Остап Вишня. "Думи мої, думи мої..."
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
26 грудня, 48. Отак сидиш i думаєш... Гумор... Сатира... Наш
замiчательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу
свiй народ, як вiн, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми
очима i "зничтожає" тебе.
...Як я люблю цей народ, коли вiн мене "зничтожає" своєю мудрiстю,
своїм дотепом, своїм неперевершеним "своїм"...
I я його розумiю, i вiн мене розумiє, i вiн знає... що люблю ж я його,
як сонце, як повiтря, а вiн, народ, стоїть, пiдморгує, усмiхається...
Та будь же ти тричi щасливий!
Яке щастя дивитись одкрито в очi свого народу!
Тiльки вiн, тiльки народ!..
Згадайте всю трагедiю нашого (а може, хоч трiшки, - й мого!) народу, -
тiльки правда, тiльки правда, тiльки правда! - на чолi нашого народу.
I вiн, великомилостивий, завжди творив свою iсторiю тiльки по правдi.
Хмельницький?
Ай, мамо моя! Та народ привiв Богдана до того, що вiн булавою вказав на
Москву!
Тiльки - народ!
Слава Богдановi, що вiн зрозумiв волю народу...
А скiльки єсть дурникiв, що цього не розумiють.
Думаєш i думаєш...
Спiдницi, безрукавки, кереї, синi штани (не синi, а взагалi широкi!) -
хiба я їх не люблю?
Люблю i любитиму!
Хоча б за те, що вони, отi широ-о-о-окi штани, викликали в мене
широ-о-о-окий смiх!
Ой широкi штани!
Дiти мої! Та зрозумiйте, що зняти тi штани нiжно, хороше, не ображаючи
хазяїна тих штанiв, - це мистецтво.
Заставте його самого посмiхнутися з тих штанiв, - не здирайте грубо їх,
як це роблять декотрi iз тих, которi "знають" український народ.
Народ уже вискочив iз широких штанiв, сам вискочив, сiв на трактора, на
комбайна, сiв бiля домен, мартенiв i т. iн.
А NN страшно здивованi! Ах! Ах! I описують те, що народ уже усвоїв, що
для нього це буднi... Як жнива, як косовиця, як молотьба!
А ми - ах! ах!
Ах! Ах! - це для нас, а не для народу.
I стрiха, i "ставок, i млинок, i вишневенький садок" - все це вiдiйшло,
все це - колись, та - трясця його матерi! - не тикайте цим народовi у
вiчi, вiн сам знає, куди йому цей садок, цю стрiху притулити!
Коли рiзнi NN будуть командувати народними стрiхами, сама стрiха
повстане й скаже: "Одiйди, - не було б стрiхи, не було б тебе! Ти з мене,
iз стрiхи, мене заперечуючи, грошi заробляєш..."
Народ знає партiю... А партiя знає, коли стрiху замiнити на щось
iнше... Але партiя нiколи iз стрiхи не кепкувала...
27 грудня. А дехто ходить у славi, вскочив у ту славу, як сiрко в
дерть, - вона вже сама з його осипається, а вiн хапає її й тулить до себе,
прорiхи затуляє... Обсиплеться... Нiчого не зробиш!
Нiчого!
Був у Полтавi. Святкували 150-лiття "Енеїди". Як полтавчани люблять
Котляревського, як пишаються з того, що вiн їхнiй, полтавський!
Дивна рiч - безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодiсть творчостi
Котляревського! Яка яснiсть! Така вже прозорiсть, що аж ахаєш! Було багато
"Енеїд" - i в руськiй, i в нiмецькiй, i у французькiй лiтературi. I всi
померли! А "Енеїда" Котляревського живе, квiтне i 150 лiт дає свiжий
аромат! В чiм рiч?
I як приємно, коли полтавський "лорд-мер" квiтне.
Розпочинає мiтинг, i я бачу, як вiн радiє, що йому припало щастя -
одкрити мiтинг 150-лiття "Енеїди". Я не знаю, хто вiн, робiтник чи
селянин, - я бачу в його очах радiсть. А вiн же ж, вiн же ж народ! Цього
ви вiд нього не одберете! Нi! Вiн хоче, щоб усi радувались, як радується
вiн! Котляревський - наш, полтавчанин! А я - голова мiста Полтави! Все
було в Полтавi: i Петро I, i Котляревський, i Короленко, - i от вiн, вiн
наслiдник, спадкоємець всiєї слави полтавської, всiєї iсторiї (аж
страшно!) - i вiн бере це все "как должноє", бо вiн - народ! Вiн -
молодий, веселий, "искрящийся", бо вiн - народ! Слава народовi, що так
умiє оберiгати славу, традицiї, все!
Яке благородство!
Дивився я, стара вже людина, i думав: та хiба ж можна вмерти? Нiколи!
Я не знаю, чи в нас, у письменникiв, обраних, вибраних, iнженерiв
людських душ, - невже серед нас можуть бути люди, байдужi до таких явищ?
Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги,
видавати романи, але... це не те!
Треба любити, треба пiдтримувати їх, треба знаходити їх.
I любити!
Любити, мiж iншим, - це дуже тяжка робота!
Дай боже, щоб нiколи не вгасала в менi любов до них, до народу!
Буде любов - буду я! Не буде любовi - на смiтник!
Одсвяткували "Енеїду". I залишилась вона, як i була, молода, весела,
хороша...
I житиме вона ще вiки i вiки...
Судилось бути менi спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня... Одного
хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу,
ясна рiч, аналiзувати свою роботу! Це хтось iзробить. Скажу тiльки -
працював чесно!
Полтаву зруйновано страшенно!
Одбудують, розумiється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.
Новий народ - нова Полтава.
А народ - новий!
I слава новому народовi!
Т. Г. Шевченко! Досить було однiєї людини, щоб урятувати цiлий народ,
цiлу нацiю. Що це - бiднiсть?! Нi, це якраз велике багатство нашого
народу, коли одна людина пiдставляє свої могутнi плечi за цiлий народ!
Який же вiн могутнiй - народ наш! Умирав уже, царi його додавлювали, а вiн
узяв та й дав Шевченка! I ожив народ, i розцвiв народ! Бо - вiн народ!
I став народ поруч свого великого брата, народу руського. Як рiвний!
Коли входиш у лiтературу, чисть черевики!
Не забувай, що там був Пушкiн, був Гоголь, був Шевченко!
Обiтри черевики!
Одного хочеться - не принизити Шевченка, не принизити Пушкiна, не
принизити Котляревського, i Горького, i Коцюбинського, i Грабовського, i
всiх... всiх...
Полтава. "Наталка Полтавка" в Полтавському театрi. За своє життя я
багато бачив "Наталок". Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського,
Затиркевичку, Борисоглiбську, Лiницьку, Загорського, Мар'яненка,
Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гiрняка, Бучму... Я,
мабуть, усiх бачив.
А от такого возного, як у Полтавi Золотаренко, я не бачив. Скiльки
благородства, скiльки любовi до возного.
Я ж бачив Саксаганського!
В чiм рiч?
Такий великий (а який же ж вiн великий!), як Саксаганський, вiн (ой, як
це сказати?!), вiн "снисходил" до возного! Може, вiн на це мав право? Його
страшний талант, може, й дозволяв йому робити це! Але це була, по-моєму,
його помилка!
А от такий собi, - може, великий, може, невеликий, - артист, як
Золотаренко, вiн грав з пошаною до великого твору Котляревського. I
виграв! I перемiг Саксаганського! Перемiг, може, не талантом, а любов'ю!
Не свiдомо, думаєте? Нi, свiдомо! Я дивився в очi возному - Золотаренковi,
i я бачив, вiн розумiє те, що робить. I я радiв. Я радiв тому, що я вбачав
у Золотаренковi велику душу нашого народу! Скiльки ж їх iще єсть, отаких
Золотаренкiв, у нашого народу! Якi ж ми багатi!
Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко) Виборний (Моровщик),
Терпелиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. I.).
Спасибi їм! За вiщо, спитаєте? За майстерство? Нi! Поки що нема, на
жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибi їм, полтавчанам,
за любов до "Наталки", за молодiсть спасибi їм! А раз є молодiсть, тодi
єсть усе!
Росiйська лiтература.
Пушкiн, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Остро'вський,
Горький.
Преклоняюсь...
А преклоняючись, хочу, щоб їх - усiх!!! - знав народ руський.
Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не
знає їх, своїх дивних письменникiв!
Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!
А їх же треба знати!
Можна, звичайно, сидiти й пишатися, маючи Пушкiна, Гоголя i iнших (у
шафах), великий труд берегти їх, їхнi традицiї, - та треба ж уже вперед!
Iнакше вони образяться!
Люблю я Твардовського, люблю ленiнградського Сашу Прокоф'єва.
Що зробив, по-моєму, Твардовський?
Вiн узяв свого Васю Тьоркiна за руку i пiшов iз ним вихилясом по всiй
Росiї! Нате! Ось який вiн! А це ж ви - народ! Отакий хороший народ! А ви
цього й не знаєте! Читайте!
Може, якраз Вася Тьоркiн примусить любити лiтературу!
У мене навiть завiрально-страшнi думки з цього приводу.
Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркiн бере за руку Олександра
Сергiйовича Пушкiна, веде його до селянської хати, нiжно, штовхає в хату i
хитромудро говорить:
- Познайомтесь! Олександр Сергiйович Пушкiн! Прошу любить i жалувать!
От хто, по-моєму, Твардовський!
Iще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленiнградi i карбує поетичнi
червiнцi.
- На! На! На!
Добре йому, маючи Пушкiна, Гоголя i всiх за спиною, робити це!
А хай би сам спробував. А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика,
люблю за талант, за чеснiсть... Те, що вiн сидить i карбує, хай карбує!
Народ позбирає його червiнцi.
Дорогий Олександре Андрiйовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю,
нiби Ви не любите Пушкiна. Не було б Пушкiна, не було б Вас. I Ви це
знаєте, i я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Вашi червiнцi
поетичнi, Ви, благословляючи Пушкiна, нi-нi, та й пiдморгнете своєю
ладозькою безконечно благородною мужицькою мор-р-рдою (цiлую її). Ти -
барин, а я - мужик...
Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлiнського, Добролюбова. Я їх
не забуваю! Просто, може, менi боляче, що їх у нас нема?.. Нi... Треба
дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить - вони мої... Не руськi,
не українськi, не нiмецькi, а мої, народнi!..
Слава богу, що я дожив до такої думки!
З сiчня, 49. Я такий собi Павлушка, селянський син, бiгав без штанiв по
Грунi на Полтавщинi (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де
Монастирщина), бiгав, швиряв картоплю, драв горобцiв (а правильно -
горобцi!), била мене мати вiником i навiть горнятками череп'яними кидала в
голову. Спасибi матерi!
Потiм - освiта. Розiрвана освiта (перший учитель Iван Максимович
Мовчан, старий дiд - i вiн бив нас лiнiйкою по руках, а я б тепер, коли б
мав змогу знайти ту лiнiйку, я б її поцiлував!).
Потiм з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду
вдячним за вiник i за горнятко матерi, за лiнiйку - вчителевi I. М.
Мовчановi?
I я - вдячний.
30 сiчня, 49. Iван Сидорович Їжакевич! Вiсiмдесят п'ять лiт!
Сьогоднi (вiсiмдесят п'ять лiт йому) - свiжий, ясний, творчий!
Що, дорогi тт. художники?!
Богомаз?! Iконописець?! Не наш?!
Хлопчики ви мої! Якби у вас було стiльки майстерства, сили, умiння, як
у Їжакевича, - як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво!
Їжакевич... От уже в кому втiлилося горькiвське: "Талант - робота!"
Яку гору труда перевернув I. С. Їжакевич! Мiлiарди труда!
I став, зробився нацiональним художником! Може, навiть несвiдомо.
Чую галас: "Нацiоналiзм!" Це - на мою адресу!
Ех, дiтки мої! Навiть формально це до мене не чiпляється!
Отi дурнi, що кричать "нацiоналiст!", не розумiють i нiколи не
зрозумiють, що я зумiв об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всiх
народiв свiту!
Я, мiж iншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо
дивитиметься до тюбетейки!
I який же я був радий, коли вiдчув, що тюбетейка така ж менi рiдна, як
сива шапка.
А я - я говорю чесно! - на це не сподiвався! Говорю одверто.
I от нате вам: i шапка, i тюбетейка рiднi...
15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої
глибокi, оригiнальнi й дотепнi думки на паперi, треба:
а) по-перше - папiр,
б) по-друге - думки.
Як нам переказували, - папiр у нас єсть. I багато. Сподiваються, що
ось-ось у письменникiв, котрi хотять бути талановитими i справжнiми
письменниками, будуть i думки...
Як же ж тодi збагатиться наша лiтература! Це вже потiм: переказують, що
думки для письменникiв експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибiру,
Ленiнграда i т. iн.
Ох i запишемо ж!!!
7 березня, 49. Леся Українка i багато iнших - поети не тiльки свого
народу, а вони поети всiх народiв, всього людства, бо вони, крiм своєї
генiальностi, ще й кришталево чеснi.
Зло - найбiльше - космополiтизму в тому, що вони молодим не давали
ходу.
Вони, захопивши всi провiднi посади в лiтературi, позбивали на протязi
кiлькох десяткiв рокiв усi молодi паростки лiтературнi!
Ось у чiм найбiльше зло!
Те, що вони нас "ущемляли", - то ще не так страшно!
Ну, не видали, зарiзали одну-двi книжки Остапа Вишнi - ну що ж? Остап
Вишня - є Остапом Вишнею...
А от коли молодий приходив до цих спекулянтiв i вони його своїм
"авторитетним" окриком приголомшували, - оце страшно!
А скiльки таких було!
9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам сказати, чи
недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кiно на
"Павловi".
А колись я був на "Мiчурiнi".
У мене принаймнi таке враження: "Павлов" - чудесно, але це фотографiя в
дiї.
"Мiчурiн" - це справжнє кiномистецтво.
Менi було дуже боляче, що майстри не донесли Павлова на (як його
сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чiм же ж рiч?! Очевидно, не... (перебили
думку мою...). Очевидно, Павлов, його iнтелект, його робота, його енергiя
подавили майстрiв кiно. По-моєму, Павлова треба подавати народовi як iдею,
а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко
Мiчурiна. Фiльм як фiльм, дуже цiкавий, потрiбний i т. iн., але нам, що
цiнять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунiзму,
того, що зробили у "Павловi", замало.
Дуже багато треба менi писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у
моїх мислях, - треба було б написати цiлий науковий трактат, наукову
роботу... Ви уявляєте собi, який би цей "трактат" був (не можу писати
цього, бо це буде непристойно!), - а трактат би був справдi не... той...
не... - ну як би вам сказать? - неприлишний (у словi "неприлишний"
обов'язково треба писати не "ч", а "ш").
Оце я про "Павлова".
I в "Павловi", i в iнших фiльмах, на жаль, бiльше випирає не "Павлов",
а "Я" (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!
17 березня, 49. Три чи чотири днi тому був у мене старий учитель
Федосiй Iванович Рвач. Провчителював вiн п'ятдесят з гаком рокiв. Йому
сiмдесят п'ять лiт. Влаштувався вiн сторожем у трамвайно-тролейбусному
трестi. Дали йому там хибарку при гуртожитку.
I от тепер, щоб когось уселити в тiй хибарцi, старого вчителя викидають
з посади, з кiмнати i т. д.
Його, розумiється, не викинуть, не образять...
Для чого це я пишу?
У нас, видимо, ще єсть "бездушне", холодне таке ставлення до людей...
Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!
Нi!
Якийсь там iзнайшовся зам директора тресту N, що в його пiднеслася рука
на старого вчителя...
Бувають такi...
Я написав лисга директоровi тресту i подзвонив зам мiнiстра комунальних
справ.
У вiдповiдi я зразу вiдчув, що N - це "iсключенiє"...
Для чого я це занотовую?
"Горе" старого вчителя Федосiя Iвановича Рвача принесло менi велику
радiсть.
Я не знаю, яким чином дiзналися його учнi про те, що я включився "в
боротьбу" за Федосiя Iвановича, - та зразу ж до мене дзвiнки по телефону:
- Спасибi! Спасибi, що заступилися за Федосiя Iвановича! За нашого
вчителя!
I яка ж у мене була радiсть, що люди не забувають своїх учителiв...
21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкiна й Шевченка!..
Найвища!
Робiть так: сьогоднi Пушкiна, а взавтра Шевченка.
Або навпаки!
Яка насолода!!!
8 квiтня, 49. Давно вже не писав.
Новина: Ю. I. Яновський дiстав премiю.
Я дуже радий, що робота Ю. I. Японського перемогла.
Ю. I. Яновський справжнiй письменник! Справжнiй! Талановитий!
Культурний!
Що б хотiлося вiд Ю. I. Яновського?
Радостi в творчостi!
А то якось так виходить, що вiн (а разом iз ним i лiтература)
"вистраждовує" перемогу.
Я, грiшний чоловiк, думаю, що лiтература - радiсть!
9 квiтня, 49. Мiж iншим: Марк Твен!
Говорять менi: "От Марк Твен! Якби Ви були такi, як Марк Твен!"
Марк Твен - генiальний гуморист! Преклоняюсь! Я нiколи, мабуть, не
дiйду до таких висот у гумористицi, як Марк Твен!
Хвала йому!
Одного не знаю: чи усмiхнувся коли-небудь негр, коли вiн прочитав Марка
Твена?
Не знаю!
Коли усмiхнувся негр, коли в нього з'явилася посмiшка, така, знаєте,
безпосередня, справжня, коли Марк Твен викликав радiсть у негра, - цiлую
стопи Марка Твена!
18 квiтня, 49. Менi дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли
дзвiнкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи
несмiливо-смiливий Смiлянський, чи колючий Макiвчук, чи
їйбогужялюблюприроду (а любить вiн таки її по-справжньому) Новиченко, чи
авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдiзнаєтьсящояспiнiнгiст
Вiльховий, чи їйбогутоваришiяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко, чи
татамдвiщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхалибачилинестрiлялиякстрiлялине
влучили М.Т.Рильський, чи можеайбожеiябпоїхавтаквоноякстрiляєтакбахкаєа
птичкажвонахочежити П.Г.Тичина, чи iвменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаiя
їйбогумисливець О.Є.Корнiйчук, айщовименiговоритеябiльшефутболiст
Ю.К.Смолич, чи ойохотавонаменепродменамочить Ю.I.Яновський, чи словочестi
убившiстсотнайшоводну Богдан Чалий, чи iвменепесгавкаєаяжодинавменехазяїн
Семен Скляренко, чи нащоменiмисливськарушницяколиятойщогреблiрвав Платон
Воронько, чи аможежмисливствонедужеiдеологiчновитримане Микола Руденко, чи
австалинградемынеохотились Борис Палiйчук, чи актоегознаетстреляетне
стреляет М.М.Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови I.А.Кочерга, - от коли
цi всi коли-небудь де-небудь скажуть: "Остап Вишня - старий!" - I,
збираючись на полювання, додадуть: "Не турбуйте його!" - я того ж часу -
вiзьму й помру!
21 квiтня, 49. Про фiзкультуру. Ми в дитинствi не фiзкультурили: ну, "у
м'яча", ну, "наввипередки"... Да, у "городки" (кеглi в нас звалися), та ще
у "покотьола", та ще "на ковзанах"... Ну, верхня "наввипередки", на
"ковзанках" (ковзани - коньки, а "ковзанки" - iнше), "нагинати дерева" -
вилiзеш на вершину й нагинаєш...
Ну, що ж iще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось i забув (i напевно!), але
народ сам, самотужки не мiг не розвивати своєї сили, спритностi...
Тепер...
Тепер - спорт всенародне явище, органiзоване, обгрунтоване.
Це - ясно: народна влада, Радянська влада...
Але нам, старим, що робити?
А ви знаєте, я, що нiколи не фiзкультурив, я цiлком серйозно тепер
жалкую...
I коли повз мене бiжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на
легкоатлетiв, - я захоплююсь!
Я б i сам побiг!
I я б зробив це ще... краще!
4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вмiє добре спiвати
"Реве та стогне" та садити гопака, i не того, в кого прiзвище на "ко", - а
того, хто бажає добра українському народовi, хто сприяє його матерiальному
й духовному розвитковi.
Хай його прiзвище на "ов" чи на "ий", хай вiн спiває "Во саду ли, в
огороде", чи "Будьте здорови, жявiце багато", або танцює камаринського чи
лявониху, - я з ними i танцюватиму, й спiватиму з особливим захватом. Бо
ото й є справжнi українцi.
6 травня, 49. Говорять про моє 60-лiття.
Про його святкування i т. iн.
Я говорю: "Не треба!", "Навiщо?!"
I бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:
"Так, так! "Скромничає"... Молода пiч колупає..." А менi так не
хочеться, от їй-богу, не хочеться нiякого з приводу мого 60-лiття "буму".
Не в моїм це характерi! Не вiрите? А я прошу вас: повiрте!
Коли iнодi Вишня "окрисювався", вимагав до себе уваги i т. iн., - то це
було тiльки тодi, коли Вишня був представником радянської лiтератури. Для
лiтератури i в iм'я лiтератури. А шiстдесят лiт - це моє, особисте. Не
треба!
15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми творами змiг
викликати усмiшку, хорошу, теплу усмiшку, у радянського народу!
Ви уявляєте собi: народ радiсно усмiхнувся!
Але як це трудно!
Для лiтератури, по-моєму, треба перш за все - чеснiсть.
Потiм уже генiй, талант, здiбнiсть i iншi атрибути лiтератури.
Тодi буде лiтература!
12 грудня, 49. Сьогоднi дiстав листа з Москви. Якась там затримка з
виданням моєї збiрки в "Крокодилi".
Невже нiхто не розумiє, що мене аж нiяк ця справа не турбує? Видадуть -
видадуть! Не видадуть - не видадуть!
Спасибi вам усiм, мої дорогi рецензенти, за вашу думку про мою роботу!
Пишiть, що хочете; говорiть, як знаєте!
Мою роботу рецензував народ!
Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, - схиливши свою сиву
голову перед народом
Чи зрозумiєте ви, рецензенти мої, що, взявшись за лiтературну роботу, я
нiколи не думав про гонорар, про свою славу i про всяке таке. Я почав
робити те, що, на мою думку, могло дати користь народовi.
Народ - оцiнив. Спасибi йому. Значить, жив я не паразитом.
Помилявся? Так! Помилявся, i дуже помилявся. Але з чистою совiстю можу
сказати, що нiколи не хотiв пошкодити народовi.
I все!
Зрозумiйте (мабуть, не зрозумiєте!), що, коли на виступах мене вiтають
слухачi, народ, я приходжу додому i падаю, знесилений, терзаючись (так,
терзаючись!).
За що?! За що люблять? Я ж нiчого, достойного великого радянського
народу, не зробив!
Всi оплески, всi виклики я розумiю як вимогу:
"Зроби!"
А де сили?
Як вирiс наш народ, як змужнiв, як звеселiв, - та в кого ж знайдуться
сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замiчательного народу
на культуру, на художнє слово?
А який же народ наш добрий, який увiчливий, який делiкатний!
Скiльки ж у нього добра до всiх тих, хто хоч трiшечки дає йому
незвичайного, небуденного, до роздуму придатного...
I коли менi доля дала змогу хоч трiшечки, хоч отакунiчки дати народовi
посмiхнутися, - киньте всi гонорари, добра, багатства, - все киньте!
Найвищого гонорару, як веселий блиск в очах народу, - нема.
18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати лiтературу? Чому я мушу болiти,
страждати за того, хто прийшов у лiтературу? Офiцiально? Нi!
А серцем, душею, болем моїм?
Чому? Чому такий бiль у мене не тiльки за "провалля" в лiтературi, а за
особу талановиту, за її поведiнку навiть в особистому життi?..
Для лiтератури мало кришталевої чистоти, лiтература - це перл у
кришталях i чистота в найчистiшому.
Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що
створили перли нашої лiтератури.
Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидiв, пив, їв,
розмовляв, смiявся, жартував...
А потiм читав.
19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в лiтературi? Такий
собi:
- Чево iзволiте? Ямб? На скiльки порцiй?!
I такi єсть! Ну, бог з ними.
19 грудня, 49. Розписався...
Ну, добре - Вишня вже єсть. Так сталося...
Життя мiняється, люди iншi, змiнилися... "Ми вже не такi, як були..." i
т. д. Все це так. Все це вiрно. А лiтература? Я ж розумiю, що ми пишемо не
те i не так, як колись...
А чи шукав хтось iз нас новi слова (так, так - слова!)? Новi
лiтературнi ситуацiї, новi прийоми, новi навiть зап'ятi?..
Ви розумiєте, про що я хочу сказати!
Я вже старий, працюю в лiтературi тридцять лiт! - але я прагну, хочу, -
до болю хочу! - сказати якесь таке слово i в якiйсь такiй новiй ситуацiї,
щоб i ми, письменники, не пасли заднiх у нашому життi...
От! Перетворення природи... Не буде пустель, пiскiв, чорних бур!
Лiси... Дерева... Ставки...
А в лiтературi? Хiба в лiтературi нема пустель, нема байракiв, чорних
бур, суховiю?
А чому ж ми не беремося (рiшуче!) за насадження нових дубiв у
лiтературi?
Не думайте, що я не бачу рiзницi мiж лiсом i лiтературою! Бачу!
Але для того, щоб щось посадити чи посiяти, треба бур'яни виполоти...
Полоти треба!
А ми хiба за це взялися?
От сидить у лiтературi якийсь будяк N. примiром.
Вiн розрiсся, вкоренився, такий собi аж нiби хороший, - а
по-справжньому: росте, висмоктує з лiтератури соки, а для лiтератури
нiякої з нього користi.
Та хiба таких мало?
Скiльки ж їх, що притулилися, присмокталися лiтератури?!
А соки для них давай! Щоб вони жили!
25 грудня, 49. Шiстдесят лiт! I менi здається, що хтось, десь прожив
отi шiстдесят лiт, а не я! Невже я вже такий старий?
Який тягар - шiстдесят лiт!
Iнодi менi так хочеться "пiдскочити", "перевернутись", пограти в
покотьола... А подумаєш: шiстдесят лiт! I... зупиняєшся.
Скажуть же: старий збожеволiв!
А я нiяк не збожеволiв, - менi не хочеться бути старим, i я ним нiколи
не буду!
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволiти можна вiд
суму!
20 жовтня, 50.
Я - письменник.
Прожив я шiстдесят уже з гаком лiт.
Трудне моє було життя.
Пiдходжу до фiнiшу.
Хто ж я, зрештою, такий?
Я - Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.
Не для хвастощiв i не для самозаспокоєння це я говорю...
Колись, - я говорю правду, - в години роздум'я я вирiшив: житиму так,
щоб нiкому не зробити зла, прикростi.
Толстовське "непротивление"?
Нi! Просто не любив я печальних лиць, бо любив --смiятися. Не переносив
я людського горя. Давило воно мене, плакати хотiлося.
I от - кiнець уже життя!
Хто ж я такий? Для народу?
Я - народний слуга!
Лакей? Нi! Не пресмикався!
Вождь? Та боже борони!
Слуга я народний, що все моє життя хотiв, щоб зробити народовi щось
хороше*
А що я мiг таке зробити, щоб народовi було приємно?
Я - маленький чоловiчок, мурашка, комашинка в народнiй величi!
I коли я вже волею судеб зробився письменником i визначилася моя
робота, я свiдомо (пiдкреслюю це!) думав про одне:
"Пошли менi, доле, сили, умiння, талану, чого хочеш, - тiльки щоб я хоч
що-небудь зробив таке, щоб народ мiй у своїм титанiчнiм трудi, у своїх
печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усмiхнувся! Щоб хоч не
на повнi груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, -
щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очi мого народу, коли вони
часом печальнi та сумом оповитi, - щоб вони хоч отакуньким шматочком
радостi засвiтилися".
I коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, менi пощастило
хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолi народу
мого, весело заiскрити сумнi його очi, - нiякого бiльше гонорару менi не
треба.
Я - слуга народний!
I я з того гордий, я з того щасливий!"
7 листопада, 50. Лiтература... Ой, як це страшно i як привабливо! Що
таке, по-моєму, лiтература?
1) Образи? - Народ!
2) Сюжети? - Народ!
3) Тема? - Народ!
Лiтература - народ!
А що ж, зрештою, таке талант?
Талант?
Це - крила Шевченка! Це - нiжнiсть Лесi Українки! Це - мудрiсть Iвана
Франка! Це... i т. д.
А взагалi талант - це народ!!
По-моєму, все!
А решта?
Ну, як собi хочете: хочете - спiвайте, хочете - декламуйте, хочете -
описуйте, хочете - вiршуйте...
Це - справа ваша!
26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!
Визнаю!
Але - щоб мене тут грiм убив! - не знає N духу української мови, її
аромату, її душевно нiжного-нiжного трембiтотону, її колискової душi,
чебрецевих її пахощiв, її тремтiння, її шелестiння, її бринiння... Отого,
що мати над колискою:
Люлi-люлi, люлечки,
Шовковiї вервечки...
Не з написаної вдома з фольклорних матерiалiв лекцiї, що перед
студентами басом:
Мальованi бильця
Пiшли до Кирильця...
А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима
на майбутнього академiка, стомлена, дивиться та:
Ой ну, котку, котiв два
Сiрi, бiлi обидва...
Отакий академiк знатиме аромат рiдної мови...
19 сiчня, 51. Був оце в театрi. Танцювала актриса. А я собi сиджу та
думаю:
"Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж iз нас подумав, хто подбав
про те, чи їла вона сьогоднi, чи спала вона сьогоднi, чи вiдпочивала перед
тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!
I хто ж iз нас прийде, скаже їй спасибi, сердечне, хороше?
Нiхто!
Тiльки якийсь рецензент, заробляючи свiй гонорар, кине:
"Носок вона не так поставила!" Рецензент... Я сам рецензент... Якось
так виходить (iз старих часiв, традицiя!), що рецензент повинен "крить"!
Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, - це ж легше, - от вилає хтось
когось, i вже! Похвалити - труднiше, треба довести плюси... А мiнуси -
легше! Крий! I все!
А я, грiшний, завжди хочу бачити в людському трудi (гра акторська - це
великий труд) тiльки хороше!
Їду в таксi. Дивлюся на водiя... I знову думка: скiльки в нього дiтей?
Чи обiдав вiн сьогоднi? I як? Чи образив його хтось? I як би менi
хотiлося, щоб вiн був усiм задоволений! Щоб спiвав, їдучи в таксi!
Як би менi хотiлося, щоб усi люди, щоб увесь народ спiвав! Голосно!
Щиро! На весь голос!..
20 сiчня, 51. Були на переглядi опери "Богдан Хмельницький".
Опера! Справжня!
Гадаю (боюся!), перша опера справжня - радянська.
Трудно менi вiдразу розiбратися, як i що, - це справа серйозна!
Але мушу посвiдчити, що це явище на нашому, радянському культурному
фронтi! Як би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росiєю.
Будьте чеснi: свiдомо чи несвiдомо дiяв Богдан, але це ж зародок дружби
народiв.
Дружба!
I коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я -
українець, а ти - кацап! - хай вiн буде трижди проклят, бо (подумай!) у
стократ приємнiше менi цiлувати рязанського мужика, нiж бити його по
головi.
До чого просто це все!
Так от, щоб дiйти до цiєї простоти, - скiльки кровi, мук, страждань!
А як приємно менi тепер, коли я обнiмаю щиро, любовно, крiпко Сашу
Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я
радуюсь, коли Нiколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв,
Тихонов, Луконiн i всi-всi, - коли вони напишуть щось хороше... Щось для
народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я перемiг, переборов у собi
i заздрощi, i нацiоналiстичну коросту, i все-все...
I я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О.
О. Фадєєва i сказати просто, чисто, хороше:
- Вiтаю! Люблю!
Тридцять п'ять лiт я в лiтературi!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києвi - радiсний,
веселий, легкий...
I я гадаю, що всiма моїми стражданнями, всiма моїми серцями, i працями,
i думками я маю право сказати всiм моїм читачам, всiм моїм товаришам по
роботi:
- Я люблю вас!
А народовi?
Я не маю права сказати народовi:
- Я люблю тебе!
Я тiльки можу стати на колiна перед народом, уклонитися йому земно та й
проказати:
- Спасибi тобi, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє iм'я?
23 лютого, 51. Оце я собi думаю: що треба, щоб мати право з людини
посмiятися, покепкувати, навiть насмiятися, iз своєї, рiдної людини? Не з
ворога. Ворога треба бити i вбивати...
А от своя, рiдна людина, як з неї можна посмiятися, щоб її не образити
(убити - можна, але ображати... це не однаково)...
Так от: що треба, щоб посмiятися не з ворога,,, а з друга?
Треба - любити людину. Бiльше, нiж самого себе.
Тодi тiльки ти маєш право смiятися. I тодi людина разом з тобою буде
смiятися... iз себе, iз своїх якихось хиб, недолiкiв, недочотiв i т. д. I
буде такий дружнiй, такий хороший смiх...
Той смiх, що не ображає, а вилiковує, виховує людину, пiдвищує...
Коли ми виховаємо людину до того рiвня, що вона любитиме смiх, як воду,
як повiтря, як своє, як рiдне, без чого сумно жити, - отодi тiльки
зрозумiють NN. що не можна наслiдувати Руданського, бо наш народ хоче
смiху не часiв Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.
Треба пiдтягати народ до розумiння смiху, хорошого, свiтлого, того
смiху, що ним у комунiзмi ми смiятимемося...
25 лютого, 51. Дивне дiло: десь отам, на Полтавщинi, син лебединського
сапожника Михайло Кiндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до
помiщицi фон Рот, був у неї за прикажчика (я баринi ручку цiлував. Факт!),
оженився в Грунi з молодою дiвчиною Параскою Олександрiвною (Балаш - її
прiзвище). М. К. Губенковi було вже 33 - 34 роки. Народили вони за
двадцять п'ять рокiв (батько вмер 1909 року) сiмнадцять дiтей. Двiчi
близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костевi, був один тiльки рiк!
Подумайте - за двадцять п'ять рокiв життя з матiр'ю - сiмнадцятеро дiтей!
Злиднi злиденнi! Коли батько помер, - господи! - та їсти не було чого! Ото
мене й старшого брата, Василя (потiм вiн Чечвянський), батько одвiз у
Київську воєнно-фельдшерську школу. I ми 18 - 19-рiчними хлопцями пiшли...
Куди? У свiт!
Так от... про минуле, про родину... Десь у Грунi, перед степом, двi
могили: мiй батько i моя мати... Хто їх знає? Нiхто!
А вони народили мене, Остапа Вишню, хiба вони знали, що отой
хлопчисько, що його мати била вiником, а батько гладив по голiвцi, буде
Остапом Вишнею?
Кланяюсь могилам батька та й матерi! Нiколи не був у лiтературi
спекулянтом! Нiколи! I не буду!
Не довелося доказати, що я не той, "що греблю рве", не довелося!
...Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно
дивлюся у вiкно, I менi так хороше, що я не нацiоналiст! Нi!
От лежу я, хворий, на канапi i читаю; читаю хворий, умираючий:
На мосту, на переходе,
Светлых улиц поперек,
Мимо девушек проходят -
Только тронут козырек..
Я, Вишня Остап, умираю, а бiля мене збоку Саша Прокоф'єв!
Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу
и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой
украинского "националиста"... Того "националиста", который так любил
русский народ, его песню, его слово!
10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усiм: нiколи не смiявся без любовi
до вас усiх, до сонця, до вiтру, до зеленого листу!
У моєму смiховi завжди бачив народ: хорошого чоловiка, привiтну жiнку,
дiвчину веселооку, дитину, бабу з дiдом... I так менi хотiлося, щоб
посмiхнулися вони, щоб веселi вони були, радiснi, хорошi...
Заявляю урочисто!
Клянусь торжественно!
Нiколи, нiяк, нiчого проти народу, а значить, i проти Радянської влади,
не зробив злочинного.
Помилявся! Так! Але приходив до народу свого iз усiма своїми помилками.
Такий, як я єсть. Отакий!
Усiм своїм єством хотiлося бути корисним народовi. Не поневiрятися, не
лакействувать перед народом, а служити йому, народовi, чудесному нашому
народовi, милуватися з нього i радуватися з того, що я маю честь, велику,
чудесну, незрiвнянну i неповторну честь належати до свого народу.
Нiколи я не зрадив iнтересiв свого народу! Нiколи!
Мало я зробив для народу! Мало! Хотiлося б бiльше, але що я можу
зробити?
Одне можу сказати: ходив по своїй землi, дихав своїм повiтрям так, щоб
нiкому не заважати, щоб нiкому не псувати його дихання!
I все!
5 листопада, 51. Треба перекласти "Ревiзора" Гоголя українською мовою.
I все. Нiколи я не вiдчував себе таким безсилим, таким нiкчемним, як перед
"подвигом" - перекласти "Ревiзора". Тiльки з М.Т.Рильським як редактором я
можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи менi,
господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш вiдчув, полюбив цю
безсмертну комедiю, яка така близька, така рiдна, така для мене пахуча, як
троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огородi, як очi в мого
онука, Павлушки, голубi та чистi.
А як же це зробити?
"Адекватно!" - чую я голоси, будь вони трижди проклятi!
Нiхто так не благородить людини, як її труд!
I дружба народiв!
Що єсть благороднiшого на свiтi, як дружба народiв?
Ну, чому, справдi, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?
Ну, чого?
А чому я не можу його обняти, приголубити, поцiлувати?
Ну, чому?
28 листопада, 51. Пора сказати, що вiрнiсть своєму народовi не залежить
од прiзвища! Можна любити один одного незалежно вiд прiзвищ i походжень.
Що для цього треба?
Чеснiсть! Тiльки!
Та я б одiрвав собi голову, коли б вона могла подумати про те, що
Леонiдзе не брат менi, що Тамара Ханум не сестра менi!
Яка радiсть у мене на душi, коли я читаю Руставелi, коли я знаю, що
кожний "дзе", кожний "швiлi" (а я це знаю, я вiрю в це!) обнiме мене при
зустрiчi й приголубить!
I я його!
29 листопада, 51. Був цього лiта (осенi) на Донбасi. В Кадiївцi. Ой,
якi хорошi люди! Чудеснi! А як їх написати? Не так, як N, а
по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось
"вишневе" про Донбас. Хай би посмiялися! Тiльки не думайте, що я, Вишня,
гадаю, що Донбас без мене не вмiє смiятися! Ха-ха! I вмiє смiятися, i
знає, як смiятися, - ще краще вiд нас iз вами.
А от - у лiтературi? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасiвцi, такi
мудрi, такi чудеснi, що нас iз вами розсмiшать... Ох i крiпкий орiшок!
Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що пiсля мене так засмiються,
так загогочуть, що тiльки квакнеш. Скiльки єсть там людей, скiльки єсть
там явищ - чудесних, неповторних...
А як?! Поки що я не втнув...
А можна... Ой як можна...
А головне - треба!
Щоб розлiгся шахтарський смiх, радiсний, веселий. а головне -
творчiсть!
Вiн буде! Вiрю!
З грудня, 51. Покидаючи Вас усiх, мої дорогi, кланяюся Вам земно за те,
що бачив Вас, за те, що жив iз Вами.
Хай буде Вам добре!
Ви бачитимете народ наш у всiй його величi, в розквiтi його таланту!
Дозвольте ж i менi бути присутнiм на його торжествi!
Остап Вишня
З грудня, 51. От ходжу я по Києву i дивлюся на наш чудесний город.
Бiжать хлопчаки, бiжать дiвчатка: чорнявi, русявi, бiленькi. Вони
колись будуватимуть наше майбутнє. I який перед ними шир! Якi простори!
Перед ними все!
Бiгає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, i не
знає, що для того, щоб вiн отак бiгав, - жив на свiтi Ленiн.
Вiн собi пiдстрибує: скiк-скiк! Вiн собi пiдтопує: топ-топ! А Трумен
для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!
Ви тiльки подумайте! Я одного хочу, щоб вiн, отой маленький, бiленький
Павлушка, вирiс великий i задавив Трумена! Щоб усi Павлушки повиростали i
задавили Трумена! I все!
З грудня, 51. Слава Гоголю, Нiколаю Васильовичу!
Працюю над "Ревiзором"...
Як це трудно! Тру-у-у-дно!
Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хiба я зможу
пiдпаскудитися, щоб iз Вишнi зробити Гоголя?!
От i борюкаємося!
А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як вiн має право
звучати...
Одна українська поетеса в розмовi зо мною (ми говорили про переклад
Гоголевих творiв) здивовано запитала:
- А зачєм?
Те, що українська поетеса сказала менi:
"А зачєм?" - я не здивувався. Iменно - "зачєм"? Бо вона, на жаль, i
досi не розумiє, що є на свiтi народна, рiдна народовi, мова.
...Так от Гоголь! Нiколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всiх
селах любили його?
Як? Навчiть!
Ота поетична iндичка може сказати: "Зачєм?"
Що їй болить?
Їй заплатять за два ямбо-брахiї по 10 крб. за рядок, - i вона
задоволена. Вона пшеницю вiд верби не вiдрiзняє: i те шумить, i те шумить,
- надрукують!
От вона й говоригь: "Зачєм?"
А я з М. В. Гоголем мучусь!
Визнаю: радiсна мука, приємна мука, та проте - мука!
5 грудня, 51. "Умирающий капитализм, - пишет он, - в борьбе за
сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и
нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть
защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно
так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической
культуры..."
Це - виписка з "Правды".
Хiба слово "комунiзм" чи "соцiалiзм", саме оце слово, страшне
Черчiллевi чи Труменовi? Воно страшне їм через те, що воно вiдбере у них
маєтки та банки!
23 грудня, 51. Були на полюваннi.
I не вбили, не застрiлили нiчого.
Для мене це - типове явище.
Коли я приходжу (як завжди) додому "попом", без нiчого, - всi спокiйнi.
Всi: жона, донька, зять, i навiть онучок, Павлушка, зовсiм байдуже
заявляє:
- Дi (дiд)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!
Зайця, як завжди, нема.
I от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!
Цiла трагедiя...
Як? Дiд убив зайця? Не може бути!
I пiшло!
Дружина з кимось говорить по телефону:
- А ви знаєте, - у нас заєць!
- Ну?
- Факт! Павло Михайлович принiс. (Принiс!). I от я мучусь уже тиждень:
хто вбив того зайця? Чую крик:
- Та нi! Та не може вiн убити зайця! Я двадцять лiт iз ним живу, i
нiколи такого не було, щоб вiн убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати
помагають.
- А що з ним?
- Та нiчого! Нiби зовсiм нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура
нормальна!.. Собачка в нас, спанiєль, сьогоднi на мене гавкнула, - думаю
колоться!
- А хiба у вас собачка є?
- Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора iндичку з'їла.
- А як же Павло Михайлович?
- Нормальний, - тiльки зайця принiс! А так усе нiчого!
- Нi, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.
- Хiба це серйозно?
- А не смикав лiвою бровою?
- Нi!
- А ви придивiться! В одного мого знайомого пiсля охоти почало лiву
брову смикати! Боже мiй! Як пiшло! Я навiть отої чорнобурки не купила! Ну,
зовсiм! Що робити? Що сказати!
26 грудня, 51. Два днi був на з'їздi мисливцiв i рибалок.
А яких же прекрасних людей я там бачив!
Нiчого їм не треба, нiяких "отоварювань", а вони отакi...
I старi, i молодi... а як вони болiють за наше охотницьке господарство!
Як у цьому вiдчувається - народ, хазяїн усього!
I як почувається, коли йому, народовi, - дано все... Як вiн обережно,
скрупульозно чесно до всього ставиться!
Лисичка... Зайчик...
Ота лисичка, отой зайчик навiть не уявляє (та й уявити собi не може),
яке ласкаве око стежить за ним..., Радянське, хазяйське око!
Побувавши на з'їздi охотникiв, вiдчуваю (ще раз!), який же наш народ
хороший!
26 грудня, 51. От у мене пiд руками онук, Павлушка, тiльки-но починає
говорити. Я йому:
- Це твiй тато! А вiн:
- Папа!
I все-таки вiн кричить:
- Тато! Тато! I знову ви:
- Нацiональна обмеженiсть!
Нiчого подiбного! Хай каже:
- Тато!
Бо мiй тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!
Хай каже:
- Тато!
Бо мiй тато ручку баринi, бодай би вона сказилася, цiлував!
Хай живе мiй онук i хай вiн нiколи не бачить баринi!
Хай!
Менi шiстдесят три роки, а в мене й досi поза шкiрою мороз од баринi.
I досi сплющуєшся, нiби тебе бариня по головi трахне.
Нiколи не забуду, коли мiй батько, Михайло Кiндратович, старий, сивий,
розумний, дотепний, спiвак чудесний (баритон у нього був), схиляється,
було, до барининої ручки.
Цiлує...
А тепер бiгає мiй онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дiд, знаю, що
виросте вiн чудесним хлопцем i комунiзм будуватиме.
1 сiчня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за
статтю в новорiчному номерi "Радянська Україна".
Стаття зветься "Зорi Кремля".
Так писати може тiльки великий письменник! Не в словах, а в кожнiй
лiтерi, в кожнiй комi - любов до народу!
Цiлую Максима Тадейовича!
I радуюсь, що вiн живе серед нас!
23 сiчня, 52. Їздили полювати. Це не вперше i не востаннє. Нiчого!
I як радiсно, що я нiчого не вбив!
I як радiсно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!
I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю.
Одне тiльки: Павлушка, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та
й без зайця! Перед онуком незручно!
25 сiчня, 52. Iнтересне явище. Пригороднi селяни, отi, що до Києва
щодня з молоком, з яйцями, з городиною, - це все спекулятивний елемент.
Неприємна публiка! I як тяжко колгоспним керiвникам iз ними! Розбещене,
розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранцi в дверi: стук! стук!
- Що?
- М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хiба можна собi уявити справжнiх колгоспниць, настоящих майстрiв наших
урожаїв, щоб вони стукали в дверi:
- Молочка?! Яєчок?!
Вони - Хобта, Савченко, Лисенко - думають про лани, про врожай, а цi -
перекупки:
- Молочка?! М'ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?
5 лютого, 52. Тимошенко й Березiн.
Естрада. Здiбнi дуже хлопцi. Та де здiбнi - талановитi.
Це все так!
Скiльки я їх бачиа у своєму життi - естрадних артистiв!..
Сидить перед тобою - "тьо-о-омная ночь!", i чого йому вiд тебе треба -
невiдомо.
- Напишiть!
- Що?
- Та, знаєте, так ото напишiть, щоб... той... оте... так, знаєте,
здорово напишiть, щоб уся зала аж... той... розлягалася... про
колгоспника... Знаєте, щоб усi смiялися... От як "Зенiтку" ви написали! От
i тепер...От... значить, чоловiк... Ну, одне слово, щоб смiшно було! Щоб
усi смiялися... Та ви знаєте...
- Ну, а все ж таки про що?
- Та той... отой...
I потiм цiлком серйозно:
- Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче смiятися... Вiн так хоче
смiятися, що аж дуже хоче смiятися... Ну, а письменники, ви мене пробачте,
вони якось обминають естраду, вони якось... той... оте... А народ наш дуже
хоче смiятися! А ми, естрадники, для того ж i живемо, щоб... той... оте...
того... Так напишете?
...I от Тимошенко...
Вiн не тойкає, не отойкає, не тогокає... Вiн упивається у вас, вiн нiби
помпу своїх очей встромляє у вашу думку... Що? Як? Одне слово! Одну
мисль!..
I ви знаєте, - вiн вас заражає на творчiсть, на дерзання, на роботу!
Для такої людини хочеться щось iзробити, бо це людина творча.
Творець!
Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти
дрiбного, але не в цiм рiч: на добiрному зернi пшеницi полова навiть
обов'язкова.
Але це творчiсть...
А творчiсть, справжня творчiсть, вона не тiльки радує, вона
заплiднює...
От вам i Тарапунька!
8 лютого, 52.
Що таке талант?
Горький правильно сказав: "Талант - це робота".
Таланти рiзнi бувають:
1) Талант для таланту.
2) Талант для себе.
3) Талант для народу.
Я - за третiй талант.
Для таланту? Чепуха... Масло для масла...
Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецiкаво!
Для народу?
Iнтересно, корисно, але ж i трудно!
Чому?
Бо в талантi твоєму бере участь народ!
Хочеш бути талановитим - учись у народу!
Вивчився? Визнали?
Кланяйся народовi!
А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитiшого й у свiтi
не було, - гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало,
а потiм ще раз запишайся i...
Вчись у народу!
Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народовi!
8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав iз попереднього...
Що б менi сказали?!
Та мене б убили! Та знищили б!
Вишня - украв! Ой-ой-ой!
Так я вам скажу по секрету. Все своє життя лiтературне я стежив, щоб -
не дай бог! - не вкрасти чогось у iншого. Чи пощастило менi це зробити, чи
нi - я не знаю... Я не хотiв бути похожим на iнших...
Признаюсь. На зорi моєї лiтературної роботи я (страшенний курiй), я не
курив, я нiчого, доки я не сiв до столу, я нiчого не читав, - нi газет, нi
журналiв, - щоб голова моя була свiжа! Нi за що не зачiпалась! Я не знаю,
чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив...
Наслiдував я когось?
Свiдомо - нi!
Може, ще хтось так робив, як я, - я не знаю...
Але - їй-богу, я говорю правду! - я кожного ранку пiдходив до чистого
аркуша паперу, як до незайманої дiвчини... Щоб нiхто, i навiть я сам, не
мiг того аркуша порушити...
I от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую тi часи,
коли вночi я схоплювався й записував окремi слова, фрази, думки...
А вранцi... записував уже все як слiд...
Майте на увазi - не брешу!
На схилi лiт я можу сказати чесно:
- Ой, як я любив лiтературу!
- А вона мене?
- I я її!
I я щасливий, що доля моя дала менi змогу любити лiтературу! Спасибi
долi!
12 лютого, 52. Переклав отож я "Ревiзора" Гоголя.
Дуже (спасибi йому!) допомiг менi М. Т. Рильський.
Досконала робота?
Розумiється, нi!
Над творами Гоголя взагалi, а зосiбна над "Ревiзором" (перекладами)
слiд працювати, може, цiле життя, щоб наблизити їх до оригiналу.
Ну, а ми ж як?
Давай, давай, давай...
Ну, й дали...
Актори театру iм. Франка, що ставить "Ревiзора" в моєму перекладi,
переклад визнали за задовiльний.
Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушнi, дуже розумнi, з
якими не можна не погодитися, бо актор пiдходить до ролi з свого боку, -
йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втiлює образ,
живе ним, - отже, та сама фраза в його iнтерпретацiї оживає,
динамiчнiшає... Як же з цим не погодитися?
А от Комiтет в справах мистецтв дав мiй переклад на рецензiю якомусь N.
Цей "рецензент" написав зауважень на цiлих шiстдесят, а то й бiльше,
сторiнок. Вiн вимагає дослiвного, буквального перекладу!
Iз його зауважень видно, що вiн, N. знає українськi слова, та не знає
мови.
Це якийсь шашiль у мовi.
А вiн, кажуть, член-кореспондент Академiї нашої...
I от - що виходить?..
Нашу з Рильським роботу перевiряє чиновник, причiм нечесний чиновник,
заробiтчанин...
I хотять, щоб я наслiдував його, вiрив i признавав його зауваження.
Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?
Забуває Комiтет мудрi слова В. I. Ленiна:
"Один дурень може такого наробити, що потiм десять (здається, так. - О.
В.) не розплутають..."
14 лютого, 52. Якi люди повиростали! Якi люди... Колись фельдшерував я
разом iз Михайлом Сидоровичем Коломiйченком. Розумний, чудесний, чарiвний
був хлопчик iз синiми лукавими очима. Дотепний, веселий i серйозний.
Жiнки за ним... та, боже мiй, якби я був жiнкою - не втримався б!
А тепер я бачу його професором, замiчательним хiрургом, державного
розуму людиною.
Ну, як же не радуватися?!
I це не з професорiв, що до них у чергу записуються, про яких говорять:
- Ви билi у професора? А какой номер? А сколько заплатiлi?!
Це - наш, народний, хороший лiкар, людина, що нiколи не зрадить, не
продасть свого народу!
Як радiсно бачити таку людину!
А Iван Iванович Кальченко!
А брат Михайла Сидоровича - Олексiй Сидорович, професор-отiатр!
Дивишся на них - i душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева
революцiя!
А якби її, Жовтневої революцiї, не було?
Ну що ж?
Ну, й були б ми всi прихвоснями панськими, поневiрялися - та й вже!
А тепер ходить Михайло Сидорович по землi, по своїй, по радянськiй,
крiпко ходить, розумно ходить i говорить (менi говорить, бо менi можна -
стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: "Як, Миша?"
- Все опанував! Все роблю. Штучнi пiщеводи роблю! I черепну хiрургiю
знаю!
Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, нi, вiн просто менi
говорить, чого вiн "достиг" (не придумаю зараз iншого слова), - вiн,
пам'ятаючи колишню нашу дружбу, нiби передо мною звiтує про те, що зробив
вiн...
А менi так хотiлося кинутися на нього, обняти, стиснути його,
поцiлувати....
Було незручно це зробити при людях: вiн-бо професор, головний хiрург
Мiнiстерства охорони здоров'я i т. iн.
А менi гопки хотiлося!
Щоб знав старий Коломiйченко, робiтник залiзничний, якi в нього сини!
Щоб i на тiм свiтi гордо кiстки його лежали...
23 лютого, 52. Кажуть, що переклад "Ревiзора" - хороший.
Пишуть так!
Менi сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цiлий свiй вiк!
Тiльки без словникiв!
Без отих рецензентiв!
Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!
Тiльки б попрацювати!
Не можна так, як це було зо мною: "Дай! Дай! Давай! Давай!"
Спасибi Рильському, а то б ми "надавали"!
ЗО квiтня, 52. Завтра 1 Травня!
Веселий май! Народний май!
Яка честь належати народовi!
Яка радiсть, коли згадає тебе теплим словом народ!
Для цього слiд жити i слiд працювати...
Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!
Щоб народ усмiхнувся!
I тiльки!
Вiддам усi гонорари - тiльки скажiть менi, що треба для того, щоб народ
(народ!) усмiхнувся!
25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.
У мене, примiром, єсть "Побєда".
Я їду, i менi дуже гiрко, коли путями-шляхами чимчикують подорожнi.
Чому саме я їду? А вони йдуть?
Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати
ходила? Для мене...
А я от їду барином - i страшенно задоволений... Радий...
Не думайте, що я ото "нiгiль-мiгiль"...
Але... єсть межа, грань...
I єсть iще час... Час!!!
Не можна, по-моєму, тикатися iз своїми особистими котеджами-дачами
туди, де ще корiвникiв, свинарникiв, птахарень колгоспники не побудували.
Чого ти туди лiзеш?
Хочеш, щоб усi говорили: оце дача Вишнi, он яка, он бачиш!'
Єсть - грань! Межа!
Оцiєї межi не можна переступати!
I все!
Нiколи нетреба забувати, що ти вiд народу i що твоя робота - для
народу! А не для дачi!
26 травня, 52. Побудували будинок для письменникiв!
Хороший будинок, в поганому (для письменникiв!) районi - на розi
Червоноармiйської i б. Шевченка.
Розподiл квартир. Ажiотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить - "кому"?
Чому крики? Чому гвалт?
Ну чому?
Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив,
тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!
Iменно - потребує!
А що робиться?!
Скiльки галасу, шуму, гармидеру?!
А скiльки в тому галасi справжнього бажання допомогти розвитковi
лiтератури?!
Чи можемо ми уявити такий, примiром, випадок: от Спiлка письменникiв
бачить, що талановитому, скромному, тихому письменниковi потрiбна
квартира...
Чи зможе Спiлка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати
йому (знавши, що вiн своїм характером не проситиме):
- Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрiбна! Живiть
i працюйте!
Такого, на жаль, не помiчаємо. А що бачимо?
- Дiти! Жiнки! От я! От я!
Крики, шум!
Та хiба хтось проти дiтей? Проти жiнок? Проти бабушок?
Всiх я їх, дiтей, бабущок i т. д., люблю, але це, проте, не лiтература!
I не тикайся в лiтературу з своїми двома, трьома чи чотирма жiнками, а
тикайся романами, поемами баладами...
...Скiльки ще в нас, серед нас, людцiв, що для них важить найбiльше не
те, що вiн для лiтератури зробив, а те, що вiн член Спiлки РП.
Виявляється, що це - член СП - не так просто.
Член Спiлки - вiн уже узаконений громадянин вiн має право нiде не
працювати, вiн - писатель. Все! Що вiн робить, де вiн працює, нiхто цим не
цiкавиться... Вiн - писатель. Вiн або його кревнi можуть торгувати на
базарi кроликами чи гудзиками, - але вiн писатель.
11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!
Сьогоднi йшов вулицею i думав: "Чи може, примiром, засмiятися людина,
коли я хочу, щоб вона засмiялася?" ;
Кiоск... Книжковий...
Прошу свої книжки.... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не
слово, а жест, рух, мiмiка?
Смiється, уявiть собi! Стара жiнка - смiється!
Ларьок... Пiдiйшов, спитав цигарок, "Казбеку"...
Кiлька питань (Яких? Хiба я пам'ятаю?) - людина смiється! Та як!
Який же, спасибi йому, у нас веселий народ!..
27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться!
От i давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!
А я люблю Павлушку, онука.
I як собi хочете - люблю його, отого маленького, бiленького, що щебече:
- Зiм, дiду, зiм! Зiм! Зiм!
Мабуть, нам треба бути - як нашi онуки, як Павлушка!
Якби ми були такими чистими, свiтлими, радiсними, як Павлушка, - яка б
у нас була лiтература!
Хай живе лiтература!
Хай живе слово!
А слово в Павлушки таке:
- Девело!
Не дерево, а "девело"...
Скаже й засмiється, та як засмiється, розлягається й смiється:
- Девело!
А "девело" росте, квiтне, розлягається, цвiте...
Бо Павлушка мiй пiд отим "девелом" пiдскакує...
Хай живе Павлушка!
Хай живе "девело"!
28 червня, 52. Помер Стражеско. Цiла епоха вiдiйшла у вiчнiсть!
I яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини!
Медицини, що любила народ!
Образцов... Стражеско!
А я мав щастя i Образцова бачити... Говорити з ним...
I досi в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора
Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька...
Наслiдник Образцова....
Честь, славу i гордiсть України, гордiсть Києва пронесли вони, славнi
мужi нашi - Образцов i Стражеско!
Хай вiчно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих...
Про Стражеска й Образцова!..
28 червня, 52. Умер Стражеско!
От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.
Скiльки благородства, скiльки розуму, скiльки серця було в цiєї людини!
Скiльки ця людина знала!
Скiльки ця людина навчила!
Хай же нiколи не заросте стежка до його могили!
Скiльки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тiльки медицину:
В. П. Воробйов!
В. П. Образцов!
М. Д. Стражеско!
Я. I. Пивовонський!
Гiршман (Харкiв)!
Шатилов (Харкiв)!
Я згадую їх з почуттям найсердечнiшої подяки.
I гордостi!
I щастя, що я жив iз ними, бачив їх, великих, мудрих!..
Я нiколи не забуду величної постатi В. П. Образцова!
"Величественный" старик (я iншого слова не пiдберу!), високий, з ясними
(як зiрки!) очима...
Одна сама тiльки усмiшка чого варта була в нього!
Я - невеличкий тодi хлопчак (пацан) (1915 р.), - я розгубився перед
його статурою, перед його фiгурою (ой, нехороше слово!).
I досi на моїй лисинi тремтить тепло його великої руки (вiн погладив
мене по головi!)...
I тепле, ласкаве слово:
- Колега!
Я - фельдшером був!
I от пiшли, одiйшли...
Але як красиво прожили цi люди!
Хай благословенне буде iм'я їхнє!
28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарiв.
По-моєму, мемуари - некролог...
Але треба, по-моєму, все-таки записати деякi факти.
I
Повернувся з-за кордону М.К.Садовський. У Харкiв. Якраз був у Харковi
П.К.Саксаганський.
Франкiвцi (i я з ними) зустрiчали Садовського. Зустрiчав i Панас
Карпович.
Пам'ятаю:
Виходить iз вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю,
капають з усiв...
Обнiмає його Саксаганський (а вони були в сварцi все життя).
Я прислухаюсь.
Що скаже великий брат своєму великому братовi?
Що вiн сказав?
Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей i сказав:
- Миколо! Держи хвоста бубликом!
I все!
II
Л. В. Собiнов був у Харковi на гастролях. Спiвав Ленського
по-українському.
Я зайшов до нього за кулiси привiтати його... Вiн менi сказав:
- Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски
труднее!
Це було, мабуть, в 1915 - 1916 роцi... Вiн уже був старенький, але
спiвав - як бог! Подарував вiн менi тодi ноти арiї Ленського з написом i
(здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.
Все пропало! Все вiйна клята знищила!
III
Був колись (1926 р.) на гастролях у Харковi грузинський театр Коте
Марджанiшвiлi.
Чудесний театр.
I був у тому театрi замiчательний артист Чхеїдзе.
Харкiв'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не
вилазили з нього.
Щодня, пiсля вистави, вечеряли з артистами в "Краснiй"...
Не пам'ятаю, в якiй п'єсi Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом...
Але цей шепiт буквально розлягався в залi громом.
Вечерявши, я запитав Марджанiшвiлi:
- Як ви так могли зробити, що шепiт - грiм?
Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина i лагiдний, скромний,
тихий...
Що сказав Марджанiшвiлi?
- Пускай не сделает! Убью! I поцiлував Чхеїдзе...
IV
Це, мабуть, 1908 - 1909 рiк.
Театр Соловцова...
Була така актриса Янова...
Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями
(чи є таке слово?).
I от, пам'ятаю, бенефiс Янової...
Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квiтiв для
Янової...
Купили.
I менi (який же я був з того гордий!) доручили того букета пiднести...
Нiколи не забуду...
Отой "привратник" провiв мене до убиральнi:
- Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!
- Войдите!
I я не ввiйшов, а буквально впав в убиральню i ткнув того букета...
В убиральнi було багацько "панiв", пам'ятаю, дуже гостро пахло...
Вона, оте саме божество, навiть не обернулася до мене...
А хлопцi ж чекають:
- Ну як?
Я не знаю, що я сказав на оте "Ну як?", - менi було так боляче, так
мене пекло, що на найкращi мої (нашi) почуття - навiть не обернулися!
V
От тепер гастролюють у Києвi занькiвчани. Хороший театр.
А я, грiшний, не хвастаюсь, - я колись на зорi його роботи, ще з
Корольчуком, за столом у "Краснiм ресторанi" в Харковi, бiдкалися, що
зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув...
Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось
iзробив), що театр залишився, вирiс i прославив нашу культуру.
I зробив це Б. В. Романицький.
I В. С. Яременко!
I тiльки роботою, i тiльки трудом, i тiльки чеснiстю!
Скiльки ж треба було сили, снаги, любовi до театру (а значить, i до
народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй головi!
А голова (скажемо це щиро) - клалася!
По-настоящому - клалася!
I от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, - такi ж чистi,
такi ж свiжi, такi ж мудрi, як i колись були, за нашої молодостi!
I згадую чесний, прямий, трудний i чудесний шлях театру iм. М. К.
Заньковецької!
От уже не заплямували iменi Марiї Костянтинiвни.
От уже достойнi достойної!
I як радiсно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях
театру, про його великий труд, i основне (я це пiдкреслюю!) - про його
чеснiсть!
Слава Вам, мої друзi! Слава Вам, мої поплiчники!
I який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас,
працювати з Вами!
Спасибi Вам за роботу, за щастя, за радiсть!
1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досi хтось уважає, за
нацiоналiста.
Чому?
Не розумiю!
Ну, чому я повинен не любити руський народ?
Чому?
Царя не любив, царату не любив, - ненавидiв, - це правда!
Але... народу?!
Я мало в своєму життi зробив для народу. Це правда!
Але зрозумiйте одне: тридцять два роки пiшло в мене на те, щоб бути
грамотною людиною.
Коли ж було робити?
Я не виправдуюсь, - я говорю те, що було.
Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?
Хiба не давав менi насолоди генiй Пушкiна, Гоголя, Л. М. Толстого?
Хiба я не розумiю, що без допомоги руського народу я був би батраком у
польського або нiмецького пана?
А може б, де-небудь конав на турецькiм (я забув, як вони звуться)
човнi? Каторжнiм?
2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист
УРСР...
Це - офiцiально.
Для нас, для моєї родини, - це Миша Пилипенко замiчательний артист,
чесний, скромний, хороший, лагiдний Пилипенко, що принiс себе в театр,
свою до театру любов, душу й серце.
Селянин, - в кращому розумiннi цього слова, - вiн прийшов у наше
мистецтво сам, як стiй, як вiн є...
I яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, - як сонце, як вiтер,
як тiнi вiд верб, як шарудiння очерету вiд вiтру...
I з сонця, i з вiтру, i з очерету завжди витикалося усмiхнене обличчя
Михайла Пилипенка...
I завжди ми смiялися, i завжди ми радувалися...
I, може, iнодi стискувалося наше серце, що талант Пилипенкiв, яскравий
i самобутнiй, нiби iнодi застигав тупцювався на мiсцi...
Але не вiн в цьому винний.
Скромний, лагiдний, сумирний i тихий, вiн робив те, що вiд нього
вимагалося.
А вимоги були половинчастi, а використати його, як на те вiн мав усi
данi, не спромоглися...
А якого було у Мишi Пилипенка смiху - здорового, веселого, забористого
i задеричастого...
Вiчна йому пам'ять.
Мене особисто опечалила смерть Мишi (а вiн для мене - Миша!) через те,
що своїм талантом вiн дуже був спорiднений з моїми роботами, з моїми
спробами звеселити людину...
Вiн багацько читав те, що я понаписував...
Спасибi йому за це!
М. X. Пилипенко - багата була натура, творча була натура, невсипуща й
невгомонна!
Приклади?
Якось прийшов вiн до мене, подивився i сказав-"Добре!"
За кiлька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два
каштани й явiр...
М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранцi прийшов, сам викопав три ями
i сам посадив три дерева. Причiм вiн сам, на своїх плечах принiс тi дерева
й посадив...
I досi тi дерева ростуть.
Щоправда, мiськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) i
пересадила його кудись (для ансамблю), а натомiсть посадила менi "дорослу"
липу..
I тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло
Харлампович Пилипенко.
Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про
замiчательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте цi
дерева...
Пам'ять йому буде вiчна!
Що ще хочеться сказати?
М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, i отакунької чарки
горiлки, не викурив жодної цигарки, - i ви дивiться: iнфаркт! Серце! I
людини нема! Фiзично вiн був як дуб! Та вiн же сам, своїми руками
повикопував ями бiля театру iм. Франка, посадив дерева, - сам, самотужки,
тягав воду, поливав тi дерева i т. iн.
Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кiнця не буде.
I от вам: iнфаркт - i людини нема.
Хай же буде йому земля така легка, така весела, як вiн був сам!
24 серпня, 52. Я прочитав у "Вiтчизнi" статтю "Радянський патрiотизм".
Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатрiотизмi?
Цього ладозького бiдняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в
Росiю, в Батькiвщину...
Я не знаю - треба або нiчого не розумiти, або... краще не говорити...
А Маяковський?
Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так,
як я його знаю.
Здохну, може, - i не напишу!
Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловiк, з
отакенним серцем.
Благородства надзвичайного.
Менi пощастило знати Маяковського так, як, може, нiхто його не знав.
Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю
чарiвнiсть, всю її лукаву посмiшку, всю її, - а де слiв iзнайти?! - щоб
познайомити Вас з її тiльки непомiтними рухами, її хитрими оченятами, її
закопиленими губенятами.
Ось вона бiжить до мене:
- Дзiд! Дзєд! (Це значить: "Дiду! Дiду!")
Їй пiвтора року...
У дiда на столику лежать цукерки...
Скiльки хитрощiв у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до
неї потрапив.
Вона (їй пiвтора року) - хитрує. Вона дiда гладить, вона до дiда
посмiхається, вона дiда забавляє, щоб дiд не помiтив, як вона простягає
рученятко i бере цукерка.
А ви бачили, як у дитини засвiчуються огнi-оченята? I якi в неї
робляться щiчки? I як губенята розтягаються в лукаву посмiшку?
Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!
З чим порiвняєш посмiшку дитини?
Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, i не знаю, як
передати моїм читачам все те хороше, що дитячi очi випромiнюють.
I я знаю, що коли б менi пощастило висловити всю ту любов, усю ту
безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, - який
би я був щасливий!
От тепер - старий я! - дивлюсь я на дiтей - i вiрю, що буде їм краще!
17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радiо.
Говорять бригадири, ланковi.
Говорять вони про те, скiльки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони
закривають вологу, як вони б'ються за врожай!
Який народ! Який народ!
А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили
стiльки "удобрень" у свою ниву, якби ми так добросовiсно працювали! Який
би був урожай'
18 грудня, 54. От я перекладаю оповiдання Юрiя Яновського... Перекладаю
з росiйської мови на українську. Ми знаємо Юрiя Яновського як прекрасного
знавця української мови. Чому вiн написав свої оповiдання по-росiйськи? Що
це? Пiдлабузництво? Нiчого подiбного! Якби я, Остап Вишня, мiг написати
мої думки по-англiйськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це
принизить мене як українського письменника?
А як би менi хотiлося зрозумiти слово товариша з Нiгерiї, зрозумiти й
поцiлувати уста, що це слово вимовили...
Але, на жаль, на превеликий мiй жаль, я не доживу до того часу, коли
чорна людина з Нiгерiї поцiлує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в
домi бiгали, може, чорнявi, може, коричневi мої онучата... Такi, як
Мар'янка... До цього я не доживу.
19 грудня, 54. 2-й з'їзд письменникiв СРСР. Я не на з'їздi. Здоров'я не
дозволило. Хай знає мiй стiл про те, як капали мої сльози, не капали, а
лилися...
Хороша доповiдь Симонова на з'їздi Як не вiтати такi слова (перепишу їх
по-руському):
"...Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед
всей литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно
правдой и только правдой".
Правда... Тiльки вона, правда, була поводирем у моєму життi.
Я нiколи не зрадив правди...
19 грудня, 54. Бiгають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.
Маша - не моя дочка, не вiд мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже
тридцять лiт, - пiвтора їй року було, як я її побачив, - i я вам скажу, що
навряд чи можна бiльше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу.
Не в кровi, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю
свого життя без Машi.
А тепер, коли бiля мене стрибають онуки, Машинi дiтки, я не уявляю
свого життя без цих онукiв, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої
онучата виростуть хорошими, справжнiми людьми, - гадаю, що буде так, бо
всi ми робимо все для того, щоб саме так сталося, - але я знаю, що i
Павлушка, i Мар'янка прийдуть колись на дiдову могилу. I прийдуть - я в це
вiрю! - не для того, щоб плюнути на могилу...
От вам i "чужi" дiти.
Це - в хатi... А хiба є, хiба можуть бути для мене, для письменника,
десь чужi дiти? Нема! I дiти Нiгерiї, i чорнi, i червонi, i жовтi, i бiлi
- всi вони дiти, i всi м о ї дiти, i моє горе, велике горе, в тому, що я,
маючи у себе в хатi хлiб, не маю змоги дати шматок хлiба голоднiй чорнiй,
жовтiй, червонiй i всякiй iншiй дитинi, не можу викликати у неї веселої
посмiшки, не можу вгамувати її сльозу...
У мене є зять, батько моїх онукiв. Чужий вiн. менi? Нi! Не чужий! Вiн -
мiй син! Вiн навiть бiльше, як син. Вiн - батько моїх чудесних онучат! I
велике йому спасибi за те, що в моїй тепер хатi лунає чудесний дитячий
смiх, лунають дитячi голоси.
Сiчень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'їздi письменникiв СРСР?
1. Я б перш за все привiтав справедливий виступ М. О. Шолохова.
Благородний бiль за судьби лiтератури був у його виступi.
Бiль за лiтературу, а не за лiтераторiв.
Що б я сказав на 2-му з'їздi письменникiв?
2. Я б сказав так: Москва - наша мати. Ми її любимо. У чiм ця наша
любов має вилитися? В тому, що ми, так званi периферiйнi письменники,
приїхавши до Москви, станемо навколiшки? Цiлуватимемо брук Красної площi i
т. д., i т. iн.?
Нi! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, примiром, один
письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:
- Москва моя! Люблю тебе! I як любов до тебе, привiз от я "Тихий Дон".
Дивись, який я у тебе "Тихий Дон" єсть... А от твоя "Пiднята цiлина".
Дивись!
Вiзьми!
Пiдходять до Москви ще письменники. ...Дивись, якi чудеснi пiснi, якi
прекраснi в тебе люди бiля Ладоги! I як вони вiршують! (О. Прокоф'єв).
...Слухай, Москва, як у нас "Реве та стогне Днiпр широкий"...
...Дивись, як танцюють лявониху.
...Любуйся, як "Алитет уходит в горн".
...Москва... Радуйся, як воював "Вася Тьоркiн".
...А якi "Витязi в тигровiй шкурi"... ...А як рiс "Абай"!
...Дивись, Москва, як ми тебе любимо...
...Навiть "Последний из удэге" у тебе перший...
...Как близко к тебе "Далеко от Москви"...
Отак би я говорив на з'їздi...
Сiчень, 1955 р. Що таке творчiсть?
Творчiсть - це народ! Тiльки!
От я, письменник, творю... Думаю... Видумую... Записую...
I коли я чесно аналiзуватиму всю мою творчiсть, - усi її етапи,
перипетiї, - завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте... Отак я чув, а
це я бачив, а це хтось розповiдав... Пейзаж? Природа? Вони перед тобою...
Вiд тебе залежить одмiтити i переказати те, що ти бачив... Природа, фарби,
звуки, шарудiння, мелодiї, все, все, все... Все це єсть. Умiй схопити й
розповiсти...
Творчiсть - народ!
Моя задача - показати, пiдкреслити, пофарбувати (не у вульгарному
смислi) те, що я бачив...
Смiх?
Сидить жiнка... Годує немовля. Пiд цицькою... Серйозна... Глибока...
Задумлива... I, може, навiть печальна... I от я, дивлячись на все це,
сповнений ущерть повагою до цiєї матерi, хочу її розвеселити. Я в цiм
процесi годування дитини можу - i маю змогу! - пiдмiтити якусь риску, -
дитина плямкає губами, - а ви вiзьмiть i, наслiдуючи дитину, плямкнiть так
само. Прихильно плямкнiть... Що вийде? Смiх! Чому? Контраст: дитина
плямкає i дорослий. Який смiх виникне? Прихильний! Чому? Мати усмiхнеться,
бо ви звернули увагу на її дитину.
I так всюди i завжди...
Злий смiх? Сатира?
Ловiть, спостерiгайте контрасти - i буде смiх!
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT