Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   I

   Вимандрувало на село їх троє.
   Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз  себе  такий,  невеличкий  на
зрiст,  хоч  має  вже  чотирнадцять  рокiв,  худорлявий,  гостроносенький,
русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на  ньому
- з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн їх
носить, як сам каже, "до останньої каплi кровi". Всi його знали  в  школi:
завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиї. Проте ходить  вiн  iз
такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться  на  нього.  Особливо
коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою.  Як  же:  вiдповiдальний
редактор шкiльної стiнгазети. Правда, бачили його i  в  iншому  виглядi  -
коли вiн сидiв,  в  три  погибелi  зiгнувшись,  на  бруднiй  пiдлозi  коло
шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими  од  азарту  очима,
часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися  нiгтями  за  нечисту
гру.  Проте,  вставши,  зразу  набирав  свого  звичайного  вигляду   всiма
поважаного,  енергiйного  й  працьовитого  редактора  популярної  в  школi
стiнгазети.
   Другий - Вiтя Барановський - син  трамвайного  робiтника;  в  кишенi  в
нього завсiди буває  повно  лампочок,  патронiв,  кускiв  проводу,  часами
обценьки, гвiздки. Де вiн усе теє добуває - iз делiкатностi нiхто  про  те
не допитується. До навчання хлопець явно  ледачий,  приходить  у  клас  на
другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить  у
класi - нiчого не чує й не бачить, думає  про  щось  своє.  На  перемiнках
кашляє баском i  дуже  боляче  штовхається.  Дiвчата  стиха  кидають  йому
сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли  ж  у  школi  вiдбуваються
святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без  нього  нiщо  не
зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працює
захоплено з ранку до ночi не ївши, не пивши.  Iз  себе  хлопець  рослявий,
рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.
   Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у  нього  -
нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й
сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на  губi  уже  нiби  щось  темнiти
починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий  у  якiсь  наросвiтянськi
мiшки. Дзеркальце в  нього,  гребiнчик,  чуб  носить  з  продiлом.  Тихий,
лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було  в
ньому: дуже вже чемний до  дiвчат.  На  лекцiях  пише  їм  "летучки".  Має
грубенький у палiтурцi зшиток своїх вiршiв, читає їх дiвчатам. "Дiвчур"  -
дражнили його в школi.

   Дiвчур, волочур,
   дiвки штани подеруть,
   iз вулицi проженуть...


   II

   Над Києвом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i  в
мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на  вулицях  ремонт:
чистили каналiзацiйнi  труби,  лагодили  трамвайнi  лiнiї,  штукатурили  й
фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i  сморiд  не  давав
дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа  й  їдка,
рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах.  Широкi  вулицi  великого
мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер  спорожнiли:  снували
по них тiльки тоненькi людськi течiї, як тi,  що  попересихали  од  спеки,
багатоводi колись рiки.
   Коли над мiстом упали вечiрнi  тiнi,  з  будинку  української  трудової
школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов
улицею в напрямi до кiно. Коло  кiно  свiтився  синiй  лiхтар  i  визирали
страхiтнi на стiнi пики.
   Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво  товпилася  до  дверей
невелика  купка  людей.  Лiщина  спинився  коло  кiно  i  став  розглядати
сьогоднiшню програму.
   Щось ляснуло його по плечу.
   --Здоров, Валю!
   Лiщина  зирнув  на  нього  сердито,  далi,   впiзнавши   Вiтю,   зрадiв
надзвичайно: товаришi не бачились з того  часу,  як  у  школi  закiнчилось
навчання.
   - А я думав, що тебе давно вже i в Києвi немає, - сказав Вiтя. -  Ти  ж
збирав екскурсiю на село?
   Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.
   - Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуєш
що путнє. Комiсiї, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi
зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки  пустили
з школи, порозбiгались, що й з свiчкою їх не знайдеш. Та так i розвалилась
справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?
   У Валi блиснули очi:
   - Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша  по  плечу.  -  Скiльки  ще
зосталось канiкул?
   Вiтька подумав:
   - Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?
   - Знаєш що, Вiтю, махнiмо удвох.
   - Куди? - засмiявся Вiтя.
   - В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну,  чого  ми  тут  будемо
паритися в цьому Києвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим  його
згадаєш? А там, лiс, поле...
   Гаряче, заповзято, як ранiш  агiтував  школярiв,  Валя  почав  умовляти
товариша.
   Вiтька щось думав своє. В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка,
в очах блиснув лiнивий огник.
   - Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi  до  Бондарiв
на Полтавщину... У них, казали, пасiка є, - хоч меду наїмося.
   Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у долонi:
   - А справдi! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
   Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i  Настя:  вiн  у
доморобнiй свитi, у великих чоботях, на головi у  його  селянська  патлата
шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне  його  обличчя  в
ластовиннях осмiхається миролюбною усмiшкою: "Та й за вiщо ви завелися? От
люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорними дугами  все  нiби  щось  хочуть
сказати, все  нiби  з  тебе  смiються.  Перед  нею  вертиться  дзигою  оте
шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:

   Одчепись, препоганий,
   ти ж менi не рiвня:
   що ти швець, вражий мнець,
   а я Бондарiвна.

   Так усi й звуть її у школi - Бондарiвна. Почали пригадувати, як  Василь
завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий  хлiбець";
обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам  чиїйсь  коровi,  щоб  з'їла".
Пригадували, як вiн завiряв,  що  в  Києвi  день  коротший,  нiж  у  селi:
"Гур-гур - i немає дня".
   - Iдем, Вiтько! Єй-бо, iдем! Ну, руку?
   Лiщина простягнув руку.
   - Лясь! Лясь! -
   Погодились.
   - Пiдем.
   - Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дiла:
   - Де живуть Бондарi - ти знаєш?
   - Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.
   - От тобi й маєш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.
   - Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, здається, Ясiнський  листується
з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.
   У Валi блиснула ще одна нова думка:
   - Може, i його умовимо з нами. Правда?
   - А цей пiде! - певно чогось промовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!
   - I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.
   Швидко вхопив за рукав товариша.
   - Ходiмо!
   I хлопцi бiгцем подалися вiд кiно по курнiй вулицi.


   III

   В дитбудинку на краю мiста дiти вже полягали спати. Тiснота  та  духота
повигонили дiтей з  похмурого  помешкання,  повкладались  на  верандi,  на
морiжку в дворi.
   - Костю! Костю!
   Хтось будив Костя, стягуючи одiяло:
   - Вставай, он до тебе прийшли.
   - Га? Хто? Що? Та одчепiться од мене! Чого  їм?  -  спросоння  змагався
Кость.
   - Дiло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав iз постелi:
   - Де вони?
   Показали: в кiнцi двору, в тiнях, стояли двоє якихось силуетiв.  Лiнива
постать Костя, скуйовджена, в однiй бiлизнi, похилиталась туди.  Пiдiйшов,
хмурячись i позiхаючи, протер очi, придивляється:
   - Хто тут такий? - А далi впiзнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
   - Ходiмо далi, щось скажемо, - промовили тi таємничо, як змовцi.
   Через город повели пiд тополю, що над кручею. Кость плутався  ногами  в
городинi, в бур'янах, насилу поспiвав за ними.  Посiдали  над  яром.  Валя
почав розповiдати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
   - Заждiть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? -
Зо сну Кость ще негаразд розумiв, про що мова.
   - Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у  глибинi  заспаних  очей
блиснула в Костя iскра.
   - Та це ви справдi чи так тiльки? - одкашлявшись, радiсно промовив вiн.
   - Як "так тiльки"? Справдi! - рiшуче обоє разом промовили товаришi.
   - До Бондарiв?
   - До Бондарiв!
   - На Полтавщину?
   - На Полтавщину!
   - За двiстi верстов? Пiшки?
   - Та хай буде хоч i триста - що нам! Не дiйдемо?..
   - Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
   Сон iз Костя як рукою змило.
   - Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
   Кость зразу загоготiв, зареготав, аж луна пiшла  ярами:  незважаючи  на
свiй поважний вiк, як сидiв, вiн перекинувся головою вниз, покотився в яр,
став там дубала, подригав ногами.
   Обоє товаришi чекали, смiючись, поки Кость переказиться.
   Трохи втихомирений, вiн вилiз на гору.
   Згода!
   Посiдали тiснiше. Радились гаряче, стиха. Постановили  вирушити  завтра
зранку. Питання вирiшали швидко одно за другим. I що брати в дорогу, i  як
казати вдома, i де збиратися, i кудою йти.
   Сидiли недовго. Швидко розiйшлися, щоб приготуватись  в  дорогу.  Кость
вертався в бурсу повною ходою, рiшучий i  бадьорий.  Хто  ще  не  спав  iз
бурсакiв, чули, як Кость гукав услiд своїм гостям:
   - Товаришi! Не забудьте взяти з собою посвiдчення!
   Кость лiг на постiль, та вже спати було годi. Стояла,  як  жива,  перед
очима Настя, причувався її голос. Колись у школi на перервi вiн улучив був
часинку, став iз нею коло  стiни  на  розмову.  Прохав  у  неї  на  спомин
хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз i  дай!"  -  одказала  Настя.
Потiм озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила:  "Зароби".
Брязнула намистом i швиденько од його наспiвуючи:

   Що твоє листячко вода знесла...


   IV

   Ще не спала роса на травi, а вже три  тiнi  стрибали  по  шляху  аж  за
Дарницею: по боках двi довшi, а всерединi коротенька, енергiйна,  од  якої
стирчали, як у самоварi, редакторськi ушi. Кость нiс за  плечима  клуночок
iз харчами, у Вiтi вiддувався в кишенi наган ("на той випадок, як нападуть
бандити"). Лiщина нiс пiд рукою здоровенний редакторський портфель.
   Повертались назад, кланялись:
   - Прощай, Київ!
   - Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собi не йняв вiри Кость.
   - Менi теж аж не вiриться чогось, - признався Вiтя.
   Як казати правду, то  й  усiм  їм  не  вiрилось.  Коли  ж  розгорнулось
широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий  рiзнобарвними
картами, та коли розiслалися неба голубi далi,  як  писаного,  пiшли,  мов
човнами попливли, по хлiбах кучерявi хвилi - зеленi, та срiбнi, та золотi,
мандрiвникам почало здаватись, що в ту глибiнь їх  силомiць  тягне.  Тягне
так, як ото буває, коли попадеш у прудку течiю: тобi боязко, ти  б  уже  й
вернувся, а течiя несе тебе далi й далi. Було i радiсно, i боязко.
   Iшли  весело,  аж  пiдстрибували.   Спiвали,   гомонiли   безперестану,
незчулися, як i вечорiти стало.
   - Гей, товаришi, час i про ночiвлю подумати - сонце заходить!
   - Успiємо ще!
   А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
   Стало хмуро. Подув, де не взявся, вiтрець холодком, отьмарилась  золота
пшениця, сумно так зашумiла-зашумiла. Раптом чогось стало страшно.
   - Хлопцi, що ми собi думаєм? Нiч заходить!..
   Швиденько  звернули  до  села  по   вузенькiй   дорозi,   що   споришем
позаростала.
   Темнiє все швидше й швидше. Вгорi блиснули зорi, мов  сердитi  чиїсь  у
темрявi очi: "А що це за люди? Звiдки? Чого?" Жито зразу виросло, як лiс.
   Iдуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалi дужче.
   Аж ось земля стала пухкенька, пiд ногами хрустить м'яке бадилля.
   Кость спинився, злякано:
   - Хлопцi, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає!
Всi спинились.
   - Ще подумають, що злодiї або бандити.
   - Заждiть, хлопцi, - надумав Валя, - давайте йти спокiйно,  смiливо,  а
щоб не подумали люди в селi, що ми якiсь бандити, - заспiваймо.
   Всi зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

   Ты кресть-янин, я рабочий...

   Аж ось зразу  зашумiла  недалеко  гудина,  загавкав  собацюга.  За  ним
недалеко другий, далi третiй, четвертий... Зчинився в селi собачий лемент.
Чуб угору полiз у хлопцiв, i що далi було, вже вони не пам'ятають,  -  мов
од села вихором дунуло, i їх, як пiр'я, понесло назад; летiли через  межi,
через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полi, коли вже не було чути
собак. Ноги в усiх горiли, нiби вони пробiгли через жарке пожарище.
   Далi пiшли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.
   Зблизька  здавалося  -  стояв  якийсь  велетенський  жук,  розчепiривши
навхрест ноги. Млин. Посiдали пiд млином.
   Вiтя почав сердито бубонiти.
   - Що таке? - спитав Кость.
   - Додому треба йти, от що! - рiшуче промовив перегодя Вiтя.
   - Чого? - похмуро  обiзвався  Кость.  -  Все  одно  доведеться  в  полi
ночувати, а тут принаймнi хоч затишок.
   Сидiли, зiтхали.
   - От тобi й клуня з сiном, i кожуха дасть дядько  вкритись,  i  молочка
зараз iз-пiд корови, - бурчав Вiтя.
   - Та годi тобi, не бубони... Вертаться, так i вернемось. Дiждемось  хоч
свiту! - Валi було чогось страшно.
   Сидiли мовчки. Далi один шапку пiд голову, за ним другi. Поснули...
   - ...Ну, вставайте, хлопцi, та будемо йти додому. Намандрували  вже,  -
будив товаришiв Кость, похмурий i сердитий.
   Вже  припiкало  сонце.  Хлопцi  почали   потягатись   протираючи   очi.
Повилазили з-пiд млина, обтрушуються, Стали на шпилi, глянули: де  тi  всi
подiвалися нiчнi страхiття, - внизу стояло у вербах село, як  викупане,  а
далi теж безкрає море золотих ланiв, i далечiнь, що так i тягне до себе  в
глибину. А сонце тепле, ласкаве, нiби умовляє: "То чого ви злякалися! Край
тут - гляньте, який веселий, люди добрi, тут не загинете!"
   Подивився Кость навкруги, звiв тоскнi очi на товаришiв, почав благати:
   - Ходiмо, хлопцi, далi! Уже ж скiльки пройшли! Це ж  буде  сором  людям
хвалитись.
   На душi в усiх справдi було якось важко, скучно й трохи соромно.
   Вагались недовго:
   - Ходiм! Гайда!
   - Тепер, щоб не було, - не вертаться!
   Кожний нiби переплив уперше Днiпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш,
страшно чи нi, а вже треба пливти до того далекого берега.


   V

   Iдуть день, iдуть другий.
   Перед  очима  мрiють  села,   хутори,   перелiски,   ставки,   вiтряки,
розстеляється поле, поле - то срiбне, то зелене, то  золоте,  а  над  усiм
небо чисте, як барвiнок, синє, i далечiнь,  як  дим.  Пили  свiжу  воду  з
колодязя, купували молоко в баби, ночували, де  прийдеться.  В  дядька  на
горищi, в дяка в садку, в школi. Скрiзь цiкаве,  нове.  Хоч  би  й  школа:
мала-малюсiнька, ще не бачили такої зроду. В класi стеля  низенька,  вiкна
маленькi, мутнi, i всього чотири парти. Довгi, нефарбованi, грубо  сокирою
витесанi. Все таке убоге, а теж i собi: i Ленiн, i Шевченко, i  "куточок",
i  "хай  живе".  Учителька  молоденька.  На  всьому  помiтно  -  енергiйно
змагається iз злиднями молодiсть.
   Ночуючи, розпитували шлях далi, запасались харчами. Першi два днi  йшли
весело, спiвали, боролись. Потiм почали  сваритись.  Так,  нi  за  що.  За
дрiбницi. Далi й сваритись перестали, iдуть мовчки.
   А сонце парить, а сонце пече. День у день.
   Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозi, - п'ятий чи
шостий. Все поплуталось.
   ...Вечорiє. Тiльки  що  сунуться  по  шляху  довгi-довгi  тiнi,  третя,
коротка, кульгає далеко позаду.
   - Валя, та йди швидше, а то завидна в селi не будемо! - сердито кричить
Вiтя.
   - Я не можу! - стомлений i сердитий долiтає голос редактора. -  У  мене
виразка на нозi.
   - Доведеться i цю нiч ночувати в полi. От морока!
   Недалеко шляху рiденький перелiсок, помiж  деревами  стоїть  у  копицях
сiно. Звернули до гайка; iдуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сiно  сухе,
пахуче, а вечiр теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвiрiнчать коники.
Повитрушували з торби, що було,  повечеряли,  напились  iз  криницi  води.
Вмостились пiд копицею.
   Обличчя в усiх помалу стали прояснятися. Простягли натомленi ноги.
   А по синьому небi рядами, як покоси, сунули звiдкiлясь пухкi  зеленястi
хмарки; не хмарки - висушене  лугове  сiно.  В  покосах  горiли  зорi,  як
червонi суницi. Небо - як скошений луг, тiльки що копиць не видно.  Покоси
кудись сунулись, нiби їх вiтром перекидало, i незабаром небо стало чисте -
все зарясiло тими золотими суницями. Одна тiльки запiзнена хмаринка, бiла,
прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Лiщина  не  зводив  iз  неї
лiнивих очей i перебирав у головi, на що вона похожа: на  морську  медузу?
Нi, на мiтлу? Теж нi. Несподiвано про те ж саме обiзвався Вiтя:
   - Хлопцi, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса,  Бондарiвнина!
- засмiявся вiн. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:
   - Де? Де?
   - I справдi - таки коса!
   - I таки Настина!
   Аж посiдали. Попiдiймали голови.
   - О, гляньте - нiби й обличчя її ховається в косах.
   - Дивiться! I як воно таке робиться!
   - Знаєте що? - вигадував Лiщина. - Це ми десь, певне, вже  близько  вiд
них, то це вона вилетiла нам назустрiч.
   - Кликати вечеряти! Галушок  гарячих  їсти!  Ставало  весело.  Нiби  аж
запахло гарячими галушками.
   А шовкова хвиляста коса  ще  пишнiше  розпускала  в  небi  тi  золотавi
кучерi, що аж сяють на краєчках, ховала в собi зажмурене жартовливе лице i
помалу-помалу  пливла  над  хлопцями,  щоб  гаразд  могли  розгледiти   її
мандрiвники та тлi тихої ночi.
   - Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вiтя.
   - ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусiдньому гайку.
   - Чи варила на вечерю галушки?
   - ... алушки... и... и...
   - Єй-бо, менi здається, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.


   VI

   Справдi, було вже близько. Ближче навiть, нiж  думали.  Складали  план,
щоб спершу зайти в Лубни, а звiдти вже, розпитавшись, у Липовий Кут.  Коли
ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти  в
Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять.  Де  та  й
сила взялася. Аж пританцьовували i про виразки позабували.
   У полi вже почалися жнива. Iдуть мандрованцi та все у  женцiв  питають,
та все питають, чи далеко ще до Кута.
   Їм охоче одповiдають:
   - Верстов дванадцять... Верстов сiм...
   А наостанку:
   - Ось же й вiн! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам i Липовий  Кут.
А вам кого там треба?
   Поблизу зацiкавлених стає  бiльше  -  поставали,  дивляться:  що  воно,
мовляв, за люди?
   Аж ось од могили, що гонiв двоє од дороги,  зiрвався  чогось  iз  гурту
женцiв один дядько в  бiлiй  сорочцi.  Кинувши  граблi,  вiн  жене  до  їх
навпростець через стерню що є духу.
   - Чого це вiн?
   А дядько летить, аж спотикається, - махає  рукою,  смiється,  ближче...
ближче...
   - Та це ж Василь! - не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
   - Го-го-го! - луна покотилась за гони.
   То справдi летiв той самий  Василь  Бондар.  Засмажений,  м'язистий,  в
полотнянiй широкiй сорочцi вiн таки скидався тепер на доброго дядька.
   - Валя! Кость! Вiтя! - розставляє вiн широченно руки, мов їх усiх  хоче
обiйняти. Вiтається гаряче, у вiчi зазирає.
   - Та невже це ви? Так нiби це сон. Ну  й  молодцi  -  от  молодцi,  так
молодцi!
   Приглядається до кожного обличчя: змарнiле, засмажене, полуплене,  бiлi
плями на них, як лишаї, губи потрiсканi, ноги у виразках.
   - Єй-бо, аж не вiриться, - протирає очi Валя. - Ану щипни  мене,  Вiтю,
чи це я не сплю?
   Стоять, регочуться. Цiлим табуном звернули iз шляху на стерню.
   Василь розповiдає нашвидку, як їх упiзнали:
   - Побачили першi мати: кажуть: "Це якiсь здалека iдуть люди".  А  Настя
подивилась та й каже менi: "Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?"
А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Лiщину: i картуз насупив  на
очi, i плече вгору пiдiймає". Менi так i вдарило в голову: це  ж  вони  до
нас у гостi.
   Прийшли на ниву.
   Стоять двоє коло нев'язаних снопiв: одна старiша,  висока,  струнка,  в
очiпку. Енергiйне обличчя, сiрi очi у чорних  вiночках  -  мати.  Друга  з
такими ж очима, в жовтiй хустцi, опустила соромливо униз вiї,  зашарiлась,
як мак, швиденько перебирає якесь стебло в в руцi - Настя.
   Мати пильно i привiтно дивилась назустрiч хлопцям  i  ще  здаля  хитала
жалiсно головою; такi вони були марнi, обшарпанi та  чорнi.  Очi  та  зуби
тiльки й блищали.
   Поздоровкались.
   - Приймаєте нас,  тьотю,  на  жнива?  Це  ми  прийшли  до  вас  учитись
працювати. Смiється:
   - Та й добре ж. То це ви аж iз самого Києва пiшки?
   - Пiшки.
   - Нiчого, добрi козаки.
   Перегодя.
   - Ну, козаки, сiдайте ж ви пiд копою та спочиньте з дороги, а ми, дiти,
будемо кiнчати, бо сонечко не стоїть.
   Всi троє взялись до роботи. Проте хлопцям  не  сидiлось,  тi  жнуть  та
в'яжуть, аж шумить, а тi помiж ними крутяться. Мiж роботою - гомiн: "А  як
там Сусанна?" - "А що робить Серьога? I досi "ха-лод-ной во-ди" вигукує по
Києву?" Сусiди раз у раз позирають  на  Бондаришину  ниву:  угадують,  хто
такий, чого.
   Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький вiзок з  горою
снопiв, поруч широченно ступає дiд. Вiн ще здаля  кидає  погляд  на  нових
людей. Спинив конячку, висякав носа,  пiшов  од  воза  стернею  до  гурту.
Пiдходить.
   Босий, худорлявий,  голова  сива,  борода  сива,  брови  густi,  чорнi,
суворi. Очi, як у молодого; з-пiд густих брiв жеврiє жарт:
   - З Києва? Я так i знав. А чи умiєте робити, хлопцi? Чи косить та  жать
будете? Робили коли в полi, чи, мо, й серпа в руках не держали?
   - Як прийдуть до вас, дiду Маркiяне, найматися, тодi будете  питати,  -
одказала за хлопцiв Бондариха. Дiд зразу пом'якшав.
   - Та я нiчого, я тiльки так....
   I справдi, хлопцi незабаром побачили, що  дiд  жартує:  очi  сяяли  вже
миролюбно й весело. Почав розпитувати:
   - А що там нового в Києвi? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен?  Лiга
нацiй? - чеше й не спiткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину,  що
погоду вгадує?..
   I далi:
   - Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви  вчились  так,  як  треба..."  -
продекламував до речi вiршi, далi виймає кисет, крекче й моститься вже  на
снопi сiдати:
   - У мене, знаєте... є така... книжечка...
   - Дiду Маркiяне, гляньте - вiз ваш поїхав! Конячка дiдова, постоявши  в
задумi кiлька хвилин, з власної iнiцiативи  справдi  нап'ялась  i  рушила.
Колiя була глибока, труська, i вiз iз снопами почав похитуватися з  одного
боку на другий. От-от перекинеться. Дiд пiдтяг штани й вiтром - до воза.
   - Бач, бач яка! Ну, i хто тебе в шию жене?
   - Що воно за дiд? - спитав Валя.
   - Це такий дiд, що коли б не коняка, вiн би  до  ночi  тут  гомонiв,  -
промовила Бондариха.
   - Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, -  каже,  -  всякому
студентовi докажу". Та ви ще узнаєте його добре,  вiн  такий,  ще  не  раз
прийде. Ще, мо, й набридне.
   ...Вечорiло.
   - Ну, дiти, тепер додому!


   VII

   - А ось i наша хата!
   В темрявi  вирiзались  контури  похиленої  хати  з  низенькою  стрiхою.
Увiйшли в двiр. Попростягались на морiжку. В хатi  свiтла  не  свiтили.  З
дверей вийшла Настя з рядном, на порозi стала.
   - Василю, вiзьми  рядно  та  розстели  пiд  грушею  -  вечеряти  будемо
надворi.
   Кость схопивсь вперед Василя - i втому  забув.  Взяв  iз  рук  у  Настi
рядно:
   - Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до  вас?  -  тихо  питає.  Настя
виступила за порiг, стала в тiнь, поважно, як гостинна господиня:
   - Нi, я дуже рада. - I далi, подумавши:  -  Знаєш,  менi  сьогоднi  все
здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
   - А ми вчора вночi бачили на небi твою косу, - не  втерпiв  Кость,  щоб
зразу не похвалитись.
   - Як же це? - зацiкавилась, аж у  темрявi  зашарiлась  Настя,  мимохiть
одкинула за плече товсту, як праник, косу.
   - Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Настi:
   - Хай розкажу  пiсля!  -  Хотiв  бiгти,  знову  на  хвилинку  спинився,
пригнувся, стиха:
   - А потiм ти менi приснилася... Далi повернувся:
   - Iду! - I вистрибом через колодку.
   - Го-го-го!
   Замiсть скатертi - на морiжку рядно, миска, дерев'янi ложки. Крiзь вiти
грушi де-не-де просвiчує тоненький ретязьок мiсяця, кладуться мережанi  на
рядно тiнi од вiття. Сiдають круг миски, шумко, весело.
   - Вiтя, де ти там? Вечеряти!
   Вiтя, що гайнув уже скрiзь по двору, до всього приглядаючись,  виходить
iз-за хати, з садка, стиха:
   - Що то у вас пiд хатою?
   - Де?
   - Та отам у садку: якiсь пiрамiдки чи пам'ятники... Василь зареготав.
   - Та то ж наша пасiка!.. То вулики стоять.
   ...Вечеряють.
   ...Кругом у селi тихо. Тiльки в дворi у вдови Бондарихи гомiнка вечеря:
вигуки, смiх - на все село...
   Гостi у Бондарихи з Києва.
   По вечерi пiшли спать у клуню, на сiно. Мати  казала  -  "в  хатi  буде
краще", - так нi! в клуню. Кость перед сном:
   - Ну, хлопцi, завтра ж у поле!
   - Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тiльки осмiхнувся.
   - Добре.
   Вiтя захрiп одразу. Не пройшло й  хвилини,  ще  всi  гомонiли,  аж  вiн
схопився, замахав руками.
   - Що таке, Вiтю? Вкусило щось? Вiтя пролупався, протер очi, сплюнув:
   - Приверзлося, що опали бджоли. Смiх.
   То всi смiялись, гомонiли,  а  то  одразу  стало  тихо.  Тiльки  носами
висвистують.


   VIII

   Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тiльки
ямка на тому мiсцi в сiнi; визирнув iз клунi. - сонце  ген-ген  пiднялося.
Почав будити:
   - Хлопцi! Вставайте, бо вже всi пiшли в поле. Помалу почали ворушитись,
потягались, позiхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях -
записка. Пише Василь: "Хлiб, сало, огiрки - в хатi  на  лавi.  Снiдайте  й
обiдайте самi. Мати будити не звелiли. Ключ - у ступi. Одпочивайте".
   - Ну, що ж. Так i буде.
   - Ходiмо тим часом викупаємось добре.
   Пiшли до ставка.
   Iдуть селом, розглядають, а село  старе,  бiдне,  стародавнє.  Похиленi
хатки, лiса трухла, дворики в бур'янах,  а  по  дворах  -  терниця,  сани,
мотовило визирає iз-пiд стрiхи - все дерев'яне, ветхе... Не село  -  музей
старовини. Хлопцям чогось пригадались поганськi часи, що про них читали  в
школi. Бракувало тiльки посеред села якогось iдолища, хоч, правду  кажучи,
днище, що стояло коло однiєї хати на призьбi, дуже  його  нагадувало.  Все
змайстроване абияк i аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, нiби люди  жили
тут не цiлi вiки, а тiльки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень
або два. А ось i кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена
величезним залiзним замком. Сiльрада хилиться з гори, червона зiрочка  над
дверима, така самiтна, мов її буйним вiтром занесло з Києва.
   - Оце так село! Куди воно годиться? - бубонiв Вiтя. - Немов тупим ножем
усе вистругане. Викупались, розiм'ялись. Вернулись до двору. До  дверей  -
замкнутi.
   - Ага! Де вiн казав ключ?
   Кость виймає записку, читає: "У ступi".
   - А що ж воно за ступа?
   - А морока його знає.
   - I ти, Валю, не знаєш?
   - Нi.
   - От так штука! Що ж його робити?
   Ходять кругом хати, у вiкна зазирають.  Видно:  на  лавi  лежить  хлiб,
стоїть горщик i ще щось рушником  накрите.  Хотiли  одчинить  вiкно  -  на
защiпцi.
   - Давайте шибку виймемо, - радив Вiтя.
   - Е, нi, так у гостях робити не годиться, краще пiдождемо.
   Вернулись знову у клуню. Посiдали хто де, позiхають.  А  пiсля  купання
їсти аж-аж...
   - Невже оце нам цiлий день доведеться бути  не  ївши?  Вже,  мабуть,  i
обiдати час.
   - От так оказiя!
   Сидять, нудяться, ковтають слину.
   На порозi в клунi виринули двоє малюсiньких хлоп'ят, одно трохи бiльше,
другий зовсiм як качан: обоє в сорочках. Очi як гудзики  -  цiкавi-цiкавi.
Держаться за руки, дивляться.
   - А що, хлопцi, скажете?
   Нiчого хлопцi не казали, тiльки боязко вiдступили. Проте зовсiм  тiкати
не мали охоти.
   - Як вас, хлопцi, зовуть?
   Не  мавши  що  робити,  почали  розмову  з   дiтьми.   Дiти   соромливо
перезираються, мовчать. А очей не зводять i на позицiях стоять твердо.
   Вiтя, щось згадавши, раптово схопився з мiсця, до старшенького:
   - А скажи менi, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всi заворушились:  -
ага! ану!
   - Ги! - засмiявся хлопчик, лукаво, спiдлоба позирнувши на киян. Оченята
засвiтились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".
   Товаришi обступили, всi разом почали допитуватись, лагiдно, улесливо:
   - Скажи, дамо копiйку! Та скажи ж!
   Хлопчики одвертались, червонiли i смiялись-смiялись -  брали  за  жарт.
Напослiдок старший осмiлiв i несподiвано товстим голосом,  виразно,  слово
за словом вичитав, звертаючись до Костя:
   - А ти ж ото на чому сидiв - хiба не на ступi? Кость зирк -  пiд  боком
якесь химерне приладдя, що ранiш не звернув уваги.
   - Та це ж, мабуть, вона й є!
   Обдивляються, шарять у нiй.  Вiтя  витяг  якусь  химерну  залiзячку,  з
одного  кiнця  закручена  в  кiльце,  на   другому   телiпається   залiзна
платiвочка.
   - А це, мабуть, i ключ.
   Знову до хлопчика:
   - А правда ж, що це ключ?
   Хлопець засмiявся дужче:
   - А то ж хiба що?
   Вертять той ключ на всi боки, плечима знизують.
   - Що ж iз ним робити?
   Хлопчик, видимо, зрозумiв, що це за люди, осмiлiв  зовсiм,  i  в  нього
розумно засвiтились оченята.
   - Ось ходiмте, я вам покажу.
   Привiв до хати, до дверей. Указує:
   - Стломляйте в оту дiлку. Нi! Нi! Не тим кiнцем!  -  I  обоє  маленьких
зареготали: "Звiдкiля, мовляв, цi чуднi люди!"
   - Дайте, я вам одчиню.
   Взяло ключ, не достане до дiрки. Командує - пiднiмiть. Пiдставили дране
вiдро.  Хлопчина  стеребився  на  нього,  застромив  ключ,  крутить.  Зуби
зцiпило, очi нахмурило, аж почервонiло. Манiсiнька  ручка  цупко  повертає
ключ.
   - Уже!
   Дверi вiдчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув,  пробують
замикати i одмикати. Смiються.
   - Ну й справа!
   Посiдали на лавi, снiдають. Малi поставали коло печi знову  не  зводять
допитливих серйозних оченят.


   IX

   Гарячi жнива... Людей у полi, як мурашок. Кияни ще не  бачили  стiльки.
Косарi - рядами, простоволосi, сорочки повипускали; ламають  жито-пшеницю,
як стiну, покоси кладуть. Бiлiють скрiзь  сорочки  пригнутих  женцiв;  над
возами понапинатi холодки, прип'ятi пасуться конi; пiд возами - колиски, в
колисках дiти. А над усiм музика: iрже десь лоша, лунко хтось клепає косу,
гуде далi в степу машина, робiтниками густо  оточена.  Метушня,  руханина.
Все це  нагонить  хвилювання.  Вiє  од  ланiв  силою  великою,  могутньою,
бадьорою. Забули хлопцi про свiй Київ. Самi  собi  здавалися  комашками  в
цьому краєвi серед працi й золотого хлiба.
   ...Хлопцi жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один  наперед
одного, аж пiт їм очi заливає. Повернуться навкруги - самi  собi  вiри  не
доймають: здається, що вчора були в Києвi, тепер... тепер - на тiм  свiтi.
Озираються, все лiчать нав'язанi снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
   - А дивiться,  тiтко,  чи  це  вже  на  снiп  буде,  чи  нi?  Бондираха
осмiхається:
   - Та, мо, й буде.
   - Нi, нi! Там хiба пiвснопа, не бiльше! - невблаганно гукає Настя.
   - Ану, женцi-молодцi! Ану, робiтники! - в жарт  пiдганяє  хлопцiв  брат
Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спiльнiй нивi.
   Вiн з рудою борiдкою, з веселими сiрими очима та з русими, як у  Настi,
кучерями. Сам жне, а очi смiються. Все погукує:
   - Ге, ге! А хто ж то з вас,  женцi-молодцi,  стiльки  стебла  за  собою
кидає? - Або: - А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
   Пiшов пити воду, по  дорозi  взяв  чийсь  снiп,  струснув  -  перевесло
розлiзлося, як гниле, i снiп розсипався:
   - Це так по-київському?
   - Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи -  навчаться!  -
оступається за киян Бондариха. Зв'язала свiй снiп, переходить  на  постать
до хлопцiв.
   - Дивiться, хлопцi, отак i отак треба робити! -  Перев'язує  їм  снопи,
крутить перевесла, учить.
   Дожавши снопа, Кирило сiдає на снопi перекурити, веселими очима позирає
на хлопцiв; моргає сестрi:
   - Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину,
теж поглядає на хлопцiв, пiдтримує жарт:
   - Та я вже й сама не знаю, всi хлопцi бравi, гудити не буду.
   - А одначе? Чи не отого кучерявого? - накивує Кирило оком на Вiтю.
   Вiтя пiдводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на  Костя.  А
Кость мов i не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тiльки ушi та
шия чогось зашарiлися вогнем.
   Кирило смiється.
   - То ж то вiн до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.
   - Кость, ось про тебе говорять! - гукає Вiтя. Кость - мов i рiч  не  до
нього.
   - Та буде вже! Отак засоромили козака, - смiється Оксана.
   - Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорiлась? - неповинним
голосом звертається до всiх Кирило. Далi до Настi: - Насте, не гори так, а
то жито запалиш!
   Настя сердито вертить головою:
   - Оцi ще! Як почнуть...
   Бондариха:
   - О, цей уже дядько! Нi старого, нi малого - нiкого не  минає,  щоб  не
зачепити.
   - Ну, дiти, не стiймо, сонечко не стоїть.
   ...Сонце палить. Дедалi дужче, аж варить.  Подихне  вiтерець,  набiжить
хмаринка - нiби мати рiдна на головi чуб погладить. Далi нi  хмаринки,  нi
вiтру, сонце нiби нерухоме стало серед неба. Пече, аж  у  головi  туманiє.
Пов'яли хлопцi, поварились, як раки. Вже й  розмови  немає.  Тiльки  часом
коротенько обзивавсь Кирило:
   - А що, хлопцi, та коли б оце той дзонтик?
   Або:
   - Оце б, хлопцi, того квасу чи  мороженого,  що  в  Києвi  продають  на
Євбазi! Еге?
   Бондариха одкашлялась:
   - Може, вже, хлопцi, їсти  похотiли?  Ось  зараз,  дiти,  зараз  будемо
обiдати.
   Та довгий здався хлопцям той "зараз". Спина не  розгинається,  руки  як
дерев'янi - не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся  на  снiп.  То
лiчили снопи, а то  забули.  Позирали  на  сонце.  Наостанку  не  витримав
Василь, кинув серп на снiп.
   - Мамо, вже, мабуть, будемо обiдати.
   Бондариха кинулась, мов проснулась:
   - Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, дiти, буде вже.
   - Ху! - витирають пiт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз  повипрягали
з плуга.
   - Потомились, хлопцi? - спiвчуває їм Бондариха. - Це добре гостювання -
тiльки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.
   Обiдати посiдали пiд копами, в холодку. Василь витяг з-пiд снопiв торбу
i почав розкладати обiд.
   Дечого багато забудуть мандрiвники з тiєї мандрiвки, та, мабуть,  довго
не забудуть того хлiба, вiтром обвiяного, сонцем присмаленого,  що  хрумав
на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку,  що  розтавало  на
сонцi, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали
добрi кимси хлiба i незчувалися, де вони дiвалися з рук: танули, як вiск.
   - А що, хлопцi, чи їли ви щось таке добре в Києвi?
   Хлопцi тiльки загули з повними ротами.
   Обiд був веселий, гомiнкий. Кирило сипав, як iз рукава:  про  "бариню",
про "дзонтик", про порошки для  апетиту,  про  москаля,  що  ходив  уперше
косити.
   Регочуть, аж давляться.
   По обiдi хто пiшов по воду, хто лiг пiд копами спочити.
   Лiщина гомонiв безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до  хмари,
коли б позводити всi на Українi копи до одного мiсця.
   Бондариха чи спала, чи нi, - встала, пiшла на сумiжну ниву,  де  лежали
вiтром  поплутанi  покоси.  Пiдiймала  колос,  журно  головою  хитала.   А
вернулась, бiдкається: пересохло на кострицю Маринине жито -  висипається.
За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешнiй, як своє впораємо.
   Всi повставали i, потягаючись, пiшли до своїх недожатих снопiв.
   Непомiтно надiйшов  вечiр.  Радiсною  пожежею  спалахнув  захiд,  кинув
червону стуму на лани, мов туман. Нiби пiд  чарiвним  лiхтарем  на  екранi
виросли рядами силуети кiп, як зубчастi дзвiницi. Шпурнули вiд себе,  куди
видно, велетенськi тiнi. Шугнуло вгору недожате на могилi  жито,  як  лiс,
живими тiнями  в  рожевiй  iмлi  заметушились  женцi.  Суворими,  дорогими
фарбами мальована убога їхня одiж.
   Гаснуть лани й завмирають...
   Самiтно бринить десь остання коса  -  косар  доходить  ручки.  На  його
смаглому обличчi замирення i втома.
   Жiнка, зв'язавши останнiй снiп, бере з колиски на томленi руки  дитину,
стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева  печаль
в очах її карих сяє проти вечiрнього сонця.
   Ось  тихо  заслоняє  вже  величну  майстерню  темна   завiса,   ховаючи
незрiвнянного майстра картину.
   А вгорi, у темних  мурах,  засвiчувалися  над  житом-пшеницею  гостиннi
свiчi - зорi.
   Вертались у присмерках.
   Гнали череду, було курно. Як iскри, блискотiли в курявi  зорi.  З  поля
поспiшали: засмаженi, закуренi, стомленi. Мовчки, без розмов. З косами,  з
серпами, з торбами. У дiвчат i жiнок пiд пахвою пучки волошок,  материнки,
вiнки з жита. В усiх на виду - смуток i втома.


   X

   Iшли в поле до схiд сонця, спотикаючись, роздирали  кулаками  невиспанi
очi, згинались од холоду. Нiчого  в  свiтi  так  не  хотiлось,  як  спати.
Здавалось, де впав би, там i заснув: у ровi  -  в  ровi,  в  бур'янi  -  в
бур'янi, хоч на камiннi. Коли б це так удома - крик,  бунт  пiдняли  б,  -
тепер iдуть. Починати роботу - чиста мука: руки болять, ноги болять, спина
болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж  дедалi
руки, ноги i все тiло нiби наливається соком, мiцнiє. Пригрiває  сонце,  i
втома зовсiм розтає, як вiск. Робота загоралась.
   ... По обiдi з третьої рiзи бiжить стернею смуглява дiвчина.  Чорноока,
жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза
вiталась до Бондаришиних женцiв.
   - Здорова, Настуню!
   Прибiгла, обнялися. Цмок, цмок...
   - Скiнчила?
   - Скiнчила!
   - А куди далi?..
   Заторохтiла.
   - Надовго, Соню? - обiзвалась до дiвчини Бондариха.
   Соня повернулась:
   - На жнива, тьотю.
   I знову до Настi:
   - Знаєш, Насте, менi роботи-роботи! Обслiдувати економiчний стан  села,
вияснити число незаможникiв, куркулiв, зробити доклад  про  яслi,  виявити
число грамотних, неграмотних, жiнвiддiлiв, лiкнеп, читальня...
   Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
   - Роботи-роботи! - А сама вже не зводить очей з гостей. Далi стиха щось
нишком питає Настю, кидаючи допитливi погляди на хлопцiв.
   -  Товаришi,  -  дипломатично  звертається  Настя  до  хлопцiв,  -  ось
товаришка Соня пропонує...
   Слово перехоплює сама пiонерка.
   Довiрливо, смiливо, як до знайомих:
   - Товаришi, я бачу, що тут у селi  набралось  нас  стiльки  молодi,  що
могли б органiзовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з  кiлькома
доповiдями або...
   - Слухайте, дiти, що я вам пораджу, - встряла в розмову Бондариха, - те
все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й нi, а  бiльше  того,
що вилами по водi,  краще  пiдiть  оце  гуртом  та  зв'яжiть  жито  Маринi
Петренковiй. Жiнка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його
кiп на чотири, на п'ять - не бiльш. Пiдiть, дiти, за сонця ще й зв'яжете.
   - Зараз?
   - Зараз.
   - Згода! - весело, радiсно.
   А найбiльше була рада сама Соня. Аж у долонi заляскала.
   Смiялись: "От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле  та  побачить,
що жито її зв'язане". Гуртом перебiгли на сусiдню ниву.
   Зашумiло на вдовинiй ризi, задзвенiло. Весело й шумко почалася праця, i
гомiн лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопiли: "Що,
воно - комуна?"
   Спiвали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
   - Що? Що? Пiонери? - загрозливо iз запалом кричала Соня.
   - О, Соня вже й скипiла - що ж тут такого, кожний має свою думку.
   - Бо мене злiсть бере, що все на пiонерiв: пiонери -  такi,  пiонери  -
сякi...
   - Нападають на пiонерiв, то й є за що, - одрубала Настя.
   - А за що? Ану скажи, за що? Ану?
   - Та годi, от люди! - зводить на мир Василь.
   Нехай у школi тiльки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всi ми тут
однаковi - пролетарськi дiти.
   Проте впинити не було вже змоги.
   - Що там - годi!..
   Загорiлась одна з тих гуртових суперечок, якiй краю  не  видно.  Махали
руками, поблискували очима, лiтали  сердито  граблi  по  покосах,  ламаючи
зубцi... Гомiн, як на мiтингу.
   ... Тихо кiнчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в
кого ще чуб навстовбурчений.
   Скiнчили роботу - не радiсно. Посунули додому  мовчки.  По  одному,  по
двоє.
   - Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, - звелiла мати. Настя  прохала
сухо з офiцiйною гостиннiстю.
   Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване  потягнуло  її
за гуртом.


   XI

   Вечеряли також  пiд  грушею,  до  мiсяця.  Пробували  налагодити  якусь
розмову, не в'язалася. Нi, нi - та й  виривались  iскри  ще  не  погашеної
сварки.
   Рипнула хвiртка.
   Мати:
   - А годi, дiти, либонь, хтось iде.
   Дослухається.
   Загавкав собака.
   - I хто ж це воно так пiзно! А пiди, Насте, проведи.
   Настя пiшла.
   Вертається Настя, а за нею якась жiнка з дитиною на  руках.  Вийшла  на
промiння на мiсячне, вiтається:
   - Добривечiр, хлiб-сiль!
   - Хто це? Не вгадаю поночi, - приглядається Оксана. - Це ти, Марино? Чи
не свариться прийшла, що мої женцi похазяйнували в тебе на полi?
   - Так цьому таки правда? - зацiкавлено промовила молодиця,  пiдступаючи
ближче.
   - Удова! Марина! - кинулись. Похмурi, сердитi, скучнi лиця прояснились,
оджили вiдразу.
   - Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не  знаю,
ну, а таки зв'язали.
   - Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як i люди в'яжуть.
   - Чотири копи й вiсiм снопiв вийшло, тiтко! - весело додав Вiтя.
   - Ну, то як же це? - допитувалась молодиця. - Хтось вас послав  чи  хто
звелiв?
   - Та хто їх посилав - самi пiшли, - казала Оксана. - Що їм, молодим  та
здоровим: пiшли, заiграшки,  зв'язали,  наговорились,  наспiвались,  ще  й
додому завидна прийшли.
   - Ну, кажiть же ви! - дивується молодиця. - А я почула, то  й  вiри  не
пойняла. - Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу,  у  Гордiя
вечеряють коло хати. "Гордiю, - кажу, - чи не  зв'язав  би  ти  мого  жита
завтра, а я тобi колись заплачу або одроблю".  -  "Нi,  каже,  завтра  iду
косити своє". Бiдкаюсь, хто б же це послухав.  Коли  Погорiлко  старий  за
плечима: "Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!"  -
"Так, - кажу, - той саме тепер час, щоб хтось пiшов в'язати вдовине жито".
- "Так я ж тобi кажу, що твоє жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярi",
- каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товаришi, й вiрю, i
не вiрю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
   Почала призиратись у темрявi до товариства, привiтно осмiхається.
   - Так оце вони й є. Чим же менi дякувати, товаришi, за вашу послугу?
   Замахали ложками, руками:
   - О, о, яка там дяка!
   - Нiчого не треба.
   - Воно не стiльки того жита, сама б  зв'язала,  коли  ж  одно  що  руку
опарила, а друге - оцей, оцей, оцей... - почала гойдати на  руках  дитину,
гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вiчi, - оцей менi кателик руки
зв'язав! Оце моє горе!
   Призираються  до  неї:  лице  марне,  очi  заклопотанi,  запалi,   рука
зв'язана, як прач.
   Почала знову:
   - Посадила оце я його в дворi в коробцi та, хай бог простить, i забула.
Голова забита, ну зовсiм вiн у мене з думки  вийшов.  Пiшла  аж  до  могил
накопати картоплi. Як забула, то й забула,  згадала  оце  аж  увечерi,  як
прийшла додому. Сюди, туди, - немає мого Уласа. До сусiдiв - нiхто не  чув
i не бачив. Бiдна головко! Як не своя бiгаю по кутку, вже й не знаю, що  й
думати. Старi жiнки радять: "Слухай, молодице, вухом до землi, воно так не
сидiтиме, десь плаче". Почала я слухати. Побiжу на майдан, припаду ухом до
землi - не чути. Побiжу на город - не  чути.  Аж  у  Мартиненковiй  левадi
слухаю - десь гуде. Я ухом припаду до землi - i далi, послухаю -  i  далi.
Ну й що ж ви собi думаєте? - В очах молодицi затремтiв  острах.  -  Сидить
моє золото коло самiсiнької криницi, а криниця та ще без цябрини. Квiточки
плавають по водi, видно, понакидало. I як воно туди само не впало, - я вже
й сама не знаю.
   Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.
   - Ну, що б ти собi думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
   "Золото" поважно, як  учений  у  крiслi,  сидiло  на  руках  у  матерi,
позираючи чорними очицями на мiсяць.
   Зiтхнула. Кинулась.
   - Ну, це ж я забалакалась. Спасибi ж вам, товаришi,  за  вашу  послугу.
Прощавайте! Та ви хоч коли зайдiть до мене в хату, може,  я  розживусь  на
пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарцi вип'єте!
   В запалих очах блиснула весела iскра. Всi зразу засмiялись.
   -  Чого?  -  дивувалась  молодиця.  -  Не  п'єте!  Ну,  так   посидите.
Заспiваєте.
   Iде, приказує:
   - Зайдiть же, зайдiть, - глядiть. Не погордуйте.
   А наостанку:
   - Воно аж на душi полегшає, як почуєш, що є ще на свiтi добрi люди.
   Пiшла повеселiвши.
   Оксана провела її очима.
   - Веселої була вдачi молодиця: дiвкою, було,  всi  вулицi  гудуть  нею:
лихо приборкало.


   XII

   Нiби щось наворожила молодиця: пiшла, зразу  стало  радiсно  й  весело.
Почалося так: Настя пiдсипала галушок. Валя глянув  на  Костя,  пiдморгнув
бровою...
   - Пам'ятаєш: "Насте, го-ов!"
   Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вiтя ложку од  себе,  хапається  за
груди: пирск! пирск!
   - Що таке?
   Розказують. Настрiй мiняється. Про  суперечки  не  хотiлось  згадувати.
Повечеряли  -  не  хотiлось  розходитись.  Була  субота.  Соня   згодилась
ночувати. Нiби магнiтом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли;
довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про  щось  шепотiли,  в  закутку
гаряче цiлувались, смiялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу:
учителiв, шкiльнi екскурсiї, вечiрки... З'явилась  думка  -  влаштувати  в
селi  вечiрку.  Визначили  день:  тої  недiлi.  Зразу  ж  почали  складати
програму, далi - скувалось щось подiбне до летючої репетицiї:  декламацiї,
далi перейшли на пiснi.
   Настрiй розгорався, як на вiтрi жар. Кiнчали однiєї,  починали  другої,
мiнялись тони, пiснi журнi мiнялися на веселi,  революцiйнi  на  побутовi,
шкiльнi на вуличнi, i  всi  разом  сплiталися  в  одну  довгу,  що  в  нiй
перемiшалося все: журба, смiх, тихий смуток i молодий запал.
   То пiдкидається смiхом, як крем'яхами:

   Ой пряла чи не пряла,
   Прости, боже, що збрехала.
   I клоччя курить...

   То знову, як продовження цiєї, - глибокий, чистий молодий смуток:

   Кру... кру... В чужинi умру.
   Поки море перелечу,
   Крилонька зiтру.

   На тину, коло ворiт, як iз землi, виростають мовчазнi,  темнi  силуети,
як тiнi смутку за лiтами молодими. Жiнки, чоловiки. Вийшла  мати  загонити
спати, заслухалась.
   - Так, гарненька пiсня, - скупо похвалила вона. Проте, глянувши  на  це
енергiйне, задумане  обличчя,  на  той  прекрасний  маленький  вогник,  що
засвiтився в її суворих та розумних очах,  можна  було  зрозумiти,  що  та
похвала високої цiни. Не погнала спати. Зiтхнула:
   - Та ви ж довго не загулюйтесь, дiти.
   ...Згадали шкiльнi гри. Нiч, ясно, морiжок. Пiшли  по  двору  парами  в
ходячого сусiда, як, бувало, на вечiрках по шкiльнiй залi:
   - Жито чи пшениця? Серп чи молот?
   Вiтi несподiвано в пару припадає Кость. Увесь вечiр  Вiтi  здавалося  у
темрявi, що Кость тисне руку Настi, раз навiть почулося, що коло тину вони
поцiлувались. Вiтi чогось забажалось узяти Костя пiд свою опiку.
   - Слухай, це ти справдi у любов  надумав  гратися  з  Настею?  -  тоном
щирого "друга" запитав вiн Костя, а далi почав:
   - Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти  не  жартуй  iз
цим! Любов, брат, це тобi не шуточка... Любов, брат, до  всього  доводить.
Ти парень молодий, ще нiчого  в  цьому  не  розумiєш,  ти  послухай  краще
бувалого...
   I Вiтя почав розпатякувати про  те,  що  таке  любов  i  до  чого  вона
доводить.
   ...Дiвчата полягали в коморi, хлопцi, як i  завжди,  -  в  клунi.  Було
пiзно, проте не спали нi тi, нi другi. Мов пружинами зводило з постелi.  В
клунi пригадали оказiю з ступою, розгомонiлись.  -  Та  й  нащо  вона,  ця
бандура? - питав Валя.
   - Це наша сiльська крупорушка. Сiм раз потом обiллєшся, згорiла б  вона
йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову  марюку,  колись  хотiв  на
дрова порубати, як на їй ногу  приморозив,  -  мати  не  дали,  -  пояснив
Василь.
   Вiтя був насуплений - прояснiв.
   - Я вперше побачив її - думаю, думаю, - нiяк не  прирозумiю,  для  чого
вона. З крилами, з головою. Аероплан - не аероплан, морока його  знає,  що
вона за мачада.
   - Смiються.
   - Василю, знаєш що? - надумав Валя. - Подаруй  ти  її  у  наш  шкiльний
музей. От було б цiкаво! Такого дива, мабуть, у Києвi нiхто й не бачив.
   - Берiть, спасибi скажу, - махнув рукою Василь, - бо вона  менi  колись
таки одiб'є печiнки.
   Позбивались коло  ступи.  Розглядають.  Василь  злiз  на  ступу,  почав
демонструвати. Заскрипiла... гуп-гуп.
   Регiт.
   Оце так машина!
   ...Дiвчата попiдводили голови: почувся в клунi вибух реготу, ляскотня в
долонi.
   - О, це вже щось вигадали, - промовила  Настя.  Дiвчата  заздро  почали
прислухатися. Аж ось щось застукотiло в дверi. Тихий голос Костя:
   - Дiвчата, ви ще не спите?
   Кинулись. Обидвi разом:
   - Нi, а що хiба?
   - Iдiть, будемо ступу судити.
   - Що?
   - Суд над ступою вчинимо.
   Соня схопилась, пiшла по сiнях.
   - Суд! Суд!
   Далi швидко те-се на себе - вискоком iз сiней.
   Ступу вже витягли iз клунi. В синьому променi мiсяця стояло це  химерне
приладдя, як якесь середньовiчне диво.
   Коло нього дiжка догори дном, а коло  дiжки,  як  коло  столу,  поважно
сидiв на старих вуликах та пеньках нiчний трибунал.
   Босий, без шапок, у бiлих сорочках.
   Голова:
   - Прикладний суд  над  ступою  гражданина  села  Липового  Кута  Василя
Бондаря оповiщаю розпочатим...


   XIII

   Не пройшла марна праця молодого товариства на  вдовинiй  нивi.  В  селi
швидко розiйшлася чутка,  що  iз  Києва  надiслано  на  жнива  школярiв  у
допомогу незаможним людям. Однi казали, що  їх  душ  iз  десять,  другi  -
п'ятнадцять, а на другому кiнцi села запевняли, що своїми очима бачили, як
виходила в поле артiль чоловiк iз тридцяти.
   I ось другого дня у недiлю по обiдi прийшов до Бондарiв  пристаркуватий
чоловiк, чепурненько вдягнений, починає прохати,  щоб  дали  йому  хоч  на
кiлька день хлопця.
   - Я чоловiк бездiтний, стара все нездужає - невправка. Я такий, - додав
вiн, - що дурно й не схочу, що слiд - заплачу.
   - Хто пiде? - переводить очi з одного на  другого.  Кожний  огинається.
Зiтхнув чогось Кость:
   - Це, мабуть, виходить менi iти. Хай так  i  буде  -  я  пiду  до  вас,
дiдусю.
   Звечора й пiшов.
   Другого дня пiщов до дiда Маркiяна Валя. Дiд давно його кликав до себе.
Таки переманив.
   А ще через день зник десь i Вiтя.
   Двiр Бондаришин затих.
   У полi скрiзь виблискували стернi. Однi iз селян ще не покосили, а iншi
вже почали возовицю. Цiлий день  з  ранку  до  пiзньої  ночi  вози  хмарою
збивали куряву, рипiли колеса, як у релi грали. Золотi гори плавом  пливли
по вузеньких дорогах iз поля в селянськi двори й клунi.
   Кость швидко оговтався у бездiтних людей. Днiв через два, через  три  i
старий, i стара кожному, кого не стрiвали, хвалили  свого  робiтника.  "Та
така вже люба та мила дитина: i привiтна, i слухняна, i роботяща, де  воно
й зародилось таке, - краще, нiж яке рiдне".
   Про Валю та дiда Маркiяна люди казали: "Злигався старий iз малим, що їх
i водою не розiллєш: скрiзь удвох". Казали, правда, також, що в їх  бiльше
розмов, нiж працi: "Покинуть оце  складати  снопи  та  цiлими  годинами  й
сперечаються, вимахуючи руками, той на стiжку,  а  другий  з  вилами  коло
стiжка".
   Вiтю незабаром знало вже все село: i старi, й малi. В одних  людей  вiн
довго не сидiв - лiтав по селу, як вiтер:  учора  бачили  його  на  одному
кутку, сьогоднi вже кашкет його майорить десь аж  у  протилежному;  ранком
сидить на возi, по  шию  зарившись  у  горосi,  увечерi  гарцює  верхи  на
чийомусь конi. Де Вiтька, там смiх, гомiн, часом сварка: там вхопив косу -
насилу одняли, там наварив кашi, що викинули її собацi, а  там  завiвся  з
жiнками за попiв та вiру. Та так гаряче завiвся, що обуренi баби не в жарт
хотiли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утiк.


   XIV

   А в суботу ввечерi, як була про те ранiш  умова,  почали  сходитись  до
Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазi з  Настею,  хвалиться:  "Такi
гарнi люди, такi гарнi,  як  рiднi.  Чого  не  вмiю,  учать,  як  сина.  -
Хвалиться: - Сам умiю на воза накладати, наривати волiв (у  них  воли),  а
сьогоднi вже косив".
   Коло перелазу з'являється Валя:
   - Добривечiр! От дiд - так дiд! - I зразу починає  про  свого  дiда.  З
жаром, iз захватом. - Знає зiлля,  лiки.  Про  все  знає,  що  не  спитай.
Iсторiю України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять...
   I про Дарвiна,  i  про  Маркса...  Знаєте,  коли  б  такому  дiдовi  та
освiту...
   До гурту пiдходить Василь:
   - Ну, так пам'ятайте: завтра по обiдi - вистава!
   - I п'єска буде? - швидко запитала Настя.
   - Аякже! Першою пiде.
   - Що ж це менi робити, що в мене немає червоної хустки? - затурбувалася
зразу Настя.
   Всi засмiялись.
   - Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
   Настя знiяковiла, розсердилась:
   - Написано в п'єсi - "червона хустка", то й треба, щоб така була.
   - Ну, гаразд, десь  позичимо,  -  миролюбно  згоджувався  Василь,  -  а
головне - треба зранку встигнути зробити репетицiю,  поставить  декорацiю,
знайти решту акторiв: хоч їхнi ролi - по кiлька слiв, а все ж не можна без
них. Потiм треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Вiтi.
   - А то ж хто на призьбi сидить, чи не вiн?
   Один по одному пiдходять:
   - Це ти, Вiтю?
   Мовчить.
   - Нiби не Вiтя.
   Василь пiдiйшов до його ближче, нагнувся.
   Сидить, насунувши козирок на ушi, голову схилив.
   - Нi, таки Вiтя! - i далi стурбовано:
   - Е, та вiн чогось плаче!
   Всi гуртом  до  Вiтi.  Вiтя  сидить  нерухомо,  як  i  ранiш,  схлипує.
Затурбувалися:
   - Чого це вiн?
   - Дивiться, чи десь не набили, - вiн задерикуватий!
   - Чого це ти, Вiтю?
   Вiтя крiзь плач почав щось бурчати:
   - Як нiхто мене не любить, усякий смiється, як я сирота...
   Дивуються, серйозно:
   - Як сирота, Вiтю, адже ж у тебе тато є?
   - Є! - крiзь сльози вимовив Вiтя.
   - I мама є?
   - Є.
   - Ну, так який же ти сирота?
   Вiтя перестав плакати, носом чмихає. Далi знову: затулився рукавом,  як
не заридає, гiрко-гiрко. Всi перезирнулись.
   - То що ж таке трапилось, Вiтю? Може, набив хто?  За  гiркими  сльозами
насилу вимовив Вiтя:
   - Як менi на осiнь... у солдати...
   - Ану заждiть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?
   - Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як iз бочки.
   Всi зареготались.
   Вiтя був справдi п'яний i  п'яний  люто:  козирок  зiм'ятий,  у  глинi,
сорочка розiрвана, чуб скуйовджений, очi мутнi, обличчя блiде.
   Кость суворо:
   - Та й де це ти так налигався, Вiтю?
   Вiтя перестав  плакати,  почав  щось  сердито  бурчати,  далi  лаятись.
Товаришi хотiли одвести спати - вирвався, на  морiжок  упав.  Хлопцi  -  в
смiх.
   - Годi! Годi! - обурено спинила їх Настя. Стала пiдiймати п'яного.
   - Вставай, Вiтю, та пiдеш спати.
   - Я сам, я сам, Настуню! - Справдi встав-таки сам, патякає:
   - Настуню, ти одна мене розумiєш, в тебе прекрасне серце, iз тебе вийде
знаменита людина, тiльки не люби ти отого... отого... -  Вiтя  люто  тикав
пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.
   Не знаходив слiв i сердито  махав  кулаками.  Зрештою,  витягнув  губи,
почав передражнювати:
   - "Чого являєшся менi у снi, чого звертаєш ти до мене..." Поет... Знаю,
куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
   Далi блиснула якась рiшуча думка:
   - Насте, ти любиш мене?
   Смiється Настя:
   - Ну, а як же? Люблю!
   - I я тебе! - Вiтя нахилився i побожно, як  iкону,  поцiлував  Настю  в
щоку, що та тiльки ахнула.
   - О! - на обличчi у Вiтi, заплаканому й  завороженому,  просяяло  повне
задоволення. Однiєю рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костевi дулю:
   - Бачив?
   Здiйнявся шалений регiт. Вийшла Оксана:
   - Що таке? - I далi злякано: - Лихо! Де це вiн так набрався? Це чи не в
Петренкiв на обжинках? Еге, Вiтю?
   Вiтя повернувся до неї.
   - Я босяк, я жулик, я... та я вас  люблю,  як  рiдну  матiр.  Дозвольте
поцiлувати вашу чесну, трудящу руку.
   Оксана заклопотано:
   - Ну, добре, добре, сину, треба тiльки йти сьогоднi спати.
   - Пiду, вас зразу послухаю, пiду, а вести мене, як жулика, не  дозволю.
Вiтя помарширував, похитуючись, до клунi.
   - Ну й люди! - хитає головою  Бондариха.  -  Треба  було  отак  напоїти
хлопця.
   ...Вiтi було погано.
   Настя  давала  йому  води,  клала  на  голову   компреси,   ходила   як
сестра-жалiбниця. Гладила чуб.
   Кость довго ворочався, не спав, раз по раз пiдiймав голову, дивився, що
робить Настя.
   Далi вкрився  з  головою,  замовк.  Аж  ось  знову  схопився,  розкидав
постiль, почав одягатись. Ревнощi їли його, як iржа.
   - Куди це ти, Костю? - спитала Настя.
   - Пiду до хазяїна - тут менi немає чого робити, - гостро одказав Кость.
   - В чiм рiч? - затурбувалась Настя. Кость хотiв iще щось сказати,  далi
махнув рукою i, не озираючись, подався iз клунi.


   XV

   Прокинувся Вiтя пiзно, як уже всi повставали.
   Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.
   Зразу пригадав учорашнiй вечiр, i од сорому  стало  йому  жарко:  "I-i!
Наробив же я шелесту!"
   Рiшуче:
   "Втечу в Київ. Тихенько, щоб нiхто не бачив".
   Аж ось чогось стала перед очима Настя.
   Тiльки пригадав її, зразу тихий, нiжний холодок закурився на його щоцi.
Здавалось, iще й тепер чиясь лагiдна  рука  легесенько-легесенько  гладить
його кучерi на головi. Мов скропило живою водою. Щось  пригадав,  кинувся,
сiв: "Чи я  її  цiлував,  чи  вона  мене?"  Крiзь  сором,  крiзь  похмiлля
вiдживало  в  грудях  тепле,  радiсне.  Пригадав:   казала,   що   любить!
Признавалась перед усiм чесним миром. Це тобi, Вiтько, не жарт! Так от же:
вона тебе пожалiла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь - до гробової
дошки! Нi, Вiтя вмiє кохати не гiрше вiд Костя. I вiршi зумiє написать  не
згiрше Костя.
   Вiтя ранiше смiявся  з  Костевих  вiршiв,  проте  потай  заздрив  йому,
гадаючи, що в коханнi - вiршi перше дiло. I йому,  звичайно,  не  обiйтися
без їх. Колись вiн пробував написать вiрш - не вийшло, тепер здавалось, що
напише. Та ще який вiрш! Костевi й не снився такий!
   Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сiнi Валин зшиток, олiвець, рiшуче  пiшов
шукати зручного мiсця.
   Спинився в садку, де  маленьке  вiкно  проти  зелення  одсвiчувало,  як
дзеркало. Почав визиратись: зiб'є кучерi на головi, напустить їх хмарою на
чоло, тряхне головою - одiрватись не може: не  кучерi,  буйна  грива  коня
вороного. Чистий тобi Пушкiн, Олександр Сергiйович. Усерединi  аж  горiло,
туман бив у голову; уже сам собою й вiрш  складався.  "Ух,  i  напишу  ж!"
Пiшов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в  квiтах
- у жовтих, червоних, синiх... Пече сонце.  Душно.  Нiби  сам  пропахтiвся
квiтками. Здається, не пiт - пахучi краплi  дрiбною  росою  виступають  на
лицi й на чолi. Сiв на пеньку, вмить написав продуманi ранiш рядки:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер моє серце плаче...

   Далi - як одрiзано.
   Вертяться на думцi якiсь чулi, прекраснi слова, що вивершують  вiрш,  а
вхопити їх - нiяк не вхопить. До того й рима не дається.
   Очi в небо, олiвець в небо, думає; лiзе таке на язик, що  нiкуди  воно:
гув, дув, чув...  Гризе  олiвець,  кусає,  мучить  його,  нi,  не  напише.
Повторює по кiлька разiв, розганяється:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер моє серце плаче..

   А кiнець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку...
Луснув себе по чолi, по губах! Поскрiб голову.
   "Нi, тут дiла не буде". Перейшов у густi ромашки, лiг у  гущавинi.  Щоб
вернути розвiяний настрiй, почав знову декламувати з притиском:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...

   Зашелестiло поблизу: жiнка... Боса, в руках дубець: стурбованими  очима
розглядає по порубi. До Вiтi:
   - Часом ти не бачив тут рудої корови?
   I далi:
   - От лихо!
   Швидко побiгла далi. Настрiй у Вiтi чогось пiдупав. А тут сонце смалить
без жалю.
   - Пiду кудись в iнше мiсце, в тiнь.
   Рiв. На ровi груша, густа-густа, дика,  мов  дротами  переплутана.  Пiд
нею, як пiд наметом. Отут, мабуть, пiде робота.  Сiв  -  незручно;  лiг  -
муляє; перевернувся на живiт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним
шляхом знайомий чоловiк снопи везе,  плечем  пiдбичовує.  Чуб  у  остюках,
обличчя, як мара, пiт, мов дьоготь, стiкає з чола. Порiвнявся з Вiтею:
   - А що, Вiтю, в холодку, мабуть, так краще, нiж косити в полi?
   Сказав бадьоро. На закуреному обличчi блиснули  смiхом  зуби,  а  слова
одгукнулись у Вiтi докором.
   "Чи не пiти краще до хати - там нiхто не буде заважати".
   Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасiку, лiг  горiлиць  на
травi. Небо синє-синє, по ньому бiлi хмари, нiби хтось порозвiшував сушити
тонку, дорогу бiлизну, а попiд нею - пливе вiн сам разом  iз  пасiкою,  iз
садком,  мов  на  якомусь  заквiтчаному  поронi.  Думки  розблукались,  не
впiймаєш нi однiєї. В голову лiзе уперто, настирливо щось iнше.
   "А що, якби покуштувати медку?" Або задивиться на бджiл: "Яке маленьке,
а, дивись, яке розумне i трудяще!" ...  Спохватився:  "Нi,  не  закiнчу  я
свого  вiрша".  Смуток  щипає  Вiтю,  i  вiн  декламує   вiрш,   який   є,
незакiнчений, вкладаючи в його всю силу почуття:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер моє серце плаче:
   умгу-гу-гу, гу-гу.

   I цей останнiй, невияснений рядок звучить йому таємно, нiжно i  смутно.
Здавалось: коли б найти йому вiдповiднi слова, вони  б  пронизали  Настине
серце наскрiзь...
   - Вiтю! Снiдати iди! - гукав Василь у дворi.  Вiтя  пригадав  учорашнє,
зiгнувся, попiд лiсою, городом, межею - вискочив у поле  на  шлях.  Шляхом
їдуть люди возами i йдуть пiшi. Вiтя побачив знайомих:
   - Куди?
   - На ярмарок.
   Вiтя охоче пристав до гурту.


   XVI

   Дiд Маркiян викохує сад "по книжках", i немає нi в кого на селi  кращих
сортiв груш та яблук... А вродило цього року -  листу  не  видно.  Посеред
саду  старезна  яблуня,  всипана  райськими  яблуками,  аж  гiлля   кiллям
пiдваженi; пiд яблунею - солом'яний курiнь. Коло куреня -  яблука,  грушi,
сливи  -  в  коробках,  у  вiдрах,  купами.  На  низенькому  ослiнчику,  в
величезному  солом'яному  брилi  сидить  Валя,  коло  нього  дiд  Маркiян.
Кiнчають партiю в шашки. Грають вони завжди на "iнтерес": проспiвати тричi
пiвнем, оббiгти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
   Це таке пiшло в селi в моду. Гра скiнчилась без виграшу.  Дiд  зiтхнув,
почухав голову, постояв - хотiлось iще, все ж вирiшили - iншим часом.
   - Так ти дивись тут, Петровичу, поки надiйде  стара  (по  батьковi  дiд
почав величати Валю з того часу, коли довiдався, що Валя - редактор), а  я
на часину на село пiду.
   Побачив дiтей коло тину:
   - А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною вiд лiси,
бо цьому краю не буде. Бач якi? Яблук?
   Далi вернувся до дiтей:
   - Ану, скажiть: хто ви такi, яких батькiв дiти, - тодi дам:
   Вимуштруванi дiтлахи стали в  шнур  i  в  один  лад  проказали,  як  на
лекцiях, iз "Кобзаря":

   Славних пладiдiв великих
   плавнуки поганi...

   - Отак! - промовив  задоволений  дiд  Маркiян.  -  Дай  їм,  Петровичу,
сукиним синам, по яблуку.
   Пiшов, осмiхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у  своєму  власному.
Взяв граблi, сiнце з-пiд яблунь вигрiбає; покуштує малини, надкусить кислу
сливу i лусне нею об дерево; струсне  грушу.  Лiг  горiлиць  коло  куреня,
дивиться на небо,  мрiє:  "Умовляє  вiн  дiда  Маркiяна  їхати  в  Київ  i
поступати на робфак. Там звертають увагу на великi здiбностi дiдовi. Минає
кiлька рокiв, й увiходить у славу по всiй Українi славетний  лiкар,  якого
вся Україна так i зве: дiд Маркiян. "Повезiть до дiда  Маркiяна"...  I  от
раз Валя сидить у своєму кабiнетi (вiн редактор великої, популярної газети
на всю Україну), аж ось увiходить сивий, шановний  дiд,  приглядається  до
Валi: "Невже ж це ти, мiй славний, юний друже?" Обiйми, стискання:
   "Так, так, це я, мiй сивий, славетний друже,  пам'ятаєте..."  Голос  за
спиною:
   - Сторож спить i не бачить, що в саду злодiї.
   Валя кинувся: Настя осмiхається, гризе яблуко. Завжди,  коли  надходили
близько до Валi дiвчата, вiн почував неспокiй.  Так  i  тепер:  миттю,  за
звичкою, махную рукавом пiд носом, чи немає там  чогось  зайвого,  озирнув
свiй костюм i, тiльки звiрившись, що все в нього  в  порядковi,  принаймнi
спереду, заспокоївся.
   - Заходь, Насте, до куреня. Настя пiдходить:
   - Я на одну хвилинку.
   Озирається:
   - Як же у вас тут гарно-гарно...
   Ходить по саду. Валя, як гостинний  хазяїн,  все  показує,  розповiдає,
пригощає то тим, то iншим. Пильнує тiльки того, щоб  не  стати  спиною  до
Настi. Пригадав - там на штанях  дiрка.  Настя  пiдтакує,  киває  головою,
пробує сливи, грушi, а думає щось своє. Далi переходить до дiла, перебивши
Валю:
   - У мене до тебе, Валю, прохання. Оце  я  збираюсь  на  ярмарок.  Треба
неодмiнно купити червону хустку i разом треба  прорепетирувати  хоч  би  з
одним Костем п'єсу. Щоб не гаяти дурно часу,  я  вирiшила  взяти  з  ссбою
Костя i дорогою зробити з ним репетицiю. Так оце я прийшла  за  рукописом.
Ти вже переглянув його?
   - Уже... чи то пак, нi... Та  я  раз  уже  його  суфлiрував,  то  я  не
боюся...
   - А може, й ти пiдеш з нами?.. -  Настя  прищурила  око.  -  Будеш  нам
суфлiрувать дорогою. Побудеш на ярмарку - цiкаво! Добре?
   - Я... - Валя пошкрiб пiд брилем, почервонiв.
   - Ходiмо, а то ти все чогось тiкаєш од нас. О, бач, уже й почервонiв.
   Худеньке обличчя Валине справдi почервонiло  нiжно-нiжно,  аж  синенькi
жилки виступили на чолi. А вона дивилась на  нього  синiми,  як  квiточки,
очима, що з них от-от пирсне смiхом.
   - Та не червонiй, - протягла вона i сама почервонiла, а  рукою  скинула
бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссi. Валя стояв
нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
   - Ну, я вже не буду... Так збирайся, Валю, швиденько. До обiду ж  треба
вернутись, бо пiсля обiду вистава. Соня вже й квитки попродала.
   Коли Валя знов зостався сам, перш за все побiг у курiнь, де  в  старому
дiдовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...


   XVII

   Валя надiв бiлу сорочку, полатанi  штани,  розчесав  свої  русi  патли,
знайшов рукопис, пiшов  до  Бондаря.  На  майданi  мусив  спинитися:  коло
кооперативної  крамницi  -  гурт  селян.  Сидiли  на  морiжку  й  грали  в
"пiдкидного". Спокiйно, методично. Пiсля кожної партiї розправляли  плечi,
закурювали i потiм цокали пальцем по лобi тих, що позоставалися в  дурнях.
Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далi  присiв,  зазираючи  в
чужi карти. Потiм упрохався разом згуляти. А пiсля цього про все  забув  i
сидiв коло гурту з блискучими вiд азарту очима й  з  червоною  гулькою  на
лобi, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одiгратись. Зазирав  через
спину в карти, нервово совався, нетерпляче  пiдказував.  Улицею  йшли  вже
Кость i Настя.
   - Ось де вiн! Валя, чого ж ти сидиш тут, - ходiмо ж з нами!
   Валя скривився, чухає голову:
   - Я зараз.
   Постояли, пiдождали:
   - Валя, ми ж тебе чекаємо!
   З досадою:
   -Та зараз же. Iдiть, я вас наздожену.  I  полегшено  зiтхнув,  коли  тi
сховались у вуличцi.  А  на  рундуцi,  коло  крамницi,  як  уродився,  дiд
Маркiян; розмахує руками, щось  доводить  людям,  задирливо  позираючи  на
Валю.
   Валя прислухався, i його почало непокоїти.  Дiд  знову,  мов  навмисне,
плiв те, що вчора звечора:
   "Днi тепер стали меншi, чим колись були, стираються".
   Не витерпiв Валя, схопився:
   - Маркiяне Васильовичу, - стримано почав вiн, - ви людина розумна, i  я
вас поважаю, проте менi  дивно,  навiщо  ви  морочите  людям  голову  тими
дурницями, що самi в них не вiрите: "днi стираються", та хiба день - то це
така монета, що може стертись? То вигадали "птицi  з  залiзним  носом",  а
тепер "днi стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна,
можна сказати, вчена.
   Дiдовi нiби цього тiльки й треба:
   - Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурницi, хай ми дурнi, а от ти  учений,
редактор, а чи знаєш ти, що таке "клєточка"?
   Розпочинався звичайний на майданi диспут.  Люди  заворушились:  про  цю
"клєточку" знали вже всi. Попiдiймали од карт голови:
   - Ану, ану, Валю?
   - Знаю! - певно промовив Валя.
   - А я тобi скажу, що ти цього не знаєш! - задирливо промовив дiд.
   - Парi! - запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.
   Валя одкашлявся i почав:
   - Клєточка, клiтинка - це значить так... кожна рослинка,  кожний  живий
органiзм складається з маленьких частинок, їх звуть клiт...
   Одностайний регiт не дав йому закiнчити:
   - Не туди, Валю, попав!
   - Не в тi ворота заїхав!
   Валя оторопiв: регiт був добродушний, певний, щирий.  Наперед  вискочив
руденький, босий, у бiлих штанях чоловiчок i одрапортував:
   - Клєточка - це значить от що: так, як треба, щоб люди були  безроднiї,
без отця-матерi, от їх будуть виводити  у  такiй  клєточцi,  як,  скажемо,
курчат.
   - Хто це вам наказав такого?
   Виявилось, якась лiкарка читала в селi лекцiю.
   - То вона, певне, не так казала?
   - Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   А дiд однiєю рукою взявся за бiк, другою велично показував уже на  верх
шовковицi, що росла за тином:
   - Отож лiзь, вражий сину, на цю шовковицю та  прокукай  менi  разiв  iз
десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.
   - Та пiдождiть, та як же... -  почав  було  сперечатись  Валя.  Загули.
Зареготали:
   - Не хочеться?
   - Ну, добре, ну, добре, - мимрить збитий з пантелику Валя, -  хай  буде
так... тiльки...
   Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гiллях кувала хрипко
зозуля.
   А  дiд  Маркiян  гладив  довгу  свою  бороду;   походжав   коло   тину,
насмiшкувато око щурив:
   - I де вона видралась така зозуля, що в спасiвку почала кувати?
   - Київська бачте, вчена, - реготали люди. Злiз Валя  червоний-червоний,
кусає губи, напружує всi сили, щоб  утриматись:  от-от  бризнуть  iз  очей
сльози. Замовк, затих, тiльки чмихає носом. А дiд  Маркiян  моргнув  через
плече сусiдам, задирає знову:
   - От вiн усе про те, що немає вiдьом та домовикiв, а взять  би  хоч  те
саме радiо... Носяться з тим радiом, як дурень iз  ступою,  а  воно  таке,
нiхто тобi не пояснить, не докаже до пуття.
   - Може, таке радiо, - додає другий, - як завелося ото в Богданах. Чули?
   Почав розповiдати. Завелось щось  на  горищi,  дмухає  сажею  по  хатi,
дмухає по сiнях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на головi й миску
розiб'є.  Та  щоб  i  самогонки  пiвпляшки.  От  якi  тепер  позаводились.
Прикликали священика одслужити молебень у хатi. То що ж  ви  думаєте?  Той
править, а воно пiдспiвує  на  горищi:  "Господи  помилуй"...  От  тобi  й
радiо...
   Регiт пiк Валю огнем. Найбiльше допiкало Валi те, що  не  знав  вiн,  з
чого, власне, смiються.
   - То це, по-вашому, i радiо - домовик, чи як?
   - Домовик не домовик, ну, то й не людина,  -  допiкав  дiд  Маркiян,  -
домовик, то той, хто сидiв тихенько на горищi, що хто  там  його  почує  й
побачить. А тепер таке понаставало,  що  все  на  люди  випирається:  ось,
розповiдають, у Харковi: тут базар, тут мира - не протовпишся,  а  воно  з
пiддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в  ушах
закладає, конi лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дiд
скоса зирнув на Валю, - так вiн що  тобi  скаже:  "радiо",  мовляв,  та  й
годi...
   Валя, що сидiв, сумно  схилившись  на  руку,  раптом  обурився,  пiдвiв
голову:
   - Та що ви кажете, Маркiяне Васильовичу? Про це  ж  якраз  пояснюють  в
журналi, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це  саме  радiо  в
Харковi.
   Дiд шанував книжку i нiколи не казав, що в  книжцi  брешуть.  Тому  вiн
пiшов на iншi викрутнi.
   - А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш,  не  бачив.
Це ти, хлопче, щось вигадуєш.
   Нахабство дiдове перевертало Валi все в грудях. При людях вiн  вiв,  на
думку Валi, нечесну гру.
   - А як докажу? - промовив вiн стримано.
   - Не докажеш, Петровичу!
   У Валi спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
   Вирiшив дати останнiй дiдовi бiй, генеральний, жорстокий:
   - А як докажу? - схопився вiн iз мiсця, аж зблiд.
   - Ну, та й запальний же хлопець! - смiються люди. - Не кається.
   Дiд Маркiян скоса пильно зирнув на Валю:
   - Буде вже того, що раз доказав. Валя в'їдливо впився очима в дiда:
   - А що, злякались? Злякались?
   - Чого там  "злякались",  ну,  доказуй,  -  побачимо!  Нi  хвилинки  не
гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:
   - Я зараз вернуся!
   Тiльки зник Валя з очей, дiд одмiнився, засмiявся ясно й щиро.
   - Я вам скажу, такого хлопця, де його i знайдеш:  буде  колись,  вражий
син, справжнiй редактор i добрий редактор.
   - Та й азартний же хлопець, як та iскра.
   Говорили, смiялись, хвалили.
   А Валя тим часом злiтав уже до хати-читальнi, вхопив пiд  столом  якесь
число "Знання", общипане кругом на цигарки, i вже мчав назад.
   Задиханий, сiв на ганку, витер рясний пiт, радий.  Далi  почав  мовчки,
нервово перегортати книжку, шукаючи в нiй потрiбне мiсце.  Знайшов  вiддiл
"Наука й технiка" - спинився. Всi обсiли, обступили  його  навкруги.  Дiд,
стоячи, через плече спокiйно позирав у книжку.  Тикаючи  в  слова  пучкою,
Валя почав читати популярну статейку про радiо. Складена вона була  просто
й цiкаво, iлюстрована малюнками.  Люди  заслухались  з  такою  увагою,  що
швидко забули й про парi. Найбiльш уважно слухав сам дiд. Пiсля того як її
дочитали, повернулися очi на дiда:
   - Ну, що ви, дiду, скажете тепер? Га?
   - Тепер, виходить, черга за дiдом лiзти на шовковицю, - зареготав хтось
iз гурту.
   - Нi, воно, може, й не личить дiдовi лiзти на шовковицю, а нехай  краще
провезе на собi редактора кругом майдану та й буде на тому.
   Смiялись.
   Дiд винувато скривився, комiчно лупає очима.
   - Коли так, то й так: сiдай, Петровичу, - дружньо промовив вiн, -  твоє
зверху.
   Треба сказати, що присуд вiн лаштувався виконати щиро, - хвицав  ногою,
як справжнiй жеребець, iржав... Смiявся сам, смiялись люди. Ух! У Валi  аж
у грудях забилось, аж ноги затрусились, так  хотiлось  скочити  дiдовi  на
плечi i погарцювати на ньому, як на конi, в одплату за ту "зозулю". Аж ось
вiдразу  пригадались  йому  недавнi  мрiї:  "Це  ти,  мiй  славний  старий
друже..." - i сльози здавили йому  горло.  Сором  залляв  обличчя,  i  вiн
швидко замахав руками, подався назад.
   - Бо з ним! Не хочу! - Перша образа слiзьми сплила йому на очi.
   - Та чого дарувати? Дiд тобi не подарував, не даруй i ти йому.  Викупай
себе iз сорому, - пiдбивали люди.
   - Нi! Нi! Нi за що не сяду! -  рiшуче  заявив  Валя,  -  нi  за  що  на
свiтi!..
   I крадькома витер сльозу. Пересмiялись, поговорили.  А  незабаром  Валя
сидiв посеред гурту, як професор мiж студентами. Аж вуха йому горiли.  Дiд
сидiв задоволений, аж сяяв.
   Прибiг Василь: спiтнiлий, томлений, нещасний:
   - Валю, та iди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на  виставу,  а  в
нас нiчого не готове. Тi ще  тiльки  на  ярмарок  пiшли,  Вiтя  зник  десь
зовсiм...
   - Зараз, зараз! - винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
   - Так воно щось таке буде сьогоднi? - зверталися до Василя люди.
   - Буде! Неодмiнно буде! Приходьте! - рiшуче запевняв Василь.


   XVIII

   Ярмарок, як марево в степу. Перше, що  впадає  в  очi,  -  проти  сонця
стоїть на прогалинi посеред ярмарку спiтнiлий дядько, бриль на потилицi, в
руках - батiг, а на виду, як на рахiвницi, грають веселi рахунки. Все,  як
на екранi: рухається, жестикулює, смiється, а згуку ще не чуть.  I  тiльки
тодi, як Вiтя в гуртi сiльських хлопцiв стежкою зiйшов з гори  i  попав  у
ярмаркову гущу, йому вiдразу мов одтулив хтось ушi: ярмарок шумiв  i  гув,
як буйна зелена дiброва. Море смiху, море гомону-гумору, а в цьому морi то
в одному, то в другому мiсцi лунають нотки  смутку.  Ось  стоїть  жiнка  з
курчам пiд пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний  дiд.  Жiнка  жалiється
дiдовi на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими  очима  дивиться  на
курча бадьорий, спiтнiлий еврейчик без шапки, щупає  курча  помiж  пiр'ям,
сiпає молодицю за рукав:
   - Тiтко, тiтко! Чуєте, тiтко! Що за це курча?
   Молодиця озирається на його, потiм на курча, нашвидку  витирає  рукавом
сльози:
   - Шiсть гривень.
   - Му-у! - реве на весь ярмарок зголоднiла корова.
   - Гей, Вiтю, не одставай! - I Вiтя помiчає,  що  його  далеко  вже,  як
водою, однесло од знайомого гурту. I знову  спиняється:  що  це  таке?  По
ярмарку, мов розщебетались якiсь невiдомi птахи,  що  печуть  щебетом,  як
огнем. Розслухається: скрiзь по ярмарку лунають пристрасно-жагучi пiснi  -
жебранки  старцiв.  Ось  поблизу  виривається   натхненний   спiв   якоїсь
старчихи-поетеси, що разом спiває й iмiтує лiру:
   А дайте, що я не бачу, як темна нiч наступає, - гм-у...
   А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає, - гм-у...
   Та коли б же я свiт сонця  видала,  то  я  б  ваших  стежок-дорiжок  не
засiдала... гм-у...
   Раптом за плечима:
   - З дороги! З дороги! Розступiться! - 3 повним возом мiшкiв, сам стоячи
на возi, спiтнiлий, без шапки, навпростець жене  волiв  очмарiлий  дядько,
високо в повiтрi помахуючи батогом.
   Натовп розсипається, як гора пiску, i знову все зливається в один шум.
   - Гу-у! Гу!..
   А десь коло вiтрякiв, де  крутиться  карусель,  усе  глушить  безжурний
бубон:
   - Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!
   Вiтя востаннє почув здаля голос:
   - Вiтю, де ти? -I вже бiльше не бачив їх на ярмарку.
   Коло  млина  на  завiднi  сидять  парубки,  i   вiдтiля   дує   якимось
вiтром-стихiєю, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисцi:

   Та й не дала тому коза-ко-вi
   Нi ща-стя, нi долi...

   I вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорi, гойдається  в
запашних небесних просторах.
   А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонiв двоє - i ярмарковий
гук затихає, як писк комариного рою. Ще  кiлька  крокiв  -  i  вже  тiльки
лопотить в ушi степовий вiтер та верба край шляху кволо махає вiтами,  мов
бореться з дрiмотами... далi, як свiчi, куряться живим iще смутком степовi
могили... iз-за могил встають примари татарської орди...  Вiтя  блукав  по
ярмарку, як у снi. Все  забулося:  вчорашнiй  вечiр,  Настя,  сьогоднiшнiй
спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вiтру:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...

   Проте це було поза; свiдомiстю, а  його  думки  були  всi  на  ярмарку.
Крутився на каруселi, пив квас, купив довгий, в червоному паперi, цукерок.
Iдучи додому, думав про те, як вiн усiх  здивує,  розказавши,  що  був  на
ярмарку. Настi нiс подарунок - цукерок.  Переходив  через  греблю.  Ветха,
старенька гребелька заросла з обох бокiв темною сумовитою вiльшиною.  Вiтя
почув якусь тиху розмову. Далi над водою, на  прикорнi  сухої  вiльхи  вiн
побачив: сидiла якась пара - парубок i дiвчина, що,  видимо,  верталися  з
ярмарку. Вiтю щось торкнуло: пiдслухаю. Пройшов  пiд  пересохлою  греблею,
став за товстим стовбуром, глянув - i щось бухнуло Вiтi в грудях: не  може
бути! Поруч сидiли Кость i Настя.
   У Настi виблискував  на  руцi  олив'яний  перстень,  очевидно,  недавно
куплений на ярмарку, Кость хватав її за руку,  намагався  зняти  перстень.
Настя боронилась тiльки для блiзиру, i перстень незабаром був  на  руцi  в
Костя. Далi Кость почав казати, що дiд iз  бабою,  що  в  їх  вiн  працює,
умовляли його зостатись у них за сина, що  вони  обiцяють  спорядити  йому
господарство, оженити його тут у селi...
   "Еге-ге-ге... Ось яке дiло!" - ударило Вiтi в голову. Справа видавалась
цiлком серйозною. Аж ноги затремтiли у Вiтi - не встояв на пеньку, плюснув
у калюжу, помчав з-пiд мосту лепешником у лози. У грудях шумiли струни, як
буря.
   Брала  на  Настю  лють  i  жаль:  "Не  далi,  як  учора,  перед  людьми
присягалася, що мене любить, а сьогоднi вже з другим!  Нi,  зраднице,  так
воно не буде! Отой твiй перстень не сьогоднi, так завтра буде  у  Вiтi  на
руцi, а як нi..."
   Повний гнiвних слiв i всяких нахвалок, Вiтя грузнув по колiна в болотi,
спотикався i механiчно шепотiв:

   Тепер моє серце плаче...
   Угу-гу-гу-гу...


   XIX

   Спектакль зi спiвами, з декламацiями i, як водиться, на "користь".  Про
це подбала Соня. Помешкання - недобудований "гамазей" за  селом,  п'єса  -
твiр Василя на одну дiю, що ставили в школi: "На  баштанi".  Дiйових  осiб
багато, на ролi без слiв заохотили школярiв мiсцевої чотирирiчки.  Головна
розпорядниця - Соня. Бiгала, забувала їсти,  вночi  не  спала,  їй,  було,
запропонували ролю - засоромилась,  почервонiла,  замахала  руками:  "Куди
менi, грiшнiй", - i смутненько зiтхнула. Грати вона дуже хотiла - боялась.
Уже сонце схилялось на захiд, як прибули з ярмарку Кость та Настя з  новою
червоною хусткою. В театрi - аж гудуть. За сценою вдягаються,  гримуються.
Усi хвилюються. Василь -  спокiйний,  як  завжди.  Кругом  його  безладдя,
суперечки - вiн гримує Настю з кам'яним виразом. Його пiдганяють, сiпають,
закидають питаннями - вiн ще байдужнiший, ще  спокiйнiший.  Тiльки  пильно
придивившись  до  його  очей,  можна  було  вгадати  в   ньому   приховану
напруженiсть, як у того вола, що з осторогою  вивозить  снопи  з  грузької
нерiвної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
   - Починайте! Та починайте ж бо!
   Настя не встоїть на мiсцi, тупає ногами:
   - Швидше! Швидше! Бо як стемнiє, що будемо робити? Грати при каганцi?
   Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:
   - У-у-спiємо.
   Одступив крок назад, повiльно милується на своє  малювання.  Розмалював
сестру до свого смаку. Всi на мить примовкли - очей не одведуть:
   - Як картина!
   Василь гордо витирає руки:
   - От тепер можна й третiй дзвоник давати.
   До суфлера:
   - Валю, гляди ж, вивозь!
   Настя знала, чого домагалася червоної хустки.  Така  була  вона  в  нiй
привабна, так та хустка була їй до лиця, що тiльки вона з'явилась на сценi
-  так  i  вбрала  в  себе  очi  всiєї  аудиторiї:  захоплення,  заздрощi,
зачарування - все пiшло шелестом. Проте та  ж  хустка  мало  не  провалила
п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надiя, бо  репетицiї  не  встигли
зробити, - цей суфлер теж не мiг одiрвати  заворожених  очей  од  Настi  в
червонiй хустцi, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку тi слова,
якi мав подавати. Замовк. Соня припала до  лаштунку,  дивиться;  за  серце
взялася, аж зблiдла, аж присiла.
   Суфлер шарпав нервово листками рукопису.  На  сценi  -  мовчанка.  Соня
вхопилася руками за голову, бiгає: "Скандал!"
   Сяк-так  Настя  пригадує  ролю,  за  нею  iншi.  Грають  без   суфлера,
плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує  плечима,  виправдуючись,
щось собi мимрить, шарпає  сторiнками,  хвилюється.  Вибiгає  за  лаштунки
Кость - пiт патьоками, за голову хапається.
   - I що вiн робить! Що вiн робить! Провалив п'єсу!  Вискакує  Настя,  як
буря, очi вiють iскрами.
   - Усе пропало! Усе! - До Костя:
   - Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?
   Соня кидається до одного, до другого, благає:
   - Тiльки не сварiться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залi.
   Настя нiякої уваги.
   -  Ганьба!  Страмовище!  -  репетує  вона  на  все  горло,  червона  од
обурення... Раптово прислухавшись,  пурх  -  на  сцену,  як  птах,  а  там
дзвенить уже її голос: мелодiйний, замрiяний, мов одразу  якимось  ковалем
перекошений.
   Тим часом суфлер надибав-таки в  зшитку  вiдповiдне  мiсце,  повеселiв,
бадьоро закивав головою.  Пригнобленi  партнери  вiдживають,  гра  набуває
певного пiднесення, захоплення.
   Соня влипла коло щiлки, нi  на  мить  не  одводить  очей:  лице  в  неї
мiниться, як на вогнi, i на ньому, як на чуткiй платiвцi, одбивається все,
що дiється на сценi. Це був прекрасний живий  малюнок  за  лаштунками,  що
його нiхто не помiчав. Острах, що тремтiв крилами у  темних  очах,  раптом
мов здуло вiтром, очi блиснули зiрницею: гра налагоджується, кращає.  Далi
густими рожами, нiжними трояндами, вогневим маком розцвiтав у неї на щоках
успiх п'єски.
   I ось iскра в очах сяє  яснiше,  яснiше,  раптом  бризнуло  дiамантами:
вiдчувається бурхливий, радiсний, переможний  кiнець...  На  губах  у  неї
тремтить уже невтриманий смiх, i руки мимохiть, як  заведеш,  розставились
до оплескiв...
   Соня шалено заляскала руками: як од бурi, затiпалися на  головi  в  неї
стриженi патли, звукiв не було чути - потонули в загальному громi, що  ним
загула вiдразу мовчазна аудиторiя.
   - 0-ох! - знеможена,  радiсна,  не  сiла  -  впала  Соня  на  маленький
ослiнчик, що стояв пiд стiною за лаштунками. Лежала нерухомо.
   I коли б хто зумiв намалювати цi притомленi очi, що в них визирали  двi
блистинки, щасливу до страждання усмiшку i  всю  її  недбайливо  розкидану
постать, пiд нею правдивий був би напис: "Повне щастя".
   Далi пiшли спiви,  декламацiя  -  одно  вiд  одного  краще.  Цiлу  бурю
оплескiв i навiть сльози викликав вiрш: "Якби  ви  знали,  паничi",  якого
продекламувала Настя з високим пiднесенням i щирим артизмом. Настю  як  на
руках не носили. А Кость i Вiтя  -  мов  почамрiли.  Вони  бiгали  за  нею
слiдом, щось шепотiли, тикали в руки записочки, вона - слухать не  хотiла,
а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.
   Коли програму було вичерпано й вечiрка перейшла  на  загальнi  пiснi  i
танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городi натини  коровi,  i
вона разом iз Сонею одразу зникла. Хлопцi бiгали, шукали, парили  парка  -
як у воду впала. Нi її, нi Сонi.
   Тим часом звечорiло.


   XX

   Город у Бондарихи, як квiтник. Хто не був  в  ясну  нiч  на  городi,  -
придивiться. Що сад - то сад, а треба придивитися на  город:  гляньте,  як
блiдо-зелену листату шерепу капусту обмережав мiсяць  золотими  ниточками,
гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки  розтопленого  золота,  на
ряди голованiв-соняшникiв, що розiйшлися по межах, мов що загубивши...  на
картоплю, на буряки, на все те добро, що  ним  натопкана  свята  земелька.
Подивiться,  а  далi  пригадайте,  що  все  це  незабаром   дивним   чином
перетвориться в смiх, у радiсть, у дзвiнкi пiснi, що все це зацвiте рожами
на щiчках того марного хлопчика, що "пiд тином у старiй ряднинi", блисне в
його погаслих очицях тими дiамантами, що й у свiтi  немає  їм  рiвних.  От
тодi вiдчуєте ви таку поезiю, що аж серце од  неї  заб'ється.  А  особливо
пiсля голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви  поливали,
i не перепаде вам iз нього нi єдиної картоплинки.
   Мiж городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула  квiтами:  королевий
цвiт,  крученi  паничi,  чорнобривцi,  майори,  нечесанi  панни,   царська
борiдка. Все це гордовите  панство  топчеться  тепер  помiж  капустою,  по
грядках квасолi, лiзе на тин, зазирає через лiсу у маленьке  вiконце.  "Чи
не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплi!" - "Ага! Картопельки!
Заждiть же, прошу, трошечки тут,  бо  саме  нашiй  хазяєчцi  часу  немає".
Сидить Настя на городi, на ряднi з буряковою натиною.  Коло  неї  -  Соня.
Сидять, записочки до мiсяця читають.
   - Що його робити, Соню, то я й сама  не  знаю:  i  той  розсердився,  i
другий розсердився, i той пише,  i  другий  пише.  Костевi  дала  поносити
перстень, а Вiтя побачив - проходу не дає, все...
   Аж ось щось зашелестiло на городi...  Проти  мiсяця  тiнь...  таємничий
схвильований голос:
   - Насте, на хвилинку!
   Настя придивилась:
   - Ой лишечко, це ж вiн i є! Це Вiтя!
   Голоснiше, спокiйно:
   - Це ти, Вiтю?
   Вiтя виразним шепотiнням:
   - Менi треба тобi щось сказати:  на  одну  хвилинку!  -  голос  рiзкий,
нетерплячий.
   Настя встала й пiдiйшла, Вiтя зразу  почав  їй  щось  говорити  швидко,
гаряче. Настя спершу слухала уважно, далi - в смiх.  У  темрявi  на  ввесь
город залунало здивоване й веселе:
   - Вiтя, та що ти мелеш!
   I, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побiгла.
   Вiтя їй услiд гаряче:
   - Насте, це не жарти! Насте!..
   Настя  вернулась  червона,  як  буряк.  Стурбована,  здивована,  чогось
засоромлена, вона кусала губи й сама собi смiялась. А очi  сяяли,  як  двi
блискучi зiрки: i смiх, i сполох, i сором, i першi заграви  якоїсь  у  них
радощi.
   - Що вiн тобi казав? Насте, що вiн тобi казав? -  жадiбно  допитувалась
Соня, зазираючи їй у вiчi. Настя одвертала од неї лице.
   - Та нiчого, дурницi.
   - Нi, я бачу по очах, що вiн тобi щось  цiкаве  казав,  -  допитувалась
Соня, - бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:
   - Хай, колись розкажу.
   - А чому ж не зараз? Чому не зараз?
   Настя почала прохати:
   - Сонечко, серденько, не  допитуйся  сьогоднi.  Пiсля  я  тобi  все-все
розкажу, а тепер не питай...
   - Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня,  а  сама  вiд  цiкавостi  аж
горiла, - а коли ж ти скажеш - завтра?
   - Завтра або позавтрьому.
   - Добре, а сьогоднi скажи тiльки, про що вiн казав. Не  все,  а  тiльки
трошечки... Про кохання? Правда?
   Настя засмiялась, затулилась руками i без слiв стала душити  в  обiймах
Соню.
   Соня випручалась iз обiймiв, плеснула в долонi.
   - Я так i знала!
   Зiтхнула.
   Незабаром Настя не втерпiла, розповiла все:
   - Дурноверхий Вiтя витiва таке, що  й  на  голову  не  налiзе:  вимагає
завтра пiти записатись у загсi.
   - Що? - Очi в Сонi стали великi, як сливи.
   Далi:
   - А скiльки ж йому рокiв?
   - Шiстнадцять чи навiть п'ятнадцять... - засмiялася Настя.
   - Усього? - I далi подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки...
   - Тю, що це ти, Соню, здурiла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..
   Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.
   - Та який же дурень запише нас?
   - Нi, ти стiй! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...
   I Соня, випручавшись, розповiла про один випадок, коли в загсi записали
на шлюб неповнолiтнiх.
   - Соню, та це ти справдi?.. Чи воно ж менi в головi? Оце було б  добре!
Оце так! - реготали, дурiли. Перегодя Соня зiтхнула:
   - Щаслива ти, Насте, що в тебе... -  I  Соня  не  скiнчила.  Загадалась
чогось.  Зiгнулась,  скривилась,  очi  поняглися  тоскою,  пригасли.  Далi
крутнула  непокiрно  головою,  блиснули  очi,  блиснули  на  них   сльози,
схопилась i, прикусивши губи, пошумiла городиною.
   - Соню, ти вже додому?
   - Бувай здорова! Менi треба йти! - i зникла в межi помiж пшеничинням.
   Настя пiдклала руки пiд голову, лягла  горiлиць  в  межi,  на  холоднiй
гичцi. Дивилась у небо на зорi, що цiкаво зазирали на город. В очах  сяяло
дiвоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток,
спiв:

   Зеленая рута, жовтий цвiт -
   не пiду я замiж - пiду в свiт.
   Та й розпущу косу по плечу...

   Знову  затулила  соромливо  очi,  засмiялась.  Зразу  схопилась,  стала
згортати рядно з гудиною.
   ...Тихо, щоб нiкого не збудити, увiйшла Соня  в  свою  хату.  Звiдусiль
чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на  полу  меншi  дiти.  Хата
мала, низенька, повiтря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизi  каганчик,
засвiтила.  Тихенько  прочинила  в  городчик  маленьке   вiконце,   укрила
благеньким ряденцем маленького братика. В кутку  стояв  маленький  столик,
змайстрований з якоїсь ляди; на ньому - книжки, зшитки, а над ними  гасло:
"Ми свiт новий збудуємо". Нижче - невеличкий  портрет  Ленiна,  школярськi
роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стiл.  Далi
сiла на маленький ослiнчик, пiдперла руками голову i звела  заплаканi  очi
на суворого вождя.
   ...Видно од мiсяця, аж морiжок, як  удень,  зеленiє.  Клуня  вiдчинена,
постiль постелена, хлопцi всi в зборi, не  сплять.  Пiсля  такого  дня  не
заснеш одразу.
   Василь сидить на порозi в клунi, пригадує моменти з недавньої  вистави,
переживає все наново i смiється,  i  жестикулює,  вигукує,  а  того  й  не
помiчає, що його не слухає аж нi одна душа:  так,  нiби  гомонить  вiн  iз
мiсяцем. У хлопцiв досить було в кожного свого. Валинi думки вернулись  до
денного диспуту; вимощуючи собi постiль, вiн ламав голову: "I що ж воно за
"клєточка", - чорти  його  голову  знають",  Кость  лежить  нероздягнений,
колiно - вгору, крадькома позирає на  перстень,  виспiвує  кiлька  слiв  з
однiєї пiснi, впивається ними, як п'яниця чаркою:

   ...бiдняка поцiлувала.

   Вiтя широченними ступнями ганяє  по  двору.  Вигляд  у  нього  рiшучий,
нiздрi роздутi, брови насупленi, гуде крiзь зуби:
   - Нi, треба питання ставити руба! Р-руба!..


   XXI

   Другого дня було Маковiя. Бондариха пекла паляницi й пироги з яблуками.
Настя серед двору вимiшувала свинi дерть у цебрi. Була аж червона од пари,
розбилась од роботи коса. Вирiс Вiтя в бойовому нарядi:  поверх  блузки  -
грiзно одвисав  наган  (замiсть  куль  у  нього,  правда,  було  навтикано
жолуддя). Рiшуче пiдiйшов до Настi  i  мовчки  подав  згорнутий  папiрець.
Настя одкинула лiктем пасмо коси, що падало на спiтнiле обличчя,  кiнчиком
пучок взяла  лист  i,  не  читаючи,  сховала  його  за  пазуху.  Вiтя,  не
озираючись, пiшов на город. Там вiн пригнувся за бузиною i в дiрочку крiзь
лiсу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скiнчила  роботу,  витерла  об
фартух  руки,  вийняла  лист...  Далi  сполохано  озирнулася   по   двору.
Звiрившись, що там нiкого немає, розгорнула папiрець i почала читати. Лице
спалахнуло, зачервонiло, як огонь. Швидко сховавши папiрець,  подалась  до
хати.
   "Ага!" - задоволене подумав Вiтя.
   А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Сонi.
   Соня  сидiла  коло  свого  столика,  низько  схилившись  над  паперами,
пiдводила рахунки вистави. Настя влетiла у хату,  як  вiтер,  -  зразу  до
Сонi:
   - Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що менi всього осталось жити  двi
години?
   - Як? - теж схвилювалась Соня.
   Настя вийняла папiрець. Обидвi схилили до нього голови, читають:
   "Прошу вiдповiдi на вчорашнє. Ще раз повторюю, що я не жартую.  Дожидаю
за городом коло грушi... Даю двi години строку, а тодi..."
   Далi замiсть слiв - рiшучий малюночок олiвцем: два  трупи  в  полi,  до
яких злiтається зграя вороння.
   Малюнок справив на дiвчат особливо сильне враження.
   - А самопал є в нього? - злякано спитала Соня.
   -Наган! - смутно одказала Настя.
   - Що ж тепер робити!
   - Я вже й сама не знаю, що менi робити... I всього ж тiльки двi години,
двi годиночки дав строку...
   Соню хвилювали рiзнi почуття. Одразу одно з них  спалахнуло,  погасивши
iншi. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась,  стукнула  кулаком
об стiл:
   - Та яке як вiн має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не
любиш! Що це таке? Рабство?.. - Почала схвильовано ходити по хатi.
   Швидко-швидко. Сiла поруч.
   - Настуню, доручи менi поговорити з ним - гаразд?.. Настя погодилась.
   - Тiльки швидше ходiмо, бо менi боязко, щоб вiн, чого не заподiяв собi.
   - Дурницi!
   - Еге! Коли б ти його бачила,  Соня,  який  вiн  сьогоднi:  очi,  як  у
п'яного, а сам червоний, як огонь.
   Незабаром дiвчата шумiли городами, аж спотикались.


   XXII

   Вiтя марширував за городом попiд вербами. Хмурив брови, поправляв наган
коло боку, одкашлювався i шепотiв щось губами. Iнодi вибирався  на  рiв  i
дивився у двiр - тодi на обличчi його з'являвся злодiйкуватий вираз. Потiм
знову хмурився й ходив уздовж рову.
   У дворi в Бондарихи щось загуркотiло, i незабаром Вiтя  почув  радiсний
голос товаришiв. Став на ровi, виглядає. У дворi стояв вiз, на возi  якась
дiжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Мiж ними дядько  Кирило.  "Це  щось
цiкаве", - торкнуло Вiтю. Проте вирiшив бути  твердим:  "Не  пiду".  Почав
знову ходити. I сидiв, i  лежав  -  нiхто  не  виходив.  Тим  часом  запал
проходив, i  брали  позiхоти.  Тодi  вiн  люто  починав  водити  очима  та
скреготати зубами. Аж ось iз двору голос Василя:
   - Вiтю, гов! Вiтю, де ти?
   Вiтя витяг голову, щоб обiзватись, далi, схаменувшись, стримав себе.
   - Вiтю, iди ме-еду їсти! - гукав Василь.
   Тут уже Вiтю мов щось шарпнуло за плечi,  i  вiн  вибриком  подався  до
хати. З грудей у нього випирало якийсь радiсний, дикий викрик.
   У хатi й коло хати - весела шатанина. Сiнешнi дверi, що вiд  пасiки,  -
навстiж. Туди й назад бiгають, хустками замотанi,  хлопцi  з  стiльниками.
Пахне кiзяковим димом. Вiтя увiйшов у хату. Скрiзь по лавках,  по  вiкнах,
на припiчку стояли макiтри, миски, глечики, повнi меду. На долiвцi посеред
хати стояла та сама дiжка, з корбою  збоку  i  з  дiрочкою  внизу.  Василь
крутив корбу, в дiжцi шумiло, i в дiрочку товстою  цiвкою  плинув  свiжий,
вишневий мед. Хлопцi насилу встигали  пiдставляти  посуд.  Одну  миску  не
вспiє поставити, а друга вже повна. У  дiжцi  шумiло,  аж  ходив  шовковий
запашний вiтерець коло неї. Пахло медом i здавалось, що це шумить весняний
медовий дощик, запашний i веселий.
   - Де ти був, Вiтю? Глянь, скiльки ми вже меду накачали! - весело казали
хлопцi.
   Вiтя в хатi тримав байдужий, суворий вигляд - нiби все це для нього  не
цiкаве. Увiйшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках - свiжi паляницi,
пухкi, бїлi.
   - Ану, дiти, до меду! - Взялися до меду.  Ламали  паляницю,  вмочали  в
мед, смакували.
   - А ти ж, Вiтю, чого не пробуєш? Ти ж,  казали,  охотник  до  нього,  -
звернулась до Вiтi Бондариха. Вiтя зробив на своєму обличчi  вираз  "тепер
менi не до меду", проте, нiби нехотя, уломив кусочок паляницi. Умочив раз,
покуштував, умочив удруге... i зразу, нiби його прорвало, зареготав на всю
хату:
   - Аж ось коли я до тебе добрався!
   Одломив од паляницi кимсу i  пiдсунув  ближче  до  себе  полумисок.  Аж
виляски  йшли  по  хатi.  Усi  вже  понаїдались,  вiн  ще  мотає,   тiльки
злодiйкувато блискає з-пiд лоба очима, чи нiхто на нього не дивиться.
   Кость злякано:
   - Вiтя, луснеш!
   - Всю миску виїм! - захоплено й рiшуче промовив Вiтя.
   - Ну, всiєї миски, не бреши, не виїси, - почав забирать Валя.
   - А я кажу: виїм!
   - Що ставиш?
   Забили, як водиться, в заклад. Вiтя ставив свiй наган. Валя - лижви.
   Вiтя почав сьорбати вже ложкою, без хлiба. Оксана лагiдно звернулась до
Вiтi:
   - Буде, сину, на цей раз, бо щоб  не  завадило,  не  шкода  того  меду,
тiльки я боюся...
   Оксана не  доказала:  Вiтя  несподiвано  вирiвнявся  i  залупав  очима.
Вхопився за живiт i почав  мiнитись  на  лицi.  На  чолi  рясно  виступили
дрiбненькi краплинки поту. Далi,  як  перший  грiм,  загурчало  у  Вiтi  в
животi.
   - От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.
   Вiтя хапається за груди, за живiт, в'ється, як риба:
   - Ой боже мiй, це, мабуть, я вмру!
   - Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.
   - Ведiть його, хай ляже!
   I Вiтю повели пiд руки, блiдого, з потухлими очима.


   XXIII

   Опiвднi прибiгли Настя з Сонею. Шукали Вiтю. Бiгали на  город  -  нема,
дивились у дворi, в пасiцi, в хатi - нема. Стоять серед двору, турбуються:
   - А що, як вiн собi щось заподiяв?
   - Чого доброго, вiн шалений!
   Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
   - Кого ви шукаєте, дiвчата? - обiзвався з клунi Валя.
   Зразу до його обидвi:
   - Вiтi не бачив?
   - Вiтя ось у клунi, тiльки зараз до нього не можна...
   - Чого? - i голос затремтiв у дiвчат.
   - Так... хворий.
   Дiвчата зблiдли:
   - Що ж таке трапилось?
   - Та нiчого.. видужає, - чогось не хотiв казати Валя.
   Раптом Настя в плач:
   - Чому ти не кажеш?
   Валя здивовано глянув на дiвчат:
   - Та чого ви турбуєтесь? Нiчого  йому  не  станеться...  меду  обжерся,
тепер болить живiт... Слова були  сказанi,  мабуть,  голоснiше,  нiж  було
треба, i долетiли до Вiтi: на снопах вирвався виразний стогiн  од  болi  й
одчаю.
   I в Настi, i в Сонi на лицi промайнуло хмарою розчарування.  Далi  одна
на одну звели очi. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, i,  слова
не сказавши, бiгцем - на город. Незабаром було  чути,  як  там  заходились
вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крiзь стогiн
нещасний голос Вiтi:
   - Валю... I нащо... ти... сказав?


   XXIV

   Надвечiр Бондариха верталась додому. У дворi на осиковiй колодцi сидiла
Настя з Костем. Побачивши матiр, обоє розсунулись. Оксана  була  на  селi,
здибалась з матiр'ю Сонi. Та розповiла їй про Настину пригоду. Вертаючись,
Оксана осмiхалась i кусала губу, проте очi поблискували сердито.
   Спокiйно до Настi:
   - Насте, а йди до хати!
   Настя почервонiла, стурбувалась:
   - Чого, мамо?
   - Iди, там побачиш! - I пiшла, не озираючись,  в  сiни.  Настя  знизала
плечима i швиденько пiшла за матiр'ю.
   Довгенько не було її, а коли знову  вийшла,  була  червона,  як  буряк,
сердита, люто блискала очима.
   Пiдiйшла до Костя, суворо насупила брови:
   - Дай сюди перстень!
   Вигляд у неї був злий, рiшучий, i Кость не насмiлився змагатись -  зняв
з пучки перстень, оддав. Настя пiдiйшла до лiси i шпурнула в чужий сад.
   Кость охолов.
   - Насте, нащо це ти?
   Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.


   ХХV

   Зранку другого дня в дворi кипiла  робота.  Троє  сусiдiв  в  спiлцi  з
Оксаною найняли машину - треба було  за  день  помолотити,  повiяти,  дати
увесь лад. Працювали  всi  :  Кость,  Василь,  Настя.  Безперестанку  гула
машина, хмарою стояла курява,  виростали  гори  соломи.  Цьвохали  батоги;
бадьоро лунали вигуки; закуренi, в соломi, в остюках метушились  люди,  як
тiнi. Для Вiтi сьогоднi - бенефiс. Без шапки, чорне,  як  хмара,  обличчя,
мокрий, розкуйовджений чуб... - вiн керує машиною, сердиться, лається,  як
це подобає доброму машинiстовi. Головний машинiст здав машину на його руки
й  покурював  цигарку,  даючи  часом  дрiбнi  тiльки   вказiвки   молодому
помiчниковi.
   - Знаю! - незадоволено вiдгукувався Вiтя.  -  Вченого  вчити  -  тiльки
псувати.
   Настя працювала за двох.
   Поважна, серйозна, нi осмiшки, нi жарту. Обзивалась тiльки  тодi,  коли
її питали. Проте iнодi мимоволi кидала на Вiтю збоку лукавий насмiшкуватий
погляд. Коли його Вiтя помiчав, хмурився: менi зараз, мовляв,  немає  часу
для дурниць! В мене робота, в мене - люди, менi не до  любощiв!..  I  люто
гукав на погонича:
   - Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
   Жарт тонув в очах у Настi, i  вона  проймалась,  повагою  до  молодого,
енергiйного машинiста,  ховаючи  смiх  до  зручнiшого  часу.  Кiлька  днiв
гарячої працi - i все забулося. Правда, Кость потайки лазив  у  чужий  сад
шукать персня - проте не знайшов; зiтхнув i вирiшив на тому  змиритись.  I
справа з любощами, з перснями, з наганами,  здавалось,  була  злiквiдована
вкрай.


   XXVI

   Отже, виявилось - нi! Не така це справа, щоб так легко  було  вкрай  її
злiквiдувати. Лист. Пом'ятий,  завожений,  мабуть,  довго  десь  ходив  по
руках. Лист був на Валю, а писаний до всiх. Був вiн повний докорiв, що так
довго не давали про себе вiстi, що, може, там сидять дармоїдами на  чиїйсь
шиї. У кiнцi - суворий наказ, щоб небарно вертались до Києва.
   Хлопцi нiби прокинулись од сну. Передосiннє небо повите було  в  голубу
задуму.  Голе  поле  одгонило  сумом.  Прилiтав  уже,  як   новий   гiсть,
легесенький смуток-вiтер. Раптом встали перед очима у хлопцiв Київ, школа,
шкiльний гамiр, забутi на цей час  учнi,  вчителi.  Почали  готуватись  до
вiд'їзду. Валя бiгав по селу, енергiйно стягав для шкiльного  музею  рiзнi
цiкавi речi, що в час перебування в селi  наглядiв  у  селян:  старовинний
великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма,  вулик,  якесь  череп'я.
Гордощами його був величезний мамутiв рiг, що днiв зо три канючив вiн його
для музею в одного селянина.
   Вiтя захопився агiтацiєю помiж  селянськими  школярами,  намовляючи  їх
їхати з ними до Києва вчитися в семирiчцi. Казав, що їхня  школа  в  Києвi
охоче приймає селянських дiтей, одводить для них при школi помешкання, дає
безплатнi снiданки. Наговорир, наобiцяв, i бiднi хлопчаки, що давно мрiяли
слiдом за Бондарями учитись у Києвi, остаточно почамрiли. Завжди ходили за
ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далi не мала  змоги
вчитись - мусила залишатись у селi.  Одного  разу  в  товариствi,  знялася
жвава розмова про те, хто де  буде  вчитись  далi.  Перед  кожним  слались
широкi шляхи: всi школи були для них одчиненi, всi  фахи  можливi.  Гаряче
сперечались про те, яка школа  краща,  яка  потрiбнiша,  яка  кому  бiльше
пасує. Хлопцi легко мiняли фахи: iнженера, художника, лiкаря. Тiльки Кость
твердо стояв на одному: вiн обрав собi за фах агрономiю i широко розгортав
перспективи: профшкола, вища школа,  командировка  за  кордон...  аж  тодi
праця десь у селi...
   Настя сидiла осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помiчали.  Пiд
час гарячих Костевих сподiванок-мрiй вона встала й непомiтно вийшла. Кость
подивився їй улiд пильними очима. Переждавши трохи,  вiн  вийшов  за  нею.
Настя сидiла в сiнях на ослiнчику схилившись на скриню, i ревла,  аж  коса
тремтiла. Серце заболiло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергiйна,  що
з усiх глузувала?! Сiв коло неї, взяв за руку. Не пiдвела голови,  а  руки
не приймає, легенько тисне.
   - Насте, чого ти плачеш?
   Настя зашепотiла:
   - Всi будуть учитись, всi будуть жити в Києвi, а я одна в цiй ямi  буду
нидiти; всi мене забудуть, бiдну, нещасну...
   - Я, Насте, нiколи-нiколи тебе не забуду! - гаряче промовив Кость.
   Настя знову заплакала. Витерла сльози, пiдвела голову, промовила рiшуче
й певно:
   - Забудеш!
   Кость гiрко похитав головою:
   - Не знаєш iще ти мене, Насте! - I далi щиро провадив: - Слухай, Насте,
що я тобi казатиму, тiльки не думай, що це так собi, жарт. - Кость  ближче
пiдсунувся до неї. - Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб
я в них залишився, за сина. - Голос Костя затремтiв: - Я,  Насте,  сирота,
що надумаю - зроблю, нiхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селi?
Хочеш?
   Настя здригнулась, кинулась:
   - А школа?
   - В селi я й з цiєї освiтою найду собi працю, - сказав Кость твердо, як
одрубав. У Настi блиснула радiсть, далi злякано хитнула головою:
   - Нi-нi, тобi треба вчитись. - I трохи переждавши, ще  певнiше:  -  Нi!
Так, Костю, не можна; їдь - доучуйся, я на шляху твоєму не стану.
   Настя трохи подумала, i в очах у неї блиснув огник iскристий,  рiшучий,
аж щоки зашарiлися:
   - Їдь, Костю, у Київ, їдь за кордон, а потiм приїдеш до нас у село... -
Почервонiла, тихiше: - А я тебе буду дожидати, якщо справдi не забудеш.  А
якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. - Далi лице в  неї  стало
смутне i нiжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язує вузлик... I... мов
сонце,  звiдти  блиснув  Костевi  той   обжурений,   здавалось,   назавжди
загублений, закинутий у бур'яни олив'яний перстень.  Мало  не  крикнув  iз
радощiв:
   - Де вiн узявся?
   Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком:
   - Скiльки я, бiдна, греблась у бур'янi, скiльки  пожалила  та  поколола
рук i нiг, поки таки знайшла його. - Далi зачервонiлась i опустила вiї:
   - Ти колись, Костю, прохав його в мене, - вiзьми,  коли  хочеш.  Тiльки
одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей  мiй,  бiдний,
нiкому не показуй, щоб не насмiялись iз нього. Вийди на Днiпро та  й,  щоб
нiхто не бачив, укинь у воду.


   XXVII

   Сонце пiдбилося пiд обiд. Ворота до Бондарихи у двiр одчиненi, дверi  в
хату -  теж  навстiж.  В  хатi  -  людський  гомiн.  Посеред  двору  кiнь,
запряжений у  вiз.  Василь  в  новiй  свитцi  i  Валя  в  своїх  шкарбанах
складаються в дорогу: скринька, клунки, постiль, мiшки з речами для музею.
Вештаються з  таємничим  виглядом  сiльськi  хлопчаки-учнi,  шепочуться  з
Вiтею.  З  комори  до  хати  бiгає  заклопотана  Настя.  На  порiг  вийшла
Бондариха, зачервонiлась - чи од чарки, чи од смутку.
   - Ану, дiти, до хати! Всi! Перед дорогою всiм годиться посидiти.
   I свої, i чужi - всi пiшли в  хату.  В  хатi  -  повно  людей:  прийшли
виряджати київських гостей i дiд  Маркiян,  i  веселий  дядько  Кирило,  i
Марина з своїм "золотом" на  руках,  тепер  у  керсетцi  i  в  кольоровому
очiпку, i названi Костевi батьки. Сидiли на лавах, на ослонi, стояли  коло
печi, попихкуючи цигарками. На столi - горiлка, миски з  закускою.  Оксана
ласкаво припрошує всiх до столу:
   - Всi, всi сiдайте! Зсуньтесь тiснiше, всiм мiсця хватить.
   Почала частувати. Черга доходить до Вiтi. Вiтя спустив очi вниз:
   - Нi, я не п'ю! - I почервонiв. Оксана не домагається.
   - Цур їй, дiти, не пийте! Нехай наша така доля, що як  не  вип'єш  цiєї
поганi, то й веселощiв нам немає; ви собi пiдете  в  свiт,  знайдете  щось
краще. - Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.
   Дiд Маркiян:
   - Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? - кивнув головою на  Василя
й Настю. Оксана крiзь сльози:
   - А поки-то їх викохала...
   - Ну вже правда:  кому-кому,  а  що  вже  цiй  бiднiй  Оксанi  довелося
зазнати... Загомонiли:
   - Знає вже добре, як орати, як i сiяти.
   - Така вже наша вдовина доля, - зiтхнула Марина. Оксана пiдняла  голову
й заспiвала до чарки:

   Усi гори зеленiї,
   тiльки одна гора чорна, -
   тiльки одна гора чорна,
   виорала бiдна вдова...

   Зразу Василь i Настя спустили очi вниз, посмутились. Вiтi  здалось,  що
починається якась служба: вiн чогось устав i знову сiв.

   ...Виорала, зволочила,
   слiзоньками примочила...

   - Було, нi свiт нi зоря - клунок на плечi, цього на руки, цю за руку...
   I Оксана почала розповiдати про  своє  гiрке  вдовине  життя  з  малими
дiтьми.
   Свiдки цього - Настя й Василь - тепер сидiли задуманi i серйознi.
   Хлопцi-кияни слухали й розумiли все те, з чого в школi смiялись: i  те,
що Василь i Настя за очi матiр взивали "вони", i нащо здiймали у  класi  з
пiдлоги  "святий  хлiбець"...  А  чорна  земля,  що   стiльки   шуму-грому
збивається за неї на свiтi, здавалась уже їм заповiтними, здавна омрiяними
скарбами, що не даються до рук людям... та земля, що вся од краю  до  краю
народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рiшуче хитнув головою
синьоокий Кирило, повернувся вiн до Василя й  Настi,  далi  витер  вуса  i
заспiвав

   Мати ж наша, мати,
   не журись ти нами, -
   ми повиростаєм
   та й розiйдемось самi...

   - Так-то... - До Оксани: - Не  журися,  сестро,  того,  що  було,  вже,
мабуть, не буде. Почало розвиднятись - буде день.
   Загули люди:
   - Хоч не ми - дiти нашi, а таки зазнають чогось кращого.
   Василь щось шепнув матерi на вухо. Оксана кинулась.
   - Ну, що ж, дiти, як пора,  то  й  пора.  Заворушились,  встали,  цiлим
натовпом висипали з хати; прощались.
   - В час добрий!
   - Їдьте та й знову приїздiть до нас  на  лiто!  Тут  ми  вас,  може,  й
поженимо, - жартував хтось.
   - Пишiть листи!
   - Присилайте газетку!
   А дiд Маркiян до Валi:
   - Та розпитай там, Петровичу, про "клєточку"! Дядько Кирило сiв на вiз,
узяв вiжки в руки. Цьвохнув батогом, i вiз заскрипiв iз двору.  А  в  селi
гомiн.
   Два школярi, яких загiтував Вiтя, в останнiй день мало не бунт  вчинили
проти батькiв та матерiв, що не пускали до Києва вчитись. Чути було - десь
бiдкались:
   - Ну й що ви скажете - збаламутили дiтей, що тепер i ради їм не даси.
   Один з торбинкою тiкає до воза без шапки,  наздоганяє  його  мати,  б'є
шапкою по плечах кидає її йому в  руки.  Другий,  червоний  i  заплаканий,
проте з радiсною перемогою, турманом вилiтає разом iз торбиною з сiней  на
вулицю, з материним буханом  у  спину,  замiсть  благословення  в  дорогу.
Рушили з пiснями. Настя довго стояла,  схилившись,  на  воротях,  поки  не
стало чути пiсню. Увiйшла в хату, взяла зшиток, в якому написали  київськi
гостi "на спомин". Зараз Настя не хотiла читати - лишала надалi; проте  не
втерпiла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима.  Ось  Валине  кидається  у
вiчi:
   "Прощай, Насте, твiй образ навiки... Побачу тебе в ореолi..."
   Ось Вiтине, коротеньке: "Не забудь київського шалапута й босяка  Вiтьку
Барановича!!!"
   А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки  вигуку,  знаки
запитання... Настю впекло, як iскра, слово "навiки"...
   Щирiстю, молодим запалом, гарячими надiями вiє Настi вiд цього дрiбного
писання, i любо їй дивитись на нього тепер,  не  читаючи.  А  читати  буде
коли: спереду багато осiннiх днiв та  сумних  вечорiв,  довгих,  самотнiх.
Буде, буде вона їх читати, та й не раз...


   XXVIII

   Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрiвцям упрохатись iз своїми
речами,  далi  Дарницi  не  пiшов.   На   щастя,   вертались   з   таборiв
червоноармiйцi в мiсто - все добро школярське взяли на вiз.
   ...Торохтить  шинованими  колесами  по  бруку  вiйськова  гарба,  парою
биндюгiв запряжена. Мiшки, скриньки - всi  найтяжчi  хлоп'ячi  речi  -  на
возi; за возом - креше чобiтьми сiльська ватага. Мiсто ще  далеко,  а  вже
вiдчувається якийсь могутнiй водоверть,  що  вiд  нього  подихає  бадьорий
хвилюючий вiтерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах,  велике
мiсто, i стiною виступили, розгорнулися зеленi київськi  гори  -  гордi  й
холоднi, на горах - iншi гори, стiни,  мури,  мережанi  будинки,  золоченi
верхи, суворi й байдужi;  коли  внизу  пiд  горами  крицею  блиснули  синi
днiпровi хвилi, а над ними вгорi виросли сади, арки, мости,  монументи,  -
бiднi новаки-селючата понiмiли, i серце їм занило. Крiм невеличких клункiв
у  руках,  вони  нiчого  не  мали,  в  цей  невиданий  свiт  вступаючи.  I
мiцно-мiцно стискали вони в руках всю свою економiчну  базу  -  ворочок  з
сушеною локшиною та засохлу хлiбину.
   Свiжi, бадьорi, нiби накачанi за лiто смоком, ще обвiянi духом пашнi  й
сiна - вертались кияни до мiста.
   Той свiжий, хвилюючий вiтерець, що подував на  них  ще  здалека,  тепер
зростав.
   Раптом  прокинулось  громове  царство:  переможно   заревiв   пароплав,
розкидаючи гук по горах i просторах, суворо гримiло десь залiзо,  верещали
дзвоники трамваїв. Здавалось, там  шумить,  кипить  унизу  вогненне  море,
видимаючи вгору шумовиння.  Пiдiймається  воно  до  хмар,  грає  на  сонцi
кольорами  i  застигає  багатоповерховими  будинками  тонкої  архiтектури,
золотими банями, монументами.
   I в громi i блиску тоне десь далека-далека  хатина  Бондарiв  у  степу,
блiдне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман...
   Все забувається.
   Тiльки що ж то так сяє i грiє на руцi в  Костя?  Що  то  не  тьмариться
серед кам'яних мурiв i золочених київських верхiв?

   [1927]

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: