiн сидить на заднiх лапах i посмiхається  у  пiтьмi,
як дiдусь. Тодi я осмiлiв, розсердився i закричав:
   - Ану пiшов геть, собака! Пiшов, кажу! Менi ж на лiнiйку треба! Чув? Чи
тобi позакладало?! Ах ти ж, вовку... - Я хотiв вилаяти його  "вовкулакою",
але затнувся i знову сказав нiжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: -  Ах
ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсiвся, як пан... Пусти,  сказано
тобi!
   По вовчих очах ковзнув презлющий вiдблиск, i  менi  добре  стало  видно
всього його, високого, худого - двi тiнi: вовчу i свою. Я  озирнувся:  вiд
гори, то кидаючи променi вгору, то впираючись ними в замети i телеграф  нi
стовпи обiч шляху, свiтило двi фари. Машина!! Глянув туди,  де  тiльки  що
сидiв вовк -  нiкого,  лише  снiг  побiля  межового  стовпчика  в'юниться,
обминаючи його з обох бокiв.
   Фари наближалися, рiзали менi в очi, але я все одно дивився прямо в них
i махав обома руками, шепочучи:
   "Вiзьмiть, дядьку... Вiзьмiть, дядьку... - А  серце  як  не  вискочить,
штовхається об комбiнезон на грудях. - Вiзьмiть, дядьку..."
   Вже стало чути мотор. Вiн гув на всю потужнiсть, i фари  не  пригасали,
як те буває, коли шофер збирається зупинитися i "скидає газ".
   "А може, вiн не бачить, може, їде i дрiмає потроху? Невже не стане?  Та
не стає ж!"
   Коли машина порiвнялася зi мною, я закричав що сили до ледь  освiтленої
приладами кабiни:
   - Заберiть мене, дя'! Тут вовк!!!
   Але машина проревла мимо, ударила в мене снiговим пилом  та  бензиновим
духом. У заметi вона трохи забуксувала, заднi колеса занесло  вбiк,  мотор
заревiв ще дужче. Я рвонувся вперед  i,  захлинаючись  димом  з  вихлопної
труби,  вчепився  пальцями  за  обмерзлий  бук   сирний   гак.   Це   була
пiвторатонка... Я ще нi разу без Василевих рук не  дiставав  до  борта,  i
якби не вовк, якби не його очi, якi тiльки-но зеленим холодом зорили  менi
в душу, я, напевно, так i не пiдчепився б. А то - дiстав. I  вдержався.  I
нiяка сила не вiдiрвала б мене вiд борта... Далi  було  просто:  виважився
(недаром дрова  тягав  та  рубав  щодня,  вистачило  сили  виважитись),  i
опинився в кузовi.  Пiшов  до  кабiни,  заточуючись  вiд  того,  що  кузов
пiдкидало, та й ноги зморилися, доки бiг, тримаючись за  гак.  Брезентовий
верх кабiни хлопав на вiтрi, а в кузовi, коли сiв  на  дно,  пахло  теплим
борошном. Я нiколи не чув, щоб борошно пахло  холодно,  завжди  вiд  нього
дише теплом... Обмацав мiшки, чотири чи п'ять, -  так  i  є:  борошно  або
дерть. Я злiг на них боком, дотягся до забужавiлого  кабiнного  вiконця  i
крикнув:
   - Дядю! Там  попереду  два  хлопцi  йдуть,  вiзьмiть  їх!  Скло  помалу
опустилося, i я почув:
   - Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!..
   Машина рвонула ще швидше i засигналила  довгим  злостивим  сигналом.  Я
став колiньми на мiшки - попереду i свiтлi фар махали руками Василi, Силка
та Обора.
   - Спинiться, дядьку! - закричав я, нахилившись близько до вiконця. - Ми
на снiданок запiзнюємося. I вовки кругом! - I побачив на шоферовi шапку  з
козирком. "Фрiц! Це ж вiн!"
   - Я вас -вiзьму-у... Ви в  мене  покатаєтесь!  -  сказав  Фрiц  якимось
звiрячим голосом.
   Що за людина?.. Вовк - i той був смирнiший. А цей завезе кудись та  ще,
може, й поб'є.
   Нiчого, бiля олiйницi, бреше, загальмує. Бiля олiйницi вибоїни такi, що
швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом  виямок
буде. Якось устану.
   Але нi супроти олiйницi, нi бiля мосту шофер не за гальмував, i я  ледь
не перелетiв через борт, якби не втримався за  мiшки.  На  вулицi,  єдинiй
широкiй вулицi райцентру, не видно було й душi. Тiльки фари били по вiкнах
та бляшаних дахах одноповерхових будиночкiв.  Шофер  знову  трохи  опустив
вiконце i спитав мирно так, аж лагiдно:
   - Ти мiй номер бачив?
   - Нi, дядьку, не бачив, - сказав я,  не  розумiючи,  чого  вiн  про  це
питає. Номера я справдi не бачив, бо вся машина в снiгу та й поночi.
   - Тобi до емтеесу? - знову спитав шофер.
   - До емтеесу. У нас сьогоднi практика, - крикнув я.
   - Угу. То я  там  напроти  базару  пригальмую,  зiскочиш.  Менi  стояти
нiколи...
   Хай, думаю, од базару до училища я й пiшака  дiйду.  Машина  проскочила
центр на повнiй швидкостi, порiвнялася з базарною площею. Уже  видно  було
крайнi хатки за нею, а далi дорога падала в яр.
   - Давай! - крикнув шофер.
   Машина з ходу загальмувала i пiшла  боком.  Я,  заточуючись,  побiг  до
заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею  гак...  I  в  цей  час
пiвторатонка так рвонула  з  мiсця,  що  борт  вирвався  з  моїх  одубiлих
пальцiв, i я  перекида  полетiв  на  брукiвку.  Вже  лежачи  i  силкуючись
проштовхнути в грудях хоч ковток повiтря - так  забило  дух  -  бачив,  як
червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося менi  й
небо, низьке, у пасмах летючого снiгу, i вогники  в  МТС,  i  прилавки  на
базарi, приметенi снiгом.
   Перше, що я почув, опритомнiвши, - жiночий голос. Жiнка  говорила  дуже
швидко, аж захлиналася!
   - Вийшла я до базарiвського колодязя по воду, гляну -  чорнiє  щось  на
дорозi. Зразу  злякалася  та  -  назад  у  двiр.  Тодi  таки  насмiлилась,
пiдходжу, дивлюся: людина. I  хворма  ваша,  бачу  ж.  Збiгала,  покликала
матiр, занесли його в хату - легенький, як пiр'їночка. I стогне  -  страх.
То я мерщiй до  вас...  Хто  ж  його  так  ото  покалiчив,  сердегу...  О,
дивiться: розплющився!
   В очах менi стояла червона пляма, i я не одразу розiбрав,  що  то  наша
пiч. Ми всiєю групою, разом з майстром, робили її  з  залiзної  бочки,  як
захолодало, гуртом склiпували  i  проводили  крiзь  шибку  у  вiкнi  довгу
жерстяну трубу, щоб тепло вiд неї розходилося по всiй майстернi.
   Бiля мене сидiв навпочiпки майстер i обома  руками  притискав  до  лоба
щось холодне. "Снiг..." - упiзнав я. I чув, як по моїх щоках за комiр,  по
плечах i грудях .стiкають крапельки води й  лоскочуться.  Нiде  не  болiло
менi, тiльки в головi щось нiби спiвало нудну тоненьку ноту.
   Я спробував поворухнутися i скрикнув: весь лiвий бiк -  ногу,  половину
грудей, плече - нiби ножем полоснуло, а в головi закалатав глухий дзвiн.
   - Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, - лагiдно на казав майстер.
   Довкола стояла вся наша група. Хлопцi дивилися на  мене  мовчки,  дехто
злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впiзнав i двох Василiв.
   - Васи'... - сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. - То - Фрiц...
Я козирок бачив...
   - Який Фрiц? - спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
   - Шофер. Вiн смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
   - А який номер - не помiтив? - Майстер нахилився ще ближче. - Хоч  одну
цифру?
   - Я знаю номер! - вигукнув Силка, - Я ще восени  запам'ятав:  ЩЦ-41-18.
Точно! Я запам'ятав. Вiн ще тодi за нами ганявся...
   Майстер пiдвiвся.
   - Староста!
   - Я! - Гришуха виструнчився.
   - Берiть десять душ i на дорогу. Тiльки обережно. О-бе-реж-но!
   - Зробимо, товаришу майстер, - сказав Гришуха, нiби аж весело, - Од нас
не втече.
   I вiн почав називати прiзвища своїх, дитбудинкiвських.  Я  знаю  їх.  I
подумав; "Од них - не втече..."
   - I в лiкарню, негайно пошлiть когось у лiкарню, - сказав майстер.
   - Вже послано, Федоре Демидовичу.
   Гришуха присiв напроти мене, дивився менi в очi прямо, смiливо,  зiницi
йому були густо-чорнi й суворi. Вiн дiстав з-за пазухи  шинелi  снiданкову
пайку, розгорнув менi долоню i вклав у неї окрайчик.
   - Бери. Пiдкрiпись. Це твоя.  Пiдрубай.  Полегшає.  Я  глянув  собi  на
долоню: у хлiбовi тьмяно зблискували вдавленi дрiбки солi.
   Дивлюся, а в грудях тисне щось - отак недуже, м'яко...


   [1] Сеге - сiльськогосподарських
   [2] На рубон - їсти
   [3] Лата - довга жердина або дошка, до якої прибивають щтахети.
   [4] Медiатор - пластинка з загостреним кiнцем, якою  грають  на  деяких
музичних iнстоументах.
   [5] Ком на хауз-перекручений нiмецький вираз "йти додому".

Last-modified: Sat, 12 Oct 2002 16:20:17 GMT
Оцените этот текст: