Володимир Вiнниченко. Бiля машини
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Пiвдень. Сонце пече, наче пiдрядилося зробить за сьогодня з землi
перепiчку. Де не станеш, здається, круг тебе i згори i знизу пала якась
велетенська пiч i шугає безперестанку пекельним полум'ям. Дихати важко.
У полi пусто вже. Не веселять очей густi, довгi ряди кiп, не луна у яру
дзвiн коси; голо й сумно, подихає осiнню.
По шляхах i по межах подекуди суне поважно гарба зi снопами. На нiй,
задравши догори голову, лежить собi який-небудь засмалений, з бiлими
плямами хлопець i хльоска iнодi згори батiжком. Йому сонце не вадить.
Часом, пiдвiвшись, вiн крикне лiниво "гей", плюне через губу i знов
розляжеться й тягне безкраю пiсню свою.
Гiн на троє вiд села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського. Тут
уже чисте пекло. Попадеш сюди - i спочатку нiчого не розумiєш: стук, гряк,
гвалт, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь смiються, порох,
полова, дим... Крiзь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й
червоне, чути, як сердито гуде i грюкоче воно. Тiльки оговтавшись трохи,
починаєш розумiти сю просту картину. Стоїть собi добросердна, ненажерлива
звiрюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй в пащу i не вспiвають
нагодувати її. З радiсним ревом хапає вона снiп за снопом, трощить його
залiзними зубами своїми i знов голодно й жалiбно реве та гуде. Не вспiють
п'ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих iстот вигребти з-пiд неї, як
треба знов пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже i клаца порожнiм
барабаном. Не вспiють всунути снопа, як уже летить полова й солома,
пiднiмається горою пiд соломотрясом. I п'ятнадцятеро прислужникiв,
гукаючи, поспiшаючи, одкидають, розмазують нашвидку пiт по лицi, i знов
пiдхоплюють з-пiд неї, i знов одкидають до хлопчикiв. А сi теж не
дрiмають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередiв, на
яких видно тiльки брилi дядькiв та довгi вила. Робота кипить.
А машина гуде й наче аж радiсно ревне, як попаде зразу добрий шматок. В
таких випадках машинiст Арсентiй Трохимович звичайно сердиться i щось
кричить до барабанщикiв; але тi нiби недочувають. I цiлiсiнький день її
годують i пiдбирають з-пiд неї. Вiз пiд'їжджає за возом, гарба за гарбою.
Вже позвозили з Розкопаного Яру, вже почали з Чортової Пасiки, а звiрюка
все реве та голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.
А сонце пече. Пiт уже не витирають, i вiн вiльними шляхами розходиться
по запорошених лицях, вибираючи, де менше пороху.
Молодий економ, пан Гудзiнський, або, як звуть його селяни, Гудзик,
ходить злий i темний, як хмара. Вiн то пiдiйде до паровика, байдуже нiби
подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад, злий i
похмурий. На йому черкасиновий, стальової мастi пiджачок, високi
ковнiрчики з червоним гальштучком i риженькi штанцi в чоботи. На головi
ярусний, синiй картуз iз ремiнцем, на руцi довгий, зложений удвоє нагай.
Всi люди коло машини непримiтне, але пильно слiдкують за ним. Всi
бачать, як гостреньке, засмалене личко його щоразу робиться гострiше, губи
тоншають i вся невеличка постать iще бiльше зменшується. Вiн се знає, i се
пiднiмає у його тупу, глуху ненависть до їх. Вiн знає, що їм усiм до
одного вiдомо, кого вiн виглядає так пильно i чого так виглядає. Вiн знає,
що їм навiть вiдомо, коли вiн буде вiнчатись з Гликерою Парменовною;
вiдомо, скiльки дає йому батько-монопольщик викупного за надзвичайно
великi зуби, за косi очi, за 28 лiт своєї дочки, "модиски". Вiдомо їм i
те, що вiн кожного дня приймає її бiля машини, привча до хазяйства (бо
вона була в городi "модискою"); вiдомо, що вiн iз великою охотою замiсть
сього запхнув би її в пiч паровика, якби дала вперед грошi; вiдомо, що вiн
ненавидить її так, як ненавидить зараз усiх, що бiля машини.
А по дорозi, що йде до села, анi лялечки. Гудзик корчить байдуже лице,
повертається i злiсно накидається на першого, хто попадеться пiд руку.
Лається гостро, єхидно, з ненавистю.
- Ах, яка з неї робота! - з погордою тикає вiн нагаєм пiд машину. - То
по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!
- Як граблi короткi... - почина дiвчина i змовкає: пан Гудзик зараз же
вихоплює в неї граблi, засовує далеко пiд машину й вигортає купу полови.
- Кукла! - шипить вiн, кидаючи на неї граблищем. Дiвчина винувато
ухиляється i ловить граблi.
- Тобi до машини ставати! Дiтей няньчить у жидiв, жидiвська помийнице
ти!.. Ач, яка красуля!.. Ку-ди-и-и ж сунеш, герге-е-по! - знов хапа вiн
граблi й поверта в другий бiк. Дiвчина покiрно посувається за граблями.
- Кукла єгипетська! - злiсно кида вiн i одходить.
На-а-а моди-и-сцi сарахв-а-н...
Бiля неї Гудзик-пан... -
чується десь за соломотрясом, i на всiх лицях з'являється весела
усмiшка.
"Добре, добре! - думає Гудзик, їдучи до паровика. - Заспiваєте ви у
мене не так! Я вам заспiваю. Що то ви заспiваєте, як за грiшми
прийдете!.."
I вiн виразно собi уявляє, як у суботу прийдуть "вони" за рощотом, а
вiн нахилить голову набiк i, нiби жалкуючи дуже, сумно одповiсть їм:
"Бiда, хлопцi! Не прислав пан грошей, вiзьмете вже, мабуть, у ту
суботу..."
I хоча вони добре знають, що се правдива брехня, хоча знають, що вiн
вiддає їм їхнi ж грошi за проценти, що навiть зараз у його в кишенi є
грошi, постоять, погомонять, почухаються i пiдуть собi з богом до другої
суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не вiн у їхнiх руках, а вони у
його. I знає вiн, що ненавидять вони його, що покiрливiсть ся до часу до
години, знає, що погано буде йому, як i вiн попадеться, але вiд сього ще
бiльша ненависть закипить до них.
По дорозi нi душi. Гудзик знов робить байдуже лице i повагом iде до
машини. Пiсня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотряса й жене кров
Гудзиковi в голову. Настрiй накипає. Хочеться когось ударить, пригнiтить,
хочеться чим-небудь виявить напружене почуття.
- Карпе! - гукає вiн до присадкуватого, широкоплечого парубка в синiх
пукатих окулярах, якi носять, звичайно, тi, що стоять бiля соломотряса, -
Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на мiсце.
Карпо повертає до його запорошене лице з широким носом та товстими
губами i зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-пiд
машини.
- А як не схоче сьогодня заплатить усiм, кидати зараз же всiм роботу...
До одного! - бурмоче вiн. - А як буде хто... теє... значить, не приставать
до нас, пiд ребра - й амiнь...
- Карпо!..
- I не зацiпить iдолу! - усмiхається Карпо, не дивлячись на Гудзика. -
Гудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з'явиться модиска, зараз же катай до
мене...
Парубок пiдводиться, виправля спину й витира пiт.
- О, Гудзя вже бiжить сюди! - тихо промовляє вiн до Карпа i знов
нахиляється пiд машину.
- Хай бiжить! - байдуже, крiзь зуби цiдить Карпо i тихо йде собi до
соломотряса.
- На модисцi-i-i сарахва-а-н... -
голосно заводить вiн, проходячи повз Гудзика, що вже наблизився до
його, й заклада руки за спину.
Коло неї Гудзя-пан...
- Карпо!! - визвiряється Гудзик. - Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка
чортова!
- Гей, модиска моя, ти любезная моя!..
Бiля машини прокочується регiт, i Карпо важно проходить до соломотряса,
голосно виспiвуючи.
- Н-ну! - дивлячись йому вслiд, промовля Гудзик i, стиснувши губи, йде
за паровик. - Се тобi не минеться так!
Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний
хриплий 'голос робiтника дратує його i виклика бажання помститися,
придавити, показати, що сила його, а не їхня.
- Знов солому розкидав, вахля-яко! - зупиняється вiн бiля паровика i
пильно дивиться прямо в лице кочегаровi. - Знов тобi говорити це, бодай з
тобою лихо говорило, чорта дурного шматок!
Кочегар, високий, млявий Данило, одводить погляд вiд печi, мовчки,
понуро обдивляється навкруги i знов задумливо дивиться в червоне полум'я.
- Та до кого ж я говорю?! - вмить скажено виривається у Гудзика
фiстулою. - Солому менi!
Данило мовчки повертається й почина пiдкидати солому ногами.
- Ач, дурне бидло, чим пiдгортає. Граблi, йолопе, вiзьми, граблi!..
Данило iде кудись за граблями.
- А ти ж куди? Куди бiжиш? - накидається Гудзик на дiвчину, що,
витираючись фартухом, наближалась до дiжки з водою.
- А вже ж не виглядати когось! - насмiшкувато кида та й пiдставля рота
пiд чiп.
Гудзику хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але...
дивиться тiльки, як вода тонесенькою цiвкою збiгає з-пiд чопа у витягнутi
губи дiвчини й почуває, як злiсть наче грудкою важкою проходить по його
грудях.
- Ху, - напившись, втирається дiвчина й нiби до себе додає з
здивуванням: - I чого її так довго немає? Кумедно! - I, зареготавшись,
хутко бiжить до машини.
II
А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало сiдати, i з поля повiяло
свiжим повiтрям. Здаьалось, робота повинна б iти жвавiше, а тим часом бiля
машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона i кiнчаючи
погоничем Михалком, всiма опанувала якась млявiсть i неохота. Бiля
ожередiв стояли навезенi й не викиданi копицi; коло соломотрясiв iнодi
Набиралось стiльки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй хiд; полова
пiдпирала машину i спиняла колеса, що черкались по нiй; навiть жидки бiля
вiялок чимсь були заклопотанi й не звертали уваги на роботу. Гудзик не
переставав лаятись. Кине одного, треба бiгти до другого; розiгнав одну
купку, що палко про щось говорила, в другому кутку вже держить промову
Карпо. На барабанi смiх, регiт, пiд барабаном палкi балачки, всiма
опанував якийсь iнтерес. Машина все частiш i частiш голодно гуде й гуркає,
возiї все частiш чогось баряться, а всi навiть на се й не звертають уваги.
Гудзик почина догадуватись, почина розумiть сей настрiй, i страх
холодить йому серце. З ненавистю дивиться вiн, як настрiй охоплює навiть
кочегара Данила, примушуючи його жвавiше сунуть солому й повертать
здоровенною коцюбою.
"Нiчого, нiчого, я вам покажу, пiдождiть, ви, мурляки проклятi!" -
думає Гудзик i ще енергiйнiше бiга й лається.
- Чого ж став? Чого став? Пiд'їжджай, пiд'їжджай! - накидається вiн на
возiя - парубка, що, балакаючи з дiвчатами, пiдiбрав вiжки та збирався
пiд'їжджать до машини. Парубок здригнувся й, поспiшаючи, шарпнув i
зацмокав на коней.
- Куди ж ти? Куди? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в
машину, iроде, в'їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб тобi
говорю!.. - скажено, несамовито говорить Гудзик i пiдбiгає до коней.
Схопивши за вiжки, вiн круто повертає; вiз раптом перехиляється i вкупi з
парубком, пiд акомпанемент крикiв i смiху, тихо, поважно лягає на землю.
Земля навкруги вкривається снопами.
- Ну от!.. - похмуро буркає парубок, встаючи з-пiд снопiв, i сердито
починає шукать картуза. Гудзиковi й нiяково, i досадно за сю нiяковiсть, i
злiсть аж кипить до "мурлякiв", що, прикладаючи i глузуючи, регочуться з
його.
- Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! - шипить вiн до
парубка. - Покорчило б тобi, анафема!
- А чого ж шарпали... - не дивлячись на його й витрусюючи картуза,
кидає "анафема". - Тепер пiднiмай...
- "Пiднiма-а-й!" - перекривляє Гудзик. - За печiнки б тебе пiдняло,
iроде... Пiднiмай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..
- А що, я сам його буду пiднiмати? - вмить визвiряється парубок i люто
пхає ногою снiп. - Та хай воно тобi сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув,
ще й лається... Грошi дай, он що!..
Вiн скiнчив поганою лайкою й нервово одiйшов до коней. У Гудзика аж
серце завмерло вiд "тобi", "сам", "дай" i гидкої лайки. Що ж се? Коли се
було, щоб який-небудь хлоп насмiлився сказать йому, пановi економовi,
"ти"? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати
голосно своє незадоволення? Було ж навiть, що робили йому мало не задурно
- i то не казали "грошi давай". Бувало, не тиждень, а мiсяцi не бачили
зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали i, може, й лаялись,
та все се нишком. А тепер?.. I Гудзик пильно, зi страхом обдивляється
навкруги i... трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурi, сердитi, але
чого-небудь нового не видно. Щоб заховать своє нiякове мовчання пiсля
парубкових слiв, вiн так само мовчки одходить.
Парубок же, постоявши бiля коней, повозившись там, пiдiйшов знов до
воза й, суворо гукнувши возiїв на допомогу, став пiдсовувать плече пiд
драбину. Возiї позлiзали з возiв i теж стали ходить i вишукувать мiсця, де
б зручнiше пiдмостити спину. Почалось пiднiмання з лайкою, смiхом, з
одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом i
наче сердилась, що барабанщики стоять собi й весело балакають,
подивляючись на обидва боки униз. I з другого боку теж щось трапилось, бо
нiхто й не гадав подавати снопiв. Всi спочивали i з цiкавiстю слiдкували
за пiдiйманням воза. За скиртами лаявся Гудзик.
- Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальцi пiд носом, бодай ти виросла! -
чується вмить iз барабана, i пiд машину загляда запорошене, з пукатими
синiми окулярами на носi лице барабанщика Андрона. I крiм сих окулярiв,
чорних якихсь купок на мiсцi вусiв i носа, нiчого за порохом не видно.
Губи зложенi зовсiм серйозно, тiльки куточки здригаються посмiшкою.
Дуже висока, зовсiм бiлява дiвчина, до якої гука вiн, навiть не
поворухнеться, задивившись на воза.
- Ей ти! Чорнява!.. Бiла хустина!.. Тю! Федоська! Федоська здригається
й починає шукати очима.
- Сюди! Сюди лупни!
Федоська пiднiма голову й, забачивши Андрона, усмiхається.
- Iди сюди... - киває той головою. Дiвчата круг його весело
посмiхаються i наперед почувають задоволення.
- Чого?
- Та йди, дурна!.. Iди, я тебе сподобав... Iди, моє серце...
Дiвчата смiються, а з ними й Федоська.
- Та йди, не бiйсь: я м'який... як вiск на морозi. Ну?.. Води
принесеш... - додає вiн, пiднiмаючи вiдро.
Дiвка неймовiрно дивиться на дiвчат, на вiдро й рушає. Через хвилину
голова її з'являється на барабанi.
- Ти вирости хочеш? - вмить серйозно повертається до неї Андрон i
пильно дивиться в лице.
Дiвчата, що дивились на його, й собi поробили серйознi обличчя, вмить
пирскають зо смiху й чекають одповiдi вiд сторопiлої Федоськи.
- Ну, видно, що хоче, - не посмiхаючись навiть, провадить далi Андрон i
бере Федоську за кiнець хустки.
- Так, коли на се вже йде дiло, - говорить вiн, - то ти зроби от що...
Та стiй, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, бог з
тобою... Що ж тут? Так, значить, зробиш так...
- А, та ну вас! Смiються!.. Пустiть... - виривається Федоська i хоче
злазити вниз.
- Стiй, стiй! Пiдожди... Я маю справдi сказати тобi дещо, Чекай-но!
Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..
- Говорив... I про модиску...
- Усiм?
- А я знаю? Чула, як казав...
- Дак от що: пiди зараз, найди Карпа i скажи йому так: коли буде вже
все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас...
Розумiєш? - нахилився вiн до Федоськи i несподiвано зробив їй по губах
"тпруньки". Федоська аж одкинулась назад i плюнула, коли тим часом дiвчата
весело реготались. - Скажеш же?
- Та скажу... А як модиска прийде?
- Тодi все буде... Ну, рушай... Висока рости!
- Ет! - соромливо махнула Федоська рукою й зникла. Але не встигла ще
зовсiм сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Гудзика:
- Чого... треба... лазила?..
- О, Гудзя вже! - ненависно муркнула одна з дiвчат i стала готуватись,
щоб приймати снопи вiд парубка, що вилазив уже на поставлений вiз.
- А ти, Андроне, замiсть того щоб згребти та подати в барабан смiття,
регiт iз ними заводиш? - почувся через пiвхвилини незадоволений, але
здержаний голос Гудзика, i на барабанi з'явилася його голова. - Так робити
не можна!
- А якого ж бiса не дають снопiв? - похмуро кинув Андрон, дивлячись
кудись убiк. - Пальцi ж свої не посуну. Я теж не каторжний... Хоч би ще
знав, що грошi матиму й за таку роботу, а то робиш за панське "спасибi"...
Гудзик нiби недочув i злiз з барабана, нiчого не одпо-вiдаючи. Вiн зна,
що з барабанщиком поводитись, як iз простим робiтником, не можна. "В
барабан давати - не в соломi спати", - кожний скаже, й кожний барабанщика
поважає.
- Та й iз смiттям для тебе возитись не буду, - додає Андрон, дивлячись
Гудзиковi вслiд. - Хiба сей снiп укинуть? Ух! - вмить повертається вiн i
робить руками, нiби згортає снiп, i хапає тим часом одну з дiвчат за ноги.
Та злякано одскакує i, регочучись зо всiма, пiдхоплює снопи, що, як грушi,
сипляться вiд сердитого парубка. Машина реве, дзижчить i вкривається згори
донизу туманом пороху й полови. I всi за нею, хоч i мляво, нiби оживають.
Дiвчата, перегукуючись й iнодi лаючись, тягають лантухи з зерном з-пiд
машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личками,
не встигають тягати купа за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси,
половотряси зi стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову i
сiрим шаром пороху вкривають лиця робiтникiв, що, як комашня, обсiли
навкруги машину. Навiть Андрон затих. Мiцно насунувши на лоб картуза,
розставивши лiктi, вiн iз запалом якимсь хапає снiп за снопом i, майстерно
розiславши його, суне в залiзну пащу машини. Раз за разом чується
дзижчання й ревiння машини-звiрюки, яку все бiльше розпалює Данило. До
сього прилучається жалiсна пiсня жидкiв-млинщикiв бiля вороху зерна i
стукотiння вiялок та решет. На рядах лантухiв, що в три поверхи наложенi
бiля них, сидять замурзанi жиденята з лушпайками iз динi в руках i
традицiйними хвостиками ззаду.
Один тiльки Карпо не бере участi в сьому концертi. Не вважаючи на
Гудзика, вiн походжає собi мiж робiтниками, зупиняється, балакає i
пробирається далi. Пiсля його появи розмови стають живiшi, а робота
млявiша.
- Плачеш? - протискуючись помiж граблями, що ними дiвчата одгородили
полову, нiби байдуже кидає вiн до дiвчини в чорнiй хустцi й зупиняється.
Та швидко пiдводиться й дивиться на його.
- Еге! Драстуй, Химо! - iронiчно уклоняється вiн. - Нiби не розумiє...
Через мiсяць Гудзине весiлля ж...
- Ну, то що?
Карпо трохи одходить набiк вiд купи полови, яку суне якась жiноча
постать, i нацiляється говорити.
- Ну то що, що жениться?
- Байдуже?
- Пхи! - хита з погордою головою Хима i знов нахиляється, але, зараз же
пiдвiвшися, додає: - Не бачила твого Гудзя!.. От то! Пхи! Вiн менi
потрiбний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосi бачить, що їй не зовсiм
уже так i байдуже, як би бажалось вдати. I заздрiсть ущипливе пронизує
груди i кривить товстi його губи злою посмiшкою. Вiн скида синi окуляри й
почина для чогось м'яти їх у руках. Маленькi сiрi очi його чудно бiлiють
своїми чистими вiками серед запорошених щок i пильно розглядають шнурок iз
окулярiв.
- Тобто тобi аж нiщо-нiчогiсiнько? - якомога байдуже й навiть
насмiшкувато знов кидає вiн.
Хима не одповiдає i старанно вигорта з-пiд машини полову.
- I вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не
пустив?
- Авжеж...
- Хм... А кого ж то вчора Сидiр бачив бiля економової кухнi?
_ I-i-i! - сплеснувши руками, пiдвелась зразу Хима i так подивилась
розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що
її i здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив,
що вона тiльки вживає дуже знайомого йому засобу брехнi.
- Тобто так не було?
- От нехай мене господь поб'є, коли я вчора бачила ту кухню й того
економа, хай вiн сказиться! Вiн менi потрiбний, як сиротi трясця... Ото
причепився! Не бачила якогось економа... Яке щастя, пхи!
- А де ж у тебе взялася з китицями хустка?
- О!.. Хустка... Тiтка приїжджали й купили...
- А Гудзя казав, що купив, i ще сам показував Сидоровi...
- О!.. Сидоровi?.. Так... - змiшалась Хима й скорiше нагнулась до
полови.
- Ага, пiймалась!..
- Пхи! Пiймалась... Нiякої я хустки вiд його не брала. Ти раз у раз
чiпляєшся... Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрiбний вiн менi...
Мале, погане...
З-за воза з снопами з'явився Гудзик, i Хима хутко нахилилась, старанно
засуваючи граблi пiд машину.
- Ага!.. Гудзя йдуть... Ось вони тобi зараз скажуть солодке слово...
Стерво!
I, похмуривши лице, Карпо одiйшов до соломотряса.
- Знов iз Карпом? - пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й
зупиняючись бiля Хими, промовив Гудзик.
- О! "З Карпом!" Вiн менi потрiбний!.. То вiн граблi менi набив, бо усе
чогось спадають... "З Карпом!"
I ображена Хима енергiйно засунула граблi пiд машину.
- Що ж вiн тобi тут говорив таке, що ти так руками плескала?
- "Що говорив"... Говорив, що... А ви нащо усiм розказуєте, що
подарували менi хустку... Усi парубки вже знають... Гарно як!
- Хто розказував? - здивувався Гудзик.
- Хм... ще й нiби не знають!
- Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать?
- Ну да... А Карпо казав, що ви казали Сидору...
- Бреше! То вiн випитать у тебе хотiв... А ти й перелякалась свого
коханого та й плетеш чортзна-що...
- Еге, "коханого"! Так... потрiбний вiн менi... Пхи!..
- Брешеш!
- О! "Брешеш!"...
- Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином...
- I-i-i! - сплеснула руками Хима i широко розплющеними очима подивилась
на Гудзика. Але той подивився їй у вiчi, плюнув i одiйшов. Хима з погордою
подивилась йому вслiд, хитнула головою i знов нахилилась пiд машину.
"Нi, сей Карпо щось-таки затiває, - думав Гудзик, iдучи повагом до
свого доглядного пункту, - тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навiть i
сей щось коверзує... Ач... проклятi мурляки!"
- Чого ж рота роззявив? Поганяй! - накинувсь вiн на хлопчика в картузi
по самi вуха, що стирчали, як у мишi, i бiлих штанцях на однiй шлейцi.
- Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вiв за
недоуздок, i став возитись бiля каната.
- У-у, кукли! - муркнув з невимовною злiстю Гудзик i, одiйшовши трохи,
став дивитися на шлях. Бiля самого села по дорозi ворушилось щось чорне.
Через хвилину воно було вже бiльше, через двi - ще бiльше, видко, що
наближалося дуже хутко.
"Нiби верхи, нiби пiшки... - дивувався Гудзик, приставивши руку до
козирка з ремiнцем. - Бiжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипедi!"
I Гудзик з досадою згадав, що вiн на сьогоднi обiцяв пану Яну послать
до двору гарненьку дiвчину вiд машини. Не послать не можна, тим паче
тепер, коли вiн гадає вiдходить i поживиться на шлюб у старого
Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, нi одна не пiде.
I дивлячись, як чорне все побiльшувалось, вiн хутко став перебирати в
думцi всiх дiвчат, що були бiля машини.
"Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспiває... Хм..."
I навiть дуже задоволений, вiн став нетерпляче чекати Скшембжховського.
Через якийсь час вже можна було розiбрати гарненьке бiленьке личко пана
Яна з блакитними, невинними, великими очима й свiжими, пухкими, рум'яними
губками, над якими ледве примiтно чорнiли маленькi вуса; можна було навiть
побачить на сьому дитячому лицi якусь тупiсть, сухiсть i надзвичайну
чваньковитiсть.
Зiстрибнувши з велосипеда, вiн обережно зiпер його на лантухи з зерном
i недбало тицьнув Гудзиковi руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з
сього.
- Prosze раnа, сьогоднi зовсiм мало гарненьких. Але я пану покажу,
prosze pana... - пiдморгнув вiн напiв по-приятельськи, напiв по-рабськи,
але з тою мiною, що буває у кiмнатних льокаїв, - Дiвчинка... пан сам
забачить.
Але пан тiльки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима i,
прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навiть
хустки, якими дiвчата й молодицi захищали свої лиця вiд пороху й сонця.
Бiля машини замовкло. Парубки ще бiльше нахмурились i люто махали граблями
й вилками, мов уявляючи на них що iнше замiсть полови та соломи. Навiть
дiвчата не прояснiли, що бувало раз у раз, як з'являвся панич.
Тiльки деякi, не втерпiвши, бiгали нiби за дiлом до Гудзика i кидали в
Янека гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий
смiх i голос Андрона.
Карпо стежив за Химою, i злiсть все бiльше розпливалась йому по грудях.
"Ач! ач!" - думав вiн, дивлячись, як вона то зазирала пiд машину, то
забiгала на другий бiк i весь час мала такий вигляд, нiби бiгала за дiлом
i не знала навiть, що прийшов панич Янек.
Слiдкував вiн i за Гудзиком, слiдкував i за його злорадною, злою
усмiшкою, з якою вiн, нiби жартуючи, хльоскав дiвчат нагаєм i показував
Скшембжховському; слiдкував за його поглядами, якi кидав той на всiх, нiби
бажаючи сказати: "От же вам! от же вам!"
Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та
великi зуби мала. Янек, нiчого не говорячи, тiльки одвертався й рушав
далi. Всi мовчки дивились просто перед себе, i коли-не-коли перекидався
дехто словом.
- Ану, ти!.. Повернись! - хльоснув Гудзик нагаєм товсту дiвчину в бiлiй
сорочцi з червоними, товстими литками, що аж вилискувались з-пiд короткої
спiдницi. - Ти з Цурупалок?
Дiвка повернулась i, соромлячись, засмiялась.
- Ну?
- Ба нi...
- А звiдки ж?
- Хи-хи-хи! Янек рушив.
- Се погана, prosze pana... - йдучи позаду, з нiяковiстю промовив
Гудзик. - Ось... Горпино, Горпино!
Висока чорнява дiвчина поважно повернулась i зиркнула в їх бiк.
- Iди сюди!..
- Чого ще треба?
- Та йди... Треба...
Дiвка знехотя сперла граблi на машину й, не поспiшаючи, стала
наближатись до них. Гарнi її очi дивились спокiйно й холодно.
- Ти там... е... е... Ти одгортаєш полову?
- Атож...
- Ну, так... той... А чи не багато там дiвчат? Може... е... е... зайва
котра?..
- А я знаю?
- Ну да... але... Ти от що .. Передаси комусь граблi й пiдеш до
двору... Там панич передадуть тобою квiтки... Бо менi сьогодня на
залiзничний дворець треба...
Дiвчина подивилась на його з погордою i з насмiшкою i мовчки пiшла
назад.
- Coz to? - здивовано пiдняв брови пан Ян i подивився незрозумiле на
Гудзика.
- Не хоче, хлопка! - злiсно кинув Гудзик i рушив далi. Панич Янек ще
раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пiшов за Гудзиком.
Перейшли на другий бiк машини. Гудзик ще одвертiше став показувать Янековi
всi вдачi дiвчат, ще злораднiше повертав їх на всi боки перед ним i
навмисне хльоскав нагаєм, як коров на базарi.
- Прошу пана, можна менi граблi набити, бо чисто злазять, - пiдбiгла
вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на Янека. Гарненьке її
личко було витерте вiд пороху i приваблювало здоровим i свiжим рум'янцем.
- Граблi? - спитав Гудзик i подивився на Янека, що зараз же впився в
Химу очима, озираючи її з нiг до голови.
- А ся пiде? - спитав вiн по-лядськи у Гудзика.
- Пiде, пiде, prosze рапа... З тобою там хто одгортає?
- Федоська, Килина Галасенкова...
- Ну, то от що: кидай граблi, хай там хтось за тебе одгортає, пiдеш у
двiр...
- Зараз?
- Авжеж!
- Чого?
- Там панич дадуть тобi квiтки... Хима зам'ялась.
- Ну?
- Не хочу...
- Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базiкай же, забирайсь!.. Нiчого...
- Я до двору не пiду! - твердо промовила Хима й повернулася йти.
- Як не пiдеш? - скрикнув Гудзик. - Значить...
- Хiба я такий страшний, - перебив його Ян, холодно усмiхаючись до
Хими. - Я не кусаюсь...
Хима кинула на його поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних
очах панича й повернулсь до Гудзика:
- Ну да, щоб вигадали що-небудь...
- Дурна! Нiхто нiчого не вигадає...
- Еге, не вигадає... Ось i тепер усi дивляться сюди...
- Та хай дивляться, може, повилазить... А панич дадуть тобi заразом i
виплату за той тиждень... Тобi ж грошей треба?
- Атож...
- Ну, от... Prosze рапа, їй за тиждень руб вiсiмдесят. Янек хитнув
головою, глянув iще раз на Химу й рушив до велосипеда.
- Вона пiде, prosze pana, тiльки так... гедзкається... пiде...
Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда i, торкнувшись злегка до
кругленького картузика, хутко задрiботiв ступирями. Гудзик ще трохи
постояв, подивився на дорогу, чи не видко часом "модиски", i тихо пiшов
назад.
- Ху! От нема чогось модиски! - крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись
на Гудзика, що проходив бiля його. - Пошила б менi пальчатки... А я б їй
зуби вставив iз оцих вилок... Однак, рiжки випадають!..
- У модиски кiнськi зуби,
На модисцi гарнi шуби,
Гей, модиска моя, розлюбезная моя! -
на весь голос узяв вiн i цiлий гурт зараз же пiдхопив твiр Карпа, що
спiвавсь на голос "Баринi".
Гудзик, нiби не чуючи нiчого, але укусивши трохи губи, пройшов трохи й
зараз же гукнув:
- Химо! Кидай граблi, iди до двору!
- Я не пiду-у-у! - почувся голос Хими, i з-за машини виступила її
постать з граблями.
- А я кому кажу йти!? Зараз же менi ступай... Вiзьмеш квiти i квитанцiю
на дворець... Чуєш?
- Ну да-а-а! - плаксиво крикнула Хима. - Я не хо-о-чу, нехай хтось
другий пiде...
- Гаврило! А ти знаєш, скiльки ряботиння у модиски? - гукнув Карпо до
високого тонкого парубка, що стояв недалеко вiд Гудзика бiля воза з
снопами. - Так не знаєш? Мiлiйон, та ще й двадцять, та пiд носом
вiсiмнадцять. А приданого знаєш скiльки? П'ятсот!
- Карпо!! - ледве здержуючись, скрикнув Гудзик. - Як хочеш робити, так
роби, а не хочеш, так забирайся к чортовiй матерi!
- Хе? - насмiшкувато скривив губи Карпо. - Скажiть, якi вони сердитi...
Не люблять...
Вiн пiдняв вила i, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її
вiд себе.
- Химко! - вмить заревiв Гудзик. - Довго ти там будеш копатись,
закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи
якого чорта! Ступай менi зараз!
- Ну да-а, як дале-е-ко... - знов плаксиво скривила губи Хима.
- Ет! - рiшуче пiдбiг до неї Гудзик i, схопивши граблi, одкинув їх до
лантухiв iз пшеницею. - Забирайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пiшла вiд машини.
Дехто гукнув їй вслiд погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а
Карпо тiльки зцiпив зуби i навiть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурi й негоди.
Робили тихо, не спiваючи, без смiху й жартiв, немов чекаючи чого.
Навiть Гудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидiв на лантухах,
спiдлоба позираючи iнодi по робiтниках.
Чути було тiльки ревiння й гудiння машини, вигуки хлопчикiв-погоничiв
та тарахкотiння млинкiв.
Пройшов iще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з'явилася
рум'яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з
дiловитим, поважним виглядом пiдiйшла до його.
- Казали панич, щоб ви ввечерi зайшли до їх, щось мають казать вам, -
вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнутий в папiр.
- Не казав, про що? - не дивлячись на неї, спитав Гудзик, беручи
пакунок i ховаючи його в кишеню.
- Нi, казали тiльки, щоб зайшли.
- Добре.
Хима повернулась i так само дiловито почала шукати своїх грабель.
- Ось! - хитнула головою Федоська на землю бiля себе, де лежали Химчинi
граблi. Хима пiдняла й зайняла своє мiсце, маючи все-таки такий вигляд,
нiби нiчого не трапилось i все йде, як слiд йому йти. Дiвчата мовчали.
Карпо зразу ж побачив по її лицi, по знайомому йому дуже виразi в очах
i в куточках губ, навiть по тому, як вона ступала, що недурно Янек
приїздив...
Вiн мiцнiше стулив губи, нахмурився i ще з бiльшим запалом замахав
вилами. Солома далеко летiла через голови товаришiв, якi iнодi поглядали
на його, теж похмурi й суворi.
- Кидайте за мене! - вмить зупинився вiн i, кинувши вила, пiшов повз
машину до дiжки з водою. Напившись, вiн утерся, пiдняв окуляри на лоба й
тихо посунув побiля дiвчат, iнодi зупиняючись коло декого з них. Гудзик
пильно слiдкував за ним, не встаючи з лантухiв i похльоскуючи нагаєм себе
по чоботi. Всi скоса поглядали на них крiзь порох i полову. Машина ревла.
- Федосько! - гукнув Карпо, зупиняючись мiж Федоською й Химою, i скоса
подивився на Химу. Федоська пiдвелась i озирнулась на його. - Тобi Гудзя
не дарував хусток?
- Нi... А що?
- А от нашiй Химi не накупишся нiяк... Хима, зачувши своє iм'я,
озирнулась до них, але, не розiбравши за галасом, незрозумiле подивилась
на Карпа й Федоську. Карпо, нiби ухиляючись вiд воза, що саме пiд'їжджав
до машини, пiдiйшов зовсiм близько до неї.
- Бiдна Хима вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Гудзю, то
за панича Янека, то за панича Станика... Клопiт!
Федоська засмiялась i посунула полову до волока.
- Бреши-и-и! - з погордою кинула Хима, засовуючи граблi пiд машину.
- А що дав панич Янек, чи сережки, чи хустку?
- I сережки, й хустку! Ну, то що? Боюсь тебе, чи що? - повернулась вона
раптом до його i прямо подивилася в очi. - Пхи! Злякалася!..
Карпо трохи змiшався, не чекавши сього, але злiсть зараз же ще дужче
закипiла i здавила йому груди.
- Авжеж! Поганому виду не буває стиду!
- Овва! Ти хороший!.. Знаємо!
- Що ж ти знаєш?
- Нiчого... Знаємо...
- Що ж ти знаєш?.. У-у-у, паршива! - злiсно штовхнув вiн її ногою й
повернувся йти.
- Ну, ти! Халамидро!.. Чого б'єшся? - скрикнула Хима. - Бо зараз скажу
пановi, як ти пiдмовляєш...
Карпо мовчки повернувся i, не давши навiть скiнчить, знов iще дужче
пацнув її ногою.
- Па-а-а-не! - жалiбно закричала Хима, одсовуючись вiд його, -
Халамидро!
- Ой Химко, гляди! - ледве здержуючись, проскрипiв зубами Карпо,
ненависно дивлячись на неї. - Бо i твоєму пановi буде, i тобi перепаде...
- А чого б'єшся?.. Я тебе зачiпала?
- Ти чого чiпляєшся до дiвки? - вмить почувся за ним голос Гудзика. -
Iди на мiсце!
- Я не подивлюся нi на твого батька, нi на паршивого Гудзика, а так
дам, що знатимеш! - не вважаючи на Гудзика i не повертаючись, промовив
Карпо. - Я тобi покажу, який я халамидро, ляцька помийнице.
- Карпе, ступай до соломотряса! - I мiж Химою й Карпом з'явилась
постать Гудзика. Всi покинули роботу i, то посхилявшись, то виступивши
з-за машини, пильно дивились до їх. Тiльки машина ревла й торохкотiла
порожнiм барабаном.
Карпо мовчки подивився на Гудзика й, повертаючись iти, кинув до Хими:
- Я тобi покажу, паскудо, пiдожди!
- Сам ти паскуда... Халамидро!
Карпо вмить скажено сiпнувся й кинувся до Хими.
- Па-а-не! - заверещала та перелякано i, як опечена, зiрвалася з мiсця.
- Карпе! - погрозливо крикнув Гудзик, перепиняючи йому дорогу. - Не
смiй її б"iти!
- А тобi яке дiло? - раптом спиняючись, люто повернувся до його Карпо.
- Ти якого бiса лiзеш? Тобi яке дiло? Га?
- Я тут хазяїн!
- Плювать я на тебе хотiв!
- Я тебе плюну!
- Ти? - змiрив його з погордою з нiг до голови Карпо i зареготався. -
Ану, попробуй!
- Попробуєш!
- Ану ж, ну, попробуй! - насуваючись на його, пiдставляв йому бiк
Карпо. - Ну, бий же, бий!..
- Забирайся до чорта, мурло! Чого лiзеш?..
- Та чого ти дивишся на його, Карпе? - почулось десь iз купи
робiтникiв, що почали збiгатись звiдусюди. - Бий його, мироїда
проклятого!.. Грошi хай дає... Бий його!..
Гудзик зблiд i, як, буває, маленький завзятий цуцик, що попав на чужу
вулицю, мiж чужих псiв, озирнувся на всi боки. I побачив - в той саме час,
манiрно пiдтримуючи подiл ситцевої бiлої сукнi, жахливо, мов по багнюцi,
ступаючи по розкиданiй половi, з-за паровика наближалась "модиска".
- Гу-у-у! Гу-у-у! Го-о-о! Тю-у-у! Тю-ю! Мо-ди-и-с-с-ка, мо-ди-и-с-с-ка!
- вмить заревли, зашипiли, засичали в валцi. - Тю-у-у! Тю! Учга-а! тю!
Модиска здивовано-перелякано зупинилась i незрозумiле стала дивитись в
їх бiк. З-за скирт, вiд возiв, од волокiв, зачувши крик i галас, збiгались
дiвчата, хлопцi й поважнi навiть дядьки.
- Ну, чого ж ти не б'єш? Ну, ти! Бий же, бий! Он i модиска твоя
прийшла... Та бий же! - ще ближче насунувся Карпо.
Гудзик, блiдий весь, тiльки одсувався потроху i, зцiпивши зуби, важко
сопiв носом.
- Та вдар же хоч раз... Он же й гарапник маєш! - хитнув головою Карпо
i, раптом зiгнувшись, схопився за нагай. Гудзик перелякано сiпнувся назад
i, шарпнувши рукою, вперiщив Карпа нагаєм. - А-а, так он як! - заревiв
несамовито Карпо i всiм тiлом кинувся на Гудзика.
Той побачив тiльки, як бiла ситцева сукня вмить повернулась назад i
замиготiла за паровиком, почув, що його зiм'яла якась сила, i не вспiв
оглянутись, як опинився на землi. Потiм щось дуже гостро вдарило по зубах,
по носi, в ротi зробилось солоно-солоно, потiм почувся якийсь крик, його
чогось возили по землi й, нарештi, вiн опинився на ногах. По лицi й по
грудях текла кров, i в ухах гукало так, нiби туди уставлено паровика.
Карпо, червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи
робiтникiв i палко говорив щось, повертаючись до всiх. Дехто теж кричав
щось, дехто похмуро слухав, а дехто i смiявся. Машина вже не гудiла,
стояла, так що чуть було все.
- Та плювать я на його хотiв! - кричав Карпо. - Хай грошi вiддасть за
роботу! Що? Та я й на судi це саме скажу... Проценти з нас дере за нашi ж
грошi, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте
його та й знайдете... Грошi давай!! - вмить скажено сiпнувся вiн до
Гудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машинiст. Карпа
здержали.
- Я тобi покажу грошi, пiдожди! - промовив понуро Гудзик, держачи
хустку коло носа. - Ти у мене ще побачиш, як людей убивати...
Вiн устав i пiшов до дiжки з водою. Постоявши трохи бiля неї, вiн
мовчки вмивсь i тихо вернувся до купи. Нiс йому розпух, почервонiв i
блищав, як намазаний салом, пiд лiвим оком свiтив синяк.
- Пускайте машину! - повернувся вiн до машинiста, що балакав iз
Андроном. - А ви йдiть по мiсцях!.. - кинув вiн до робiтникiв, не
дивлячись на них.
Але нiхто й не рухнувся, тiльки Карпо знов шарпнувся до його i щось
закричав, але його знов спинили.
Гудзик подивився спiдлоба на всiх i знов, одвертаючись, тихiше
промовив:
- Iдiть же до роботи... нема чого...
- Зробiть виплату! - гукнув хтось iз валки.
- Яку виплату? - нiби не розумiючи, подивився Гудзик у той бiк, де
зачувся голос.
- Не знаєте? - тихо й серйозно обiзвався Андрон, що пiдiйшов ближче.
- Не знаю.
- Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз тi грошi, що ми заробили
у вас. О!.. Давайте зараз... Ось так виймайте з кишенi та й давайте...
Гудзик мовчки подивився на його злим i похмурим поглядом.
- Чого дивитесь так, наче поцiлувати мене хочете? Хочете, щоб пiшла
машина, - робiть виплату... Хочете, щоб стояла... то не давайте...
- Та нема в мене зараз грошей...
- А ви пошукайте...
- Та бреше вiн! У кишенi... - закричав Карпо, але Андрон озирнувся до
його, зробив рукою, щоб мовчав, i знов повернувся до Гудзика.
- Немає, кажете?
- Нема... в суботу...
- Ну, то прощавайте... Гайда додому!.. Пошукайте краще!
Гудзик тiльки стиснув плечима й пильно подивився на похмурi, рiшучi
лиця робiтникiв, що почали вже рухатись i вiдходити.
- Почекайте! - бовкнув вiн. Андрон зараз же зупинився. - Я дам тепер
половину, а в суботу...
- Слухайте, пане економе, - перебив його сердито Андрон, - коли хочете
говорити, то говорiть дiло, а не крутiть! Не думайте, що ми такi вже
дурнi, як ви собi справдi гадаєте. Що морочить голову? Нема у вас грошей?
А давайте на що, що зараз знайду у вас у два рази стiльки, скiльки нам
треба? Що ж ви думаєте, що ми не знаємо, якi ви грошi даєте нам на
проценти? Нашi ж, нашi! Тi самi грошi, що ми заробляємо у вас. Годi!..
Тепер iнший час настає! Думаєте, що й довiку мужик дурний буде? Чекайте
трохи!.. Iроди! Мироiди! Ще дурить голову!
Невеличкi запорошенi очi Андрона гнiвно засвiтилися, i голос мов
подужчав i задзвенiв.
- Ей, Андроне, гляди! За такi слова знаєш що буває? - з погрозою
буркнув Гудзик, але Андрона наче ще бiльше пiдогрiло се.
- Що буде? Що? У тюрму посадять? Вiйсько покличеш? Чорт вас бери!
Кличте, бийте!.. Пропадаємо все одно з панської ласки. Грошi нашi давай!
Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що
той, хто наших дiвчат за п'ятака соромить на все село, живе з нашої працi.
Не знаємо, що ми оцими руками заробили тi п'ятаки, що вiн нам кидає!!
Годi! Чорта з два тепер! Давай грошi, що заробили! А потiм давай по 80
копiйок у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собi других дурнiв... А
ми вже порозумнiшали.
- По 80? - скрикнув Гудзик.
- По 80, по 80!
- Та ти не здурiв часом?
- Дурiй сам!.. А ми вже були дурнi, що ми робили по 30 копiйок у день,
та ще й позичали у тебе свої грошi...
- Та якi грошi? - перебив Гудзик. - Якi грошi? Чого ви до мене
чiпляєтесь? Чим я винен, що пан не дає грошей вам? Що я, свої даватиму
вам?
- Брехня! Пан давав, та ти ховав тiльки. Знаємо!.. Та яке нам дiло до
пана? Ви всi однi чорти! Ти наймав нас, ти й давай! Даєш?
- Hi!
- Hi??
- Hi!
- Хлопцi! Додому! Всi додому! - палко закричав Андрон до всiх, - Хто
зостанеться, тому сам розiб'ю пику. Хай шукає собi...
- Чекайте! - знов бовкнув Гудзик, але Андрон уже не зупинився. Махнувши
тiльки рукою, повернувся злегка i крикнув:
- Нема чого чекати!
- Чекайте, я... Дам по 60!
- По 80!
Зачувши "60", деякi почали зупинятись i нерiшуче м'ятись. Але Андрон,
Карпо i ще дехто зараз же накинулись на тих i рушили-таки.
- Глядiть! - закричав раптом Гудзик. - Це вам так не минеться!..
Начальство про це сьогодня ж узнає!
- Плювать хотiли ми й на тебе, й на твоє начальство! Що, ти нас можеш
примусить, щоб ми у тебе робили? Га? - зразу ж озирнувся i навiть ступив
до його декiлька крокiв Андрон. - Можеш? Ого!.. Побачимо!
- Побачите!
- Побачимо! А от чи пустиш ти свою машину, то ми теж побачимо!
Хлопцi!.. Берiть паса!.. Таскайте додому!.. Хай кличе своє начальство...
Даси нашi грошi, та по 80 у день, тодi вернемо! Берiть паса!
Гудзик перелякано здригнувся й хотiв щось сказати, але тiльки розкрив
рота й мовчки смiшно якось став дивитись, як декiлька хлопцiв в один мент
згорнули пас, з реготом понесли його кудись i сховали у валцi.
I це всiх ще бiльш нiби пiдпалило. Пiднявся галас, крики, замахали
руками, загомонiли, забалакали навiть тi, якi перше ховались за других,
кожний хотiв вилить те, що накипiло за день. Гудзик пригнiчений ходив вiд
паровика до машини, заговорював то до одного, то до другого, але, почувши
гидку лайку або смiх, одходив i з жахом дивився, як усi до одного збирали
свитки, торби i всi свої манатки. Йому не вiрилось, що вони справдi
заберуть паса, що вони покинуть роботу й лишать його тут самого з
машинiстом; йому не вiрилось, що машина стане i вiн не встигне на
пiслязавтра доставить на дворець уже продану пшеницю. Не хотiлось вiрити,
що вони повстали проти його i вже бiльше не послухають його.
А робiтники вже рушали вiд машини, дiвчата навiть i пiснi затягли. I
нiякої надiї не лишалося Гудзиковi. Лиця були серйознi, з твердим i
рiшучим виразом, в очах просвiчувала ненависть до його.
- Андроне! - гукнув Гудзик.
Всi раптом зупинились, i з купи вийшов Андрон.
- Я дам зараз усiм виплату! - похмуро й безсильно кинув Гудзик i став
виймать iз бокової кишенi якусь невеличку книжечку.
- I по 80?
- I по 80.
Всi весело зупинились i почали вертатись. Почалася виплата.
Коли через деякий час до машини, засапавшись, прибiгла "модиска" з
своїм батьком i якимсь iще синеньким ляшком, Гудзик, сидячи на лантухах,
уже долiчував останнiм робiтникам грошi. Нiс йому рознесло, одне око
заплило i обвелося синьою смугою, на губах iще лишилася суха запекла кров.
Машина вже ревла, гудiла, вкривала порохом усе навкруги й нiби
акомпанiювала гучнiй пiснi дiвчат.
Скiнчивши виплату, Гудзик, "модиска", її батько i синенький ляшок
почали радитись...
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT