Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   В селi К. згубила себе з романтичного причинений  церковна  хористка...
Ховати її чином церковним тамошнiй священик позрiкся. Люди  принесли  йому
домовину з мерцем на подвiр'я, поставили перед вiкнами, а самi розiйшлися.
Ховала полiцiя.
   (З газетної хронiки)

   I

   Буйне зелення в саду вже осiннi золотарi позолотили, а  подекуди  палає
воно, мов огненне.
   Тихо в моїй кiмнатi. Вiкно  в  сад  стоїть  одчинене,  i  рине  в  його
повiтря, чисте й холодне, дише, як  вино.  Зверху  по  стiнi  блукають  од
далеких хмар рожево-зеленявi тiнi.
   Сиджу,  зiгнувшись  над  своєю  торбою-мандрiвницею,   похапцем   рiзне
паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрiбне  писання,-  суворо
шелестять у руках папери, нiби псалтир над мертвим.
   Листи, що забув уже од  кого,  щоденника  якогось  обiрваний  шматок...
Вiршi... зеленi, зеленi, як рута...
   Все  поодцвiтало,  поопадало,  як  iз  дерева  посохлий  лист   восени:
спокiйно, дрiбно - на шмаття - й за вiкно, без жалю...  Летiть  вiтрам  на
забавки, вечори змарнованi, а ночi недоспанi.
   Жмут  пожовклого  паперу,  давнього,  полинялого...  якiсь   конспекти,
рисунки, химернi мережива з  рiзних  математичних  значкiв...  Навiщо  вiн
менi, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою?  Думаю,
дивлюся...
   Помiж дрiбним лiсом цих колючок та дерези,  i  на  полях,  i  всерединi
визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальованi. Ось вiрша  початок
якогось чи пiснi...
   Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
   Одразу задзвенiло  в  ушах,  задзвенiло  ясно,  як  тодi  колись  уночi
несподiвано у вiкно, в мою кiмнату:
   "Ви оце не спали iще, книжник i чернець?.."
   I став пожовклий папiр оживати.  Стиха-стиха,  нiби  з  глибокої  води,
зринають на йому у вiночках iз довгих вiй блискавi карi  очi,  вихватилась
коса ясна, що повiсьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
   Дивиться у вiкно, смiється:
   "Ви ще не спали?"
   Мене пiдiймає од мого збiжжя, водигь по кiмнатi, поставило коло  вiкна,
мов залiзом прикувало; поставило туди очима, де сонце  падає.  А  там  все
хмари, хмари рожевi, а за ними синi, а за синiми грiзнi...  розцвiтають  i
гаснуть, знову червоним маком полуменiють, одна одну  заступають,  що  тiї
дими  димлять.  Помiж  ними,  нiби  в  хвилях,  вечiрнє   сонце   потопає,
борсається, мовби упiймалося в сiтi; промiнням за хмари  хапається  палить
сiтi чаром-золотом.
   Димлять дими, грають, очi одводять, будують диво... I не видно вже хмар
на обрiї, бачу я: лiс вiкодавнiй стiною зростає, чорний в жалобi  велетень
лiс... I виступає з лiсу того  чорного  у  спокою  та  у  величi  процесiя
мовчазная, сувора... Стяги майорять фiолетовi, темнi, вихитуються  корогви
червоно-огненнi, а пiд корогвами у квiтках несуть когось...  У  квiтах,  у
стрiчках, у гiрляндах хризантемових бiлих, у вiнках золотих...
   Ой... на марах, на марах...
   Оце ж тi юнощi, що з карими очима, попи старi -  в  їх  бороди  сивi  -
несуть, щоб у землю поховати, оце ж тi юнощi... Оце ж вони тiї,  що  були,
як iскра, та невпокiй-нi, непокiрнi...
   Що були i свiжi, i бiлi,  як  ароматовий,  як  бiлий  на  веснах  уночi
очеремховий цвiт...
   Вже  чую:  встає,  iде,  гуде  на  мене  з   тих   днiв,   що   минули,
хмара-спогаданка...
   Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару  мальовану,  мовби  тую
дощовую, тут не перестою.
   Усю - од осiннього жовтого листя до листя...
   I встає перед очима  руїна  -  чорна,  як  головешка,  нiби  од  печалi
пригорiла. Посерединi - провалений дах Стрiха  з  одного  боку  висока,  з
другого - схилилась мало не до самого  долу.  Вигнулися  наперед  трухлявi
дверi, нащось окутi в залiзо.
   На дверях - великий заржавiлий замок. А бур'яну того кругом,  як  лiсу!
Шумить, розкошує вiн на дозвiллi; не потовпившись  у  шкiльному  подвiр'ї,
вискочив на старий дах, що порiс мохом, темнiє вгорi, як повiтряний сад.
   Ходжу кругом школи, обдивляюся подвiр'я i  знову  вертаюся  до  дверей,
туди, де хурщик поскладав мої подорожнi речi.
   Сонце зайшло; у небi затучилось. Iз поля, з того  мiсця,  де  лиснiє  в
долинi рудка якась, що поросла очеретом, дує рiзкий холодний вiтер.
   Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
   Бере нудьга...
   В темрявi обiзвався незнакомий голос:
   - Зараз одчинимо, зараз.
   Виростає високий силует у кудлатiй шапцi, що в присмерку скидається  на
дерев'яне вiдро.
   - Хто це? - питаю.
   - Свiй, сторож... Я, казати правду, нiкого вже й не сподiвався:  Андрiй
Маркевич казав, що тiльки в недiлю вернеться, та я вже не думав сьогоднi й
навiдуватись сюди: одному якось,  прости  господи,  аж  сумно  серед  цiєї
пустинi.
   Говорить до мене, нiби давно вже мене знає. Не спитав навiть, чи я той,
що вони дожидали.
   Поволi одiмкнув дверi й через тiсненькi сiнцi увiв у якусь кiмнату.
   - Отут має бути й  ваша  квартира,-  мовив  вiн,  засвiтивши  маленький
каганчик, чорний од кiптю.
   Поламаний стiл, двоє старих стiльцiв, лiжко, абияк, нашвидку з  трухлих
дощок змайстроване... свiжа на йому солома...
   Стою, задумавшись,  над  лiжком;  стоїть  поруч  мене  дiд;  милуючись,
дивиться старими очима на свою роботу:
   - Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, нiж долi.
   Погомонiв про те, про се, збирається йти:
   - Цю нiч я ще переночую вдома - не прихватив iз собою нiчого з одежини,
а ночi вже холоднi. Спiть спокiйно,- злодiйщини у нас не чути.
   Оддав добранiч, пiшов. .
   Не хочеться чогось нi розташовуватись, нi роздягатись.
   Взяв каганець, пiшов дивитись у клас. Нiби щось аж  сполохнулося,  коли
убоге свiтло хитнуло в класi темрявою. Дмухнуло вогким,  холодним  льохом.
Роздивляюся:  стеля  схилилась  низько,  а  далi  в  глибинi   ще   нижче.
Посерединi, де її можна було досягти  рукою,  стоять  пiдпiрки-стовпи.  По
боках  -  манячать  ряди  нефарбованих  парт,   побитих   та   помережаних
школярськими ножами. У вiкна давить чорна нiч. Надворi тюжить дощ, i через
стелю чвiркають десь на парту краплi води. Поставив каганчик на столi, сам
сiв на стiльцi, нероздягнутий, як був у дорозi.
   Думаю: "Знову починати, знову привикать, нагрiвати собi мiсце  в  цьому
сумному закутку?.. Знову попи, урядники, горiлка,  гризота,  безпораддя?..
Нi, нi, не буду тут я довго, сюди - на час. Тiльки на який час..."
   I помалу встає передо мною моє радiсне, моє тепле, те, що завжди  тепер
свiтить i грiє менi,- унiверситет... Все зникає з очей.
   Минає невелика година; ходжу од порога до стiни, мов п'яний  спотикаюся
на парти.
   I увижається вiн менi, цей храм юностi  чарiвний,  десь  далеко-далеко,
палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдинi доступнi менi  шляхи,  юнаковi
бездипломному,  хащами  позаростали  непролазними...  Мурами  високими  їх
перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та смiливо й радiсно  топчу
я тi хащi ногами, сiчу  терни,  голими  руками  мури  ламаю,  мов  крилами
перелiтаю безоднi... Лечу...
   Самотньо й лунко одгукується в нiмих  стiнах  моя  помiрна  хода,  ясно
палає огонь моїх мрiй.
   Загорiлось бажання нетерпляче, невпокiйне  -  не  стояти  без  дiла  на
мiсцi, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрiю.
   I мене нiби магнiтом потягло до того мого чемоданчика, що на днi в йому
поскладанi мої пiдручники та зшитки. Я знаю, що з мене б  тепер  смiялись,
проте не можу втерпiти, щоб хоч не глянути на їх.
   Думаю: "Все одно - нiхто того не буде бачити..." I  я  швидко  бiжу  по
чемодан, несу його в клас.
   Незабаром жужмом летять з його в один бiк сорочки, котиться засохлий  у
дорозi хлiб  у  другий,  швидко  витягую  книжку,  що  олiвцем  посерединi
закладена, i помiж розкиданого збiжжя сiдаю з нею до каганця.
   "Я тiльки хоч погляну очима",- умовляю  себе.  I,  розгорнувши  книжку,
зразу, як у водi, потонув у їй...
   Шмат глини,  одвалившись  десь  у  кутку  од  стелi,  гучно  ляскає  на
мостину... Кидаюсь, як зо сну:
   "Де я?"
   Порощить дощ за вiкном. Пiд  партою  десь  одноманiтно  скрегоче  миша,
тягаючи сухар. Як червона зiрочка з туману, блимає перед  очима  каганець.
Дощ шумить, не  вгаває  надворi,  дедалi  ряснiший,  голоснiший.  Нiч  все
темнiша стає та глибша...
   А з усiх бокiв шумлять вiкна - плачуть...  Так  плачуть,  так  плачуть,
обливаються рясними слiзьми, гiркими, безнадiйними, i стиха причитують, що
нiколи вже не буде сонця анi ясних днiв.
   В мене грає радiсть, як  вино,  i  шкода  стає  того  нерозумного  жалю
дитячого, тих буйних, даремних слiв. Так, бувало, колись  ми,  малi  дiти,
розумом недiйшлi, заходилися од марного плачу,  коли  наша  мати  до  ночi
засидиться десь у забарнiй гостинi. Тодi нам, малим, в темрявi  здавалося,
що вже мати нiколи, нiколи не вернеться додому...
   Ой ви, дурненькi, заплаканi вiкна: сонце - буде,  будуть  днi  радiснi,
яснi, будуть пiснi, квiти, будуть радощi, смiхи... Будуть!..
   В дощовому шелестi стало чути, як десь  за  школою  хрипко  й  сумовито
заграли якiсь очеретянi дудки: пiвнi найглухiшу нiч спiвали.


   II

   Ранок. Щось стукає в дверi.
   - Хто такий?
   За дверима здавлений голос:
   - Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешнiй дяк...
   Увiходить: сива шапка, пальто - наопашки, пiд рукою кавун. Смiливi сiрi
очi, шовковi русi кучерi - гарний...
   Знайомиться:
   - Дяк Запорожець. Довiдався, що ви приїхали в школу, не втерпiв, щоб не
зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому...
   Понесло горiлкою, разом iз тим бачу -  в  кишенi  з  червоною  головкою
пляшка казенки... Соромливо заховав її  од  моїх  очей.  Посiдали,  почали
розмову. Про одне, про друге... Про попа.
   - Дерiй, зажера, заїдливий...
   Питаю:
   - Не в миру з ним?
   - Не любимо й на перехiд один одного. Не людина - собака пiнява...
   Помовчав.
   - Коли  сказати  правду,  то  я  навмисне  й  прийшов  до  вас,  заранi
попередити: якомога дальше од його; тiльки путня людина прибуде в  село  -
з'їсть.
   Дяк пiдсунувся ближче,  i  передо  мною  виростають  незабаром  картини
довгої, запеклої ворожнечi попа з дяком.
   Звичайно, пiп давно б  "з'їв"  дяка,  коли  ж  Запорожцiв  дядько  -  в
консисторiї, i люди - теж за дяком. Крiм того, поблизу - штунда.
   - То й що? - питаю.
   Осмiхається. Помовчавши:
   - Бачите, вони давно вже пiдмовляють мене до себе - вподобали...
   Приглядаюся уважнiше: коло губiв креска непокiрна, уперта.
   Iнтимно:
   - Ви знаєте, нема того мiсяця, щоб не тягли: як не  до  преосвященного,
то в консисторiю, а то - в монастир на покуту.
   - I це було? - заохочую.
   - Ще й не раз, недавно два тижнi сiяв  борошно  в  монастирi.  На  тому
тижнi тiльки вернувся...
   - За що?
   - Вийшло маленьке непорозумiння: на Маковiя за бороду батю  посмикав  у
церквi. Трошки, - додав вiн скромно. Зiтхнув: - Ех, огидло все це менi  до
краю.
   - То ви б покинули, якої неволi сидiти в дяках?
   Пiдвiв голову й серйозно подивився на мене:
   - В москалi вiзьмуть.
   Задумався.  Далi  стрепенувся,  кинув  на  мене  запозирливий,  гострий
погляд:
   - А ви самi - якого роду?
   Я сказав.
   - Умгу...
   - А що таке?
   - Я - так.
   Заспокоївся.
   Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав  спiвати.  Голос  затремтiв
юнощами, мрiйно i лагiдно.
   Далi прояснiв, засмiявся, енергiйно труснув  кучерями,  й  очi  засяяли
ясно, весело - по-бурсацькому.
   До мене:
   - Ви спiваєте?
   - Спiваю.
   - Цю знаєте? - I на всю школу несподiвано шугнуло:
   Де ти бродиш, моя доля...
   Разом iз тим вiн широким рухом вийняв iз кишенi пляшку, нiби про це вже
була в нас мова ранiш, вибив пробку, повiв очима по кiмнатi:
   - У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
   Я сказав, що горiлки не буду пити.
   Вiн не почув чи не зрозумiв:
   - Що?
   - Кажу, що я пити не буду.
   - Чому?
   - Не п'ю.
   Вiн пильно дивиться менi в вiчi, неймовiрно:
   - Ви - козак?
   Смiюся:
   - Козак.
   - I не будете? - В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
   Кажу спокiйно й рiшуче:
   - Нi.
   Довго дивиться в очi, далi помалу,  нерiшуче  заткнув  пляшку  пробкою,
сховав у кишеню, взяв свiй кавун, встає.
   - Не треба. Казали - приїде до нас такий i такий, аж  бачу:  до  нашого
берега що не запливе...- Вiн махнув  безнадiйно  рукою,  кинув  на  кучерi
шапку, пiшов.
   У порозi спинився, саркастично зажмурив око:
   - Знаю, звiдкiля цей вiтер... Певне, вже наговорили .. Ну i к  чорту  -
плакати не буду.
   Ляснув дверима, зник.
   Дивлюсь услiд.
   Химерна якась людина.


   III

   Андрiй Маркевич, старший учитель в школi,- рудий  кремезний  паруб'яга.
Обличчя - червоне, в ластовиннях; у  синiх  очах,  як  скеля  з-пiд  води,
виблискує криця. Ходить у свитi в бобриковiй, а штани носить на випуск. На
головi - кашкет iз оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здiймає вiн з
голови того кашкета обережно, як архирей митру, i раз у раз здуває порох.
   Людина занадто  практична,  ретельно  акуратна,  хитренька,  до  всього
допитливий. Не припав вiн менi спершу до душi.
   Думав: певне, вертiй на зразок сiльських юристiв.
   До  мене  вiн  теж  поставився  зразу,  вiри  не  доймаючи:   репутацiя
невпокiйного учителя, що про неї якось вiн уже довiдався, викликала у його
рiшучу собi догану.
   Пiсля перших розмов я почав тiкати од усякої з ним зустрiчi.
   В школi навчання ще не починалось: я сiв за свої книжки i сидiв за ними
часом допiзна.
   Став помiчати - мiй колега спозирає за мною.
   Глянувши якось увечерi у вiкно, я загледiв, як блиснула кокарда...
   Затулив вiкно. Став ще далi держати себе од його.
   Коли ж Андрiй Маркевич, на моє диво, дедалi стає  лагiднiший  до  мене,
шукає  зустрiчi,  охотнiше  стає  на  розмови.  Здаєiься,  хоче  про  щось
говорити, тiльки не наважиться.
   Одного вечора чую - легенько стукає в дверi.
   Увiходить,  трохи  сконфужений,  замутившись  якоюсь  дрiбницею.   Далi
пiдходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
   Питає так, нiби мiж iншим:
   - Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
   - Читаю потроху, - неохоче одказую.
   - Книжки якi цiкавi маєте? - прихиляється до столу, кидає  гострий  зiр
на сторiнку розгорнутої книжки.
   - Бiльше - шкiльнi пiдручники.
   - Може, до якогось iспиту готуєтесь?
   Признаватися йому в  своїх  таємних  замiрах  менi  не  хочеться,  i  я
одповiдаю навмисне якнайсухiше:
   - Так, маю таку думку.
   Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
   Почервонiв. Помовчав.
   Проте було помiтно: чим непривiтнiшi мої  до  його  слова,  тим  бiльше
розгорається у  його  цiкавiсть.  Трохи  переждавши,  несмiливо,  проте  з
незламною упертiстю вiн почав знову:
   - Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь iспиту?
   Брала нудьга - одповiдаю з досадою, з ясним бажанням  скiнчити  про  це
розмову:
   - Маю думку держати екзамен на атестат зрiлостi...
   - В унiверситет думаєте?
   Мовчу.
   Андрiй Маркевич засяяв, i на його обличчi я побачив  незвичайну,  нiжну
до себе почтивiсть. Погляд очей став ясний, по-дитячому довiрчивий.
   - Бачите, чого  я  так  настирливо  у  вас  про  це  допитуюсь...-  Вiн
зашарiвся, як дiвчина, i винувато осмiхнувся: - Я  теж  маю  смiливiсть...
нахабство колись спробувать i собi  продертись  в  унiверситет.  Звичайно,
менi ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь...  привик.
Тiльки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
   Слухаю далi i сам собi вiри не дiймаю: нiколи я не сподiвався знайти  в
цьому селюковi, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в  життi
парубковi, знайти такої гарячої жаги до науки, такого нiжного суму за нею,
такої туги.
   - ...Часом глянеш, якi нам ставлять мури на тому шляху, то iнодi  одчай
вiзьме. I хочеться пiти туди,  стати  пiд  брамою  унiверситету:  кричати,
прохати, за поли хапати, щоб впустили  туди,  а  як  нi  -  то  краще,  не
одходячи, об той мур розбити голову...
   Нiби не та людина: здалося, щось тепле, щось рiдне почув я у йому.
   Розмова загорiлася, як сухий хмиз на огнi.
   Щира, гаряча, довга.


   IV

   У якесь свято познайомився i з нею, з Тетяною.
   Прийшла до Андрiя Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що  прибув
новий учитель,прийшла на довiдки.
   Iще нi разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дiвчина вчилась
у городськiй школi... в головi вiтер... Спiває в церковному хорi. Заводить
любощi з регентами i з сiльськими писарями. О.  Василь  бере  її  собi  за
помiчницю в церковнiй школi i, коли вiрити людям, купує їй рожевi чулочки.
Казали, що одного темного  вечора  матушка  ходила  з  хлудиною  до  школи
заганяти свого батю. Охоча до жартiв, до вигадок. Багато дечого  говорили,
i малював я її собi в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кiмнатi  Андрiя
Маркевича, я нiяк чомусь не мiг пойняти вiри, що це вона. Все, що про  неї
говорили, забулося одразу.
   На мене пильно дивились цiкавi очi.
   Великi, довiрчивi, карi.
   Цi очi зразу викликали в мене якесь хвилювання i без слiв казали, що це
та дiвчина, що про неї мусять люди говорити.
   Висока, ставна, аж нiби понижчала стеля од неї в кiмнатi в Андрiя. Коса
бiляста. Старанно причiсана  й  пригладжена,  проте  непокiрно  набухає  i
в'ється по головi кучерявою березкою... Щось невпокiйне на обличчi... Коло
губ якась сумовита креска... Щось загадчане... Хто вона? Звiдки?
   Я мимоволi притихнув. Дивлюсь, мовчу.
   Андрiй тим часом ходив спокiйно по кiмнатi,  розтягуючи  якусь  нудотну
розмову; помiтивши, яке  враження  справила  на  мене  його  гостина,  вiн
добродушно прикусив у себе на губах осмiшку i змовк.  Його  синi  очi  пiд
личаними вiями засяяли хитро й лагiдно.
   Пiдiйшовши мовчки до Тетяни, вiн моргнув менi оком, поклав їй на  плече
свою гудзувату руку i жартов-ливо почав:
   - Ну то що ж, Тетяно Гнатiвно, будемо й цього року театри грати?
   Тетяну нiби хто з незнаний вколов голкою:
   - Одчепiться з своїм театром...
   Таємничий вигляд, нiби покривало упало з неї, одразу одмiнився.
   Соромливо, як селянська дiвчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
   I стало помiтно i шию, степовим сонцем запалену,  i  стернею  подряпанi
руки.
   Таємнi чари розвiялись, як i не було їх.
   Андрiй не одводив од неї насмiшкуватих очей.
   - Розумiєте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена -  пара
перекинутих саней, грим - уголь та крейда, i вона собi поклала  в  голову,
що у їх справдi театр.
   - Дарма,похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
   - Завiса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун...
   - Дарма,горить, як у огнi, на мiсцi не всидить...
   - А що найцiкавiше, так це  музики,-  допiкає  Андрiй,-  рудий  Гаврило
дирчить у рубель  качалкою,  а  кривий  Микола,  як  у  бубон,  вибиває  в
заслонку.
   Не втерпiла, як вiтер, схопилася з мiсця, ображено, гаряче:
   - Неправда, неправда, ви ж самi знаєте, що  це  на  нас  вигадали  таке
вороги нашi...
   Андрiй Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далi сама
засмiялась.
   - Ой, вже менi оцей Андрiй Маркевич, може, хто б i не знав,  так  зразу
все викаже.
   - Ехе-хе! - зглибока зiтхнув Андрiй.
   - Знаєте,без жарту промовив вiн до мене i показав очима на Тетяну,-  як
зробить у "Заступнику мiй" оте соло: "тру-у-уд i  болiзнь"...  хрест  мене
бий - як снiгом сипне поза спиною.
   Тетяна вдячно подивилась на Андрiя; засоромившись, опустила вiї.
   - Е, ви ще не  знаєте  нашої  Тетяни...  От  хоч  би...-  Далi  живiше,
моргнувши оком: - Тетяно Гнатiвно, ану ось отiєї,- Андрiй узявся в боки:
   Ой послала ж мене мати
   Зеленого жита жати...
   Почервонiла:
   Отож пак. Немає чого робити менi, то оце б спiвати заходилась.
   А  сама  смiється,  очi  заблищали:  помiтно  -  охоче  заспiвала  б  -
соромиться.
   - Ось нехай вона освiйчається з вами - почуєте. Вона в нас  дiвчина  не
горда, товариська... Хiба ото тiльки, що  книжок  боїться,-  згодом  додав
вiн, i знову насмiшкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з
ума сходять.
   Подивився на неї скоса:
   - Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
   Тетяна винувато зiтхнула.
   - Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тiльки собi думаєте,  Гнатiвно?  -  починає
стиха жувати її.Немає кому нагнати вас, то ви зовсiм свою науку занедбали,
про книжки й забули, на полицю позакидали.
   Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
   - На чорта вони менi?
   - Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати iспит?  Чи,  може,
вже годi?
   - Нiкуди я не пiду, нiяких iспитiв держати не буду.
   -  Будете  витинати  в  ковалевiй  клунi.-  Андрiй  тихенько  заспiвав,
незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
   I хлiб пекти,
   Й по теляти йти
   - Буду.
   Упертiсть закам'янiла на її обличчi.
   - А там i до Явдохи на досвiтки пiдете.
   - I пiду.
   Зразу, несподiвано, снопами  бризнув  з  її  очей  смiх;  вона  хитнула
головою. Схопилась, вирiвнялась i, взявшись  по-дiвочому  за  щоку  рукою,
навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь iз досвiток  дiвку,  залящала,
як десь на левадi:
   Зеленая лiщинонько,
   Чом не гориш ти, все куришся...
   - Хiвря Цимбалiвна. Єй-бо, Хiвря! - смiявся Андрiй. Проте недовго: став
слухати. Далi кивнув у її бiк головою до мене.- Бачите?
   Я й без цього вже не зводив з неї очей.
   Почавши спiвати  жартома,  згодом  вона  схитнула  нетерпляче  головою,
повела плечима, нiби скинула з себе щось зайве, гордо свiнула очима й  без
жодного вже жарту смiливо зайшлася  пiснею,  виявляючи  на  диво  сильний,
чарiвного тембру голос.
   Гралася ним, нiби на злiсть i на заздрiсть ворогам.
   Взялася в боки, смiливо позирнула на Андрiя,  моргнула  бровою.  Андрiй
суворо опустив очi.
   Не кидаючи спiвати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
   Андрiй уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
   "Та й що буде? Ну, що далi?"
   Потiм змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, i одразу  синi  очi  його
закурiли, заясiли, як волошки пiсля дощу.  Махнув  рукою,  засмiявся:  "От
чорт, не дiвчина!"
   Почервонiв, зiрвавсь на рiвнi ноги, по-парубоцькому обгорнув  за  стан,
став поплiч.
   Зразу виявилось: не тiльки "апостола" в церквi вiн умiє гримiти:
   Коло броду беру воду,
   По тiм боцi мої карi очi.
   Стою зачарований, здивований, не збагну, що це  за  люди  тут...  А  як
перестали спiвати, Андрiй зiтхнув i похилив голову. Йому нiби було соромно
за той порив.  Похитав  докiрно  головою  й  промовив  до  мене,  винувато
осмiхаючись. Сумовита нотка забринiла в його голосi:
   - Оце, як бачите... Правду ото кажуть: скiльки ти не вчи його,  скiльки
не стружи,- мужик останеться мужиком. Нi-нi-та й  покаже  себе.-Далi  звiв
очi на Тетяну i знову синьо зацвiли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з
нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
   Тетяна сидiла задумана, ушi палали, як цвiт королевий, а в очах  цвiли,
як золотий свiтанок, тi мрiї, що впину їм немає.
   - Чуєте, Тетяно?
   Зiтхнула:
   - Та чую ж...
   Схилилась на руку, ще глибше загадалась. I знову, як було спочатку,  на
обличчi в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одiрвати очей
од неї, а в грудях чогось починав зростати, як i вперше, якийсь  невпокiй.


   V

   Пiсля перших раннiх дощiв висохло й стояло довго на годинi. Люди  цього
року спiзнилися посилати дiтей до школи,  i  з'явилась  тривога,  що  вони
зовсiм про неї забули. Аж ось упали холоднi ночi, наблизилась покрова, i з
села, з хуторiв, нiби згукнувшись, люди гуртами посунули до  школи  писати
новакiв. Новаки приходили з  батьками  й  з  матерями,  в  повному  своєму
нарядi:  у  великих  чоботях,  у  батькiвських  жилетках,  з   пошарпаними
букварями пiд рукою, причесанi, вмитi, з червоними носами:  перед  дверима
школи з їх носiв старанно видавлювали  зайвий  сiк;  увiходили  з  рiшучим
виглядом брати ту науку зразу за роги; i тут же пiд  суворим  батькiвським
оком вичитували свої оченашi, демонстрували здiбностi й знання. Все  народ
бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, i всi, як один,- казали батьки їх -
таланти, здiбностi, великi сподiванки.
   "I не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж  вам  таке  до  всього
зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить".
   Приходили i  без  батькiв,  самi.  Слухаєш  -  шкряботить  за  дверима.
Одчиняєш - спершу нiкого не видно, i тiльки звiвши очi вниз,  побачиш  над
порогом величезнi чоботи, як гринджоли, i над ними кудлату шапку. Сопучи й
стукаючи, чоботища перелазять через порiг, помалу, зате енергiйно чвалають
ближче, простягають для привiтання руку,  з  курячу  лапку  завбiльшки,  i
хрипким баском заявляють, що вiн, "Гелман Вашильович" (прозвання забув  по
дорозi), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
   Праця в школi налагодилась. Власної роботи не починали.
   Хоч, правда, Андрiй нiколи не забував про свої пiдручники, i  часом  на
перервах можна було бачити,  як  вiн  прихватом  жадiбно  горнув  очима  з
книжки, як ложкою з миски.
   Стали сходитися вечорами то в нашiй школi, то  в  Тетянинiй.  Звичайно,
було бiльше жарту й реготу, нiж того вчення, - найбiльш надiї ми покладали
на лiто, коли всi будемо вiльнi од шкiльної роботи.
   Робота була тяжка в школi, все ж жили без суму, навiть весело.
   Розповiдає,  скажемо,  Тетяна  про   те,   як   писарчук   iз   волостi
"по-панському" виявлявся їй в своєму коханнi. Андрiй з реготу  хилиться  з
стiльця, бiжить до кухнi пити воду i, вернувшись звiдти, знову  заходиться
од реготу. Пересмiявшись, вiн побожно зiтхне й докiрно похитає головою:
   - Регочемося, дурiємо, а чи маємо ж ми на це право, нещаснi недоуки?
   Тетяна, найперша виновниця незаконних смiхiв, набирає сумного  вигляду,
а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.
   Бувало, в темну, найтемнiшу нiч, коли темрява билася у вiкна, як  хвилi
безмежного  моря,  пiд  вiконню  несподiвано  зчиниться  гомiн,  у  шибках
процвiте цiлий рiй цiкавих очей -  синiх,  сiрих,  карих...  Здається,  що
пiдпливали вони на чорних хвилях, як черiдка цiкавих рибок до самiтного  в
морi темряви огника в вiкнi. Увiйдуть в школу - книжки набiк, гомiн, смiх,
спiви... З'явиться скрипка - танки...
   Нашумлять, нагомонять i знову в темряву одлинуть. З пiснями, з гомоном,
мов на човнах кудись одпливають.
   Випаде снiг - зiб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусiднє  село,
до старого вчителя в гостi. Метелиця, гребнi - свiту не видно,  а  з  нами
мов якась мара весела починає загравати:  вигукуємо,  смiємось,  спiваємо,
пiдскакуємо на кожному гребнi й, хапаючись один за одного, перекидаємось у
снiг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокiйна це i клопiтна справа  -  од
села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
   Навмисне ми нiколи не шукали собi веселощiв, ми  їх  одкладали  надалi,
"на колись", на той час, коли будемо мати на те, як каже  Андрiй,  законне
право. Проте тi веселощi нiби дражнилися з  нами.  Вони  налiтали  до  нас
разом iз Тетяною, передчасно. Лiзли непроханi у  вiкна,  у  дверi,  робили
гармидер, i ставало так тепло й затишно в цьому закутковi, що  iнодi  було
шкода мiняти їх на тi далекi, непевнi сподiванки.
   "А чому б не жити тут завжди?" - миготiла в такi хвилини думка.
   ...Рiзно стоїть у моїх спогадах за тi часи один вечiр. Коли  саме  було
теє-не пригадаю: так нiби у  снi  воно  менi  снилося.  Цвинтар...  мiсяць
вповнi, нiч ясна, сумовита...
   Бачу - на пiску коло брами двi химернi тiнi: одна- кошлата,  страхiтна;
друга - скидається на черницю. Iду ближче: о. Василь, коло  його,  на  моє
диво, Тетяна. Вiн якось по-молодечому вихитує гривою,  торкає  її  плечем,
щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая;  слухає  мовчки.
Побачивши мене, о. Василь  хитнув  їй  головою,  пiшов,  наспiвуючи  глас,
Тетяна осталась. Стояла в тiй же задуманiй позi.
   - Тетяно Гнатiвно!
   Мовчить, тiльки плече здригнуло.
   - Ви додому?
   Мовчить.
   - Що вам, Тетяно?
   З тоскою, з довiр'ям:
   - Скажiть, бога ради, чого йому треба од мене?
   - А що саме?
   Скривилась, махнула рукою.
   - Ой, який вiн менi огидний та бридкий, то я вам i сказати  не  можу...
Доведеться, мабуть, покинути свою школу...
   Було це,  кажу,  як  у  снi,  швидко  забулося,  i  тепер  спливло,  як
нерозгадана колись загадка...
   Село було тихе... Школа стояла за селом,  i  щовечора  було  видно,  як
свiтились у селi на часинку каганчики, кволi, мутнi -  блиснуть  i  швидко
гаснуть... Тiльки вряди-годи невпокiйний дяк згвалтує темну нiч, з  гуком,
з брязком розбиваючи паплiскою попiвськi вiкна. Погомонять - i знову  тихо
i темно, а пiд солом'яними дахами нiби шашелi гризуть.


   VI

   Жили осiнь, жили й зиму, мов краї невiдомi в своїй школi, як у ковчезi,
перепливали. Пiд вiкнами мiнялися береги.  Були  вони  яснi  й  смутнi,  з
золотими  листопадами,  iз  заходами  огняно-червоними,  узорами  з  листу
осiннього помережанi; далi пливли темними краями  в  туманах  та  дощах...
Пливли, пливли i на один ранок  випливали  несподiвано  на  бiлi,  казковi
береги. Просвiтлiло од їх, i  тихою  радiстю  засяяло  в  сумних  шкiльних
стiнах. Перший випав снiг... Попливли дiамантовими зорями,  бiлими  iнеями
при мiсяцi, пiд морози спiвучi. Далi стали: мело, вiкна  снiгом  замiтало,
курiли скрiзь гребнi, як бiлi вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги
й загуло. В маленькi дзвiночки вдарили струмки, застугонiли потоки, разом,
як по змовi, ревнули бескеття, провалля, греблi, розлилися  дунаями  води.
Де що було прибитого, де що снiгами та морозами задавленого - все оживало,
чепурилося, радiло.  Лани,  левади,  сади  зеленими  пожарами  спалахнули,
пирскнули скрiзь iскрами  першого  синьоцвiту...  День,  другий-i  свiнули
помiж гiллями в саду шлюбнi  свiчки:  снiго-рожевi  бутони  в  яблуннi  та
грушовиннi. Буйними гриватими кiньми, весiльними поїздами посунули в  небi
заквiтчанi хмари -  бояри.  I  на  золотiй  зорi  вечiрнiй,  мов  на  шлюб
споряджаючись, у стрiчках вийшла з сiней у гостi до ночi дiвчина з  очима,
зiллям-чаром заправленими. А з тих очей крiзь нiгу i  крiзь  мрiю  -  гей,
стережися! - б'ють громи i яскряться грози! Тi пахучi грози пiд  цвiтневий
вечiр, коли  хрещатi  хмари,  на  обрiї  стiну  змурувавши,  грiзнi  башти
збудувавши, на вiтання веснi молодiй грохонуть громами, громами, заблищать
мечами,  синєосяйними  блискавицями,  мов  птахами   огняними,   геть-геть
зашугають понад садами, огняним  цiлуванням  вiтаючись,  рожеву  смагу  на
бiлий цвiт надихаючи. Гей, стережися!..
   Андрiй у своєму класi, я поруч, у другому...  Слiпучим  блиском  б'є  у
вiкна гарячий весняний день. В класi стоїть стримане  дитяче  квилiння,  i
вся сумовита кiмната скидається на клiтку, що туди накидано повно  курчат.
У вiкна, як у дiрку з нори, видно  синє  вгорi  небесне  мурування;  тягне
туди, як  на  шнурах.  Розтикаю  дiтям  сякi-такi  завданки,  пiдходжу  до
вiкна... Обгортає зелена п'яна лiнь, а десь у грудях  колькою  стало  щось
нез'ясоване; чи то кудись треба пiти, чи щось зробити, а нi  -  то  когось
побачити... В цей час за  тоненькою  стiною  срiбним  дзвоником  задзвенiв
несподiвно в Андрiєвому класi знакомий голос...
   Два тижнi вже ми не бачили Тетяни - прийшла. Зразу в грудях затремтiло.
Лiнь, соняву мов свiжою  водою  змило.  Пориває  бiгати,  смiятись...  Сам
дивуюсь:
   "Ого! Та й що це зо мною?"
   За стiною весела про щось суперечка... Долiтає Андрiєве зiпання:
   - Тетяно Гнатiвно, дайте нам лекцiю закiнчити.- Далi  люто:  -  Тетяно,
що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..
   ...Шелестять папери, пищать нiжки стола чи стiльця, а далi: лясь! лясь!
- звук паперiв об мостину...
   - Пробi, рятуйте! Розбiй!
   Дiти голову вгору, наструнчились:
   - Дурiють! Дурiють!..
   Махаю рукою:
   - Цс...
   Вщухли...
   За стiною  дурiли:  почалося  якесь  борюкання,  тупотiння,  придушений
смiх...  риплять  парти,  гуркотять  дверi...  Вкiнцi  -  радiсний   вигук
перемоги.
   - Отам собi прогуляйтесь.
   Затихло.
   В коридорi чути тихi, мов кошачi, ступнi...
   Хтось iз дiтей радiсно, на весь клас:
   - Сюди йдуть!
   Стукнуло в грудях: "Чи не сюди, справдi?"
   Так.
   Тихо, крадькома одчинило дверi, на  порозi  вона...  Коса  набiк,  лице
шарiє, як не займеться, поблискують очi - злодiйкувато озирає клас.
   Дiти в галас:
   - До нас! До нас!
   Набираю дiлового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
   - Ви до мене, Тетяно Гнатiвно? Заскалила око:
   - До вас.
   - Дiло маєте?
   - Маю,запишалась.
   Помiчаю - одмiнилася за цi тижнi, мов не вона: не та мова, не той смiх,
погляд смiливий, насмiшкуватий.
   - Не полохайтесь - я на часинку.- Iде до стола.  Стала  близько  поруч.
Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: - Що це у вас за
книжка?
   В грудях загуло, як у млинi, гаряче в лице... Луплю очi на книжку: чорт
її знає, що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку - тьху! - задачник.
   Подивилась, одсунула набiк.
   - Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обiщаєте зробити?
   - Що саме?
   Позирнула на школярiв, нижче схилила голову,  почала  говорити  швидко,
гаряче, таємниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся  пече
менi щоку,  як  огнем.  Тiльки  по  деяких  окремих  словах  починаю  дещо
розумiти. Збираються виставляти десь "Наталку Полтавку"; вона - Наталка, я
мушу грати Петра.
   Зазирає у вiчi:
   - То згода? Кажiть, згода?
   Почуваю, що кудись поплив. Хочу за  що-небудь  вчепитись,-  не  маю  за
що... Легкодухiсть опанувала зразу якась безсоромна, неймовiрна: махнув би
рукою на клас, на школярiв, на все...
   - Заждiть,пригадую, аби тiльки сказати,- ми ж умовлялись колись, що, як
одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
   Махнула з досадою рукою:
   - Ой, успiємо...- I знову тихо, лагiдно: - Ну, кажiть -  згода?  Чуєте,
"Петре"?..
   Одступила назад, стала в позу, мрiйно, захоплено:
   Пiдеш, Петре, до тiєї,
   котру тепер любиш...
   Рясно заляскотiли оплески в класi:
   - Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стiною гукає з свого класу Андрiй:
   - А все ж таки з цього нiчого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
   Тетяна кидається, як бойовий кiнь, очi загорiлись рiшуче, завоїсто.
   - Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!..- посварилась кулаком. Дiти:
   - Що це буде? Що це буде?
   Тетяна вийшла на середину класу, рiшуче:
   - От що, дiти! Зараз iдiть усi додому, а прийдете знову аж у ту  недiлю
прямо в театр. Вийшов такий наказ.
   Галас, писк... Дехто з дiтей - за книжки.
   - Тетяно! Тетяно Гнатiвно!  -  гримить  за  стiною  Андрiй.-  Iдiть  на
часинку сюди. Примовкли.
   - Чого?
   - Листа забув вам передати, швидше!
   Тетяна йме вiри, помалу виходить iз  класу.  На  порозi  спинилась,  до
мене:
   - Глядiть же не зрадьте...- Далi  приплющила  очi,  простягає  руки:  -
"Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нуждi та в горi i забув
про свою..."
   Пiшла.
   Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку i далi  енергiйна  iз-за  стiни
Андрiєва команда:
   - Замкнiть дверi!
   Дiти  духом  почули  зрадливу  Андрiєву  думку  i  з  дивною   легкiстю
перебiгають у ворожий табiр: з гуком, iз галасом повискакували iз-за парт,
почiплялися за клямку:
   - Держiть! Давайте ключа! В'яжiть  мотузком!  З  коридора  почало  щось
дьоргати, та було вже пiзно: хтось iз школярiв витяг з-пiд  парти  якогось
патика й засунув за дверну клямку:
   - Так оце ви такi до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр - нi одного  не
пущу...
   Погомонiла за дверима, пiшла нiби.
   Дiти не одходять од дверей, поприхиляли ушi, дослухаються.
   Один пiдняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
   - Вони ще тут...
   Справдi, одчувається, що у цiй тишi є ще хтось задуманий, молодий.
   Хвилинка. Чуємо - так: луною пiшло по коридору, мов там  десь  у  кiнцi
заговорила тиха-тихенька струна:
   Чого вода каламутна,
   Чи не хвиля збила?..
   Порвалось...
   Притаїли дух, занiмiли...
   Так хочеться, щоб iще  бринiла  ця  дивна  струна,  аж  серце  б'ється.
Дожидаємо  -  нема.  I  вiдразу  чогось  од-чулося,  що  тиша  за  дверима
спорожнiла.
   Хтось визирнув у вiкно:
   - Пiшли! Он-он пiшли поза повiткою...
   Подивився: тiльки-тiльки майнула синенька блузка поза шкiльним садом.
   Визирнули сумнi стiни в класi, свiнули такою нудьгою, що не знаю,  куди
подiв би очi. Жаль, досада, злiсть, а чого, на кого, того до ладу i сам не
скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всi вiкна й  дверi...  Нi,
дiла не буде, день мусить пропащий бути...
   Пускаю дiти додому.
   Дотягнули до iспитiв; школа спорожнiла. Надiйшов час, коли  ми,  ще  по
давнiй нашiй умовi, мусили щиро взятися до своєї пiдготовки.  Згадали  про
Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували - не прийшла.
   Зрештою Андрiй довiдався:
   - Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачi сюди не затягнеш.
   Розповiдає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський  маєток
наїхали iз Києва гостi, мiж ними - небiж панi, студент... Збирає парубки й
дiвчата, лагодить хор, будує на  панському  подвiр'ї  театр  для  народних
вистав, Тетяна там днює й ночує.
   Додає смутно:
   - Шкода дiвчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...
   Трохи згодом:
   - А студента того я знаю...
   Поговорили, посумували.
   Далi:
   - Ну що ж,шкода не шкода - ми вже тому  не  зарадимо.  Треба  до  своєї
роботи братися.
   Стрепенулися,  мов  живою  водою  окропило:  де  та  й  сила   взялася,
бадьорiсть.
   Постановили: не збочувати, не давати собi волi, гонити без жалю веснянi
спокуси, молодi принади, каменем на все лiто сiсти за книжки.


   VII

   Квiтувало жито, красувалося...
   Здавалося, сторiнки книг горiли пiд нашими очима. I вдень  i  вночi,  i
вдень i вночi.
   Нiби тiльки крiзь намiтку  бачили,  як  сади  одцвiталися,  як  майнула
крилами, одлетiла весна. Заглянеш до його в кiмнату: сидить  над  книжкою,
як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як
жеретiя.
   Гукнеш:
   - Андрiю Маркевичу!
   Не одриваючись од книги, сердито:
   - Га?
   - Чи є ще порох у порохiвницях?
   Пiдводить  голову:  лице  примарнiле,  чуб  поплутаний,  очi  -   туман
застеляє... Коротко, спокiйно:
   - Хватить.
   I знову лице в книжку, суворе, непохитно рiшуче.
   Нiхто до нас, i ми нi до кого. Заглянув  тiльки  чогось  разiв  зо  два
Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав
на лiжку, курив, щось думав... Далi, чогось  червонiючи,  попрохав  одного
пiдручника для якогось свого товариша, пiшов.
   I попливли мимо моїх вiкон ночi за ночами, проносили  огонь  i  отруту.
Спiвали пiвнi за пiвнями, гасились заходи, за свiтанням розцвiтали  рожевi
свiтання, днi сплiталися в тижнi, одлiтали...
   Сиджу...
   В кiмнатi тихо. На столi свiчка шелевiє. Перед очима книжка...
   Тихо, тихо в кiмнатi...
   Причувається:  за  спиною  коло  порога  стоять  мої  жарти   i   смiхи
примовклiї, мов пустуни-школярi, що навколiшки поставленi.
   Короткий кашель... скрипне стiлець, шелесне перегорнута  сторiнка  -  i
здається, десь пiд дрiмотами заворушиться хтось iнший, невсипущий.
   ...Пiдходжу до вiкна, прочиняю трохи вiконницю, дивлюся в щiлинку:  "Чи
не свiтає?"
   Небо темне, ночнеє; мiсяць не гасне, яскриться. Нi, ще не свiтає.
   Стою ще хвилинку - не  можу  одiрватися,  високо-високо  в  небi  пливе
самiтна хмаринка: як та ночна казка, до мiсяця пiдкрадається,  в  прозорих
шатах, в намистах, у срiбних перах... Пiдкралася позаду, засяяла i хвать -
мiсяцевi  лице,  мов  руками,  затулила,  -  i  все  внизу   затьмарилось,
засоромилось...
   Зiтхнув, вiкно причиняю: "Нi, ще не розвидняється..."
   Знову  до  стола...  Хвилина,  друга  -  потонув  у  глибинi  мережаних
рядкiв...
   Щось шкряботить у вiконницю - слухаю, мов крiзь сон...
   Гуркотить вiконницею - чую й не проснуся.
   I раптово ударили живi слова...
   Слова, що ними обiзвалася до мене нiма перед очима стiна:
   - Ви ще й досi не спали, книжник i чернець?..
   Кидаюсь, зразу не вгадаю звiдки, озираюсь: вiкно одчинене. В  його  нiч
зазирає, як срiбне по  шовку  вишивання,  а  на  його  тлi  у  квiтках,  у
намистах-засватана дiвчина Наталка...
   - Тетяна?..
   Смiється:
   - Я вас налякала? - Далi: - Ось iдiть сюди. Швидше.
   Виходжу.
   Сидить, схилившись, на шкiльних ганках. Лице трохи зблiдло, пiд пасмами
розмаяної коси очi сяють, палахкотять ушi. Не знає, що почать, смiється:
   - Гляньте, яка нiч! Яка нiч! Iшла оце житами  сама-самiсiнька,  а  менi
здавалось, що за мною музики  грають,  спiвають...  Як  хороше,  боже,  як
хороше на свiтi!
   Несподiвано до плеча горнеться, очi склепила, сама, як у огнi.
   Ворушиться якась тривога.
   - Що таке вам, Тетяно
   Пiдводить голову, розплющує очi.
   - Думаєте - п'яна? - похитала головою.- Нi, неправду кажуть люди  -  не
пила й не буду пити.
   В очах промайнуло ясне й правдиве.
   - Слухайте...- I хоче вона щось сказати, i боїться: нi, нi, може, цьому
ще неправда...- Слухайте... тiльки не смiйтеся  з  мене,  дурної...-  Вона
прихилила мою голову i знишка промовила  над  ухом:  -  Кажуть  -  у  мене
талант...
   Iскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
   А вона - схилила, як сирота, голову; здалося  -  гiрко  плаче.  Пiдвела
очi: горять радощами, як золотi темної ночi зорi.
   Розповiдала: зараз оце вона з театру. Там  були  з  столицi  гостi,  що
наїхали до панi. Пiсля спектаклю всi товпились коло неї, вiтали  її,  руки
стискували i всi в одно впевняли, що у неї - талант... Що так не слiд його
занехаяти... Обiщали в город одвезти... учитись...
   Од хвилювання Тетяна не могла спокiйно говорити.
   - Ви поїдете в город?
   Зiтхає:
   - Ой, поїду...
   Одчинивши своє вiкно, свiтить  цигаркою  Андрiй.  Чогось  кашляє  та  й
кашляє.
   - Андрiю Маркевичу, сюди йдiть!
   - А чого там? - озивається суворо,  так  нiби  йому  до  нашої  розмови
зовсiм байдуже.
   - Та йдiть до гурту - тут скажемо.
   Виходить поважно, держиться  суворого  дiловитого  вигляду,  а  в  очах
цiкавiсть аж свiтиться...
   - Що це у вас таке веселе? - питає нiби знехочу, а в самого очi  так  i
стрiляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу  я,  каже  Тетяна,-  розповiдаємо
наперебiй.
   - Що? Талант? Який талант?..
   Слухає: нахмуренi брови, неймовiрний вигляд, а  вже  чогось  зашарiлися
кiнчики ушей. Суворо до Тетяни:
   - Хто це казав вам?
   - Всi казали. Артист там один був, професор...
   Андрiй не дiймає вiри:
   - Може, якийсь професор магiї та хiромантiї.
   - Нi, нi, справжнiй, видатний, вiдомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий
лисенький, в золотому пенсне...
   Андрiй просяяв, i губи в його почали розсуватися в  широченну  осмiшку.
Аж ось знову спливає на обличчi хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
   - Заждiть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На якi кошти?
   - Лiдiя Вiталiївна  обiщалась  допомагати.  Казала,  що  можна  буде  й
стипендiю добути.
   Лiдiя Вiталiївна попечителька багатьох шкiл у  повiтi,  панi  багата  i
впливова. Андрiй поважає її.
   Тепер вiн зiтхає шумко, з полегшенням. Осмiшка без  усякого  вже  впину
розлилася, як Дунай, очi засяяли, i  вiн  гарконув  з  такою  нерозмiреною
силою, що кинулись  зо  сну  i  захиталися  на  акацiї  гiлочки,  а  полем
геть-геть пiшла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторi:
   - От так Тетяна! От так  Гнатiвна!..-Далi  швидко  одкинув  кашкета  на
потилицю, казав iз незрiвнянною щирiстю, з безмiрною теплотою й нiжнiстю--
Значить, в науку пiдемо, в люди? Та й щаслива ж  оця  Тетяна:  ми  скiльки
мучимо себе, готуємося, не спимо днi i ночi та й самi ще того  не  знаємо,
чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю...
   - Я й сама ще не йму вiри, що цьому правда, нiби це тiльки сон,- мрiйно
й радiсно казала Тетяна, проте вiри, щирої, наївної, було в  неї,  мабуть,
бiльше нiж слiд. Те чарiвне слово, як блискавиця, ослiпило  її.  Разом  iз
нею i нас...
   Легко зробилося надзвичайно. Хотiлось вiрити  й  вiрилось  в  людей,  в
талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої яснi, радiснi прийдущi днi.
   Нiби серед будня несподiвано свято собi  нарядили.  Були  -  як  п'янi,
пустували - як дiти, без ладу спiвали, без  потреби  реготалися;  будували
плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
   - Ге-ге! - смiявся Андрiй.-  Пустiть-но  мене  тiльки  туди,  а  я  тую
культуру на плечах, в кропив'яному мiшку додому притербiчу!
   Реготали:
   - В саквах...
   - На драбиняку!
   -  Гей-гей,гукнув  на  всi  груди  кудись  у  поле,-  одмикайте  замки,
одчиняйте брами, посланцi з хуторiв iдуть!
   Iз вiкна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкiльного дiда:
   - Що таке?
   Пауза. Регiт, мов трiснула в повiтрi й iскрами розсипалась ракета.
   Згодом:
   - Ну то як, Тетяно? Не зiгнемося? Понесемо? У вас же сила - талант.  Ви
багато зможете. Чи, може...- В Андрiя неспокiйно спалахнув в очах ревнивий
огник: - Чи, може, дайте  тiльки  з  цих  злидень  вибратись,  тодi  i  не
доступиш до вас, забудете й шлях у село?
   - Нiколи! Нiколи в свiтi,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи  в
жарт. Помiтно було, що вона про це думала.
   - Чого доброго,- уже гiрко казав Андрiй,- там слава, розкiш, бляск -  а
тут що?
   - Та чого ви напалися на мене? - разом i сердилась, i смiялась Тетяна.-
Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його нi
за грошi, анi за тую славу! Стала червона, як пiон.
   - Руку, Тетяно! - Андрiй ловив її  руку.  Тетяна  вирвала  її  у  його,
блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось iнших слiв. Далi  пiдвела
голову до неба i лице її заясiло, стало блiде  i  таке  покiрне,  покiрне.
Звела, як дитина, руки до неба:
   - Дано менi малiсiньку  iскорку  святую...  Малiсiньку-малiсiньку...  I
освiтила вона моє життя бiднеє, щастям нагрiла  моє  серце...  Та  хай  же
погасне краще iскра в менi свята i хай  буде  марне  моє  життя  й  темної
темнiше ночi, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.
   Почали впиняти:
   - О, та й нащо так?
   У неї на очах горiли росинки щастя...
   Плакала...
   Марили, вiрили, радiли...


   VIII

   Гай-гай!.. Ждемо день i другий -  немає  Тетяни.  Побачили  -  надвечiр
кудись мчали пани фаетоном; мiж ними вона, як квiтка. Мов i знать  нас  не
знала - не глянула, як i не вона. Вiри не доймали: чи то була  справдi  та
нiч обмарена, чи то тiльки минущий сон. Довiдались, що в театрi репетицiя,
пiшли. Червонiє, одвертається, нiби чогось нас соромиться.
   I дивуємось, i обурюємось:
   - Що ж се таке?
   День, другий. В селi почали дзвонити:
   - З паничем зв'язалась, по житах волочиться...
   - Ось що!..
   Отець Василь лютий, як звiр:
   - Пiвчу покинула, спiвакiв од церкви однадила - розпуста, сором.
   Пророкують:
   - Не буде з неї добра - поназдивитесь! Думає - довго будуть  панькатись
iз нею-поки награються...
   Гомiн, шум...
   Ранiш мов її й не бачили, тепер i  те  згадали,  що  вродлива  вдалась,
пащекують:
   - Не дурно Гнатиха дочку в шавлiї купала - знала, для кого кохала.
   А в мене, а в Андрiя - жаль: так нiби люди нам на неї очi розплющили.
   Книжки покидали. Як шаленi ходили, кипiли.
   ...Цiлий день у полi дзвонили коси, як у дзвони, шумiла стигла пшениця,
як вода...
   Вночi - не шелесне.
   Довго блукав по ланах, бринiв стернею. Лiчив полукiпки, зорi дивився.
   Сiв на чиїйсь нивi на тугий, рипучий снiп.
   Пливе тiнь, шелестить стернею: щось iде з другого  кiнця.  Придивляюсь:
хто це? Чи не Андрiй не спить  до  цього  часу?  Ближче  -  вiн.  Тоскний,
самiтнiй, нiби мiй подвiйник. Iде - нудьгу несе, бере  досада:  "Чого  iще
цей..."
   Пiдходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у
дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалiтись... Сiдає  на  другий
снiп, поруч, мнеться... Мовчимо.
   Позiхаючи:
   - А знаєте, за малим-малим не було оце пожежi: чуть не згорiла Тетянина
школа...
   По його позiханню, робленому, нещирому, я вгадую,  що  вiн  має  казати
щось гостре, цiкаве.  Насторожився.  Проте  теж  себе  не  виявляю,  питаю
лiниво, пiд нiс:
   - А що таке?
   - Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
   - З ким? - стукнуло в грудях.
   - Та з ним же, з студентом.
   - Як саме?
   Розповiдає; проходив вiн, Андрiй, "випадково" коло її школи, побачив  -
в кiмнатi  горить  свiчка.  Заглянув  -  аж  там  сидять  вони  на  лiжку,
обнялися...
   - Що? Обнялися?..
   Так, так... Звичайно, це йому не цiкаве, i вiн пiшов собi далi. Аж геть
туди в поле, до млинiв пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вiкнi жухає свiт;
зазирнув - щось горить. Туди: в хатi  нiкого,  дверi  скрiзь  порозчинянi,
долi коло горщика чиясь собака порядкує.  Свiчка  на  стiл  впала:  горять
якiсь папери, горить на вiкнi занавiска...
   - Не заглянь я в кiмнату - досi  б  школа  тiльки  курилася.-  Виводить
висновки: - Так от я й  кажу:  ну,  цiлуйтеся  собi,  женихайтеся,  та  не
кидайте огню в кiмнатi непогашеного, бо це вже  чортвiть-що  виходить,  аж
правда? Тепер жнива, люд томлений...
   Жаром ударило в лице, мовчу.
   Зiтхає:
   - А шкода дiвчини. Цей студент - вiдомий бабонюх. Я чув  про  нього.  В
таких справах - артист, маху не дасть, не пожалiє...
   - Сама вона дитина, не знає, що робить? - кажу, стримуючи себе.
   - Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рiвня. А
то ж все одно вiн її не вiзьме - пограється й покине.
   Закипає чогось злiсть у грудях:
   - Та чорт її нехай вiзьме, яке нам, зрештою, до цього  дiло?  Може,  це
буде у її життi найкращий спогад.
   Андрiй не розумiє мене: тим же голосом спокiйним, розсудливим:
   - Навряд. Хiба ви не знаєте, якi тут у нас люди? Проходу їй не  дадуть.
А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'їдять...
   Та "дитина" як гарячим залiзом шпигнула мене  в  груди.  Ревнощi  лютi,
палючi пожежею спалахнули, вступили туманом  у  голову.  Я  визвiрився  на
Андрiя:
   - Ну, а вам що до того? Що до того вам?
   - Як-то що? Шкода,- тягне вiн задумано,- добре,  коли  знайдеться  така
добра душа, що вiзьме й покриткою, а як нi, що тодi?
   Менi здалося, що за ту "добру  душу"  вiн  потаємки  має  себе,  i  моє
обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
   - За це не  турбуйтеся,  Андрiю  Маркевичу,  завжди  знайдеться  якийсь
охотник до панських недоноскiв, що вiзьме й  таку.  Iз  отих,  знаєте,  що
носять дарованi з панської ноги приношенi черевички, пiджачки з  панського
плеча, "бруки"... Вiзьме, пiдлатає, почистить та й пiде франтить, ручки  в
кишенi позакладавши.
   Андрiй iз жахом дивиться на мене, очi стають круглi, як гудзi:
   - Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хiба можна рiвняти її з  якимось
дрантям? То ж душа, жива душа!..
   Захвилювався...
   - Ай, душа, душа!.. Не що iнше, як душу i вiзьмуть у неї,  залишивши  в
нас один її труп, що буде довiку нудитися серед мужицького життя.
   Дивиться:
   - Нi, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
   Перебиваю:
   - Вибачте, Андрiю Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозумiти
того, що...
   - Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокiйний, ображений,-  з  вами
сьогоднi говорити не можна.
   - Та який вас чорт прохає за це!
   Пiшов мовчки, з самоповагою.
   - I к бiсу!..
   Лiг горiлиць на покоси.
   В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-нiч. Одна з тих  ночей,
що її шкода стає збавляти марне, в самотi... Давило груди.


   IX

   Днi летять, як у огнi. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у  грудях,
що палав там, як суха  на  вiтрi  гiлка.  Здавалося  iнодi,  що  вже  себе
перемiг, поборов. Приходив в кiмнату, дивився в визiр'я: обличчя  -  як  у
заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на  себе.  Кулаком
сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле...
   А в селi як день,  то  новина:  хтось  одної  ночi  вимазав  у  дьоготь
Тетянину школу.
   Ворухнулась  зла  радiсть:  гидко,  проте...   цього   й   треба   було
сподiватися... Нiби чогось полегшало.
   Ранок...
   Увiходить сторож дiд, мне в руках шапку, головою хитає:
   - Догралися нашi - чули?
   Жадiбно:
   - А що таке?
   - Всiх порозганяла i театр забила. Панича в город одiслала, а Тетяну  й
у двiр не звелiла впускати - вигнала.
   Нiби стало жаль. Далi пiднялась, закипiла мутна гаряча хвиля:
   - Так тобi й треба...
   Почував якесь задоволення; чарiвний образ, здавалось,  почав  блiднути,
марнiти...
   Аж ось - ще один день:
   ...Втекла.... забрала в матерi з скринi скiльки було грошей, в город за
паничем подалась...
   Здалека майнули правдивi засмученi очi: "Петре, Петре,  де  ти  тепер?"
Образ чистий, непотьмарений i знадний, як ще нiколи.  Вхопився  за  голову
руками...
   Цiлу нiч свiтилися на шкiльному подвiр'ї зеленi бур'яни пiд мiсяцем, на
дривiтнi горiли свiжi трiски, як срiбло. Цiлу нiч  не  спалося  -  тинявся
сновидою коло школи. Рвав iз грудей з корiнням, iз живим м'ясом...  Болiло
- був радий - так i треба... А як  стала  вже  нiч  пригасати,  почув,  що
гасилося й моє з нею почуття... Погасало - це вже я бачив... I несподiвано
так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотiлось сiсти  в
бур'янi, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обiкраденою здалася  менi
молодiсть моя...
   Впала роса, мов розгубленi ключi пiд мiсяцем  заблищали  в  травi.  Лiг
грудьми на холодний спориш, довго-довго  лежав,  аж  поки  в  грудях  щось
кригою взялося.
   На сходi свiтало. В другий бiк - на кучерявих  хмарах,  як  на  хвилях,
гойдався досвiтнiй мiсяць, блiдий, як мертвий труп старого дiда, що за нiч
любощами його замордовано - вночi  замордовано,  а  на  ранок  викинуто  в
зелене на водi баговиння. Вертаюся до кiмнати втомлений.
   Беру визiр'я: глибоко запалi очi, змарнiле лице й строгий, сухий  вираз
на йому.  Солодкого  туману  немає  й  слiду  в  очах:  погляд  задуманий,
чистий... здалося навiть, що в глибинi очей промайнув блиск тiєї  холодної
крицi, що я її не раз колись помiчав в очах у Андрiя...
   - Ага!
   Осмiхнувся.
   Спокiйно окинув думкою; "Нi, тепер уже нiщо не стане на завадi..."


   X

   Минає днiв зо три - все гаразд. Коли ось: заходжу вранцi до  Андрiя.  В
його якась жiнка з села,  селянка.  Сидить  на  стiльцi,  руки  на  грудях
склала, заплакана. Андрiй затурбований, задуманий,  кусає  губу,  дивиться
кудись у вiдчинене вiкно: погляд блукає десь  далеко-далеко.  Вслухаюсь  в
розмову.
   Андрiй:
   - Скажiть менi, тiльки по правдi: ви не гримали на  неї,  не  дорiкали,
коли вона вернулась до хати?
   Жiнка кинулась:
   - Анi словечка!  Тiльки  вона  на  порiг,  я  одразу  помiтила,  що  їй
недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: "Ну,  оце  й  добре,  що  ти,
доню, вернулася - поможеш менi в роботi".
   Придивляюся до жiнки - в очах, на  обличчi  нiби  щось  знайоме.  Зразу
стукнуло в грудях: стiй, либонь же, це Тетянина мати.
   - Роздяглася ото вона, сiла на лавцi. -Говорю до неї  -  мовчить.  Кине
нехотя слово, друге - i знову, як води в рот набере. Потiм помiчаю:  лихо!
Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток тi очi - не ворухнеться, аж
сумно стане. Почала я за нею наглядати,  думаю,_  щоб  не  заподiяла  собi
чогось. Та хiба ж услiдиш!
   Очi  в  жiнки  вiдразу  налилися  сльозами,  не  здержалася,  од  плачу
затремтiла.
   - О, то чого ж  плакати,  Гнатихо?  Добре,  що  на  тому  окошилося...-
розважає Андрiй.
   Жiнка зробила зусилля, впинила в собi плач. Витерла рукавом очi, почала
спокiйнiше:
   - А як ото вже одрятували її, я й питаю' "На кого ж  ти,  доню,  хотiла
мене покинути при старостi моїй? Чи, може, ти на мене яке серце  мала?"  -
"Нi,- каже,- мамо, ви менi нiколи нiчого лихого не заподiяли - грiх було б
це казати, свiт,- каже,менi спротивився..."
   Примовкла.
   Андрiй:
   - Ну, як же тепер? Отямилась?
   - Та так...  нiби  трохи  одумалась,  їсти  сiдає,  словом  озивається,
тiльки... ох... як подивлюся я на неї, а найбiльше - на  її  очi,  то  так
менi й здається, що не мило їй на свiт  дивитися  ясний...  Правду  скажу:
боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
   Загадалася; далi кинулась, на сонце позирнула:
   - Ой, засидiлась...- До  Андрiя:  -  То  я  вже  буду  прохати,  Андрiю
Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговорiть ви з нею,  дурною,  бо
сама вже я нiчого не вдiю, i з якого боку зайти до неї -  не  знаю.-  Далi
пильно, з довiр'ям подивилась менi в лице: -  I  вас  прошу,  прийдiть  iз
Андрiєм Маркевичем, може, гуртом швидше тi дурницi виженемо з голови.
   Пообiщались. Пiшла.
   - Що ж таке, власне, зчинилося?
   - А ви нiчого не чули?
   - Нi.
   - В колодязi топилася...
   Нiби аж потемнiло в кiмнатi.


   XI

   Вечорiло.
   Вiв  мене  Андрiй  городами.  Буряки,  капуста,  картоплi...  По  межах
соняшники рядами - посхиляли важкi голови, нiби щось погубили в межах. Мiж
заплутами - величезнi гарбузи, як голi дiти... свiтять  рожевими  спинами.
Мак - як вiйсько, коноплi - як темнi бори...
   А по верхах грядок нiби покропив  хто  фарбами:  нагiдки,  чорнобривцi,
рiзнобарвнi гайстри...
   - Ну й земелька!.. Ех, та й земелька ж,- бубонить собi пiд нiс Андрiй.
   По  городах  то  там,  то  в  iншому  мiсцi   порались   люди.   Стали.
Придивляється Андрiй, очi жмурить.
   - Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? - показав гонiв  за  двоє  на
грядках  росляву  постать  у  жiночiй  свитi:  схилилась,  заступом  копає
картоплю.
   Пiдiйшли ближче; Андрiй голоснiше:
   - Вона ж, вона i є!
   Тетяна кинулась, пiдвела голову. Побачивши нас, здригнула;  на  обличчi
промайнула нудьга. Стала, осмiхається в'ялою, блiдою  осмiшкою.  Так,  аби
тiльки, знехочу...
   Щось нове на обличчi. Не те щоб вона змарнiла,- здавалося тiльки,  нiби
на виду огрубiла;  очi  чужi,  незна-комi,  i  водила  вона  ними  помалу,
неохоче.
   Привiталися.
   Андрiй одступив трохи назад, од нiг до голови оглянув її вбрання:
   - Дивiться, яка  з  неї  дiвега  вийшла!  Одягнеться  у  ту  блузку  та
суконьку-то  її  й  не  помiтно:  худенька,  щупленька,  а  надiне  свиту,
запнеться хусткою - i гляньте - дiвчина тобi, як тая тополя.
   З байдужою осмiшкою, мляво, Тетяна озирнула й собi свою постать.
   Про те, про iнше...
   Далi Андрiй рiшуче кладе їй на плече руку.  Заглянув  глибоко  у  вiчi,
промовив суворо й нiжно:
   - Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?
   Тетяна раптово зчервонiла й поставила очi в землю. Нахмурилась,  почала
швидко-швидко перебирати пацьорки на хустцi.
   Нескладно  говорив  Андрiй,  хвилювався,  проте  аж  бризкала  од  його
енергiя, жива сила вiтром вiяла з його очей, од  його  рухiв,  од  голосу.
Оддавало вiрою од його слiв незламною, як гора кам'яная.
   Вона мовчала, як мур.
   Казав:
   - Перша невдача, i ви вже на дно сiдаєте? Ви  гадали,  що  життя  -  це
веселий жарт? Нi, Тетяно! Справжнє життя - з хрiном, з кропивою жалючою, з
полином. Нiчого, що горенить, нiчого, що часом запече так, що й  сльози  з
очей бризнуть - бадьорiше будеш,  не  заснеш,  не  закиснеш!  Ех,  Тетяно,
Тетяно, не сподiвався я од вас такого...
   Сiли на обнiжку.
   - Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це  ж
грiх, це ж...
   Нi слова, мов i рiч  не  до  неї.  Щипала  на  обнiжку  блакитно-огневi
черевички, вибирала з них найкращi й механiчно тулила в  букетики;  кидала
додолу i знову рвала. Тiльки все нижче  схиляла  голову  та  губи  стуляла
мiцнiше...
   Упрiв. Зняв  кашкет.  Енергiйно  провiв  рукою  по  чубовi:  надвечiрнє
промiння пронизало  його  кучму,  руду,  аж  огненну,  засвiтило  над  нею
веселку. Думав. Далi  схопився,  осмiхнувся,  рiшуче  взяв  її  за  плечi,
струснув нею, разом жартома й сердито:
   - Тетяно, та ви чуєте чи нi?
   Пiдводив їй голову.
   Вона пробувала одвести од його очi то  в  один  бiк,  то  в  другий.  I
вiдразу - зiв'яла... Пирснули з очей сльози... Поривом припала до плеча...
   Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на головi хустку.
   Осмiхнулась:
   - О, чого ж це я вас до хати не кличуi
   Обличчя прояснилось, так нiби в погашеному лiхтаревi боязко засвiтилася
свiчка.
   Сiдало десь у полi сонце,  велике,  червоно-вишневе.  Далеко  за  лiсом
смутнiло осiннє небо, як виплаканi чиїсь думнi очi... Пiшли до хати.


   XII

   В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сiдало.
   Днi короткi, та й тi невеселi, а ночi...
   Нецiкава стала Тетяна: i погляд  боязкий,  мова  тихiша,  нiби  й  сама
понижчала, з лиця спала. Боїться комусь  перешкодити,  набриднути,  ходить
городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сiренька...
Зайде, трохи посидить - зараз тiкає...  Хотiли  якось  додому  провести  -
сполохалась, аж почервонiла:
   - Нi, нi - не треба!
   - Чому?
   - Тепер свято - скрiзь люди вештаються... буде й того, що маю...
   Зiтхав Андрiй, хитав головою: "Убили щось у дiвчини..."
   Один раз було тiльки: сидимо якось у школi,  розгомонiлась  бiльше,  як
завжди. Поживiшала, спробувала щось навiть заспiвати. Буває,  так  журлива
пташка в клiтцi сидить, надувшись, нудьгує,  мовчить...  Пригрiє  сонце  -
вона зворухнеться й цвiрiнькне. Проспiвала кiлька слiв, боязко  озирнулась
i замовкла. Сiла на парту, задумалась.
   - I поспiвати немає де: в пiвчу отець Василь не пускає,  театр  дошками
позабивали... Живеш, як у темницi,- махнула без надiї рукою.
   Далi раптово хитнула головою, хруснула пучками, i  в  очах  заяскрилася
непокiйна давня туга, горда,  палюча  тоска,  таємна,  невгасима.  -  Чого
дожидати? Нащо життя? Нащо?
   Схилилась до парти, плаче.
   Витерла сльози, блиснула очима:
   - Знаєте, коли я вперше побачила iз сцени стiльки перед собою людей,  в
менi нiби щось огнем загорiлось,  i  я  таку  силу  в  собi  почула,  таку
огненну, що аж самiй стало радiсно i страшно.  Здавалось,  театр  поламаю,
всiх людей од землi пiдiйму.
   Загадалась.
   Було це, кажу, всього раз, далi знову погасла. Стала покiрна, боязка.
   На  селi  стало  тихо.  Переговорили  люди...  вирiшили  -  схаменулась
дiвчина, за розум береться. Отець Василь - i той пом'якшав. Казав:
   - Її одарував господь талантом, щоб вона в церквi прославляла iм'я його
святеє, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тiшити,-
от бог i покарав її за теє. Її зовсiм од церкви треба було б одлучити,  та
бог з нею - хай прийде попрохає - дозволю вже в хорi спiвати...
   Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубцi - буде якось
жити, а коли справдi є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи  то  ж
мало їх, тих невiдомих iскор, в народi, що  так  жартома,  задарма  грiють
людям серце, темне життя  їх  окрашають?  Не  питають  цiни  тому  святому
даровi, та й не знають нi болю, анi того жалю...
   Думалось...


   XIII

   I досi воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових  дощок
та обаполiв - народний театр... Довго пiсля того стояло воно  iз  забитими
дверима, чорне од дощiв, сумне. Вiльха, кущi  бузини  щiльно  тулились  до
його, по стiнах  вився  дикий  хмiль;  бур'яном,  глухою  кропивою  стежки
позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навiть удень минали його,
розповiдали страшне. Казали, хоч би хто-небудь,  добра  душа,  спалив  оту
озiю. Iдеш мимо, то аж на серцi холоне...
   А про те, що зчинилось на тому меду в селi  Ярках  на  Другу  пречисту,
далеко прогула луна.
   Вся в золотi сяяла на цвинтарi липа. Саме жовкло тодi на деревi листя.
   Увiходимо.
   В церквi людей - тиск. Хор свiжих, нагуляних  за  лiто  голосiв  спiває
бадьоро, шумко, хоч i не завсiди влад. Пригинаючись i ховаючись за  чужими
плечима, стояла мiж спiваками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, навiть
ворожий до людей. Пригнiчена, забута...
   Кiнчали службу.
   В церквi стало урочисто, тихо.
   Спiваки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринiв по
церквi камертон. Густо загули баси:
   - "Утоли болiзнi..."
   За басами - тенори; далi крадькома увiйшло сопрано, вибралося над усiма
i раптово згори, з-пiд церковних верхiв, сипнуло на  людей  дощем  гарячих
iскор: "...многовоздихающия душi моєя...".
   По церквi пiшов шелест:
   - Хто се? Це тая сама?..
   - Де вона, де?
   - Ото в бiлiй хустинi? А змарнiла як! Глянь!
   - Цитьте!
   Замовкли.
   Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвiтився людськими очима.
В церквi виднiшало, яснiло, нiби вiдтуляли в нiй вiкна. А лице Тетяни  вже
сяяло, як свiчка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими  великими,
ймовiрними очима, що про їх люди говорити мусять.
   - "Ти бо чоловiком болiзнi одгониши i скорбi грiшних розрiшаєши".- Руки
вгору, очi стрiлою в небо - криком пронеслося по церквi, жива туга гострою
колючкою встромилась людям в груди: - "...Ско-о-рбi розрiшаєши..."
   Здалося, скрiзь iз ветхих церковних стiн посипався порох. Кам'янi  лики
святих  злякано  одлетiли  кудись  далеко-далеко;  здивованi,   стурбованi
слухають цю  живу,  невтриману,  з  грiшного  свiту  скорботу,  що  вперше
закричала тут помiж мертвими стiнами.
   Забувалося, де в церквi вiкна, де дверi.
   Торкнуло щось у груди: "Оце, мабуть, i є той самий талант..."
   Тетяна, здавалось, росла. Нiби почувши  свою  владу  над  людьми,  вона
виступила з ряду наперед, стала в  гордiй,  незалежнiй  позi,  запишалась.
Одчувалася сила. Сила нова, непокiйна, жагуча,  сила  грiзна,  що  од  неї
торохтiло сухе дерево й чорнiла стара позлота в церквi, осипалася,  як  од
вiтру. Ось-ось, здавалось, розступляться темнi стiни, стане видна далечiнь
зелена, синє небо та ясне сонце. Вiвтар був забутий...
   Щось стороннє, настирливе почало густи, шипiти, намагаючись звернути на
себе увагу. Дедалi - дужче й дужче.
   На клиросi помiж спiваками почалася якась руханина,  нелад  в  голосах;
один iз спiвакiв злякано замахав руками, i хор  замовк.  Тодi  ясно  стало
чути стриманий, а роздратований, гнiвний голос:
   - Годi! Замовкнiть! Схаменiться! Тут святе мiсце, тут храм божий. Годi,
кажу!
   У малi дверi з вiвтаря визирав отець  Василь,  блiдий,  як  глина,  очi
зеленявi, злiснi. Дивився на Тетяну й шипiв:
   - Це ж що за вигадки? Нащо вони менi? Артистiв менi не  треба.  Тут  не
опера.
   Люди нiчого не розумiли: перезирались i перешiптувались.
   Тетяна стояла рiвна,  як  струна,  i,  як  бiль,  бiла.  Помалу  почала
червонiти й зразу, мов квiтка, розцвiла - полуменем зашарiлася.
   Промовила стиха:
   - Що ж я такого зробила?
   - Мовчи, грубiянко! Не смiй менi суперечити в церквi. Тебе  по  правилу
не слiд би було й на порiг сюди пускати.
   Очi Тетяни гнiвно закурилися. Щось думала.  Промовила  стримано,  проте
так, що всi в церквi почули:
   - Чого ж то так, батюшко? Менi коси нiде ще не стригли.
   Церков завмерла. На селi подейкували, що хтось iз селян  застукав  попа
коло своєї молодицi. Хотiв косу серпом одтяти - одкупився.
   Пiп затупотiв ногами:
   - Вон, негодяйко, з храму!
   Тетяна йому грубо:
   - Не маєш права, не твоя церква.
   Пiп:
   - Сторож! Сторож! Виведи її звiдцiля, негiдницю!
   Рябий бородатий сторож, що стояв коло вiвтаря, кашлянув у руки i рiшуче
став протискуватись до пiвчi.
   Тетяна шпурнула ноти на пюпiтер, вийшла з клиросу.
   Розштовхуючи собi дорогу, червона, гаряча, з потуманеними  очима,  вона
опалювала  диханням  людей  i  прямувала  до  дверей,  як   буря...   Люди
розступалися перед нею, як перед огняним вiтром. Коло порога повернулась:
   - Я поїду жалiтися... я до архирея... я... я...- побiгла.
   Пiп їй услiд, iз глумом:
   - Iди, iди, жалiйся! Я за  тебе  ось  ще  не  так  вiзьмуся.  Десь  там
тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви - бешкет заводити.  Бачили
таке? Артистка...
   Люди чуманiли...
   Раптово в бабинцi мiж жiнками одна кинулась, як зо  сну,  зiрвалась  iз
мiсця, побiгла з церкви навздогiн, мало не з нiг валяючи людей.  Пiшло  по
церквi:
   - Мати...
   Стояв тривожний настрiй.  Додому  люди  не  розходилися:  зiбралися  на
цвинтарi, хвилювалися, гули.
   До гурту пiдходив отець  Василь,  стурбований,  винуватий,  з  робленим
суворим виглядом:
   - Бачите, як ви своїх дiтей навчаєте? Бачите,  до  чого  доводить  своя
воля?
   Iз натовпу обiзвався стриманий голос:
   - Так-то так, батюшко, коли ж i вам  чинити  так,  як  ви  зробили,  не
годиться.
   За ним другий, жiночий:
   - Отак опаскудити, обплювати дiвчину, та  ще  принародне  в  церквi.  А
спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?
   Далi одно по одному загули з громади iншi голоси,  кидаючи  виваженi  й
стриманi слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:
   - Ну, нехай би вона й справдi там провинилась, то й що  ж:  зразу  йому
камiнь на шию та як щеня - у воду?
   З другого боку:
   - Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота - то воно й не жаль.
   - Молоде, дурне - що йому: побiжить та з того жалю й заподiє собi щось:
кому буде грiх?
   О. Василь вертиться на мiсцi, злодiйкувато лупає очима:
   - Нiчого їй не станеться - вернеться.
   - Та добре ж то, як вернеться, а як...
   До гурту бiгла Гнатиха.
   Зразу попа забули, всi до неї:
   - Ну що, немає?
   Блiда. Важко дихає:
   -  ...Скриня  одiмкнена,  вся  її  дiвизна,  книжки,   папери   -   все
порозкидано, а її немає. До криницi бiгала, до ставу - не знайшла.
   Ламає руки, благає, плаче.
   - Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
   Примовкли.
   - Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять...
   Дiд - високий, суворий:
   - Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може,
хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.
   З гурту хтось крикнув:
   - А цитьте. Зашумiли:
   - Що таке? Що таке?
   Нетерплячi голоси:
   - Та ось цитьте - он щось гукає.
   Всi змовкли.
   Через майдан стояла економiчна брама. За штахетом було видно пiд глухою
вiльшиною, з шальовок  збудовану,  казарму-театр.  Коло  одчинених  дверей
метушились парубки й дiвчата, махали руками до  цвинтаря,  гукали.  Натовп
скам'янiв. О. Василь зблiднув, заклiпав очима. I тодi, коли стало тихо, як
у вусi, з двору долетiли чiтко слова... Опалило, як огнем.
   I раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки  ринув  з  цвинтаря  у
ворота, в хвiртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи...
Бiгли до панського двору, аж земля гула.


   XIV

   Високо-високо залетiло вгору в днi свої останнi бабине  лiто,  висвiчує
сивиною на сонцi, короткими радощами старечими  осмiхається,  а  ще  вище,
десь аж пiд холодним  небом,  iз  синього  кришталю  гарячою  тугою  рвуть
повiтря срiбнi дитячi дзвiночки:
   - "Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе..."
   Мають короговки фiолетовi, темнi, вихитуються стяги червоно-огненнi,  а
за ними люди йдуть,  а  над  людьми  мари  пливуть,  заквiтчанi,  замаянi,
рушниками пов'язанi...
   Ховали гвалтом. Одiбрали ключi у титаря, одiмкнули церков, взяли  мари,
корогви.
   Нарядили, несуть.
   Перед поповими ворiтьми  процесiя  стала,  замовкла.  Хтось  перескочив
через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двiр.
   В дворi - нi лялечки; дверi в попiвськi кiмнати  позамиканi,  вiконницi
позачиненi.
   Поставили мари пiд кленами.
   Мов вiтром холодним подуло по людях - чуби наструнчились,  як  дрiт,  в
очах блиснуло колючег
   - Ламайте дверi, чого там...
   З гурту вийшов Андрiй. Вiн вирiс. Примарнiло обличчя. Очима  рiзав,  як
крицею:
   - Стiйте. Пiдождiть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
   Вщухли. Пiдiйшов до вiкна. Загуркотiв у вiконницю:
   - Скажи востаннє: будеш ховати чи нi? Чуєш? ...
   Бiжить з кухнi пiдтикана наймичка. Коси розкошланi, блiда,злякана:
   - Батюшки немає вдома.
   Загули, заревли:
   - Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
   Побiгла. Всi посiдали на морiжку коло мар, рядком на призьбi,  на  тину
мiж кiллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
   Знову вибiгла:
   - Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
   Андрiй встав i урочисто  пiдiйшов  до  труни.  Одкашлявся,  обвiв  усiх
очима. Кругом пiшло:
   - Тихше, тихше!..
   Кидав, як камiннями:
   - Серед темної ночi у нашому закутковi, оцьому покинутому  й  забутому,
засвiтилася пiд убогою стрiхою мужицькою божа iскра...
   Промова до людей - це була новина в селi. Мов вiтер, мов буря полетiла,
затупотiли, зашумiли, кинулись до гурту з гарячими, жадiбними очима, тiсно
оступили промовця, замовкли... стояли, як  скеля  нiма...  ...Хтось  подав
голос:
   - На колiна!
   Стали на колiна, всi натовпом; в  повiтрi  затремтiли  слова  останньої
розлуки... Прощалися.
   - Тепер - додому! Всi до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрiй.
   Зашумiли, загули, як пiд градом,  заметушилися,  покидали  серед  двору
корогви, i швидко на подвiр'ї - нi духу.
   Впала залiзна тиша... Все понiмiло, покам'янiло...
   Тiльки осiннє сонце забавляло покинуту дiвчину, як  дитину.  Кидало  їй
з-над заходдя в труну золотих зайчикiв.


   XV

   Будували, сподiвались - ударив грiм: розбив, по полю розвiяв...
   Сидимо, пожурилися...
   Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в головi не те.
   Похмуро свiтить лампа; стiною надворi осiння нiч; на серцi - камiнь.
   Не береться розмова - все й без того ясно...
   До о. Василя наїхали з мiста урядовцi чинити слiдство.
   Туди ж сьогоднi приїхав призначений в школу новий учитель.  Цiлий  день
бiгали до нас знакомi з села люди:
   - Ой, що ж то буде, що буде: всiх людей, що були на похоронах,  тягнуть
на допит - i малого й великого...
   Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того унiверситету, мабуть,  скiльки
будемо й жити... Оце буде.
   Свiт стемнiв, невеселий такий став, нерадiсний, неправдивий... Походить
один по кiмнатi, сяде, другий починає ходити... Нудьга.
   Андрiй дiстає десь обтрiпанi карти:
   - Сiдаймо в дурня абощо...
   Аж ось одчинило дверi. Сторож.
   - А йдiть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
   - Де?
   - Морока його знає.  Либонь,  там  коло  болота  чи,  може,  в  болотi.
Кричить, нiби там його рiжуть або давлять.
   Вийшли у двiр. Тiльки за дверi  -  зразу  мов  чорним  рядном  накрило:
темно, аж у головi морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов  з  прiрви.
Далi починає тужити.
   - Це якась п'яна марюка загрузла в болотi,- сердито промовив Андрiй.
   - А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож.
   Менi вчулося теж щось у голосi знакоме.
   - Чи не вiн, справдi?
   Андрiй не хоче вiрити. Запорожець давненько вже поїхав iз села, i  була
чутка, що вiн поступив десь в учительський iнститут.
   - Який там дяк? Де вiн тут вiзьметься? Це якась личина...
   Андрiй не доказав, голос у темрявi несподiвано з голосiння переходить у
лiрику, i з болота долiтає-
   Чого вода каламутна,
   Чи не хвиля збила?..
   Тетянина улюблена пiсня...
   - Тума б тебе взяла!.. Вiн!-стиха промовив Андрiй i замовк...  Тремтiло
в грудях, нiби звiдтiля, з яру, бив хтось у  дрiт.  Було  чудно  i  дивно.
Образ дiвчини, з тими дивними очима, сплинув, як  живий,  над  болотом,  в
iмлi нiчного туману, таємничий i смутний...
   Стояли, як понiмiлi, поки пiсня не замовкла.
   - Чого вас там носить нечиста? Сюди iдiть!
   У вiдповiдь радiсний з темряви голос:
   - Голубчики ви мої, братики, де я?
   - Берiться сюди - побачите.
   - Не знаю куди - кругом болото.
   - Прямуйте на голос.
   Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах... плющати, i  зрештою
перед очима стовпом стала якась тiнь...
   - Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так...
   Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ганок, iде покiрно, як дитина,
ковзається п'яними ногами, зiскоса позирає  на  нас.  Увели  в  кiмнату...
Плеснув руками Андрiй: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене
в болото, викачане в реп'яхах, у колючках... Якась манiя - не людина...
   I коли б не  тi  молодi  очi,  що  тоскно  свiтилися  на  розмальованiм
обличчi, можна  було  б  подумати,  що  вiн  нарядився  так  навмисне,  на
смiховище людське,
   - Чого вас понесло в ту прiрву?
   Декламує:
   - "Серце моє раненоє, смятеся дух мiй, i понесла  мене  нiч  на  крилах
своїх".
   Умили, переодягли... Розпитуємо:
   - Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в iнститут поступили?
   Нахмурився:
   - Покинув.
   Андрiй аж крикнув:
   - Як? Поступили й покинули?
   - Роздивився - тюрма, взяв документи i втiк.
   Очi Андрiя спалахнули обуренням, далi пойнялися глибоким жалем:
   - Пропаща ви людина навiки,- махнув без надiї рукою.
   - Цс! Годi...
   Запорожець повiв у повiтрi рукою, мов написав останню рису.
   Андрiй смутно:
   - Навчились хлопцi...
   Затихло в кiмнатi.
   Мов над головою та хмара зайшла.
   Сидiли похиленi, аж поки пливла над нами та  хмарина.  Далi  Запорожець
пiдвiв голову,  очi  зацвiли  нiжним  жалем,  смутно-смутно  осмiхнувся...
Пильно подивився одному у вiчi, другому, хитає головою:
   - Так отак же...
   Дивимось, про що це вiн?
   Прищурив очi, знову:
   Чого вода каламутна...
   Легко, як водою, пiдвело нас iз мiсця.  Встав  один,  хруснув  пучками,
почав ходити, за ним другий...
   - Так... талант...
   Розмовляли довго-довго. Про  Тетяну,  про  її  долю...  Про  долю  того
кращого цвiту народного, некоханого, дощами  неполиваного,  що  гнеться  з
торбами, сонцем запалений,  смутний,  скрiзь  попiд  позамиканими  брамами
мурованих шкiл.
   Полягали спати. Тiльки примовкли - знову кинулась, люто сипнула з  усiх
куткiв густа стума, труїла, обмарювала: не там вiкна, не туди  стiни,  вся
кiмната тоне кудись в чорне провалля.
   Мовчали, проте одчувалось, що спати нiхто не спить.  Запорожець  лежить
зо мною на одному лiжку, од його несе ще  горiлкою,  чути,  як  невпокiйно
б'ється в його серце. Ворочається, зiтхає. Обiзвався якимось словом,  йому
нiхто не одповiв. Накрився кожухом, далi зiрвав  його  з  себе,  схопився,
сiв. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспiвав:
   Нiч темная
   Та невидная,
   Головонька моя бiдная!
   - Що це ви? Годi! Спати треба!
   Разом загомонiли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.
   Гаснуть на стiнi  тихо-райдужнi  одсвiти  огняних  хмар.  Темнiє  небо,
смутно тьмариться сад, що осiннi малярi його золотили та малювали.
   А на заходi важкi рядна небо застеляють. Тiльки там десь у  щiлинку,  у
ту, що над самою землею,  притьмаро  свiтить  червона  стрiчка  вечiрнього
погасання, кожної хвилини мiниться, тане... Ось уже самотньо сяє там  один
маленький вiнчик... Вiнчик iз огняного маку, золотими нитками заплетений.
   Вiтер стерiг його десь за горою:  шугнув,  дмухнув  темрявою,  холодком
повiяв, до хмар до самих помчав - задув, погасив...
   Темно...
   I зашумiло пiд вiкнами море сухого листя... Море  плачу,  море  слiз...
Лавою, хвилею мчиться воно, як  те  вiйсько  безталанне,  що  розбив  його
ворог, розвiяв, куди видно жене...
   Зупинилося пiд чужою хатою спочити  одну  часинку,  тремтить,  тулиться
одно до одного, крiзь сльози шепче несмiливу скаргу:
   "Куди його, та й куди його проти ночi?"

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: