их столах, чи що? Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з вiдданими людьми в погоню за Святополком. - Однаково, князю, поки живий твiй брат, не матимеш спокою,вiдвертаючи свої розбiганi очкська, мовив варяг. - Не зови його братом. Братовбивця. - А хто вбиває, той i сам годеи смертi. - Не стану вбивцею. - На це є люди, - посмiхнувся Еймунд, - княже дiло - платити. - Iди геть,хмуро сказав Ярослав, - очi б мої тебе не бачили. Еймунд сховав посмiшку в бородi, вийшов з княжих сiней. А вночi взяв з собою десятеро кiнних варягiв та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захiд. Ситник найбiльше боявся, щоб його не обдурили. Пiдсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Iрини Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав - од нього сподiвався всього. Тому довго метикував боярин, .кого взяти з собою, i надумався запросити врезвутера Берестiвсььої церкви Ларивона. Чоловiк бувалий, набожний, княже сiмейство знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому свiтi, взагалi кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку пiд'їхали першими польськi посланцi з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а вiн би стояв над рiчкою мов телепень. Так само не поспiшав вiн з своїм посланцем i таки дiждався, їхнього довноважно-го на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справдi княгиня Iрина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це зроблено i презвутер Ларивон повернувся з того берега i, кладучи хрест на себе, при-сягнувся перед Ситником, що пiдмiни немає, боярин далi став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмiн вiдбувся на серединi рiчки в той. спосiб, що два човни з високими княгинями зблязяться, гребцi притримають човни вкупi, а кяягинi перейдуть кожна до своїх, по змозi водночас, хоч бажано, щоб княгиня Iрина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та и земля Руська бiльша эа Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побiльшує свою хвалу, i добротою промiниться його лице. Все це розповiдав згодом Ситник самому внязеаi Ярославу, i лице йому промiнилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане ведiння. - Хотiли вони мене обдурити, та не внишло! Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дрiб'язковим для такого великого к славного чоловiка, - вiн обдурив навiть iсторiю. Вiд своєї третьої жони Емнiльди мав вiн синiв Мiшка, якни згодом успадкував престол (на жаль, нiчого бiльше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а - Гнусним) i Отгона, а також двох доньок, одна з яких. народилася її_ значними тiлесними вадами i, власне, лишилася б у довiчному дiвуваннi, аби не мала високого походження, друга ж була Регелiнда. Першу доньку Болеслав видав за нiмецького маркграфа Германа, володiння якого граничили з польськими землями i якому, отже, доводилося запобiгати перед таким могутнiм владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за свого тесгя перед германським iмператором, хоч i докоряв iнодi Болеславовi за його калiкувату донечку. Але польський князь добре вiдав, що роздiлив своїх дочок саме так, як треба: гiршу - для графа, бо що й таке маленький граф помiж двома землями? А лiпшу - для князя Київського, який перевищує всiх i славою, i багатством, i потужнiстю. Та коли з Святополком нiчого не вийшло i Регелiнда повернулася до батька з порожнiми руками, хитрий Болеслав запропонував графовi Герману одправити свою калiчку в монастир, а пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всiх, крiм тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелiнда ж стала графинею, i коли пiзнiше в Наумбурзi споруджувано собор, то на порталi висiчено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелiнди. Граф Герман стоїть задумливий i трохи сумний. Регелiнда й у каменi позосталася сама собою: з жiночим недбальством притримує на собi шати i смiється лукаво i заохотливо. Так її й прозвано Розсмiяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелiнда - це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; нiхто не мiг розiбратися, в крутiйствi польського владцi, навiть єпископ з Мерзебурга Тiтмар, який став учасником походу на Київ i однотовував кожний вичии Болеславiв, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, i той нiчого не мiг збагнути в заплутаностi таємничого родившого життя Болеслава i не наважився подати iмен дочок. Ясна рiч, нi Ситник, нi сам Ярослав не могли цього знати - бо а звiдки? А там погодя пiзньою нiччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, i той пiшов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, вiдiрвав його вiд читання священної книги грецької, поклав до нiг князевих так, щоб падало свiтло вiд свiчки, щось темне, кругле, страшне. - Чи впiзнаєш, князю? Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертвi окаяннi очi Святополковi. - Великий подвиг хоробростi звершили ми, - гордо мовив Еймунд. - Звелиш поховати брата з почестями? - Подбай сам. А я молитимусь, - вiдповiв Ярослав i вiдвернувся. Еймунд мiг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспiли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лiсi, прозорому й збадьорливому. Розкiшний чотиряпiлковий намет князiв, з високим Святополковим стягом угорi (на бiлому полi два схрещенi золотi списи), стояв пiд розложистим дубом. Такi дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смертi, його люди, перебранi в таку саму одiж, як i в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гiлля над князевим наметом, прив'язали мiцною вiрьовкою верх намету i стяг, мовби для покрепи вiд бурi або вихору. Коли ввечерi князь став трапезувати, Еймунд перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обiйшов табiр, просячи мило-стилю i видивляючись де що. А вночi, коли всi поснули, Еймунд з двома варягами пiдкралися до намету, перерубали вiрьовку, дерево розпростало свої вiти, пiдсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свiчi всерединi погасли, варяги кинулися в пiтьму просто до княжого ложа, стали наносити удари. наослiп, але влучно й безжально. Потiм з головою вбитого кинулися до втечi. Все це мiг би розповiсти Еймунд князевi. Але нащо? Скальди, складуть про це сагу i спiватимуть її довго й повсюди, i прославиться Еймунд ще бiльше, нiж досi, вiд князя ж йому потрiбне золото, i вiн його матиме. Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тiльки те, що. хочеться чути князевi. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних князiв Бориса й Глiба, але тiльки тепер, по смертi свого найзагрозливiщого суперника Святополка. Стало вiдомо Ярославу про чудеса у Вишгородi, де був похований Борис, i про знайдення тiла Глiбового на рiчцi Смядинi. Обпалило вогнем палючим ногу варяговi, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще одному варяговi иокор-чило руки, бо хотiв обiпертися об хрест на Борисовiй могилi, потiм з нiчого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василiя, i церква згорiла дощенту, але все її майно уцiлiло неторкане. Тiло ж Глiбове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлiнно, i вночi над ним являвся стовп вогненний, мовби свiча палаюча, i спiв ангельський чувся всiм, хто йшов мимо, i пастухам, i ловчим людям... Звичайно ж, убивця братiв був Святополк, цей окаянний князь, що заради власного добра готов був запродати рiдну землю чужинцям.; однак чудеснi знаки з могил невинно замордованих князiв уперто пов'язувалися з варягами, вiдомо ж було всiм, :що варяги крутилися тiльки в службi Ярославовiй, тому й намiрився вiн одiслати всi їхнi дружини з Києва, а потiм прикликав презвутера Ларивона, який замiнював поки що єпископа, бо Анастас Корсунянин утiк з_ Болеславом до Польщi та вже там i помер од глибоких старощiв, i повiдав про братiв своїх мученикiв. Перенесено було з Смядинi тiло Глiбове й поховане коло Бориса. Потiм Ларивон зiбрав увесь клiр Київський i всiх попiв, хресним ходом повiв їх на Вишгород; Ярослав теж iшов з ними, вiдмовився вiд коня, всю цю далеку й їку путь витерпiв, попри свою скалiчену ногу, i пiсля молiння над невинно убiєнними заклав князь дубову клiть на iсцi згорiлої церкви святого Василiя а тим, щоб спорудити тут храм на честь Бориса й Глiба. а в Києвi все вiдбудовувалося пiсля пожогу, який лютував "Тут при Болеславi й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Київ пiд час нападу печенiгiв, тiльки настигли трохи поправити церкви, як знов прийшов Болеслав, внов напустив печенiгiв на стольний город, поплюндрував церкву Богородицi кам'яну, погорiли всi дерев'янi храми, поруйновано церкви i тереми навiть; тепер Ярослав звелiв лагодити без поквапу, бо вже впевнений був у довговiчностi свого кня-ювання, сам же намiрився пiти з жоною до Новгорода, щоб ам у соборi святої Софiї охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром i проголосити майбутнiм князем Новгородським, бо рiд Ярославiв мав тепер укорiвитися по всiх руських землях. Добре вiдав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятиновi. Але що мав дiяти? Тяжкi лiта незмiренної боротьби навчили його не нехтувати спадщиниою мудрiстю. Дедалi частiше згадував князя Володимира, розу-ї мiв: треба робити все, як було. Нiчого не порушувати, бо тодi завалиться все. Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землi своїм синам - роздавай i ти. Чужого не допускай. Сьогоднi вiн порубає твої лодьї, як тодi Коснятин, а завтра намiриться зрубати й твою голову. Княгинi сподобався намiр Ярославiв. Вона приїхала вiд Болеслава зовсiм невпiзнанною. М'яка, лагiдна, добра, закохана в князя. - Ти повинна родити менi дiтей щороку,- зрадiло сказав Ярослав, - тобi це личить, вiд цього ти стаєш мовби святою. - Однаково на всi руськi городи синiв не народиш,- засмiялася Iрина,надто багато в тебе городiв. - Буде ще бiльше, - гордо пообiцяв Ярослав. За варягiв у них виникла сутичка. Iрина вимагала лишити в служiннi бодай невелику дружину, Ярослав напосiвся вiдiслати геть усiх. - Треба буде - прикличемо,- сказав твердо. Тодi княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду.до Києва, але тепер нарештi не стерпiла. - Якщо ж так, - сказала з холоднiстю, знайомою Ярославовi з перших днiв їхнiх новгородських,- тодi вислухай i мене. - Мов,Ярослав гадав, що йдеться про якусь жiночу забаганку i вже готовий був виконати вiдразу, але почув зовсiм несподiване. - Не хочу бiльше бачити твого боярина на княжiм дворi. - Якого боярина? - здивувався князь. - Цього... мокрого, що завжди гидко пiтнiє... - Ситника? - Не знаю, як зоветься, й не хочу вiдати. - Та чим вiн тобi? - Страшний чоловiк. - Вiн врятував менi життя, - сказав князь. - Не хочу, щоб вiн був тут. - Але ж це єдиний вiрний менi чоловiк. - В тебе е жона. - Не можу вволити твою волю, - твердо мовив Ярослав, - ти жона моя кохана, але справи державнi стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами, а вони - нами. Але обiцяю тобi, що не побачиш ти бiльше боярина Ситника перед свої очi. - То вже лiпше, - зiгхнула Iрина, - чого не бачиш, те для тебе не iснує. Вона не змiнила холодного свого тону, i Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жiнка, а ще подумав, що, може, й лiпше навчитися жорстокостi вiд жiнки. Вночi довго не спав, читав, ходив по горницi, потiм звелiв покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собi груди пiд сорочкою, дивувався; - Щось сталося, князю? Невже проспав? - Нiчого не сталося. Вiд сьогоднi знай: приходитимеш до мене тiльки вночi в справах. Щоб тебе на княжiм дворi нiхто не бачне за денного свiтла. Збагнув? - Так, князю. - Iди спи. - Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тiльки ти не кажеш рабовi своєму, князю. - Сказано ж: нiчого. Умовитися з тобою хотiв. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене i щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув? - Ага, так. - Iди. Ситник нахилився, поцiлував князевi руку, вiйнув на Ярослава гарячим духом спiтаiлого тiла. Ярослав стерпiв. Все маєш терпiти в iм'я справ державних. Не ти - ними, а вони - тобою. А потiм сяяли свiчi в новгородськiм храмi Софiї, сизо возно-сився дим з кадил над Ярославом, над його жоною i над си-ном-лервенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гримiли урочистi слова одягненого в золотi ризи Ларивона: "Хай продовжить бог твоє життя, розширить межi твоєї влади, прирече на безчестя i погибель твоїх недругiв. Хай буде мир твоєму владичеству, i сонце спокою хай осяває пiдвладнi тобi землi, i хай будуть понищенi всi твої вороги, i хай дарує тобi необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив iстинне iм'я його i пiдняв руку на його ворогiв". -_ Чи ж я тобi ворог, князю? - допитувався Коснятин глибокою нiччю, коли вже скiнчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсiрiв на виду, постарiв одразу, зiйшла з нього вiдразу врода, пропало молодецтво.- Хiба ж не я першою тобi пiдпорою був у всьому, першою пiдпомогою? Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумiтися з Коснятином, знав, що доведеться бути навiть жорстоким, але що ж: бути володарем м'яким - рiч шкiдлива, переконався в цьому вже не раз i не двiчi. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько - князь Володимир, як он польський князь Болеслав, - i тодi досягнеш великого i народ забуде про твою суворiсть i про жорстокiсть не згадає, а_ возвеличить тебе за високi дiла. - Родичi ми, - нагадав Коснятин, - маємо триматися один одного... - Не стояли нашi колиски пiд одною покрiвлею, - сказав похмуро Ярослав,- а триматися мушу держави, її велiння виконую, поза нею нема для мене нiчого вищого. Перший син перший князь. Так велось вiд батька й дiда-. Такий закон. - Хiба ж мало земель? - Коснятин ще мав надiю вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шiстнадцяти лiт, хтось же має сидiти в Новгородi.Всi городи вiльнi. Маєш тiльки братiв Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Псковi. - Новгородська земля пiсля Киева - найперша. Отець мiй саджав тут синiв своїх, не вiдступлюся теж од цього. - Забув ти, князю, про все,- зловiсно мовив Коснятин,- забув, як вiддавав тобi Новгород не тiльки добра свої, але й честь, пiдтримуючи твою синiвську продерзiсть i злочинну непокiрливiсть супроти отця твого. - Твоя намова була, - спокiйно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав. Тiпалися йому губи, якби мiг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготiло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогнi свiчок, не було в них звичної золотистостi - була темна кривавiсть, чорва задимленiсть, мовби палилися на тому вогнi всi надiї Коснятиновi. - Забув ти, князю,- пiднiмаючи голос, уже гримiв Коснятин, - як не спав я ночей, як годив тобi, пiдложниць твоїх панькав, землi їм вiддавав новгородськi споконвiчнi... - Не бреши про пiдложниць, - пiдвищив i собi голос Ярослав, - була одна дiвчина, чесна й чиста, боговi тепер служить, нащо брешеш! - Забув, князю, й про те, як побив варягiв i новгородцiв, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довiдаються... - Про що мовиш? - Ярослав пiдiйшов до Коснятина, кульгав дужче, нiж завжди, хилився мало не до землi у зловiснiй погрозливостi, говорив тихо, майже пошепки: - Про яке братовбивство? - Глiба вбив хто? - хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї вiдвертостi, але вже не маючи куди вiдступати. - Може, не знав? Не догадувався, куди бiгали твої варяги, твої найближчi охоронцi? - Якi варяги? - Ось воно, нарештi! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловiком, який усе вмiв i все весело, потiм прийшов перший переляк пiсля тої ночi, коли вiн порубав лодьї на Волховi, але то ще був ляк неусвiдомлений, тодi князь тiльки насторожився, перша тiнь промайнула мiж ним i Коснятином i, виходить, немарно. Страшний це чоловiк.- Що каже? Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князiвське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього бiльше й слову, але водночас i хотiв почути все до кiнця, випити гiрку чашу до дна, бо ж однаково нiкуди не подiнешся, справи зробленi - вже зробленi. - Глiба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин. - Тихо! - засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи бiси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи вiдаєш, на кого намовляєш? - На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин. - Не вiдав я нiчого. Вперше вiд тебе... - Ай вiдати не треба, догадувався ж однаково-справдi, малоймовiрним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивцiв на Глiба аж пiд Смоленськ. Але хто, хто ж тодi думав про це? Святополк убив Бориса - всi про це знають, убив Святослава Чернiгiвського, а хто пiдняв руку на одного та другого брата, той мiг пiдняти й на всiх. Де Борис, там i Глiб. Все покрила загибель Святополка окаянного. - Це ти його вбив, - сумнiвiв у Ярослава тепер не було, - _убив брата мого, щоб зв'язати мене навiки й заплямувати... -- А хоч би й так? - зловтiшне вiдiтхнув Коснятин. - Князiвському слову вiрити не можна. Слiд забезпечитися. - Повiриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсiм iншим, повiльно промовив Ярослав. - Ще повiриш. - Погрожуєш? Прикличеш .свою гридь, звелиш мене вхопити? - Коснятин розпростався, ставав самим собою, сiрiсть зiходила йому с лиця й шиї. - Повiриш, - повторив Ярослав i одвернувся вiд Коснятина.- Йди гетьi Не волiю бачити тебе тут! Коснятин не став ждати перепросин. I так наговорив бiльше нiж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожi, треба чимшвидше зникати звiдти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо! Позадки висунувся нечутно з горницi, проскочив притьмом Пїдросторi сiни, задрiботiв по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нiчнiм теремi. А Ярослав ляснув спроквола в долонi, з внутрiшнiх покоїв пряхилилася голова Ситникова. - Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокiйно молвив князь. - Ага, так!..- зрадiло сказав Ситник, потираючи руки. - Чого ж стоїш? Роби, що велять. - А вже, - весело глянув на нього боярин. - Як то? Хто дозволив? - Здогадався сам. - Пiдслухував? - Само почулося. - То все знаєш? Ситник дивився на князя ясними собачими очима. - Тодi так: троє людей на всiй землi знають: я, ти i Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довiдається ще бодай :один чоловiк - з тебе голова полетить. Збагнув? Ситник дивився не моргаючи. - Куди дiнемо посадника? - спитав князь. -А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господi медоварськiй мав. - В Новгородi в порубi його не вдержиш. Знають усi, знюхався тут з можними, маєтностi його довкола... - Заберемо до Києва. - Нащо ворог пiд боком? - Так у порубi ж... - Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вiрнi менi люди. А до порубу приставити з мерi або чудi, щоб нiхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летiли надарма. - Мудро придумав, князю... - А вiдправ його ще сьогоднi вночi. - Ярослав не дивився бiльше на Ситника, говорив розмiрене, мовби вичитував з книги.- Забити його в колодку, дати мiцну й вiрнусторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо - понад сподiвання - колодник стане промовляти непристойнi слова, тодi класти йому в рот кляп i виймати лиш тодi, коли харч даватиметься. Годувати ж хлiбом слiзним та водою. - Ага, так! - кивав Ситник, радий першому державному дорученню вiд князя. - Iди! - повелiв Ярослав. Ситник щез. Гостро смердiло його потом у низькiй горницi. Здавалося: цiла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Iринi заявляти про свою гидливiсть до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпiти лакиз. Знаєш, що це пiдла людина. Знаєш, що пiдлабузник любить не тебе-лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш i... нiчого не можеш вдiяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотнiсть i порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотностi оточує правителя, нiхто не наважується вступити в нього, тiльки пiдлабузник вповзає туди на черевi. Слизькi черева у пiдлабузникiв, змащенi холодним потом вiчного ляку i лоєм пiдлоти. Був ще пресвiтер Ларивон. Чоловiк вiрний, поштивий, мудрий, але занадто вiддалений од справ земних, все намагався просвiтлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власнi заслуги й високi якостi, а за те, що схаменувся по смертi от-цевiй i виказує повсякдень шанування князевi Володимиру, якого Ларивон любив безмiрно, бо покiйний князь пiдняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ськi землi, навчив усього, поставив у своїй дворовiй церквi на Берестах - хiба ж мало було, щоб молити довiчно бога за князя Володимира? Так i дiлив свої турботи й дозвiлля помiж справами духу з Ларивоном спiльно i потаємними справами державними, якими звiрявся лиш з Ситником. I Ситник неоцiненну прислугу робив князевi. Малий князь Володимир занедужав, Iрина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убiєнним безвинно Борисовi й Глiбу, то вирiшено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгородi, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгородi Ситник не мовив нiчого, а в Києвi, в одну з нiчних сходок своїх з князем, сказав: - Прознав я дещо про Шуйцю-iгуменю. - Хто просив? - Ярослав не дозволяв Ситниковi втручатися в справи княжi, родиннi й особистi, боярин знав це i дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив? - Дочку має. - Що? - Дочку має, - Ситник, видно, боявся казати далi, та Ярослав i не хотiв од нього бiльше чути нiчого. - Iди собi, - сказав неласкаве. Ситник вислизнув з горницi, а князь гiрко всмiхнувся: i ця таїться вiд нього. Стала мiж ними держава - i вже нема нi тих ночей у задощеному лiсi, нi темного нуртування кровi, нi свiтiння її духмяного тiла. Дочка... Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Нi тодi, нi цього разу, коли не збоявся й Iрини в Новгородi, подався в Задалля, мовби оглянути околицi, а сам знов прибився до жiночого монастиря, до iгуменi Марiї-Шуйцi, i здавалося їм тодi, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими i чистими в своїй близькостi, так нiби нiчого й не сталося за цей час. I промовчала. Нiчого не сказала. Навiть натяку не було. А вiн квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу нi на що. Не вiльний був анi в своєму часi, анi в дiяннях. Та й хто вiльний? Навiть бог - всеблагий i всемогутнiй - може бути самим тiльки богом i нiким iншим, отже, й вiн обмежений у своїх дiях,- то' яка ж мова про князя? Поки Ярослав був у Києвi, племiнник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пiшов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Iрину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою наїздцiв, i мерщiй утiк до свого родового гнiзда. Але Ярослав мав тепер пiд рукою Ситника, а в Ситника були скрiзь вiрнi люди; вiн одержував вiстi без прогайки, минулися часи, коли князь дiзнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгородi, а Ярослав, узявши вiйсько таке, що тисячами лiчити не було чого, швидким ходом пiшов йому на-вперерiз i наздогнав зрадливого племiнника на рiчцi Судомир, розбив у короткiм бою, примусив заключити союз, сказав: - Будь зi мною един. Не караю тебе тiльки в пам'ять моєї матерi, а твоєї баби княгинi Рогнiди. Але це вже востаннє. Затям. Був у Новгородi, був у Шуйцi, вчинив їй допит за дочку, але не довiдався нiчого. - Не слухай брехень, княже, - сказала Шуйця, - А коли то така брехня, що в нiй мiститься правда? - Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов їхав од неї нi з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у нiй таке, чого не вiзьмеш, тягло потiм його до неї ще й ще, якийсь бiсiвський приворiт був у цiй молодiй жiнцi, господи, господи... Старший брат Мстислав сидiв до часу в своїй далекiй Тму-тараканi спокiйно. Саме тодi, як мiж Ярославом i Святополком вибухла сутичка за київський стiл, Мстислав разом з ромей-ським вiйськом пiшов на хозарiв, якi докучали i йому, i роме-ям; iмператори константинопольськi називали його Твоє Вели-кородство, слали щоразу коштовнi дарунки: прикрашенi перлами золотi хрести, золотi скриньки з священними мощами, сардонiковi чашi й кришталевi кубки, прикрашенi дорогою емаллю астропелеки, для князевого одягу, барвистi влатiї й готовi шати з царських комiр. Мстислав мав норов веселий, за-бiяцький, сам часто ходив на своїх сусiдiв, посилав своїх воїв на службу до ромейських iмператорiв - мовляв, здобудете собi слави й багатств, а князевi вашому теж дещицю. Коли в Пiвденнiй Iталiї спалахнуло велике повстання на чолi з багатим купцем Мелесом, то на подавления повсталих пiд руку вiзантiйському катепану Василiю Аргiросу дав кiлькасот своїх воїв i Мстислав; Мелес був розбитий, i вже б, певно, й кiнець з тим повстанням, якби не новий германський iмператор Генрiх та не римський папа, поставлений Генрiхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася повстанча армiя, пiшла на вiзантiйськi твердинi, захопила бiльшу частину Апулiї. Iмператор Василiй довершував розгром Болгарського царства, вiйська в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, i ще одна його дружина помандрувала за море i влилася в вiйсько катепана Василiя Бойоаннеса. Дiялося це саме того року, коли Ярослав пiшов на Брест, сподiваючись на свою угоду з iмператором Генрiхом. А в Генрiха був клопiт i з Болеславом i не менший - з Iталiєю. Вiн був переконаний, що Iталiя повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було пов'язано. Вiнчався там у Павiї залiзною короною на iмператора. Там же, в Павiї, напали на нього забiяцькi iталiйцi, рятуючись, вiн вистрибнув з вiкна палацу i пошкодив ногу. Його прозвано вiдтодi Генрiхом Калiкою, не злюбив Iталiї, але й вiддавати нiкому не збирався. Тепер, вважаючи, що Київський князь послав своїх воїв на пiдкрепу ворожих йому ромеїв до Iталiї, Генрiх не тiльки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до Болеслава в його безчесному походi на Київ. Не знав iмператор германський, що то воїни Мстиславовi, бо Руська земля велика i важко в нiй добрати ладу. I ось поки Ярослав у трудах i кровi здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невiдомiй далечi, схильний до гнiву i любовних розваг, самозаконний володар Тмутараканi, до якої, здається, не дотягнувся й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадцi не мав упокорювати брата старшого так само, як i молодшого Судислава, що тишком-нишком сидiв у своєму Псковi. Та ось уповз у нiчну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославовi звоєць березової кори, вiдступив у темнощi. - Що то? - поспитав Ярослав, наставляючи звоєць пiд свiтло свiчки. - Грамотка вiд Коснятина. - Що-о? Як то - вiд Коснятина? - Не знаю. Перехопив на путi. - Де? - На Волзi. - Довгi руки маєш. Кому грамотка? - Князевi Мстиславу. - Читав? - Розiбрав, хоч i важко. - Нiяк не навчишся. - Важко. - Що писано? - Прочитай, князю. Ярослав розгорнув бересту. Впiзнав тверду руку Коснятинову. Сидiння в порубi на хлiбi й водi ще не забрало, бач, сил. Лiтери були круглi, великi, складалися в безжальнi слова: "Розправився Ярослав з братiєю. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?" Не став дочитувати, глянув на Ситника. - Що порадиш? Той м'явся-терся. - Кажи. - Князю, - майже жалiбно мовив Ситник, - нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму? - Хiба? - здивувався князь. - А менi здавалося, що ти пiдказуєш. - Тiльки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш. - Не Ларивона - бога, - суворо промовив Ярослав, - що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содiяне чудо-творiнням... - Яким же? - швидко спитав Ситник." - Не знаю. Тобi знати. - Розпеченим залiзом? - так само швидко поспитав боярин. - Не знаю. -Коснятин багатий чоловiк, - зiтхнув Ситний - пiдкупив, мабуть, усiх у Ростовi. Кому вiрити? - Хвалився ж своїми людьми! - Хто встоїть перед пiнязем? - знову зiтхнув Ситник. - Переведи його деiнде, - сказав князь, - ще. далi. В Муром. - Ага, так. Страшне то було дiло: князювання над усiєю землею. Скiльки розбив вiн ворогiв, скiльки вiдбудував городiв i церков, скiльки разiв одкривав житницi княжi для голодних, навчав темних, водив праведнi суди, карав здирцiв, але нiхто цього не помiчав, не спiвано про нього пiсень, як про князя Володимира, не виходили в нього такi пишнi учти, як у отця-небiжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсоннi, вiдчував, як старiє не роками, а днями, ще вiдчував, нiби не мудрiшає, а поступово нiби дурiє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, вiдчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна нiч на слiпуючого або вода на того, хто не вмiє плавати. ,0так стоїш i розпихаєш руками двi водянi стiни. Зступляться - згинув. Не даси їм зiмкнутися над тобою - лишишся людиною мудрою. Лежала постiйно на пiдставцi в Ярослава подарована йому Коснятином у день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тодi, як уже сiв уперше на київськiм столi, яемало подивувався тому, що закладки зроблено було Коснятином на тих мiсцях "Книги царiв", де йшлося про царя Соломона,- чи то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмiв той по-грецькому. Тодi перечитував кiлькаразово уподобанi слова: "Тож дай слузi свойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм i вмiти розiбрати мiж добром i лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним народом?" Але чим далi, тим бiльше знаходив вiдповiдних слiв до подiй, якi вiдбувалися навколо нього, вiдбувалися з ним самим i його князюванням, i все те в мiсцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв i не вiн, а вища воля вказала, куди покласти здобленi емаллю платiвки. Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усi багатства церкви Богородицi Болеславовi, вiтав прихiд польського владцi до Києва, втiк потiм з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, i той умер на чужинi: "Священиковi ж Абiятаровi повелiв цар: iди ув Анот, свiй хутiр, бо й ти заробив смерть. Та сьогоднi тебе не страчу, бо ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, i все, що витерпiв отець мiй, терпiв i ти з ним". Поставити на мiсце Абiятара Анастаса, а на мiсце царя Давида - князя Володимира - i все збiгається. Про Святополка: "I рече йому цар: зроби так, як вiн промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. I нехай господь оберне кров його на його голову, бо вiн убив двох таких, що були безвиннi й лучшi його..." Иоаб - то Святополк, а два безвинно вбитi - Борис i Глiб. Збiгається. Про Брячислава: "Коли ж iзвiдси вийдеш, хоч би поза потiк Кедров, так зараз-знай се - мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову". На Судомирi так i сказано було Брячиславу. Збiгається. Про самого Коснятина: "Так певно, як живе господь, що укрiпив мене й посадив на престолi батька мого Давида, та по своїй обiцянцi устроїв менi дом: сьогоднi буде страчений Адонiя. I дав цар Соломон наказ Банеї, i вбив його той, i вмер вiн". Адонiя - Коснятии. Банея ж - боярин Ситник. Збiгається. I ще безлiч разiв, як i в Соломона: "I повелiв цар Банеї; вiн вийшов i стратив його, н тон умер". Де взявся Ситник? I нащо вiн? Чи послухатися слiд було княгиню в її гидливостi до пiтливого боярина? Сказано князевi, що з Деревлянської землi вийшов старий волхв. Мав на собi шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкiру для пiдстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повнi берестяних збиткiв, у яких записано слова великi i жахаючi. Гине вся дiдизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом пiд хмари, а на землi не лишається нiчого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давнi боги, а якi й лишилися, то пiдривають їх у пущах дики, шмагають дощi. Переповiсти все казане святим ие надавалося. Треба було чути вiд нього. Вiн iшов понад рiками з диких пущ, брався на Чернiгiв, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звiдусюди стiкалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвiку насилала з своїх потаємних лiсiв усiлякi чуда, але це було чи не найбiльше. Мiж людьми пiшов поговiр, що волх - святий. Упокорював лютих звiрiв так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагiднiли, мов у жiнок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усi слова старого волхва. Лiто стояло палюче, горiли лiси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення ва небi. Насувалося, по всьому видно, лихо. Ситник довго крутився, поки наважився доповiсти князевi про святого чоловiка. - Святий? - князь навiть не здивувався. - Як то? Але Ситник був переляканий навсправжки. - Дивись на мене, князю. Поглянь меиi в очi. Мовлю правду. Всi кажуть: евятни. - А ти? - Не знаю. Вперше в життi не знаю. - Святому не мiсце серед людей, - спокiйно сказав Ярослав, - нащо його до них пускати? - Ага, так, - Ситник умирав од задухи. - То що ж? - Сказано тобi. - Ага, так... - Iди... Той щез, а князь пiшов до молитви. В порубi - незбагненнiсть. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловiка. Виявляється: це зовсiм просто i легко, тв ве бачиш його, вiн не бачить тебе, i ти живеш собi далi, мовби нiчого й нб сталося, i княгиня тебе цiлує так само палко, i вiдданi завобтгливо зазирають до очей, i бог тебе не карає. Тодi ти пробуєш посадити ще одного i ще (а причину завжди легко вiдшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) - i знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постiйно вимагає пожертв i треба її вдовольняти. Опрiч того коли вiдбираєш волю в iшiшх" здається тобi. що додаєш її собi. Тодi народжується дика хiть позбавити волi якомога бiльшу кiлькiсть людей, ие розбираючи,, вивнi воии чи нi. Але вiдмiряно завжди кожному - лиш на одного. Вiд народження до смертi. Згодом спитав Ситника: - Де святий? - Тут, у Києвi. - Де? - Там, де слiд. У порубi. - Приведеш крийома до мене. На Берести. - Але ж тут нема порубу! - Ситник був трохи ображений: як то так ие мати на князiвському дворi порубу? - Викопай печерку в глинi. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Нiде нема такої глини, як київська. - Ага, так. Обох? - Хто там ще? - Отрок з ним. - Отрока пристав на послугу святому. - Втече, - сказав Ситник, - Як тiльки випущу з порубу - втече. - Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок i так не вiдiйде вiд свого навчителя. Ти ж од мене нiкуди не втiкаєш? - Тож я, князю. - Всi люди однаковi. - Але ж ти, князю... - I князь - чоловiк. Аби ти не був такий темний, то мiг би взнати дещо про владик земних. Римський iмператор Марк Аврелiй, великий трудiвник i фiлософ, - а що може бути вищого за володаря земного й фiлософа - так от вiн сказав, звертаючись до кожного з нас на високому мiсцi: "Остерiгайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуваннi справедливiстю й богобоязнiстю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконаннiобов'язкiв". - Сова про сову, а всяк про себе, - Ситник усмiхався трохи погiрдливо, - писано не про нас. - Грамотi не тямиш i досi? - спитав Ярослав. - Лiчба менi мила. - Меди продавати? - Якi меди, князю! Тепер не продаю - лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тiльки-куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городi нiхто нiчого й не вмiє робити, тiльки п'ють та їдять. - Нащо таке кажеш? Зiбрано тут найбiльших умiльцiв. Цiнний люд у Києвi мешкав. - А по менi - то нiхто нi до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. I так по всiй землi. Якби на мене то Дав би я кожному чоловiковi властиве число, щоб знати, де, хто i як. I прибуває тодi до тебе воєвода чи тiун i доповiдає, що Харько з Вовчої Пущi, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тодi звелить - карати Харька чи милувати, - те й збудеться. - Де б же ти настачив часу на всiх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у нiй щось колотиться, то ще десь хтось голову пiднiмає. - Тодi, князю, так: довiренi люди. Посадовити скрiзь таких сповiрених, перевiрених, передовiрених. Ярославовi набридла балакучiсть Ситникова. Не звик, щоб той довго затримувався в горницi, нiколи не садовив його перед собою, тримав на ногах, щоб той знав мiру, але сьогоднi, мовби в передчуттi лиха, боярин розбазiкався. - Були вже такi, як ти, - сказав з неприхованою насмiвiкою, - багато лiт тому назад в грецьких мiстах Кротонi й Мегапонтi запанували фiлософи, що над усе ставили числа. Пiд приводом обожнювання лiчб фiлософи оголосили реєстрацiю всiх чоловiкiв, при тiй оказiї ув'язнюючи запiдозрених у бунтарських задумах... - Оце ж i я... - Тодi, - не слухаючи його, вiв далi князь, - збунтувався весь народ i поогнав фiлософiв. Чи й ти цього хочеш? - Що ти, князю! - Ну, то гаразд. Iди. Рано вдарили морози; вибили всю ярь i озимицю, заповiдався й на той рiк голод, а в пiвнiчних землях вже й так пiшов мор, неспокiйно стало в Новгородi; Ярослав зiбрав дружину, пiшов на втихомирення, на всiх п'яти кiнцях, навiть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду зчорнiлi, опухлi люди, щодень юрмовища голодних насували на княжi житницi, грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних вiдштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць, повних того самого хлiба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо, неспроможнi пiдвестися, вмирали, так i не збагнувши дивної речi: як же так, що он там, за товстими дерев'яними стiнами житниць, лежить хлiб, надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так i навiщо? Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат i сам надумав позмагатися з Ярославом за Київ i вже давно вистежував його дiї, бо, як тiльки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зiбравши свою дружину, взявши за союзникiв нещадно до того приборканих ним касогiв i хозарiв, вийшов з Тмутараканi, швидко добрався до Києва i став вимагати, щоб йому вiдчинено брами города. Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було й Святополка з його тестем i дикими печенiгами. Мали тепер свого князя, а бiльшого й не бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистiм полi, не став тупцювати пiд валами київськими, переправився через Днiпро й подався на Чернiгiв. Знов довелося посилати Ярославу за море по варягiв, знов прибула до нього дружина, але вже не Еймундова, а Хаконова, який за цей час вже вийшов у суперники Еймундовi, надто ж у вихваляннях своїми подвигами та своєю золотою лудою, i вся дружина його дiбрана була мовби не для битви, а для ви-красовування - високi, дужi, вродливi, всi в дорогому вбраннi, з коштовною Зброєю, ворог не витримував самого виду цiєї дружини, заслiплювала вона, обезвладнювала своїм сяйвом, своєю пиховитiстю. Та все те вийшло намарне, бо Мстислав чомусь вибрав ча