Оксана Забужко. Польовi дослiдження з украiнського сексу


---------------------------------------------------------------
     Оригинал этого текста расположен на странице
     http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html
     Это нашумевший скандальный роман напечатан на Украине в 1996, некоторые
рецензии на него  были и в российской прессе. Кроме того, в номере 3 "Дружбы
народов" вышел его русский перевод, а в номере 16 "Литературной газеты" есть
рецензия (недоступные пока в он-лайн).
     Справочный файл об Оксане Забужко содержит всю  необходимую информацию.
      ---------------------------------------------------------------


     Сексуальна  одiссея  художника  й  поетеси,  розгортаючись в  Укра§нi й
Америцi   кiнця  ХХ-го  столiття,   оберта¤ться   правдивою   середньовiчною
мiстерi¤ю,  в якiй геро§ня проходить кругами недавньо§ укра§нсько§  iсторi§,
щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...

     
Даний художнiй твiр розповсюджу¤ться в електроннiй формi з вiдому та згоди власника авторських прав на некомерцiйнiй основi при умовi збереження цiлiсностi i незмiнностi тексту, включаючи збереження даного повiдомлення. Будь-яке комерцiйне використання даного тексту без вiдому i прямо§ згоди власника авторських прав НЕ ДОПУСКАґТЬСЯ. Роман видано окремою книжкою Ки§в - Видавництво "Згода"-1996 Copyright © Оксана Забужко 1996 Оксана Забужко ПОЛЬОВI ДОСЛIДЖЕННЯ
З УКРА·НСЬКОГО СЕКСУ Вiд автора Пропонований читачевi роман мав щастя зажити скандально§ репутацi§ задовго до виходу в свiт. Його чорнова версiя, вiддрукована свого часу в Пiтсбурзькому Kinko Copies числом 12 примiрникiв, iз мiркувань суто практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою друзям "почитати" (переважно у сподiваннi розумних порад), цiлком несподiвано зробила карколомну кар'¤ру: вона вiдродила самвидав. У Нью-Йорку й Чiка­о, Парижi й Мюнхенi, Ки¤вi i Львовi запрацювали копiювальнi машини, ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у ки§вськiй квартирi авторки залунали рiшучi мiжнароднi дзвiнки: одразу з двох захiдних кра§н §й погрожували судом i забороною права на в'§зд. А ще кажуть, нiби лiтературою в наш час нiхто не цiкавиться, збуджено подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий, якомога чепурнiший фотопортрет (його вмiщено в цьому виданнi) - для майбутньо§ судово§ справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще з чотирьох кра§н, i простий пiдрахунок показував, що, коли все буде гаразд (постукати по дереву!), то на кiнець столiття перед сердешною дослiдницею укра§нського сексу погодяться вiдчинити ворота хiба тiльки деякi держави Центрально§ Африки та Тихоокеанського архiпелагу. Кепсько обiзнанiй iз мiжнародним правом, але, як усi письменники (навiть i укра§нськi!), не вiльнiй од манi§ величности, авторцi вже ввижалися дипломатичнi конфлiкти, численнi ноти до укра§нського уряду i, врештi, повна мiжнародна iзоляцiя нашо§ незалежно§ держави. Звiдси недалечко було й до танкiв окупацiйно§ армi§. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка i патрiотка, вирiшила, що мусить придушити катастрофу в зародку, i з цi¤ю метою доводить до вiдома читачiв наступне. 1) Нинiшн¤ видання ¤ ¤диною, призначеною для друку, версi¤ю роману. 2) Будь-якi iншi, наявнi в ксерокопiях, версi§, мають пiратське походження, i за §хню циркуляцiю та можливе використання поза вiдомом авторки вона вiдповiдальностi не несе. 3) Роман, як легко довiдатися з термiноло­iчних словникiв, - це жанр художньо§ лiтератури, а не роздiл iз особово§ (чи то судово§) справи автора, - вiдповiдно вiд усiх можливих анало­iй мiж описаним у цiй книжцi, з одного боку, та реальними особами й подiями, з другого, авторка наперед вiдмежову¤ться (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто погано про це подума¤). Наостанцi авторка склада¤ сердечну дяку друзям, котрi стояли бiля витокiв цi¤§ книжки i, кожне на свiй спосiб, прислужилися до §§ появи на свiт: Лiндi Рейдер i Лiсi Сапiнкопф - за iдею, Михайловi Найдану i Ростиславу Бойковичу - за дiяльну помiч у §§ втiленнi, Аскольдовi Мельничуку - за моральну i професiйну пiдтримку, без яко§ теж нiчого б не вийшло або, в крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше. Ну от i все, любий мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусiдському балконi натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася парочка - i не помiча¤, що дощ ущух, дзвонить телефон, i я, з нiжнiстю i жалем, ставлю крапку в усiй цiй iсторi§: як звичайно закiнчували сво§ послання древнi, я сказала - i спасла свою душу. Оксана Забужко Ки§в, 31 липня 1995 року Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi - крихiтнiй eat-in kitchen1 (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, - на нього можна просто з то§ вузесенько§ обори подавати до кiмнати - аякже, чому нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди вигляда¤ щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум'янцем з утiхи, що зараз його з'§дять, - можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного - щоб хтось сидiв по той бiк §хньо§ довбано§ загороди, в якiй, зда¤ться, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгi¤нiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збира¤ться, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв - три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з еле­антно завуженим листям - два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi §х день у день поливалося сiрчаною кислотою, - на мiсцi буйно§ кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася §х вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапу¤ вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук - навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опуска¤ш, бо навпроти все'дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, - от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, - а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?.. Логiчно зваживши - нiчого. Геть-таки зовсiм. Пiв-упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, - i вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фi­а не вийшло, то чеснiше одразу здати карти - не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хр¤новiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не д¤вочка. I все-таки - нi, не сьогоднi. Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх "паблiк ченнелз", - коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплю¤шся - а хай йому грець! - що все ж повинно скiнчитися гаразд - ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-§§-там, - i наринула, було, тривога вмент явля¤ всю свою смiховиннiсть: знов цим голлiвудiвським ­аям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! - на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче ма¤ скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати - непростиме свинство. I глупство. I - дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправля¤ вона себе: так звертався до не§ той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж §й, але то вже не ма¤ жодного значення), - нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно? Спиши слова, тату§ровку зроблю, грубо й розв'язно пiдхоплю¤ з не§ зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) - одна велика в'язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, - говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи §дкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергово§ обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Д¤вочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть - а во! - била себе ребром долонi по згину стиснуто§ в кулак лiвицi, - в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" - котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он - ­iв мi е брейк!"2, яким колись раз уперезала була того чоловiка, - взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав §§ на себе з найдальшо§ камери - щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи - на хера я сюди §хав, я вдома таких самих прибамбасiв мав - отак-о!" - лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiдано§ свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався вiн розповiдати в §§ присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й ­удзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi , серце, голову, злiпи - не завадить!" - вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся §й до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" - вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини не§, вперше за довший час хоч чимось задоволено§: "Гой-го, серце, - де тво¤ почуття гумору?" - "Я його на тiй квартирi залишив", - бовкав вiн: з то§ квартири вони, Богу дякувать, ви§хали, i найлiпше було б §§ по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай, принеси, - шкiрилася вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в тебе був дублiкат", - вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в'язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась, а оце смiття - зараз же на фi­ повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о - провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вешта¤ться й слинить - ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), - лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях стало§ отвором в'язницi розляга¤ться зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смика¤ться туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп - i стало, - i б'¤ться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi, - от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати §§ в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як §§ тепер втишиш - тепер, коли зда¤ться, що, крiм не§, iншо§ тебе - нема, не лишилося?.. Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла - третiй мiсяць у м'язах трем не вщуха¤, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокида¤шся - сама), перше, що вiдчува¤ш, - сво¤ прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухо§ блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засову¤ш щiтку - коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першо§ хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Вiзьми в ротика... Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере - еге ж, оце воно, - попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що §й теж би, сво¤ю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, зна¤ш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело обiцяв вiн, - ми тобi завтра таку увертюру заката¤м! - завтра, одначе, так нiколи й не настало. Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, - "Розкрий "§§"", ти одразу переносишся всiма змислами в ­iнеколо­iчне крiсло, - бо це не "вона", це ти розкрива¤шся - або закрива¤шся: як у цьому випадку - намертво. Та ти зна¤ш, скiльки в мене жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а - §м, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке бува¤, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти куса¤шся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на сво§х жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячно§ (атож, дев'ятимiсячно§!!!) mad love3, iз яко§ вийшла - правдива madness4, а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" при¤мно поколював тебе в ступню, - i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подоба¤ться кусатися? А якщо менi зараз сподоба¤ться тебе пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому - якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньо§ губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася - смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно - дивно, до яко§ мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiчерева, поки рiку й далi стрясало - вибух за вибухом. Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебива¤ §хнiй голос, заважа¤ дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: "Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшо§ прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фра¤р, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику - котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов був процес витворення то§ спiльно§ мiфоло­i§, без яко§ жоднiй парi не остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала - валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в самому розповнi фестивально§ програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши сво¤ - два вiршi, два хол¤рно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це назива¤ться, але вставля¤ публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фi­а не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кра§нi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russian5? - i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi сво§м Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi яко§, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й зна¤, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд §хньо§ млосно-пряно§ кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допуска¤ться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i пройма¤, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: "Ну, ти й да¤ш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити §§, сягаючу по цигарку (чи келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в'§здом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить тобi боляче". Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти, вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою по§здкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як бува¤ тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його вигасаючим барвам i та¤мничим шерехам в засинаючому листi, - запелен­ували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав / Крiзь нiч мо¤ iм'я, неначе на тортурах, / I хтось на ­анку листям шарудiв, / Перевертався i не мiг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрiзняти бiль недужний / I бiль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав §х у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось вiд мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань", - от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям, iз собою, з даром сво§м нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужа¤ш пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штан­у на висоту повного ривка. Ай, мать його за лапу... Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Укра§нi!) - iз цi¤ю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльнено§ дi§, з несамостiйнiстю цi¤ю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацi¤ю свiтових просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в'§жджати, вiн, не зупиняючись, прокидав §§ згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, зна¤ш, як би це тебе вставило!" - цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'¤рчика, - i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина - хто вiн там не ¤ - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, злива¤шся не з партнером, нi, - з розбуялою анонiмною силою, що протина¤ сво§ми струмами все живе, пiдключа¤шся до не§ з тим, аби на кiлька секунд - а-ах! - катапультуватися в вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм ¤диного - через верх, але для нашо§ доби, хоч по сутi й пост-християнсько§, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в ор­iастичне свято вселенько§ ¤дностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у мо¤му тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? - отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк"6, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за ­рат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon me?7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива¤ться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все, кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-сво¤му, - могутнiй тваринний заклик його тiла зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емi­рантисько - втiм, небавом i встав, i попрямував - чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi ¤диний вихiд iз цi¤§ в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в про§жджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайво§ одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i сво¤, чи вже-не-сво¤, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти чита¤ш, а куди §деш, а чи ма¤ш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? - Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд'§здi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, §м усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на ¤динокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсько§ [а мав же час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "поб¤дiт¤льнiцей" почува¤ш?", - зда¤ться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Зна¤ш, - i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, - менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя межа. / Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, / У кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень - жодно§ звiстки, i жодно§ змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з Кембрiджа - в укра§нське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячо§ води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинно§ кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як пес приблудний, до шосто§ ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзi­орний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще да¤ться знести: звiрина енергiя вивозить, - але в сорок! Тимчасом у §§ кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля яко§ буцiмто й при§халося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), - щось незбагненне ко§лося з телефоном: раз у раз §§ колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на безмовнiй лiнi§ свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав §й знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч §§ iм'я, неначе на тортурах", - i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнi§ над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i тво§х вiршiв, ти впiзнала §§ вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, - твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з св, щойно вiднайдено§ осi (бо ти була - жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйно§ пiдпори, хай би навiть i намислено§, - без конкретного обличчя живо§ любовi - опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш - лишався), - кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого ¤ства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стiнi - од явностi утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався §й у цьому ледь не напочатку - з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто... сто шiстдесят? - не бо§шся? не виника¤ бажання - вляпатися в крапочку? - нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема - дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мо¤, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi - клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi, пустiть назад! - а §§, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, ¤ речi, страшнiшi за смерть, i я §х знаю, тiльки от того страху - манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який ¤ в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що §§ любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична е­о§стка, гординею сво¤ю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я по§хала, - звiсно ж, Америка - the land of opportunities8, пiв-ґвропи, не нашо§ довбано§, а щонайщирiшо§, вiд Британi§ до Iталi§, сюди рветься, грошi, кар'¤ра ("Музика, жiнки, шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Укра§нi що, Укра§на - Хронос, який хрума¤ сво§х дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, - премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фi­ варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! - ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ­анок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiджського неба в напливах хмарно§ гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцi§, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), - аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi ¤сьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть §м числа, - i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це. Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, кон¤шно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцi§ твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там у них вiдбува¤ться - чи якийсь янгол-секретар одбира¤ земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами бува¤: одразу збриджу¤ться, щойно почина¤ валити пуста порода, - i кида¤ш, недописавши). I ще в одному моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом, - загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, - вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зрива¤ться на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'¤рчик у кiмнатi побачень у в'язницi чи божевiльнi: дослуха¤ш - i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе, скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" - спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкра§й рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, - i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян це ¤, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, ґвропа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуально§ хотi, вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторi§, - наше вкра§нське "можу!" самотн¤ i тому безсиле. Амiнь. Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з то§ ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першо§ ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" - засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що, закам'янiлий усерединi себе до багаторiчно§ мерзлоти, просто не тямить бути не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно да¤ш!" - вистогнав у не§ - по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд §§ присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фi­, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i зробив §й боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse9, ось як це назива¤ться в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any problems"10, - а тодi, вереснувши диким голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, - стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чу¤ш?" - вона почула - одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", - як усерединi займа¤ться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все - задля не§, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз не§ з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр §й заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський пово¤нний пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, - от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чу¤ш? синочка", - то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй тво¤ власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й ви§бли, подруга, так-таки прямим текстом - ви§бли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без цере­елiв, - i, дивно, навiть ця думка не була непри¤мна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану тв автентично§ вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, - вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як сво¤ добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, "гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, "а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька: "Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв - коли нема тако§ цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зоста¤ться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, - монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе). Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварi¤ю на АЕС, - i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав'язливо проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i сизе море снiв / В одбитих кольорах вмираючого неба, - / I я iще пливу - а ти уже на днi, / I страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого - зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде? Так якого ж?..." Ге, серце мо¤, так у цьому ж вся й штука... Ннiт, не була мазохiсткою - була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чи¤ тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати - класною бабою була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman", мусуй-мусуй тепер в пам'ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) - з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! - а от нi, не верта¤ться, не спаса¤ - що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще могла б бути, - бо ¤ в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я ¤ така, який ти зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так - i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацi§ - чи то ­умовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, - не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка. "В цiм твоя межа". Як же той кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, / I мокрi, сплаканi ворони - / I муж, який не вборонив - / А ждав вiд мене оборони". Еге ж, exactly - чи, коли хто волi¤, "вот iм¤нно". От чим ще, до речi, паршива чужа кра§на - набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, - i незчува¤шся, як почина¤ш балакати "хеф-напiв", тобто повторю¤ться те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, - де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Ки¤вi, в Укра§нi - з росiйською: всяка¤ ззовнi накрапами, зсиха¤ться-цементу¤ться, i мусиш - або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, - або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад - гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцi§: "Ти себе що - "поб¤дiт¤льнiцей" почува¤ш?"). А ще можна б сказати - виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцi§ "трiпл-ей-дабл-ес"11, або в Кеннан Iнстiт'ют у Вашiн­тонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй гречненько, ти не ґвтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненсько§ комунально§ "хрущовки", з яко§ цiлий вiк марно силку¤шся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасно§ цивiлiзацi§, по чiм верта¤ться в свою ки§вську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що лде я, там i буде вiтчизна" - то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не ¤ bene, бо вiтчизна - то не просто земля народження, правдива вiтчизна ¤ земля, котра потрапить тебе вбивати - навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбива¤ дорослу дитину, утримуючи §§ при собi, сковуючи §й кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, - а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, - як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з укра§нського сексу", i, перш нiж перейти до не§, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до м кра§ни й м скромно§ особи, - от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши - здихали, на фi­ нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого сло§чка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефону¤, тiльки-но я не з'явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за не§ шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд'§зд, у мене все-таки ¤, - i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, - хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато ма¤ в собi злостi для такого дiла, - то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), - так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного - головне ж, ледi й джентльмени, поляга¤ в тому, що в життi пiддослiдно§ то був перший укра§нський мужчина. Направду - перший. Перший готовий - кого не треба було вчити укра§нсько§ мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власно§ бiблiотеки (Липинський, блiн, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй - блаженний дiм..," тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора - це, зна¤ш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Укра§нi, - i отак, хай йому грець, все життя! - професiйна укра§нiзаторка, наче ще по одному органу §м усiм нарощу¤ш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку - за кiлькiсть укра§нiзованих койкомiсць, ти б §м загаратала список тобою навернених! - а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усi¤ю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як диха¤ться й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацi§, скiльки iскристо§, смiхотливо§ енергi§ вивiльня¤ться, коли кожна нота - iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк - умент резону¤, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце - ближче: можна? i от уже - двозначнiше, ризикованiше, i от уже - впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), - навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "По§хали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому - свiй, одно§ породи звiрюки! - i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку. "Gosh, if he only weren't such а damned good painter!12" - казала ти, сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило - вперше за тi кембрiджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила - вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, -Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm13, ось як це в них назива¤ться, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, §§ густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень , - все нараз, бо тiльки так i да¤ться увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою - проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, - "Where are you from?" - "Ukraine", - "Where is that?"14 - ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" - але вдома, в тво§й бiднiй забембанiй кра§нi - кра§нi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, - все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, сво¤ю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно - на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось §м?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще, - ти втомилась нероздiленiстю св любовi до свiту, i в тому чоловiковi - щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, - ти блискавично вгадала свiй ¤диний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть ото§ любовi, - саме тому, що вiн був such а damned good painter15, - але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася сво§м неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi §й волого блищали: What а story!16 О так, страшенно романтична love story - з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну машину вiн одно§ ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз та¤мничим зникненням прота­онiста й вiд'§здом геро§нi за океан, з купою вiршiв i картин, а головне - з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський ­енiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities17, i що вже там серед тих opportunities не ча§лося вготованим на майбутн¤ - смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, - наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колi§ - з ото§ вiковiчно§ вкра§нсько§ приреченостi на небуття. Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, мо¤ зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто з­валтоване тiло третiй мiсяць невгава¤ в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi! - внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, - горопашне тiло ще живе, воно кача¤ права, воно доходить з елементарно§ сексуально§ голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй кра§нi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озива¤ться хiба на те, щоб запропонувати тобi - рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! - ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцево§ газети, i звiдки вигрiба¤шся тричi на тиждень - до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджа¤ш туди-сюди по аудиторi§, поглядами акварiумних рибок, щось там - один Бiг вiда¤, що! - тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш §м, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не було! (i в тебе - також нема¤, окрiм як писати по-укра§нськи, хоч це i ¤, либонь, найяловiше насьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторi§ лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, - бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергi¤ю зустрiчно§ думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! - якщо тiльки потiк читацько§ уваги вчасно не пiдхоплю¤ й не виносить §х на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як тво§ нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою укра§нською лiтературою, можна на пальцях вилiчити - не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, - з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсово§ пiснi", авторизовану версiю, призначену для бродвейсько§ сцени, кайфувала, як наркоман, од §§ прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi - скажи ж ти, випливло! - розумi¤ться, що iншого - писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збира¤ться включити його до антологi§ свiтово§ жiночо§ поезi§ ХХ-го столiття, "You are а superb poet"18, - кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, - пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати - по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття укра§нсько§, i нi фi­а з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi ¤ ти, котра через усiх тих людей переступити - негодна, негодна i все, iскорки §хньо§ присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й ¤ твоя родина, родове тво¤ древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризво§то довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашо§ теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом - це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в'язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) сво§ груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, - казав колись, нестак i давно, один недоукра§нiзований мною мужчина, - наверно, четвертый размер, а как держится!"): цi¤§ осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пi­ментнi, а вершечки щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, - той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявля¤, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, - це було гарне тiло, здорове, розумне й житт¤радiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, по§зд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварi§ менi приснилося, начеб йому §§ вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, сво§м звича¤м, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: "Тодi ще мав упасти снiг. / Ще осiнь пахла корвалолом, / I авта, збившися з дорiг, / По гаражах зiпали кволо", - я досить довго чинила насильство над сво§м тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що вида¤ на входi ключi од lockers'iв19, слiпучо спалаху¤ навстрiч зубним блiцем: "You're pretty faithful to that swimming, huh?20" - Боже, яка вона мила, м'яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна §сти з кожно§ руки, хоч би й цi¤§ простягнено§, довiрливо розкрито§ - рожевою наготою назверх - долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресi§ - Велико§ Американсько§ Депресi§, на яку стражда¤, зда¤ться, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають "Prosac", кожна нацiя божеволi¤ по-сво¤му, i мою депресiю, котра насправдi ма¤ iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою §м мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic21, а далi вже все за пiдручниками з психiатрi§: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods22 - словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров'ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, - кива¤ з мудрим, порозумiлим усмiхом: "I've been there, - каже вона, - with the father of my kids"23, - он як, вона розлучена, single parent24 з двома малюками - i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли ¤ дiти, воно легше - i тяжче, i легше ("А тепер, - казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, - ось тепер ти завагiтнi¤ш: я просто в тебе кiнчив!"- "Нi, - смiялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллято§ в не§ по вiнця нiжностi, - нi, серденько, сьогоднi - нi" - а проте це, либонь, i була, з першо§ ночi, головна зача¤на думка, пiдводна течiя то§ любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, - вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб'ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп'янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! - у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утриму¤ при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, "непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на берегах, - а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголосям: "Зимно менi, коханий. / - Накинь пальто кожушане. / - Сумно менi, коханий. / - До працi берись, моя панi. / - Ах, щось воно все менi лiньки... / - Бо треба б тобi дитинки. / - Страшно, коханий, з нею / Стати навiк тво¤ю", - не згадувати, лiпше не згадувати!), - "Everybody seems to have been there"25, - завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club!26 - о так, статечно кива¤ моя негритянка, every woman has been there27, - i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися - бодай тому, що цi¤§ осенi, через силу волочачи сво¤ нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки - не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i ¤ - зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до ч褧-небудь крижасто§ спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, - скинутись, озирнутись, - що то вмика¤ться в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони - може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцi§ бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають §§ (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подоба¤ться: ось це i заводить §х по-справжньому, змушу¤ пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки - дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойово§ сурми, що колива¤ повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" - ­зився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши §§ напiвголою, злостячись сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч вза¤много мордування, ляк обценьками стисло", - а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза мо¤ю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався - страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу ме­еру з лещатами в лонi: а зась не зна¤ш! - i отут-то й починався рев защемленого самця: "Та ти зна¤ш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати я хтiла на тво§х жiнок, скiльки б §х у тебе не було, менi - не залежить, менi не перемагати треба, а - любити, любити, розумi¤ш ти?! - так що в наготi §§, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокуша¤ться, а демонстру¤ться зневагу - можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це бува¤, коли кожна, щонайдрiбнiша об'ява тiлесно§ свободи iншого прийма¤ться як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурю¤ в тобi гарячу хвилю вдячно§ нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужо§ дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на тво§ шорсткi, закоцюблi руки, i ховала §х собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимо§, лиш плюскотом вгадно§ для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, тво§м звича¤м, шпетненько, сторцом - щоб стiкало, а мо¤ завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, ¤дине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi - ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки то§ любовi, щоб акуратненько краяти §§ ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великi кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi - невеличкi такi?" - хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула, i пере§хала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi взимку - перелiт через Атлантику: до п'ято§ ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi сто§ш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, - кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на континент, невже? - верещало мо¤ ошпарене розпачем нутро, невже?! - таксi вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений Бориспiль о п'ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота кра§ни, хха! - кра§ни, безнадiйно неприналежно§ до нервово§ мережi, що рясно оповива¤ планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ­ан­лi§ портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шерем¤ть¤во, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате - вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! - а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук мо§х пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, ¤врейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя кра§на, кра§на, в яку я, пiсля всього, - вернуся, авжеж, i дарма мо§ добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знано§ мови, а ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про укра§нську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна, §§ помiтили, на не§ - овва! - вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в'§хали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що укра§нський вибiр - це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбива¤, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопа¤шся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю §§ розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-сво¤му, перевiрили §й паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, - до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ¤диного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти оберта¤ш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям, горiнням, парним польотом навза¤м зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс укра§нського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб §й справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фi­ з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч оте сво¤ небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мо¤", - тво¤, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалю¤шся - на безбач, з головою, - нiколи тво§м не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання тво§ - мишачi виходять: невеличкi такi. "Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючо§ нiчно§ мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зача¤ний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до не§ надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився очима хворо§ тварини: "Вже знов почина¤ш нагружати?" . Прости. Любив, я знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим, грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже наступно§ митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтрово§ шиби ще цiлого автомобiля мо§ прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала §х повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiнн¤ листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мо§ книжки (перший автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). / Жоден з нас двох не помер молодим / Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Зна¤ш, - патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко мо¤, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побрата¤мось", - веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумi¤ться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужмано§ молодостi непорозумiло-темнi рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала - друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: "Брате мiй, чорнокнижник, / Де ти тепер ¤си? / Судитимуть нас без знижок / На те, що "такi часи": / Не цi-от, в чорних сутанах, / Не кат iз лезом рудим - / Судитимуть тi, що настануть, / Коли розвi¤ться дим. / Проб'ються травинки гострi / Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В мо§ обгорiлi костi / Сядуть грати чорти, / I мiсце м страти / Парканом крутим обнесуть. / Який тодi нас, мiй брате, / Чека¤ посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от, "бiльше, нiж брат", - це i ¤ "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi, плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б'¤ться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, ¤диний з усiх, робив це, ах хол¤ра, - аж слину крiзь стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут ма¤ться на увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки, "из уважения к объекту", з укра§нсько§ не злазячи, за§жджа, як i ти, ки§вська iскуство¤дка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його неподiльно§ уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи: - Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна говорити", - вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя, - печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок). "Бачиш, - показував §й, у перших тижнях спiвжиття - нова кра§на, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чисто§ сторiнки, еге ж, - чи не першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це - любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта, лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком: вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацi§?" - "Може бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха §§ на§зд: надто зосереджений був на шкiцевi: - це з одно§ польсько§ пiсеньки, я колись почув, запам'ятав собi"); низ живота §й цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в не§ складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi - тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутнено§ небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, - тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?..); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От при§ду - окрутимось!" - образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись - по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з не§, наче пасока з умiло прохромленого тiла, §§ любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! - i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi", - вибухла, як фурiя, трохи не матом - а вiн, виявля¤ться, був черговий раз розбився, акурат перед §§ вiд'§здом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! - затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй, фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби трима¤ в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика - жiнки - шампанське, все буде, - лиш оте "окрутимось" порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперово§ увертюри: не те, не те - не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них любов", i шкiц, здалось §й, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком звiтрилось - постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка, вкiнець забембаного цими психованими укра§нськими ­енiями, то на ранок на нiй знайшли здохлого павука - от i було налiпити його на полотно, десь мiж котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе, постав другий шкiц - та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицi§, простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це §§ останнiй мужчина, - прокоментував лиховiсно, - вона його з'§ла". В кольорi тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. "Цей наш роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на не§ втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це щось iнше". Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малю¤ться на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems29 з обох сторiн - нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi...) й аутичний маньяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних негараздiв, неконтактностi ото§, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi, клiнiчно промовистiшi симптоми - примiром, його повну неспроможнiсть бодай на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо характерне, дивно курлапе письмо - несподiванi пропуски лiтер, а то враз посеред речення слово з велико§, або заблукале з сусiднiх абеток "э" чи "j", мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, - нехорошi речi, тривожнi, а коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв бувало, то й геть кепська картина склада¤ться), - що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слiвце, - problems, воно означу¤ i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iсну¤ хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, ма¤те чим заплатити, а якщо не ма¤те, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдi¤ш, життя - штука коштовна: оно Розi, Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчаща¤ до психоаналiтика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi - сорокарiчна дiвчинка, мати доросло§ дочки, i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на чолi, як у колгоспно§ жницi, зiбгана мокра грудочка "Клiнексу" коло носа), змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць, i два, або навiть три, - i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто §§ слуха¤, яка вона нещаслива, - на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне зрушення: тепер обо¤ скрегочуть зубами од абстиненцi§, сварки спалахують з голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i, схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems ¤ problems, i суспiльство велить §х розв'язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями: дано А, дано B, §х можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i все то в надi§ добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! - десь у кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам §§ покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочита¤ свою вiдповiдь - правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно. Ледi й джентльмени, problems - це те, на розв'язок чого iснують правила. Але якраз правил ми й не зна¤мо, зна¤мо тiльки чотири арифметичнi дi§, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i гаданих величин, i ­рунт випорску¤ нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом, i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось - це ж чийого, ану вгадайте? - реготу, - i пекучий жах пойма¤, коли нога зависа¤ над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива, висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо й ¤ - вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж - сюди спiшилися?.. "Я завжди хотiв одного - реалiзуватися". Так вiн казав - i казав щиру правду. "Понюхай, от понюхай, як пахне, - ходи сюди, а-ах!" - нахилявся, хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав повiки (яка розкiш цi американськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки, глянь, глянь! - скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скiльки це кошту¤? нi фi­а собi! - ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! - i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, - все, ходiм звiдси, - i раптом рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленно§ жаги вхлипуючи повiтря: чу¤ш, як пахне?), - §й подобалася ця хижа змисловiсть, дарма що не на не§ скерована, дарма що §й з того перепадали хiба послiдки: вона так само змислово любила слово - насамперед на звук, але звук щiльним неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався вiн при переходi з одно§ мови на iншу, - кожна-бо мала свiй, мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська - електричний фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистiше, в британському варiантi iнтенсивнiше, смолисто-тягучiше - ситнiше; звiсно, рiдна була найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв: чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди - iно станеш приглядатися зблизька, розсипа¤ться, дробиться - не збереш, голодувала вона без не§ тяжко, просто фiзично: мов на безводдi абощо, почути б - живо§, щиро§, щоб iнтонацi¤ю отою спiвучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло - §й-бо, пiддужчала б! - в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п'ятому, сидячи на уроцi укра§нсько§ мови, тайкома нюхав фарби, схованi пiд партою, а вчителька, пiдскочивши, швир­онула ними, аж зi стуком розлетiлися по проходу, - ну певно ж, тiльки вчителька укра§нсько§ мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди - найтупiшi, найзлобнiшi бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в сов¤цькiй армi§, - ти не дума¤ш, що тут комплекс нацiонально§ неповноцiнностi гра¤ на всю?.. Так вони розмовляли - коли ще розмовляли, бо розкривався - дiлився чимось iз себе-внутрiшнього - вiн навзагал помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, - Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всiх, крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було - тьма, i вона доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали, вiн §х знав: бачив! - куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожно§ пари насущно-доконечним, - так-бо заселя¤ться, залюдню¤ться нововитворений свiт двох, у §хньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, - вiн прикро разив §§ тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс "скаче по верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дiвкою, бо шукав мами", - мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив, забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями сво§ми до §хнiх життiв, властиво, не дотикався, i коли й до не§ вивернувся тою ж стороною, преспокiйно рубонувши на §§ як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть до виживання в будь-яких ситуацiях", - вона з мiсця цю здатнiсть i продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо', й правда - виживу?) - отож для чужих вiн шмарувався назверх - непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронi¤ю фрашками-придабашками, але §§ цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за сво¤ю, волiла лiпше - нi, чувак, грати, так по-чесному! - розпороти те пап'¤-маше ножем: тодi й повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору лягати, але й хлопа викришила - не приведи Господь: як так, то й так, не менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке... "Зна¤ш, що ¤ твiй уславлений герметизм?" - бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! - "Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", - "Будь ласка, можу i в двох: кам'яне яйце!" - "Гарно, - нишкнув на мить, направду дiткнутий: - але ж - пописане таке?.." "Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря. / Корiнням вглибай крiзь пiски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ - це коли забивають порожню пiвлiтру / Тобi помiж ноги - по чiм переходять на "Ви". / Ми всi - таборовi. Сто рокiв тривать цьому спадку. / Шука¤м любови - знаходим судомнi корчi. / ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мiй смутку, мiй падку!" - / Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш..." Так бубонить вона до себе (от тiльки - корчТ чи кЧрчi? заника¤ мова, заника¤, i не пудрiть нам мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), - волочачи сво¤ непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не ма¤ друзiв, жодно§ душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?" вiдповiдати "Fine"30, - це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно ¤, те "файн", i хто його бачив, - на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний ­енiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi - вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в "Джайнт I­л" якраз на не§ знижка, дев'яносто дев'ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася - понесло жiнку, - що ма¤ рак грудей, от уже п'ятий рiк ходить на опромiнювання, а §й же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскреного темно-золотого волосся, - так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages!31) позицiю sexy lady32, з яко§ потiк часу невблаганно §§ вимива¤, виштовху¤ в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помiчати, - розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, житт¤радiсно верещить, що обожню¤, просто обожню¤ вiзити до ­iнеколога - щоразу кiнча¤ в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням §§ запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, - може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiда¤ про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, - весь цей шлак, який вечорами спуска¤ться в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiда¤мо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим - чужим треба вмiти таке накручувати, аби §х не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористично§ новелетки, пошарудiти ним знадливо - глядь, i проковтнули, i вважа¤ться, буцiм повеселила публiку, - тут Елен трошки пробуксову¤, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим - поза тим трима¤ться пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi по§зда, котрий мчить §§ по колi§ до межово§ риси того дня, в якому нарештi - осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз не§ остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепе𠧧 жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацi¤ю або заведе пса - самозрозумiло, породистого. I ¤ ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валаса¤ться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасову¤ вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову - "От коли я був у Японi§..," "Коли я виступав на конференцi§ в Прадо, i кардинал був запрошений..," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу..." - до смiшного нагаду¤ похваляння колишнiх "ви§здних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторi¤ю свiдомих того, що самим §м повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чу¤ себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чу¤, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, - сво§м книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, сво§м iнтерв'ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки обiця¤ платити "NewаYorker", - цей монолог у ньому, вiдай, не припиня¤ться нi на мить i вiд часу до часу сяга¤ точки, на якiй виника¤ потреба в парi вух, - тодi Алекс телефону¤, i за§здить по не§ сво¤ю "Тойотою" (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Б¤лградi, мав "Мерседес"), i вони §дуть куди-небудь на дрiнка, два слов'янськi поети в чужiй кра§нi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав'янськая земля, спати з ним вона не збира¤ться, та й надто вiн захоплений власним усним житт¤писом, щоб як слiд до не§ взятися, але вiршi його, котрих наволiк §й скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, - здебiльшого, правда, все ж "снепшоти", подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона пита¤ться в Алекса, а як же вiн да¤ собi раду з мовою, - роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчува¤ обмiлiння запасiв, - i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: ¤ таке дiло, визна¤ неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ­анджу, - тим-то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, - ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка...), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цi¤ю дорогою (стежиною! путiвцем! хайве¤м!) висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), - i тодi вона розумi¤, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власно§ присутностi в свiтi, - це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чу¤шся невiдвза¤мнений нi сво¤ю мовою, нi кра§ною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, - i вже не диву¤ться, коли пiсля того вечора Алекс переста¤ §й дзвонити - правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимага¤ хисту й труда. Fine, будемо вчитися. Чхати йому було на §§ вiршi - як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям - родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало §§ вперед, вперед, вперед! - божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося - бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiв-розкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом марних зусиль: укра§нською iсторi¤ю, - знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi - нагору (цiлий час - нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, - а на §§ пам'ятi лава за лавою бучно висвячених у ­енi§ подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), - вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишково§ ­енiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Ки¤вi, "Червона калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж по§ти тварин не то дозволя¤ться, а й заохочу¤ться), - вiдразу проявила з ним - першим на вiку! - готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Укра§нець - i переможець: чудасiя, §й-бо, в снi б не приснилося, - чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи §§ семилiтню, колись давно втiкали вiд ка­ебiстсько§ облави до Ки¤ва §§ батьки, батька, котрий одтрубив сво§х шiсть рокiв ще "сталiнських", всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" - другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, - чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона - кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам'яттю - зазнiмкувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн §§ першого в життi, та нi, ¤диного в життi дому, - потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного художника? - ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане - все'дно що з одного табору кор¤ша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе викров'янити, вихаркати - як? - друзi-кияни, розм'якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: при§хали у вiдрядження, впали на каву до мiсцево§ "склянки", пiдступився провiнцiал зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам сво§ роботи покажу, i кава в мене ¤," - а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, - а з чого взяв, нiби ми художники (були - писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? - "А - бороди у вас," - отуди к бiсу, на облiк §х там тодi брали в тiй норi за ношенi¤ борiд, чи як?! Так крiзь ­рати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою - визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?.. А до майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною бачили..." Вiтчизна i дiм, атож: Укра§на, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва - це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес, зда¤ться? (Добрий письменник, хол¤ра, а що нiбито, подейкували, щирий друг радянського народу, то - who cares?33) Ту оповiдку, котра вмить учинила його - рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних рокiв (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! - поки iншi спивались, вiшались, чи, як §§ батько, годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), - вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до не§ в готельний номер, розколошкавши зi сну, - все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на ­валтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах! - i стояв у тiсному, як лiфт, передпоко§ку, зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в не§ очима, i §§ нагло пойняло - стисла зуби, аби не дзи­отали, - напливом чудного, не еротичного навiть, нi! - якогось iншого, до млостi тривожного збудження - мов перед операцi¤ю або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на не§, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому справжн¤, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була - уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припуска¤ з засидженого мiсця: справжн¤ - нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи §§ позад себе, сiм шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! - "До вечора?" - "До вечора", - "По§демо тодi на каву?" - все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим §§ ранн¤, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад - у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня - прибутний, пiдземний гул розбуджено§ пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п'ять рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом, п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи далi, був, зда¤ться, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там ¤, вiдказували §й з вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди: "По§хали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в мо§х снах! - i, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб але§, дерева й лавочки, - таж це ним свiтяться мо§ кращi, найбiльш мо§ вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз ¤ - ходiмо, покажу", - тiльки вiн один не вдавав призво§того розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи сво¤, пролапувався крiзь §§ стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, "Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис §§ за плечi: "Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що саме?" - "Слабо сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз сво§х пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: §й переказували, - а з не§ випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника: "Осiнь. Ранн¤ смеркання. / Твань - i кроки, як ­умовi... / Ця любов - не остання, / Ти даремно так дума¤ш"), - пройшов крiзь §§ територiю, мов татарська орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам'ятi, з усiх §§ головних осiдкiв ту живильну, та¤мничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбиру¤ в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкрива¤ться - в рознятий простiр спогаду: там завмира¤ дiвчинка серед осiнньо§ але§, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе §§, обiцяючи §й дорогу, от з то§ дiвчинки все й почина¤ться, i що б не було потiм з тобою в життi, - воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлю¤ш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi iдеали юностi - то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it34, вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапля¤ зберегти §м вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербi§ з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, ­лянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого - в споко§ й достатку - життя, i всi, колись киданi у "воронки", на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкра§нськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiн­дейлiвських пiджакiв, - хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi ¤ правда, тiльки ним i варт мiряти сво¤ життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд'¤мною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонi¤ю заходу), - значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за сво§м власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди: вiзьми мене з мо§м дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, - тут поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньо§ вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн в'§хав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i навалився на не§, з довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи за­валтовно, але як сталось, так сталось, "По§хали до тебе... В майстерню...", - десь вiн i зараз там ¤, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий та¤мним гулом вологий туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовля¤ вона себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург - витягнуте з-пiд завалу тiло: тут - вiдчува¤те, коли натиснути? а тут? - промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагаду¤ про себе, - наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм розтином углиб рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева - платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським! - смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця юнi вi§, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом, обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна, не видобувши з не§ головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!", - пiдхопивши пiд колiна, натягаючи §§ на себе, - а у вислiдi й не скiнчила нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв кiнчати?). "В кiнцi осiнньо§ дороги в'яне плоть, / I листя шамотить з мишиним шарудiнням. / Оголю¤ться обрiй - i Господь / Сто§ть помiж дерев у бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?.. "Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого ори­iналу - так нiколи й не написаного автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожн¤. "Я завжди хотiв одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само, тiльки що це значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще вияскравлений §§ любовним замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинно§ монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнi¤вого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" - смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! - сидячи в не§ в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв §й про свого батька, - дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiда¤мо його - вдвох, по§деш зi мною? (i §й зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне "жiнка" в устах укра§нських мужчин завжди пороло §й слух, але тут - тут вона б не ­зилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнально§ обкладинки, у сво¤му шикарно просторому кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем - чи що там у них, ­лей? пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звiту¤ться перед сво§м витоком) - молодiсть старого пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпоми§ хлебтав iз корита", - вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою при¤мнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як смi¤ш, грiх!" - "Бо це вспадкову¤ться". - "Нi чорта не вспадкову¤ться - хочеш сказати, що в тобi нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не свобода". Вирватись! - §§ потрясло це слово, так легко вийняте з §§ власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть §§ родового iнстинкту, що врубався то§ першо§ ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде - син ("Родити тобi треба, - задихнувшись одривався од §§ губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: - молока в тобi багато!" - в тому його, кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив §§ перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат - митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще - з кожним мужчиною, геть i до всяко§ койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, - чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп'ятко, що вже кiлька разiв являлося §й у снах, - покрутившись у безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою §§ пориву, - на нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття прочитаних ними книг, його картин, §§ фортепiано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! - пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уявi - гнiздо, стало структурою - завершено-круглою, з живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми - ми зумi¤мо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi ¤, то§ нещасно§, через силу, впоперек iсторi§ затримано§ iнтелi­енцi§ вкра§нсько§, - горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з ор­iастичною ненатлiстю зливаючись в ¤дине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! - син, от вiн-то нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть розплачувалися ми - так тяжко, що вже наче й сповна), - лютий, яркий iнстинкт породи, раз усвiдомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив §§ цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, - що там розгепане авто, що там вiдстанi - мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! - що там пожежа з повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди при§хали компанi¤ю, вiн розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м'яса, - §й запам'яталось, як нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров'яних патьоках: якось недобре, мутно дiяло на не§ те безсоння - засушливий згiрклий посмак у ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi - вiд утоми, перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося - ннiт, не вiд того, - вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк, щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж §§ брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онану¤, чи що? його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн - так, дезик - так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? - навiть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, менi що - за тобою бiгти, чи як? "То все було - блуд i бруд: / Промивка пiдземних руд / Од давнiх, стiйких отрут, / По чiм залишався - труп. / Вiдмитий i непахкий, / Розкинувши двi руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав i курив. / I я мовчала невлад, / I входив у мене - ад", - це вона тепер таке пише, хоч на фi­ його таке й писати - функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi - тодi крiзь безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений снiжок, на шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче всесвiтня, тiльки пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блiдого сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до зали, де вiн, присiвши навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь, пiдсовував наготовленi полiнця, озвався, не повертаючи голови: "Чу¤ш? - з горища долинав химерний, ляскотючий звук: - кран прорвало, треба буде майстра викликати", - провела, з-за спини, рукою йому по потилицi - проти шерстi, нiби сподiвалася викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в собi, лщо менi робити з тобою?", i тут - заледве встигла вiдступитися - влетiв Лесик у куртцi наопашки, вдарило крупним планом - танцюристо закрутився об'¤ктив: iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: "Люди! Втiкайте, горить!" - хто - горить, що - горить, а вже були надворi, тупо стояли, позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим, жовтяво пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо, i вже гоготiв, вже щось наростало в ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском проламуючись головою крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! - i вона знову, мигцем, подивувалася, що не чу¤ в собi страху, що - вiдрубана, мов не з нею те все дi¤ться, - вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця, навiщось напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона бачила тiльки його дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького срiблястого неба профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзi перед тим одержаного: "Звикаю до свого нового стану, але потребую лiкiв. Згоден на лiкарню, тюрму, лоботомiю", - щось тут було не те, i коли, по кiлькох годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу синюшними сполохами пожежки, а слiдчий ще не при§хав, i компанiя, вся ще в зашпорах збудженого смiху, кашлю, сякання - перший шок пересiвся, й належалось вiдпружитися, - додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флi­елi - вже мало що не родина, ох братцi, ну нi фi­а собi, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, зда¤ться, вставило, дайте хто цигарку, - i вiн зненацька полiз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як §здив по м'ясо, думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий фей¤рверк, - вибух нервового реготу стряс флi­елем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував, - як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чу¤ш, не показуй, - склав зморшки в усмiшку, розвернувся до не§, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском мiшкуватi повiки: "Може, ти хоч так мене запам'ята¤ш", - того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що §де до Америки. I нiчого не встановило слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, - просто вирвався звiдкiлясь дух вогню, ким? чим випущений? - вирвавсь, i дев'ять мiсяцiв гнався за нею, вже по американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сiрчаний запах - чи то газ витiкав? - сковорiдки з гюрзячим шипiнням плювались §й на ноги киплячою олi¤ю, опiки го§лися кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов сти­ми, прости Господи, - вiн сам залiплював §й пухирi на литках вiддертою вiд я¤шно§ шкаралущi плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", - i лишалась сидiти перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee table35 сво§ нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, - i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетворено§ за час §хнього спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, - тодi, на прощання, вогонь повернувся в сво¤му первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, - конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у полум'§ те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам: fire alarm36 чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першо§ митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попiдруч рушничком - воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав §й в руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води - одну кварту, другу, третю, - засичало, розповзлося §дким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! - i так справдився §§ сон - давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства §хнього побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалю¤ пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от - мить! - деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, д¤вушка, й поздравляю. "Розпукнуте дерево в голiм ряду - / Куди ж ти, дурненьке, спiшило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пiстрява трава не замшила, / Ще вiтер весняний ча§ться, як миш, / Пiд вiттям, насторченим в мiтли, - / А ти вже зiтха¤ш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на свiтлi! / Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, / З усiх сво§х сокiв i нервiв - / Аж чути, зда¤ться, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлi..," - спершу був цей вiрш, також недописаний - а слабо було дописати, до кiнця додумати - слабо? - потiм той сон, потiм - усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археоло­ине ти горопашна, - тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблю¤ так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав - вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутн¤ - викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програму¤мо життя наперед, раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо його таким, яким воно ¤, - то який же це страшний дар, Господи, - наче бомба в руках п'ятилiтка, - i як його одмолити? Хто (що) пише нами? Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе само§. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у тво§й руцi. Зглянься надi мною. Ну будь ласка. Вечорами вона втiка¤ до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в хатi, де розпач пiдстерiга¤ §§ в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою чорним мiшком, - але й бiблiотека не ряту¤: жодне з тих, бiльш або менш талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi, багатоповерховими стелажами, поки вона намоту¤ вздовж них кiлометраж у пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч зна¤ш, що пiд кожним зача§вся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх, прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них, справдi, ти потрапиш на сво¤му вiку воскресити, i скiльки таким робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i це щонайбiльше! - долучитись до §хнiх монотонних лав ще одним малопримiтним томиком, а вкле¤нi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due37 безсторонньо ре¤струють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася п'ятою, хто випозичав "Брiфiн­ iз сходження в пекло" Дорiс Лессiн­ - роман, який згаду¤ться в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, - i другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, - бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), - жодне з тих життiв не ма¤ до не§ стосунку, жодне не вiдповiда¤ на ¤дине питання, котре §й нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надi§ на зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати? Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ята¤ться - думками, а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ вироджу¤ться, - тлуми, що заповняють ки§вськi автобуси, всi отi сутулi, пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся - зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою яко§сь липкувато§ недомитостi, - то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п'яному дiлу, в тамбурi по§зда (вона §хала колись у такому по§здi, з Ки¤ва до Варшави, на фестиваль поезi§, здумати лишень! - хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений бебехами попiд стелю, - товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, - сморiд клозета, провислi на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свiжопоголенiй пичцi польського митника, який бере - по пляшцi водки вiд "пшедзялу", i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи - уфф, пронесло! - з бездонних спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз - давайте, кажуть, по бабi вiд автобуса, то пропустимо! - I-i, та ви шо, та й дали? - А шо робить було? - вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ - почув i вiдгукнувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемрявi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: "Мамочка... малишка... Ну iдi сюда, слиш? слиш м¤ня? - заводячись дедалi дужче: - Ну чо ти? Iдi, п¤р¤пiхньомся, слиш? - рука шурнула пiд простирадло: - Ну дай я тво§ грудкi прiласкаю", - скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: "Атстаньт¤, пажаллста!" - а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху - за товар, мабуть? - тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: "Дайте §й спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?" - "Маммаша! - гарикнув, розвертаючись: - Н¤ л¤зьт¤ н¤ в свайо д¤ло!" - але - вiдволiкся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрiмко наростаючо§ а­ресi§, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: "Ну учтi, казлiна, я тя в¤зд¤ дастану! Я тя так дастану, шо буд¤т т¤ в Хелм¤ пiзд¤ц, ти м¤ня поняла?" - в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою - таке робиться в цих по§здах, що страх Божий! - випустила §§ через якийсь запасний вихiд - пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi - в §дку вогкiсть туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об нього долоню, - i просто до рук розлюченому, пiдтягнутому в ходi як хорт польському полiцiянтовi - тутай н¤ма вийшьця, проше показаць документи! - котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком - спершу-бо вивiльнилась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й посунулося-покотилося, - а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадцятилiтня сливе, цiкаво задивлена в свiт готовнiсть-до-ново§-любовi увiмкнулася вже згодом, довершивши вiдокремлення), - повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам'ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбува¤ться - в тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупi з нею? чи, мо', в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що почувають §хнi жiнки - сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись, чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають? а може, чорт його зна, може це i ¤ - здорова сексуальнiсть в чистому виглядi, без комплексiв, не спаралiзована культурою з усiма §§ схибнутими дiлами, - тiльки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупостi й злоби? Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнакшi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi - якщо в аудиторi§ знайдеться екран i проектор - бодай кiлька кадрiв - тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцi§ народжуваностi, звiсно, жодно§, i над ними височi¤ цiлий лiс постатей - хлопи як дуби, один в одного, мов перемитi, однаково зосереджено сурмоняться в об'¤ктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi ши§ розпирають тiсно защiпнутi комiрцi празникових сорочок, молодший, що, зда¤ться, досi пропiка¤ знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, - а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, - дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укрива¤ пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, - це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, - якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як ¤, як погоду й негоду, - помалу-малу стесу¤ з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсно§ - Божо§-таки? - горорiзьби: все лишн¤ пiдтяга¤ться, пiдчища¤ться, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчуються - очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу - страшний i спитуючий, - що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з яко§ нас довго видирали з м'ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах обстрапаним пiр'ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, - ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенько§ iсторi§, - ну от i довишивалися. В рабствi народ вироджу¤ться, кажу ще раз, прожовую цю думку до повно§ втрати смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого лона, - виживання, скоро пiдмiня¤ собою життя, оберта¤ться виродженням, авжеж, браття-¤вре§, милi мо§ ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався серед публiки), - це й до вас п'¤ться: можете собi скiльки хочте згорда пирхати на сабрiв - тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться, - а менi назавжди вбився в пам'ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими, високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу горбаня, - ми вешталися з ним по ґрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, i бiдака - не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще брежн¤вського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiща¤ться крiзь дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося вслiд патрулевi - глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж присьорбнув слиною: "Якi вони... красивi!" - а вояки там i правда як на пiдбiр - мiфологiчнi велетнi, помилково вбранi в плямистий однострiй з автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливково§ засмаги, вiдливом, зуби, мов сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! - в Схiднiй ґвропi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу, - нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала, нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi - в одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись по осонню з облудно лiнькуватою грацi¤ю ситих хижакiв, - могли бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор - вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками - заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо, окрiм як бiгти "по в¤рьовочк¤", що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони ашкеназi, а в¤рьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай-гай! Але в них - в них усе-таки ¤ випаленi до вохряно§ жовтизни пагорби, на яких трива¤ iсторiя: хто скаже менi, де наш ґрусалим, де його шукати? Там, у ґрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога сили - бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй кiмнатi, нарештi розпався), а головне - бездомний, весь у нарваних скоках вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть - мусило, хоч ти лусни, займати певний кубiчний об'¤м простору! - ночами снилась собi хлопом - високим, довговолосим чорнявим самцем-Мау­лi, що волочить у койку стару вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках - i не може §§ взяти! - ото б утiшились американськi психоаналiтики, аби §м таке доповiсти! - тодi-то й стало зринати - промельком, скидом, вихопиться й спорсне - вiдчуття яко§сь наскрiзно§ вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! - а вiршi обiцяли: "Цi¤§ ночi, певно, прийде жах. / Гарячий дрож - любовний чи блювотний - / Передчуттям збоченського зв'язку / Чи крику смертного стена¤ кволе тiло. / Розрив, розрив - всiх зв'язок, нервiв, жил: / Моя беззахиснiсть така тепер зовсюдна, / Немов одвертий заклик злу: Приходь! / Я вже себе побачила будинком, / З якого в нiч оголеним вiкном / Горить жовтогарячий прямокутник / Iз планками упоперек грудей / I низу живота - як на рент­енi, / I камiнь той, котрий розтрощить шибку, / Вже десь лежить, чекаючи руки". Во блiн - що тут ще скажеш... А в ґрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й укра§нцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, - вона тодi проковтнула порiвняно безболiсно, - тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкритiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою - сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемiтизм - це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! - й з укритою посмiшкою розглядаючи спiврозмовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим вереском, - бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? - а воно, стерво, скерувалося просто до §хнього гурта - вигнувши спину, плигицьнуло §й на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло, посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, - з несвiдомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, - котище розплющив на не§ жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак поставлених свiчок, охнула подумки: свят-свят-свят! - попалась, золотце, от коли попалась - акурат за пiвроку до того, як - оглушило, завертiло вихором, пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то ма¤ш - прицiльно, просто в той свiтляний прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер - вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я, розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче, чу¤ш? Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в'§ду. Ти що ж - справдi вважа¤ш, що коли у тебе - сто§ть, i не зразу кiнча¤ш, то ти вже й князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до не§ доторкнутися - серед ночi, по тому як позгорта¤ш, акуратненько так, сво§ рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його при§здом §й перестали снитися сни - точнiш, вона перестала §х пам'ятати: клубочились якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить пробудження падало важке вiко, - свiдомiсть його присутностi поруч перекривала канали зв'язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув'язненою в клiтцi голо§ наявностi - свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше свiтилася в снах i вiршах, - тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв: вона втратила орi¤нтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна - пакетом базарного м'яса в кров'яних пiдтьоках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона - i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над вухом: "А зна¤ш, ти, виявля¤ться, можеш бути дуже навiть "прiятной женщиной" - тiльки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, - це тiльки показник яко§сь глибшо§ незгоди", - "Сумнiваюсь", - обтинав вiн - i тим закривав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло зна¤ш, радiсть моя, - попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди було неможливо - оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитано§ рiвноваги - наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусно§ зупинки, - вiн-бо "не любив, коли його обмацують", далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно тобi оце, - насмiшкувато скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на той час вона ладна була вже не те що говорити - голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена §жа пре з отру¤ного органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, - а чувак, мiж iншим, сiм'ю будувати при§хав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! - i все випоминав §й, що, поки вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, "Ти що, - бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, - хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" - ах хол¤ра, ну як мислимо, щоб дво¤ недурних людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала §й та зима в Кембрiджi, - негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, - на голову не налазить! I - як об мур без пробо§н, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, - премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт укра§нсько§ iнтелi­енцi§: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, - визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, - вiдтепер, зда¤ться, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер i менi - лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив мо¤ тiло - каструвати кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла (найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась нищiвною - смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папiрцi. "Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний грiх - / Донинi трясе вiдриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Пiд грудьми! / Кого благати: Задми / Цей синiй, сухий пожар, / З грудей вiдвали тягар?" Бо я - винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембрiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого при§зду, лишився вже тiльки рубець - i надiя, що ти його - вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти - не твiй фах. Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес i, ¤дина з-помiж усiх ки§вських приятелiв-друзiв, може собi дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну звiстку, пита¤ вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак пада¤, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за ними й усеньке тiло отерпа¤, як при анестезi§: нi! (А десь на днi свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця, вiдмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як §й пасували "по-молодицьки" вив'язанi терновi хустки з випущеними поверх кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвсько§ "Ночi перед Рiздвом", i гумор у не§ був - також гоголiвський, класично-укра§нський: коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, - i цiлу молодiсть мучилася - з дурепою-матiр'ю, що позвихала мiзки й чоловiковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з'ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-о§хала ­iнеколо­iя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м'якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, - репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-укра§нськiй фундацi§, три мiсяцi як стала на ноги, §хали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi - в дупель п'яний "жигуль": четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, - на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить - без слiз! - у порожньому закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте - або тiло дайте...). Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторю¤: що тепер буде з Талею, що буде, - Талi п'ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе сво§м стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, - Дарка переповивала §§, й зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене: "Як це дивно - дiвчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: / Впорядкуйте спершу це життя - / А тодi, мовляв, мене i кличте. / Лялечко, людинонько, прости - / Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи, / I батькiв, що вкинули - рости! - / Наче помирати в чистiм полi", - стоячи так, вона виразно чу¤ той iнший, закадровий голос - не Дарчин, нi, хоч Дарка - спiвала, i саме народнi пiснi лепсько §й удавалися, була в не§, бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна - колодязним провалом углиб - етнiчна iнтонацiя, яку фi­ пiдробиш, i найупитiша компанiя розм'якала, занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою: "нiкотинчик - вiтамiнчик", - заводила, на диво чисто, обличчя §й випогоджувалось лагiдним смутком, - осипалися долi платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чи¤юсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по §хнiх життях - ще можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згаду¤, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть (поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти, обурю¤ться Сана, ти що, зовсiм там вiд'§хала, iдiотко, подума¤ш, трагедiя - невдачно трахнулись, - нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як переповiда¤ться, тiльки Сана не зна¤, i нiхто не зна¤, що розповiла тобi Дарка незадовго перед тво§м вiд'§здом, - то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста укра§нською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи, "здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сiрому костюмi - несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала мати, скидаючи пальто в передпоко§, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сво¤й сообража¤ш?" - i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди, невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав "Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? - я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачу¤ться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом §§ жорстоко§ вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi, громадивсь комусь на колiна, по-о§хали! - як сказав п¤рвий сов¤цкiй космонавт, - i - по§хали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя, розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу: мир тобi, страднице, вiдпочинь. Дарцю. Дарцю, ти чу¤ш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз ¤, за нас усiх - нам iще жити. Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв, вiдштампувати §м на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до travel agency39, ой блiн! - десь загубився замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фi­ §й здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну прочита¤ по-англiйському парочку сво§х, з таким скрипом перекладених стихiв, ну вип'¤ потiм навстоячки келих вина i за§сть вмоченими в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних лiтературних а­ентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музе§в ("На фi­а менi тi музе§, - весело горлав у телефон, коли дзвонив до не§ до Кембрiджа, з Укра§ни ще, - менi в тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове - мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: "·ду до Америки - по§хали разом?" - "Ага, - смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiка­о, дзеркальнi октаедри космiчно-гiгантських стала­мiтiв, що громадяться на обрi§, коли пiд'§жджа¤ш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбо§в, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що ляка¤ться власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some pity40", колихаються дими у притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують ки§, всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це страшно - творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки нiздрiв!) до азiйсько§ химерично§ - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо - прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях, хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах - карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви drunk driving41, вознесенi в небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде завтра з нами всiма? - побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно пада¤ стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднi¤ться чiтко окреслений острiвець жару, i вже наплива¤ звiдусюди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи §§ з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрi¤ в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, - ти почу¤ш, як диха¤ планета - мов немовляче тiм'ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насиджено§ лунки, ми вiдкрива¤мося йому так само, як у мить народження або смертi, - i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! - вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч сво§й лiкарнi-тюрмi-лоботомi§ [якого хрiна, що ви всi собi дозволя¤те, хлопцi, чи розпач - не завелика розкiш для укра§нцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш сво§ найкращi картини, i слава - справжня слава, та, яко§ жоден укра§нець iще не мав, хiба Архипенко, - виведе тебе - першого з-помiж нас - пiд слiпучий прожектор iсторi§, ти-бо вартий бiльше, нiж §хнiй Шемякiн чи хочби й Н¤iзв¤стний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпа¤ш ночами в сво§й злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж у§лася вже ця класична нацiональна безвихiдь - сил нема терпiти! - звинемося туди-сюди, понипа¤мо в пошуках right people42, якi б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не ¤, а Юкрейн, i арт-менеджери починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули, i скiльки сил я вгепала в це дiло - як в унiтаз спустила, подумати страх! тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками - приголомшений директор Кеннан Iнстiт'ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not fear for its future43" - не пiдозрюючи, звiсно, що в мо§х hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не одтиснуть, - нiчо', братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу тебе на собi, м потуги стати на все: пiв-Укра§ни з мiсця зiрвати, пiв-Америки поманити за собою на Укра§ну [i справдi ж була проходила по §хньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру - forаUkraine, колеги з американських унiверситетiв починали студiювати укра§нську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв - спiльнi видання, симпозiуми, перекладнi антоло­i§, йолки-палки, скiльком людям голову заморочила!], - на всi §§ "говорила-балакала" [давала - плакала...] вiн тiльки скупо всмiхався: ну-ну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом почало §й звучати як пароль безнадi§, попервах вона списувала таке маловiрство на рахунок провiнцiйно§ закомплексованостi: куди, мовляв, нам, зi свинячим рилом, - "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було - пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" - нагоро§жувався, ставлячи очi рогом: "Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди при§ду!" - ну от i при§хав, i що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi - "на фi­а"? Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний палець лiво§ руки [чому - лiво§?], то розмаяну вiтром вишивану корогву, зависали мiж пiдпаленим небом i посутенiлою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до не§ око, Бог вчить поетiв ходити - гмукала, не годячись, чи радше, напiвгодячись: хтозна, мо', й справдi - так?). Чим, iз чого продовжу¤ писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину - розбив, любив жiнку - зламав, - в нiч остаточного розриву §й приснилося (i той сон вона - запам'ятала-таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд не§, обернений спиною - така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! - по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди - не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним - спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться. А хр¤ново ти, подруга, вигляда¤ш - ох, хр¤ново: на повний сороковник, дарма що сходила постриглася (на геро§чну надсаду спромоглася, бо стан такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, i лиш дивно притомний, крiзь липку млу обважнiлого мозку, укольчик страху: та що ж це я, до ручки вже докотилася?! - змусив-таки спустити ноги долi, намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: i косметику змий, так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри пiд очима, i зубки почисть, спершу "Лiстеринчиком" прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер пiд душ! - а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нiчний "Oil of Olay", оно вiн чорнi¤ на поличцi, спершу на шию, тодi на лиця, цяп-цяп, кiнчиками пальцiв, помасажуй трошки, ну от, готово, i сло§чка закрити не забудь - а тепер уже й кладися до лiжка, як Бог приказав), - i все то як мертвому припарка: несподiвано видибаючи собi назустрiч iз випадкових, на повний зрiст, дзеркал, вуличних i крамничних, вона першо§ митi не впiзна¤ цi¤§ бабери в знайомих еле­антних строях, i справа навiть не в страхiтливiй шкiрi, вiдразу на кiлька рокiв змарнiлiй (треба б менше курити...) i поплямленiй слiдами од прищiв, i не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м'яч, зачерку долiшньо§ половини обличчя (так i жди: iно розтулить пельку, зараз скиглити почне!), а от - щось невловно змiнилося в цiлiй постатi, в рухах, в ходi: щезла та неповстримна розгонистiсть лiтака перед злетом, що завжди в нiй була, i - знявши димчасто напиленi окуляри, придивлялася: атож, погас зiр - не вдаряли бiльше очi з обличчя прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самiй хочеться чимскорше перевести погляд кудись-iнде. Кажуть, за статистикою пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, - сорок три рази денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiща¤шся на цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше? (I зараз же збира¤ться на плач, уже од безнадi§: вiдчуття, забуте з пiдлiткового вiку). М-да, нi фi­а собi. Нi, якби правильне освiтлення, згори i трошки пiд кутом, то ще б туди-сюди, ще щось iз то§ давньо§ да¤ться впiзнати... Ой, я тебе прошу! - кого ти дуриш? Ще взимку, пiд час того перелету, у Франкфуртi, де сидiла скулившись пiд стiною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, - перехожi парубоцькi ватаги цiкаво перечiпалися об не§, пригальмовуючи на ходу: "Hi, girl!", ще пiвроку тому, в Кембрiджi, за нею упадав суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два дюйми, i в плечах стiльки ж, ласкавий як за§нько, з шкiрою наче смуглявий шовк i чистим запахом здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець - гризи тепер собi кiсточки, гризи! - i на §§ "I'm ten years older than you are" вiдказував, по паузi, трошки заскочено: "You're lying"44 - вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, - а §§, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров'я, весела й самовпевнена небитiсть, вона-бо була "поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття", як колись писав про не§ вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй кра§нi, з §§ кодексом примусового щастя, котрий, розумi¤ться, покотом тиражу¤ невротикiв i психопатiв, носила сво¤ iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, - ледь-ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдставлений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе - виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячо§ пам'ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю - повчащавши рочок-другий до психiатра, ще й не таке згада¤ш, - але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзичному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, - коли зроста¤ш у квартирi, яка постiйно прослухову¤ться, i ти про це зна¤ш, так що вчишся говорити - одразу на невидиму публiку: де вголос, де на ми­ах, а де й змовчати, чи коли перше тво¤ дiвоче захоплення виявля¤ться приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбуто§ служби - переважно кав'ярняних балачок i валасання по кiнах - бере та й закоху¤ться в тебе направду, без дурникiв, i освiдчу¤ться - освiдчуючи свою ка­ебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося §м, оце real life!), i ще, ще - одначе про це вона вже волi¤ мовчати, - коли в тридцять рокiв уперше шуга¤ш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (iз напрочуд при¤мним пахом дорогого дезику!), до яко§ вiн, утiм, поставився поважно й став забалакувати про одруження, - i фартило ж тобi, дiвко, в життi на сурйозних чувакiв, кого не вiзьми - усiм зараз кортiло женитись, хвороба така, чи що? мар'яжна пошесть, або, може, мода на поетес? - i той запашний (i нiжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобi гардероб, бо твiй власний складався зi старих джинсiв i кiлькох, навiть не богемних - жебрацьких уже, кохтин, - вiн купив тобi двi справжнi сукнi з тонко§ вовни, i срiблясту шовкову блузку з пiдкладними плечима, i розкiшний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цiлком уже заморською вродою (басейни, шезлон­и, яхти, бiлi гоночнi автомобiлi...), i кiлька пар черевичок (привiт од гоголiвського Вакули - iталiйськi, м'якесенько§ шкiри стодоларовi "лодочки" ти доношу¤ш i досi), i ще купу всяких придабашок, сумочку, i метеликовий рiй строкатих шаликiв, i косметику, й дзвiнкi циганськi брязкальця, годинникова браслетка наново вирiзьбила артистичну вузькiсть зап'ястка, а ряснi дармовиси-сережки - високу беззахисну шию, все було дороге, дiбране любовно й зi смаком - i, вперше на вiку затоварена по саме нiкуди, вперше по-журнальному вистро¤на, аж самiй од себе заперло дух перед дзеркалом (i так сорок три рази!), - ти впала в нестерпний, ядучий стид, ти вiдчула себе типовою совковою проституткою, що траха¤ться в готелi за пару трусiв, i хоч не прийняти все те добро тобi таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався - ти просто перестала вiдповiдати на його амстердамськi дзвiнки (а вiн тимчасом спiшно оформляв розлучення i таки, зда¤ться, трохи чи не оформив), бо, зрештою, що б мала робити в Амстердамi? - i вернулась до чоловiка, возити йому джинси й запальнички з закордонних вiдряджень, i була не те щоб задоволена, але - чиста: якi там не ¤, а людськi вза¤мини, не зараженi наперед принизливою нерiвнiстю кра§н i обставин, проти яко§ - не попреш-таки (i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi тво¤ велике кохання жило на тво¤му утриманнi: подума¤ш, бi­ дiл, заробиш - оддаси, - дiстало, i то не жартом - оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши на кiлька годин в яму чорно§, огненно-пропекущо§ зненавистi, ладна, як його колишня дружина, i собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi наявнi ножi й iншi колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи кров'ю, щоб ходив кров'ю, щоб кiнчав кров'ю! - у-уу, жах, дякую красно за такi пережиття, волiла б нiколи себе тако§ не знати! - щойно тодi, коли з хамською незворушнiстю - мужчина ж бо! кремiнь! - заявив, уже по телефону, що нiчого §й не винен - що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, - не iнакше як неустойку собi вилiчив - за цеглу, Бiгме, за цеглу! - хоча звучало як погроза, засмiялася хрипко, таки не ймучи вiри: "Слухай, менi що - рекет на тебе наводити?" - але вiн уже поклав трубку - молодець бо¤ць, душка-пупсик! - оскаженiлу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх..р¤ново так жити - повсюдно викликаючи в людей, i не в самих лише жiнок, отакi на себе реакцi§! - яке ж воно, дурне, нещасливе - i не ка¤ться...). Знаете ли вы украинскую ночь, ледi й джентльмени? Нi чорта ви не зна¤те, та й нi до чого воно вам, у вас сво§, не менш муторнi ночi, ви вкорочу¤те собi вiку в ошатних сабербiальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким §сти iндика на Thanksgiving45, тiльки я вже замахалась од власно§ всесвiтньо§ спочутливости, замахалась бачити, куди не пiткнусь, - iно горе, горе i горе, - чи то я так влаштована, чи то мо¤ "гостро трагiчне свiтовiдчуття", як антена комашиного вусика, всюди виловлю¤ запах горя, i я крекчучи повзу на нього, замiсть весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати - уже здолав "Хатину дядька Тома", щось iз Джейн Остiн i спинився на "Пригодах Тома Сой¤ра", а тодi якось, одного вечора, п'ючи чай у мене в кухнi, - при§здив пiсля тренувань, розпашiлий, стягував куртку через голову, метав на лiжко, смiшно, по-цуценячому, нюхав собi передплiччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, - життям вiн пахнув, блiн, життям! - захоплено розповiдаючи, що вже навчився уявляти описаний у книжцi кра¤вид або кiмнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тiльки де ж я тепер знайду таку дiвчину, щоб про все це з нею розмовляти? - ах розумничка, просiк, на перших-таки кроках: шлях, який вона йому вiдкривала, обiця¤ - самотнiсть, - молоснуло, як ляпасом: стоп, iдiотко, гальмуй, - перестань, нарештi, забивати нормальним хлопам памороки й пхати §х на блуднi вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж нi бельмеса не тямиш, а вiдтак кидати §х на пiвдорозi на кiлькарiчне зализування ран, - i вже знала, що спати з ним не буде, що тiльки такого чумного, як сама, ба нi, ще чумнiшого - в лiкарняному гiпсi, в драконiвських боргах i хвостах мiлiцейських повiсток, брате мiй чорнокнижник, ми однi¤§ кровi, ти i я, - потрапить не виламати з власно§, од Бога приналежно§ колi§, - ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою - кругом файна виходиш, нi?). В психiатрi§ це, зда¤ться, назива¤ться вiктимною поведiнкою, але я нiчого не можу вдiяти, мене так учили; взагалi все, що укра§нцi здатнi про себе повiдати, - то як, i скiльки, i на який спосiб §х били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторi§ не нашкребти, то помалу-малу звика¤ш пишатися саме цим - адiть, як нас били, а ми ще не вмерли, - кембрiджськi приятелi лягали зо смiху, коли ти переклала §м початок нацiонального гiмну, Ukraine has not died yet, - "What kind of anthemа is that?"46 - а й справдi, нi фi­а собi заспiв - якраз iз таким "турка воювати", коб не часом! - i тому, тому, дорогенька, скоро так, то - радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiонально§ iде§, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, i на кий воно здалося, життя без любовi, i чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патрiотично схарапуджену, товаришку, котра все нарiкала - мовляв, ми закоху¤мося не в мужчину, а в нацiональну iдею, - й скiнчила тим, що пройшлася кiлькарiчним демаршем по койках заморських дiдусiв, доки в котрiйсь не осiла-таки, пiдчепивши бебi, - яке, не виключено, вирiсши, може, навiть вивчить укра§нську мову, якщо, звiсно, захоче, а тимчасом його мама пiдробля¤ дешевими репортажами на укра§нськiй "Свободi", яку Клiнтон усе не збереться закрити, - витьохку¤ колись рiдною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими iнтонацiями, якi мають засвiдчити, що вона вже - бери вище! - не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, ледi й джентльмени, що не бозна-який воно кайф - належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, - i так йому, битому, й треба, бiда в тiм, що при тому вiн примудря¤ться спiвати, ну скажiмо, думу про безталанних невольникiв, i тим - усправедливлю¤ власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлю¤ в стороннiх очах життя, котре його породило, i в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в бiльшiсть ¤вропейських мов, нордичне Kunst, що вiдрикошетило у захiдних слов'ян "штукою", - от де направду здоровий пiдхiд, аж чути бюргерську пообiдню кислокапустяну вiдрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линвi, мелодiйний подзвiн бароккових дзигарiв i штудерно рiзьбована табакерка, наше "мистецтво"-мастацтво то§ ж природи, тiльки так - байдужно-поблажливим позiхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогоднi потiшать? - i знешкоджу¤ться, розчаклову¤ться приховану пастку, i, зда¤ться, ¤дина церковнослов'янщина марно вицiля¤ застережного сухого перста: "изкусство" - вiд "изкус", спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести. Тiльки от одне, каже вона собi, вчотириста-сорок-трет¤ (це що ж, уже довiку?) розглядаючи в дзеркалi - мутному, в плiсняво-зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталi!) - сво¤ грубо вiдретушоване близькою старiстю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тiльки одне. Нас не вчили, цiла наша лiтература з §§ культом трагiчно§ любовi - Iванко й Марiчка, Лукаш i Мавка, мо§ студенти були в захватi й заявили, що "Лiсова пiсня" лiпша за Шекспiрову "Midsummer NightаDream", еге ж, - якось забула нас попередити, що в дiйсностi трагедi§ виглядають некрасиво. Що смерть, у будь-якiй формi, ¤ насамперед дiло брудне. А там, де нема краси, - яка ж там iстина? Обидно, блiн. Обидно. Пiти на ­анок перекурити все це дiло?.. Вiдкриття: ось так сприймають свiт фригiднi жiнки! Був час - в останнiх днях спiвжиття i зараз по розривi, - коли, забачивши по телевiзору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокiйно, як зоолог на злягання ящiрок (а iнтересно, як злягаються ящiрки?): дво¤ напiвголих людей на лiжку, мужчина кладе жiнцi руку на стегно, посува¤ вище, вона поверта¤ться до нього, розхиляючи зiгнутi в колiнах ноги, обхоплю¤ його за шию, обо¤, стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцiлунку... Слава Богу, перемiна кадру. Ляпнула була з маху, так би мовити, довiрчо подiлилась цiкавим спостереженням: "Зна¤ш, що менi зда¤ться? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла". То був третiй чи четвертий день по його при§здi - в пенсiльванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити, коштом керованого ним факультету, всiх поетiв i художникiв свiту нараз, аби лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучi хатнього пекла (щоразу, телефонуючи §й до Кембрiджа, сповiщав - голоском, до якого пасувала б по-пташиному схилена набiк голiвка, ку-ку: "А я сьогоднi познайомився з гарненькою росiяночкою", "А тут одна муриночка мною цiкавиться", - хто б ним, бiдашечкою, цiкавився, вайлуватим сорокалiтнiм школярем-вiдмiнником, по-качиному розкарякуватим в ходi, з черевцем плюшового ведмедика, вистромленими з нiздрiв волосками й рiденьким пушком на лисiючому тiм'ячку, - i знову збивався на домашн¤, iз дитячих зобиджених iнтонацiй: сьогоднi перемив увесь посуд, на працю через те спiзнився, а вона тiльки й сказала, мовляв, ти зле вичистив пательню, - спорскаючи на верескливо-iстеричнi: коли, вичерпавши всi можливi розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужо§ безвиходi, питала в нього навпростець - Марк, ну якщо все так безнадiйно, то чого ж ви не розходитеся? - "Because the fucking bitch couldn't survive!"47 - ага, утримувати дiм, платити mortgage, insurance48 i всi iншi рахунки, гаразд, що ми в Укра§нi позбавленi цих проблем, нам простiше - спакував валiзку, грюкнув дверима, i ­уд бай, май лав: злиднi це свобода це свобода), - Марк виклопотав йому майстерню на час лiтнiх канiкул: куток у здоровеннiй, схожiй на сюрреалiстично заставлений мольбертами спортзал кошарi з матовим, як у клозетi, вiкном на всю стiну, - скажи, чувак, спасибi й на тому, beggars can't be choosers49, - вона ж при§хала в те обезлюднiле унiверситетське мiстечко ¤дино задля нього, задля нього залишила Кембрiдж - i, щойно залишила, - мов рухнула протаранена стiна, все посипалося з устiйнених мiсць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилiзла з таксi, - розiрвався босонiжок - волочачи ногу, пiдiйшла до стойки з квитком, i з'ясувалося: всi рейси "United" затримано, у Вашiн­тонi, де мала пересiдати на калiкуватого пенсiльванського "кукурузника", лютувала гроза, - заметалася вiд одного службовця до другого, всi знай вистрiлювали хлопавками пустих усмiшок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогоднi на вечiр до Марка, завтра вранцi вони планували вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннедi, зустрiчати ­енiального укра§нського художника, що не зна¤ ж (iдiот!) нi слова по-англiйському, так класно було пiдiгнано сценарiй, i от на тобi! - мiняла квиток на iнший рейс, сорок хвилин упрiвала в салонi пiд булькiт музики в навушниках (щоп'ять хвилин перебиваний бадьорими обiцянками злетiти, тiльки-но дiстануть дозвiл), у Вашiн­тонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили во¤нний стан: люди гупотiли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали вiзочки, скреготали колiщата, заходилось ревом, на всьому протязi коридорного склепiння, невидиме немовля, i вона й собi гналася за iншими, з поверха на поверх, петляючи, як увi снi чи в хоррор-фiльмi, вiд ­ейту до ­ейту, i, добiгши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з сво§м кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професiйно погiдного клерка за стойкою: "Your plane has just left, ma'am"50 - а наступний же коли? - а наступний завтра опiвднi - бликнув зубами: "Have a good night!"51 - матюкнулась, пiрвалась дзвонити Марковi, всi телефоннi "бути" були переповненi, автомат з'§в монету, коло стойок "United" бiснувався, качаючи права (от де рiзниця мiж нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов'яга з чомусь мокрою чуприною, явно на межi епiлептичного нападу, трусив за барки також мокро-блискучого лицем негра в "United"ськiй формi: "You're a jerk, you hear me, man? You go and bring me your boss right now, you hear? Right now!"52 - той, з бiло вибалушеними очима, видирався, цвiкав слиною: "You just don't call me names!"53 - i, фокусницьким, чи то офiцiантським, еле­антним жестом вихопивши з кишенi рацiю, кликав, замiсть запотребованого боса, полiцiю, ну, таке й у Совдепi§ б сталося, - Розi заскиглила в трубку, що Марк уже ви§хав - в аеропорт, §й назустрiч, - за шкляними дверима, в жовтяво пiдсвiченiй тьмi, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвей¤рiв - забрати валiзки, ясно вже, що ночувати доведеться в Вашiн­тонi, маленький носильник з ямкуватим, мов з iншого обличчя перенесеним носом, iно глипнувши на §§ квитанцi§, радiсно сповiстив, що вони встигли перекинути багаж iз бостонського рейсу на дiдьчого кукурузника - дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але - встигли, Богу дякувати, don't worry, ma'am54, - стояв, розпромiнений сво§м звершенням, i чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж вiдправили, а мене нi? I стою я в аеропорту Dulles, у городi Вашiн­тонi, на пiвнiчноамериканському континентi, на планетi Земля, через праве плече дамська сумочка, в лiвiй руцi течка з комп'ютером, анi зубно§ щiтки, нi пари бiлизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловiк, задля якого я все це затiяла, i ось це й ¤ - ¤дина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши двi цигарки, перештампувала квиток - на Кеннедi: хай уже, раз таке дiло, Марк завтра зустрiча¤ там нас обох - нарiзно, якось уже здиба¤мось; потелефонувала вашiн­тонським знайомим, що вiддавна кликали §§ в гостi, хоч, мабуть-таки, не опiвночi, - драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так §сти хочу, що переночувати нiде, - от уже справдi, дослiвно; iз записаною на клаптику паперу адресою - it's fifteen minutes drive, we're waiting for you55, уфф, спасибi, не без добрих людей свiт, - вiдчуваючи на вустах, од перевтоми, невiдлiпну посмiшку розумово вiдстало§ дитини, потрюхикала на стоянку таксi, але й це ще був не кiнець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чи§й твердiй, розкотистiй тарабарщинi не вiдразу вгадувалась англiйська, - смiливо рушивши в нiч, десь акурат на п'ятнадцятiй хвилинi вiн повернув до не§ голову в тьмi автосалону, повiльно, як на шарнiрах, свiтло зустрiчних лiхтарень напливало й вiдринало, тiнями величезних невидимих риб, червоне табло лiчильника мерехтiло, мов кардiограма в покинутiй лiкарями операцiйнiй, - i спитав, чи зна¤ вона дорогу, - перепрошую, але дорогу належиться знати таксистовi, нi? - голизна порожнiх замiських автострад, нiч без вогника обабiч траси, де я, Господи, хто я, чому я тут? - ще за чверть години в'§хали в мiстечко, погналися виметеними мiсячними вуличками - в один бiк, вiдтак, розвернувшись, у другий, як довго ви в Америцi? - кричала вона з заднього сидiння, наче глухому, - п'ять рокiв, вiдказував вiн, так само штивно тримаючи голову, - i спиняв кеб, i вмикав свiтло, i витягав з-пiд сидiння зiм'яте простирадло мапи, обiруч тримаючись за нього, мов за казковий килим-самолiт, що ма¤ чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, §й тупо подумалося, що бiдака, мабуть, не вмi¤ читати, - як, ви сказали, зветься вулиця? - перекочував у ротi камiнчики неслухняних звукiв, не в змозi вимовити "Руперт стрiт", а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай i не таким диркучим, "куд ю кол дере?" - що-що? ага, could you call there56, цебто туди, куди ми §демо, вже другу годину поспiль, мо§ друзi там оце, либонь, навiснiють, подзвонила й пропала! - добре, давайте сюди трубку, - раз, i вдруге, i втрет¤, спершу не було зв'язку, потiм знервований Рон, який уже, виявля¤ться, телефонував до компанi§ таксi, давав пакистанцевi, котрий все не виходив iз св атараксi§, якiсь багатоповерховi iнструкцi§, й знову починалося загнане метання в химеричному плетивi безлюдних вуличок, нiби водiй вiддав усi сво§ реакцi§ машинi: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? - чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пiтьмi автосалону знай ширився мовчазний пакистанцiв страх, вона вiдчувала його фiзично - до нудоти, чоловiковi вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачiпка за цей примарний край, i дiдько б узяв цю ледi з дивним акцентом, якiй забандюрилось невiдь-куди пертися серед ночi, - §й було нiяково, хотiлося все менше займати мiсця на задньому сидiннi, за четверим (!!!) дзвiнком "дере" Рон зарепетував у трубку: де ви ¤? стiйте на мiсцi, just don't move, man, okey57? - по п'яти хвилинах з-за рогу вилетiло бiле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на себе дверцята кеба, легенi заповнив вогкий запах лiтньо§ ночi, а автосалон - Ронiв розлючений клекiт (it's fifteen minutes drive, man, you just don't know your business!58) - i, вилазячи на свободу, похитуючись на пiдборах (лiвий босонiжок таки розповзався, не тримаючись купи), вона вiдчула мокротний пробульк у трусиках: почалося мiсячне. Абзац. I забракло вже жалю до пакистанця - грошей вiн, з переляку, не взяв, анi цента, що ж, не тiльки йому випав тяжкий день... Так i заснула в домi у Рона й Марти з тою прикле¤ною до вуст, як лузга, iдiотичною посмiшкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить мо¤ золото - вже посипалися катастрофи! I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на вид коханого мужчини - стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з попутниками з ки§вського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледiла його ранiше, нiж вiн §§, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю сцену! - був мимовiльний укол неприязнi - а вiн, ич який, розiгнався живчиком, цьомнув у щiчку, мовби нiчого й не трапилося, мовби й не було цих пiвроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, i пояснень нiяких не належалося, за спиною, послушним пiн­вiном настовбурчивши черевце, манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, - як усе глупо й не до ладу, зiжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба вiдпочити, вiдiспатися, та й за ним же тяжка дорога, потiм розберуся, потiм, - а "потiм", уже на мiсцi, уже сам-на-сам, на напiврозпакованих валiзках, i з'явилася - вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених, защемлено ниючих iнстинктiв, - ота думка, котру з мiсця йому простосердо й видала, принесла й поклала до нiг, як пес закинуту палицю, - зна¤ш, менi зда¤ться, ти вiдкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею ранiше, - на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньо§ губи iклами, мов щось iнше на мить прорiзалося крiзь його обведенi безсонно запаленими бережками повiки, - був пiзнiй вечiр, i вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра та¤мничо блимала кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи музики й смiху, бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в §§ глибину, перехожi футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська хатка, який цiкавий шпиль! - все спочатку, все в нас почина¤ться спочатку, я ще мушу пiти до церкви й поставити свiчку - що Бог помiг менi до тебе при§хати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi, розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фi­а собi iсторiйка! одне лиш, на майбутн¤ - зна¤ш, що менi зда¤ться? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в тобi самому, але ти його, якимось чином, притягав, - але нiчого пояснити не вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя - роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди! I з то§ хвилини §х напав блуд. Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (вiн казав - наша хатка, i §§ заповняло при тому теплом внутрiшнього усмiху) - раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в iншому напрямi, - i зненацька цiла околиця зробилась однаково нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орi¤нтири - псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiтт¤вими баками, який щоразу переходили, - щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами - адресу все-таки пам'ятала - навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за пiвнiч, пiдпилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party59 в одному дворi нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони, дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав §м навздогiн у нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос - нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на увазi не ту вулицю, - вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, - розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, - вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото, потiшалася, було мене слухати, мене просторова орi¤нтацiя ще нiколи не пiдводила, - еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела тебе iнша орi¤нтацiя, ку-уди важливiша за просторову. Ще й як пiдвела. Десь iз годину це тривало - а тодi вiн, ставши як уритий, показав: живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову "ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question60, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою - в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подума¤ш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншо§ самотуж зробити - не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба - i тут, як в газетних об'явах, можливi варiанти - хiба вiдкупивши §§ сво§м власним життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани. Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс... Першо§ §хньо§ ночi, то§ безумно§ - фестивально§! - ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд одно§ нiчно§ кнайпи до iншо§, а врештi до цiлком недвозначного, хто б подумав, що таке iсну¤ в провiнцi§, замiського бордельчику (непримiтний ззовнi - хiба по припаркованих iномарках знати - будиночок о двох кiмнатах "через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в танцi тiсно скупчене п'яне тирло, в другiй, куди §м подали каву з лiкером, стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висiли якiсь похабнуватi лiтографi§, - "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" - зареготала вона, попри фiзичну втому - повертало на другу безсонну добу! - все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цi¤§ атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, - у ванькирчику для гоцалок запам'яталася молодесенька, либонь чи не вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапля¤ться мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, - i, бiдняточко, п'яна як хлющ: "Слухай, - чiплялася, зачувши щось незвичне, - як тебе звати? А мене Майя. Ви така красiва пара. Н¤, серйозно", - а на поданий, на §§ вимогу, вогонь озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", - те дiалектне "Подякувала" - як учили вдома! - чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Вона ж iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", - дiлилася з ним на зворотньому шляху в автi, - стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", - а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючо§, самозароджувано§ любовi, всяка-бо любов на перших порах потребу¤ свiдкiв, потребу¤ - батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нiколи не скупиться на об'яви благословення, на розвiльженi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для iнших, - сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч'?" - "Червону", - до бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала - червону", - i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною, перелива¤ через верх, - о, свiт любить закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнакший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути контакт - i все довкола загра¤, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмi¤ться од повняви сил i пуститься в танок! - старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно молодих!" - "Та ну, - ронить вiн протягло, мало що не мрiйно, - §м не до того, у них - Любов", - останн¤ слово вимовля¤ться з велико§ лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кида¤тесь фотографуватися, кида¤тесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати §м за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло листка, благословення, - потiм вiн забира¤ тi знiмки, i бiльше ти нiколи §х не побачиш, не виключено, що вiн подер §х на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й пiдпалив - наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим мiзинцем, - що ж, серце мо¤, я не в претензi§, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), - то§ першо§ ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки недарма р¤бята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком су§цидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в iншiй кра§нi й на iншому континентi, в нiч останньо§ сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр'§ мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй ­алере§, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, -через паркiн­-лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! - шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже ­винтом ­ондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного ­рунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до то§ осоружно§ майстернi (чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'§жджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому - проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'§дено§ помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать його за лапу, ну й сюжет... I то§ ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), §й, уперше за цiлий час вiд його при§зду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд не§ похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили §§ звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап'¤-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали чорностро§, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну §§ увагу прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiяко§ виразно§ загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежн¤всько§ доби, i до не§ було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьо§ пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономi¤ю - прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до не§: "Що, ще не починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на не§, мусив, нiчого не вдi¤ш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно. Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумi¤ться, вона нада¤ться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залиша¤те аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff61, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором. Ледi й джентльмени, в цiй кра§нi, котра вiд початкiв була людським творивом i де авторство кожно§ людини над власною судьбою ¤ пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отру§лася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий ма¤ток - 10 мiльйонiв доларiв, неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обо¤ тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи §х також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з §хнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога §хнi душi? Темне це дiло - так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергово§ "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома дво¤ синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й ма¤ш! - ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в сво¤ дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся - потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторi§, до яко§ дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталi§ на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша кра§на, властиво, не знала порядно§ вiйни - вiйна да¤ змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби - чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещено§ дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав облизня, i добре йому так), - в цiй кра§нi, ледi й джентльмени, з §§ дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi - психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась? Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преро­ативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ята¤мо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психоло­i§ - русалка, напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все, що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi, фра­менти, подробицi, кольоровi фiшки яко§сь велико§, неосяжно§ головоломки, по яких рачку¤мо, не пiдводячи зору, обмацу¤мо, облизу¤мо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й при¤мне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче ­енiям!) вда¤ться стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозбро¤ним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубу¤ться наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ­оношимось i уявля¤мо себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не стане й тi¤§?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгi§, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi ри­ористи - iконокласти, пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмово§ скульптури профану¤ божество, - спiлка релiгi§ з мистецтвом дiйсно ¤ з боку релiгi§ компромiс, неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного дня в надi§ трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодно§ прохолодно§ думки, панував виразний дух замкнено§ спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ­анку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to socialize62, i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiга¤ться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочу¤ться все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступа¤мося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiга¤, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в'§хати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацi§, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б'¤ннале ­умовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв - текстiв) про першу по§здку на велосипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого, interesting63, ­ел­оче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам страшну та¤мницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на пси - тому що бо§ться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона ¤дина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо §§ в собi, тодi... Тодi... (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромага¤мося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родово§ пам'ятi з убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, труча¤ш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбо§ краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi ¤дна¤мо. "О слiпуче, прекрасне i дике! / Грай вогнями, заводь i мани / На бистрiнь, на невидимi рiки - / Тiльки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-пiд стiп сухосто¤м, / В мить на гранi жаского злиття / З тво§м сяйвом - не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого смiття / (Як заманка, личкована чортом / Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, / Буде жовто згоряти нiщота / Мо§х нидом звакованих днiв. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тiльки, сили небеснi, не це: / Ощадiть од Вкра§нського Аду - / Мусового томлiння живцем / Без надi§, без дi§, без часу, / В порожнечi, на безвiсти - там, / Де ще прiють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, / Здерши в кров §§ з стiп i долонь, - / Як стратенча душа з-пiд сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася назива¤ться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужча¤ тунель, котрим захоплено женемось, i все тяжче ста¤ протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власно§ отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами ко§тися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зоста¤ться, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цв¤та¤ва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк трива¤, to be continued64, ви що ж, уважа¤те, це нормально, так iз ними, пi§тами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не дожива¤ до свого "Фауста", що ж ви гада¤те, це випадковiсть, гада¤те, §м просто - менше дано? Зменшуються §хнi шанси - зменшуються шанси кожного з вас. Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов? (I все бiльша¤, бiльша¤ з року в рiк - секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчно§ цивiлiзацi§, секс по телефону, мене також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як д¤вочку, так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, - й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужо§ квартири, тут дво¤, хочуть мене з­валтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти ¤? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорого§ подруги, фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але з­валтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живо§ жiнки?). Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий КЅБ, аби вивiдати, про що у вас розмовля¤ться вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математично§ школи - вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов шовк, дiвочi вi§, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бува¤ з дуже нервовими, iнтелi­ентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i вiдмiнник з математично§ школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники щокрок поблискували пiдступно вислиз­аною чорнотою, - мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця вкинуло в жар: оце ж i ¤ те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала §§ як ленiнську!], з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близько§ небезпеки], - приморозила його хiба ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що §§ не цiкавлять усякi там емi­рантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i що §§ завжди обурювала молодь, яка слуха¤ рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився на не§ обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов §жачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити сво¤ отроцтво, - отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого §дко клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Сн¤гiрьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi шоки, ­валтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних долiвках - зведення з рiзницько§, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився §хнiм конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори, полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати §м вiд них таки й вивчене, i тiльки в цьому був ­арант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по в¤рьовочк¤", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову! - а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресi¤ю, скаржилася на та¤мничi болi в шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над §§ першою менструацi¤ю, розважно оповiдав §й, що це дуже добре, так ма¤ бути з усiма дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi св тайни - ну але якi ж тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля татково§ смертi!), i потiм, щоразу, - те саме вiдчуття навiчно§ дочiрньо§ покори, остаточностi родового улягання, од чого мужики, не в'§хавши, до чого воно, розумi¤ться, шалiють ("Ох як ти класно да¤ш!"), а потiм ти §х кида¤ш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! - в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й по§дом §лась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже "по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках перламутрово§ помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе коштував синьо-голубий патрончик тако§ тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, - правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамто§ то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною ляльково§ крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за не§, який збирав по людях дось¤ на кожну з §§ подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати §й належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi - надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив §§ в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiка¤, - але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк §§ по щоцi, - розумi¤ться, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини, "мо¤ маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж §§, врештi-решт, i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця §здила на перекладних товарняках до Москви, мiняти сво¤ вiно - двi ряснi низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'§жджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлясто§ близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а §§ майбутнiй муж, те саме робитиме, а §й - нiчого, минулися тi колосочки, i на§лася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi сов¤тознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юн­ом мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти §м у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над §хнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Д¤вочкi, а што в етiх пак¤тах?" - "Женскi¤ пак¤ти, женскi¤!" - презирливо вiдгризалися д¤вочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi на§лися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана - Варвара Апостол - Варвара Лан­ишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi", поки §й на кухнi сусiдка - кухарка з робочо§ столовки, та, що мала "управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi - котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли §§, яко жону неблагонадьожного, з дисертацi¤ю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був §§ святом, тiшилась як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимика¤ться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, ¤дина жiнка в його життi - та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти форму¤шся" (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти", - через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першо§ митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджу¤ться, - вдертим у чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям нагло§ заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищаво§ блiдо-зелено§ пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", - вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсов¤тчика!) - що ногою вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так ско§лося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то по§хали б на Хрещатик каву пити, подума¤ш, велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанi§, невеличкого й верткого, як ­винт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи дво¤ гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Р¤бята, ну бросьт¤, ну отпустiт¤, р¤бята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом д¤л¤, а?!" - i вирвала хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт "а ч¤во он", - ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першо§ вашо§ ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме §м надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацока¤ш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмi¤шся, хоч прикурюй од такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвi¤ться в повiтрi, ну гаразд уже, §дьте, та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу вискочила ментам морду бити... З тобою можна в разв¤дку йти", - i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни §дким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла §й роздягатись, а татковi вийти - "Девочка уже большая", - §§ спантеличило, що татко, замiсть обстоювати сво§ права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiрку¤ вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од не§ вголос те, чим ви§дав собi думки, - що занапастив §й життя, а зостатися сам, без не§ - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), - його панiчний страх перед §§ невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiа­ностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, §§ пальцi колишньо§ гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила §й дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона §м усiм за нас i покаже!), - мужчина вда¤ться до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не дiнешся, перекону¤: ти нарештi остаточно ста¤ш по його сторонi. I тво¤ отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганя¤ тебе через двадцять рокiв, випуска¤ з найглухiших пiдвальних закапелкiв тв iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповня¤ тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?.. Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, пита¤ вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що ¤ рабство, як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсову¤ пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого ­атунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формально§ логiки. Рабство ¤ iнфiкованiсть страхом. А страх убива¤ любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини - все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, д¤вушка. You have completed your research65. Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдно¤вропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить при¤мне для ока по¤днання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запиха¤ в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в не§ вигляда¤ цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смi¤ться, i вiд того враження, наче цiлий час розсмакову¤ щось смiшне. Дисертацiю вона пише про ­ендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi: §§ не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганя¤ тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi знати?). Зда¤ться, Донна пiдозрю¤, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фемiнiстки, вона певна, що men are full of shit66, iно дай §м волю - починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з §§ докторатом затягу¤ться. Отож твою iсторiю Донна бере - не те що до серця, а, зда¤ться, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую. Що-о?! - рвучко пода¤ться наперед Донна, аж §§ пшеничнi патлi, зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра. Як?! - обурю¤ться Донна, - як таке може бути? Як узагалi можна так поводитися з живою жiнкою?! О, май! - скрушно хита¤ головою Донна, з цiлком непритаманною §й господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест, що вида¤ цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала проблеми з сво§м останнiм бойфрендом, але щоб таке! Слухай, - каже Донна, й обличчя §й випогоджу¤ться споко¤м знайденого рiшення: looks like the guy is severely sick, don't you think so?67 Короткий курс психоаналiзу, шлях до душевного здоров'я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю - i попустить, як рукою знiме. Лiтература як форма нацiонально§ терапi§. А що, not a bad idea68. Шкода, що в нас, власне, нема лiтератури. Я тiльки одного не розумiю, - осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено пiдвалини §§ свiтогляду. - Я не розумiю, чому ти це все терпiла? I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi? Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за сво§ права. Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили §х такими, як вони ¤, бо не прийняти §х - означало б стати по сторонi тих, чужих? Що ¤диний наш вибiр, отже, був i залиша¤ться - межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбива¤? Вкинувши до смiтт¤збiрнi послiдки ланчу - пластиковi тацi iз зужитим паперовим начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах - соя, кетчуп, гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), - як декоративнi палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першо§ дi§ - майстерня художника, мiсце друго§ дi§ - квартира в student dorm69, третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), - вони прошкують до виходу, Донна штовха¤ склянi дверi, короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплю¤ легенi, котяться авта, проходять, смiючись, хлоп'яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету, горить угорi тривожне, електрично-син¤ небо, i високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi простяга¤ до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб'язком: "Help homeless, ma'am!" - "I'm homeless myself"70, хита¤ вона головою: не до нього - в простiр. - А зна¤ш, - каже раптом Донна, повертаючись до не§, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жуючи якусь нову думку, - все-таки цi вашi схiдно¤вропейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть ¤, а в наших що?.. ...I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвей¤ра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже - пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом "USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвей¤р приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючо§ калюжi: "Все", - вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все - це значить, задра¤но люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", - замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшнього (qu'as tu fait, qu'as tu fait de ta vie?71 - допиту¤ться голос звiдкись здалеку, - ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чека¤ш, мрi¤ш i борса¤шся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявля¤ться, що то й було життя) - лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше. Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цi¤§ нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайсько§ наркомафi§, i румунсько§ секурiтате, i од ЦК Компартi§ Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п'яти тисяч зачатих ­валтом сара¤вських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i - зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, при¤много вам польоту. В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак, що розчиня¤ться в небi й морi, - нi могили, нi слiда. Тепер я всiм серцем бажаю цьому лiтаку щасливого приземлення: менi подоба¤ться дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом i глибоко вритими вiд очей вдiл борознами, як вiн запиха¤ в багажний вiдсiк нейлонову торбу з намальованою на пузi тенiсною ракеткою, i на iспанисту брюнетку в розхристаному шкiряному пальтi - вона з двома малюками, i, поки, вiдчепивши вiд наплiчника, примощу¤ в крiслi меншеньке, друге - дiвчинка рокiв п'яти, вузеньке смагляве личко в барокковiй рамi обiцяюче-примхливих кучерiв, - розганя¤ться навсiбiч серед проходу засвiченими захватом оченятами й зубками - перша подорож! - i зупиня¤ться на менi: - Хай! - щасливо випалю¤ вона. - Хай! - кажу я. Пiтсбур­, вересень - грудень 1994 року.
1 Вбудована кухня. 2 Облиш, дай менi спокiй. 3 Божевiльно§ любовi. 4 Божевiлля. 5 Ви хочете сказати, це не росiйська? 6 Зневажлива кличка iммi­рантiв-пуерторiканцiв. 7 Прошу? 8 "Край необмежених можливостей" - стандартне пропа­андистське клiше. 9 Болiсне злягання. 10 Не бачу жодних проблем. 11 AAASS - American Association for the Advancement of Slavic Studies, провiдна славiстична асоцiацiя США. 12 Господи, аби ж вiн тiльки не був такий збiса добрий художник! 13 Слов'янський шарм. 14 Звiдки ви? - З Укра§ни. - А де це? 15 Такий збiса добрий художник. 16 Оце так iсторiя! 17 Край необмежених можливостей. 18 Ви блискучий поет. 19 Шафок (у роздягальнi). 20 Таки вiрно трима¤теся цього плавання, еге? 21 Розiрваний зв'язок, одразу по розлученнi, сексуально травматичний. 22 Страх близькостi, страх фригiдностi, су§цидальнi настро§. 23 I я таке пережила - з батьком мо§х дiтей. 24 Мати-одиначка. 25 Схоже, що кожен таке пережив. 26 Просимо до гурту. 27 Кожна жiнка таке переживала. 28 Я знаю. 29 Поважнi психiчнi проблеми. 30 Як ся ма¤те? - Добре. 31 Для всякого вiку. 32 Звабливо§ жiнки. 33 Кого це обходить? 34 Забудьте, викиньте з голови. 35 Столик для кави. 36 Пожежна си­налiзацiя. 37 Термiн повернення (книжки). 38 Аптека. 39 Подорожн¤ а­ентство. 40 Я сама-самiська у цьому великому мiстi, Вiлсоне, друже, зглянься. 41 Кермування автомобiлем у нетверезому станi. 42 Потрiбних людей. 43 Якщо доля укра§нсько§ лiтератури в руках таких людей, як ви, то нiчого боятись за §§ майбутн¤. 44 Я на десять рокiв старша за тебе. - Брешеш. 45 День Подяки - традицiйно родинне свято. 46 Укра§на ще не вмерла, - "Це що за гiмн такий?" 47 Тому що розперетака сука не змогла б вижити! 48 Позику, страхову забезпеку. 49 Не про злидня перебiр. 50 Ваш лiтак щойно вiдлетiв, мем. 51 При¤мно§ вам ночi. 52 Падлюка ти, хлопче, чу¤ш? Ану веди менi зараз сюди свого боса, чув? Зараз же! 53 А ти вибирай вирази! 54 Можете не хвилюватися, мем. 55 Це п'ятнадцять хвилин §зди, чека¤мо на тебе. 56 Чи не могли б ви подзвонити туди. 57 Тiльки не руштеся, чоловiче, гаразд? 58 Це п'ятнадцять хвилин §зди, чоловiче, ви просто нiчого не тямите в сво¤му дiлi! 59 Вечiрка. 60 Добре питання. 61 Бридня. 62 Спiлкуватися, бавитися в товариствi. 63 Цiкаво. 64 Далi буде. 65 Ти скiнчила сво¤ дослiдження. 66 Мужчини лайна вартi. 67 Тобi не зда¤ться, що хлоп просто серйозно хворий? 68 Непогана думка. 69 Студентському гуртожитку. 70 Поможi ть бездомним, мем! - Я сама бездомна. 71 Що, що зробив ти з сво§м життям? (франц.)

Last-modified: Mon, 08 Nov 2004 20:34:13 GMT